ПИЯЦТВУ — БІЙ

Я ніколи не міг байдуже дивитися на п'яниць: вони завжди викликали у мене огиду. Та коли через горілку сталася залізнична катастрофа, у якій зазнали горя багато людей і загинув мій двадцятирічний син, до всіх п'яниць і алкоголіків у мене виникла люта ненависть. Ця ненависть небезпідставна. Рідко який алкоголік завдає шкоди тільки самому собі. Адже більшість із них — потенційні злочинці, нероби, обманщики, злодії і хулігани. Інакше не виходило: або треба красти, щоб було за що пити, або ж, як п'явка, вчепитися в тіла своїх ближніх — батька, матері, жінки, дітей.

Прекрасне життя людське. І яке воно коротке у порівнянні з вічністю. Тож навіщо згайновувати, марнувати це життя? Чи не найбільший злочин чинять п'яниці! Та якби тільки самим собі, але ж і близьким. Саме через п'янюг життя порядних людей стає інколи нестерпним. А це вже те, за що, коли хочете знати, необхідно суворо карати.

Ще не так давно багато хто знав одного носівського педагога, який жив справжнім повноцінним життям. А що сталося потім? Спився, ходить, як привид по райцентру. Очі бездумні, порожні. Занапастив свою репутацію, розвалив сім'ю, став посміховиськом усього люду. Втратив людську гідність...

Ми знаємо багато жінок, які мужньо перенесли страшне лихоліття. Ой, скільки ж втрачено чоловіків, братів, синів! Хіба ж це не велике людське горе? Важко самим вирощувати та виховувати діток-напівсиріт. Та й про відродження народного господарства доводилося думати. І не тільки думати, а відновлювати його по війні. І наші жінки вистояли! Мужньо, героїчно. І з горя не запили, як дехто намагається виправдати свою особисту розбещеність.

А ось доярка колгоспу імені Карла Маркса О.Д. Петренко не зазнала лихоліття. Має гарного чоловіка, двох синів-соколів. Жити б та радіти! Але ж ні, нап'ється, вимажеться в сажу та глину і валяється всюди - як не під столом, то попід тином. А в цей час її корови стривожено стоять біля ясел, гублять на підлогу свої білі сльози...

Так уже світ побудований, що в особі жінки, дівчини ми звикли бачити щось незвичайне, добре, привабливе, піднесене. Ті: коли раптом побачиш п'яну жінку з фіолетовим носом, затуманеними очима, стає якось не по собі від цього страшного видовища. А вона ж іще й ображається, коли чесно, прямо у вічі скажеш їй про її падіння. Та й не тільки, вона, а й п'яниці чоловічої статі:

Хто? Я? Який же я алкоголік? П'ю як і всі п'ють...

То чому ж у тебе руки трусяться? Ти вже пройшов кандидатський стаж по алкоголю!..

Так, алкоголізм не прощає слабкості. Він втягує людину у страшну чорну яму, з якої вибратися дуже важко, а часом і неможливо...

І як радісно стає на серці, коли бачиш: людина зрозуміла свою помилку. Намагається стати на правильний шлях, подолати свої хиби, зберегти людську гідність. Такому й допомагати приємно.

Житель Ясної Зірки, батько чотирьох дітей, В.В. Падун минулої осені допився до білої гарячки. Було таке враження, що збожеволів. Мав п'ятнадцять діб витверезника. Дійшло, нарешті, до людини, що треба негайно рятуватися. Чи то пройняло його людське презирство, чи совість раптом прокинулася, але взяла людина себе в руки. Всю весну сіяв хліба, підживлював буряки. Добрі слова про нього писала колгоспна стіннівка, не раз згадувала його ім'я районна газета. 1 всім односельцям було приємно читати.

Заходи, що нині вживаються радянським урядом у боротьбі проти пияцтва і алкоголізму, сприйняті людьми як належне, як засіб, необхідний для порятунку душі і країни. Адже в першу чергу від самих людей залежить, якими вони будуть, яким буде майбутнє планети.

Як сьогодні, пам'ятаю однин із серпневих днів 1949 року Працював я тоді бригадиром рільничої бригади колгоспу імені Куйбишева в рідному селі Червоні партизани. Того дня мені довелося виконувати надзвичайно важливе громадське доручення-із Стокгольмською відозвою в руках я ходив із двору в двір збирав підписи, які мали засвідчити світові бажання радянських людей зберегти мир на землі, стати на перешкоді чорним намірам паліїв нової війни. Мешканці села підписувалися під словами історичного політичного документа з якоюсь особливою урочистістю, без перебільшення можна сказати, з якимось душевним трепетом, бо кожен з них ще носив у серці болючі рубці недавнього двобою з фашизмом, бо в багатьох ще гостро нили свіжі рани минулого лихоліття. Тільки-но починали відбудовуватися вщент спалені карателями села Коробчине і Сулак та кутки Комарівка, Карабинівка і Кобилівка. Важко було знайти двір, який би обминуло горе. Хтось не повернувся з фронту, з партизанського загону, хтось був закатований у Ніжинській в'язниці чи концтаборах, хтось загинув тут, у селі. Над кожною оселею витав сум непоправних утрат.

Дійшов я до хати вдови Охріменчихи. Явдоха жила удвох з матір'ю, і обох їх я застав удома. Старенька бабуся з поораним зморшками чолом сиділа на припічку, очі її випромінювали важку зажуру. Явдоха вибивала соняхи. Як тільки я переступив поріг, вона хутко відклала вбік недовибите решето соняшнику і підвелася мені назустріч. Раніше веселу й моторну молодицю зараз нелегко було впізнати. Висохле обличчя, глибоко запалі очі. В зіницях, як вогники каганчиків, ледь блимали іскорки. Я сказав їй про мету свого візиту. Не знаю, чи мої слова, чи якісь сокровенні спогади так вразили її стражденну душу, що Явдоха впала на стіл і заридала таким риданням, яке доводиться чути дуже рідко і яке народжується лише внаслідок глибокого потрясіння. Я застиг на місці, не міг поворухнутися. І тільки коли вона трохи втихла, почав заспокоювати її. Всі слова здавалися недоречними і не тими, що треба. Я говорив, а жінка плакала. І тільки наридавшись вволю, Явдоха підвела голову. Назавжди вкарбувався в мою пам'ять пронизливий блиск налитих слізьми очей, запікся в душі вигляд її страдницького обличчя. Спотикаючись на словах, Явдоха розповіла, як провела на фронт свого чоловіка, як читала його першого і останнього листа-три-кутника з номером польової пошти. Після цього — ні чутки, ні звістки. По селу шастали німецькі холуї, шукаючи молодь для відправки в Німеччину. І вона мусила зі своїми синочками-соколятами ховатися в кукурудзі та соняшниках, у верболозі та очереті, в густих полинах і чагарниках. Як звільнили село, обидва сини її пішли добивати ворога. Щохвилини чекала звісточки від них, тільки й жила їхніми листами. Та ось одного разу прийшов конверт, підписаний чужим почерком. Писав друг старшого сина. Потемніло в очах, все пішло обертом. Полягла її кровиночка під далеким Данцігом. Забула жінка про сон, про спокій, пекельним вогнем палило груди, туманилася голова. Слава Богу, писав менший син, Михайлик, заспокоював, підбадьорював маму, втішав тим, що не одна вона така нещасна на землі згорьованій. що в десятків тисяч матерів нашої країни таке горе. Обіцяв швидше розгромити ворога і повернутися до неї, до бабусі й жити мирно. Ставало трохи легше. Чекала-ждала мати сина.

І він прийшов, знівечений, покалічений. Незадовго до переможного салюту його тяжко поранило. Дуже довго лежав по шпиталях та лікарнях. Поставили його медики на ноги, влили трохи сил в заслабле тіло. Та вистачило тих сил, щоб доїхати додому і... Помер на її руках. Поховала вона останнього сина, останню надію в сиру землю. То ж як же не тужити, не побиватися Явдосі!

Я добре розумів жінку, співчував їй усією душею, бо в згадуваному вже Данцігу, в тамтешньому концтаборі, був закатований мій шістнадцятирічний брат Альоша. Незадовго по цьому з горя померла моя мати, а дна роки тому попрощався зі світом і мій батько.

А скільки таких, як Явдоха і я?! Мільйонам скалічила життя війна!

Щоб цього більше не повторилося, я попросив Явдоху поставити свій підпис під Стокгольмською відозвою. Вона пильно подивилася на мене і запитала: 'А можна мені розписатися і за синочків?'. Я пояснив, що дійсні тільки підписи живих, тих, хто сам за себе розписується. Та Явдоха наполягала: Вони ж були такі молоді, вони так хотіли жити! 1 не вони винні, що не можу г розписатися...''. По щоках жінки збігали сльози. Я не витримав і сказав: 'Розписуйтеся і за синів, і за чоловіка!'.

Чотири підписи з'явилося на чистому аркуші паперу А в кінці ще й п'ятий, бабусин, яка своєю закарлюкою ніби затверджувала волю молодших. Я розумів, що порушую інструкцію, але розумів я й інше: інакше вчинити не дала мені совість, не дало щ чим незрівнянне материнське горе.

Часто згадував я той візит. А того дня, коли в залізничній катастрофі загинув мій двадцятирічний син Альоша, переді мною постав образ Явдохи. 1 я сам собі сказав: 'Кріпися! Нудь мужнім! їй, матері, було не легше, ніж тобі, але вона не шила духом, вистояла. І ти повинен це зробити!'.

Тяжко писати по горе батьків, тим паче, якщо ти це і оре пережив сам особисто. Похорон був жахливий. Здавалося, пропалюється земля під ногами, здається, все довкола оповила і ємна ніч. А десь на екрані пам'яті пробігали кадрики останніх дні». Ось наш синок сідає на мотоцикл, їде на Петра у рідні Червоні Партизани, щоб привезти хрещеного батька та колишню сусідку Оришку до нас у гості. А, повернувшись назад, розповідає мені й мамі: 'Як приїхав у рідне село, де довгенько не був, плакати захотілося. Зустрівся з багатьма друзями свого дитинства, щиро поговорив з ними'. А мені наче хтось нашіптує: 'Це ж чула його душа щось недобре і востаннє хотіла поспілкуватися з друзями'. А під час святкування Петра у колі гостей ми з Альошею заспівали пісню:

Наша ж ненька, моя дружина і Альошина мама, навпаки, над усе хотіла, щоб син одружився з Шурою. з якою він товаришував з 6-го класу, і думалося-мріялося восени весілля справити. А тепер ось найшло повен двір і світилок, і бояр, та не йде їм назустріч Альоша. Його суджена Олександра наблизилася дівчатами-подругами до ґанку і вже готова була зайти в дім, як красеня-парубка, щоб навіки втратити його. Нічого бачити й чути не хотіла. Все її єство заполонив Альоша. Вслухалася в його далекий голос, вдивлялася подумки в нього обличчя. Кілька днів і ночей поспіль надривне голосіння, сльози і знову сльози й надривне голосіння. А як зачує десь на кутку спів дзвіночка на дузі, весільну пісню, кидається вусібіч. хоче руки на себе накласти. Щоб полегшити її страждання, щоб зберегти іншим дітям матір, саджаю її на мотоцикла і везу в свої Червоні Партизани до рідних і знайомих. Ось коли й де я до глибшій душі збагну» і трагедію тітки Явдохи. Так, так, не тоді, у 1944-ому. а і спер. Тоді я все розумів, а нині все відчував. Серцем і душею.

Виріс на могилі хлопців обеліск з їхніми обличчями. На сірому мармурі викарбували майстри виношені в моему серці безсонними ночами рядки:

Голубії далі — то батьків печалі,

А ранкові роси — материнські сльози.

Тоді ж посадили біля могили дві білокорих берізки, посіяли та посадили чудові квіти. І квітують вони так, як цвіли колись юнаки, ідо сплять під ними вічним сном. Берізки підросли і своїми галузками в густому листі цілують вуста хлопців на обеліску.

Раніше ходили на цвинтар по кілька разів на день. Сьогодні ходимо рідше. Але як би сутужно не було з часом, приходжу на могилу сина і його друга. Вклонитися, постояти, подумати. І чомусь дуже часто мені здасться, що юнаки дивляться з якимось німим докором, ніби я чимось завинив перед ними. Задумуюся: ніби ні в чому нема моєї вини і ніби в чомусь є! Мабуть, не все я роблю, як керівник, і не все робили інші керівники, щоб викорінити пияцтво, приборкати порушників дисципліни, з вини яких гинуть люди без війни, з вини яких трапляються такі ось катастрофи.

Коли буваю з дружиною в Червоних Партизанах, щоразу навідуємо тітку Явдоху. Горе ріднить людей. Живе вона тепер сама. Свекруха померла. Як уміє, так і втішає вона дружину мою Наталку, нагадує, що ростуть у неї ще три сини, а вона ж, як билиночка в полі, а кріпиться, працює, як може, чіпляється за життя, бо воно — диво з див, дар небесний і незрівнянний. Я

дуже вдячний тітці Явдосі за її трудовий і життєвий подвиги, за те, що є нам з кого приклад браги, у кого вчитися долати тяжкі злигодні й трагедії житія.

20 вересня 1971 р.

У переддень 50-ої річниці утворення СРСР і півстолітнього ювілею нашої України згадується все найкраще, що було в житті. А з-посеред нього — служба в лавах Радянської Армії, де я особисто не тільки зрозумів, а й відчув велику силу дружби народів. Військова дружба і в години лихоліття, і у мирний час завжди була вірною і міцною. А ми були солдатами четвертого повоєнного призову. До нас. у карантин, добирати в курсанти полкової школи прийшли сам її начальник підполковник .Пашков, високий, кремезний, підтягнутий, з веселого усмішкою, шкільний замполіт майор Доманішевський і старшина Шигаєв. Перше враження під зустрічі з майбутніми командирами було приємним. Всі троє -- росіянин Василь Іванович Пашков, українець Микола Михайлович Доманішевський і татарин Тимур Шигаєв виявилися прекрасними наставниками.

Пригадується такий епізод з армійського життя. Я пітон до міського фотоательє забрати знімки. Коли повертався назад, біля прохідної мене зустрів начальник школи.

— Де був, товаришу єфрейтор? — запитав.

— Товаришу підполковник, з дозволу командира взводу ходив за фотокартками. Одержав від дружини листа. Надіслала знімок: удвох із сином. Треба їй надіслати своє...

— Чи можна глянути фото, надіслане дружиною?

Я подав Василеві Івановичу ці фотографії. Обличчя у начальника школи помітно зблідло. В очах з'явився смуток.

Як звати сина?

Альоша. — відповідаю.
Василь Іванович ще більше зблід.

— Мого теж звали Альошею. Мабуть, як і вашому, йому було три роки. У цей час почалася війна. Фашисти бомбували Брянськ. Пряме попадання в будинок! де жили дружина і син, принесли у мою родину непоправну трагедію. Тоді я воював на фронті. Про це мені написали сусіди. Зі страшною люттю мстив загарбникам. У самісіньке пекло йшов, не озираючись, був тяжко поранений. Не вижив би, якби не виходила мене медсестра з Полтавщини Марія. Потім стала моєю дружиною. Давно ми були в Україні, треба обов'язково поїхати під час відпустки...
А потім начальник школи попросив на згадку моє фото. Я підписав, подав його підполковникові і сам розхвилювався.

Таким же добрим, людяним був майор Микола Михайлович Доманішевський. Бувало, зайде увечері до ленкімнати, сяде з нами і цілий вечір грає, нарівні з усіма. Як заб'ємо йому 'козла', дарма що огрядний, а. як і всі. ліз під стіл. Якось замполіт розмовляв з курсантом Бекніязовим. що все сумував за домівкою, де залишив, як і я. молоду дружину з дитиною.

Не падай духом, курсанте! Звикнеш. Я теж колись був у

твоєму становищі. До армії пішов перед війною. Мало не щодня писав листи до коханої. 1941 року вона мала закінчити педінститут, а я військову службу. Мріяли про хвилюючу близьку зустріч, про спільне родинне життя. Але спалахнула світовії бійня. Кровопролитні поєдинки під Москвою, оборона Кавказу, Курсько-Орловська Дуга, форсування Дніпра, штурм Кінна, маренні, звільнення рідної Білої Церкви. Відпросився у командира, завітав до свого міста. Та не знайшов Галі: забрали фашисти в далеку Німеччину. Визволяв Кишинів, Прагу. А навесні переможного 1945 року під Дрезденом випадково зустрів свою Галю. Розбили ми ворога, поєднали долі. Отож, аби не було більше війни, аби не трапилося того, що зі мною, ти, товаришу Бекніязон, бережи свою Вітчизну, як зіницю ока...

Під час служби в армії необхідно було досконало оволодіти військовою технікою, бути завжди напоготові. У школі навчалися воїни різних національностей, надто у нашому взводі операторів — росіяни Олексій Ніцин, Андрій Лук'янов, Іван Половников, українці Микола Осипенко і я, білоруси Іван Маїура, Григорій Гарбний та Микола Мокін, литовці Арунас Беляцкас та Арніс Аутявічюс, латиші Арніс Зірнеєнтіс, Андрій Юрцнньш. естонці Енн Риммел і Юхан Беекман, грузини Григор Каладзе. Ладо Мчидишвілі, азербайджанець Ахмед Гасанчаде, вірменин Сурен Ованесян, осетин Сулейман Касимов, узбеки Бахтіяр Бекніязов і Дамар Умурзаков, таджик Мірсоїр Абдула, фіни Альберт Кальпіяйнен. Ми називали ваш взвод взводом 'дружби народів'. У вільний час воїни збиралися разом, вели невимушені розмови. Ладо Мчидишвілі розповідав, що його Тбілісі — найкраще місто у світі. Ми з Миколою Осипенком доводили, що Київ гарніший за всіх. А потім домовлялися, що після служби в армії ми поїдемо до Тбілісі, а Ладо приїде до нас у Київ, щоб на власні очі пересвідчитись, яке місто красивіше. Григор Каладзе розповідав, що його аул розташований біля самого Терека, а викупатись, як слід, не можна. Бо вода з танучих снігів Кавказьких гір дуже холодна, і до того ж бурхлива, хоч кого зіб'є з ніг. У нас із Миколою тут була перевага, бо і Дніпро-Славутич, і Десна-чарівниця — тихі та теплі погожого дня. Аруиас Бєляцкас доводив, що Німан нічим не поступається перед нашою красунею Десною. Альберт Кальпіяйнен розповідав, які гарні озера у них в Карелії. Справді, як у пісні — голубі-голубі. Обрамлені соснами та ялинами. Пливеш по озеру — п'ять, десять метрів глибина, а дно видно: така прозора в них вода.

-- І все-таки озеро є озеро, — казав Арніс Зірнеетіс. — Побачили б ви нашу Балтику, янтар, який ми добуваємо і дна морського.

Цікаві історії з життя лісорубів розповідав Олексій Ніцин. До армії він був другим секретарем райкому комсомолу в одному з районів Архангельської області. Багато разів їздив у селити лісорубів, добре знав їх життя. Тому мав що повідати. Інап Половников твердив, що його уральські ліси нічим не гірші, ніж архангельські, а рідний Челябинськ — гордість усього Уралу. Ще підлітком під час війни бігав на танковий завод допомагати старшим, а перед призовом до армії працював там, де виготовляються для сільського господарства найпотужніші трактори. Ахмед Гасанзаде розповідав, як одного разу він зі своїм батьком — майстром нафтових вишок — плавали до Нафтових каменів, що розташовані в морі, і як їх захопив одного разу шторм. Ледве не загинули. Але виручили друзі.

— Про Баку розповідати не буду! Приїздіть — покажу. Вас усіх подивує величезний пам'ятник Нізамі, побачите і гордість нашої столиці — Кіровський парк. Дівочу башту в старій Бакинській фортеці, якій вже понад тисячу років.

У ті роки в армії були (так мені здалося) переважно сільські хлопці, і ми часто поверталися в думках до рідних полів. Бахтіяр Бекніязов показував щойно одержану з дому фотографію із зображенням пункту прийому бавовника. Ми були вражені, ідо земляки Беквіязова виростили стільки білого золота. Іван Магура зазначав, що під Барановичами на заготівельні пункти прибувають машини із запахущим сіном, яке складають у скирти.

Не обійшлося між нами і без полеміки. Альгіс Аугявічкх розповідав, що донедавна, коли земля належала окремому господареві, кожен знав, на яку глибину орати грунти. А тепер у колгоспах повитягували нагору тракторами неродючий пісок. Ми розуміли, що в Прибалтиці ще тільки третій рік. як провели колективізацію сільського господарства. І може бути багато непорозумінь, помилок, особливо в агротехніці. І вірили, що ці недоліки скоро виправлять. Я два роки, а Лук'янов з Орловщини три були до армії колгоспними бригадирами. І тому гарячо відстоювали колгоспний лад. Ми розповідали, які тільки дорідні урожаї збирали в колгоспах перед війною. Війна дуже підірвала колгоспне виробництво, але останнім часом зроблено так багато для його відновлення і піднесення.

У багатьох розмовах брав участь Микола Михайлович Доманішевський і завжди вдало підводив підсумки дискусій.

— Ось бачите, солдати, яка неосяжна наша Батьківщина, говорив він. — У ній живуть хороші люди, і їм треба забезпечити всі умови нормального життя.

Слова старшого товариша підбадьорювали, мобілізували нас. Серед нас росли відмінники бойової і політичної підготовки. Наша полкова школа посіла перше місце в Закавказькому військовому окрузі. Після стрільб офіцер нашого підрозділу Дулуханян потиснув кожному руку, особливо відзначивши взвод операторів за вчасне виявлення цілі і передачу точних даних на батарею.

За роки служби в армії ми так здружилися, що важко було розлучатися. Хоч минуло відтоді дванадцять років, але з багатьма колишніми однополчанами я й досі листуюся. Зокрема, з Альбертом Кальпіяйненом, який працює бригадиром рибальського колгоспу в Карелії. Бахтіяр Бекніязов закінчив педагогічний інститут, вчителює в одному з кишлаків Узбекистану. Арніс Аугявічюс — вчений агроном. У листах я часто запитував свого литовського друга, як родять прибалтійські піски? Одержав таку відповідь: 'Наш колгосп виростив у минулому році по 27 центнерів зернових, по 700 центнерів кормових буряків та куузіки. Це в 2-3 рази більше, ніж ми мали при одноосібному веденні сільського господарства''.

Товариші з районної газети попросили мене написати про хорошого виробничника та зразкового комуніста. Я затримався з відповіддю. Чому? Бо непросто знайти таку людину. Є гарні трудівники, але вони мало активні в громадській роботі. Є балакучі партійці, а робітники з них ніякі.

І чим більше я думав, тим ближче схилявся до кандидатури Василя Дементійовича Коновала. Хоч і тут були свої проблеми. Напиши про нього тільки слова похвали — не сприймуть неправду наші люди. І ті, хто його знає. Але ж людина він, незважаючи на певні хиби, — чудова! Що ж — буду писати так, як воно є і було в житті. Тільки правда може виховувати людей. Питання, що хочу їх підняти, дуже злободенні, не писати про них не можна. За кожну людину треба боротися, відстоювати її добре ім'я.

На жаль, я ще не навчився писати стисло. Мені здасться, що на папір треба викласти все відоме мені про мого героя, пропустити щось — великий гріх. Але, мабуть, я не зовсім маю рацію...

Складні людські долі, як і складне саме життя. Аби відтворити його багатовимірність, письменники всіх країн у всі епохи написали безліч оповідань, повістей, романів. Та у всіх них не відображено й мільйонної частки того, що дарує нам житія. По як людина, то й окремий світ думок, переживань, дій, вчинків. А в короткій розповіді можна відобразити людське житія? Тим паче в усій складності. Безумовно, не можна, але сказати і головне, можна і треба. Отож і розповім про ровесника революції Василя Дементійовича Коновала.

У той час, коли в революційних бурях народжувалося нове життя, з'явився 1917 року в родині Дементія Тарасовича Коновала на білий світ син, якого назвали Васильком. Велика була родина, треба було дбати про шматок насущного, та не тільки хлібом єдиним жили Коновали. Дементій Тарасович працював у одному з київських книжкових видавництв і, щоразу повертаючись додому, привозив дві-три книжки. Одинадцять чоловік сім і уважно слухали по вечорах оповідання та повісті, що їх читав батько чи сусід Павло Степанович, Васильків хрещений батько. Чи не тому - саме Василько був найуважнішим слухачем. Його в однаковій мірі хвилювала доля Миколи Джері з повісті Івана Нечуя-Левицького і доля Чіпки з роману Панаса Мирного. Близько до серця сприймав хлопчик усі незгоди Кайдашевої сім'ї. Любов до книг, до знань і привела Василя у Майнівський зооветтехнікум, який він успішно закінчив 1938 року За направленням працювати поїхав до радгоспу 'Советское руно' у Ставропольському краї. За молодим спеціалістом закріпили шість опар овець по тисячі голів вівцематок з приплодом у кожній. Непросто було впоратися з ними. Та у вересні Василя Дементійовича забрали до війська — в чотирнадцятий окремий кінно-гірський артдивізіон в місті Душанбе. З кожним днем міжнародна обстановка погіршувалася, а відповідно ускладнювалися і військові навчання. Коли ж розпочалася війна, з солдатів та сержантів, які мали середню або вишу освіту, стали по квапливо готувати молодих командирів. У вересні 1941 року В.Д. Коновалу присвоїли звання молодшого лейтенанта, а вже в наступному місяці стрілецький батальйон, в лави якого був зарахований Василь Дементійович, прибув до міста Шахти. Василі. Дементійович командував взводом 45-міліметрових гармат. Брав участь у визволенні Ростова-на-Дону. Взимку під містом Святогорськом на Луганщині його було тяжко поранено. Третину доби пролежав на холодному снігу, а з настанням темряви санітари майже випадково підібрали непритомного командира. Здоровий організм, старання лікарів-сочинців допомогли йому стати на ноги. Хоч і досі носить осколок міни біля самого серця.

Та на це ніхто не зважав. В.Д. Коновала направили до 170-ої стрілецької дивізії командиром батареї сорокап'яток. Дивізія займала оборону понад Доном біля станиць Єлань і Вешенська. За прорив ворожої оборони їй присвоїли звання гвардійської, а Коновал одержав орден Червоної Зірки. Потім були тяжкі бої за Луганськ, де з його батареї залишився один взвод з однією гарматою, з якої вів вогонь по ворогу особисто сам командир Але контрнаступ фашистів було стримано, на полі бою залишилося навіки лежати близько 60 заброд. За це Василь Дементійович був удостоєний ордена Вітчизняної війни першого ступеня.

На початку 1943 року Коновала було прийнято до лав партії Сто сімдесят дев'ята стрілецька дивізія брала безпосередню участь у боях за Донбас, Одесу, Кишинів. Потім він визволяв Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину. Чехословаччину, закінчивши бої біля австрійського міста Лін. І весь той час молодий капітан Коновал був на лінії вогню, на передньому краї. За прорив оборони річки Дністер до його грудей прикріпили орден Олександра Невського, медалі 'За взяття Белграда'. 'За взяття Будапешта', 'За взяття Праги', болгарську медаль «Отечественная война 1944-1945 гг.», ряд інших.

Та не тільки медалі прикрашали груди офіцера. До них тулилася і симпатична усміхнена дівчина Віра, яку він щиро покохав і з якою поєднав своє життя.

Демобілізувавшись 1946 року, Коновал прибув до рідної Ясної Зірки. Одразу ж пішов працювати зоотехніком у колгосп імені Карла Маркса. На фермі тоді було три корови і п'ять свиноматок. По суті, треба було починати з нуля. В.Д. Коновалу довелося відповідати не тільки за тваринництво, а й за весь колгосп: вісім років поспіль секретарював у партійній організації. Закликав колгоспників власними коровами орати колгоспне поле, агітував за розповсюдження державної позики, було безліч інших справ. Василь Дементійович жив під гаслом 'треба!'.

1 все ж головною його турботою було піднесення громадського тваринництва. Поволеньки воно зростало, разом з ним зростало турбот у зоотехніка. 1963 року в колгоспі вже було 763 голови великої рогатої худоби, 943 — свиней, 461 — овець. В цьому році колгосп виробив по 300 центнерів молока та по 65 м'яса у стогектарному обчисленні.

Василь Дементійович віддавався справі всією душею. Бувало, після випасання корів на конюшині нападала масова тимпанія. Як енергійно діяв він у цей час, засукавши рукави, увесь у багнюці, щоб врятувати худобу від загибелі. Усі тваринники поважали Василя Дементійовича за самовіддане ставлення до роботи. Іще одною визначальною рисою Коновала була його кришталева чесність. Десь відразу по війні, коли на трудодень видавали не кілограми, а грами, улесливий комірник, маючи на увазі, що перед ним не тільки зоотехнік, а й секретар парторганізації, заступник голови колгоспу, вирішив зважити зерна Коновалу більше, ніж той заробив. Василь Дементійович грізно подивився на нього і сказав: 'Купити хочеш? Важ стільки, скільки мені припадає. Ми ж за чесність і правду кров свою проливали!..»

І так все житія.

Але біда підкралася з іншого боку. Можливо, ті чотири роки війни, коли постійно навкруги чигали смерть, підірвали його нервову систему. Можливо, смерть молодої дружини, яку на усе кохав. Свою Вірочку. свою першу любов, що залишила йому двох маленьких діточок. Може, ті труднощі, які щодня долав и роботі. А точніше — все це разом взяте негативно подіяло на людину — став Коновал тягнутися до чарочки. То місяць з ранку до вечора на роботі, а то тиждень ніде його не побачиш: з; пив. Мої особисті розмови з ним. нотації на партійному бюро партійних зборах не мали успіху. Було, як голова колгоспу, викличу Коновала, коли він тверезий, і кажу:

— Не вкладається в голову, Василю Дементійовичу, таку війну витримали на своїх плечах, такі труднощі втягуєте повоєнний період. І на тобі — запої. Невже не можна перебороти звичку до зеленого змія?

Пообіцяє взяти себе в руки, а через деякий час знову береться за своє: Виганяти людину не хотілося, отож знову доводилося вмовляти. Але Коновал був не з простачків. Він нерідко сам ішов у атаку: 'Не тільки я один такий на білому світі. послухайте: 'Друг мой, друг мой, я очень и очень болен. Сам не знаю, откуда взялась эта боль. То ли ветер свистит над пустым и безлюдным полем, то ль, как рощу, сентябрь, осыпает мозги алкоголь'. Ці рядки написав один з найталановитіших поетів 20-го століття, а що ви хочете від мене?..'.

І справді, важко було прямолінійно заперечити Василеві Дементійовичу. Та все ж я сказав:

Сергій Єсенін жив у складний переломний період. Бороть6а нового зі старим ішла не на життя, а на смерть, і не витримав поет. Взагалі ж, серед великих людей Єсенін скоріше виняток. Ну. просто на його життя випало багато труднощів...

А мені хіба легше життя випало?

Та хіба ж тільки вам? Багатьом з нас нелегко. Але не за
пиваємо...

Болісно і гірко було на душі, але довелося ставити перед партійним бюро та правлінням колгоспу питання про звільнення Коновала з посади зоотехніка.

Але Василь Дементійович не помандрував на край світу шукати легшого хліба. Так, як дехто робить. А як чесна людина, працелюб спів (фуражиром біля корів. Як він міг їх покинути! Адже сімнадцять років — третину життя — віддав їм. Ну ось уже дев'ять років працює дружний колектив колгоспних фуражирів. Троє з них — комуністи. Це — В. Коновал, І. Шаулко, С Шерстюк. Двое безпартійних — І. Тертишник та П. Веременко. Рік у рік молочна ферма, де працюють ці люди, добивається хороших результатів по надоях молока. Торік усі п'ятеро були учасниками фестивалю тваринників району. І що найважливіше — Василь Дементійович перестав пити. Правда, це далося йому нелегко. Але здоровий чудовий колектив і його власна воля допомогли стати на правильний шлях. Нерідко він бачив Пріську Гурин, яка несла з дому останню картоплину, аби заробити на випивку, і з тривогою думав: 'Невже і я буваю схожий на неї? Ні! Ще раз ні! Я — комуніст, я — людина і мушу взяти себе в руки...'. І замість горілки, як було в дитинстві, юності, — книги, газети, журнали. Вже вкотре перечитав томи Пушкіна і Шевченка, Гоголя і Лєрмонтова, Толстого і Панаса Мирного, Чехова і Коцюбинського. З радянських письменників дуже подобаються йому Шолохов, Стельмах, Панч, Олесь Гончар та інші. Без поважних причин не пропустив Василь Дементійович жодного політзаняття. І сам він проводить серед тваринників на своїй фермі чудові політінформації. Завжди принципово і критично виступає на партійних зборах. І це зовсім не та критика зобиженої людини, яка ніби намагається помститися іншим і всюди бачить тільки недоліки. Його виступи завжди актуальні, принципові і непримиренні.

В сільському клубі завідувач Микола Олексійович Адаменко щоразу на День Радянської Армії організовує 'голубі вогники'. І завжди на них охоче виступає зі спогадами про бойовий шлях ветеран Великої Вітчизняної війни і колгоспного виробництва В.Д. Коновал. Такі виступи мають велике виховне значення, надто для молоді. Тут же, в клубі, у куточку бойової слави --портрет Василя Дементійовича. А минулого року такий же його портрет помістили на колгоспній Дошці Пошани — за трудові досягнення.

Ростуть у Василя Деметійовича діти. Старша донька Валя вийшла заміж і працює завідувачкою колгоспних дитячих ясел. Віталій — тракторист. Павло щойно повернувся з армії. Василь же минулого року вступив на перший курс медінституті, а найменший Володя — перейшов у третій клас.

... Багато горя зазнав у житті Василь Дементійович Коновал, та воно не зігнуло його. Вулицями села ходить високий, стрункий чоловік. Відчувається її досі командирська виправка. Тільки сивина на скронях промовляє про пережите за довгі роки. Йде людина, яку поважають у Ясній Зірці.

31.12.1971 р. – 3.1972 с. Ясна Зірка.

Живуть у Селі Тертишники Володимир Кирилович Вовкогон та його дружина Євфросинія Олександрівна Вихор. Обоє — пенсіонери. Про них можна написати цілу книгу: змістовне і цікаве їх життя. 1 організація колгоспу, і робота в районних організаціях, і будні на посадах голів колгоспів та сільрад. Жили і живуть вони не тільки для себе — для людей, для Вітчизни.

Мені хочеться розповісти бодай коротко про участь В.К. Вовкогона у боях за визволення України від фашистських загарбників.

... Тяжка битва за Крим. Оточення на Арбатській Стрілці, полон. Колючий дріт табору для військовополонених. І ось однієї грудневої ночі 1941 року група червоноармійців організовує втечу. Серед втікачів і Володимир Вовкогон — колишній керуючий Носівською конторою 'Заготхудоба'. І лише в лютому наступного року добереться він до рідного села. То був шлях, сповнений холоду і голоду. Але він мав щасливий кінець. Володимиру Кириловичу вдалося налагодити зв'язки з партизанським з'єднанням 'За Батьківщину'. Згодом він перебирається до міста. Ось тут і проявився його бойовий хист. Спочатку був бійцем, потім — командиром взводу, роти, партизанського полку, яким командував М.Д. Симоненко. Коли народні месники знищили бронепоїзд 'Адольф Гітлер', фашисти для охорони залізниці Київ — Ніжин почали посилати посилені військові групи. Одна з них курсувала у спеціально обладнаних вагонах. Ліквідувати цей поїзд доручили роті Володимира Кириловича. А народні месники, якими керували комісар полку О.П. Хахуда і В.К. Вовкогон, справилися зі своїм завданням. Партизанські міни, закладені під рейки, розтрощили кілька вагонів. Уцілілі гітлерівці відчайдушно відстрелювалися. І тут до них підійшло підкріплення з боку села Сулак. Рота відступила до лісу. В цьому бою загинули кілька партизанів, в тому числі політрук Гаврило Мірошник, колишній працівник Носівського райкому партії, один з фундаторів месницького руху в нашому районі.

Невдовзі бійці В.К. Вовкогона взяли участь у складі батальйону Клима Сергійовича Скотаря і в іншій бойовій операції. Зв'язкові з Ніжина повідомили: у напрямку до Киева їхатимуть пасажирськими вагонами німецькі пілоти на відпочинок. Операція ускладнювалась тим, що поїзд пройде вдень. Та партизани вирішили і серед білого дня ' пригостити' ворога. Залягли поблизу хутора Коробчине. Напружені години чекання. Невдовзі з боку Ніжина почувся гуркіт — поїзд наближався. Він вже на замінованій ділянці колії. Але чому немає вибуху? Зрозуміли, не цього поїзда вони чекають. Це один з тих, який фашисти пускають для перевірки колії. Порожні платформи, вагони. Поодинокі фігури охоронників. Хай собі йде. Хай з Носівки зателефонують до Ніжина: 'Все спокійно. Можна виїжджати'.

І справді, через деякий час з'явився очікуваний ешелон. Поблискуючи на сонці шибками, він бадьоро котився по рейках до тих пір, поки під ним не гримнула партизанська міна. Паровоз та чотири перших вагони полетіли під укіс. Партизани обстрілювали уцілілі вагони, з яких вискакували перелякані вояки. Опам'ятавшись, гітлерівці стали відстрілюватися. Бій розгорявся. Все меншою і меншою ставала відстань між ворогами і партизанами, які готувались до вирішального кидка на фашистів, але тут... трапилося непередбачене. З боку Носівки наблизився військовий ешелон, який віз гітлерівців на фронт. Вони й кинулися в атаку. Довелося народним месникам пускати в хід свою артилерію, аби відбитися від ворогів.

Кожна бойова операція паралізовувала рух ворожих ешелонів. Ішла війна на рейках. Жорстока, кровопролитна А фашистам все більше і більше бракувало на фронті бойових частин, які залишалися лежати після вибухів партизанських мін

У багатьох боях відзначилася рота В.К. Вовкогона Разом зі своїм хоробрим командиром народні месники знищили поліцайський стан на Носівській дослідній станції, розтрощили групу карателів між Іржавцем та Киселівкою.

мужність, виявлену у боях, Володимир Кирилович на роджений орденом Червоної Зірки, медалями. Про нього не один раз згадує на сторінках своїх спогадів 'В лісах над Остром' Герой Радянського Союзу Микола Дмитрович Симоненко.

По звільненні Носівщини від фашистської чуми Володимир Кирилович знову завідує конторою 'Заготхудоба'. Працює головою колгоспу 'Ударник' у Степових Хуторах, імені Фрунзе в Тертишниках, очолює Тертишницьку сільську раду. То був нелегкий період...

Минули роки. Та не старіє серце ветерана. Він такий же енергійний, як і колись. На кожних колгоспних зборах виступає, про все турбується, вносить пропозиції, гостро критикує недоліки в роботі.

Багато років поспіль Володимир Кирилович працює сівачем. Засіває землю добірним зерном навесні і восени. Любить цю роботу. Любить творити добро. Ось і цього року за складних погодних умов сівби озимих культур ми часто радилися з ним, на яку глибину заробляти насіння, аби одержати хороші, дружні сходи.

Живуть у Тертишниках В.К. Вовкогон та Є.О. Вихор. Чудові люди живуть. Низький уклін їм і велике спасибі за те, що зробили вони для людей, для рідної Вітчизни.

Таке буйне, гучне весілля у колгоспі імені Карла Маркса було чи не вперше. Трійка найкращих вороних, якими кермував бригадир рільників, давній кавалерист Пилип Дмитрович Сень, неслися від хутора до хутора. На дрожках у святковому вбранні схвильовано-радісні молоді. Це колгосп женив свого кращого конюха Дмитра Хуртака. І коли з Носівки привезли молоду, навіть із віддалених хуторів прийшли люди, щоб подивитись на неї: всі чули, що дуже вже гарна Наталка — Дмитрова наречена. Побачивши молоду пару, сходились на одному: такої на степах ще не було! А весільний батько Пилип Дмитрович піддавав жару: 'А як ви думали? Спіймали куницю, красну дівицю! Найвродливішу відшукали для нашого молодця...'.

Відгріміло весілля, щасливо і мирно зажили молодята, ь і: них було до ладу, все кипіло у працьовитих руках. А невдовзі і синок народився. Що то було радощів! Та восени 1939 року, коли на заході здіймалася заграва другої світової війни, покликали Дмитра на військову службу. Довелося прощатися з молодою дружиною, сином Миколкою. рідною ненькою. Йшли з ним и армію друзі, серед яких зростав, поруч з якими трудився. Майже всіх брали в кавалерію, омріяну з дитинства. Не знав і не мі тоді знати призовник, що прощається з рідними назавжди. Вже закінчувався строк служби в армії. Сотні разів була перемріяна довгождана зустріч з матір'ю, коханою дружиною та цибатеньким синочком, який щодня усміхався до Дмитра з невеличко, фотографії, одержаної з дому. І де взялася ця проклята війна, жорстока, немилосердна? Кавалерійську дивізію, у якій служи ли Дмитро Хуртак та його друг, односелець Григорій Кадуха перекинули на фронт. Потрапили під Ржев. Тільки тут, у запеклих боях з ворогом усвідомили друзі весь жах пекельної бійні, все страхіття того великого горя, що нависло над країною, гострим болем відгукувалося в серці кожної людини. Ще пекучішою ненавистю до нелюдів-зайд проймалися душі воїнів. Хотілося швидше відкинути ворога, визволити рідну землю від поневолювачів. Тому билися хоробро, сміливо, тамуючи тугу за рідними, що залишились на окупованій землі.

Друзі знову на передовій, там, де вирішувалася доля. Ні кроку назад — такий був наказ. Стояли під містом Клин. Григорій — командир гармати, Дмитро — заряджаючий. Без упину завивають над головою ворожі літаки, свистять кулі. Незважаючи на це, гармата веде бій. І раптом вибух сколихнув повітря зовсім поряд...

Коли Григорій опритомнів і підповз до понівеченого лафета, Дмитро лежав горілиць, червоний струмочок збігав по його неголеній щоці.

— Дмитре, що з тобою? — кинувся Григорій до товариша. Але у відповідь -- ні слова. Не стало вірного друга, обірвалося рідне життя.

Дороги війни. Скільки пройдено їх, важких, виснажливих, пропахлих порохом і кров'ю. І всюди зігрівав серце бійця дорогий талісман — фотографія малого Миколки, яку так беріг Дмитро і яку Григорій Кадуха поклявся привезти у рідну Ясну Зірку. Проніс він її через вогняні дні і ночі Сталінграда, коли зі взводом солдат відстоював кожний будинок — клаптик своєї землі. Проніс крізь металевий скрегіт двобою на Курсько-Орловській Дузі. День Перемоги лейтенант Кадуха зустрів у Кенігсберзі, пройшовши з боями майже всю Польщу. Сім поранень, тяжких, тривалих, що часто і досі нагадують про себе, не зломили його, не вбили жаги до життя. А може, справді, оберігав від смерті отой талісман невеличка фотографія, пам'ять про вірного друга?..

Повернувшись додому з молодою дружиною Валею, військовою медсестрою, Григорій зразу ж навідався до Наталки Степанівни Хуртак. За столом сидів зніяковілий, наче вина його в тому, що він ось тут, живий, а друга — немає. Наталка розповідала про свої біди, а Миколка захоплено розглядав нагороди на сусідових грудях. Потім посмирнішав, затих. Мабуть, розумів, що ніколи не побачить татка, і смуток краяв дитяче серце. Немало поневірянь випало Наталці Хуртак. Виховувала сина, ростила єдину надію. Назавжди залишилася вірною солдатові, що поліг, оберігаючи рідну землю від фашистської навали. Працювала в колгоспі, не шкодуючи сил. Миколка все те бачив, допомагав матері, чим міг. Змалку призвичаївся до будь-якої роботи. І мати була спокійною, бо знала, що робота — найкраще виховання. І раділа, що на Дмитра схожий син спрагою роботи, любов'ю до землі. Закінчивши семирічку, Микола залишився у рідному колгоспі, працював їздовим. І матері було легше поряд з сином. Тому роки Миколиної служби в армії видалися їй надто довгими. На щастя, син повернувся додому, пішов на курси механізаторів. Так порадив йому Григорій Петрович Кадуха, який став Миколі першим порадником і другом.

— Старі рани дають про себе знати, — казав лейтенант. — Роки підточують здоров'я. Отже, ви, молоді, — наша зміна. Переймай, Миколо, механізаторську науку, рости хліб. Це — найвірніше на землі діло.

Ішов 1962 рік. Знову гриміли весілля. Женився Микола Хуртак. Молодий тракторист колгоспу імені Карла Маркса брав собі у дружини наймолодшу доньку уславленого механізатора із Тертишників Володимира Федоровича Данильченка. А тепер у Миколи та Людмили росте трос дітей — двоє дівчат та син Микола. Дружно живуть, щасливо. З Григорієм Петровичем, як і раніше, Миколу Дмитровича пов'язує давня дружба. Тільки з'явилися в ній і нові грані — передовсім трудове суперництво. Змагалися на картопляній плантації, на хлібній ниві. Обидва досвідчені, завзяті. Обидва комуністи. Нелегко давалась ветерану перемога, але й молодому механізаторові доводилося добре працювати, аби вибороти першість.

У жнива 1973 року Г.П. Кадуха та М.Д. Хуртак перебували на передньому краї. Перший став переможцем у змаганні комбайнерів, другий — жаткарів. У цьому році Григорій Петрович теж узяв упевнений старт на обмолоті хліба. Ллє нестерпна докучали старі рани. І. як відблиск госпітальної білизни, знову перед його поглядом білі стіни лікарні. Микола продовжувала естафету. Як і торік, виборов першість на косовиці хлібів. Потім і-водив картоплезбиральний комбайн. 1 знову успіх! Його ланка зібрала урожай, про який раніше навіть найбільші працелюби господарства не могли мріяти.

... Нестримно спливають роки. Але не згасає в житті Миколи Дмитровича Хуртака пам'ять про батька. Запал його серця він несе через усе життя.

Минув рік, як загинув мій найкращий друг Микола Дмитрович Авраменко, і я не можу собі вибачити, що тоді, одразу ж. не поїхав до обласної лікарні. У розпалі були жнива, все довкруг кипіло, і не просто в такій обстановці головному агрономові вирватися з господарства. Та й заспокійливий голос медсестри у телефонній трубці вселяв надію — операція, мовляв, пройшла нормально і ніякої небезпеки для життя пораненого нема. Вирішив відкласти поїздку до понеділка. А в неділю надійшла страшна звістка — Миколи Дмитровича не стало. А він же для мене дуже й дуже дорога людина. Мабуть, тому, що мій рідний брат Альоша ще юнаком загинув у фашистському концтаборі, і його, до певної міри, замінив Микола — мій ровесник і п».нір рідний брат. Відтоді ми стали як рідні.

Ходили до одного класу Червонопартизанської середньої школи, разом готували уроки, читали книги. Часто після школи ішли до нього, щоб тітка Химка пригостила обідом, адже я був тоді один, як билинка у полі, — у тому нестерпно важкому для мене 1947 році. Микола жив на Грузилівці. і, коли настала всі ми ходили вузенькою стежкою берегами. А в берегах тих така краса, що й описати не можна! Квітучі верби, лози духмяними пахощами наповнювали повітря. Золотими візерунками по краях річки виблискувало латаття, а посерел нього — білі водяні лілеї. Було так гарно, що я не раз казав Колі: 'Як би навчитися описати всю цю красу так. наче Іван Нечуй-Левицький. Пам'ятаєш тече річка Раставиця і донести цю красу до людей. То було б справжнє щастя!'. Коля відповідав: 'Ти не можеш без фантазій, зараз це не основне. Щойно закінчилась найтяжча у світі війна, а вже десь спалахують нові пожежі атомні. Сьогодні ми повинні мріяти про те. щоб берегти цю красу від порога, а, значінь, бути офіцерами Радянської Армії...'.

Спливли роки, і, хоч не всі наші юнацькі мрії здійснилися, кожен обрав собі професію до душі. Я стан агрономом, а Микола Дмитрович - офіцером міліції. Зустрічалися не часто, бо працювали в різних селах району, були, зайняті своєю роботою Зате вже як здивувалися, це приносило справжню радість. Ніл щирого серця розповідали один одному все пережите, перемріяне, ділилися планами.

А це ось зовсім недавно, коли квітував надворі травень 1972 року, Микола Дмитрович зателефонував мені в коні ору колгоспу з Носівського райвідділення міліції:

— Знаєш що, Гришо, до нас у Червоні Партизани приїхали земляк, навіть родич по батькові, ленінградський носі Ілля Корнійовнч Авраменко. А ти ж і досі папір псуєш, то чи не хоті» би зустрітися з нашим славним земляком?..

Обов'язково. Від усього серця хочу зустрітися і поговорити зі справжнім поетом. Побачимося в Червоних. ..

1 ось ми в рідному селі. Одразу ж подалися на Грузилівку, до двоюрідної сестри Іллі Корнійовича, у якої той зупинився, але поета там не застали. Він зі своєю дружиною Тонею пішов до інших родичів, що. як виявилося, живуть поруч з Лілою Павлівною, нашою шкільною вчителькою. Отож, як прийшли туди, з дозволу господарів запросили до гурту і Лідію Павлівну.

Яка то була чудова зустріч — просто шла пригорщ утіхи! Я чимало дізнався про свого земляка.

Ілля Корнійович ще у трирічному віці разом з батьками приїхав до Сибіру. Туди гнало українців малоземелля. В Далекому краї минула юність земляка. Потім — Ленінград. Але зовнішнім виглядом Ілля Корнійович не був схожим ні на сибіряка, ні на ленінградця. Типовий українець! Вишита сорочка, пишні Тарасові вуса і м'який український гумор. На стільці поряд із гостем висів простенький солом'яний бриль, точнісінько такий, який носять в Україні.

Зав'язалася дружня, товариська розмова про літературу, про прозаїків і поетів. Була і чарка. Як кажуть у нас. після другої задзвеніли задушевні українські пісні: 'Посіяла огірочки', 'Ніч яка місячна', 'Я бачив як вітер берізку зламав'. І сучасні 'Рушничок', 'Чорнобривців насіяла мати...'.

Мабуть, нічого кращого у світі немає від наших пісень, зауважив Микола Дмитрові!'

Це дуже добре, що ви пишаєтеся українським народом, йот культурою, сказав Ілля Корнійович. - Справді, народ наш посідає гідне місце серед інших мура його піднялася на небачений рівень і може суперничати з будь-якою. Якось був я н Києві на зустрічі українських та російських письменними. Один молодий літератор кинув мені докір, що я українець, а попереду російською. Довелося пояснювати йому, говорити про близькість наших культур, про те, що Київ — мати міст руських, що 'Слово о полку Ігоревім', як передбачають, написав наш земляк-чернігівець, а в тому, що за царату батько змушений був їхати на заробітки до Сибіру, що там я закінчив школу, а згодом переїхав до Ленінграда і рідною мовою мені стала російська, якоїсь провини я не вбачаю. Головне, щоб у своїй творчості ми пропагували любов, взаєморозуміння. Київський поет і теж наш земляк А. Кацнельсон зробив добру справу — переклав частину моїх віршів на українську мову, наблизив їх до українського читача. А в росіян теж вистачає гарних пісень! Наприклад, 'Рябина', 'Степь да степь кругом', 'Подмосковные вечера'. А 'Враги сожгли родную хату' М. Ісаковського — це, на мою думку, шедевр...

Ми ще довго співали, а потім пішли до річки. Навкруги цвіли вишні, відцвітало латаття, пригасали на воді білі лілеї.

— А мені пригадався 1910 рік, хоч ішов тоді лише четвертий у моєму житті. — мрійливо завважив Ілля Корнійович. — Ми поїхали з рідної Володькової Дівиці до Томська, але в пам'яті моїй залишилася висока груша біля дідівської клуні, не забулися і білий цвіт вишень, і золоте латаття...

Коли прощалися, запросили Іллю Корнійовича з дружиною приїхати в Україну восени, щоб покуштувати спілих наших українських яблук та груш. Ілля Корнійович пожартував: 'Яблук та груш до Ленінграда нам привезуть, а ось такої краси, і а кого буйного цвітіння ніде більше не побачиш...'.

Ми домовилися зустрітися навесні 1973 року. Та, на жаль, зробити цього не вдалося. У квітні Ілля Корнійович раптово помер. Недаремно ж кажуть люди, що перед смертю кличе щось людську душу до місця народження, до дитинства. Передсмертним, мабуть, був і поклик, який привів тоді на рідну землю Іллю Корнійовича Авраменка.

Про смерть поета я довідався першим, і при зустрічі з Миколою Дмитровичем повідав йому цю печальну новину. Друг зателефонував до Ленінграда, йому повідомили, що причиною кончини Іллі Корнійовича став інфаркт міокарда. Про це. теж телефоном, розповів мені Микола Дмитрович.

На жаль, наша розмова з ним була останньою. Начальником Носівської міліції призначили тоді майора Откидача, обмежену, черству і грубу л юдину .Такі люди, як правило, не терплять розумних, мислячих, здатних приймати самостійні рішення. Откидач одразу ж не злюбив Авраменка, і той змушений був переїхати до Нового Бикова у сусідньому Бобровицькому районі. А в липні 1973 року трапилася біда. Про це лаконічно написано в українському календарі за 10 листопада, тобто у День радянської міліції. Статейка називалась 'Імені Миколи Авраменка'. Запитую:

'У центрі села Новий Биків, що в Бобровицькому районі на Чернігівщині, — широка, простора, обсаджена молодими деревами вулиця. їй присвоєно ім'я Миколи Авраменка — мужнього працівника Радянської міліції, який загинув на посту, з честю виконавши свій обов'язок. Дільничний уповноважений був бажаним гостем у кожній оселі хлібороба, він допомагав тарою порадою зарадити людині, наставити на розум. Якось Микола Дмитрович викликав у відділення неробу В. Колісника. Та прийшов не він, а схвильовані сусіди й повідомили, що бандит поранив дружину, вигнав маленьку доньку. Через кілька хвилин М. Авраменко був біля будинку Колісника. Тільки він підійшов до завішеного вікна, як пролунав постріл. Озвірілий п'яниця вистрілив в упор... Микола Дмитрович Авраменко помер у Чернігівській обласній лікарні через дев'ять днів після поранення. Жакан з рушниці вбивці пошкодив йому язик, і так як розмовляти йому було неможливо, то в останній своїй записці до товаришів він писав: 'Справа наша нелегка і часом небезпечна, та яке щастя відчувати, що ти потрібен людям'.

Указом Президії Верховної Ради Української РСР за активну участь в охороні громадського порядку, виявлені сміливі дії при затриманні небезпечного злочинця Миколу Дмитровича Авраменка нагороджено медаллю 'За відмінну службу по забезпеченню громадського порядку'.

На похороні Миколи Дмитровича була майже вся Носівська і Бобровицька міліція. Зрозуміло, друзі по нелегкій роботі приїхали провести в останню путь свого побратима. А з сіл поліської зони Носівського району, з Нового Бикова, де працював дільничним уповноваженим Микола Дмитрович, прибули делегації по 12-15 чоловік. Поки несли на своїх дужих плечах міліціонери свого товариша (а це десь кілометрів три від подвір'я до кладовища), я встиг порозмовляти з кількома представниками делегації. І всі вони в один голос казали: 'Микола Дмитрович був у першу чергу людиною. Він ніколи не прагнув когось карати. Профілактична робота лежала в основі його .діяльності. Він прагнув запобігти правопорушенням...'.

Друзі тяжко переживали втрату колеги. На траурному мітингу виступали бобровичани, земляки. Зокрема, наш червонопартизанець, Герой Радянського Союзу Микола Дмитрович Симоненко сказав:

— Прощай, дорогий тезко! Ти загинув у мирний час, але геройською смертю. Пам'ять про тебе назавжди залишиться в наших серцях!..

Мені ж на згадку залишилися три фотознімки. На одному з них — рідні біля труни з тілом Миколи. А на двох інших — колеги з Носівки та Бобровиці. Часто я передивляюся ті фотографії, перечитую листи Іллі Корнійовича Авраменка до мене, його останню книжку 'Вечерний плес', яку він мені подарував. Пам'ять про хороших друзів, один з яких був ровесником, а другий сяйнув, ніби метеорит під кінець свого життя, завжди в серці. Але ж ми не тільки друзі, а й — родичі...