Ольга УНГУРЯН
«ФАКТЫ»
Вот и снова поэзия Василя Симо-ненко зазвучала на площади под от¬крытым небом. Только 40 лет назад ее цитировали на нелегальных митин¬гах у памятника Тарасу Шевченко. А сейчас, в дни «оранжевой» револю¬ции, симоненковские стихи об Укра¬ине читали на майдане Незалежно-сти: «Хай мовчать Америки й Роен, коли я з тобою говорю...» Порази¬тельно: эти строки, запрещенные цензурой, в Украине ходили только в «самиздате» и никогда не публикова¬лись, но все-таки сохранились! Их ав¬тор умер в 28 лет, не будучи ни «мод¬ным» поэтом, ни «классиком».
Последние свои годы поэт провел в Черкассах, работал в молодежной газете. А до этого был в его жизни Киевский госуниверситет, отделение (позже — факультет) журналистики. 17-летний Симоненко, худющий, ло¬бастый, в хлопчатобумажном сером костюмчике и белой сорочке - таким впервые увидела своего однокурсни¬ка поэтесса Тамара Коломиец. О Ва-силе Симоненко она помнит всю жизнь - той особой, не поддающей¬ся годам памятью сердца.
«Василь надел новое пальто, о голова-то «босая»!»
— У Василя было чело — дай Боже всякому, — говорит Тамара Афанасьев¬на. — Обычно лоб у человека высокий и узкий или же широкий и низкий. А тут — находка для антрополога: хомо сапиенс, чело мыслителя. Никаким головным убо¬ром не скроешь. Смушковая казацкая шапка держалась у Василя на макушке. Шапка была совсем старенькая, и он редко ее надевал. А единственный кос¬тюм, в котором Василь поступал в уни¬верситет, за год-два поизносился, рука¬ва стали куцые... Все мы тогда одева¬лись «ахово». Но девчата могли хоть ка¬кой-то бантик приколоть или воротничок. Парням-то сложнее...
Василь учился на пятерки, но стипен¬дия у нас была мизерной. Кого-то под¬держивали родители, а что ему мама могла передать из глухого села? Хлоп¬цы-однокурсники помогли Василю ус¬троиться корректором и распространи¬телем университетской газеты «За ра-дянсью кадри». И вот, собрав неболь¬шую сумму, Василь решил приодеться.
От ответственного секретаря газеты Петра Луценко ему достался пиджак, из которого тот «вимужн!в». Однако к пид¬жаку нужно подобрать брюки. Василь — ко мне: «Помоги купить!» Пошли мы в магазинчик — на углу Толстого и Влади¬мирской, напротив здания ректората университета. Там нам повезло: на¬шлись шерстяные брюки, и даже под цвет пиджачка. Но ведь зимой в одном костюме не походишь! А из ватника своего Василь вырос. По совету наших ребят отправились на Подол — искать пальто. Я на всякий случай захватила с собой еще денег — мы старались откла¬дывать про запас из того, что зарабаты¬вали на практиках. И опять удача: прода¬вец достает суконное пальто. Немного великовато, но зато добротное. Василь надел его, а голова-то «босая»! Я вы¬смотрела шапки — серенькие, из искус¬ственного меха. Одну, поменьше, взяла на подарок младшему брату, другую — Василю. И он в обновках отправился к хлопцам в общежитие.
— А где было ваше общежитие?
— В славном месте — на улице Про¬свещения. Один студент даже воспел его в стихах: «Мкло Ки?в, вулиця Освгти, гуртожиток другий КДУ». И курс у нас был мощный: из хлопцев вместе с Си¬моненко учились Виктор Близнец, Мико-ла Сом, Анатоль Перепадя, Борис Рого¬за, Анатолий Москаленко, Вадим Реше-тилов, Юрий Ячейкин, Иван Сподаренко, Валерий Князюк, Иван Шпиталь... Бли¬жайшими друзьями Василя были Толя Перепадя и Юра Ячейкин. Совершенно, кстати, разные люди, совсем не похожие на самого Василя.
«Мы с первого же дня знакомства были откровенны друг с другом, ведь многое оценивали одинаково»
— Ваше поколение иногда называ¬ют «детьми оттепели»...
— Все мы были «под колпаком». При¬шли в университет в 1952 году, и тогда же старших ребят с филфака взяли как «врагов народа»: порылись в тумбочках, нашли какие-то «крамольные» записи — и все! У меня тогда был шок, с тех пор не делаю никаких записей, не посылаю писем и дневников не веду. А в 53-м на меня чуть было не накатали донос. Я спокойно сплю, и тут радио передает: умер Сталин. Девчата голосят и за ноги меня стаскивают с койки, а я не могу проснуться, хоть убей. Несознательная!..
Оплакивали Сталина мы во дворе университета. Я дико простудилась — стояла по щиколотку в луже с ледяной водой. И потом немного скептически смотрела на нашего однокурсника, кото¬рый ездил на похороны вождя в Москву и вернулся оттуда великим героем... А Василь знал намного больше и не был наивным — он говорил мне о своем од¬носельчанине, рассказ которого о ста¬линских лагерях слышал еще мальчиш¬кой. Мы с первого же дня знакомства были откровенны друг с другом, ведь многое оценивали одинаково. И вообще оказалось, что мы очень похожи. Да еще и родом из одного края — Полтавского. Вдобавок оба не ходили на танцы.
— Это почему же?
— Василь не умел, а я маленькой в войну обморозила ноги, и зимой они распухали. Но общий «недостаток» нас еще больше сблизил...
— Говорят, у вас был роман...
— Было понимание друг друга с по¬луслова, душевная перекличка. А потом пришла весна, и «ск березовий забу-яв». На 19-летие Василь явился ко мне с подарками. Не с какими-то там духа¬ми, а с книгами. Я обычно дарила ему простые вещи: платочки, шарфик. А он — книги. В тот день с восторгом вру¬чил мне только что изданного на укра¬инском языке Янку Купалу: «Боже, это такой поэт!» Восхищения его я понача¬лу не разделила, теперь понимаю поче¬му: там было очень много посред¬ственных переводов. Но подарок ока¬зался вещим знаком. Уже после смер¬ти Василя я стала переводить белорус¬скую поэзию, причем именно Янку Ку¬палу. И ахнула: какой поэт! А Василь, выходит, еще тогда, сквозь словесную шелуху добрался до сути. Ту книгу он вручил мне со стихотворным посвяще¬нием. И внизу сделал приписку: «Доро¬гая именинница! Если ты думаешь, что я все свои пожелания высказал, то ты глубоко ошибаешься».
«Это было самое страшное: парню, выросшему в селе, писать о колхозах «в духе времени»
— А потом вы поссорились?
— Нет, мы не ссорились. Просто ото¬шли друг от друга... Недавно встретила товарища Василя Толю Перепадю, и он признался: дескать, мы с хлопцами так противились, так не хотели, чтобы Ва¬силь был с тобой! Вот и наворожили. Да я и сама знала, что Василю про меня то¬рочили: такая-растакая, выскочка, книж¬ку решила издать первой на курсе. Туг и зависть, и ревность друзей. Мы не ска¬зали друг другу ни одного злого слова. И пошли каждый своей дорогой. Я писа¬ла лирику, избегая трибунной поэзии. Помню: во время обсуждения стихов Ва¬силя в университетской литстудии про¬бую возразить — он набычивается. И туг Юнна Мориц толкает меня локтем в бок: «Сиди! Ты что, не чувствуешь, что это хорошо?» Василь только-только вступил на свою дорогу. И тут разразился скан¬дал с его исключением из университета.
— За что же все-таки исключали студента Симоненко? Об этом мало что известно.
— У него не задалась практика в га¬зете после четвертого курса. Послали его тогда в отдел сельского хозяйства. Это было самое страшное: парню, вы¬росшему в селе, писать о колхозах «в духе времени». А врать Василь не умел. Кое-как вымучил практику. Но где-то не
сдержался, сказал лишнее. И на него в университет пришла «телега». Руководи¬тель практики, человек недалекий, рабо¬ту Василя зарубил. И тут, как назло, всплывает история со штанами в дудоч¬ку, которые видели на Василе.
— Стиляга!
— Что и говорить... На свою беду, «стиляга» Василь в кругу друзей выска¬зался в том духе, что не все может пове¬дать маме, не все она поймет. При этом маму свою, я убедилась, он нежно лю¬бил. Это страшно задело друга Василя Миколу Сома, круглого сироту. Он возь¬ми и напиши боевое стихотворение «Ма¬тер! друга», где были такие строчки: «Не той тепер Василь» и «Бровко брехатиме на моду, на його у дудочку штани». Стихи напечатали в одной житомирской газете, где Микола проходил практику. Боже, как он себя потом корил за этот мальчише¬ский нечаянный выпад! Казалось бы, ерунда. И университетских парней по имени Василь у нас было больше, чем членов Союза писателей. Но «добрые люди» докопались и использовали стих — как еще один компромат на Василя. Студента Симоненко исключили...
Забрал его к себе в Черкассы вы¬пускник университета Сербрянец. Устро¬ил на работу в только что открывшуюся газету, помог с учебой на заочном отде¬лении. Василь наезжал в Киев, но жить остался в Черкассах. Там и женился. У него родился сын. И у меня уже были дети... Как-то мой сосед по коммуналке Микола Лукаш сказал, что в Союзе писа¬телей очень хорошо прошло обсуждение
стихов Василя. Я обрадовалась. Потом, слава Богу, вышла его первая книжка...
— Вы больше не виделись?
— Однажды осенью — на литератур¬ном Шевченковском празднике. Тогдаш¬ний секретарь обкома партии Лутак, спасибо ему, проводил в Черкассах та¬кие праздники, повсюду уже запрещен¬ные, в октябре... Дома мама Василя с гордостью показывала маленького внука, очень похожего на отца: тоненький, яс¬ноглазый. Только чело не такое, как у Василя...
«Стихи у него сдержанные -ни одной «побрякушки», фальшивого слова»
— Известно, что у Василя Симо¬ненко было удивительное чувство юмора, он сочинял потрясающие эпиграммы.
— Ой, когда вспоминаю одну его шутку, то чуть не плачу. Он был заядлый курильщик. Курил самые дешевые сига¬реты — «Прибой». И сочинил по этому поводу иронические стихи: «Курив «При¬бой» В1Н, худ I чах. I, все життя писавши в!рш1, не бачив, що вони все прил, I вмер з надаю в очах...» Самое страшное в этой истории то, что умер он от рака, а сигареты были чрезвычайно канцеро¬генные...
Про похороны я узнала от Аллы Гор¬ской. Она забежала в нашу коммуналку: «Умер Симоненко. Может, поедем вмес¬те в Черкассы?» А у меня младшая груд¬ная дочка лежала с высокой температу¬рой. Так я и не смогла проститься с Ва¬силием...
Но душевная перекличка между ни¬ми загадочным образом не прерыва¬лась. Однажды Тамаре Коломиец пред¬ложили сделать переводы для готовя¬щегося к печати сборника чешских по¬этов. И среди печатных текстов она с изумлением обнаружила страницы, ис¬писанные рукой Василя Симоненко. Тог¬да и написала стихотворение, посвя¬щенное другу.
— Это как послесловие к нашей сту¬денческой юности, — говорит Тамара Афанасьевна. — Эпиграфом я взяла строки чешского поэта Вилема Завады: «Так життя одно за одним гасне, думами тривожачи пркими. Обставляем похорони красно тим, кого хоронимо живими...» Меня не покидало чувство, что поглуми¬лись над Василем наши «столпы культу¬ры». Защитников у него при жизни не было, а друзей после смерти появилось ой как много! Потому и стихи получились горькие:«...Хвалиться, що ушхам радти, чарку за поезю пили. А мен1 болить: не доглядши! А мен1 болить: не вберегли...»
У Василя есть поразительные строки — как предчувствие: «Упаду я зорею, мм В1чний народе, на трапчний \ довгий Чу-мацький тв1Й шлях...» Он нашел такую прекрасную дорогу! Стихи у него очень конкретные. Очень сдержанные — ни одной «побрякушки», фальшивого слова. И очень мощные. Почему их не печата¬ли, сокращали, изымали? Там что, при¬зыв к борьбе? Нет. Они исполнены вы¬сочайшей человеческой любви. Но нель¬зя было любить Украину...
Р.8. В Украине до сих пор не изданы произведения Василя Симоненко во всей полноте и подлинности. «Кто возь¬мется за это кропотливое дело? - с грустью размышляла в разговоре со мной Тамара Коломиец. - У немногих оставшихся в живых друзей нет доступа к материалам. Да и силы уже не те...»
|
У НАС В
ЖУРНАЛ ДНІПРО
Попри усі економічні, фінансові та інші негаразди
один з найлопулярніших українських часописів «Дніпро» зберіг репутацію видання
глибокозмістовного, цікавого, читабельного. Про це промовисто свідчить стійка
увага до нього шанувальників українського слова. Досить сказати, що на
поточний рік він зібрав найбільший серед подібних журналів тираж* Переконані,
читачів зацікавить редпортфель «Днігіра» і на наступний рік. А в ньому — низка
унікальних матеріалів, зокрема, маловідомі листи Лесі Українки, неопубліковані
твори Василя Симоненка, матеріали з архіву колишнього КДБ, пов'язані з
життєвим і творчим шляхом Олександра Довженка. А ще — завершення роману Леоніда
Мосендза «Останній пророк», невідомі широкому загалу поезії Володимира Свід-зинського,
твори із спадщини Миколи Бажана, Леоніда Пер-вомайського, продовження
«Некрополя України», рубрики «Нашого цвіту — по всьому світу», укладеної з
поезій українських авторів, що мешкають в різних куточках планети.
Публікуватимуться також нові твори сучасних українських письменників та
літературознавців.
На початку 1995 року вийде
спецвипуск «Дніпра», повністю присвячений життю та Діяльності видатного діяча
українського національно-визвольного руху Андрія Мельника та складним сторінкам новітньої історії
української державно» сті. Подібне видання, укладене із яскравих спогадів та
невідомих навіть науковцям документів, в Україні виходить вперше.
Редакція журналу «Дніпро»,
крім того, видас свою бібліотеку, яка формується з числа унікальних,
найнеобхідніших для середньої та вищої школи творів. Широкого розголосу набули,
зокрема, тритомна Хрестоматія «Українське слово», однотомник О. Ольжича «Незнаному
Воякові», дослідження І. Кошелівця «Микола Скрипник». Наступного року вперше в
Україні побачать світ не менш цікаві видання; приміром, Хрестоматія української
літератури часів Київської Русі та середніх віків «Золоте слово».
Передплатники «Дніпра» зможуть придбати її
у першу чергу.
Отже, передплачуйте журнал
«Дніпро» — і ви не пожалкуєте.
Пропонуємо увазі читачів
«Молоді України» неопубліковані поезії Василя Симоненка з переднім словом
професора Київського університету імені Т. Г. Шевченка Василя Яременка.
Повністю добірку читайте в перших числах журналу «Дніпро» наступного року. і Василь ЯРЕМЕНКО КРИК ДВАДЦЯТОГО віку (До
60-річчя Василя СИМОНЕНКА)
Із
шістдесяти років — тридцять один Василем не прожито. Із найближчих друзів
поета відійшов із цього світу один Іван Світличний, а коло просто «друзів
Симона» з кожним роком, виявляється, росте, з'являються наміри і навіть заголовки
повістей, які начебто будуть написані, Іде накопичення сумнівних скарбів в особистих
архівах, починаються навіть змагання, хто перший має сказати «а», а підготувати
до друку всю спадщину поета, провести текстологічну роботу, зібрати документи
доби, •— охочих мало. Тут можна назвати одного Анатолія Ткачен-ка, автора
єдиної поки що монографії про поета, який намагається скрупульозно вивчити
автографи поета, встановити авторський текст чи авторські варіанти, виявити
редакторські втручання ,в текст і цензурну сваволю, показати напружену роботу
поета над словом.
Не помиляється тільки той, хто нічого не робить, тож
помиляється, й часом грубо, Анатолій Ткаченко, Але він працює, досліджує, а
'помилки, сьогодні ще є кому виправити, а мине ще сдне-два десятиліття — і
виправляти ставатиме важче, дилетантства побільшае.
Єдиною основою для публікації, особливо першої, є безперечно
автограф або магнітофонний запис авторського читання твору. Поета вже нема, і
будь-яке редагування недопустиме, як і публікація за сумнівними копіями із
«самвидав-ських» часів. Так у «Головному зошиті» Василя Симоненка, що сьогодні
зберігається у Державному музеї літератури, є автографи кількох новел. Новелу
«Однорукий лісник» М. Шудря публікує під заголовком «Лісник», «науково» аргументуючи,
що не може бути однорукого лісника, як безголового або одноногого редактора,
бо головне, на його думку, що. редактор Може, воно і так. А от Анатолій
Тка-чеико при публікації новели В. Симоненка «Огида» (другий авторський
варіант-- «Огуда»), створив . буквально анекдот: журналістський чи редакторський
знак 2 (зет) для відбиеки заголовку він прочитує як літеру «ч» і Симоненкова
«Огида»-
ВВ |
СЯ
творчість Василя Симоненка— це.крик двадцятого віку, і він не про луна®, а
«прогримів золотим салютом, молодим по-весняніґм громом» (А. Малишко Рядок
про Довженка) й відлунюватиме і в наступні віки' Прийдешні бачитимуть нас
найвиразніше із обра. зів Василя Симоненка: жорна, які -ми крутили у переддень
космічної доби, отих дідів, які заповіли нащадкам додумати їхні думи, бабусь
Онись, Ори-шок, Насть, що мали б, підвів, їлись із колін, зійти на п'єдестали
найвеличніших пам'ятни. ків, Василевого Перехожого, що гордо й натхненно творив
ходу, як і отих сірих, відгодованих демагогів і брехунів, що «крила зв'язали
дядьковій вірі, пробираючись у крісла й чини», що гноїли людську пращо і-ні,, вечили душу. Все де крик двадцятого
віку, крик душі зболеної, зганьбленої, ад$\не зламаної і не скореної,
Якщо реалізм—
реальність, то Василь Симоненко його най„ виразніш ий представник, бо він разом
з літературними побратимами із 60-х XX віку повернув йому справжню, істинну
сутність як громадсько-політичну, так і художньо-естетичну.
«Огуда»
з'являється в «Україні» під назвою «Огидач». Або Василь Скрипка в одному із номерів «Слово і час» надрукував цікаві
спогади «Смолоскипи Василя Симоненка».
Все там достовірно і
розказано щиро, тепло. Наприкінці
спогадів друкує вірш «Пам'яті Івана
Ви-шенського» як вірш Симоненка
із шістдесятих років. Парадоксально,
але той вірш написав Іван Драч. А.ще парадоксальніше, що відділ літературознавчий
в той час у журналі вів той же глибокощанований мною Анатолій Ткаченко, автор
літературних портретів
Симоненка і Драча.
6 вересня
«Молодь України» опублікувала поезію В. Симоненка «Крик XX віку» 'із дивовижною,
якщо не дивакуватою передмовою М. Шудрі «Скарб із особистого архіву»:
«Кваплюся оприлюднити цей твір до виходу в світ «весель-чанської збірки». Вітаю
поспішість: «Всякоедьгхание да хва-лит Господа». Але навіщо пуб-лікаціії
надавати характеру «скандальчику», ображати «ви-ссікотитулованого вченого»
(чо-му М. Шудрю так дратують зароблені працею титули?), коли він добре знає, ?що
я, як упорядник «весельчанської збірки», до нього не звертався, а тим наче
«видурювати» та ще й «підступним шляхом». По-перше, хто знає рухливого журналіста
М. Шудрю, ніколи не повірить, що в нього щось .можна «видурити». По-друге, він
запропонував чимало власноручних копій із маловідомих поезій В. Симоненка на
умовах, що буде співупорядником видання. Видавництво не погодилося, бо, за
винятком кількох листів до М. Сома і В. Дііденка, інші матеріали до ви-'
дання «Шкільної бібліотеки» не підходили Та й коли б ображений публікатор був
ще й титулований, то знав би, що його копія «Крику XX століття» мені не
потрібна, бо в Музеї літератури зберігається автограф, 'а у відділі рукописів
Інституту літератури є верства авторського тексту збірки «Земного тяжіння».
Верстку на збереження передав В. А. Костю-ченко і, о диво, не протестує проти
публікації вірша, а*він сам прекрасний літератор. Публікація в «Молоді України»
не має різночитань із автографом, в якому тільки рядок «Шдчай їй груди тне»
поданий з великої літери, та два рядки мали іншу первісну редакцію: «А мене
не було» виправлене Симо-ненком на «І лютувало зло», а в рядку «/На суворому
лобі моїм» виправлено «На обпеченім лобі моїм».
Свого часу на вірші поставили печать недремне око
Голов-літу, сиріч Минуле — сон, але сліпа змія Не отруїла
доблесті і слави Бо
відчували грек і печеніг Відлуння кроків князя Святослава і далі і Меч Святослава прокладав путі Для
мудрості ясної Ярослава. За Русь, за Симоненком, — це «за ясні зорі і за
тихі води», що стали символом української землі в XVI—XVII ст
Якщо Під кутом зору героїчного світогляду прочитаємо баладу В. Симоненка
«Язик», побачимо неперервність українського характеру і героїчного світогляду української,
людини. Я тортури знести не зумію -— Признаюся зарані $ам, Але більше сказать*
не посмію, . Коли навіть захочу сам... Очі з лоба вилізли
дико, Надірвався
І тріснув крик Хлопець виплюнув катові в пику Свій
навіки німий язик. І знову
спадає на пам'ять Ольжич: Потрібно
усіх в роботі, А серце
б'є, як обух! Прокляття
моїй ПЛОТІ, Що слабша
за мій дух! Слабка
плоть Василя Симо. ненш не витримала наслідків воєнного і повоєнного сирітства,
недоїдання, перемерзання, а пізніше побиття при загадкових обставинах — і він,
як би н? протестувала наша свідомість проти його передчасної
смерті, уже став нашою літературною історією, частиною ' нашої духовності. Ми, його сучасники, що ближче знали Василя, не можемо
звільнитися від чарів його осо. бистості, від ейфорії, що- викликала його
творчість, тиражова. на в самвидавівських машинописних виданнях. Для нього ми
шукаємо метафоричних образів — то капітана, що не повернувся з далекого
плавання; то реактивного літака, що давно пролетів, а звук його реактивних
двигунів ще вчувається: врешті, легендарного Витязя української поезії. А
найчастіше Симоненка порівнюють із
-Шевченком, називаючи його
Шевченком нашої доби, поетом шевченківського звучання. Звичайно, будь-які зіставлення грішать умовністю,
неточністю, натяжками. Але ми завжди шукаємо співмірні величини, тільки тоді
неповторність кожної стає зримою. Вийшовши на орбіту шевченківського духа,
Симоненко національну ідею прагнув,, як і Ольжич. перетворити в світогляд.
Треба, щоб цей напрям Симоненкової роботи підхопили молоді і юні. КРИК XX
ВІКУ У небі тішились хмари, У небі сонце
пливло, Під небом кривавіли чвари І лютувало зло. Земля, вагітна скорботою, (Відчай їй
груди тне) Над кривдою Іі підлотою Народила в муках мене. Народила, немов
надію. Колисала ночами без сну: — Може, від тебе помолодію, Може, побачу
весну... Може, твій струм І атом Вгамують нестерпний біль, —• Голосила над віком двадцятим
Найгеніальніша з породіль. Голосила велика мати, Благала, кричала мені, Щоб
став я жорстоким катом Недоумства, підлоти й брехні, ї
стою у злобі по коліна З серцем, повним ганьби й проклять, Божевільні каліки й
руїни У
зіницях моїх миготять. Що залишу майбутньому дневі, Чим ділитися буду з ним?! — Вибухають бомби водневі На
обпеченім лобі моїм! А люди забавляються, мов Діти, Катам співають гімни холуї, І генерали мріють посадити
На всій планеті атомні гаї. Ридаю і кричу, гилю себе у груди, Волосся патраю з сідої голови: Що можу я, коли дрімають люди? Що можу я, коли заснули ви? 21.Х. 1962 Маємо в
цьому вірші програму розмови про поета Василя Симоненка. Народила
його «найгеніальніша з породіль», «велика мати» — українська земля, як надію
свою — помолодіти і побачити весну... з наказом — стати «жорстоким катом
недоумства, підлоти й'брехні». Його
родовід не кінчався за дідовою хатою Федора Щербаня, він починався за духовними
обійстями інших родичів— «діда Тараса і прадіда Сково- ли». «О, якби у
мене був духовний меч! — мріяв про переможну зброю Сковорода. - Я б знищив...
скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, вигнав би
страх перед смертю і бідністю..;» Василь
Симоненко був вільний від цих моральних пороків і став духовним мечем свого
покоління, вкладав цю зброю у руки інших .— і не ,його вина, що для декого із його
побратимів ця зброя виявилася занадто важкою. Не будемо тут мертвим
побивати живих... Став він і
«жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні», і знову ж, не його .вииа, що
того зілля на нашій землі так багато, що його вистачить і нині сущому
поколінню, і наступним, прийдешнім... Треба тільки
пам'ятати, що спопеляючі інвективи Симоненка диктувалися великою всеосяжною
любов'ю, яка ніколи не була руйнівною, а завжди творчою. Думка про те, що залишає він майбутньому дневі, сиріч
нам з вами, чим поділиться з нами, — ніколи не покидала Василя Симоненка. Що
можу я, коли дрімають люди? Що можу я, коли заснули ви? Це не
риторичні питання, на які можна відповісти однослівно— «нічого!». Це питання
ставив не один Симоненко. Що можу я,
розгублене дитя, Зробити
для вселюдського прогресу? — Я можу тільки кинути життя Історії
кривавій під колеса, — готовність
Ліни Костенко була, як і Василя, не декларативною. Це ствердило його покоління
життям В. Близнеця, Г. Тютюнника, В. Стуса, Алли Горської, В. Івасюка, В.
Марченка, О. Тихого, Ю. Литвина, І. Світличного. Це була плата цілого
покоління, щоб «найгені-альніша з породіль» дочекалася своєї весни. Він рано
відчув дихання смерті, уже в 18 років, а в 20 писав: ' Не докорю
ніколи і нікому. Хіба на себе Інколи позлюсь, Що в 20 літ
з'явилась в серці втома, Що в ЗО смерті в очі подивлюсь. Це передчуття-пере^бачення Знов
вітри над землею, вітои, І блакить,
І розриви, і дим. Сонну землю черкає порив, Смерть
черкає крилом голубим О,
ця днина, як п'яне вино. О, ця смерть, як холодна блакить. Як
велично, що нам не дано До тридцятого року дожить!
комуністичної цензури, та редакторська сваволя. Отже
дивовижно нагадує іншогб пое-
та, якого Василь Симоненко
навіть не читав. Говорю про О.
Ольжича, сина поета,, О. Оле-
ся: |
МОЄ ЗНАЙОМСТВО З
ПОЕЗІЄЮ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА.
Про
Василя Симоненка я вперше почув в 1969р. Навчався я в той час на
1-у курсі Київського медінституту. Старостою групи був Володя
Купраш. Він також з Сумської ,
але його родина вже декілька років жила
в Києві. Ми потоваришували. І колись він мене
запитав, чи знаю я твори В.Симоненка?
Звичайно, що я нічого не знав. І
Володя почав читати:
«Ти знаєш, що ти людина..»
«От і все. Поховали старезного діда..»
«Вибрати не можна тільки Батьківщину..»
Я невеликий знавець поезії, але мені
захопило подих. Здавалося, що ці слова йдуть з моєї душі, з мого серця.
Звідки
Володя знав про поета? Його
старший брат, геолог, навчався в Київському
університеті в той час, коли там і
навчався Василь Симоненко.
І брат знав Василя, слухав і
читав його твори ще в той час І. відповідно, поділився з меншим братом.
Моє перше запитання:
«А де можна прочитати твори Симоненка?»
Володя приніс иені тонюсіньку
збірку. Це було перше видання
творів В.Симоненка, яке вийшло вже після
його смерті:
«Земне тяжіння» - 1964р.
Збірку я проковтнув за один подих.
Під час із одних рідких
поїздок додому, я розповів про батькові. Мій тато, вчитель літератури, чув про Симоненка. Так що
«Земне тяжіння» поїхало в село і було
там більше півроку. Володя вже почав турбуватися: не пропала ця книга.
А потім вже були другі видання і нарешті я придбав
«Лебеді материнства»
Народ мій є! Народ мій
завжди буде!
Ніхто не перевершить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників заброд.
Ви, байстрюки катів останніх,
Не забувайтте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
В.Симоненко
Сергій Носань
По схрещених
мечах
або Остання ніч з життя
поета Василя Симоненка
Черкаським музично-драматичним театром їм. Тараса
Шевченка взято до роботи поетичну драму-феєрію черкаського письменника Сергія
Носаня «По схрещених мечах» (або Остання ніч з життя поета Василя Симоненка).
Колектив театру збирається відкрити нею осінній сезон 1990 року.
У драмі відтворюється постать одного з найвидатніших
українських поетів, який жив і працював у нашому місті. Тут обірвалося його
життя у 28 неповних літ з ІЗ на 14 грудня 1963 року. ї хоч твір вибудовано на
до* ку ментальній основі, на широкому використанні творчої спадщини Василя
Симоненка, та в його образі автор намагався втілити кращі риси цілого
поетичного крила в радянській літературі, яке поіменовано нині — «шестидесятниками».
Пропонуємо увазі читачів
фрагменти з драми.
/
Уже чверть віку, як немає сина. Тепер про нього всі говорять І безліч друзів об'явилось. А як йому 'було під небом синім
У ті глухі холодні роки?.. — Нікому серце не відкрилось. Ш ніхто із вас, ніхто не
відав, Як тяжко жити довелося... Як рвався син крізь розпачі і біди»
Чому так рано сивіло волосся?.. Нікому знать-не довелося. Тепер возносите в
печалі І хвалите його на всі лади.. Чому -ж тоді ви всі мовчали, Немов набрали
в рот води? Чому не. віддали хоч по краплині Ще за життя — цих-слів, уваги? Коли по смерті сина вкрили
Підозри осуд і зневага... 'Коли брехні розверзлась прірва
—? Чому не встали мужність і відвага, Любов і совість друзів вірних?.. Я не виную вас, не докоряю.
Мені лиш смуток душу ятрить. 8а сина заступитись маю право —? Святее право матері. Отож,
не треба слів, не треба. Он грім у небі зависа. Мій син... Василько мій про
себе Скаже сам.
Гасне світло. У глибині сцени, на всю стіну»
кінозасобами —? постає портрет поета у білій вишитій сорочці; Від., портрету,
ніби виникаючи з його тла, відділяється юнак, в такій же білій вишитій сорочці
і повільно, в задумі, йде до людей. На авансцені зупиняється.
Поет. (Спочатку спокійно і твердо, а далі натхненніше,
сильніше):
Я — поет Василь Симоненно.
Син селянський.
Стебельце прадавнього-давнього
роду.
У Віївцях я народився Тридцять п'ятого року
Восьмого січня Вранці...
Серед сивих од поту
полтавських степів.
Золотих, наче сонце,
хлібородних полів. Серед
чорних, як ночі осінні Крутих. Серед стогону й болю, Серед лицарів, Серед знедолених Я народився і ріс. Полинові вітри Мою душу гойдали І співало колосся ясу!.. Ще їх стронцієм — не вбивали, Не труїли одвічну красу. Піднімавсь я з народного кореня. В його мові — сміявся і плакав. Під солоними, під чумацькими зорями — Я нікому й ніде не підтакував. Я іеіов по гіркій, по болючій, По
терновій, пекучій, По стежині єдиній, Що Правдою зветься На землі
нашій-грішній, дитинній... Заюшеній кров'ю І змученій горем. Непідвладний
вождям, Недоступний для моди — «Я для тебе горів Український народе». (Пауза) Я — поет Василь Симоненко. Я помер у лікарні в
Черкасах. І було мені, люди, тоді, З 13 на 14 грудня — 63-го Тривожно-непевного
року 28 неповних літ. І була то моя остання, Розвирована мислями ніч. (Пауза) Я —? поет Василь Симоненко. Довкруж мене, дружини і неньки — Не. скубіться, знайомі і друзі. Словоблудству
поставте межу. Не старайтеся, в марній напрузі —* Сам за себе я
все скажу! На плече України схилюся. Як до мами, до неї іду. Всім, що в серці
болить ~~ поділюся. ї за вроду її молоду — Я умру, я воскресну ( ї знов повернуся. (Пауза) «Хай серце дивиться! Хай тільки правду слуха! Хай
сльози в нього капають 8 очей! Ідіть від мене геть. запроданці і шлюхи, немає в мене вух для ваших злих речей. Над прірвою віків я з щастям повінчаюсь, візьму в бояри Правду і Добро». (Пауза) Даруйте, панове... Я не богові і не
начальству, — Я істині й честі служу. — Я поет Василь Симоненко Сам про себе в
останню цю ніч розкажу! (Гасне світло. Опускається
завіса. Промінь ліхтаря вихоплює на авансцені постать юнака з гітарою). Юнак бард. (Співає) Шестидесятники — не в рамці чорній. їх час всевладний обмина. У болю на стіні червоній Вкарбовано їх чисті імена. Крізь павутиння суслівське липуче, Крізь брехень брежнєвських задушшя — Вони Шевченку на високу кручу Свої неиродані
пронесли душі. Й стоять, неначе діти біля батька, На блуду, на запроданства
золі, їх возвеличив не заморський дядько — Страждання й горе рідної землі. (Пауза) Відлиги хрущовської діти. Голос народу
розкутий. 7 Шестидесятники
— цьковані, биті. Совість і правда, замішані круто. Живі загиблі в таборах і психушках, Згорьовані в
злиднях і взяті на мушки... Ви з нами сьогодні — усі поіменно! Ви з нами
сьогодні — усі, поіменно! (Юнак-бард виходить.
Піднімається завіса. У глибині сцени — число й рік. «13 грудня 1063
року». (Виходить поет). Муза — Ми різні, дуже різні,
Смерте. і філософія теоя — мені чужа і дика. Я знаю, сестро, ти господиня вперта. Але не ти... Любов і Сонце на землі владики! (Пауза). «Поет, то гра, то забавка для люду», —• Мені ти, Музі, завше кажеш. Ти .переконана — його
забудуть?! Чекай-но, сестро, час покаже. Тобі незрозумілі й недоступні Душі
вагання, біль і щем,. Шага кохання, щастя сутність, Весняні квіти під дощем. і слово ніжне, і громове, Тепло руки, обіймів шар, Горіння трепетної крові, Між правдою, й неправдою межа..* Оте усе — святе і грішне, Життя без чого — мертва пустка. Оте усе, що й родить вірші — Дерзання сонячного'
згустки! Сховай свої обіцянки принадні. Усе ти, Смерте, в чорне мажеш, Але не все тобі підвладне! Потерпім, сестро, час покаже На боці, на чиєму Правда. (Пауза). Його цькують і обзивають, Глухим замовчуванням
топчуть. І ті лакузи добре знають — Чиє ім'я затерти хочуть/ . Бояться правди
про саміх же себе. Вона їм совість зганьблену пече. Поет над ними — зводиться
до кеба і вирок спопеляючий рече!
(Пауза). Ні, Смерте, нам не по дорозі. Хоч ми і сестри, та
різні маєм полюси. (Повільно, в задумі). Я знаю, поета плоть вже в
тебе на' порозі... Але
душі — я не віддам, як не проси!
'Молодь Черкащини' 1990р.
ПОСТАТІ
«.НА РІДНЕ ПОЛЕ БОСИМ...»
Василь Симоненко... Сонячне, палахкотливе ім'я
цього поета доки й світу пломенітиме пульсуючим, бунтівливим сяйвом
непотьмареної правди, нелоганьбленої духовності; Назавжди вписаний він в
історію рідної літератури, та воднораз с і буде завжди її злободенною сучасністю.
Народився 8 січня 1935
року в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині — помер 14 грудня 1963
року в Черкасах. Між цими датами — напівголодне воєнне дитинство, навчання в
університеті, журналістська робота... Здавалося б, дуже мало для осмислення й
відтворення своєї доби в неминущих поетичних образах, в осяжному, влучному,
афористичному слові. А все ж це відбулося, чим завдячуємо — така гірка
діалектика — і тій нелегкій біографії, і тому вразливому й чулому серцю та
допитливому, гострому, часом іронічно-саркастичному розумові, і тій багатій на
потрясіння добі, і, звичайно ж, насамперед — великій любові й таланту.
Менш відомий Василь
Симоненко як прозаїк. А уже перша його прозова збірка «Вино з троянд» (Львів,
1965) засвідчила, що її автор міг би вирости у справжнього майстра психологічного
малюнка, тонкого нюансування душевних порухів, спостережливого аналізу,
дотепного гумориста й пародиста, вдумливого соціального аналітика. У
невеличкій збірці він лишався поетом, романтиком, та водночас виявив і неабиякий
хист реаліста, здатність перевтілення І співпереживання. Тематично тут охоплено
і життя тогочасної сільської молоді («Вино з троянд», «Кукурікали півні на
рушниках», «Бенкет на току») і шар недавньої історії та спогадів («Весілля
Опанаса Крокви», «Дума про діда»), і сферу творчих шукань
літерато-рів-початківців («Неймовірне інтерв'ю», «Психологічний поєдинок»), і
непрості стосунки в сім'ї («Він заважав їй спати»), у суспільстві
(«Посмішки нікого не ображають», «Білі привиди»,
«Наївне дівчисько»), які, звичайно ж, міцно переплітаються з проблемами взаємин
молоді, зокрема студентської («Сірий пакет», «Чорна підкова» та ін.). Цей
перелік аж ніяк не вичерпує того тематичного спектру, який постає при читанні
симоненкової прози, окреслюючи й доповнюючи коло його творчих зацікавлень і
вподобань.
Читачам «Молоді України»
пропонуються два раніш не публікованих твори — «Бальзам» та «Ніхто не знає».
Квадратовими дужками позначено дрібні описки, які свідчать, що перо не встигало
за думкою. Крім того, у квадратових дужках подано й уривок, закреслений у
рукописі самим автором. Здається, Симоненко був тут надто суворий до себе. В
усякому разі, у нас не піднялася рука навіть на закреслене, та все ж
симпатичне місце про дитячі свар-* ки й «перемир'я».
Нвдруковані прозові твори
віднайдено у рукописному зошиті Василя Симоненка, який кілька років тому
передала до Музею літератури УРСР Ганна Федорівна Симоненко-Щер-бань.
Адміністрація музею, даючи люб'язну згоду на опублікування матеріалів,
висловлює цим і свою глибоку вдячність та пошану Матері, яка дала нашій
культурі такого Сина.
Анатолій ТКАЧЕНКО,
кандидат філологічних наук.
їм не було про що говорити. На балконі танцював
білий вихор, за балконом починалося небо, а в кімнаті кінчався світ. На
охороні квартирної тиші стояло сім сліпих, слонів. Він приходив з роботи, старанно
витирав черевики об гумовий килимок і запитував: — Де Боря? —- Гуляє у дворі. Потім він сідав на дивані,
розгортав газету і починав диміти сигаретою. Іноді вона додавала: — Боря став дуже вредним.
Сьогодні він побив Валерика. — За віщо? —
Валерик менших. Боря бив. —
Але ти лемент зняла Зіна... —- Терпіти не
можу сварливу обивательку. Не смій наказувати Боою. [Валерик, Ігорьок — то
були сусідські діти. Вони дружили з Борею, хоч і обмінювалися стусанами майже
кожного дня. Вони тричі на хвилину сварилися і тричі на хвилину скандували: — Той поламав їгоркову
машину. почув би,
який цю Мир, мир навсігда, Хто посвариться — свиня! Вони знов сварилися і знов
мирилися* а їхні темпераментні, запущені в кухонні справи, мами часом через
них не розмовляли по кілька тижнів! У кімнаті лежала тиша. На
балконі танцював білий вихор, і тополиний пух прилипав до білих занавісок. Вони вже давно сказали
[о]дне одному все, що мали сказати. Власне, їм було про що говорити лише перші
два-три роки. Потім Ольга примітила, що Петрові нецікаво слухати її розповіді
про кухонні пристрасті, а Петро помітив, що Ольга позіхає, коли він починає
говорити про свої будівничі клопоти. За мовчазною угодою вони перестали говорити
про це, і виявилося, що, власне, їм взагалі нічого ділити. Часто він приходив разом з
вечірньою темрявою. Глитаючи холодний борщ, він чув, як вона мовчить у ліжку.
Потім ішло удавано сонне: — Де ти так довго був? — Сьогодні нам привезли цемент. Знову тиша і знову сонне: ~~ Коли ми тільки одружилися, цемент привозили рідше.., — Тоді ми будували майстерню,
а зараз будуємо завод. Там у мене були десятки робітників, а тут сотні. — Там просто було менше
дівчат. — Так. І ще в тебе менше
часу було для вигадок... — Мамо, якби ти побула на
заводі, то й сама приходила б пізно. Ти не знаєш, як там здорово! -г раптом встрявав у розмову
Боря. — Тобі давно пора вже спати!
— ставила вона його на своє місце. -— Яйця курей не вчать! — Курей ніхто не вчить,
огризався син. — Боря! — це вже батько.
Значить, він дійсно поліз не в своє. Одного разу після такої
розмови Петро запитав: — Як ти можеш жити і ні до чого не прагнути? Вона страшенно образилася. — Як це ні до чого не прагнути?
Я прагну зберегти сім'ю. — Від кого? Оскільки їй нічого було відповісти, вона
застосовувала найпереконливіший жіночий доказ — сльози. Йому стало жаль Ольги і
він сказав: — Але ж це не може бути
метою життя. Сім'ю не треба берегти, коли вона справжня. Ольга була глибоко нещасною. Він
зробив її такою. І Петро ніс на своїх плечах свої тридцять два роки,
свій завод і свою вину перед нею. Він ходив тяжко, і земля вгиналася від його
кроків. Він ходив між людьми, він сварився і захоплювався з ними, і, мабуть,
від того став сивіти. Він почував себе пилинкою в білому вихорі. Він знав, що його люблять.
Але він знав, що одну людину він зробив нещасною. І це була та людина, яку він
мріяв зробити найщасливішою в світі. Від одніє[Г| думки про це його широкі
плечі ставали вужчими, а кроки важчали. —«Коли я втратив Ольгу?»
— цей гвіздок завжди стирчав у його серці. Петро не знав, як витягти його
звідти. Він любив ту Ольгу, що була раніше. Але ту, що створив сам, ніяк не
може збагнути. Він вручив їй красиву сумку домогосподарки і потім загнав у цю
сумку її життя. Він іде по будові, ставний
і привітний. Його скрізь чатує приязнь і любов. Цим людям і цим стінам оддав
він свою красу, а може і ту красу, яку вкрав у Ольги. — Доброго ранку! — ві*
тають його люди. «І ніхто не знає, що я злочинець»,
думає він, а плечі його вужчають, а волосся сивіє, а кроки важчають, а в куточках
очей і в зморшках на чолі ховається сум. 1. III. 62 р. Бальзам Раптом у їхній медовий місяць ввірвався біль. З опухлою
щокою, з каламутними, повними безсилого відчаю, очима ти нявся він всю ніч по
кімнаті і не знаходив собі місця. Здавалося, щелепа дробилася на тисячу
клаптиків. Тупий, одноманітний і безугавний біль. І що найжахливіше — так це
те, що тут нічим не зарадиш. Не допомагали ні примочки, ні найпал-кіші
заприсягання не зважати на всю оцю «зоологічну нісенітницю». — Ти не турбуйся, спи, — раз
по раз намагався він заспокоїти Тоню. — Зараз все пройде. Але ніщо не проходило, а
інтелектуальна істота продовжувала божеволіти від примітивного зоологічного
болю. Іноді хотілося застосувати електро-ліки — самому повибивати собі зуби
цим нікельованим, образливо холодним утюгом. — Ну, спи, малеча, спи, — благав Микола, наче хотів
позбавитися свідка своїх страждань. Але малеча не спала. Під
її шестимісячною завивкою кожну хвилину народжувалися ідеї. І тоді спалахувало
світло, Микола бачив себе в дзеркалі і бринів од ненависті, а вона чаклувала
над якоюсь домашньою мікстурою. — Ось приклади ще це. Тьотя
Нята каже, що це бальзам. Бальзам, звичайно, не допомагав,
і хотілося нагодувати ним тьотю Нату, яка вигадала таку нікчемність. Паузи між ідіотським цоканням маятника були хіба
трішки коротші, ніж тисячоліття. За цей час, мабуть, встигали народжуватися І
зникати з лиця землі могутні імперії. Словом, цієї ночі Микола пережив усі
геологічні епохи, пройшовши шлях від бактерії до мислячої Істоти. Він готовиц
був уже повторити всю еволюцію з початку, коли — нарешті! — ранок викотив з-за
пагорба свій червоний обруч. Але Тоня так і не вичерпала всього арсеналу
домашньої медицини. Чим більше мучився він, тим жвавіше працювала її фантазія.
Тепер вона знову готувала на кухні якесь чергове вариво. Микола чув, як хряпнули
сусідські двері, і ще чув, як, позіхнувши на весь рот, хазяйка запитала: — Чого ви цілу ніч товклися
і палили світло? — У нас болить зуб, — простодушно
відповіла Тоня. «У нас», — іронічно подумав Микола. І раптом біль зник. Тільки
голова гула від безсоння. — Тоню! — гукнув він, падаючи на ліжко. — Кидай свою
ворожбу. Наш зуб уже не болить! 27.11. 62 р.
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО:
„Народ
мій є!
Народ мій завжди буде!' Народився Василь Симоненко щт 8 січня 1935 р. на
Полтавщи-1 1 ні. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним. Мати тяжко
працювала, заробляючи горьований шматок хліба. Дитячі враження Василя
Симоненка лягли в основу багатьох його поезій. І коли у вірші
'Жорна' він згадує, як 'материнські руки тягли за ручку камінь
без кінця', то і його дитячим рукам випало молоти на жорнах борошно на
хліб насущний... У 1952 р. Василь Симоненко
вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним
навчалися Ю.Му-шкетик, В.Шевчук, Т.Коломієць, С. Тельнюк. Закінчивши університет,
Василь працює в газеті 'Черкаська правда', потім у 'Молоді
Черкащини', власним кореспондентом 'Робітничої газети'. Як
журналіст він сміливо вторгався у різні сфери життя, різко критикував вияви
бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих
людей. Не втратили своєї цінності й до сьогодні його статті та відгуки на
літературні твори, кінофільми та театральні спектаклі. Як відомо, напровесні 1960
р. в Києві з волі пробудженого 'відлигою' юнацтва був заснований
Клуб творчої молоді, членів якого пізніше стали називати шістдесятниками.
Василь Симоненко разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й
Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським
і Михайлом Брайчевським став душею і окрасою цього Клубу. За участю Симоненка на
основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті братські могили
жертв сталінізму на Лук'янів-ському і Васильківському кладовищах, у хащах
Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до
Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й
перетворити їх на національні меморіали. Керована 'вірними
ленінцями' Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до
морального очищення перед нагло убієн-ними. Проте цей вчинок Василя Симоненка
слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним вироком.
Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією,
'в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів'. Скорботною епітафією
звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 р.:
'Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще
бездарнішими й зухвалішими. 'Літературна Україна' каст- Скільки в цих рядках
гіркоти й доконечного суму! Щоправда, на той час
Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але
будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Смерть
двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже чотири десятиліття оповита
ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності
висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам...
Не тільки в пору князювання 'товариша' Щербицького в Україні, а
навіть у роки горбачовсь-кої 'перебудови' на цю тему було покладено
якнайсуворіше табу. Смерть Василя Симоненка
була першою жертвою на шляху відродження тоталітарної системи в Україні. Вже після смерті у 1964р.
вийшла збірка поезій 'Земне тяжіння', у 1965р. - збірка новел
'Вино з троянд'. Через три роки по смерті вийшли 'Поезії',
де вміщено вірші з попередніх збірок і 20 ще не опублікованих творів. А потім
- мовчанка, наче й не було Симоненка і його творчості. Тільки у 1981 р. з'явилась
збірка 'Лебеді материнства', а в 1984 р. ще одна книга
'Поезії'. В другій половині 1980-х та на початку 1990 рр. в журналах
опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби
України. Ти знаєш, що ти - людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя - єдина, Мука твоя — єдина. Очі твої - одні. Цей вірш має глибокий
філософській підтекст. Людина повинна знати, що вона не бездушний гвинтик,
повинна мати право на свободу, на визнання своєї людської гідності. Людина - це
цілий світ. 'На світі безліч таких, як я, але я, їй-богу, один';
'Ми - це безліч стандартних 'я', і безліч всесвітів різних'
утверджує цю думку В.Симоненко у вірші „Я'. Як відчутні тут мотиви Помаранчевої
революції: „Разом нас багато...' Симоненкові боліло людське
горе, він дошукувався першопричин його - і виносив на люди. Голос поета став
голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу. Патріотична лірика, любов
до рідної України посідає визначальне місце в творчості Симоненка. Він знайшов
проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної
української землі, до рідної матері, до прекрасної неньки нашої - України.
Вірш „Лебеді материнства' тут є найбільш знаковим. Можна все на світі
вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Для неї жив і творив Симоненко. Та, мабуть, найсильнішим,
найбільш емоційним та художньо довершеним є вірш 'Задивляюся у твої
зіниці'. Побудований вірш у формі звернення сина до матері -України. Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю. Хай мовчать америки й росії, коли я з тобою говорю. У цих рядках казенна
цензура побачила вияв націоналізму, зневагу до інших народів. Ці рядки довгий
час були вилучені з вірша. Новою, дужою, величною
постає перед читачем велика любов поета - його Україна з голубими й тривожними
ніби рань зіницями, його вродлива й горда мати, його неня, що дала йому мову,
культуру, традиції, багатство. її піднесено на п'єдестал великої пошани. І бути
її сином для поета Василя Симоненка - це гордість і щастя, ніщо не може зупинити
його на шляху боротьби за її волю та незалежність. Україно, Ти - моя молитва, Ти моя розлука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Роздуми над гірким
минулим, тривога за сучасне народу, бо вже було видно, що короткочасна, ейфорія
'відлиги' завертає на морози, змушували поета замислитись і над тим,
що є першопричиною зла, хто винен у пережитій трагедії. Ще у вірші 'Пророцтво 17-го року'
В. Симоненко гнівно звертається до 'ка-тів-тиранів' з
попередженням про грядущу кару. Цей вірш з'явився після того, як Василь із
друзями відвідали одне з місць поховання жертв сталінських репресій - Биківню.
Ця подія збурила душу поета, загострила гнів і ненависть до тиранії. Він
передрікає пришестя справедливого суспільства, коли Встане правда і любов на світі, І на сторожі правди стане труд. Цій темі присвячений вірш 'Де зараз ви, кати
мого народу?' З гнівним пекучим сарказмом звертається поет до
тих, хто десятиліттями гнітив і катував народ: 'Де велич ваша, сила ваша
де?» Деякі рядки звучать як лозунги: Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ. Симоненко з повним правом
виступає від імені народу, оскільки В одному з найсильніших
віршів -'Злодій' розповідається про те, як 'Дядька затримали чи
впіймали -Дядька в сільраду ескортували', 'дядька повчали й докоряли:
'Як же вам, дядьку, не ай-ай-ай красти на полі свій урожай?' Та
дядько знав без них, що красти погано, куди вже гірше... Та крав він, якщо це
можна назвати крадіжкою, з безвиході. Поет це добре розуміє і питає: ... Хто обікрав, обскуб його душу, Хто його совісті руки зв'язав? Це вони, оті демагоги, що
кричали про 'світле майбутнє', вони 'в'язи скрутили дядьковій
вірі. І їх поет хоче прикликати до суду, їх, а не дядька. Героями багатьох поезій В.
Симоненка є люди праці - прості, звичайні, відверті, багаті духовно. Таким
був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато хорошого,
зокрема доброту та любов до людей. Саме про нього написаний один з кращих
віршів поета 'Дід умер'. „От і все. Поховали старезного
діда'. І почали за прадавнім
селянським звичаєм поминати покійного. Поминати не горілкою, а добрим словом:
якою він був доброю людиною, як любив працювати. Дід був 'хорошою
людиною' - так просто і вичерпно дається в народі найвища оцінка людині,
її моральним якостям. Дід житиме в праці й думках, у пам'яті внуків, яким він
передавав свою пристрасть і гнів, радощі й муки. Отже, безсмертя людини - в
праці, доброті, в тому, що вона зуміла передати нащадкам. Кожна людина
заслуговує на пам'ять - чи то в граніті і бронзі, чи в людських душах і серцях.
І треба вміти бачити і розуміти прекрасне й велике у живих - простих, звичайних,
на перший погляд, людях. Треба любити їх. Сила поезії Симоненка в
безмежній щирості й справедливості. У нього, як писав Шевченко, „нема зерна
неправди за собою', і є велична любов до людини. Л. Сотниченко-Гафінова,
голова Черкаської 00 КУН
Нація і держава. 2005р.
СИМОНЕНКА
ПОБИЛИ,
АЛЕ
НЕ ВБИЛИ.
Не знаємо, що відчували в ту мить, коли ку; ?'ками
і
ногами гамселили Василеве тіло держиморди з міліцейських
кітелях, із залізничної міліції станції Шевченка. Певно ,
відчували насолоду, що 6йють журналіста (перед цим він
показував їм своє посвідчення). Звідки вони знали, що
вбивали щире поетичне слово, талант, котрий народжується
раз у сто років. Для песиголовців з сержантськими пого-
нами він був «задержанням за нарушение общественмого
порядкам. І відчуття влади над безсильною і беззахисною,
нехай і підпилою людиною вдовольняло їхню хить. Друзі
вирвали Василя з тих страшних лабетів. Але вони не змогли
вирвати його ще з найстрашніших — ймення яким —
смерть. Не знаємо достеменно, чи є у / • -осте
відчуття. Але незадовго до кінця свого надто короткого життя
Симоненко писав:
Не докоряю ніколи нікому.
Хіба на себе інколи
позлюсь.
Що в двадцять літ відчую в
серці втому.
Що в тридцять в очі смерті
подивлюсь.
Смерть заглянула йому у вічі раніше — в 28.
Але такий талант і такі люди все одно через кілька
років були б вигнанцями зі своєї землі. Хіба більшовицькі ідеологічні цербери після певної «хрущовської
відлиги» простили б Василеві його любов до України? Людині з такими поглядами торувався
шлях до мордовських в'язниць або ж вислання з-за кордон.
Здрастуй, сонце, і
здрастуй, вітре!
Здрастуй, свіжосте нив!
Я воскрес, щоб із вами жити
Під шаленством весняних злив.
Так, Василь Симоненко
воскрес, але через багато років після смерті. Воскрес саме під «шаленством
весняних злив», коли лише в 1985 році його ім'я було згадано -тшжяяпт '-іином. -'
Я був у Києві на 50-річному ювілеї Василя. Тоді в
президії сиділо чимало відомих в письменницьких колах людей. І чи не вперше
Симоненку було віддано шану як великому Митцеві і Великому Синові України.
Бестселером стала збірка його поезій, видана у 1984 році у «Бібліотеці поета» з
рецензією Олеся Гончара, який назвав Василя «Витязем молодої української
поезії». Але тоді мене вразила просто якась дика неприязнь до Симоненка однієї
з поважних і нині © Києві персон, до речі, однокурсника того по університету.
Звідки це? Чи не з ідеологізації, повний курс якої та людина пройшла в
коридорах відомства Щербицького? Достеменно, що обидва були якоюсь мірою
ідеологами. Василь очолював відділ «молодіжки» з такою назвою. Але один
назавжди залишився Людиною, інший став лавірувати між «режимами».
В 70-х, половині 80-х Симоненка знали або по
самописних зшитках, або з радіо «Свобода» чи «Голосу Америки». Саме за океаном
наша діаспора першою вшанувала талант, назвавши одне з видавництв його ім'ям. У
себе на батьківщині з подачі комуняцьких керівників він був націоналістом. За
те, що любив свій народ, мову, Україну. Та хай їм грець. Василь Симоненко
стоїть набагато вище за них. І «молодіжка» пишається, що саме в її колективі
родилися чудові вірші митця, що тут він провів найплідніші творчі роки життя.
НЕ БОЯВСЯ БУТИ ЛЮДИНОЮ
Валентина МОЗГОВА
Можна видавати збірки, одержувати солодкі
літературні премії, купатися у славі, але поетом при | цьому не
бути. Поет — це інше. Це — біль і краса, зв'язані у такий вузол, що не
розвмяжеш, а лише розрубаєш.
Розрубали після смерті. І почалось —памиятники, премії, Осанна, хвала,
«Симоненко ти наш єдиний», «Василю ти наш національний».
Уявляю, що б він сказав, аби все це почув і побачив. Чи сміявся б, чи
зітхнув би...
Вже з'явилась навіть професія — «друг
Симоненка». ! непогані гроші чоловік на цьому
заробляє. І вірші читає і ю, таксердечйо... що
відчуваєш присмак карамелі чи рафінаду. Або, як пише один молодий поет, справжній, що живе нині в Жашкові, (без членства у
спілці, без призів і збірок) — «...блювала від трибунних слів душа». Оте саме і хочеться зробити, коли слухаєш оспівування, вшанування і фанатичне
ревіння політиків, що розмахують іменем Василя, як прапором.
Та пюдтюю ог і і все. І мелодію рідної мови
відчував. Погляньте — люди ідуть до влади, до багатства, переступаючи
через совість, порядність, правду. Збрехав —чорт його бери — переможців не судять. Є ганебні перемоги. І так мало шляхетних поразок, Ьзажко лиш і
Людиною у цьому світі. Всі шанують зовнішній блиск і славу, владу і гроші. Хто шанує істину? Слово
«правда» — вже стало повією в устах всіх, хто лацае вознести себе.
Симоненко не побоявся лишитись Людиною. В цьому його сила, і іншої сили не
буває. А з чистоти, лише з чистоти могли народитися рядки, що стали перлиною світової гармонії! «Ти знаєш, що ти — людийа? Ти знаєш про це чи
ні...»
Вам страшно лишитись
Людиною? Вас принижуватимуть, гребуватимуть, насміхатимуться? То до крові під нігтями бийтеся за свій шматок майна, як оті пси на кривавих боях. Але хоч інколи читайте вірші людини, яка мала
сміливість серед зради, під/юти і брехні лишатися людиною. Хто сказав, що кореспондент «Молоді
Черкащини» Василь Симоненко помер? Хіба поезія вмирає?
* * *
Розвели нас дороги похмурі, І немає жалю й гіркоти,. Тільки часом у тихій зажурі Випливаєш з-за
обрію ти.
Тільки часом у
многоголоссі, В суєті поїздів і авто Спалахне твоє біле волосся, Сірі очі і
каре пальто.
|
Закрити |