|
Ip: 92.112.72.10
Шофер «уазика»—кремезний чорнявий парубійко — розважливо переконував: — Гака того не більше двох кілометрів. Зате асфальт. А лісом — пісок. Та пісок — ще півбіди. Дощі ж мало не щодня йдуть. Так що баюр, залитих водою, не обминути. А в мене ж передній міст не працює... І ми поїхали із Клубівки до Пізнопалів асфальтівкою. Навіть цим шляхом між селами не більше десятка кілометрів. Лісова дорога коротша. Та не в тому суть. Хотілося повторити шлях, пройдений кількома клубівцями у березні 1943-го. Слово «повторити» не вимовилося. Воно виникло у думці, щоб потім тривожити сумління своєю невідповідністю змістові. Хіба можна повторити дорогу смерті? А яким взагалі словом означити сьогоднішнє прагнення побачити те, що судилося бачити їм? Не знаходиться таке слово... Мабуть, доля тих кількох клубівців виявилася найжахливішою. Адже перед розстрілом гітлерівці змусили їх стати заложниками смерті— перевірити безпечність дороги. Щоб якась міна, бува, не залишилася обійденою, людей змусили тягти за собою борону... Про це невідступно соталися думки, поки машина рухалася паралельно тому смертельному курсу десяток кілометрів. А ще — думалося про правомірність співставлений одного жаху з іншим. Хіба бачене смертниками напередодні, коли їхні односельці горіли — разом із своїми хатами, разом із домашнім скарбом, разом із надвірними будівлями, садками, коли (це вже згодом буде підраховано, і вони самі теж увійдуть до того скорботного реєстру) 506 клубівців водно-день пішли із життя, загинули насильницькою смертю,— хіба це не перевищувало всі уявлення про горе, біду, пекло? У заложників не було вибору. Не між двома дорогами — довшою і короткою, рівною та вибоїстою, а між життям і смертю. їх прирекли на останнє кати. Сьогодні, через чотири з лишком десятиліття від того страшного березневого дня, живі свідки не називають усіх імен, не називають точного числа заложників (сходяться на тому, що було їх чоловік шість-вісім). І це можна зрозуміти. Хіба міг хто спробувати рахувати, запам'ятовувати, коли навкруги чигала смерть? Марина Іванівна Гапоненко добре пам'ятає одного — старшого за себе Опанаса Чучвагу. Він був серед тих, що мали прикрити окупантів своїм життям, її розповідь, розповідь інших живих свідків, безпристрасна мова документів, котрі по свіжих слідах зафіксували те, що діялося,— все це сплутувалося в один клубок, що ставав гострим, невідступним болем. Говорила Марина Іванівна Гапоненко — колгоспна пенсіонерка, 1911 року народження, корінна жителька Клубівки: — Оце як сьогодні б пройшли ковпаківці, а назавтра — карателі. Питають про партизанів, а люди тільки плечима знизують. І тоді один з поліцаїв — нишком, щоб німці не почули,— чи вже відчував, що тим непереливки, чи й справді співчував своїм, бо, може, силою до поліції взяли, хто зна, але проговорився, що буде нам та й буде... Що буде — пояснювати не треба. Триклятий «новий порядок» привчив до здогадок. Тож я за дітей, за хлібину (саме спекла трохи свіжого) — і тікать. Спершу вирішила сховатися в погребі у сусідів. Потім збагнула, що то схованка ненадійна,— і на луг. Через струмки, що вже почали розтавати, дісталася до Нової Папірні, а звідти до Нових Яриловичів, де жила моя тітка. А ззаду, за спиною, весь час чулися постріли, крики людей. У Клубівці страшне діялося: убивали, де кого захоплять,— у хатах, хлівах, на вулицях, на городах. Недалеко від нашого дворища клуня була. Там живцем людей палили. І в церкві не врятувався ніхто. Разом із попом, що справляв недільну відправу, загинули всі прихожани. Як я знайшла в собі сили бігти проталинами, оголеним льодом, осоками, що залишилися нескошеними з минулого року, купинами,— не знаю. Мабуть, додавало снаги те, що не сама: трьох дітей рятувала — одинадцятирічну Надійку, восьмирічного Колю та п'ятирічну Валю. їх через кілька днів з Нових Яриловичів до села Скитка відвела — до свого батька Івана Тимофійовича Курака. Туди й чоловік мій прийшов. У Скитку й перечекали лиху годину... Свідків клубівської трагедії уже одиниці зосталися. Час бере своє. Та Ганна Якимівна Логвиненко теж про все пам'ятає. У числі 506 загиблих 14 березня 1943 року — її мати Марфа. 308 дворів було в селі. Усі хати, господарські будівлі пішли за димом... Через дими, повз пожежі і почалася для Опанаса Чучваги та кількох його односельців ота остання в житті дорога. Кати боялися даремно. Клубівські заложники протягли по вогкому піску важку борону, чіпляючись за вузлувате коріння придорожніх сосен, підгрібаючи сухі гілки, розбиваючи останні острівці криги у вибоях. Вибух не пролунав. Партизани не мінували дорогу. Може, в смертників до останньої миті ще залишалася якась надія на життя. Могла ж у Пізнопалах чи поблизу цього села бути засідка народних месників... Та, коли прийшли на околицю Пізнопалів, і вороги, спинивши їх, почали зводити зброю, в кожного, повно, ворухнувся жаль за отим вибухом, що так і не пролунав. Легше було б умирати, відчувши в останню мить, що й катам дісталося. Постріли, які гримнули тоді на околиці Пізнопалів, стали сигналом до початку кривавої розправи. Село прийняло страшну естафету від сусідньої Клубівки. Зігнавши всіх в одне місце, гітлерівці почали масовий розстріл. Загинуло 50 чоловік. Масштаби трагедії не тому були меншими, що и катів прокинулося щось схоже на жаль. Ні, просто Пізнопали значно менші за Клубівку. Як зазначено в «Хронологічному довіднику», виданому 1947 року в Чернігові, перед війною у Пізнопалах налічувалося 73 двори. У березні 1943-го усі вони стали попелищами. — Якби почав усе розказувати та записувати, книга товща за біблію вийшла б,— зітхає, згадуючи про пережите всього за один день, 80-річна Ганна Іванівна Грищенко — одна з перших пізнопальських колгоспниць.— День той був зовсім не чорний. Хіба що земля почала чорніти, бо середина березня — то вже ж поріг весни. Так що де-не-де мочали з'являтися перші стрілочки прозелені. Чорним день зробила не погода, а заброди. Через село партизани пройшли напередодні. Із з'єднання Ковпака. Це, правда, уже тепер ми знаймо, що Ковпака, а тоді знали тільки, що партизани. А для карателів усі партизанами здавалися. Немовлята навіть. І найменшеньких лиха година не минула. З боку Яриловичів їхали чужинці. На шляху Клубівку спалили. Ми бачили, що із-за лісу дим підіймається, але що там — хто ж відає. А коли збагнули, уже пізно було... І як же за свої шкури боялися ті карателі! Гнали перед собою клубівців. Думали, дорога замінована. Я все-таки дітей до матері заздалегідь відвела — коли дим над Клубівкою здійнявся. Мати на іншому кінці села жила. На випадок чого, від неї легко можна було в ліс вислизнути. А сама повернулася, адже треба було худобу домашню доглянути — корову, свиню, овечку. Даремно клопоталася: все у вогні пропало разом із хатою та хлівом. Та що те добро — наживне все. А людей не повернеш. Я сама уціліла, вважай, випадково. Нас зігнали в загорожу, в якій худобу тримали влітку. Люди почали просити, щоб хоч дітей відпустили. Але вартові мов кам'яні були. А біля мене мадяр стояв. Я й попрохала, щоб не стріляв, мовляв, на хвилину відлучуся. Він гвинтівку під руку взяв і відвернувся. Коли почали горіти хати, дехто через дим, що над землею слався, теж із загорожі вийшов. Чоловік десять врятувалося. Пам'ятаю добре мою сусідку Ольгу Борисівну Савенко, Палажку Миколаївну Павленок (вони і зараз в Пізнопалах живуть). Дехто по війні виїхав із села. Федір Михайлович Шорсткий у Києві інженером працює. Катерина Федотівна Грищенко на Далекому Сході живе, а Тетяна Тимофіївна Савенко (зараз її прізвище Жук) — у Чернігові. І що ще: хай ми й не були партизанами, так у тієї чоловік на фронті, інший на постій партизанів пускав, харчами лісовим братам допомагав, а було ж... Зовсім невинні люди гинули. Ще пригадую Федота Федоровича Грищенка — рідного брата мого чоловіка. Він теж тікав від карателів. Наздогнала куля. А дворічний Миколка, якого ніс на руках Федот Федорович, був тільки поранений. Вижив. Зараз на Сахаліні племінник мій... А дочка моя Зінаїда Григорівна Сусло уже давно бабусею стала. Маю п'ятеро правнуків у білоруському місті Лоєві та в Чернігові... Захар Маркович Павленок належить до категорії людей, котрих не без підстав називають пам'яттю села, його енциклопедію. Є в нього, невисокого, енергійного, невситима цікавість до життя. Активний сількор районної газети, він інформує її читачів про все значиме, що в Шзнопалах відбувається. І тільки ніколи по пробував писати про свое життя-буття, про ті сторінки його, що захмарені пізнопальською трагедією. Рука не здіймається. Ми сидимо з ним і його дружиною Пелагією Миколаївною у яблуневому саду, який зовсім недавно відбуяв рожевим цвітом і радує око щедрою зав'яззю. — Усе це вже по війні виросло — і сад, і хата,— говорить Захар Маркович, коли прошу його пригадати весну 1943-го. Пригадувати важко. Навіть за допомогою дружини, яка змахує сльозу, коли говорить про давнє, наболіле. Відчувається, що подружжя не раз аналізувало усі свої кроки, зроблені того страшного березневого дня. Якби ж ми не вийшли з погреба, може, все й обійшлося б,— каже Пелагея Миколаївна.— А так пішли за всіма. Вела я двох донечок — Лізу й Катю. Старшенька Ліза уже 6 класів закінчила, а Каті 7 років тільки сповнилося. Не сховав моєї Лізи й дим, у якому ми з Катею порятувалися... Годі ятрити серце,— тремтячим голосом перебиває Захар Маркович дружину, відчуваючи, що та може розплакатись. — Хто ж міг наперед усе знати-передбачити... Вночі ще партизани були в нашій оселі. Привезли борошна, м'яса. Попрохали, щоб приготували вечерю. І сутичка в них у лісі з німцями була. Одного з товаришів поховали а двоє йшли з обозом поранені. Ну, а після того, як відійшли партизани, ви знаєте з розповідей, що трапилося,— уже звертається до мене безпосередньо Захар Маркович.— Життя наше надвоє розділилося: на те, що до війни, і те, що після неї. І розмежоване воно такою чорною, такою болючою смугою, що й згадувати жах. Але треба. Не для того, щоб зайвий раз ятрити серце, а для того, щоб ніколи страхіття не повторилося, бо, здається, забудеш — і воно все може повернутися... Так, пам'ятати треба. Та й хіба можна викреслити із серця імена дорогих людей, односельців? А в Павленків же тільки рідні 14 чоловік загинуло тоді. Та не загинув рід. Уже по війні народилися в Пелагії Миколаївни та Захара Марковича син Василь і дочка Марія. Обоє виросли, здобули вищу освіту. Зараз Марія Захарівна — кандидат економічних наук, працює у Мінську. Василь Захарович Павленок викладає в Сосницькому сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку на Чернігівщині. Мають Пелагія Миколаївна та Захар Маркович уже шістьох онуків. «З вогню воскресли» — так назвав одну із своїх повістей Євген Гуцало. Написана на матеріалі Чернігівщини, вона хвилює органічним сплавом високої художності і фактографічної точності реальних подій. «Коли розмовляєш з людьми, слухаєш їхні розповіді, то мимоволі здається, що весь час ідеться про одне й те саме село, яке було розстріляне й спалене,— просто в різних місцях воно називалося по-різному»,— говориться у книзі. Справді, трагедії були такі схожі між собою, бо творилися за одним людиноненависницьким сценарієм, автором якого був фашизм. Але радянський народ, керований Комуністичною партією, виробив свою стратегію — стратегію боротьби за свободу. 5 травня 1943 року на території Ріпкинського району почав діяти партизанський загін імені Суворова. Ріпкинським підпільним райкомом КП(б)У організовувалися мітинги, бесіди, розповсюджувалися листівки, що закликали населення до саботажу розпоряджень окупантів... Від травня 1943-го до самого визволення району Червоною Армією жодного грама продуктів не одержали вороги від мешканців таких сіл, як Лизунова Рудня, Олександрівна, Пізнопали... Це — документальна хроніка боротьби. Потім була героїчна сторінка відродження. Сьогодні клубівці та пізнопальці — будівничі щасливого, заможного життя. З ними зосталася вдячна пам'ять про тих, хто не дійшов до Перемоги, але наблизив її своєю смертю. Постановою бюро Чернігівського обкому партії від 6 вересня 1962 року села Клубівку і Пізнопали визнано партизанськими. Напередодні 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, виступаючи на мітингу з нагоди відкриття пам'ятника жертвам фашистського терору у Клубівці, Марина Іванівна Гапоненко сказала такі природні, сповнені глибокого змісту слова: — Що б хотілося побажати тим, хто живе зараз, тим, хто житиме через десятки, сотні літ? Хай ніколи не повториться те, що довелося пережити нам, хай завжди діти знають батьків своїх, щоб не звали їх так, як наших синів та дочок у перші повоєнні літа,— Маринин, Катрина, Галинин, Мотрина... Її слухали і ветерани-фронтовики, і колишні партизани, і свідки трагедії Клубівки та Пізнопалів, і ті, що про все це знають лише з книг, фільмів, розповідей старших. Тепер — це пам'ятник, де під бронзовою фігурою матері, котра правицею притискає до себе дитя, а лівою рукою захищається від ката, напис: «Трагічній, мужній Клубівці». Біля скульптури — нерівні шматки шпал, що імітують обгорілі стіни. Пам'ятник встановлено навпроти нового клубу. Саме звідси починалася остання дорога Опапаса Чучваги та його односельців у березні 1943 року. У Пізнопалах, на місці, де та дорога закінчилася, па дворищі Дмитра Олексійовича Базиля лежить гранітна плита з написом про розстріл фашистськими варварами п'ятдесяти мирних жителів. Звідси через невеликий сільський майдан в'ється стежка до пам'ятника воїнам, що загинули при визволенні села від німецько-фашистських окупантів. Усього троє імен — Голубов, Ковбаса, Риков. А далі узагальнююче: «Ім'я твоє невідоме, подвиг твій безсмертний». Дорога, початок і кінець якої позначені пам'ятниками. Не зарости їй, не загубитися у вічнозеленому шумовинні поліських сосен. І в людських серцях не забутися. |
|
Закрити |
