|
Генерал із Зеленого (Борис Сергійович Шульженко) В довіднику «Історія міст і сіл УРСР» є такий короткий рядок при описі села Іваниця та сіл, які знаходились у підпорядкуванні місцевої сільради: «Уродженцем с. Зеленого є генерал-лейтенант Б. С. Шульженко». Один невеличкий абзац і відразу допущено дві помилки. По-перше, Б. С. Шульженко народився в Хоружівці і уродженцем Зеленого фактично не був, а по-друге, звання генерал-лейтенант він так і не отримав у зв’язку з раптовою смертю. Можливо, всі крапки над «і» допоможе розставити книга його сина Володимира Шульженко «Борис Шульженко. Особистість і час: Документи, спогади, матеріали», але, звичайно, далеко не всі. Легендарне «КГБ» зуміло зберегти чимало таємниць, які навряд чи коли-небудь вийдуть на білий світ із небуття, а генерал Шульженко, як відомо, тривалий час працював саме в цій таємничій структурі. Зелене За село Зелене Іваницької сільської ради говорить красномовно сама назва, хоча більш слушним було б – «зеленомовно», якби таке слово було у вжитку. До розбудови поселення, яке з’явилось завдяки старанням князя Щербатова, тут існував хутір Кучковий. Хутір стояв на перетині дороги із Хоружівки до Іваниці та шляху з Недригайлова до Тернів. Можливо, саме тому, що в цьому місці сходились до кучі кілька шляхів, і була отримана саме така назва – Кучковий. Такі невеличкі хутори, які тулилися біля головних шляхів, виконували роль так званих «питейных заведений». Обов’язковим атрибутом такого хутора було джерело чи колодязь, де подорожній міг перепочити, попити води та напоїти худобу. Це щось на зразок сучасних автозаправочних станцій. Правда, в ті часи, кінські чи волячі сили були натуральні і пили воду, а сучасна автотехніка вже п’є бензин. За наказом князя Щербатова Зелене було забудоване у вигляді літери Щ, що ж, як кажуть – «хозяин-барин». Озеленення в кінці ХІХ на початку ХХ століття було досить поширеним явищем в наших краях. Саджанці екзотичних дерев та кущів завозились із-за кордону і на землях поміщиків, як гриби після дощу, з’являлись цілі розплідники зелених насаджень. Отак і князь Щербатов доклав всіх зусиль, щоб Зелене насправді потопало в зелені. Розказують, що навіть дах панської економії був пофарбований у зелений колір. Так що Зелене було справді зеленим. Саме в Зелене у 1924 році і переїхала з Хоружівки сім’я Шульженків. Причина на той час була досить поважна. На колишніх щербатовських угіддях, які перейшли у власність Радянської держави, молода сім’я з Хоружівки отримала свій шмат землі і таким чином змінила свою прописку з хоружівської на іваницьку. А народився Борис Сергійович Шульженко таки у Хоружівці 24 серпня 1919 року. Зелене залишило в пам’яті Бориса Сергійовича найкращі спогади, бо саме тут пройшло його дитинство і саме тут майбутній генерал пізнав ази шкільної науки. На жаль, у травні 2013-го Дараган – Зеленівська школа випустила останніх початківців. В школі, де колись навчався Борис Шульженко, пролунав дійсний, а не черговий, останній дзвоник і навчальний заклад припинив своє багаторічне існування. До генеральської сходинки Після закінчення початкової школи в Зеленому, Шульженко продовжив навчання у Хоружівці. Потім його батька взяли на роботу до районної міліції, а той і сина перевів навчатись до Недригайлова. Тож завершив Борис свої шкільні університети вже в Недригайлівській середній школі. У 1937-му році Шульженко становиться студентом Київського державного університету. Та закінчити геолого-географічний факультет столичного ВУЗу не дала війна. З початком війни Борис Сергійович йде на фронт. В серпні 1941-го вперше був тяжко поранений в груди. Після госпіталю, в 1942 році закінчує курси молодших командирів і продовжує свій фронтовий шлях у 250 окремій курсантській бригаді. Далі були бої на Ленінградському фронті, де у складі 2-ї ударної армії він керує взводом артилерійської батареї. Нове поранення і лікування в одному із шпиталів міста на Неві. З травня 1944 року лейтенант Шульженко – командир артбатареї 406-го стрілецького полку, 124 стрілецької дивізії. Останнє поранення в обличчя було найважчим. Оперував Шульженка полонений німецький лікар, бо нашим військовим ескулапам такі операції були не під силу. Лікуватися довелось до листопада 1944-го, а потім, у зв’язку з інвалідністю І групи, він був відправлений в запас. Після демобілізації Борис Сергійович закінчив навчання в університеті та там і залишився на комсомольській роботі. Спочатку працював комсоргом Київського університету, а з вересня 1946-го був обраний 1-м секретарем Київського міського ЛКСМУ. З лютого 1948 року Шульженка обрали 1-м секретарем Київського обкому комсомолу. Цього ж року його політична і громадська діяльність була оцінена найвищим орденом держави – орденом Леніна. А вже з 1954-го він на партійній роботі – заступник завідуючого відділом пропаганди та агітації ЦК КПУ. 10 червня 1957 року Шульженко переходить на службу в «комітет». Його призначають начальником 4-го управління КДБ при Раді Міністрів Української РСР і присвоюють звання полковника. 4-е секретно-політичне управління було розформоване в 1960 році, а його функції потім передали до контррозвідки. Та Борис Сергійович на той час вже був заступником голови КДБ республіки. Першим заступником голови українського КДБ він прослужить до самої смерті у червні 1970-го. 9 грудня 1964 року Шульженко отримає генеральські погони, а ще через три роки буде нагороджений другим орденом Леніна. Відзначати 25 річницю перемоги у Великій Вітчизняній Війні Шульженко прибув до Іваниці. Кілька останніх років на травневі свята він відвідував рідну домівку у Зеленому, гостював у старенької матусі. Як завжди, радо вітали його в рідній оселі, де тепер разом з матір’ю мешкала і родина його меншого брата Дмитра. Заходи 9 травня в Іваниці відбувались за звичним сценарієм. Вранці з гучномовця,що висів на високому стовпі край вигону, лунала класична музика та пісні воєнних років. Особливий тон задавала пісня «Степом, степом»: Степом, степом йшли у бій солдати. Степом, степом даль заволокло. Мати, мати стала коло хати, А кругом в диму село… Коли з гучномовця лунали слова цієї пісні, то по тілу починали пробігати мурашки. І хоча степу поблизу села немає, та відразу ж поставала картина бою в 1943-му. Чисте, неначе степ поле, між Городищем та Іваницею, яке треба було перейти нашим солдатам та яке тоді мало хто перейшов під шквальним вогнем фашистів. Меморіального комплексу на той час в селі ще не було і до братської могили, де сплять вічним сном полеглі в 1943-му воїни, підганяли колгоспного грузовика, на кузові якого і облаштовували трибуну для виступів. Оскільки мобільна трибуна була невеличкою, то її займали почергово. Спочатку місцеве керівництво в оточенні поважних гостей виголошувало свої промови. Потім на сцену піднімались школярі, які декламували вірші про війну та перемогу. Обов’язково зачитували поіменно: воїнів, полеглих за визволення села; партизан-підпільників, які були закатовані фашистами; а також односельчан, які не повернулись з війни. Згадували і батька генерала – Сергія Івановича Шульженко, який був у партизанському загоні і загинув від рук фашистів. Закінчувався мітинг салютом із мисливських рушниць. Більше дюжини сільських мисливців шикувалися в ряд, осторонь від мітингуючих. Керував цим процесом протягом кількох десятиліть Москаленко Василь Михайлович. Так, за помахом його руки, мисливці дірявили дробинками небо. Стріляли три рази, і коли всі попадали в унісон, то гупало здорово, неначе грім серед білого дня. Звичайно ж, бували і осічки та постріли в різнобій, які потім ставали предметом тривалого обговорення. А тоді, наставала черга малечі – збирати відстріляні гільзи, наввипередки – хто більше. Крутилися малі і поблизу Шульженка. Поява в селі справжнього генерала була неабиякою подією і кожному хотілось підійти поближче. Місцеві хлопчаки старались не проґавити момент, коли з-під цивільного плаща з’явиться генеральський мундир із численними нагородами. Борис Сергійович зазвичай ходив у цивільному одязі, і лише коли гостей запрошували на трибуну, він хутко знімав свій плащ і поставав перед оточуючими у всій генеральській красі. Момент перевтілення і старались не проґавити місцеві дітлахи. Це був останній візит генерала на Іваницьку землю. 4 червня 1970-го року Б. С. Шульженко раптово помер у потязі, що прямував до Донецька. Поховали Бориса Сергійовича на Байковому цвинтарі в Києві. В некролозі, опублікованому в республіканській пресі, відмічалось: «4 червня 1970 року раптово помер депутат Верховної Ради Української РСР, перший заступник голови Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, генерал-майор Борис Сергійович Шульженко…». Під некрологом прізвища: першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста, голови КДБ СРСР Ю. В. Андропова, Голови Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицького та ще більше сорока прізвищ найвищих посадовців республіки. Не судилося Шульженку доїхати до шахтарської столиці, де мала відбутися нарада в обласному управлінні КДБ, на яку і їхав генерал. А ще була запланована зустріч із виборцями Харцизького виборчого округу, від якого Шульженко був депутатом Верховної Ради УРСР. Запланованого було ще багато. Там, у «верхах», давно вже ходили чутки, що скоро Голову українського КДБ заберуть до Москви і на його місце назначать Б. С. Шульженка, а тоді б іще одна генеральська зірка лягла на його погони. Можливо на такий перебіг подій і розраховували автори книги «Історія міст і сіл УРСР», вказуючи його звання – «генерал-лейтенант». В 1967 році, коли вийшов друком том книги по Сумській області, головою КДБ СРСР призначили Ю. В. Андропова, який відразу ж розпочав масштабну реорганізацію у відомстві. Кадрові перестановки пройшли і на місцях. Кажуть, Борису Сергійовичу пропонували перебратись до Москви, на підвищення, але він відмовився. Сценарій, який вже був заготовлений у кремлівських кабінетах, альтернативи не передбачав. Про це свідчить і перебіг подальших подій. Вже через місяць після смерті Шульженка, головного чекіста України переведуть до Москви, а на його місце звідти привезуть нового очільника комітету. Сторінка історії, яка могла б бути, так і залишилась неперегорнутою. |
|
Закрыть |