село Білий Рукав

 Не так давно відбулося Новорічне свято у нашому селі Білий Рукав, що у Хмільницькому районі. Свято відбулося завдяки учням нашої школи та учителям. Звісно, що нам, жителям села, батькам, було радісно і цікаво, щиро їм дякуємо! І, мабуть, було б усе чудово, якби не… Так! Виявилося одне «але». Чомусь дітей вирішили поділити на «сірих» і «білих». Дід Мороз одним вручив подарунки, а інші дітки вийшли із залу зі слізьми на очах та з образою в маленькій, дуже пам’ятаючій душі. Для них Новорічне свято ніби і не прийшло, а вони ж також вчили віршики та пісеньки. Звісно, що стрепенулося серце не тільки у батьків, а й в усіх присутніх у залі. Чи можна так ставитись до дітей?

Як з’ясувалося пізніше, подарунки давали тільки тим дітям, у чиїх батьків є земельні паї. Але як це пояснити дитині? І скажіть, будь ласка, як можна спокійно поставитися до слів дитини, коли вона каже: «Мамо! А мені Дід Мороз не дасть подарунок, бо нема якоїсь там землі?»

То, вибачте, хіба не прикро? Виходить, Дід Мороз виявився не тільки холодним, а ще й байдужим. Ми, дорослі, батьки, розуміємо, що справа зовсім не в тих грамах цукерок. Кожна мати віддасть все найдорожче, свою любов тільки дитині.

Так! Ми це розуміємо, та маленька душа дитини розуміє все інакше, розуміє все по-дитячому!

Пригадую розповідь однієї мені добре знайомої вчительки, нині вона давно вже пенсіонерка. А ця історія трапилась з нею, коли вона ще була також дитиною. Вона товаришувала із сусідською дівчинкою. І одного разу мама тієї дівчинки винесла хліб, политий водою та посипаний цукром, і дала лише своїй дитині. Моя знайома вчителька через усе своє життя пронесла образу. І навіть тепер, повертаючись у спомини, пригадує усе з болем у душі. І в цьому випадку, мабуть, ніхто не збіднів. А, може, і навпаки, чиясь душа давно збідніла та стала байдужою, і давно вже її ніщо не хвилює. Втім, байдужі, скептики були і будуть, але вони ніколи не становитимуть більшості».