Форум Звенигородки

Творча молодь регіону продовжує дивувати своїми здобутками. Так, під час сьогоднішнього засідання Вищої ради митців було нагороджено лауреатів обласної премії імені Данила Нарбута. Прикметно, що цьогоріч поряд із заслуженим діячем мистецтв Віктором Крючковим, членом Вищої ради митців (за розробку серії плакатів, присвячених творчості та постаті Т.Г.Шевченка), за роботу «Куди веде Чумацький шлях» було відзначено й учня Звенигородської дитячої школи мистецтв Олександра Фільова.

Крім диплому лауреата обласного конкурсу, Крючков Віктор отримав 10 тис. грн, а Фільов Олександр - 5 тис. грн.

«Я вже неодноразово брав участь у різних конкурсах, але цей для мене – особливий, адже це моя перша перемога, - поділився враженнями Саша. - Приємно, що мої творчі пориви підтримують однокласники, рідні та друзі».

З однокласниками маленькому митцеві дійсно пощастило – всі вони теж люблять малювати та відвідують місцеву школу мистецтв.

«Підтримка та розвиток талантів творчо обдарованих дітей - один із основних напрямків при реалізації нових соціальних ініціатив Глави держави «Діти – майбутнє України» – Сьогодні наше завдання – забрати дітей з вулиці, зменшити вплив негативних суспільних факторів і створити усі умови для організації їх дозвілля», – зазначив голова ОДА Сергій Тулуб.

Валерій Бурій

Папа Римський на урочистій церемонії у Ватикані нагородив... 9–річного школяра зі Звенигородщини

http://www.pres-cent... width='250' alt='Іллюстрація до новини ""' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; font-size: 9px; clear: both;'>

Дев’ятирічний Віталій Нечаєв із Звенигородки, що на Черкащині, отримав титул Абсолютного Переможця цьогорічної Міжнародної премії імені Джузеппе Шіакка, вручення якої відбулося у суботу 16 листопада 2013 р., в Папському Урбаніанському університеті, повідомляє сайт Радіо Ватикану.

Почесним дипломом також нагороджений ректор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Анатолій Кузьмінський. В урочистій церемонії в Папському Урбаніанському університеті взяли участь колумбійський кардинал Даріо Кастрільйон Ойос, почесний президент згаданої премії, отець Бруно Ліма, голова Інституту міжнародних юридично–економічних та соціальних студій, який очолює Премію імені Джузеппе Шіакка, інші визначні церковні та державні особистості, представники Дипломатичного Корпусу, акредитованого при Святому Престолі. Міжнародна асоціація культури та волонтерства 'Людина й суспільство', що 2001 року заснувала премію імені Джузеппе Шіакка, італійського юнака, студента архітектури, що передчасно трагічно загинув і відзначався високими моральними чеснотами й великодушністю до ближніх та є прикладом для молодих поколінь, присуджує премії людям, які привернули позитивну увагу громадської думки і їх можна вважати зразками для нових поколінь, а також збирає кошти на благодійні діла.

Валерій Бурій

Звенигородка — місто на Україні, районний центр Звенигородського району Черкаської області. Розташоване на річці Гнилий Тікич за 114 км від обласного центру — міста Черкаси та 12 км від залізничної станції Звенигородка. Населення 18,8 тисяч чоловік (2007).

На території сучасної Звенигородки виявлено кам'яні знаряддя праці доби бронзи, предмети скіфських часів та поселення черняхівської культури.

Місто виникло ще в часи Київської Русі. За існуючою легендою воно було розташоване за 3 км від сучасного, навколо конусоподібної гори. На одній з його веж нібито висів висів дзвін, яким населення повідомлялось про напад ворогів. Згідно з легендою, назва міста походить від назви гори (Звенигора — Звенигород)

Під час монголо-татарського нашестя місто було вщент зруйноване і перша згадка про Звенигород на Гнилому Тікичі відноситься до 1394 року. Тоді великий литовський князь Вітовт за посадив в Київському удільному князівстві князя Скиргайла замість свого васала Володимира. На що люд краю вчинив опір литовським загарбникам, і лише силою зброї Скиргайлове військо придушило повстання. Тоді-то Вітовт звелів Скиргайлові 'ити ись Киево ко Черькасам и ко Звенигороду', аби і там встановити свої порядки. Вже сам цей факт, що наприкінці 14 ст. Звенигород існував як фортеця на межі з диким степом, засвідчує його давність. Цілком можливо, що в давньому місті справді був сторожовий пункт із дзвоном, що бив на сполох, звідки й походить назва. Існує й ще одна версія. За часів Київської Русі в знатних родах жінкам давали ім'я 'Звенислава', що означало 'слава, що дзвенить', ' дзвінка слава'. Виходячи з цього імені, можна припустити, що назва 'Звенигород' означає — дзвінке (тобто славетне, знане ) місто.

1506 хан Менґлі I Ґерай віддав великому князю Литовському Сигізмунду ці землі. Звенигородський замок, що знаходився на шляху з Брацлава до Києва, часто зазнавав нападів татар, які і зруйнували його. 1545 , на прохання брацлавських міщан, замок було відбудовано, а в кінці століття біля нього знову заселилося місто, яке одержало стару назву — Звенигородка.

Після захоплення Правобережної України шляхетською Польщею 1569 року посилюється соціально-економічний гніт населення, яке зазнавало великих утисків від феодалів. Жителі сплачували панам численні податки: чопове, подимне, шкіряне, що спричиняло заворушення пригноблених. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 під проводом Богдана Хмельницького жителі міста повстали й вигнали польську шляхту. У 1648-1667 роках Звенигородка входила до складу Корсунського полку.

Андрусівським перемир'ям 1667 Правобережна Україна лишилась у складі Польщі, і населенню Звенигородки довелося й далі терпіти гноблення з боку польської шляхти. Соціально-економічний гніт доповнювався національно-релігійним. Польська шляхта і католицьке духовенство систематично проводили насильницьку політику ополчення українського народу, що викликало протягом XVIII ст. ряд повстань на Правобережній Україні. В районі Звенигородки діяв гайдамацький загін на чолі з козаком Медведівського куреня Гнатом Голим, який двічі, 1737 і 1743 року брав штурмом Звенигородський замок. Для захисту від гайдамаків польський уряд почав зводити укріплення навколо міста. 1765 року Звенигородський замок було обнесено дубовим частоколом, побудовані нові башти і казарми для охорони.

Під час Коліївщини у повстанські загони влилося багато жителів міста. В гайдамацькому загоні Ремези перебував В.Варченко — звенигородський бандурист.

Після придушення Коліївщини З. неодноразово переходила від одного власника до іншого. 1792 король Понятовський Станіслав-Август затвердив Звенигородці герб і надав статусу міста за магдебурзьким правом.

У 1793 році правобережні землі України приєднано до лівобережних в складі Росії. З 1795 Звенигородка ввійшля до складу Вознесенського намісництва, а з січня 1798 стала повітовим містом Київської губернії.

Інтенсивний розвиток торгівлі в зв'язку з включенням Правобережної України у всеросійський ринок був однією з причин виникнення і швидкого розвитку чумацького візництва. Звенигородка стає одним із центрів чумацького промислу нарівні з Чигирином та Білою Церквою. Торгували переважно лісом, виробами з дерева , лісоматеріалами. 1842 із Звенигородського повіту вивезено цих товарів на суму до 42 тисяч карбованців. З інших товарів місцевого виробництва слід назвати гончарні та шкіряні вироби.

1850 в Звенигородці проживало 7501 чоловік. Основна частина населення займалася землеробством, чумацьким промислом та ремісництвом. У місті налічувалося 127 ремісників, із них 33 кравці, 15 кушнірів. 25 шевців, 35 ткачів, 10 ковалів, 3 слюсарі, 6 теслярів, 2 склярі. У місті налічувалось 49 лавок, 20 корчем.

В 30-ті роки ХІХ ст. у Звенигородці споруджено міст через річку Гнилий Тікич, відкрито повітову лікарню. Місто мало пошту, телеграф. З 1833 розпочалися заняття в парафіяльному училищі, де навчалося трохи більше 20 учнів. Переважна ж більшість населення була неписьменною.

У другій половині ХІХ ст. поява залізниць, що мали незрівнянні переваги перед чумацьким візникуванням, прискорила занепад чумацтва. Звенигородка перестає бути одним із центрів чумацького промислу. 1867 в місті налічувалося понад 11201 жителів, більшість яких становить разом з родинами міщани (6174 чоловіка) і ремісники (1677 чоловік). Праця у виробничих майстернях була виснажливою. Робочий день тривав з 6 годин ранку до 9 годин вечора. На відпочинок протягом дня часу майже не відводилося. Майстри жорстоко експлуатували учнів, вимагаючи працювати навіть у нічний час.

У 70-х роках розпочалося будівництво залізниці Одеса-Кишинів, спочатку до Шполи, а пізніше до Умані, колія пролягла за 12 км від Звенигородки. В зв'язку з цим у місті з'являються промислові підприємства. У цей час тут діяли два свічкових заводи, тютюнова фабрика, 14 млинів. Через десять років до ладу стали ще два пивоварні та винокурні заводи, кілька цегелень. Проте вони були малопотужні, з примітивною технікою, на них працювало по декілька робітників, переважала ручна праця.

революції 1905-1907 у Росії дав поштовх революційним виступам у місті. Повітовий предводитель дворянства в телеграмі на ім'я генерал-губернатора повідомляв, що заворушення охопило весь повіт, місцевих сил недосить, щоб придушити народний рух. На 8 жовтня 1905 року за гратами Звенигородської в'язниці вже перебувало 113 чоловік. 20 жовтня припинили роботу робітники млина і броварі, 16 листопада — поштово-телеграфні працівники. Адміністрація цих установ змушена була піти на поступки: скоротити робочий день і підвищити заробітну плату.

Революційний рух у Звенигородці не припинився і 1906, що примусило київського генерал-губернатора перекинути сюди з Умані загін драгунів. У зв'язку із зростанням виступів проти поміщиків і місцевих властей, сенат указом від 6 липня 1906 запровадив у Звенигородському повіті стан облоги.

Царизм жорстоко придушив революцію 1905-1907 рр. В період реакції погіршало не лише соціальне становище трудящих. Вони все більше відчували і національне гноблення. У школах заборонялося навчання українською мовою, на батьківщині Т.Г.Шевченка переслідували тих, хто читав його твори. 1911 видатки на утримання урядових установ, війська та поліції по Звенигородці набагато перевищили вирати на охорону здоров'я та народну освіту.

У період промислового піднесення (1910 - 1914) у Звенигородці діяло 4 фабрично-заводські підприємства, де працювало близько 50 робітників, 7 ремісничих закладів. Найпоширенішим виробництвом було кожушне (у ньому було зайнято 200 чоловік). На цих підприємствах все ще переважала ручна праця.

1910 в місті налічувалося понад 24 тисяч жителів. Вони мешкали в 2461 будинку. Здебільшого це були дерев'яні, криті соломою хати. 40 гасових та 24 газових ліхтарі освітлювали вулиці. Городян обслуговували 40 візників. Один раз на тиждень проводився базар.

З медичних закладів було 3 лікарні на 64 ліжка, 2 аптеки, 6 аптекарських лавок, в які обслуговували 15 лікарів, 8 фельдшерів, 6 акушерок. У 7 нижчих чоловічих школах, жіночій гімназії, комерційному та ремісничому училищах навчалися 510 учнів, працювали 16 вчителів.

В роки першої світової війни в місті дислокувалися військові частини, солдати яких вели революційну пропаганду серед населення.

Після повалення самодержавства в Звенигородці почала діяти Рада робітничих і солдатських депутатів. Восени 1917 в місті виникла більшовицька організація із 17 чоловік. Протягом 1917 створилися профспілкові організації друкарів та швейників.

Водночас з цим на Звенигородщині заявила про себе ще одна сила — Вільне козацтво. Звенигородський кіш Вільного козацтва тривалий час тримав владу на теренах повіту у своїх руках.

В другій половині березня 1918 місто захопили австро-німецькі війська. Незважаючи на жорстокий терор, жителі повіту піднялися на боротьбу проти окупантів, яку очолив Звенигородський кіш Вільного козацтва. В першій половині червня 1918 розпочалося Звенигородсько-Таращанське повстання, яке в силу різних причин в кінцевому результаті закінчилося поразкою, хоч повстанці заволоділи Звенигородкою. Після вигнання німецьких окупантів владу деякий час утримували війська Директорії. 4 березня 1919 повітом оволоділи частини більшовицьких військ. Органом відновлення радянської влади став військово - революційний комітет.

В перші місяці існування радянської влади почали виникати комуни й артілі. Першу комуну (42 чоловік) в Звенигородці створено в травні 1919. Ревком націоналізував шкірообробний та цегельні заводи Омельянова.

У серпні 1919 до Звенигородки війшли війська генерала Денікіна , які протрималися до грудня. 30 січня 1920 в місто ввірвалися повстанці отамана Туза, а влітку цього ж року Звенигородка опинилася в руках загону полковника Цвітковського, який підпорядковувався Ю.Тютюннику. Однак червоноармійці незабаром захопили місто, після чого радянську владу тут було встановлено повністю.

922 почали працювати чавуноливарний,шкіряний заводи, ствоено артілі промислового характеру: швейну, килимову, трикотажну, шевську, ткацьку. Розпочалося кооперування сільських господарств. 20 жовтня пущено в дію першу чергу електростанції.

З ліквідацією волостей в 1923 Звенигородка стає центром однойменного району, а з 1927 її віднесено до категорії селищ міського типу. За цей час реконструйовано чавунно-ливарний завод, значно розширено і механізовано маслозавод, цегельні підприємства, державні млини, промислово-кооперативні артілі. 1926 року в селищі працювало 3 броварні, 7 млинів.

Протягом 1930 — 1931 років бідняцькі і середняцькі господарства об'єдналися в три артілі. В 1931 році утворена Звенигородська МТС.

1938 Звенигородку було віднесено до категрії міст районного підпорядкування. На цей час вона була частково радіофікована і електрифікована, почалося прокладання міського водогону, зросла кількість підприємствств громадського харчування та побутового обслуговування.

Напередодні Другої світової війни в місті налічувалося 14 державних підприемств обласного та республіканського підпорядкування і 11 промислових артілей, на яких працювали 3500 робітників. У шести загальноосвітніх школах навчалося понад 3000 учнів, готували кадри школа медсестер та сільськогосподарський технікум. Значно розширилася мережа медичних і культурно-освітніх закладів. Працювали лікарня, пологовий будинок, поліклініка, дитяча й жіноча консультації, інфекційна лікарня, дитяча поліклініка, чотири спеціалізовані диспасери, рентгенкабінет.

З початком Великої Вітчизняної війни понад 3000 тисячі жителів міста були мобілізовані на фронт. 29 липня 1941 фашисти окупували Звенигородку. За час окупації було знищено 2127 жителів міста. На каторжні роботи до Німеччини з міста і району відправлено 4894 юнаків і дівчат. Окупація тривала до 28 січня 1944, коли 20-й гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта І.Г. Лазарєва досяг Звенигородки. Першими увійшли до міста частини 155-ї і 8-ї гвардійських танкових бригад 2-го Українського фронту. На зустріч їм із заходу прорвалися воїни 233-ї танкової бригади 1-го Українського фронту.

На фронтах війни загинули 825 жителів міста, 1116 звенигородців нагороджено орденами і медалями. На правому березі Гнилого Тікича на пагорбі Слави споруджено меморіальний пам'ятник полеглим воїнам, які визволяли Звенигородку від німецько-фашистських загарбників, та жителям міста, що загинули в боротьбі з фашизмом.

Завдяки героїчним зусиллям трудящих протягом 1944 ставали до ладу підприємства. В травні почали працювати маслозавод, плодозавод, чавуноливарний і борошномельний заводи, у червні — Звенигородське відділення автоперевезень. Наприкінці року в місті функціонувало 16 підприємств місцевої промисловості, які виробили на цей час продукції на 2 000 000 карбованців.

Відроджувалось й сільське господарсво. В квітні 1944 розпочала роботу Звенигородська МТС. Протягом березня — квітня 1944 було налагоджено роботу мережі торговельних підприємств, медичних і культурно-освітніх закладів, шкіл, пошти, телеграфу. Вже 1948 колективи підприемств і колгоспів Звенигородки досягли довоєнного рівня виробництва продукції.

В 1952 році на Гнилому Тікичі розпочалося будівництво міжколгоспної ГЕС, яке було завершено у 1959 році.

1959 приміські сільськогосподарські артілі злилися з сусідніми колгоспами сіл Стебного і Озірної. На околицях міста 1953 - 57 споруджено цегельні заводи, створено міжгосподарську будівельну організацію — 'Міжгоспбуд'. В 60-х роках створено ще дві будівельні організації.

Протягом 1965-71 місто прикрасили двоповерховий універмаг, готель, будинок колгоспника. Було забруковано вулиці, заасфальтовано 104 тисяч квадратних метрів шляхів, 18 тисяч метрів тротуарів, мережа водогону зросла на 500 метрів.

Станом на 1972 рік в місті працювало 42 магазини, 7 їдалень, ресторан, 4 кафе, комбінат побутового обслуговування, райлікарня, інфекційна лікарня, поліклініка, 5 спеціалізованих диспансерів, санітарноепідемологічна станція, поліомієлітний санаторій. На місцевих мінеральних водах, що мають цілющі властивості споруджено санаторій 'Радон'. У сфері освіти працювало чотири середніх школи і три восмирічні, вечірня школа, сільськогосподарський технікум.

Валерій Бурій

Звенигородський повіт — https://uk.wikipedia... title='Адміністративно-територіальна одиниця' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>адміністративно-територіальна одиниця https://uk.wikipedia... title='Київська губернія' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Київської губернії https://uk.wikipedia... title='Російська імперія' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Російської імперії утворена в https://uk.wikipedia... title='1796' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1796 році. Повітовий центр — https://uk.wikipedia... title='Місто' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>місто https://uk.wikipedia... title='Звенигородка' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Звенигородка.

Повіт на https://uk.wikipedia... title='Північ' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>півночі межував з https://uk.wikipedia... title='Канівський повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Канівським повітом, на https://uk.wikipedia... title='Південь' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>півдні з https://uk.wikipedia... title='Херсонська губернія' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Херсонською губернією, на https://uk.wikipedia... title='Захід' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>заході з https://uk.wikipedia... title='Уманський повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Уманським і https://uk.wikipedia... title='Таращанський повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Таращанським https://uk.wikipedia... title='Повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>повітами іhttps://uk.wikipedia... title='Черкаський повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Черкаським і https://uk.wikipedia... title='Чигиринський повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Чигиринським на https://uk.wikipedia... title='Схід' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>сході. Загальна https://uk.wikipedia... title='Площа' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>площа повіту становила 289381 https://uk.wikipedia... title='Десятина (одиниця площі)' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>десятин (2 649 https://uk.wikipedia... title='Км?' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>км?).

Згідно з https://uk.wikipedia... title='Перепис населення Російської імперії 1897' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>переписом населення Російської імперії 1897 року в повіті проживало 274 704 чоловік. З них 88,05 % — https://uk.wikipedia... title='Українці' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>українці, 9,69 % —https://uk.wikipedia... title='Євреї' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>євреї, 1,37 % — https://uk.wikipedia... title='Росіяни' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>росіяни^{https://uk.wikipedia... style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>[1]}.

На https://uk.wikipedia... title='1887' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1887 рік у повіті було 557 https://uk.wikipedia... title='Населений пункт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>населених пунктів, з яких 7 були https://uk.wikipedia... title='Містечко' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>містечками. Поділявся на 3 стани і 4 благочинних округа.

Див. також[ред. • ред. код]

https://uk.wikipedia... title='Категорія:Населені пункти Звенигородського повіту' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Категорія:Населені пункти Звенигородського повіту

Посилання[ред. • ред. код]

https://uk.wikipedia... style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Вгору? http://etno.us.org.u... style='text-decoration: none; color: rgb(102, 51, 102); background-image: url(); padding-right: 13px; background-position: 100% 50%; background-repeat: no-repeat no-repeat;'>Дані перепису населення 1897 року по Київській губернії

Джерела[ред. • ред. код]

http://www.vehi.net/... style='text-decoration: none; color: rgb(102, 51, 102); background-image: url(); padding-right: 13px; background-position: 100% 50%; background-repeat: no-repeat no-repeat;'>Энциклопедический Словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона(рос.)

Валерій Бурій Агатангел Кримський 2012-11-19 15:41:00 Агатангел (Агафангел) Юхимович Кримський найбільший український і радянський учений, письменник, філателіст, один із засновників Академії наук України (АППУ) народився 3 (15) січня 1871 року.Батько Агатангела, Юхим Степанович Кримський, походив із старовинного татарського роду. Його предки, до кінця XVII століття жили в Бахчисараї, однак змушені були переселитися на територію сучасної Білорусі. Мати, Аделаїда Матвіївна Сидорович, як пізніше писав учений, була «литовської полячкою». Незадовго до народження Агатангела, сім'я Кримських переїхала в місто Володимир-Волинський. Юхим Кримський отримав великий гонорар за написаний ним підручник з географії для двокласних шкіл. На ці гроші він збудував будинок у містечку Звенигородка Київської губернії (сучасна Черкаська область), куди сім'я і переїхала. Тут пройшли дитячі роки його сина. У три роки Агатангел вже вмів читати, а в п'ять років він пішов вчитися в Звенигородське реальне училище. У 1881 році продовжив навчання в Острозьку протогімназію, по закінченні якої відправився вчитися в Київ, у Другу гімназію. А через рік його прийняли в знамениту Колегію Павла Галагана, де він навчався у Павла Житецького та Михайла Драгоманова. У 1889 році Агатангел закінчив її з відзнакою. Саме в Колегії Кримський захопився культурами близькосхідних народів. У той час у Києві орієнталістика (сходознавство) у навчальних закладах практично не вивчалася, тому Агатангел вирушає до Москви, де вступає в Лазаревський інститут східних мов (1889-1892). Він вивчив арабську, перську та турецьку. Після «Лазарівка» він закінчив історико-філологічний факультет Московського університету. Кримський мав великі здібності до вивчення мов. За словами наукового співробітника Національного музею літератури Мирослави Тарахан: «За різними даними, знав понад 60 мов, а хтось переконаний, що понад 100». У той же час Агатангел був великим шанувальником української мови: «Він принципово вважав, що необхідно спілкуватися українською мовою. За часів Російської імперії це було неприйнятно» ь- розповідає М. Тарахан. У 1892 році Агатангел писав Борисові Грінченку: «Кожен вільний від« офіційних »занять годину я присвячував Україні». Під час навчання в Москві, Агатангел пише вірші українською мовою, які увійшли до збірки «Повісті та ескізи з українського життя» (1895). І це при тому, що сам Кримський неодноразово говорив, що не має ні краплі української крові. У 1896 році, після закінчення університету, Агатангел Кримський відправляється на стажування в Ліван і Сирію. В цей час він багато подорожує по близькосхідним містах. Вивчає старовинні рукописи і удосконалюється в арабській мові, вивчаючи численні діалекти. Пише статті на різних мовах і публікується в місцевих наукових журналах. У той же час, Агатангел не забуває і Україну. Вчений публікує працю з філології «Філологія та Погодінський гіпотеза».Близький Схід спонукав Кримського до написання збірника ліричних віршів українською мовою «Пальмова гілка» (1901). Деякі вірші були переведені українською поетесою Людмилою Старицької-Черняхівської (1868-1941) на російську мову і опубліковані в журналі «Російська думка». Пізніше виходять роман «Андрій Ліговскій» (Львів, 1905) та «Бейрутського оповідання» (Київ, 1906). Після повернення до Москви, Агатангел стає приват-доцентом, а в 1900-му році професором Московського університету. Паралельно викладає в «Лазарівка», де в 1901 році стає завідувачем кафедри арабської лінгвістики і професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. Його робота була пов'язана з арабської філологією й літературою, але не забував Кримський і про українську мову. У 1904 році у Львові друкується «Мусульманство і його будучність» українською мовою. А в Москві виходять: «Історія Персії, її літератури і дервішських теософії», «Історія мусульманства» в трьох частинах (1904-1912), «Лекції з Корану» (1905), «Аршакіди, Сасаніди і завоювання Ірану арабами» (1905) , «Давньокиївської говір» (1906), «Українська граматика» у двох томах (1907-1908), двотомна «Історія Туреччини та її письменства» (1910-1912), «Історія арабів і арабської літератури, світської і духовної» в гріх частинах (1911-1913), «Вступ до історії Туреччини» (1916) та інші. У теж час учений співпрацює з багатьма періодичними виданнями Львова - «Житіє і слово» (згодом «Літературно-науковий вісник»), «Народ», «Правда» - в яких, окрім наукових робіт, публікував оповідання і вірші. Так само відомі переклади Кримського таких мусульманських поетів як Сааді, Фірдоусі, Хафіза і Омара Хайяма. Іван Франко в 1910 році писав: «Незвично поява серед українців, незвично по своїй енергії, пристрасної любові до України та різнобічності знань і таланту, Агатангела Кримського. Філолог за фахом, орієнталіст по захопленню, він проявив себе високоталановитим поетом, дуже оригінальним автором повістей». Кримському була близька ідея про незалежність України. І після утворення Української Центральної Ради (1917), вчений повертається в Україну, де бере активну участь у науковій та політичного життя в країні. У 1918 році Павло Скоропадський стає гетьманом України, розпускає Центральну Раду і проголошує Українську Державу. Починаються реформи, в тому числі і в науковому середовищі. 27 листопада 1918 проходить установчі збори, на яких було прийнято рішення про утворення Української Академії Наук (УАН). Першим президентом УАН стає Володимир Вернадський, а секретарем стає Агатангел Кримський. У тому ж році, одним з перших, стає академіком УАН. Так само вчений очолював Комісію з правопису УАН, якою були створені перші «Найголовніші правила українського правопису» (1919-1920). А в двадцяті роки минулого століття, Кримський очолював Інститут сходознавства імені Олександра Потебні. В цей же час виходять роботи вченого такі, як: «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася' (1922), «Історія Персії та її письменства» (1923), «Хафіз та його пісні» (1924), «Нариси з історії української мови »(1924),« Історія Туреччини »(1924),« Перський театр, звідки він узявся і як розвивалася '(1925),« Тюрки, їх мови та література »(1930) та багато інших. У співавторстві з відомим російським філологом та істориком Олексієм Олександровичем Шахматовим друкує «Нарис історії українського правопису до 1927 р.» (1929). В кінці 20-х років Кримський піддавався гонінням як «націоналіст» і був відсторонений від наукової діяльності. І тільки в 1936 році йому дозволили бути науковим керівником робіт аспірантів Інституту мови і мислення АН СРСР. А трохи пізніше, він був відновлений у всіх посадах. Спадщина вченого як кораніста представляє великий інтерес для дослідників перекладів Священного Писання на європейські мови. Особливий інтерес Кримський виявляв до перекладам, зробленим в XVII-XVIII століттях. Відомо, що в особистій бібліотеці Кримського був французький переклад Корану, виконаний Дю Ріе в 1649 році. Однак вчений зазначав деякі неточності цього перекладу в передачі смислових особливостей оригіналу. На його думку, найбільш ретельним був переклад Корану на латинь, виконаний Мараччі в 1698 році. Цей переклад став досить популярним в деяких країнах Європи, і в Російській імперії. Сам Кримський перекладав сури Корану на російську мову, постачаючи його поясненнями та коментарями. А в листуванні вченого з відомим сходознавцем Ігнатієм Юліановичем Крачковська особлива увага приділялася перекладу смислів Корану. Серед заслуг Кримського слід зазначити його внесок у вивчення мови, літератури та культури кримських татар. Підтримував стосунки з Ісмаїлом Гаспринським і в своїх дослідженнях часто посилався на його роботи. А Гаспринський, в свою чергу, перекладав і публікував статті Кримського. Агатангел був знайомий з письменником, ученим і педагогом Османом Акчокракли (1878-1938), вчений-тюрколог, професором і поетом Бекіром Чобан-заде (1893-1937), молодим поетом Абдулою Лятіф-заде (1890-1937), а одним з учнів Кримського був історик, ісламознавець, завідувач Східним музеєм в Ялті Якуб Кемаль (1885-1939).Агатангел Кримський написав фундаментальну працю «Сторінки історії Криму», що складається з п'яти частин - «Татари», «Нарис історії Кримського ханства», «Хронологічна таблиця кримських ханів», «Чуфут-Кале», «Про долю українських полонених у Кримському ханстві». Провів грунтовне дослідження «Література кримських татар» і додаток до нього «Антологія кримськотатарських поетів». Крім усього іншого, Кримського захоплювала філателія. Він був найбільшим фахівцем в області знаків поштової оплати, випущених Російським товариством пароплавства і торгівлі (РОПІТ), яке знаходилося в Одесі. На жаль, колекція марок вченого пропала в роки Великої Вітчизняної війни. У 1941 році Кримський був нагороджений орденом «Трудового червоного прапора». У тому ж році вчений закінчив і подав до друку рукопис «Нізамі та його сучасники», але почалася війна і книга не вийшла. А 20 липня 1941 Агатангел Кримський був арештований. НКВД оголосили його «« ідеологом українських націоналістів, який протягом ряду років очолював націоналістичне підпілля ». 30 жовтня вченого доставили у в'язницю в Кустанаї, Казахстан. А 25 січня 1942 Агатангел Юхимович помер у тюремній лікарні, за однією з версій від виснаження. Але є й інша - смерть настала в результаті жорстоких тортур. У Києві, ім'я видатного вченого носить Інститут Сходознавства, а у Володимирі-Волинському є Педагогічний коледж імені Агатангела Кримського. У 1990 році була створена Львівська крайова організація Української філателістичного товариства імені Агатангела Кримського. А в 1996 році була випущена поштова марка України, присвячена до 125-річчя з дня народження вченого. Автор: Сергій Кухар

Валерій Бурій Пам’ятний знак воїнам Армії УНР у м. Звенигородка - пам'ятний знак у м. Звенигородка Черкаської області, присвячений воїнам Армії УНР, які народились у Звенигородському повіті.

Створення пам'ятного знаку

Ідея спорудити пам’ятний знак з’явилась ще влітку 2010 року. Благодійна ініціатива 'Героїка' звернулась до Звенигородської міської ради з проханням виділити земельну ділянку для встановлення пам'ятного знаку.
25 червня 2011 року у м. Звенигородка Черкаської області відбулось освячення пам’ятного знаку. Не зважаючи на сильний дощ, подія зібрала кілька десятків патріотів Звенигородщини, а також гостей з Києва і Тального. Прибули на відкриття й представники благодійної ініціативи 'Героїка' з Корсунь-Шевченківського: п.п. Олег та Андрій Собченко. Відкрив урочистий захід пан Станіслав Лячинський, науковий співробітник місцевого краєзнавчого музею, який розповів про козацькі традиції Звенигородщини. Після виступу пана Лячинського розпочалась панахида за воїнами Армії УНР, яку відправив панотець Василь Карп’юк (УАПЦ). Панотець зауважив непослідовність місцевих можновладців, які досі не спромоглися відновити давні назви вулиць Звенигородки, що донині носять імена червоних командирів, радянських діячів-організаторів Голодомору. Це за умов, що депутати та міський голова вважають себе патріотами України.

За півгодини врочистості було перенесено до місцевого краєзнавчого музею, де відбувся День відкритих дверей, присвячений воїнам Армії УНР.

Валерій Бурій 21 листопада
100 років від дня народження
літературознавця
Б. Л. Корсунської
(21.11.1913 – 12.07.1979)
Берта Львівна Корсунська – літературоз-навець, кандидат філологічних наук. член Спілки письменників України.
Народилася 21 листопада 1913 року у м. Звенигородці в сім’ї службовця. Закінчила Київський університет (1936). Завідувала літературною частиною Київського театру юного глядача (1933 – 1938), працювала в Українському науково-дослідному інституті педагогіки, з 1942 до 1947 року – в редакції газети „Література і
мистецтво”, відтак – в Інституті літератури АН УРСР. Репресова-на 1949 року. За свідченням дітей Берти Львівни її мали розстрі-ляти за зраду Батьківщині, але щасливий випадок, змінивши в ході слідства статтю, подарував їй ще тридцять років життя. Б. Л. Корсунську було заслано до Кустанаю. Тоді ж було репресо-вано і її чоловіка, дитячого поета Веніаміна Гутянського.
Літературну діяльність Б. Л. Корсунська розпочала 1936 року. Її перу належать статті про творчість М. Коцюбинського, М. Бажана, П. Тичини, М. Островського, П. Козланюка та ін. Вона автор багатьох книжок, присвячених дослідженню української пое-зії, одна із авторів восьмитомної „Історії української літератури'. Написала спогади „Ордер на арешт' (1978 – 1979 рр., рукопис).
Померла Б. Л. Корсунська 12 липня 1979 року у Києві.
ЛІТЕРАТУРА:
Праці Б. Корсунської
Філософські мотиви у творчості Павла Тичини / Б. Л. Корсун-ська. – К. : Наук. думка, 1977. – 226 с.
Українська радянська поезія років Великої Вітчизняної війни / Б. Л. Корсунська. – К. : Наук. думка, 1973. – 166 с.
Олексій Кундзіч : літ.-критич. нарис / Б. Л. Корсунська. – К. : Рад. письм., 1971. – 208 с.
Поезія нового світу. Ідеї та образи української радянської ліри-ки 20-30-х рр. / Б. Л. Корсунська. – К. : Наук. думка, 1967. – 332 с.
Про Б. Корсунську
Хоменко, В. Корсунська Берта Львівна // Хоменко В. Звени-городщина : слов.-довід. – Черкаси, 2008. – С. 61 : портр.
Берта Корсунська // Письменники Радянської України. 1917 – 1987 : біобібліогр. довід. – К., 1988. – С. 304 : портр.
Берті Корсунській – 60 // Літ. Україна. – 1973. – 27 листоп.
Інтернет-посилання:
Цалик, С. Єврейські письменники – мешканці РОЛІТу
www.judaica.kiev.ua/eg9/eg937.htm

Валерій Бурій

У кв.50 (парадне №5) замешкала письменницька родина, яка повернулася з евакуації — дитячий поет Веніамін Гутянський, літературознавець Берта Корсунська та їхня 5-річна донька Олена... Є цікаве свідчення про їхнє знайомство в середині 1930-х. Корсунська тоді працювала завлітом Єврейського лялькового театру і підшукувала нових авторів. Талалаєвський порадив їй Гутянського, який нещодавно написав п’єсу спеціально для лялькового театру. «Ввечері того самого дня, — згадувала Корсунська, — я зустріла Гутянського в абонементному відділі бібліотеки АН. Я бачила його і раніше, але ми з ним не були знайомі. Я підійшла до нього: «Гутянський?» Він жваво повернувся до мене: «Так». — «У мене до вас справа... Чи не можна познайомитися з вашою ляльковою п’єсою?» Ми сіли на стільці, оббиті строкатим ситчиком. Як часто потім пригадували ми його, цей ситчик, що ознаменував початок нашого знайомства...» Незабаром родина переселилася в окрему кв.41, що на першому поверсі в тому ж парадному (сім’я загиблого Гарцмана, яка мешкала тут до війни, перебралася у кв.32)...

(Станіслав Цалик, Пилип Селігей

ЄВРЕЙСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ —
МЕШКАНЦІ РОЛІТу)

Валерій Бурій На Черкащині територіальне відділення Антимонопольного комітету оштрафувало Звенигородське підприємство теплових мереж
12-10-2013 12:50

Причина - необґрунтоване підвищення тарифів.

Сума штрафу становить 10 тисяч гривень. Як з'ясувалося, у вартості послуг за опалення було враховано, зокрема, витрати на оплату праці співробітників підприємства. Керівництво закладу пообіцяло привести тарифи у відповідність із вимогами законодавства.

Валерій Бурій 14 жовтня — День Українського козацтва

«Чужого не хочемо, але й свого не подаруємо»

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ.

На фото: делегати Першого Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва у Чигирині. Жовтень 1917 р.

Дорога до Петрограда видалася нелегка. Добиралися переважно в «теплушках», ущерть набитих солдатами, серед яких було чимало росіян, котрі, дезертирувавши з Південно-Західного фронту, прямували додому. На багатьох станціях і навіть полустанках потяги надовго зупинялися, що нервувало не тільки курінного Звенигородського коша Вільного козацтва Григорія Шаповала, а й досить стриманого вільнокозацького старшину — полковника Івана Полтавця-Остряницю, на яких покладалася надзвичайна місія: повернути зі столиці Росії запорозькі клейноди, що зберігалися там після знищення генералом Текеличем за наказом Катерини II Січі.

Про вкрадені царицею святині Вільному козацтву, перший кіш якого було сформовано у Звенигородському повіті тодішньої Київщини в квітні 1917 року для «оборони вольностей та охорони ладу», стало відомо від того ж Полтавця-Остряниці. Він походив із старовинного козацького роду і чув про це ще в ранньому дитинстві. Тож кому було, як не йому, й визволяти запорозькі клейноди?

До пари Полтавцю-Остряниці підходив Григорій Шаповал, котрий, як писав згодом у своїх спогадах Юрко Тютюнник, «був справжнім типом запорожця: не любив старий байдики бить, його так і тягло на коня і до бою». Це він, Шаповал, у своєму виступі на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді, що попри заборону Тимчасового уряду все ж відбувся у червні 1917 року в Києві, сказав про палке бажання творити власну державу, не озираючись на Москву: «Вільне козацтво не просило дозволу організовуватись, він нам не потрібний. Вільне козацтво здивувалося, що Керенський заборонив цей з’їзд. Ми знали, що Керенського ніхто не послухає, бо й на нас ця заборона справила таке враження, начебто вона зроблена урядом Туреччини або Німеччини. Якщо кацапи говорять, що українці хочуть захопити владу в Києві, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне козацтво одержить наказ прийти до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо не питаючи дозволу…»

І незабаром виявилося, що «дід Шаповал», як називали його поміж собою козаки, не жартував. Через місяць Звенигородський кіш Вільного козацтва негайно відгукнувся на заклик сформованого нещодавно в Києві Українського полку імені гетьмана Павла Полуботка скинути російську владу в Україні. У місті на Неві саме вчинили заколот більшовики. Оскільки у столиці імперії панував хаос, ліпшої нагоди для визволення з московського ярма годі було й чекати. Полуботківці планували збройним шляхом захопити владу в Києві і змусити Центральну Раду проголосити незалежність України. Повсталі узгоджували свої дії з іншими українськими збройними формуваннями. І до штабу Звенигородського коша прибув гонець із депешею, в якій ішлося про те, що звенигородці у ніч проти 18 липня мають роззброїти на підвладній їм території російські ешелони і вирушати до Києва на підмогу повсталим полуботківцям.

Одним із перших у дорогу знявся Козачанський курінь під орудою «діда Шаповала». За ним підтягувалася решта. Завдання було успішно виконане. Невдовзі вільнокозаки заблокували поблизькі залізничні вузли і, захопивши зброю та гармати на станції Цвіткове, чотирма потягами поспішили до полуботківців. Проте, як дізналися під Києвом, повстання вже придушили урядові війська. Отож не залишалося нічого іншого, як повернути назад.

Та, хай там як, виступ полуботківців і підтримка їх звенигородцями сприяли подальшому розвою вільнокозацького руху, що досить скоро поширився й на сусідні повіти Київщини, а згодом — і на Пониззя, Лівобережжя, Волинь, і став загальноукраїнським. Уже в серпні 1917 року, окрім Звенигородщини, були добре зорганізовані вільнокозацькі формування в Уманському, Канівському, Черкаському, Київському, Ніжинському, Бердичівському, Остерському та Борзнянському повітах. Відроджуючись, козацький стан волів нічим не відрізнятись од своїх попередників — запорозьких лицарів. Ось так і прийшло рішення про повернення козацьких клейнодів. І тепер посланці Вільного козацтва, сповнені рішучості будь-що виконати завдання, все ж переймалися думкою: як то поведеться їм у столиці Росії?

До Петрограда, пробувши більше тижня в дорозі, вони прибули вранці. «Дід», забувши про відпочинок, просто з вокзалу поривався на пошук козацьких святинь. Та Полтавець-Остряниця остудив його запал, зауваживши, що поспіх у такій справі зайвий: вони мали десь «отаборитись», увійти в перемовини з нещодавно створеною тут сотнею Українського Вільного козацтва та з’ясувати напевне, де знаходиться те, за чим вони прибули. Про подальший перебіг подій маємо докладну оповідь у журналі «Українське козацтво» (№4, 1969 р.), записану з уст очевидців:

« … Полковник (Полтавець-Остряниця. — Ф.Б.) зайшов зі своїми козаками в Історичний музей і насильно відібрав там усі українські козацькі прапори та старовинну козацьку зброю і все те переніс до готелю, в якому мешкав, і в коридорах … поставив озброєну козацьку варту».

Звичайно, про «бешкет» у музеї стало відомо Керенському. Вирішивши однак не рубати з плеча, аби ще більше не розізлити українців, він пішов на перемовини з Полтавцем-Остряницею. Проте віддати клейноди той рішуче відмовився, сказавши: «Нас пограбували, і я від імені Українського Вільного козацтва відібрав награбоване і передам його власникові, себто Українській державі. Ми чужого не хочемо, але й свого не подаруємо».

Цілком можливо, що саме ті, відібрані в Росії, прапори і майоріли на майдані в Чигирині, де в жовтні 1917 року проходив Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. На ньому військовим отаманом козаки обрали Івана Полтавця-Остряницю, проте він, як згадував очевидець, «подякувавши за обрання, поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився». Але то вже інша історія…

ДОВІДКА «СВ». Вільне козацтво являло собою міліційно-військові загони добровольців, спочатку лише селян Київської губернії, сформовані (найперші) в березні 1917 р. з ініціативи українських соціалістів-революціонерів. Засновниками ВК стали Никодим Смоктій та Семен Гризло. У квітні 1917 р. в Звенигородці відбувся козацький з’їзд, на якому ухвалено установчі документи. ВК проголошувалося територіальною військовою організацією «для оборони вольностей українського народу та охорони ладу». З’їзд розробив структуру, яка копіювала давній козацький устрій. Козаки взяли активну участь у створенні в Києві Першого Українського козачого полку ім. гетьмана Б. Хмельницького.

У серпні 1917 р. формування загонів ВК відбулося в повітах Бердичівському, Уманському, Київському, Канівському, Черкаському, Остерському, Ніжинському та Борзнянському. А 16-20 жовтня 1917 р. в Чигирині на Черкащині відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, на якому були присутні дві тисячі делегатів із Київщини, Херсонщини, Катеринославщини, Чернігівщини та Кубані. З’їзд ухвалив Статут і завдання ВК, звернувся до народу із закликом озброюватись, боротися з ворогами України, створювати в селах — сотні, у волостях — курені, в повітах — полки, в губерніях — коші. Було обрано Головну (Генеральну) козацьку раду, яка мала базуватись у Білій Церкві. Почесним отаманом ВК обрали командувача 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, а позаяк він перебував на фронті, то наказним отаманом і генеральним писарем призначили І.Полтавця-Остряницю.

Центральна Рада спочатку підтримала ВК, але в січні 1918 р. відмовилася пустити 20-тисячне козацьке військо до Києва для відсічі московсько-більшовицькій агресії. Далі були трагедія під Крутами, різанина в Києві, вчинена бандитами Муравйова, і подальші відомі події. Наприкінці березня уряд УНР припинив організацію реєстрового ВК, а 5 квітня розпустив його загони. Остаточно Вільне козацтво, ставши гетьманом, розформував у травні—червні його почесний отаман П. Скоропадський, чим дуже образив і налаштував проти себе більшість козаків. Пізніше вони брали участь у повстанських боях проти гетьманської влади і в боротьбі з більшовиками, воювали у складі військ Директорії.

Колишні члени ВК боролися проти більшовиччини аж до кінця 20-х років. За деякими джерелами, 1921 року І. Полтавець-Остряниця короткий час нелегально перебував в Україні, керував повстанням у Холодному Яру. Козаки ВК стали також основою трьох груп армії УНР — Подільської, Волинської та Бессарабської, які здійснили Другий Зимовий похід на Україну.

2009 року НТУ зняло документальний фільм про Вільне козацтво за сценарієм історика Романа Коваля.

...

Закрити