село Несвечь
райцентр Луцк
облцентр Луцк
Рейтинговые населенные пункты района
См. дальше...
| Анонимно |
Подписка на обновление страницы
Добавьте и настройте оповещения на свой e-mail
| Перейти |
Последние фото
Выбранные фото
Избранные записи
Історія села від Всеволода Шемшея 1957 рік Всеволод Шемшей Всеволод Павлович Шемшей завуч Несвічанської школи в 50-60 их роках Дана історія написана в 1957 році, тому містить деякі ідеологічні штампи. Хоча від родичів точно відомо, що автор ніколи не був прихильником колгоспного ладу та й радянської влади взагалі. В праці є багато унікальних і маловідомих фактів з історії села Несвіч. Стилістика автора максимально збережена *********** Перша школа в Несвічах була збудована на лівобережжі в центрі села, де тепер проводяться мітинги трудящих. Виникла вона приблизно в 1838 році, ще в часи панування кріпосного права. Це був невеликий дерев'яний будинок, в одну класну кімнату. Крита вона була гонтою. Навколо школи розрісся невеликий вишневий садок, подвір’я огородили дерев’яним парканом. Побудували цю школу на кошти пана Маєвського. Причиною того, що пан Маєвський почав будівництво, було те, що земська управа, яка завідувала освітою, віддавала під школу гарне приміщення (пізніший костел). Керівником земської управи був новокоршівський пан Бєляєв, поміщик. Фанатик католицизму, пан Маєвський пообіцяв земству побудувати приміщення під школу з тим, щоб костел залишився місцем релігійного культу католиків. Школа будувалася селянами села і називалася Несвіцьке фундушове училище. Воно мало три групи (першу, другу і третю). Всі три групи учнів навчалися в одній класній кімнаті під проводом одного учителя. Першим вчителем був Семенович. До школи села Несвіч ходило тільки дев’ятеро дітей. Діти кріпосних селян не приймалися. Вчилися діти панських лакеїв і вправних ремісників, які обслуговували панський маєток. В школі був встановлений суворий режим. В цій школі вчився Вержбицький і за якусь провину вчитель так побив його, що він став глухим. Глухим він лишився і на все життя. Дівчата в другій половині ХІХ століття до школи не приймалися. Лише з 1890 року їх почали зараховувати на навчання. Першими переступили шкільний поріг такі селянки: Левчук Ганна, Мельник Ганна, Яворська Наталія, Семенюк Софія. Грамота в цій школі була незначною. Більша увага зверталася на вивчення Закону Божого та арифметики. Викладання велось на російській мові. Особливо трудними предметами була старослов’янська граматика, яку змушували зазубрювати напам’ять. Поступово дітей до школи почало записуватися все більше і більше. Вона вже не могла вмістити зростаючої кількості учнів. Тому почали будувати нове приміщення. Нова школа була збудована на державні кошти. Частково селяни самі допомагали в будівництві. Вони возили ліс, цеглу та заготовлювали різні матеріали на будівництво. В 1905 році на місці старої школи було закінчено будівництво нової. Це був гарний будинок, критий чорною бляхою, у вигляді букви «Г». Будинок мав п’ять великих класних кімнат, учительську і два коридори. Один великий коридор тягнувся вздовж школи, другий, менший, використовувався для одягу учнів. На великому коридорі відбувалися концерти і учні збиралися на молитву перед навчанням. Школу мала офіційну назву : «Несвіцьке двокласне фундушове училище». В ній було три групи і два класи. Після закінчення третьої групи учні переходили в перший клас. Програма школи була досить широкою. Учнів у школі нараховувалося біля 60 чоловік. Приймали в школу обдарованих та здібних дітей. Завідувачем школи був вчитель Голуб Іван Фелімонович. Крім нього, музику і співи викладав вчитель Толстой. Слід звернути увагу, що музика і співи в школі стояли на досить належаній висоті. Учитель відбирав здібних дітей до співів і вони зобов’язані були з’являтися на співочий гурток кожного вечора. Цей співочий гурток ходив до церкви у святкові дні і виконував релігійні пісні. До гуртка входили Півчук Олексій, Винничук Федот, Крищук Кузьма, брати Шумські, Шемшей та інші. Хор шкільного гуртка регулярно відвідував церкву , бо священником в несвіцькій парафії був деспот Шидловський. Вчителями в школі працювали Жога, Ніцькевич, Гвоздіковський. Викладання велося російською мовою. В школі застосовувалася сувора палична дисципліна. Чергові учні мали право на перерві за шум застосовувати биття палками. Зошити учням видавалися безплатно. Учбові книги учням видавалися в шкільній бібліотеці з поверненням назад в кінці навчального року. Особливим предметом викладання в школі був Закон Божий. Викладав його піп Шидловський , який відзначався крайньою суворістю до учнів. За те, що учні іноді не спроможні були вивчити його предмет, їх жорстоко карав, ставив на коліна, приміняв гречку та горох, бив ременем. За нього всі учні зобов’язані були з’являтися на церковну службу. Винуватих в чому-небудь ставив на коліна в церкві, поки ішла відправа. Учні, які виявляли добрі здібності та слухняність за час перебування в школі, нагороджувалися після її закінчення книгою святого Євангелія. Такою книгою Шидловський нагородив Царука Тіта. Життя дітей в школі було безрадісним. Канікули проводилися в період релігійних свят. До училища учні ходили у формі. З них багато вчилося добре. Висококваліфіковані вчителі давали учням ґрунтовну освіту з арифметики і геометрії. Програма школи була розрахована для вступу учнів в середні учбові заклади. Але не багатьом учням можна було пробити шлях до середньої освіти. Цю вину цілком і повністю приписували священнику Шидловському. В розмові з вчителями він неодноразово підкреслював, що не можна давати прав школі, тому що мужицькі діти будуть вчитися далі, а де ж ми будемо дівати своїх. Не зважаючи на тиск з боку уряду і духовенства , молодь ішла шукати нових знань по тернистому і важкому шляху. Деякі ішли в Тростянець, інші в Охлопів, а деякі в Житомир. Серед яких появилися і революціонери – учасники багатьох подій того часу. До таких належать Сусь Хома, Тарасюк Петро, Старчевський Михайло, Олексюк Михайло і інші. Школа в Несвічі була одна на волость. В школу привозили дітей батьки з інших сіл. Вчилися діти з Угринова, Губина, Шкліня, Михлина, Лаврова, Воютина, Садова. Для дітей батьки наймали їм квартири. Почалася війна 1914 року. Школу закрили. Навчання припинили у зв’язку з евакуацією населення аж до 1919 року. Лише після відновлення польської влади в 1920 році було відкрито польську семикласувку. До 1924 року частину приміщення школи займала Чаруківська гміна , другу частину займала школа. Пізніше гміна була переведена до Чарукова, і будинок повністю зайняла школа. В школі навчання проводилося в одну зміну. Вчилися на польській мові. До школи ходили поляки, українці і євреї. Всього в 30-их роках нараховувалося 120 дітей. Урок тягнувся 60 хвилин, а перерва 10 хвилин. Основна увага в цій школі приділялася виховання в учнів поведінки і культурних навичок. В школі застосовувалось биття учнів. Польська школа не давала можливості сільським дітям вчитися в гімназіях. Вони могли вступати тільки в духовну семінарію. Під час навчання дітей польська адміністрація не цікавилася виявляти здібних для вступу в середні учбові заклади. Дівчата і хлопці після закінчення семирічки залишалися в селі і працювали в домашньому господарстві. Вчителі жили в будинку біля школи. Вони мали свою прислугу. За обслуговування їм виплачували заробітну плату за кожен тиждень. Директором школи був Лабенський. Директор з презирством ставився до дітей сільської бідноти. Сам неодноразово піддавав їх покаранням за навіть незначні провини учнів. В 1939 році на базі польської семикласівки було організовано Несвічанську семирічну школу. Учні польської школи переводилися в нижчий клас.. Так, 7-ий переміщався в 6-ий, шостий в п’ятий і так далі. Школою в обов’язковому порядку охоплювалися всі учні молодшого віку. Відмінялося биття і викладання Закону Божого в школі. Змінився вигляд самої школи. Навколо неї посадили сад, зробили квітники. В школі стіни прикрасили портретами діячів мистецтва і науки. Навчання велось українською мовою по нових підручниках. У школі почали викладати історію стародавнього світу , історію своєї Батьківщини, фізику, хімію, алгебру, геометрію. Програма школи давала міцні і ґрунтовні знання для учнів. В кінці навчального року учні 4-7 класів складали іспит для переведення їх в наступний клас. Вчителями працювали Ковальський, Тихолиз Гаврило, Ступницький Петро, Лазарук Зоя, Ступницька Олександра. Директором школи був Зарубін. Учням в школі організовувалися щоденні сніданки (чай, кофе). Для сиріт сніданки відпускалися безплатно. Свято новорічної ялинки відзначали концертами і подарунками діда Мороза. В школі панував веселий настрій і робоча дисципліна. В школі існувала піонерська організація, діти молодших класів були жовтенятами. Учні в школі влаштовували концерти для населення села. Щоденно з учнями проводилася ранкова гімнастика. Коли в 1941 році почалася війна, школа закрилася. Після встановлення німцями окупаційної влади школу тимчасово відкрили. Програма викладання в корені була змінена. Почалося викладання німецької мови і Закону Божого, як основних предметів навчання. Викладав німецьку мову син священника Зуммер Микола. В класах були розвішані українські герби – тризуби. Навчання починалося о 9 ранку, спочатку в коридорі всі учні збиралися читати молитву, а потім розходилися по класах. Вчителями працювали Лівіцький, Лазарук, Ступницький, Зуммер та інші. Директором школи був Шульгатий. В школі головну увагу звертали на вивчення історії Грушевського. Директор школи Шульгатий, син якогось багача, стежив за вчителями, коли деякі з них ухилялися від української пропаганди в школі. В нього були підозрілими вчителі Ступницький Петро і Ступницька Олександра. Ці вчителі і деякі інші замовчували про всі ті важливі моменти виховання, яких вимагав Шульгатий. Між директором і вчителями на грунті цього існували ворожі відносини. Німецька школа діяла не довго. В 1943 році до Несвіч із Сенкевичівки переїхав Крайсляндвірт. Школу передали в приміщення, де раніше жили попи. Частину будинку займали попи, а другу – школа. Приміщення біля старої школи, де жили вчителі, забрали під квартири німецького начальства. Навчання в новому приміщенні продовжувалося до кінця 1943 року. Але коли справи німців погіршувалися на фронтах, школу закрили, бо навіть самі учні старших класів її вже не відвідували. Вчителів звільнили від роботи. Після вигнання фашистів з села школу було знову відкрито. Прислані вчителі почали проводити облік дітей села і записувати їх в школу. Внаслідок того, що будинок типової школи був спалений упівцями, школа залишилася в приміщенні двох церковних будинків. Директором Несвічанської неповної середньої школи призначили Ступницького Петра. Довгий час в школі працювали Усатова Олімпіада, Коваль Ольга, Вержбицька Юлія, Ступницька Олександра, Мельник Іван. Умови навчання і роботи в школі в цей час були дуже важкими. Багатьох підручників не було не тільки в учнів, але і у вчителів. Не вистачало і зошитів. Писали на різному папері. Вчителі кожного уроку давали учням конспекти. В школі було холодно. Не було кімнати для відпочинку вчителів під час перерви. Вони простоювали в коридорчику, де завівали вітри з морозами. Вчителі і учні наполегливо переборювали всі труднощі. Школа виховала в своїх рядах багатьох людей науки, культури, промисловості і сільського господарства. В 1952 році Несвічанська семерічна школа була перетворена в Несвічанську середню школу. Середня школа дала за роки свого існування 200 чоловік з атестатами зрілості. Три кращих учні - Пащук Петро, Петрович Євген, Балій Михайло нагороджені по закінченні школи срібними медалями. З 1948 по 1954 рік вчительський колектив закінчив ліквідацію малописьменності в селі. Тепер в селі немає неграмотних. Більшість громадян мають семирічну освіту. Освіта стала досупна для всіх, хто її хоче здобути. Право на освіту використовують всі жителі села Несвіч. Великі і разючі зміни сталися в житті селянства за останні роки . Підвищився матеріальний добробут і культурний рівень селянства. Налагоджене медичне обслуговування населення. До послуг колгоспників є лікарня на станції Несвіч, амбулаторний пункт, кваліфіковані спеціалісти. Медична допомога забезпечується безкоштовно. Відійшли навіки ті часи, коли селянин ніс останні гроші, щоб вилікувати дитину або жінку. Фельдшері ведуть роз’яснювальну роботу серед населення по пропаганді медичних знань. До послуг жителів села є і поштове відділення. Набагато розширилося коло підписників на газети і журнали. Багато колгоспників передплачують їх на весь рік. В 1957 році передплатників було 200 чоловік. В селі є багата бібліотека, яка нараховує більше 5 000 книг. Колгоспна молодь, активісти, та інтелігенція села регулярно читають політичну, сільськогосподарську та художню літературу. В бібліотеці влаштовуються книжкові виставки до знаменних дат та свят. Центром культурно-масової роботи на селі є клуб. Тут проводиться демонстрування кінофільмів стаціонарною кіноустановкою, читаються лекції, проводяться збори та вечори художньої самодіяльності. Клуб став місцем відпочинку молоді та літніх колгоспників. Колективом молоді створені гуртки художньої самодіяльності. В селі організована лекторська група, яка регулярно проводить читку лекцій на різні теми. Створено відділ товариства по поширенню політичних і наукових знань. Сюди входить більше двадцяти чоловік з вищою і незакінчено вищою освітою. Про можливості та широкий розвиток культури яскраво свідчить шкільна освіта. Діти колгоспників здобувають середню і середньо-технічну , незакінчено-вищу і вищу освіту. Так син колишнього бідняка Гетьманчука Василя здобув вищу освіту і працює директором школи, дочка має середню освіту. Колись про такі права на освіту не могли і думати трудящі люди. Багато дітей селян поповнили ряди інтелігенції. Вищу медичну освіту здобули Пащук Петро, Карасовський Олексій, Федорчук Раїса, Федорчук Ліда, та Кониш Ліда. Хірургами працюють Пащук Петро і Карасовський Олексій. Вчителів з вищою освітою є десять чоловік. Серед них Півчук Софія, Мельник Софія і інші. Учительський інститут закінчили п’ять чоловік, фельдшерів і акушерок є шість чоловік, спеціалістів сільського господарства - 5, бібліотекарів і зав клубів – 4, інженерів –лісотехніків та інженерів електротехніків – 3 чоловік. Львівський університет закінчили 2 людини – Кониш Анфіса і Петрович Євген. Петрович Євген закінчив аспірантуру на фізичному факультеті і працює викладачем університету. Федорчук Ярослав і Балій Михайло закінчили Львівський політтехнічний інститут. Педагогічну школу закінчили 5 чоловік, гірничий технікум – 2 чоловіка. Шоферами працює 17 чоловік, трактористами 35 чоловік, кіномеханіками 2 чоловіки, працівниками торгівельних установ – 8 чоловік. Середню освіту в Несвічанській середній школі здобули 270 чоловік. Про можливості вчитись в нашій країні свідчить сім’я теперішнього колгоспника Федорчука Петра. Син Ярослав закінчив Львівський політтехнічний інститут. Дві дочки закінчили Станіславський медичний інститут, третя дочка закінчила середню школу. Старший син Іван –працює завідувачем клубу. Батьки працюють в колгоспі. Сім’я добре матеріально забезпечена. В хаті ламповий радіоприймач. Живуть культурно. Держава пенсіями забезпечує сім’ї військовослужбовців, які загинули в боях за визволення нашої країни в роки Вітчизняної війни. Щорічно радянська держава видає пенсії для сімей, що втратили батьків, і інвалідам праці 132 тис. крб.. На багатодітних і одиноких матерів асигнується 15 тисяч крб.. Набагато підвищився матеріальний добробут колгоспників. Так, середня місячна плата доярки Яворської в 1956 році дорівнювала 600 крб., а в доярки Казмірук в 1957 році більше 700 крб. Великі доходи одержують колгоспні ланки за вирощення цукрового буряка. Багаточисленні прибутки колгоспного селянства дають йому можливість жити заможно і культурно. Вони щорічно купують цінні промислові товари та красиво одягаються. Мало в селі знайдеться таких сімей де б не було велосипеда. Є колгоспники, які бажають купити власні мотоцикли. Колгоспники вболівають тепер за своє громадське господарство, вважаючи його своїм основним джерелом заможного і культурного життя. Легшою стала і сама праця. Всі важкі роботи в колгоспі механізовані. Змінило вигляд і село. Багато селян полишили хутори і переселилися в центр. Біля будинків селяни розводять нові сади. В селі побудовано новий магазин ССТ. Товарооборот магазину тільки в липні 1957 року становив 40 тис. крб. Зросла політична свідомість колгоспників. Передові з них обираються депутатами місцевих рад депутатів трудящих і засідателями до народного суду. Назавжди закінчено із злиднями та нуждою. Багатство і щастя трудящим дала радянська влада. *********** Несподівано для несвічан почалася імперіалістична війна. Поки що толком ніхто нічого не знав. 18 липня 1914 року було оголошено мобілізацію. Мобілізованих біля 70 чоловік направили в Луцьк до військового губернського округу. З страхом проводжали односельчан несвічани, не знаючи , що чекає їх в майбутньому. Мобілізовані були зачислені до різних полків і дивізій. Після 19 липня 1914 року, коли Німеччина оголосила війну Росії, дивізії, що стояли на формуванні у Луцьку, були направлені на різні фронти. Так полк, в якому служив Карасовський Юхим, направлений у Східну Прусію, приймав участь в боях армії Самсонова. Полк, в який зараховані були Мельник Йосип і Кліпарський Йосип, були направлені в Карпати. Вони приймали участь в наступі російських військ в Галичині 1914 року. Війна, що велася за інтереси поміщиків і імперіалістів, дорого коштувала і для несвічан. На фронтах імперіалістичної війни загинуло понад 30 чоловік. Серед них Грабаровський Гелько, Карасовський Юхим, Шевчук Никанор, Грабаровський Карпо, Кліпарський Йосип і інші. Воєнний період 1914-1915 років був часом різних страхіть для несвічан, коли неодноразово відбувалися переходи російських, австрійських, німецьких військ та французьких військ – гелерівців. Ці воєнні переходи супроводжувалися реквізиціями у селян хліба, фуражу для коней, різних будівельних матеріалів , необхідних для будівництва мостів. Селян виганяли на різні прифронтові роботи: будівництво мостів, копання окопів і укріплених пунктів, перевозку різного воєнного спорядження. Під силою зброї військових властей селяни мусили виконувати всі розпорядження. З 1916 року в селі стояв Туркестанський гвардійський полк, який належав до Туркестанської дивізії, що розміщалася в м. Луцьку. Туркестанський полк в Несвічах розташував свої полкові склади недалеко від артилерійських складів, що знаходилися біля села Чорний Ліс. Для перевезення воєнного майна і спорядження з міста Луцька через Несвічанську Діброву (сучасна станція Несвіч), Чаруків і до Чорного Лісу була проведена вузькоколійна залізниця. Після прориву Південно-Західного фронту німецько-австрійськими військами в районі Тарнова і Горлиці російські війська почали спішно відступати, уникаючи оточення німецькими військами. Нечуваний героїзм проявили полки, в яких воювали і несвічани, проти наступаючого ворога. Відомий факт, коли Туркестанський полк, який складався з наполовину погано озброєних солдат, залишених без усякого постачання, стримував довгий час наступ переважаючих сил, хоч на складах в достатній кількості було зброї, продовольства і різних матеріалів. В час відступу полк втратив зв’язок з штабом, склади з боєприпасами залишилися невивезеними. В той час, коли ще австро-угорці не зайняли територію складів, вони були майже наполовину розібрані населенням. Селяни навколишніх сіл везли додому чоботи, продукти, збрую для коней, а дехто й зброю. В 1917 році на Україні появилися війська гетьмана Скоропадсього, що оголосив себе верховним правителем України. За згодою Скоропадського на Україну були введені німецькі війська. В село Несвіч вони вступили в 1917 році. В цей час у військах на фронті і в тилу серед селян більшовиками проводилася агітаційна робота проти війни. Внаслідок цього посилюється дезертирство в армії. Солдати відмовляються від виконання наказів командирів і відмовляються воювати за Тимчасовий уряд. Фронт розвалюється. Туркестанці кидали зброю і їхали до дому. Серед селян ширяться звістки про революційні події в Росії. Все частіше почали говорити про революцію, про поділ поміщицьких земель. Разом з німцями прибули в Несвіч і польські війська, що формувалися німецькою владою для війни з Радянською Росією. Німецькі і польські солдати намагалися довести свою зверхність над українцями, вимагаючи в усьому німої покори. Вони вивезли з села Несвіч велику кількість худоби ( коней і свиней), зерна і іншого фуражу. Свої реквізиції вони прикривали словами, що ніби то рятують несвічан від червоної небезпеки. В 1919 році німці були вигнані Червоною армією, проте більшовики в селі довго не задержувались. В період тимчасового безвладдя в селі діяли всякі злодійські шайки. При допомозі англо-французьких імперіалістів в 1919 році з провінцій, населених поляками, утворюється буржуазна Польща. Польські війська, підтримані австрійським військами, довгий час знаходилися в селі Несвіч. В 1920 році польські війська зайняли Волинь і в квітні місяці село Несвіч ввійшло до складу Польської держави. Населення села Несвіч не було однорідним. Більшість його складали українці. Було багато польських сімей, які переселилися в село десь в середині ХІХ століття. В 1921 році, після заключення Ризького договору між Радянською Росією і Польщею, Західна Україна, в тому числі і село Несвіч, залишилися в складі буржуазної Польщі. Польський уряд намагався відплатити тим панам польської армії, що відзначилися в боях з більшовиками. Їм у володіння надавали садиби-хутори по 16-18 га землі і гроші з польських банків для ведення господарства великих розмірів. Польський уряд в прикордонних з Радянською Росією районах намагався створити собі опору в боротьбі з більшовиками. Садиби їх знаходилися по шдяху до Луцька від Несвіцької дороги. До таких заслужених осадників належав Стахура, що довгий час в селі Несвіч був війтом. Польські осадники на Волині були провідниками польського панського уряду. В маєтках їх застосовувалася наймана праця батраків – жителів села. В цих господарствах використовувалася передова машинна сільськогосподарська техніка. Осадники будували добротні будинки. Їх господарства швидко пристосовувалися до розвитку капіталізму в Польщі. Швидко розвивалося велике землеволодіння за рахунок продажу землі сільською біднотою , якій нічим було сплачувати податки і кормити сім’ї, особливо весною. Польський уряд в Західній Україні всяко заохочував розвиток великих капіталістичних господарств, надаючи пільги громадянам польської національності. Швидкий розвиток капіталізму прискорив розклад селянської общини і посилений процес розшарування селянства як класу. В селі виділялися заможніші люди, як от Ковальчук, Мельник, Ротермунд, Глущук та інші. Їх прагнення полягало в тому, щоб виділившись від общини на кращі землі по хуторах, перейти до ведення господарства більшого розмаху. Це був період 1924-1928 років. Сільська тіснота мішала веденню господарства капіталістичним шляхом. Вони почали переконувати селян виділятися на хутори. Так було покладено початок хутірській системі. Для бідноти села це було справжнім лихом. Маючи старі батьківські хати вони не могли швидко переселятися. Багатими односельчанами було надіслане прохання до повіту в м. Луцьк з просьбою прислати повітового землеміра. В 1926 році, обмірявши селянські землі, землемір почав розбивати сільський масив землі на хутори. Після розбивки земельного масиву селяни тягли жеребки і займали відповідні ділянки по хуторах. З 1928 по 1930 роки відбувалося масове переселення селян. Біднота закінчила переселення лише в 1932 році. На хуторах селяни біля новозбудованих будівель, влаштовуючи свої господарства, почали розводити сади. На хуторах техніка обробітку грунту трохи покращилася. Тепер в селі фермерство зміцнювалося і перетворювалося в заможну групу. Польський уряд сприяв своїми заходами господарствам великого типу. Фермери господарство своє вели по новому, використовуючи в ньому найману працю і машини. В багатьох господарствах фермерського типу появилися такі сільськогосподарські машини як сівалки, плуги-двоскибовці, жниварки, жатки, молотарки і мотори до них, кінні січкарні, віялки і інший інвентар. Заможне селянство прагнуло до збільшення земельних володінь. Земля була досить дорогою. Один га землі коштував 1600-1900 польських злотих, тоді як один центнер пшениці платився 16-17 злотих, корова коштувала 150 злотих. Багаті селяни почали розкішно одягатися і створювати в себе хорошу обстановку. В свої господарствах куркульство влітку використовувало найману робочу силу. Вони наймають односельчан, запрошують поліщуків на роботу. За свої довгі трудові дні наймити одержували мізерну плату. Селянська біднота часто заборговувалась, ще з зими позичаючи хліб, тому що власного не вистачало і і змушена була влітку працювати в господарствах багатших. Фермерство було тісно зв'язане з різними торговими організаціями панської Польщі. Торгові справи зосереджувалися переважно в руках несвіцьких поляків і євреїв, яких було кілька десятків сімей в селі. Несвіцькі поляки самі землеробством не займалися. Вони землі здавали в оренду селянству і вели переважно торгово-грошові операції. В 1930-1932 роках поширилася по Несвічах аграрна криза , яка страшенно вдарила по сільській бідноті і частково по середньому селянству. В час кризи зерно і інші продукти сільського господарства значно подешевшали. Так, один центнер пшениці платився 10-11 польських злотих. Тоді як один літр горілки коштував 4 злотих, яйце - 3 гроші, а коробка сірників коштувала 2 гроші. Аграрна криза доповнила страждання сільської бідноти в селі Несвіч. Біднота, маючи земельні ділянки в 1 га, не могла повністю сплачувати податків від продажу зерна. Зерно було дешеве. Екзикутори щоденно ходили по селянах і вимагали сплати податків. Селян силою примушували розраховуватися. Продаючи останнє зерно, селяни залишалися без хліба на всю зиму і весну. Хоч-не хоч, змушені були іти до багатіїв позичати хліб і таким чином, насамперед за безцінь продавати свою силу. Купити що небудь з промислових виробів селяни не могли, для них вони були недоступні. Злидні штовхали селян на шлях карних злочинів, так як таким способом деякі з бідняків бачили лише один вихід повернення частини того, що від них забрали багатії. За це вони жорстоко переслідувалися. 1936-1938 роки були роками швидкого збагачення фермерства. Під впливом жовтневих подій в царській росії революційним полум’ям була тоді охоплена і Волинь. Сільська біднота, будучи позбавлена землі, уважно прислухалася до подій, що відбувалися десь на Сході. Вона прагнула до поділу поміщицьких земель Омецінського та Ротермунда та інших. Такі ідеї давно народилися в Несвічах. До таких, що активно вступили на боротьбу з панами, належав Грабаровський Антон. Селяни хутора Касянівки ходили на роботу до панів Червінських. Червінські намагалися зменшувати плату за робочий день селянству. В боротьбі проти панів Червінських, селяни вдавалися до заступництва Грабаровського Антона, який був знайомий з методами боротьби селянства проти поміщиків. Грабаровський виписував нелегальну прогресивну газету «Сельроб», що виходила в місті Львові, і був знайомий з революційною боротьбою. Селяни часто вечорами сходилися до нього на квартиру і слухали розповіді про події, що відбувалися на росії. Грабаровський Антон прочитав перші декрети радянської влади. Широкий відгук у селян знайшов декрет про землю. Земля – ось що було споконвічною мрією сільського хлібороба. Грабаровський закликав вимагати від панів підвищення заробітної плати і неодноразово селяни кидали в пана Червінського роботу. Такі протести селян були проведені декілька раз, внаслідок чого селяни добилися підвищення плати за трудовий день на декілька копійок. Рух селянства в Несвічах за землю з особливою силою розгорнувся в роки панування панської Польщі. Навесні 1921 року, коли Польща утвердила свою владу, в селі, біля костела, на полощі, було відкрито торгівельну лавку. Сам факт відкриття цього торговельного «закладу», можливо і не викликав би ні в кого здивування. Адже в газетах пишуть про мир, то чому б і не торгувати. Але справа в тому, що лавка була відкрита Михайлом Олексюком і Сусем Хомою. Сусь Хома – бідний господар-землероб, людина, що закінчила двокласну Несвічанську школу. Будучи освіченим, він був прихильником комуністів. Другим засновником був Михайло Олексюк. Народився Михайло Олексюк в селі Несвіч Луцького повіту, на Волині, в 1898 році. Будучи мобілізованим, довго перебував на різних фронтах, брав участь в боях, уважно прислухався до ідей, що поширювалися в масах селянства. Відвідав багато міст, познайомився з методами революційної боротьби. Повернувшись з фронту додому, говорив, що тепер уже мало знайдеться дурних йти за Тимчасовий уряд Керенського, хоч він і галасує про переможну війну. Повернувшись у село, Михайло став організатором боротьби проти поміщиків за поділ землі. Саме після відкриття лавки був організований селянський комітет, що почав міряти, наче хазяїн, землю Омецінського, Ротермунда і роздавати її по шматку зраділій голоті. Хоч рада, створена Михайлом, існувала недовго, проте бідні зрозуміли, що то установа захисту селянської бідноти. Михайло Олексюк, будучи зв’язаним підпільною роботою, то появлявся, то зникав. Його арештовували більше раз, ніж мінялася влада в ті криваві роки на замученій Волині. Побував він в руках міліції Тимчасового уряду, били його фельджандарми цісарських окупаційних властей, били нагайками гайдамаки Центральної Ради гетьмана Скоропадського і Директорії, декілька раз довелося відвідати постерунок у Несвічах поліції польської. Але щоразу йому вдавалося якось викрутитися і вирватися на волю. В 1921-1922 роках багато селян, страждаючи з нужди, поневіряючись в наймах, їхали в Америку, де вербувальники обіцяли рай за океаном. Нужда гнала їх в світ шукати щастя. До Америки виїхали Гнатюк, Тарасюк Іван, Ничипорук Михайло, Олексюк Ісая, Гриць Омелько, Кіщук Кузьма, Євген Хом’як і інші. Виступаючи перед односельчанами в 1921 році, Олексюк зачитував листи, прислані з Америки, в яких викривав заокеанський рай життя. Михайло закликав до боротьби проти польської Конституції, яка позбавляла селян усіх свобод. А тим часом біля лавки, що не день, що не місяць, збиралося все більше людей. Довелось перенести бесіди далеко за село в дубовий гай, куди не досягало поки що польське око. Активність несвічан зростала так швидко, що Михайло часом сам опинявся в скрутному становищі, не знаючи, куди краще спрямувати народний гнів. Особливо допік усім граф Ротермунд. Він «довів» якимись паперами, скріпленими печаткою ще царської пори, що луки, якими з діда-прадіда користувалася уся громада, то його недоторкана власність. І тепер худоба, помічена на луках, заганялася до кам’яних стаєнь і трималася там доти, доки її власник не сплачував штрафу за заподіяну «шкоду». Сходки у гаю, що стихійно відновилися, перетворювалися у бурхливі мітинги. Доведені до відчаю, люди рвалися до боротьби проти шляхти. Пожежі палали що ночі. Відбувалися сутички з поліцією, фільварковою вартою і жовнірами. Михайло кілька разів їздив до Луцька і Львова. Одного разу привіз з Сусьом Хомою зброю і роздав хлопцям, що з нетерпінням чекали. Однієї ночі запалали ожереди поміщицького сіна. Коли сполохана ватра, зчинивши крик, кинулася гасити пожежу, в темряві навколо села нерівномірно затріскотіли постріли. Варта втікла за кам’яні мури фільварку і відсиджувалася до ранку з переляканим паном. На ранок закритий ридван помчав по луцькій дорозі Ротермунда і дочок Омецінського. Втекли з Несвіч і поліцаї, залишивши над дорогою до Чарукова одного зеленомундирого. Заворушилися несвічани, підняли голови навіть ті, хто довго нажив горба на спині, згинаючись перед власниками. З’явилися й такі, що почали звозити збіжжя з графських ланів до себе додому. Скоро до фільварку прибули жовніри, та поліцаї. Жовніри нишпорили по хатах і подвір’ях, шукаючи зборою, і заарештували тих, на кого вказували поляки, погрожуючи жорстокою помстою. Подвір’я Олексюків перевертали десятки разів і, зірвавши фотографію Михайла, пішли. Михайло перейшов у комуністичне підпілля, і був відомий під кличкою «товариш Россо». Довгий час працював у Холмі, виконував доручення ЦК КПЗУ по організації підпільних осередків у Володимир-Волинську, Устилузі, Грубишеві, Томашеві і в інших містах і селах. В 1924 році відбувся судовий процес у Рівному, на якому заочно судили й Олексюка, за організацію «акцій вивротовей». В 1934 році на відомому Луцькому процесі Олексюк був засуджений разом з дружиною до тюремного ув’язнення. Вийшовши з тюрми, Михайло дістається через кордони багатьох країн у республіканську Іспанію, і воює в рядах бійців сотні імені Шевченка проти фашистських погромників. Навесні 1938 року М. П. Олексюк, загинув у бою під містом Лерідою. Класова боротьба в Несвічах розгорталася з новою силою. В селі знаходилася польська поліція Чаруківської гміни в складі 8 чоловік. Постерунок був розміщений в будинку Максімовича за костелом. До польської поліції входили такі впливові шляхтичі як Свірчевський, Вітчак, Козловський, Мутерик та інші. Довгий час очільником польської поліції був Курілко. Поліція часто закликала не благодійних селян , співчуваючих червоним, у постерунок. Багато таких закликали з Чарукова, Скірча, Береззя і інших сіл. Особливо уважно поліція слідкувала за порядком напередодні святкування Дня конституції 3 травня. Загони поліції вирушали по селах підтримувати порядок. Особливо часто слідкували за селом Скірчем, де часто появлялися антиурядові листівки. Селян часто перетрушували в будинках, шукаючи підпільну літературу. Одного разу, під час поїздки поліції в Лаврів, Курілко зайшов в буфет і сів за столик, почавши перевірку документів у селян. Він тут і був убитий невідомою особою, якій вдалося уникнути поліцейського участку. Після цього випадку поліцаї почали вести себе більш обережно, тримаючи зброю напоготові. Своєрідним був і день святкування польської конституції, який примусово змушували відзначати всіх селян. З навколишніх сіл з’їзжалися польські шляхтичі своїми розкішними фургонами з жінками і дітьми. Шляхта була пишно одягненою. В день конституції відбувалася урочиста відправа в костелі. Напередодні свята сюди прибували торговці товарами і розміщали їх на площі перед костелом. Заможні магнати сідали за столики і пиячили до самого вечора. Поліція підтримувала порядок, щоб запобігти будь-яким мітингам, і заарештовувала тих селян, які висміювали польську конституцію. Після відправи в костелі шляхта відправлялася на бенкет до ксьондза. Надвечір усі роз’їзжалися по домах. Залишалася поліція, і на другий день комендант надсилав записку до гміни, в якій докладував про політичний настрій на святкуванні дня конституції. День конституції змушували відзначати і православну церкву. В церкві проводилася відправа, але мало хто з селян відвідував її в цей день. Організованим порядком до церкви вчителі приводили учнів-українців. Не дивлячись на суворий поліцейський контроль, знаходилися сміливці-селяни-бідняки, закликали до боротьби з поліцією, з польським панством, що вільно себе почувало в Чаруківській гміні. То в одному, то в іншому селі відбувалися арешти селян, катували, зачиняли в льохи. Ніякі міри поліцейських властей не могли задушити народного гніву, що з грізною силою наростав на Волині. Народна ненависть виявлялася під час виборів. Вибори відбувалися в Чарукові, в будинку, де розміщувалася гміна. В день виборів, як правило, присутньою була поліція. Частина селян позбавлялася права приймати участь у виборах. На виборчих участках проводилася агітація за кандидатів у депутати сейму. Тут роздавалися бюлетні з прізвищами різних кандидатів, що представляли собою різні політичні партії. Селяни змовлялися між собою і викреслювали кандидатів, що були слугами польських магнатів |
13 ноября 2023
|
село Несвіч Країна Україна Україна Область Волинська область Район Луцький Рада Городищенська сільська громада Код КАТОТТГ UA07080050150011857 Основні дані Засноване 10 травня 1444 року (Владислав ІІІ подарував Несвіч Дашкові Молдаєвичові) Населення 806 Площа 2,719 км² Густота населення 296,43 осіб/км² Поштовий індекс 45652 Телефонний код +380 332 Географічні дані Географічні координати 50°37′56″ пн. ш. 25°03′35″ сх. д.Координати: 50°37′56″ пн. ш. 25°03′35″ сх. д. Середня висота над рівнем моря 207 м Місцева влада Адреса ради 45652, Волинська обл., Луцький р-н, с. Несвіч, вул. Центральна, 53 |
13 ноября 2023
|
Історія села Несвіч. Історія кожного населеного пункту - багатогранна і неповторна. Несвіч в переліку сіл та міст України займає особливе місце - адже він став колискою княжих родів, які відіграли вирішальну рольв скрутні історичні часи. Свої маєтки тут мали Федір, Семен та Марія Несвіцькі, Галшка Гулевичівна, мінський воєвода Сапєта. З родового кореня князів Несвіцьких походить і легендарний гетьман України - Байда-Вишневецький. Несвічани пережили багато радісних подій - будували храми, господарювали на рідній землі, створювали хутори та розбудовували своє село. Але зазанали і немало горя - І та ІІ світові війни, репресії радянських та польських властей. |
18 апреля 2010
| Перейти |
вчера 22:30
10 ноября 2024
9 ноября 2024
9 ноября 2024
8 ноября 2024
8 ноября 2024
8 ноября 2024
7 ноября 2024
7 ноября 2024
6 ноября 2024
-
Коронавирусная инфекция в селе Несвечь: последние новости, цифры села и рекомендации для граждан села.
Коронавирусная инфекция, так называемый... -
Возможности для студентов села Несвечь: денежное вознаграждение и перспективы для будущего
Социальный проект "Scholarship в Украине" запустил уже VI конкурс... -
Для чего нужен реестр должников села Несвечь?
Мы живем уже в третьем десятилетии 21-го века и вопрос открытой информации воспринимается как вполне... -
Сервис наказания для нарушителей ПДД села Несвечь
Weight in motion переводится условно «Вес в движении». Это сервис от Укравтодора,... -
Какие нотариусы обслуживают село Несвечь?
По состоянию на 1 июня 2020 года в Украине зарегистрировано 762 государственных нотариальных конторы и 5744 частных... -
7 способов проверки и улучшения воды в домашних условиях
В условиях растущего дефицита на воду мы подготовили несколько способов проверки и улучшения ее... -
селу Несвечь нужны тепловые насосы
Вопрос энергетической независимости Украины довольно часто перекликается с энергетической самостоятельностью...
Интересные статьи
Посетители села Несвечь
Администрация страницы
-
Юрій Байбула занимает 38 место
Поделитесь страницей в соцсетях:
Приветствую Вас, я предлагаю Вам пройти небольшой опрос, чтобы оставить свой след в истории села Знаете ли Вы село Несвечь?
| Да |
Топографическая карта
| Закрыть |
