Ульяна Бондаренко ТОП-5 нових українських книжок, про які хочеться говорити
01.03.2013
Нарешті я знайшла вільний вечір,
зібралася з думками й вирішила поділитись своїми враженнями стосовно українських
книжкових новинок, які читала останнім часом. Усі ці книжки дивовижно різняться
між собою жанровим, ідейним та стилістичним наповненням. Єднає їх тільки одне –
кожна лишила по собі глибокі враження, змусила зупинитись, замислитись, а відтак
– розповісти про це іншим.
Валентин Терлецький «Хмарочос»
Новий
роман молодого запорізького письменника Валентина Терлецького спричинив гучний
резонанс в читацьких колах раніше, аніж встиг опинитися на полицях українських
книгарень. По-перше, твір було відзначено на минулорічній «Коронації слова»
почесним дипломом «Вибір видавців». По-друге, неабияк заінтригувала тема,
обрана автором: до влади в невеличкій країні приходять малоосвічені маргінали,
серед них – такий собі синьомордий міністр культури, що береться навести лад в
мистецькому житті країни шляхом введення тотальної цензури. Утисків зазнає
література, музика, живопис, кінематограф. Творча еліта країни об’єднується в
«Сотню нескорених» й опиняється на даху одного із столичних хмарочосів, погрожуючи
скоїти масове самогубство, якщо безглузді заборони не буде скасовано. Є над чим
замислитись, чи не так? Тож на цей роман дійсно чекали.
Події
відбуваються у вигаданій країні під символічною назвою Юналія (водночас один з
героїв книги – літератор Сергій Зарудний – описує їх у власному романі, і його
вигадана країна зветься Україною). Взагалі, твір Валентина Терлецького
перенасичений персонажами – на противагу злісним українським юналійським
чиновникам перед читачем постає барвиста юрба з місцевих письменників, поетів,
рокерів, кіношників, скульпторів та живописців – кожен із власними амбіціями, шкідливими
звичками, симпатіями й антипатіями (мою читацьку прихильність одразу завоював
епатажний художник Арсеній Квітницький з почтом та колоритний кіноактор
ромського походження Іон Маручану). Трохи поступаються чоловікам у яскравості
змалювання жіночі персонажі роману – як то домогосподарка Валя (бліда тінь
свого геніального чоловіка Маркіяна Богущака), егоїстична красуня Міла (і чого
її занесло на той дах?), мовчазна скрипалька Жанна Жарова (її характер лишається
для читача таємницею). Найбільш завершеним є образ юної поетеси Соломії Коць
(хоч іноді автор стає надміру сентиментальним щодо її численних достоїнств:)
Однак
зупинитись радше треба на тому, чого в романі нема, бо саме це надає твору
Валентина Терлецького той глибокий підтекст, що його полюбляють вишукувати
поважні літературні критики. А нема персонажів з народу (журналісти й родичі
митців не рахуються) – тих, для кого, власне, й твориться все мистецтво. Без них
(глядачів-читачів-слухачів) будь-який витвір втрачає своє значення. Адже
трагедія не в тому, що справжнє мистецтво заборонено чинною владою (такі
прецеденти в історії були). Справжня трагедія в тому, що те мистецтво виявилось
без потреби людям. Ні, вони начебто слідкують за подіями на даху, але… не втручаються.
Складається враження, що їм байдуже. Чи не мали б вони (так само, як і митці)
вибратись на той хмарочос, аби відстояти своє право читати, слухати, споглядати
справжнє? Оце, мабуть, від такого й хотів застерегти нас автор. І це
йому, без сумніву, блискуче вдалося.
Наталка Доляк «Гастарбайтерки»
Одразу
зізнаюсь, яскравий дебютний роман від рекордсменки «Коронації слова» (а саме
таким є неофіційний титул Наталки Доляк після численних перемог у цьому літературному
конкурсі:) я вперше читала у вигляді рукопису майже рік тому – коли перебувала
в складі журі. Часу було обмаль, тож ловила кожну вільну хвилинку, аби
встигнути все прочитати й переосмислити. Приміром, стос роздрукованих аркушів
із Наталчиним романом тягала з собою громадським транспортом та численними
вінницькими кав’ярнями, і гадки не маючи, що десь неподалік, у цьому ж місті,
мешкає автор (адже умовами конкурсу передбачено анонімне подання творів).
Найперше
у романі причарувала чітка, довершена, по-справжньому «кінематографічна» стилістика
– письменниця не просто розповідає про події, вона їх показує, аж від читання
часом виникає враження, що переглядаєш повнометражний фільм на широкому екрані.
І то (як згодом з’ясувалося) не було випадковістю, адже Наталка – ще й досвідчений
драматург (в її творчому доробку є готові п’єси й кіносценарії). Також, як
зараз пам’ятаю, відзначила для себе щире, непідробне почуття гумору авторки, що
не зраджує їй навіть у зображенні найдраматичніших епізодів. А далі вже захопив
сам задум та сюжет книги.
Складається
вона із трьох послідовних історій, що майстерно переплітаються наприкінці.
Героїня першої історії – вчителька німецької мови Галина Сергіївна, котрій на
схилі віку доводиться виїхати з власної квартири, аби звільнити житлову площу
для дорослого сина з родиною. Зустрівши своє шкільне кохання, жінка незабаром
вирушає з ним на пошуки закордонних заробітків й опиняється доглядальницею у
підстаркуватої німецької матрони. Колишній танцівниці Наталі, якій присвячена
друга історія, гроші необхідні для того, щоб добудувати дім й нарешті
замислитись про дітей. Зоставивши свого непутящого чоловіка при будівництві,
вона їде заробляти на омріяне сімейне гніздечко (тут, до речі, трохи
насторожила стійка тенденція в романі: всі чоловіки зображені слабкими, ледачими
й самозакоханими егоїстами, а життєві турботи й негаразди лягають винятково на
плечі жінок). От і третя героїня Лариса дитину вже народила, однак виховувати
її змушена самотужки. Тож не дивно, що молодій жінці рано чи пізно доводиться
лишити малого сина на стареньку матір й податися у світи. Втрапивши за кордон,
українки отримують нові, звичні для німецького вуха імена: відтепер Наталю
кличуть Ташею, Галину Сергіївну – Халлою, а красуню Ларису – Лаурою…
Що ж
було далі, кожен читач має нагоду дізнатися з книжки, яка вийшла друком в
листопаді 2012 року. Від себе додам лише, що увесь закордонний побут та звичаї,
котрими рясніє роман, Наталка Доляк відтворювала не з чуток, а з власного
досвіду, адже їй теж свого часу довелось побувати гастарбайтеркою в Німеччині.
Отож, маємо справжній, на диво реалістичний і талановито виписаний твір про
українських заробітчан!
Андрій Кокотюха «Червоний»
У
відомого київського письменника Андрія Кокотюхи за плечима вже кілька десятків
захопливих гостросюжетних романів, однак його найновіша книжка змусила всіх
по-іншому глянути на автора. Адже цього разу він відклав убік свої детективні вподобання
і написав про вояків УПА («Найкращий історико-патріотичний твір» за підсумками
«Коронації слова-2012»). Саме це й привабило мене до книжки, як палку
шанувальницю «Залишенця. Чорного Ворона» Василя Шкляра.
І попри аж надто просту мову (особливо, якщо
читати після творів Юрія Винничука, Леоніда Кононовича чи вже згаданого Василя
Шкляра) роман анітрохи не розчарував. Не в останню чергу завдяки оригінальній
та несподіваній композиції, в котру автор вправно загорнув свій задум: про
головного героя – отамана-бандерівця Данила Червоного – по черзі розповідають
троє різних людей, що стикалися з ним у певний період свого життя. Людей з
ворожого табору, бо ж і молодий міліціонер Михайло Середа, і бувалий чекіст Лев
Доброхотов, і табірний політв’язень Віктор Гуров, з чиїх спогадів виринає
історія Червоного, працювали на розбудову радянської влади в Україні. Вийшов
портрет героя очима ворогів. Таким чином письменнику, кажуть, вдалося уникнути
зайвого пафосу й ідеалізації у відображенні суперечливих і дражливих сторінок
української історії.
Хтозна,
може, воно й на краще, що автор не почав власноруч копирсатися в душі
відчайдушного повстанця й не витяг з неї на огляд читачів усіх його «демонів»? Бо,
як на мою упереджену жіночу думку, Данило Червоний разом зі своїм найближчим
оточенням таки вдався ідеальним! То, без жодного перебільшення, є справжні
патріоти, справжні воїни і справжні чоловіки. Нарешті в сучасній українській
літературі з’явились сильні герої, про яких хочеться пам’ятати й переповідати
іншим.
А ще
хочеться побажати новій книжці Андрія Кокотюхи якомога більше перекладів
іноземними мовами. Приміром, роман аж проситься до перекладу російською. Хай
читають:)
Христина Лукащук «Курва»
Тільки-но
дізнавшись, що «коронований» твір львівської письменниці Христини Лукащук
вийшов друком, я поквапилась до Книгарні «Є», аби придбати довгоочікувану
новинку. А дорогою все думала: як би мені отримати її якось так, щоб не
довелося називати книжку «на ім’я»? (бо ж письменники, що вживають міцні слівця
у своїй прозі, ніколи-ніколи не послуговуються ними в житті:) Тож просто собі
рушила до милої дівчини-консультанта й увічливо попросила: «Мені, будь ласка,
нову книжку Христини Лукащук». Дівчина з розумінням посміхнулась і принесла
мені книжку. Отак!
Тож
кілька слів про назву. Смілива, епатажна й емоційно забарвлена, вона магнітом
притягує увагу читачів. Але кожен, хто шукатиме під обкладинкою з цією назвою
насамперед «полуничку» на кшталт «П’ятдесят відтінків сірого», несподівано і
без попередження втрапить до складного, суперечливого, пронизаного відчуттям нездоланної
самотності й нікому-не-потрібності світу головної героїні. Особисто в мене
виникали асоціації з найкращими романами Франсуази Саган. Втім, порівняти твір
української письменниці з легкою музикою (як то колись зробили тамтешні критики
щодо книг Саган, чим неабияк роздратували славетну француженку) ледве чи
вдасться. Забагато в ньому потаємних «підводних течій», зовсім не притаманних
«легким» романам.
Ні-ні,
еротика в тексті Христини Лукащук присутня. Але, як зауважив у своєму відгуку
на книжку Юрій Винничук: «…це дуже жіноча еротика, яка вигідно вирізняється з
того, що інколи доводиться зустріти в авторів більш відомих, де фізіологія
випирає на передній план». І слово «курва» тут зовсім не випадкове. Авторка із
властивою їй мовною вишуканістю, відвертістю та чуттєвістю розповість,
як воно увійшло в життя звичайної молодої жінки і як стало в ньому фатальним. Дарма,
що та жінка просто мріяла про власну родину – коханого чоловіка й дітей.
«Ти
читатимеш цей роман на одному подиху», – справедливо відзначила у передмові до
твору Ірена Карпа. А перегорнувши останню сторінку, відчуєш справдешній шок і його
відлуння довго зринатиме тобі на думці (це вже моє особисте читацьке
спостереження). А ще ця книжка – художній витвір мистецтва, адже дизайн
обкладинки та ілюстрації поміж текстом – авторська робота Христини Лукащук.
Макс Кідрук «БОТ»
Цей
роман можна рішуче назвати новою сторінкою в творчості знаного
письменника-мандрівника Макса Кідрука. По-перше: технотрилер – принципово новий
жанр для української літератури. По-друге: потужний промо-тур, що його не
полінувався організувати Макс для своєї книги (понад 20 презентацій в різних
містах за кілька місяців!) Погодьмося, це перш за все колосальна (хоч і приємна) праця, і
далеко не кожен автор, напевне ж, зважиться на таку круговерть із подорожей?
Головний
герой твору – український програміст Тимур Коршак, який спеціалізується на
створенні ботів – програм, що наслідують дії людини й використовуються для
керування супротивниками у комп’ютерних іграх, або як клон «живого» користувача
на інтернет-форумах. Звісно, просунуті науковці не встояли перед спокусою й
узялись експериментувати з ботами, аби використати їхні фантастичні можливості
в реальному житті. Як наслідок – піддослідні виходять з-під контролю і
застосовують свою силу проти господарів…
Автор
і цього разу не зраджує мандрівній тематиці – переважна більшість подій відбувається
посеред чилійської пустелі Атаками, яку він свого часу бачив на власні очі.
Саме там він і облаштував секретну лабораторію для своїх науковців – точніше,
арену бойових дій. Чесно кажучи, спочатку я була дещо здивована з відгуків, де інші
читачі захоплено повідомляли, що «роман читався на одному подиху». Численні
ремарки, детальні лірично-технічні відступи щодо нанотехнологій, комп’ютерного залізяччя,
всілякого стрілива та задрібний шрифт у паперовому примірнику (треба було
замовити електронну версію), м’яко кажучи, не сприяли мені у стрімкому
прочитанні роману. Аж раптом – а саме на стор. 56 – щось наче перемкнулося і
процес пішов. З тієї хвилини від книжки неможливо було відірватися, усі власні
справи дивним чином поступилися єдиній, майже нав’язливій ідеї: взнати, що там
далі про ботів:)
І
насамкінець хочу відзначити багату й живу авторську мову, котра напрочуд
добре
пасує цій карколомній історії. Без сумніву, «БОТ» - найталановитіша
робота Макса Кідрука. А незабаром читачі матимуть нагоду познайомитись
із його наступним трилером (твір анонсовано під назвою «Твердиня»), і
автор вже пообіцяв, що там «поменшає кількість наукових
викладок, описів обладнання і зброї, зате персонажі будуть більш
«прокачаними» –
скрупульозно виписаними, здатними до внутрішнього переродження». Чекаємо
з
нетерпінням!
Ульяна Бондаренко 7 чудес Украины (ФОТО)
В 2007 году по
итогам длительного Интернет-опроса были определены победители акции
\'Семь чудес Украины\'. На почетное звание \'чуда\' претендовал 21 объект.
Рейтинг 7 историко-архитектурных чудес Украины выглядит следующим
образом.
1. Национальный историко-архитектурный заповедник \'Каменец\'. Площадь
заповедника составляет 121 га, она прежде всего охватывает Старый
город, окруженный рекой Смотрич, а также близлежащий каньон Смотрича,
Замковый мост, комплекс Старого и Нового замков. Визитная карточка,
символ Каменца
– Старая Крепость, которая была возведена в XII ст. Крепость состоит из
11 башен, каждая из которых имеет свое название и историю. Самая
высокая башня называется Папской, поскольку была построена на средства
Папы Римского Юлия II. Еще ее называют Кармелюковой, потому что в ней
трижды был заключен герой национально-освободительной борьбы Устим
Кармелюк.
2. Киево-Печерская Лавра – православная святыня,
возведенная во времена князя Ярослава в 1051 году монахами Антонием и
Феодосием в пещерах. В XI в. Лавра стала фактически центром
распространения и утверждения христианства в Киевской Руси. Пережила две
мировые войны, советские попытки уничтожения. В 1990 г. лавра была
внесена в список Всемирного наследия ЮНЕСКО.
3. Заповедник \'Хотинская крепость\'. Хотин
один из древнейших городов в Украине. Построен город был в Х в. великим
князем Владимиром. Хотин был одним из форпостов Галицко-Волынского
княжества. В 40-50-х гг. XIII в. вместо деревянных укреплений Хотина
возвели каменные. Немало бед выпало на долю Хотина и его жителей на
протяжении всей истории города. На сегодня Хотин является одним из
крупнейших городов Черновицкой области. В Хотинской крепости были сняты
такие картины \'Захар Беркут\', \'Баллада о доблестном рыцаре Айвенго\',
\'Три мушкетера\', \'Черная стрела\', \'Старый фортзамокеця\', \'Стрелы Робин
Гуда\'.
4. Парк \'Софиевка\'. Площадь парка составляет 154,7 га на окраине старинного города Умани
в Черкасской области. Основан парк был в 1796 году богатым польским
магнатом Станиславом Потоцким в честь жены красавицы-гречанки Софии, и
был подарен ей в день ее ангела в мае 1802 года. Идея создания такого
парка принадлежала, как ни странно, самой красавице Софии. Туристический
сезон в Умани длится целый год. Поток посетителей не уменьшается ни
летом, ни зимой.
5. Софийский собор – одна из главных христианских
святынь Восточной Европы, исторический центр Киевской митрополии. Как
упоминается в летописи \'Повесть временных лет\', Софийский собор был
возведен в 1037 году. София вместе с Киевом пережила много исторических
событий, святыня устояла перед бедствиями разных эпох. А в 1990
году ансамбль Софийского монастыря был занесен в Реестр всемирного
наследия ЮНЕСКО.
6. Херсонес Таврический – древний греческий город-государство на территории современного Севастополя.
Херсонесу уже более 2500 лет. Руины Херсонеса одна из самых выдающихся
достопримечательностей Севастополя. В 2013 году Херсонес Таврический был
включен в список мирового наследия ЮНЕСКО.
7. Национальный заповедник остров \'Хортица\'. Хортица
– самый большой остров на Днепре. Недаром украинские казаки избрали
себе остров в качестве оплота, именно здесь была одна из первых
Запорожских Сечей. Очень интересно, что на Хортице в миниатюре
представлены образцы всех ландшафтных зон Украины.
Ульяна Бондаренко Российский поет написал стихотворение в поддержку Савченко
08.03.2016 19:28
Печать
Известный в РФ поет Андрей Орлов написал в поддержку Надежды
Савченко стихотворение, поздравив таким образом ее с праздником 8 Марта
Надежда Савченко (фото - EPA)
Российский поэт Андрей Орлов (Орлуша) поздравил украинскую политзаключенную Надежду Савченко, которая находится в российском СИЗО, с 8 марта и посвятил ей стихотворение. Об этом он написал у себя в Facebook.
\'Сегодня в 631-й день плена и заключения Надежды Савченко, я поздравляю её с днём 8 марта.
На завтра, 9 марта, назначено её \'последнее слово\'. Последнее - в суде,
но, уверен, что очень скоро мы услышим свободную Надю с совершенно
других трибун. Ей есть что сказать, ей есть, за что бороться, ей есть,
ради чего жить. Бажаю тобі свободи, Надія\', - написал он.
Как без Крыма странна и скучна украинская карта,
Как темна без луны и без звёзд украинская ночь,
Так фальшивы сегодня с 8-м поздравления марта
Женщин, кроме одной - той, кому мы не в силах помочь.
К ней сегодня придут не друзья и не мать, а тюремщик,
И тюремщик ей скажет: \'Кончай уже, девка, дурить!
Что, опять будешь врать, что неделю не пимши-не емши?\'
А она не ответит на злую словесную прыть.
Ты смогла доказать, сквозь решётку судебную глядя,
Что неправеден суд и преступен их вражий закон,
И боятся тебя, несломлённая, сильная Надя,
И судья с прокурором, и грозный кремлёвский дракон.
Приговор зачитает продажный и лживый невежда,
Но ему не увидеть с повинной тебя головой.
Ты поверь, мы с тобой! Мы увидимся скоро, Надежда!
И прошу тебя очень, живи! Ты нужна нам живой!
3 марта Донецкий городской суд Ростовской области РФ перенес
заседание по делу Савченко на 9 марта. Суд преждевременно закрыл
заседание и Савченко объявила сухую
голодовку. 7-8 марта ряд известных политических и общественных деятелей
высказались в поддержку Надежды Савченко и призвали Москву освободить
ее.
