Ульяна Бондаренко

показать текст...

Вважається, що це один із найновіших українських народних інструментів — козобасз’явився лише наприкінці 60-х років минулого сторіччя.

Ще раніше, щоправда, на Івано-Франківщині побутував звичай: коли музиканти вже залишали весілля, а танцювати ще хотілося, гості брали відро, встромляли у нього коромисло, прив’язували дрота до дужки відра і верхнього кінця коромисла, а потім палицею протягували по ньому. На такому «інструменті» грали на 5-7-й день весілля, з ним колядники супроводжували різдвяну «козу», імітуючи її «голос». Кожен господар був радий привітати ряджених на своєму подвір’ї.

Взявши за основу цю традицію, майстри створили козобас. Його перший зразок зробили в Національному українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Майже одночасно подібну химеру змайстрували й у Київському оркестрі народних інструментів. Музична майстерня на Тернопільщині налагодила виробництво цього інструмента.

«Щось подібне робили і раніше. На котел, обтягнутий шкірою, натягували струни. Поєднували ще й з тарілками — так з’являвся синтез ударних і басових. Цей інструмент задавав ритм народним гулянням, а саму музику сповнював об’ємом. Як і контрабас, козобас — це основа. От в оркестрі, скажімо, якщо контрабас почне грати наперекір диригенту, то всі решта музиканти підуть за басом. Тож від нього залежить багато. Існує стереотип, що на басах легко грати, але це неправда — технічно це дуже складна робота».