“Нові документи про заснування Халявина”

В С Т У П

Справжньою сенсацією став вихід книги Петра Кулаковського „Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої. 1618-1648” (2006). Написана на основі виключно нових документів, розшуканих автором в архівах, насамперед, Польщі, монографія ввела в обіг величезну кількість актового матеріалу, до цього невідомого дослідникам.

Останнім часом все більше зростала впевненість, що Халявин та інші навколишні села виникли все ж таки дещо раніше, аніж Україну охопило повстання Богдана Хмельницького, що призвело до масового покозачення населення. Тепер же обережні гіпотези та припущення набули фактичного підтвердження.

Відразу зазначимо, що і точний рік заснування села і, особливо, особа засновника для нас залишаються невідомими. Однак тепер хронологічні рамки відчутно скоротилися (Халявин засновано після 1623-го і до 1632 року, очевидно – наприкінці 1620-х) і маємо більше певності щодо питання, яка особа і за яких обставин поклала початок поселенню.

Пропонуємо окремі уривки з книги П. Кулаковського, які проливають світло на історію невідомої раніше козацької паланки в районі села Велика Вісь (очевидно, саме її представники заснували сусіднє Роїще), а також детально змальовують процес заселення регіону на північ від Чернігова.

>>>            >>>          >>>

Петро Кулаковський

„Чернігово-Сіверщина

у складі Речі Посполитої. 1618-1648”

Київ, 2006

Розділ ІІ.

Формування основ управління та службового землеволодіння

ІІ.2. Створення та складові ленної системи

Крім шляхетських денних володінь, існували на Чернігово-Сіверщині й інші форми ленного землеволодіння. Однією з них було землеволодіння товаришів козацьких хоругов, осаджених на землю біля Чернігова, Новгорода-Сіверського та Ніжина. Осадження таких хоругов на Сіверщині розпочалося у березні-квітні 1625 р. З 3 до 8 квітня були видані привілеї на створення козацьких хоругов біля Мглина, Стародуба, Трубчевська і Почепа. Найбільше землі – 400 волок на 100 коней – виділялося для козацьких хоругов Мглина й Стародуба. 200 волок на 50 коней передбачалося надати для почепської козацької хоругви й 120 волок на 30 коней – для трубчевської козацької хоругви. Ще раніше, 6 березня, король Сигізмунд III видав привілей на осадження козацької хоругви на Великовеських грунтах біля Чернігова. (с. 88)

На відміну від сіверських міст, що входили до складу Смоленського воєводства, – Мглина, Стародуба, Трубчевська і Почепа, де кожен козак хоругви мав отримати по 4 волоки на коня, чернігівські та новгород-сіверські козаки отримували по 6 волок, а ніжинські – навіть 8 волок на коня. Пояснюється це, ймовірно, наявністю більш значного вільного земельного фонду в околицях оборонних замків Чернігово-Сіверщини. Крім волок, козаки, так само як і шляхтичі-ленники, отримували плаци у замку та городи на посаді визначених для них міст. Вони на шість років звільнялися від виконання повинностей і лише після завершення цього терміну зобов’язувалися відбувати козацьку службу та колійну сторожу в місцях, визначених капітанами. (с. 88-89)

Козаки були певною мірою обмежені у пересуванні – могли залишити місце служби лише з дозволу свого старшого. Товаришам козацьких хоругв надавалося право заготівлі матеріалу в пущах і лісах для зведення будинків, дозволялося засновувати фільварки. Козаки підлягали юрисдикції капітанів, пізніше старост, мали судитися за ІІ Литовським статутом. Їх справи вносилися до замкових книг. (с. 89)

Принципи заповнення вакансій у козацьких хоругвах для нс залишаються невідомими. Ймовірно, членство в хоругвах було добровільним, а зголошувалися стати товаришами хоругов переважно бояри, підлеглі юрисдикції замків Вели­кого князівства Литовського. Цілком правдоподібно, що до складу хоругов вступали учасники московських експедицій, що не належали до шляхти, або безземельні шляхтичі, повернення яких у рідні місця було для них безперс­пективним. (с. 89-90)

Сам процес формування хоругов, як передбачалося привілеями, мав завер­шитися протягом шести років, враховуючи заповнення вакансій та облаштування їх товаришів на відведеному місці. Насправді ж він розтягнувся на довший пері­од. (с. 90)

На час Смоленської війни у Великій та Малій Весях, під Черніговом, для хоругви було виділено лише 138 волок з 600, передбачених привілеєм 1625 р. З них наділи отримали лише вісім осіб, які мали служити на 2-5 конях. Причи­ною наповненості хоругви лише на чверть був брак виділеної для неї землі. Розшарування у хоругві виникало не лише внаслідок можливості певного кандидата забезпечити службу з більше, ніж шести волок, але й надання переваги при наділенні волоками посадовим особам хоругви. Нам достеменно невідомо, наскільки більшими мали бути наділи ротмістра чи поручників. Однак можна ризикнути спрогнозувати, що співвідношення було подібним до того, яке про­понувалося при осадженні ґрунтової піхоти біля Смоленська у 1645 р. В ос­танньому випадку передбачалося, щоб поручники отримали вдвічі, а ротмістр у п’ять разів більше землі, ніж рядові гайдуки. Таким чином, ротмістр козацької хоругви мав отримати щонайменше 30 волок на п'ять коней, а поручник – 12 волок на двох коней. Дещо відомо з джерел про ротмістрів над чернігівськими козаками. Так, у березні 1637 р. ротмістр хоругви Стефан Дунаєвський поступився своїми 23 волоками під Черніговом братам Левові, Самуелеві та Семенові Козляковським. Невідомо, чи його наділ обмежувався цими волоками, чи був більшим. У 1644 р. ротмістром був призначений Самуель Залеський. Однак розмір його наділу нам не відомий. Зі згаданих восьми осіб, які на 1633 р. мали волочні наділи під Черніговом, найбільше – 30 волок, мав Миколай Носачевич. Кінну службу з цього наділу продовжували виконувати і його нащадки. Зокрема, Лукаш Носачевич у кінці червня 1657 р. отримав від Богдана Хмельницького підтвердження на отчинний ґрунт. Цей документ, правдоподібно, проливає світло на долю козацьких наділів під Черніговом. Ще раніше, перед його видан­им, на ґрунті Носачевича 'сиділи' роїцькі слобожани. Здається, що колонізація околиці Чернігова просто поглинула волочні наділи, відведені для козацької коругви. Як видно з наведеного прикладу щодо С. Дунаєвського, навіть керівний склад хоругви намагався позбавитися обтяженої службою землі. Лише Криштофові Криницькому, мірничому Чернігівського воєводства, який володів 18 ри­царськими волоками, вдалося на них осадити село Осники. (с. 90-91)

Розділ VІ. Колонізація

VІ.1. Стан заселеності на час приєднання до Речі Посполитої

Бурхливі події Смути у Московській державі безперечно вплинули на стан заселеності Чернігово-Сіверщини. Населення регіону частково вимушене було мігрувати вглиб Московської держави під тиском практично безперервних війсь­кових акцій з боку прикордонного населення Речі Посполитої, частково було взяте в полон та інтерноване до Польсько-Литовської держави, частково - вини­щене під час ведення військових дій. Щоправда, ступінь обезлюднення території провінції не був скрізь однаковим, її природно-географічні умови зумовили формування трьох основних колонізаційних регіонів: 1) між Десною та її прито­кою Сеймом і верхів'ями Сули та Удаю – задеснянський (погляд з Чернігова) 2) на північ від Десни — чернігівський, оскільки він в основному охоплювався територією Чернігівського уїзду; 3) між течіями Десни, Судості, Сейму й Клевея - новгород-сіверський, бо він в основному збігався з територією Новгород-Сіверського уїзду.

Задеснянський регіон після монголо-татарської навали не виступав територією стабільної колонізації ні в час литовського панування, ні в період перебування у складі Московської держави. (с.246)

На відміну від задеснянського, чернігівський регіон і в литовську, і в мос­ковську добу мав значну кількість населених пунктів. 'Пам'ять' 1527 р., крім Чернігова, подає інформацію про 28 пунктів, що розташовувалися на його тери­торії. Знаходилися вони переважно на узбережжях Десни та Снову. Окремі з них були досить значними поселеннями: Хоробор налічував 100 димів, Сновеськ – 50, Домислин і Перекоп – по 40 (інформація про населення Чернігова відсутня). Повних відомостей про поселення чернігівського регіону за час перебуван­ня у складі Московської держави ми не маємо, однак, правдоподібно, більшість старих населених пунктів зберегли своє значення. Московський уряд надавав важливого значення Чернігову як одному з найбільш важливих прикордонних пунктів держави. У 1531 р. тут був зведений новий дерев'яний 'град' (міські укріплення). На останньому етапі Лівонської війни, 1579 р., князь Костянтин-Василь Острозький на чолі досить численного, але не підготовленого до плано­мірної облоги війська намагався безуспішно взяти Чернігів. Переконавшись у неможливості цього, князь відправив частину війська на чолі з брацлавським каштеляном Михайлом Вишневецьким та своїм сином Янушем Острозьким на 'повоювання' Чернігівського уїзду. Їхні загони своїми діями охопили територію від Чернігова до Радогоща й Почепа, тобто ще й частини Новгород-Сіверськогого й Стародубського уїздів. Результатом цієї акції, за інформацією К.В. Острозького, стало спалення кількох сот сіл, взяття у полон кількох тисяч осіб та отримання немалої здобичі. Якщо навіть визнати певне перебільшення здобутків загонів М. Вишневецького та Я. Острозького в інформації К.В. Острозького, то всеодно заселеність на той час чернігівського регіону, що склав левову долю операційної території їх походів, слід вважати значною.

Якщо після зазначених подій мережа поселень чернігівського регіону згодом поновилася, то події Смути виявилися для неї катастрофічними. Незважа­ючи на добровільну здачу Чернігова у листопаді 1604 р. Лжедмитрові, територія його округи в сусідніх регіонах Речі Посполитої продовжувала розглядатися як ворожа й зручна для здійснення грабіжницьких набігів. Перебіг останніх подій нам повністю невідомий, але те, що вони були надзвичайно нищівними, немає сумніву. Одним з таких набігів був похід загону під керівництвом київського підкоморія Самуеля Горностая у березні 1610р. на Чернігів. Його люди під виг­лядом рибалок проникли у замок, що призвело до захоплення й спалення Чернігова. Місцеве населення, яке вціліло, розбіглося по сусідніх містах. Не мав наміру затримуватися в ньому і С. Горностай. Він намагався вивезти до Любеча навіть важкі дзвони Єлецького монастиря, але це йому не вдалося. Щоправда, у червні 1616 р. королівська канцелярія видала С. Горностаю привілей на Чернігів з Слабинським та Шостовицькими городищами, але він, напевно, реалізований не був. Між тим привілей свідчить, що запустіло не лише місто, а й навколишня волость. Так само підтверджує факт запустіння міста джерело московського походження – книга Владимирської четі 1614 р. Прикордонні урядники Речі Посполитої відтепер змушені були ходити 'для добування язика' аж під Новгород-Сіверський. Московські збройні акції у напрямку Остра, Лю­беча почали проводитися також з Новгорода-Сіверського, а територія між Убіддю та Білоусом стала такою, яку загони московських воєвод долали в напрямку до своєї мети без спротиву, але й без сподівання на отримання якихось ресурсів. (с.248-249)

Стан мережі поселень чернігівського регіону на 1620-1621 рр. можна пев­ною мірою реконструювати за привілеями королівської канцелярії, виданими щодо маєтностей на відповідній території Чернігівського уїзду, та іншими пооди­нокими документами й свідченнями.

Насамперед, слід розглянути питання про населення Чернігова на час вход­ження до Польсько-Литовської держави. Йоанникій Ґалятовський у своє 'Скарбці' на основі інформації, яку йому оповіли місцеві старожили, повідомив, що Чернігів залишався порожнім після знищення С. Горностаєм аж до 1623 р. Про повне спустошення Чернігівського замку напередодні 1619 р. повідомляв і король Сигізмунд III на сеймі 1623 р. Як здається, на час включення Чернігова до Речі Посполитої він справді залишався незаселеним. Призначені до Чернігова представники королевича Владислава Володимир Солтиков та Томаш Липчинський отримали право надавати плаци у місці для зведення на них будинків. Єдиний відомий нам такий документ - надання Володимира Солтикова від 20 листопада 1619 р. Яронимові Полуботку місця для осадження на вулиці Стародубській – передбачає для привілейованого зовсім неміщанські переваги: ловити рибу, бити звіра, термін слободи на 20 років. Це свідчить на користь того, що колишнє місто являло собою радше городище, ніж населений пункт. На початок 1623 р. у Чернігові вже був відбудований замок, з'явилися будинки шляхтичів-ленників, почав залюднюватися посад. Як наслідок, 27 березня 1623 р. місто отримало магдебурзьке право. Майже через рік смоленський підсудок І. Цєханович визна­чив межі міських ґрунтів. Цей документ зовсім не містить посилань на 'дав­ність', що підтверджує розрив з традицією функціонування міста у московську добу. Сказане, однак, не виключає можливості повернення до міста частини його жителів, що залишили його під час взяття С. Горностаєм. Прикладом такого повернення став священик Воскресенської церкви Стефан Григорович, який народився ще у московському, жив у польському, а помер не раніше 1651 р. е в козацькому Чернігові. (с. 250)

Як зафіксовано у матеріалах королівської канцелярії, статус сіл і деревень на 1620-1621 рр. зберегло 11 пунктів чернігівського регіону. З них Блистовичі, Гориця, Колчів, Радунь знаходилися на берегах Десни; Смячеськ, Мокишин, Клочків, Сенявине – Снову, Листвин – притоки Снову Крюко­вої. Утримала свій статус деревня Старі Верхоліси у верхів'ях Мени та Охромієвичі біля Передівки – правої притоки Турії. Люди не залишили ці населені пункти завдяки особливостям їх географічного розташування. Деревні по Десні утрималися завдяки наявності на річці островів, де можна було переховатися під час військових експедицій. Снов та інші малі річки, поблизу яких розташову­валися інші деревні, не могли дати надійного захисту для мешканців, оскільки, наприклад, течія Снову в районі Мокишина, а тим більше Смячеська, була негли­бока і могла відносно легко бути подолана військовими загонами. Тому, ймовір­но, в гру вступили інші чинники – наявність поблизу великих лісів, віддаленість від традиційних шляхів сполучень, зрештою просто щасливий збіг обставин. (с. 250-251)

Згідно з тими ж матеріалами канцелярії, як городища чи селища фігурують старі поселення регіону, такі як Гусява (Гусавичі), Сновеськ (Княгинино), Мохна­тий, Рогощі, Овдіївка, Шерепове (Шерепин). В окремих випадках привілеї коро­лівської канцелярії не фіксують попередніх московських володільців чернігівсь­ких маєтностей, що говорить на користь досить тривалої перерви в існуванні цих населених пунктів. На нашу думку, про слабку заселеність чернігівського регіону напередодні входження до Речі Посполитої свідчить також факти великої кількості володільців деревень – московських синів боярських. Так, Блистовичами володіли 12, Колчовим – сім, Мокишином – дев'ять, Радунем – чотири особи. Лише в умовах малого числа поселень та великих округ навколо них могла скластися практика надання цих поселень декільком і більше служилим людям. Ще наприкінці московської доби зникла традиція визначення меж маєтностей внаслідок значних відстаней між ними. Зокрема, у Домислинській волості утвердився поділ на так звані 'острови', що надавалися у володіння московським боярам. Є згадки про 'острови' Валайківський, Домислинський, Заміський, Стопилин, Юрівщина, Холми, Кутчище, Жуковича, Волосковичі. З інформації про Валайківський 'острів', який являв собою територію між річками Бреч, Хребетна, Бобрик та Дуадковими лісками, стає зрозуміло, що під 'островом' розумілася територія, обмежена, принаймні з трьох сторін, течіями численних у Домислинській волості річок. Зі збереженням цього поділу на 'острови' проводилася й надавча земельна політика Сигізмунда III протягом 1620-х рр. Це було своєрідним виходом із ситуації, коли волочну поміру провести повністю на Чернігово-Сіверщині не вдалося. (с. 251)

VІ.2. Перший етап колонізації:

від початку 1620-х рр. до Смоленської війни

Чернігівський регіон. Зважаючи на часткове збереження традиції поділу регіону на боярщини, волочна поміра тут не була проведена повністю, а коро­лівська земельна політика поєднувала роздачу територій, визначених межами колишніх московських помість, та пусток – урочищ і городищ, розміри яких встановлювалися внаслідок волочної поміри.

Ключовим містом регіону був Чернігів, тому перетворення його на значний оборонний центр і заселення людьми стало першочерговим завданням місцевої адміністрації. Важливу роль у цьому, як вже згадувалося, відіграло надання місту в березні 1623 р. магдебурзького права. Суттєвим чинником, що сприяв притоку населення у місто, стало надання земель місту, які знаходилися по обох берегах Десни та охоплювали приблизно половину течій Білоусу й Стрижня. Чернігівсь­кий війт Ян Куновський, що одночасно був і місцевим капітаном, користуючись своїм становищем, а також умовністю меж із сусідніми волостями, намагався розширити міські землі. Зокрема, напередодні 1628 р. він долучив до них урочи­ща Дівиця й Вересоч за Десною, що належали Солтикам, та низку озер на право­му березі Десни, нижче від впадіння у неї Білоусу, належні Б. Грязному. Хоч закріпити ці набутки Я. Куновському для міста не вдалося, претензії на згадані землі є свідченням активної господарської діяльності міщан з освоєння округи міста. В останній 1628 р. фіксується село Шостовиця, осаджене безперечно з Чернігова, та міський фільварок на острові р. Білоус. Господарські інтереси мі­щан поширилися й на Слабинський обруб, наданий королем Сигізмундом III на початку 1620-х рр. Б. Грязному. У північному напрямку міщани активно осво­ювали територію між річками Білоус та Стрижень: вже у 1625 р. фіксується міський хутір Рижики, що знаходився на лівому березі Білоусу, між впадінням до нього річок Свишень та Струга. Міщанська колонізація й надалі набирала обертів. Невідомий нам ревізор Владислава Вази відзначав, маючи на увазі кінець 1620-х рр., що у Чернігові й волості найбільше людей осіло за останні два-три роки. На початок Смоленської війни чисельність хуторів, заснованих міщана­ми, суттєво зросла. Привілей на них був виданий канцелярією у березні 1634 р. Мартинові Калиновському, але перелік хуторів у привілеї відображує стан сере­дини 1632 р. Серед них названі Гущин, Старий Млин, Смиків, Хваць, Рижики, Хмельниця над р. Білоусом, Роїще, Халявин, Шульжин, Кірськи, Варинці над р. Стрижнем, Петрушин, Чорторийка, Терехів, Юрсів над р. Свинею, Товстоліс на Косомачиному полі, Піски, Підгірне, Муравейка за Десною. Картину залюднення Чернігівської волості доповнює привілей від 22 лютого 1633 р. тому ж М. Калиновському на Чернігівське староство. Він згадує населені пункти Сибереж, Вибли, Перекоп, Горбів, Корленичі. Зафіксоване у привілеї село Пізнопали знаходилося далеко на півночі, практично при впадінні Сожу до Дніпра; села ж Смолин й Максим, навпаки, - на південь від Чернігова по Десні¹¹⁴. Крім того, значними населеними пунктами були розташовані поблизу Чернігова села Ста­рий і Євтухів (Новий) Білоуси, хоч вони й не згадуються перед Смоленською війною у відомих нам документах. Останній був осаджений якимсь Євтухом, що, напевно, до шляхетського стану не належав. Про значну економічну при­вабливість Чернігівської волості свідчить факт швидкої її відбудови після зни­щень, спричинених московським походом під Чернігів у вересні 1633 р., коли всі селяни з міста й волості втекли, а їх господарства були знищені. (с. 262-263)

Більш-менш синхронно з міською розвивалася й шляхетська колонізація басейнів приток Десни - Білоусу й Стрижня. На самій межі з Любецьким ста­роством між правими притоками Білоусу — Свишнем та Стругою знаходилося селище Мохнатин. Напередодні 1619 р. воно, правдоподібно, знаходилося у сфері впливу любецьких бояр. У березні 1621 р. Мохнатин отримав Григорій Піотровський. Заснування тут населеного пункту відбулося близько 1625 р. Вже тоді за кошти володільця був збудований на Білоусі млин, який мав обслуговувати мохнацьких підданих. Тоді ж Г. Піотровський за поступкою від М. Ясликовського отримав пустош Чортиківщину, що знаходилася біля впадіння Рудки до Біло­усу, але заселити її до Смоленської війни не встиг.

Далі за верхів'я Білоусу та Стрижня колонізаційний процес у досліджува­ний період практично не поширився. Для прикладу, надані для ланової шляхти у 1625 р. селища Велика і Мала Весі, що знаходилися над витоками Стрижня ще в кінці 1633 р., являли собою пустки, якщо не рахувати окремих представників ланової шляхти, які намагалися загосподарювати свої наділи. Принагідно слід відзначити, що територія на північ від згаданих приток Десни була мало придат­ною для ведення господарства: піщані землі тут виразно домінували, а значна її частина припадала на великі болота Паристе і Замглай. Протягом майже всього XVII ст. наявні тут населені пункти постійно перебували під загрозою зникнення. (с. 266-267)

Значно інтенсивніше проходила колонізація на узбережжях Снову та його приток. Тут знаходилася Седнівська волость Паців. її засновник Самуель Пац у грудні 1620 р. отримав деревні Листвин (Великий) та Смяч, що розташовувалися на правих притоках Снову – Крюковій та Смячі відповідно. Населені пункти на Снові — деревню Мокишин, слободи Сновецизьк і Седнів — отримав у січні 1621 р. Себастіан Ґлембоцький. Ідентифікація Сновецизька й Седнева слобода­ми свідчить на користь того, що вони почали 'осідати' після 1618 р. Швидше за все, їх заселення проводив С. Ґлембоцький, оскільки королівські привілеї 1620-1621 рр. на маєтності у Чернігово-Сіверщині не стільки встановлювали права їх адресатів на певні землі, скільки підтверджували розподіл маєтностей, який раніше був проведений комісарами. У грудні 1626 р. С. Пац купив у С. Ґлембоцького належні йому населені пункти на берегах Снову, здійснивши таким чином основний хід з творення у нижній течії Снову однієї з найбільш значних у черні­гівському регіоні волостей. Вже наявні на її території деревні та слободи давали можливість для переселення людей, логічно було б думати, з білоруських воє­водств Великого князівства Литовського, які прибували, в тому числі й з володінь самих Паців, орієнтуючись на маршрути по Снову та його притоках. Колонізація волості мала також виразно річкову орієнтацію - нові населені пункти виникали на берегах рік. До 1633 р. був заснований Тупичів, неподалік Великого Листвина, ймовірно Смичин та Конотоп, розташовані біля впадіння Крюкової до Снову.

Невеликий земельний комплекс у нижній течії Снову в 1620 р. отримав королівський дворянин Криштоф Харленський. На його території на час надання існувала деревня Клочків. Єдиним успіхом К. Харленського у справі заселення округи Клочкова слід вважати закладення слободи Мокринці. (с. 267)

В цілому слід відзначити, що колонізаційні процеси у чернігівському регіоні значно відрізнялися від аналогічних процесів у задеснянському регіоні. Округа Чернігова колонізувалася досить інтенсивно, але сам процес не набув такого організованого характеру, як, наприклад, у Ніжинській окрузі. На території між Сожем і Білоусом та його допливами не було значних приватних волостей, тому міська колонізація, що спрямовувалася з Чернігова, тут відігравала провідну роль. (с. 272)

VІ.3. Колонізація у 1630-1640-х рр.

Чернігівський регіон. Поступове вичерпання колонізаційних можливостей задеснянського регіону, що стало відчутним у кінці 1630-х рр., дало шанс мало-привабливим поліським районам чернігівського регіону привернути до себе увагу інвесторів зі шляхетського середовища, з одного боку, та переселенського руху з територій, де на той час проявилося аграрне перенаселення чи просто були мало незадовільними умови виробничої діяльності для їх мешканців.

Вузька смуга Придесення, починаючи від Чернігова й завершуючи околи­цями Моровська, була вже відносно добре заселена. Однак окремі населені пункти з'явилися й тут. Зокрема, чернігівські домініканці на своїх ґрунтах під Черніговом заснували село Киянку та деревню Зайці. Біля наявних раніше Максима й Смолила до 1638 р. виникли населені пункти Гнилуша й Козероги відповідно. Належали вони до Чернігівської волості, тому, правдоподібно, були осаджені чернігівськими міщанами. Продовжував нарощувати мережу населених пунктів і чернігівський воєвода (він же й староста) М. Калиновський, особисті володіння якого й пункти, належні до староства, розділити не вбачається можливим. В околицях Чернігова його осадчі перед 1638 р. осадили Жолвинку, Масани, Півці (Певцове), Свин (Свиню), Бобровицю, Сябричі, Полуботків, Лопатин, Коти, Уланів, їх розміщення між правими притоками Десни Замглаєм та Білоусом демонструє, що й надалі цей район залишався економічно привабли­вим. Назви деяких поселень, належних М. Калиновському, свідчать, що вони засновувалися як міські хутори і лише згодом перейшли під контроль чернігівсь­кого старости. Так, Полуботків був заснований одним з Полуботків, правдопо­дібно Яремою, чернігівським райцею, поблизу власного млина на Стрижні. До володінь М. Калиновського подимний реєстр 1638 р. зараховує також Киселівку, розташовану на правому березі нижньої течії Замглаю. Зважаючи на назву населеного пункту та його близькість до володінь А. Киселя, слід думати, що осадження Киселівки провадили його люди, а М. Калиновському вона дісталася або внаслідок купівлі, або в результаті уточнення меж між староствами та шля­хетськими маєтностями, яке здійснювалося за рішенням с