Форум міста Носівка Чернігівської області

Ip: 92.112.73.158 Тема: Історія міста Носівка
Фашисти ж посилили терор проти цивільного населення Носівщини. Сотні заручників було кинуто до застінок гестапо. Багато з них були розстріляні і закатовані.

Наприкінці квітня партизанам вдалось визволити групу заручників із с Мрин, яких переводили в Носівське гестапо. Під час цієї бойової операції загинули Михайло Гонта та Іван Нижник.

Сміливою атакою партизани також знищили поліцейський стан Дослідної станції і врятували життя десятків заручників. З бойової операції в Дослідній станції в партизанський загін прийшло велике поповнення. В ряди з\'єднання влилося близько 70 нових бійців. Багато підпільників прийшли в з\'єднання із своїми сім\'ями.

В розпал партизанської боротьби в травні місяці в партизанське з\'єднання прибула ще одна підпільна група із Малої Носівки. Групу очолював Виноградов Микола Дмитрович. До її складу входили Гощинський Йосип Давидович, Висоцька Тетяна Валентинівна. Виноградов сам з Києва, до окупації столиці працював прокурором Дніпровського району, Гощинський - старший слідчий, а Висоцька - старший секретар цієї прокуратури. Виконуючи рішення уряду, вони контролювали роботу Дніпровської флотилії, а після наказу військам залишити Київ відповідали за знищення всіх суден флотилії. Виконавши це завдання, вони відступили до Носівки. Під чужими прізвищами вони поселилися на квартирі у жительки міста Мельник Надії. В групу був залучений лікар Пулинець. В зону діяльності їхньої підпільної групи входили радгосп Мала Носівка. цукрозавод, МТС. До роботи в підпільній групі були залучені, крім В. Пулинця, М. Онищенко, Г. Ткалич, Ф. Петренко, М. Куров та інші. Крім розвідувальної і роз\'яснювальної роботи, підпільники зробили багато, щоб по допустити зруйнування цукрового заводу окупантами під час їх відступу. Більша частина групи на чолі з Виноградовим в травні перейшла в загін. Виноградов був призначеним начальником особливого відділу, а потім і начальником політвідділу з\'єднання.

В 1943 році партизанське з\'єднання «За Батьківщину!\' було грізною силою, і для його знищення мобілізувалися не лише військові частини, а й військова розвідка, гестапо. Під виглядом бажаючих влитися в партизанський загін до партизанів засилалась ворожа агентура. Шпигуни приходили в з\'єднання як поодинці, так і групами.

Щоб отруїти командування загону, Чернігівське гестапо направляє до партизанів шпигунку кваліфіковану повариху. Про це дізналася перекладачка гестапо і попередила народних месників.

А ось ще одне із \'досягнень\' шпигунської школи гестапо. Одного із військовополонених німці примусили піти на службу в гестапо. А щоб закрити йому шлях повернення до своїх, на його обличчі зробили пластичну операцію. Але нещасний не міг пробачити, ворогам, що вони спотворили тіло і душу. Він розповів командуванню все, що знав про засилку в загін шпигунів.

Особливий відділ з’єднання ефективно боровся ч фашистськими агентами, і ніякі запроданці не змогли зашкодити партизанам.

Нацисти не хотіли миритися ) тим. ідо район діяльності Носівського партизанського з\'єднання заважав їм готуватися до боїв на Курській дузі. Гітлерівці вирішили за всяку ціну знищити партизанське з\'єднання. Про це повідомляла партизанська агентура, зокрема, вчителі Носівської середньої школи. Нову облаву фашисти вирішили провести силами трьох німецьких дивізій із використанням артилерії, танків і авіації. Ці ворожі військові частини і поліція із багатьох районів підтягувались до місця розташування партизанського з\'єднання.

В ніч на 19 травня партизани підірвали два залізничні мости і обстріляли ворожі патрулі.

Вдень 19 травня партизани почали готувати оборону своїх позицій. Біля Підгайного розташувались батальйони Шевирьова і Дешка. На край лісу було виставлено відділення Хвостіна. З боку болота для прикриття штабу було розмішено взвод Степанова. Ранком наступного дня партизани побачили, як із Підгайного рухаються в напрямку лісу підводи із місцевими жителями, а за ними крокують гітлерівці. Під прикриттям цих підвід окупанти підійшли під самий ліс. Коли підводи звернули в бік, а окупанти розсипалися між деревами, партизани відкрили вогонь. Першими в бій вступили партизани відділення Хвостіна. Потім по ворогу вдарили батальйони Шевирьова і Дешка. По партизанам відкрили вогонь гармати і танки. Гітлерівці провели ряд спроб по оточенню партизанів. Сили були нерівні. Командування прийняло рішення залишити територію району і відійти в міжріччя Дніпра і Десни.

Командування загону знало, що в тому районі карателі майже не з\'являлися.

Щоб вийти із оточення, командування з\'єднання з настанням темноти сконцентрувало всі сили в одному місці. Тихо вийшли із лісу і прорвалися через позиції ворога. Вранці зупинилися на перепочинок у Красилівськнх лісах. Але тут з\'явилися ворожі літаки і почали бомбардувати загін. Замаскувавшись у заростях, партизани відпочивали до вечора. А вночі 25 травня переправились через Десну. Вже на правому березі Десни партизани побачили, що Красилівські ліси почали оточувати німецькі танки. Але партизани уже вирушили на Задесення у напрямку села Гута.

Близько місяця партизани знаходилися у Задесенці. Бойові дії чергувалися із відпочинком. Тут партизани поповнили своє озброєння. По рації загін зв\'язався із Українським штабом партизанського руху і попросив допомога зброєю. Прохання незабаром було задоволено. На парашутах партизанам спустили 18 протитанкових рушниць, кілька ящиків патронів, автомати. В навколишніх лісах партизани знайшли декілька підбитих танків. їх гармати демонтували з танків і поставили на лафети із простих возів. Тепер у загоні з\'явилася артилерія, і свої атаки бійці могли починати із артпідготовки. У червні було встановлено зв\'язок із Москвою і Українським штабом партизанського руху. Через лінію фронту в загін літаком було доставлено радистку і лікаря.

В Задесенні партизани продовжили бойові дії.

Батальйон Шевирьова потопив на Десні баржу з пальним, а рота Скотаря - баржу з продуктами.

Для бійців партизанського загону велике значення мали зустрічі із сусідніми партизанськими загонами: ім. М. Коцюбинського - командир М.М. Таранущенко, ім. Щорса - командир ІО.О. Збанацький, \'Перемога\' - командир С. Ю.

Науменко, козачим загоном - командир Леонтьев. Тоді відбулась зустріч із розвідгрупою Генштабу Червоної Армії.

11 червня 1943 року з ініціативи розвідгрупи Генштабу Червоної Армії відбулася нарада партизанів, на якій офіційно партизанський загін «За Батьківщину!\' було перетворено у з\'єднання «За Батьківщину!\', особовий склад якого становив 1800 чоловік. Командиром з\'єднання залишався І. М. Бовкун, комісаром М.1. Стратилат. Хоча неофіційно з\'єднання існувало ще з березня 1943 року.

В середині червня партизанська розвідка сповістила, що німецький каральний корпус покинув територію дій в Носівському районі. Командування з\'єднання віддало наказ батальйонам повернутися до своїх лісів.

16 червня батальйон М.О. Дешка першим залишив Задесення і ранком 17 червня прибув у Кобижчанські ліси.

18 червня вирушив батальйон М.Д. Симоненка і через добу став табором у лісовому урочищі Більське.

23 червня залишив Міжріччя третій батальйон О. І. Шевирьова і прибув до Кукшинського лісу. Штаб з\'єднання розмістився у Кобижчанських лісах.

Згодом батальйон Симоненка передислокувався в Орішне. Партизани привели все в порядок, обладнали землянки, відновили роботу кухні.

Одного разу Микола Дмитрович Симоненко вирішив захопити ворожий поїзд. Закривши на залізничній зупинці семафор, сміливці приготувалися до нападу. Коли підійшов поїзд, партизани вскочили у вагони. Виявилося, що це був пасажирський потяг. Всі фашистські воїни із охорони миттєво були знищені. Захоплених мадяр, що їхали в поїзді, відпустили, взявши з них слово, що вони більше не воюватимуть.

Серед трофеїв, крім зброї, партизани захопили секретні документи, серед яких виявився і план боротьби із

гомельськими партизанами. Цим потягом перевозилася пошта окупантів. Це були листи гітлерівських вояк до своїх сімей. Все це передали літаком у Москву. Згодом тексти були опубліковані в багатьох радянських газетах.

В липні з\'єднання «За Батьківщину вже нараховувало понад 3 тис. бійців. Батальної були перетворені в полки, їх удари по ворожому тилу ставали дедалі відчутнішими. Партизани повністю контролювали залізничну лінію Київ-Ніжин. Вночі ворожі поїзди туг не ходили зовсім. Для ефективної охорони залізниці фашисти знищували все обабіч лінії. На відстані 200-300 метрів від неї вирубувалися дерева і кущі.

Влітку для даної ділянки залізниці фашисти побудували спеціальний бронепоїзд. Це була справжня фортеця на колесах. Через амбразури броньованих вагонів гітлерівці вели безперервний вогонь по обидва боки залізниці. Цьому броньованому чудовиську фашисти присвоїли ім\'я фюрера. На вагонах великими літерами було написано \'Адольф Гітлер\'. Після того як проходив цей бронепоїзд, починався рух ворожих ешелонів.

Ідея розправи з \'Адольфом Гітлером\' виникла у підривників полку Симоненка. Коли план був розроблений, його схвалив Бовкун. Партизани вирішили здійснити підрив бронепоїзда на 117-му кілометрі. Ця ділянка була вигідна з точки зору маскування. Операцію доручили здійснити взводу підривників Пісоцького і бійцям роти Скотаря. Очолив операцію командир полку Симоненко.

До місця операції добирались вночі 29 червня. В темноті заклали шість спарених 50 кілограмових авіабомб.

Коли почало світати, на лінії з\'явився бронепоїзд. Всі вибухи гримнули одночасно. Паровоз і броньовані вагони перевернулися і покотилися під укіс. Із двох уцілілих вагонів німці відкрили стрілянину. Толі по фашистам ударили саморобні партизанські гармати. Після артпідготовки в атаку кинулись партизани. Бій тривав близько півгодини. 60 чоловік обслуги бронепоїзда було знищено. Партизани не мали жодних втрат.

Операція принесла партизанам багаті трофеї: гармати, кулемети, автомати, гвинтівки та ін. Рештки \'Адольфа Гітлера\' облили бензином і підпалили.

Липень-серпень були місяцями найбільшого піднесення рейкової війни. Так. у червні партизани здійснили 8 великих диверсій на залізниці, у липні 9, а в вересні 13.

Народні месники з\'єднання «За Батьківщину!\' ні вдень ні вночі не давали спокою фашистським загарбникам. З\'єднання було не тільки грізною силою в Чернігівській області, а й важливою базою для поповнення партизанами новостворюваних загонів, що прибували з \'Великої землі\'. М ньому поповнили свої ряди партизанські загони Рудича, Ярового, Шукаєва.

Михайло Іларіонович Шукаєв об\'єднав декілька невеликих партизанських загонів, створених в Носівському районі організаторськими групами десантиків-парашутистів, закинутих в тил противника протягом липня-серпня 1943 року штабом Партизанського руху при Військовій Раді Воронезького фронту для виконання спеціальних завдань по диверсіях і розвідці. Всього було закинуто 6 організаторських груп, чисельність яких становила до 70 чоловік. До складу груп включалися командири майбутніх загонів, радисти, диверсійники-підривники, розвідники, медичні сестри. Всі вони були добре підготовленими військовими спеціалістами, які пройшли тривалу підготовку у різних спецшколах.

Десантування парашутистів, які доставлялися в тил противника ночами на легких бомбардувальниках і транспортних літаках \'Дуглас\' групами по 3, 7, 10 чоловік, проводилося на район дислокації партизанського з\'єднання «За Батьківщину!\', в основному на Кобижчанський ліс.

Проте траплялися випадки, коли парашутисти стрибали далеко від місця призначення. Одного разу це призвело до трагічних наслідків. Так організаторська група партизанського загону імені Сагайдачного у складі 10 партизанів була оточена ворогом. Нерівний бій парашутистам довелося вести у відкритому полі біля села Свидовець Бобровицького району.

Десантники стійко відбивали атаки гітлерівців протягом декількох годин. У тому бою смертю хоробрих полягли командир загону Шарворок, начальник штабу Польовик, заступник командира Тарануха, підривник Глушко, радистка Ананьева, медсестра Дулєпіна.

На жаль, ці втрати не були єдиними.

26 серпня 1943 року на партизанському аеродромі з’єднання «За Батьківщину!\' між селами Плоске і Лихачів приземлився \'Дуглас\'. На ньому прилетіла група офіцерів командний склад нового партизанського з\'єднання. Командиром нового з\'єднання, підпорядкованою Воронезькому фронту, було призначено М.1. Шукаєва.

Нове партизанське з\'єднання значно поповнилось за рахунок добровольців з числа місцевих жителів. Однак основну масу поповнення з\'єднання складали 150 партизанів з єднання \'\'За Батьківщину\', які за домовленістю між М.І. Шукаєвим та І.М. Бовкуном, перейшли до воронежців. Деякі з них були відразу ж висунуті на командні посади в новоствореному Воронежському з\'єднанні партизанських загонів.

Так, Павла Олексійовича Каніщева було призначено командиром партизанського загону імені Олександра Невського, а Петра Федоровича Конашевича комісаром загону імені Кутузова.

7 вересня 1943 року з’єднання вирушило з Носівських лісів у бойовий похід, який тривав до 1945 року. Рухались, як правило, тільки вночі, долаючи пішим ходом по 30-40 км. Форсували Десну, Дніпро. Прип\'ять. В Білорусії зробили тривалу зупинку. З Білорусії вирушили на Правобережну Україну. Провели бойові рейди по території Житомирської, Волинської, Ровенської, Хмельницької, Львівської, Тернопільської областей...

І скрізь бої з великими і маленькими німецькими гарнізонами. З\'єднання здійснило Карпатський рейд, орієнтирами якого, зокрема, були виведені з ладу нафтові вишки та спалений завод на Бориславських нафтових промислах.

8 липні 1944 року шукаєвці вступили на територію
Польщі, а в серпні перейшли кордон Чехословаччини, де і
виконували бойові завдання.1

За весь період бойових дій в тилу противника з\'єднання під командуванням Шукаєва здійснило такі операції:

проведено боїв з фашистами - 133;

розгромлено штабів гарнізонів ворога 64;

пущено під укіс ешелонів противника - 194;

підірвано залізничних мостів - 24;

підірвано шосейних мостів - 44;

підірвано і спалено нафтових вишок -121;

спалено резервуарів з пальним на 8100 тонн;

підірвано нафтопереробних заводів – 2

в усіх боях і при підриві воєнних ешелонів вбито і поранено солдатів і офіцерів - 20155;

- взято в полон солдатів і офіцерів - 1022.

З\'єднання пройшло боями рейдом більше 6000 кілометрів.

Після закінчення війни шукаєвці не забували один про одного. А зустрічі колишні партизани-шукаєвці проводили на носівській землі. Бо на Носівщині з\'єднання формувалося з носівської землі партизани рушили в небезпечний шлях.

Після битви на Курський дузі (липень серпень 1943-року) радянські війська перейшли в наступ і почали звільняти від фашистів територію України. Провісником наступаючої армії був літак, який з\'явився в небі над Носівкою. Пілотував літак гвардії капітан З. І. Поволокін. В часто проводив розвідку залізниць, рахував ешелон з\'ясовував інтенсивність руху.

Разом з бойовими товаришами - штурманом стрілком-радистом - він чітко виконував всі завдання.

Ось тоді він і побував у небі над Носівкою. Через залізничну станцію поліського міста йшли ешелони з Києва і далі на Ніжин - в бік фронту. Не раз Поволокін вилітав по тривозі з наказом:

„Провести розвідку лінії Бровари-Носівка-Ніжии!\'

Літаків не вистачало, і доводилося часто вилітати без прикритій винищувачів. Але ворогам ніяк не вдавалося збити відважний екіпаж розвідників. У повітряних сутичках ПЕ-2 ставав справжньою фортецею - на його рахунку були три ворожі стерв\'ятники.

На борт літака часто вантажили листівки, які розкидались в різних місцях Чернігівської області. Літа гвардії капітана З.І. Поволокіна тоді можна було бачити на Носівкою, Дебровим, Тертишниками, Лукашівкок Лихачевом і Козарами.

За тридцять успішних вильотів З.І. Поволокін нагородили орденом Червоного Прапора. А невдовзі його представили до другої нагороди - Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1944 року гвардії капітана Поволокіна Захара Івановича було нагороджено орденом Леніна. Але, на жаль, нагородження було посмертним – він загинув рівно за місяць до цього. Похоронений в селі Піски біля Житомира.

26 серпня 1943 року війська Центрального фронту під командуванням генерала армії К.К. Рокосовського розпочали Чернігово-Прип\'ятську наступальну операцію.

16 вересня 1943 року до Носівки ввійшли радянські війська. Район визволяли бійці 280 і 143 стрілецьких дивізій, а також сили 7-го гвардійського механізованого корпусу. Радіо інформбюро повідомляло: \'На киевском направлении наши войска продолжали развивать наступление. Противник пытается задержать наши наступающие части, по стремительными ударами советских войск отбрасывается на запад и юго-запад. Бойцы Н-ского соединения сегодня решительной атакой заняли город Ромны. Другие наши части овладели районными центрами Носовка, Ичня, Талалаевка, Глинск, а также заняли свыше 90 других населённых пунктов.\'

Мелешин С. був у числі тих воїнів, яким носівчани дякували 16 вересня 1943 року за радість звільнення. В 1973 році майор запасу Мелешин С. розповів в \'Прапорі комунізму\' про своїх однополчан: \'Носівка радо зустрічала нас, втомлених боями, запилених піском фронтових шляхів, задимлених чадом пороху і пожеж. І ми відповідали щирістю на щирість, усмішками - на усмішки. Приємно відчувати себе воїнами-визволителями.

А через Носівку йшли і йшли полки нашої 143-ї стрілецької дивізії. Ось проїхав командир 635 полку, майор М.Т. Лісовий, який згодом загинув смертю героя на Дніпрі і похований в м. Острі.

Прямують в напрямку до цукрового заводу офіцери В.С. Іванов, І.І. Розенберг, У.Ф. Громенко.

Завжди заклопотані Старшини І.М. Фесенко, В.Л. Соколова турбуються про постачання бойових підрозділів.

Пригадуються і такі учасники звільнення Носівки, як М.М. Бормотов, МО. Ананьев. Ф.О. Гаразюк, Г.О. Савочиєв...

Ми раділи щастю носівчан. Але затримуватись тут не мали можливостей: треба було йти далі, на Захід. Попереду - кровопролитні бої за Десну, Дніпро. І ми тоді ще не знали, що під Козельцем буде тяжко поранено командира нашої дивізії полковника Лукіна\'...

Велику допомогу в ході визволення Носівщини частинам регулярної армії надали партизани з\'єднання «За Батьківщину!\'. За наказом УШПР два полки з\'єднання рушили до Дніпра, захопили переправи і утримали їх до підходу Червоної Армії. Хід цієї операції командування з\'єднання коротко описало у звіті:

\'В зв\'язку з наступом Червоної Армії і наближенням її до рубежів річок Десна, Дніпро, Прип\'ять партизанське з\'єднання передислокувалось в район цих річок:

а) організувало і зберегло до приходу передових частин Червоної Армії переправи через річку Десна в районі сіл Смолин (одна переправа при допомозі баржі) і Соколовка (одна переправа);

б) на 19 вересня 1943 року першим партизанським полком були організовані дві переправи на правий берег річки Дніпро в районі 1.4 кілометра північно-західніше села Теремці - одна переправа і 1.5 кілометра на південь від села Теремці - одна переправа. Другим партизанським полком в ніч на 19 вересня була організована переправа в районі села Домантовка 2 кілометри північніше відмітки 0.7 на річку Дніпро;

в) нарешті було організована переправа через річку
Прип’ять на правий берег в районі сіл Оташів - Опачичі.

Організувавши ці переправи, підрозділи з\'єднали: зайняли оборону і утримували їх до приходу частин Червоної Армії, а також своєю обороною забезпечували переправу передових частин армії.

Пізніше перший і другий полки з\'єднання будували додаткові переправи і мости через річку Дніпро, а також спільно з частинами Червоної Армії вели бої з противником на правому березі Дніпра і Прип\'яті.

Командир з\'єднання капітан Бовкун.

Начальник політвідділу з\'єднання Виноградов

Начальник штабу з\'єднання Музиченко.\'

Про те, що дійсно відбувалось в цей час на березі Дніпра і в якому становищі опинилися партизани з\'єднання \'За Батьківщину!\', красномовно свідчать радіограми Бовкуна в Центральний штаб:

20.10.43. Забезпечую переправу через Дніпро. Озброєні погано.

28.10.43. В Військову Раду ХШ Армії. Не можу вийти в тил ворога. На даний момент відсутні боєприпаси і зброя Люди голодні і досі голодують. Прошу допомогти. (Відповіді не одержав -- написано рукою командира).

В той же день: Хрущову, Строкачу. \'Поніс значні втрати, з 21 вересня люди буквально голодують. Ніхто ніякої допомоги не надає. Вважаю, що це насмішка над партизанами.\'

29.10.43. \'З\'єднання в кількості 5500 чоловік - не пішак на шаховій дошці. Боєприпасів немає. Продовольства немає. Чекаю вказівок.\'2

З\'єднання \'За Батьківщину!\' після того, як воно виконало завдання, було кинуто напризволяще. Бовкун передає ще одну радіограму в партизанський штаб Строкачу, де погрожує самовільно зняти з\'єднання з позицій, і після

цього йому було дозволено відвести війська в Носівський район.

Повертались. партизани через, Хрещате, Адамівку, Іржавець. В селах виникали стихійні мітинги. Радісною була зустріч партизанів і в Носівці. Народні месники були і у і бажаними гостями в кожній оселі. Партизани поспішили виконати іде один свій обов\'язок, свою клятву перед полеглими. Треба було знайти всі лісові партизанські могили і з почестями перехоронити своїх побратимів, що не дожили до визволення району від німецьких окупантів. До центральної братської могили Носівки були звезені десятки домовин із тілами загиблих партизан. Віддати останню шану полеглим прийшли не тільки рідні загиблих, а й багате жителів Носівки та навколишніх сіл.

10 жовтня у відповідності з наказом Української є штабу партизанського руху 1-й і 2-й полки з\'єднання було розформовано. 3-й полк за вказівкою обкому партії булі розформовано раніше - він у битвах за водні переправи участі не брав. В день розформування в 2-х полках з\'єднання було 3009 бійців, із яких 1249 чоловік передано в Черном-Армію, а решту - в розпорядження обкому партії.

19 жовтня в Носівці відбувся прощальний мітиш ; нагоди передачі цих 1249 бійців у склад 132 армії. В селі Андріївці із них формувалися військові підрозділи.

У довідці про діяльність партизанського з\'єднання «За Батьківщину!» вказано: \'В зону діяльності з\'єднання входили Бобровицький, Носівський. Олишівський Куликівський, Ніжинський і частково - Козелецький і Лосинівський райони Чернігівської області з\'єднання має наступні результати своєї діяльності:

Знищено окупантів - 5190.

Розгромлено поліцейських станін - 27

Підірвано залізничних ешелонів - 69

4. Знищено телефонного зв\'язку - 70 км;

автомашин 39;

танків – 1;

літаків 2;

пароплавів - 6;

катерів - 2;

барж - 3;

промислових підприємств 7.\'

Бовкуна і командирів 1-го і 2-го полків Симоненка і Шевирьова викликали в Харків для оформлення звіту про бойову діяльність з\'єднання. Там відбулося перше зіткнення Бовкуна з офіційною владою. Із листа Бовкуна Хрущову в 1959 році: \'Ми подали списки кращих партизан для заповнення нагородних листів. Працівники відділу кадрів ЦШПР Дрожин, Найден, розглянувши списки, викреслили з них майже всіх партизан, які прийшли в з\'єднання із оточення, із полону, концтаборів. Це були люди з \'вадою\'. Так були відкинуті геть численні відважні патріоти. Несправедливості я не міг стерпіти. Схопивши покалічені списки, я порвав їх і пішов, не був присутнім при подальшому обговоренні.\'

Указом Президії Верховної Ради СРСР командир з\'єднання І.М. Бовкун та командири 1-го і 2-го партизанських полків О.І. Шевирьов і М.Д. Симоненко були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Алє багато сміливих партизан через вище згадані \'вади\' так і не дочекались заслужених нагород.

В успіхах боротьби партизанського з\'єднання \'За Батьківщину!\' проти німецьких окупантів велика заслуга його командира Івана Михайловича Бовкуна. Під його керівництвом партизанський загін, а пізніше з\'єднання \'За Батьківщину!\' стали дисциплінованими, боєздатними одиницями. В боротьбі з ворогом вони надали велику допомогу частинам регулярної армії у вигнанні німецькі; окупантів і повному розгромі ворога.

Іван Михайлович - кадровий офіцер. Народився він 1908 року на Кубані в родині кубанського козака. В 1931 році він закінчив Владикавказьке піхотне училище. Перед війною йому було присвоєно звання капітана. Командував батальйоном, разом з яким прийняв на себе перші удари гітлерівців. Після цих боїв був призначений командиром 19-го мотострелкового полку. Під Дубно його дивізія була оточена ворогом і розбита. Чудом уникнувши смерті, приходить у місто Ніжин з надією знайти тут ще раніше евакуйовану сім\'ю. Познайомившись з підпільною групою, він залишається в Ніжині.

В травні 1942 року Бовкун переходить в Носівський партизанський загін. Жорсткий і амбітний командир-оточенець перебирає владу до своїх рук і стає командиром грізного партизанського з\'єднання \'За Батьківщину!\'.

Після розформування з\'єднання Бовкун воював на 1-му Українському фронті, де керував Штабом партизанського руху при Військовій Раді фронту.

Ip: 92.112.73.158 Тема: Історія міста Носівка
Велика заслуга в організації і розгортанні партизанської боротьби на Носівщині належить Михайлу Івановичу Стратилату. Він народився 7 листопада 1908 року в селі Макіївці в бідній селянській родині. Михайло Іванович закінчує в Макіївці семирічну школу. Жадоба до знань приводить його в Майнівську сільськогосподарську школу, а після її закінчення він навчається в Мринській середній школі. Потім була служба в армії, а після повернення з армії Михайло Іванович продовжує навчання. Він вступає до Ніжинського педінституту. Закінчивши історичний факультет інституту, вирішує присвятити своє життя педагогічній діяльності. Спочатку працював у Дніпропетровську, а потім в с. Пустотино, місті Ніжині. Як здібний організатор проявив себе на посаді директора Макіївської восьмирічної ніколи. З 1934 року Михайло Іванович - викладач історії Носівської школи №1.

В 1936 році його переводять на партійну робо і спочатку завідуючим парткабінетом при Носівському райкомі партії, а з 1938 року його обирають першим секретарем цього райкому. В роки війни він очолив підпільний райком партії і організував партизанський загін, який став кістяком партизанського з\'єднання \'За Батьківщину!\'.

Як свідчать очевидні, Стратилат чудово колодій собою, навіть у дуже важкі хвилини Михайло Іванович був завжди зосереджений і врівноважений. Всі, хто воював поруч з ним, характеризували його як людину великої душі, просту і скромну у взаємовідносинах з людьми, вимогливу до себе і до підлеглих. Михайло Іванович був ерудованою людиною, захоплювався фізикою, любив музику, історію, живопис, мав хист до малювання. Партизани називали його душею і совістю загону.

Стратилат намагався так проводити боротьбу з ворогом, щоб гітлерівці не металися на цивільному населенні. На жаль, не всі в загоні зважали на цю обставину. На Чернігівщині були навіть такі командири, які навмисно провокували фашистів до терору, щоб викликати ненависть місцевого населення до окупаційного режиму. Так, колишній секретар партизанського загону Бовкуна Кіхтенко, який раніше воював у Бобровицькому загоні, говорив, що \'треба було викликати терор, щоб люди відчували і йшли в ліс\'.

В.І. Конон так описав діяльність Кіхтенка: \'В 1941 році Кіхтенко провів збори в селі Кобижчі, після яких було заарештовано 100 чоловік, багато розстріляно. Проводячи відкрито ці збори, він розумів, що гітлерівці знищать всіх їх учасників\'.

У Стратилата і Бовкуна були різні підходи до методів партизанської боротьби. Це яскраво видно по тому, як вони реагували на розстріл фашистами заложників 100 мирних жителів за одного німецького солдата, вбитого партизанами під час сутички в селі Червоні Партизани. Ось уривок із книги Бовкуна: \'Стратилат ходив чорніший ночі.

Ось чим обертається необдумане \'лихачество капітан! сказав він мені. Чим ми виправдаємося за невинну кров? Виправдаємося, якщо помстимося! - відповів я.\'

В тактику Стратилата входило - добитися перемоги іч найменшими втратами, тоді як Бовкун ставив завдання добитися перемоги будь-якою ціною.

В серпні 1943 року Стратилат відлетів у Москву. Там він прозвітувався ЦК КП(б)У про бойові дії партизанського з\'єднання \'За Батьківщину!\'

Історики по цей день не з\'ясували обставин загадкової смерті організатора партизанської боротьби на Носівщині. В з\'єднання Михайло Іванович так і не повернувся.

Є різні версії смерті комісара з\'єднання. На нашу ж думку, причину загибелі Стратилата потрібно шукати в його звіті. В ньому Михайло Іванович надзвичайно критично і чесно проаналізував поведінку багатьох партійних функціонерів. Ці критика і чесність не подобались багатьом Звіт Стратилата показував, що в перші роки війни партійні організації були, м\'яко кажучи, не на висоті. Такий звіт буй не бажаний навіть для ЦК КП(б)У.

В районі є 4 братські могили, де поховані воїни, які були вбиті в боях з ворогом чи померли в польових госпіталях м. Носівки та с. Іржавець від смертельних ран, одержаних в основному на форсуванні Дніпра восени 1943 року. Серед цих воїнів-Герой Радянського Союзу Олександр Олександрович Ройченко. Він похований на міському кладовищі, що знаходиться на території колишнього к-пу ім. Енгельса.

Свій героїчний подвиг старший лейтенант командир 2-ї мінометної роти 1033 полку 280 стрілецької дивізії Центрального фронту здійснив при форсуванні Дніпра. Несподівано для гітлерівців рота під командуванням Ройченка переправилась через Дніпро і закріпилася па крихітному шматочку правобережжя.

Як і слід було чекати, противник, опам\'ятавшись кинувся в бій, щоб вернути свої втрачені позиції. Коли ворог переважаючими силами атакував висоту, що мала неабияке значення, мінометники Ройченка мужньо обороняли її. Незважаючи на великі втрати, фашисти все ж наближалися до висоти. У радянських бійців виникло скрутне становище: боєзапас мін витрачено, стріляти нічим.

У цей небезпечний момент старший лейтенант Ройченко вирішив контратакувати ворога і висоту утримати будь-що.

З високо піднятою гранатою в одній руці й автоматом у другій він заклично крикнув бійцям роти: \'За Батьківщину! В атаку, за мною!\' І всі кинулись вперед.

У цьому бою він особисто знищив вісім фашистів. Хоч і був поранений, все ж залишився в строю і керував бійцями.

Але сили поступово залишали командира. Його відправили в госпіталь до Носівки. 5 жовтня 1943 року старший лейтенант помер і був похований у Носівці. 17 жовтня 1943 року Олександру Олександровичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Над могилою героя здійснювали шефство учні Носівської неповної - середньої школи №5. Ім\'я Ройченка носить одна з вулиць міста Носівки.

Після війни слідопити і краєзнавці намагались встановити зв\'язки з родинами бійців Червоної Армії, які поховані в носівській землі. У 1980-х роках учні Носівської середньої школи №2 в ході пошукової роботи знайшли сина похороненого в братській могилі рядового Лушева Г.Ф. Ним виявився Петро Георгійович Лушев, який у той час був першим заступником Міністра Оборони СРСР, командуючим військами Варшавського Договору. Ось хвилюючі, вдячні слова з листа генерала армії Лушева П.Г.:

\'Сердечне спасибі вам за доброго листа, за велику благородну справу по розшукуванню рідних загиблих воїнів, схоронених у братських могилах на землі Чернігівщини. Глибоко зворушений вашим повідомленням...

Мій батько виріс у трудовій російський сім\'ї і до війни був робітником лісопильного заводу. Я, як і батько, був на фронті. В листах до мене він ніколи не писав ні про нагороди, ні про свої успіхи в бою, а тільки повідомляв про те, що б\'ють ворога і звільняють радянську землю від ненависних загарбників. Лише його бойові побратими, віддавши землі тіло загиблого однополчанина, написали мені, що мій батько до кінця виконав свій патріотичний обов\'язок перед Батьківщиною.

Я постараюсь приїхати до вас, дорогі слідопити, щоб поклонитися пам\'яті мого батька і всіх воїнів, схоронених у священній братській могилі полеглих героїв.\'

Перша така можливість побувати біля могили батька випала П.Г. Лушеву лише у 1987 році. Хлібом-сіллю зустрічали дорогого гостя на носівський землі. Він поклав квіти до могили свого батька, де на мармуровій плиті золотими літерами викарбовано: \'Рядовий Лушев Г.Ф.\'

Трудящі району багато зробили, щоб оточити, піклуванням і увагою поранених бійців та офіцерів Червоні Армії в підшефному госпіталі.

\'Від усієї душі ми, поранені бійці та офіцери Червоної Армії, що знаходимось зараз в евакогоспіталі, дякуємо вам за прекрасну шефську допомогу. Ніколи не забудемо всього того, що ви зробили для нас, щоб швидше вилікувати і новими силами повернути у бойову сім\'ю славних червоних воїнів\', писали вдячні воїни в носівській газеті \'Сталінський прапор\' за 27.01.1945 року.

Більше 2300 жителів Носівки воювали проїм фашистів на фронтах і в партизанських загонах. Сопи учасників війни нагороджені орденами і медалями, багато з них загинули в боях проти німецько-фашистських загарбників. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно уродженцю Носівки старшому лейтенанту М.І. Кикошу і уродженцю с. Деброво, підпорядкованого Носівській міській раді, гвардії капітана Г.Г. Галузі.

Кикош Михайло Іванович народився в 1919 ропі в селянській родині. Ще в мирні дні він став військовою людиною. Воював з фашистами з червня 1941 року на Південно-Західному, Сталінградському і Центральному фронтах. Брав участь у боях на Волзі. Тут дістав перше поранення і лікувався в госпіталі. Одужавши, знову пішов на передову.

В багатьох боях схрещував свою зброю з ворогом підрозділ, яким командував наш земляк. Відважні воїни хоробро бились за білоруську і українську землю. Мужність і героїзм вони проявляли разом зі своїм командиром при форсуванні Дніпра.

Гітлерівська пропаганда на весь світ кричала пр< неприступність оборонних рубежів, споруджених на берегах Дніпра Вороже радіо запевняло, що Радянська Армія не зможе форсувати цей водний рубіж. А рубіж дійсно-таки великий. Дніпро ріка широка і повноводна. Західний береї тоді був наїжачений гарматами, кулеметами. У ворожих траншеях - повно озброєних до зубів гітлерівців.

Ось що писалось в нагородному листі М. Кикоша:

\'15 жовтня 1943 року при форсуванні річки Дніпро в Лоєвському районі Гомельської області, входячи до складу десантної групи, з першими підрозділами переправив на західний берег роту і під сильним артилерійським і мінометним вогнем підняв бійців в атаку.

В рукопашному бою були очищені всі три лінії ворожих траншей. Рота зайняла висоту, швидко і вміло укріпилася, успішно відбила три контратаки ворога. Цим самим дала можливість всій десантній групі закріпитися на досягнутому рубежі, сприяла успішній переправі інших підрозділів полку.\'

Солдати глибоко поважали Михайла Івановича. Платили йому любов\'ю за чуйність, турботу і принциповість.

30 жовтня 1943 року ратні подвиги мужнього піхотинця, уродженця Носівки - М.І. Кикоша - були відзначені Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.

Григорій Григорович Галуза народився в 1918 році, в сім\'ї селянина, поселення Деброво, що підпорядковане Носівській міськраді. В 1938 році, після закінчення школи ФЗН, був призваний в ряди Радянської Армії. В 1941 ропі він закінчив Київське військове училище. В тому ж таки році брав участь в обороні Києва, а 1942 був поранений. Після лікування направляється в танкову частину в якій знаходиться до закінчення війни. З цією частиною він бере участь в обороні Сталінграда, в боях на Курській дузі, в 1943 році форсує Дніпро і визволяє столицю України Київ, потім - республіки Прибалтики. Саме в Прибалтиці був здійснений подвиг, за який йому було присвоено знання Героя Радянського Союзу.

Це був рішучий і сміливий командир. Па нього рівнялись, з нього брали приклад. Розвід група. яку він очолював, виконувала найвідповідальніші завдання командування. Восени 1944 року цьому підрозділу наказали прорватися в тил ворога і з боєм вести розвідку, дезорганізуючи німецьку оборону і зв\'язок. Вночі 25 сміливців, прорвавшись на броньовиках через лінію фронту, наводять страх і паніку в прифронтовій смузі і тилу ворога. Коротка літня ніч. На центральній магістралі Шауляй-Рига розвідники, в упор розстрілюючи німців, розгромили ворожу колону. Після цього група Галузи рушила далі на захід Користуючись темрявою, розвідники переїхали міст Німецькі регулювальники, які стояли на мосту, віддали честь. Вони прийняли радянську техніку за свою.

Проїхавши міст, розвідники ввірвались в місто Йонішкіс. В місті не чекали \'гостей\'. Пострілами з усіх вогневих засобів група підняла паніку. Перелякані гітлерівці в нижній білизні метушилися на вулицях, намагаючись сховатись. Але влучні постріли наздоганяли їх.

За одну коротку ніч розвідники пройшли з боями близько 80 кілометрів і з честю виконали завдання. Розвід група захопила в полон німецького полковника та 100 ворожих солдатів і офіцерів, знищила біля 200 гітлерівців, підбила 50 та захопила 60 автомашин, 5 тягачів і 2 гармати.

В бою на магістралі Шауляй-Рига Г.Г. Галуза на бронетранспортері особисто протаранив три ворожі автомашини і кулеметним вогнем знищив біля 50 ворожих солдатів.

За цей бойовий рейд в тилу ворога вся група була нагороджена орденами і медалями, а трьом з групи, в тому числі її Командиру Григорію Григоровичу Галузі, присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

Часто буваючи в Києві, ми відвідуємо Парк Вічної Слави, де на могилі Невідомого солдата горить вічний вогонь. Серед солдатів і командирів, які похоронені в Парку Вічної Слави, знаходиться могила і нашого земляка генерал-майора Володимира Михайловича Сербіна.

Син селянина з Носівки, В.М. Сербін почав військову школу ще в повстанському загоні М.Г. Кропив\'янського. В роки радянської влади Володимир Михайлович не залишив військової служби. Він займає посаду - командира полкової школи молодшого командуючого складу армії, згодом йому довіряють керівні посади в Наркоматі оборони. Напередодні війни він викладає у військовій Академії. Війну В.М. Сербін зустрів на посаді начальника інтендантського військового училища. Після неодноразових особистих звертань його направляють на Волховський фронт, де він служить заступником командуючого армією по тилу. Тут йому були присвоєно звання генерал-майора.

Сербін багато зробив для підготовки бойової операції по прориву блокади Ленінграда.

Лише в січні 1943 року війська Волховського і Ленінградського фронтів здійснили прорив блокади Ленінграда. В районі Шліссельбурга було зламане кільце ворожої блокади, радянські війська пробили вузький коридор.

А до цього часу єдиним зв\'язком була автомобільна дорога, яку проклали на зимовий період по льоду Ладозького озера. \'Дорогою життя\' називали її в народі. Володимир Михайлович Сербін забезпечував функціонування \'дороги життя\'. По льоду Ладозького озера в блокадний Ленінград доставляли продукти харчування і боєприпаси.

Пізніше генерал-майора було направлено на і-й Білоруський фронт. У тяжких боях на Пінських болотах у інші 1944 року він був смертельно поранений.

Солдати і офіцери любили свого командира за сміливість і мужність, за чесність і справедливість. Розповідають, що Володимир Михайлович, знайомлячись з поповненням, завжди розшукував земляків, розпитував про їхнє життя, про далеку від його фронтових доріг Носівщину.

Тіло загиблого смертю хоробрих воїна було доставлене в столицю України і поховано в Парку Вічної Слави, де на могилі Невідомого солдата палає невгасний вогонь, символізуючи безсмертя тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини.

В усіх битвах Другої світової війни на радянсько-німецькому фронті брали участь носівчани. Битва за Москву, Сталінградська, на Курській дузі... І завжди носівчани були в числі перших найхоробріших.

Серед багатьох нагород Жили Василя Тимофійовича був орден Червоної Зірки. Василь Тимофійович отримав цей орден в битві за Сталінград. Пробивши прохід в дротовій огорожі ворога, він перший поповз в розташування вогневих точок противника, своєю сміливістю повів за собою бійців. Коли противник виявив їх, то відкрив автоматний і мінометний вогонь. Жила В.Т. був тяжко поранений, але зумів відповзти на свою територію і передати відомості про основні вогневі точки противника, які вранці були знищені радянською артилерією. Генерал-майор Тихомиров В.В. рекомендував нагородити сміливого носівчанина орденом Червоної Зірки.

На початку липня 1944 року радянські війська почали визволяти литовську землю. Рота під командуванням носівчанина капітана Степана Івановича Вороніна брала участь у визволенні міст Панавежіса, Радвілікшіса, Шевуди.

27 липня 1944 року полк визволяв одне з прибалтійських міст Шауляй. Кулеметна рота підтримувала наступ. Командир роти раніше подбав про достатню кількість боєприпасів, що найголовніше для успішного ведення бою Тричі довелось капітанові заміняти вибулих товаришів. А всього рота за один день бою знищила біля двохсот ворогів. Значна їх частина була на рахунку капітана С. Вороніна. На честь визволення Шауляя від німецько-фашистських загарбників в Москві був даний салю і. Полк нагородили орденом Бойового Червоного Прапора. Такий же орден засяяв на грудях капітана СІ. Вороніна.

Костянтин Георгійович Жигун служив у віиоді розвідки артилерійської батареї. З Житомирської області він дійшов, визволяючи міста і села України, країни Європи, аж до передмість Берліна. Тут, під час розвідки вогневих точок ворога, підступна куля фашиста пробила йому легені. Після лікування в госпіталі Костянтин Георгійович знову у своїй частині. Та хвороба, що розвинулась після поранення, все більше давала про себе знати.

1947 року носівчанин в тяжкому стані повернувся додому і через три місяці помер.

Наприкінці вересня 1943 року в Носівці зупинились бійці 16-го прикордонного полку. Після мобілізації близько 300 носівчан поповнили особовий склад прикордонного полку. Прикордонники рушили на захід, визволяючи міста України і країни Східної Європи.

В 1945 році прикордонникам 16-го полку доручили охороняти замок Цецілієнхоф у Потсдамі. Саме тут проходила історична конференція. Сталін, Трумен, Черчілль - представники країн-переможниць - вирішували в цьому похмурому замку долю повоєнної Європи А носівчани М.Ф Туник, О.П. Охріменко, 1.Х. Тонконог. В.Д. Коршок, Ф.Я. Чекан, А.Д. Андрусенко. І. Трухан, Г. Круглій та інші бійці Радянської армії несли вахту миру і робили нее можливе, щоб роботу історичної конференції не порушили будь-які випадковості.

Були жителі Носівки і в рядах руху Опору. Шлях Марії Шиші на край Європи був схожий на шлях багатьох українців, які в роки війни опинилися в нацистській неволі. По закінченню семи класів вона вступила в Київську медичну школу. Під час евакуації госпіталю Марія потрапила в німецький полон.

В кінці березня 1944 року гітлерівці перевезли М. Шишу до Франції і примусили працювати медсестрою її таборі для військовополонених. Фашисти розраховували підлікувати полонених солдат і використовувати їх для будівництва оборонних споруд на Атлантичному узбережжі, щоб не допустити висадки англо-американських військ, або кинути на придушення партизанської боротьби французьких патріотів. Однак окупанти помилились. Полонені солдати, недолікувавшись, втекли з неволі і разом з франтієрами і партизанами із загону \'Сірано\', командиром якого був Мішель Соке, продовжували боротися з гітлерівцями.

В цей загін вступила і Марія Шиша. їй тоді не виповнилось ще й вісімнадцяти років. Невдовзі французькі і радянські партизани звільнили Бержерак від окупантів. Улітку 1944 року вони взяли участь у звільненні міст Лібурна, Бордо та ін.

\'Російський взвод\', в складі якого була Марія Шиша, ввійшов до складу четвертої роти третього полку Французьких внутрішніх сил. Командиром роти був молодший лейтенант Де Франс, а полком командував підполковник \'Деморні\' (Поль Буске). Він особисто вручив Марії Шиші зброю - автомат.

У перших числах вересня рота, де була Марія Шиша, зупинилась в районі села їв, яке містилось на Атлантичному узбережжі, південніше Ля-Рошель. В роті нараховувалось 69 бійців, із них 25-радянських. 19 вересня гітлерівці у вранішньому тумані оточили і обстріляли роту. Де Франс наказав Марії прориватись через кільце оточення в штаб, щоб доповісти обстановку. Через багато випробувань пройшла Марія Шиша, перш ніж дісталася в розташування штабу, виконавши бойове завдання.

Коротко описуючи цей нерівний бій, газета \'Одас\' писала: \'Чотири з половиною години 69 сміливців боролися проти 500 німців. Бійні Французьких внутрішніх сил вивели з ладу понад 200 німців, самі ж втратили 20 чоловік убитими, 15 були поранені.\'

Після цього бою рота Де Франса потіснила гітлерівців у район Льо-Ту, до Атлантичного океану. Тут Марія була поранена, а потім знову попросилася на передові позиції.

За мужність і відвагу, виявлені в боях з гітлерівцями, носівчанка Марія Шиша була нагороджена орденом \'Військовий хрест\' з бронзовою зіркою і медаллю. Влітку 1945 року відважна партизанка повернулась до Радянського Союзу.

Лінія фронту перемістилася далеко на Захід. Цивільне ж населення Носівки всіма засобами намагалось прискорити день перемоги. Всі жителі району в ході ударної праці активно включились в кампанію по збору коштів для Радянської Армії. Тільки за один день 1944 року колгоспники Лісовохутірської сільради підписались на 4-у лотерею в сумі 60 тис. крб., з них 15 тис. крб. внесли готівкою. А вчителі Носівської середньої ніколи №1 придбали квитків 4-ї лотереї на 8 475 крб. Не відстали і учні. За перший же день вони підписались на 10 065 крб., внісши готівкою 5 100 крб., 7-й клас - на 1 125, 8-й на 1 225. Під час мітингу, присвяченого збору коштів, в середній школі №2 м. Носівки стався такий випадок. В одному з класів почулося в настіж відчинені вікна і двері голосне ридання учня 3-го класу Андрія Прими, сироти. Всі були вражені і розчулені любов\'ю і ніжними почуттями до нього, коли дізналися, що справжньою причиною було те, що він не мас де взяти більше грошей, а вносить лише 5 крб., адже він бажає, щоб як скоріше був розгромлений ворог.

З високою організованістю проходив в районі також збір коштів на будівництво танкової колони \'Колгоспник Чернігівщини\'. Цей рух набрав масового характеру. Кожний трудівник прагнув взяти участь у внесенні своїх мізерних заощаджень на будівництво могутньої техніки. Колгоспники Червоних Партизан звернулись до Голови Державного Комітету Оборони з проханням побудувати на зібрані кошти 5 танків, присвоївши їм назву \'Червоний партизан\'. Нехай побудовані на наші заощадження могутні радянські танки, - писали в своєму листі червонопартизанці, - візьмуть участь у вирішальному поході по знищенню мерзенних ворогів\'.

Жителі Носівщини зібрали на танкову колону \'Колгоспник Чернігівщини\' 3 169 000 крб. В зв\'язку з цим Й. Сталін особисто передав подяку носівчанам і надіслав телеграму такого змісту:

\'Передайте трудящимся Носовского района, собравшим деньги на построение танков, мой братский привет и благодарность Красной Армии.\'

И. Сталин.

В районі неодноразово проводились недільники допомоги родинам військовослужбовців. В ході двох з них в колгоспах було засипано для родин фронтовиків 104,7 цнт зерна, 47 цнт картоплі, 4,76 цнт олійних культур. Родинам фронтовиків було завезено 573 складометри дров, відремонтовано 47 квартир. 1 785 чоловік, які брали участь у недільниках, відрахували на допомогу родинам фронтовиків 16 069 крб. свого заробітку.

Силами учнів Носівської СШ №1 було обладнано подвір\'я госпіталю, розбито клумби з квітами, виготовлено лозунги, проведено 2 вечори художньої самодіяльності.

Для підтримки бойового духу фронтовиків носівчани відправили колективного листа землякам-бійцям, які воювали на німецькій землі. 17 березня 1945 року нього листа опублікувала місцева газета \'... Кляті німці перехрещували нашу землю і не кидали думки про оволодіння її багатствами. Хотіли німці панувати над цілим світом. Хотіли німці нас рабами зробити, які б знали одне - працювати на гидких німецьких панів. Німецькі душогуби гадали, що ми... будемо гнути свої спини перед ними. Не вийшло по-їхньому! Вийшло по-нашому!... Червона Армія вигнала клятих загарбників з нашої землі, загнала душогубів в їхнє смердюче лігво і добиває їх там. Стоять гітлерівські розбійники над прірвою, як злочинці, і лють нашого народу скоро вже скине їх у ту прірву. Аж під Берліном тепер ви, наші дорогі, а раз ви там, то прийшов час, коли німцям назавжди буде відбито охоту братися за зброю і зазіхати на чужі землі, на чуже добро. Ми певні, що ви їх проучите так, як ніхто їх ще ніколи не провчав. Заплатать німці за всі злочини перед нашим народом, нашою Батьківщиною...

По всьому видно, що гітлерівській Німеччині прийшов край. Як у нас кажуть: катюзі по заслузі. Молодіють і наші надії на скору зустріч з вами, переможцями. Жінки уже зараз турбуються, яку то зустріч вам готувати. Ми хочемо шляхи, якими ви будете повертатися додому, встелити квітами. Ми хочемо поставити обабіч дороги столи і заставити їх паляницями, салом, ковбасами, пирогами, яблуками, горілкою. Ми хочемо, щоб вас вітала земля, родючі поля великими багатствами. Гак буде! Вся Україна зустрічатиме воїнів… і кожна хата буде для них рідною, кожна родина - рідною сім\'єю.\'

Носівчани не помилились. Менше ніж через два місяці після написання колективного листа фашистська Німеччина була знищена. 9 травня 1945 року настала жадана Перемога.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка

Партизанська Носівщина

Повідомлення про віроломний напад гітлерівців на нашу країну приголомшило жителів району. Не вірилося, що разом із цим повідомленням закінчилося мирне життя. Але про війну нагадували не лише оперативні — зведення із фронтів. Уже через декілька днів після початку війни німці бомбили залізничні станції Носівку та Бобровицю. Над залізницею з\'явився фашистський літак і слідом за ним на залізничній колії почали рватись бомби. Війна вирувала не тільки на фронті, а й у глибокому тилу. Потрібно було зразу ж налагоджувати організаційну роботу на допомогу фронту. На мітингах, що проводилися в усіх населених пунктах, виступаючі вимагали направити їх добровольцями на фронт. Пропонувалося розпочати збір коштів для потреб Червоної Армії. Трудівники району піднялися на боротьбу з фашистськими загарбниками. Було проведено запис добровольців у ряди народного ополчення. Як пише М. Д. Симоненко вже на 11 липня ополченцями стали 1650 мешканців району, в т. ч. 73 жінки. Патріоти-ополченці почали займатися військовою підготовкою. Велика увага приділялася боротьбі з ворожими диверсантами. Для захисту промислових і сільськогосподарських об\'єктів, мостів, для боротьби з шпигунами був створений озброєний винищувальний батальйон, який уже 27 червня налічував 109 бійців.

В боротьбу з фашистськими загарбниками включилося все населення району. Багато дорослих було мобілізовано на будівництво оборонних ліній по Дніпру. Носівчанам відведено ділянки Барвінково-Комарівка та Глібов-Остер. На будівництві працювало близько 10 тисяч чоловік. Керували цими роботами Г. А. Окостень, І. П. Шелест та К. Я. Погрібний.

Почалися жнива. Трудівники прикладали багато зусиль, щоб зібрати врожай, а коли вже почав наближатися фронт, мобілізовувалися всі сили для евакуації у тил цінного майна, худоби. Для боротьби в тилу ворога намічалося створити 4 підпільні групи, 3 групи підривників-диверсантів та партизанський загін чисельністю в 250 чоловік. У віддалених лісах для них було закладено продовольчі бази та склади із запасами зброї та боєприпасів. Дев\'ятого вересня проведено нараду-інструктаж із тими, хто мав залишитися для боротьби з ворогом на окупованій території. На цій нараді було створено 6 бойових груп. М. І. Страти-лат проінформував про завдання, що ставилися перед бойовими групами. М. Д. Симоненко про цю нараду згадував так: «Всі присутні були поділені на групи, призначені командири, чітко визначено район дій кожної групи.

За попереднім планом шість бойових груп нашого Носівського району мали зібратися в лісі для спільних дій. Першу групу в складі 16 чоловік із дислокацією в урочищі Підгайне мав очолити старий партизан, учасник громадянської війни Омелян Петрович Хахуда. Друга група /21 чоловік/ під командуванням В. Й. Компанця мала діяти в урочищі Хмільники. Третя групу, до складу якої входило 12 бійців, П. І. Семенець повинен був вивести у місцевість Ляшенків сад. Місцем розташування інших трьох груп-урочище Мостове. П\'яту групу очолив я, командиром шостої групи був призначений К. Т. Огієнко. Були визначені також зв\'язкові для підтримки контактів як між групами так із підпільним обкомом партії та обласним загоном».

За декілька днів до окупації району в основному всі створені групи виїхали до своїх призначених місць і почали обживати їх.

В цей час Червона Армія з боями відходила на схід. 14 вересня 1941 року об II годин, ранку а Носівку вдерлися гітлерівці. Почалася жахлива, дворічна ніч, німецько-фашистської окупації. З перших її днів німці встановили «новий порядок» заснований на жорстокому терорі проти народу. Вся влада зосереджувалася в руках пихатих і невблаганних чиновників тилу Генріха Дрозде, який очолив міжрайонну сільськогосподарську комендатуру Бобровицького и Носівського районів. Не маючи військової підготовки, він одержав від гітлерівського командування звання офіцера за звірячу жорстокість до мирного населення.

Згідно «нового порядку» всі запідозрілі в зв\'язках із партизанами, громадяни нещадно знищувалися. Фашисти привезли із собою запроданців, із яких формували окупаційну адміністрацію — Носівську районну Управу. Головою районної Управи, або як тоді називали районним старостою, вони призначили Аманова Миколу Олексійовича, колишнього попа, який перед війною працював воловником у радгоспі «Мала Носівка».

Починаються арешти й розстріли запідозрілих людей. Особливо жорстоко розправляються окупанти із радянським активом, партизанами і людьми, які підтримували зв\'язок із партизанами. В перші дні окупації загинули в нерівному бою з поліцією жителі міста Григорій Падун та Іван Соловей, які виконували завдання командування партизанського загону. Упізнавши вбитих, окупаній арештовують дружину і четверо дітей Падуна. Після нелюдських тортур їх, живими закопали в могилу разом з убитими батьками. Фашисти розстріляли батьків Івана Солов\'я, дружину Худолія, дружину і двох дітей Кривші. Дитину, якій виповнилося лише два тижні, гестапівець підняв за вушко і вистрілив у голову. Організаторами підпілля робилося все, щоб забезпечити успішну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. Але дійсність показала, що передбачити все в тих умовах було трудно. Уже перша група, якою повинен був командувати Омелян Хахуда, залишилася без командира. Хахуда в ліс не з\'явимся, а вирішив сховатися від ворога дома.

Чимало членів бойових груп, коли наблизився фронт, відступили разом із військовими частинами. Знайшлися і такі, які ціною зради надіялися заслужити помилування окупантів. Ці зрадники видали ворогу розташування лісових складів продовольства й зброї. Усі ці несподіванки не були передбачені і багато зашкодили розгортанню партизанської боротьби.

Ядром Носівського партизанського загону була група М. Симоненка, до якої входили: Овсій Калина, Григорій Корнієнко, Володимир Шевчук, Кузьма Погрібний, Федір Потій та інші. Скоро до них приєдналася група голови Червонопартизанської сільської ради Кузьми Опенка. В цей час партизани зустріли червоноармійців-кавалеристів. які потрапили в оточення німецьких військ і вирішили продовжувати боротьбу з ворогом у партизанському загоні. Серед них були Шевирьов, Байбуров, Григориев. Коли на початку жовтня в ліс прибули члени підпільного райкому партії, група Симоненка вже нараховувала 32 бійці. Отратилат зібрав решту розпорошених по лісах груп і об\'єднав усіх бійців у партизанський загін, який тепер уже мав 68 чоловік. В урочищі Орішне де був ворении Носівський партизанський загін, споруджено великий обеліск партизанської Слави.

Третього жовтня в розташування Носівського партизанського загону прибули посланці підпільного обкому партії. Це були М. Г. Демченко – заввідділом обкому партії та зв\'язковий обласного партизанського загону П. М. Працун. Вони зібрали всіх бійців партизанського загону, розповіли про становище на фронтах та проінформували про наказ підпільного обкому партії активізувати боротьбу з окупантами. Виходячи з наявності на території району комунікацій, по яких забезпечувалося обслуговування німцями фронту, підпільний обком ставить завдання розпочати диверсії на цих шляхах. Адже до цього часу, зважаючи на малочисельність загону, партизани уникали відкритих сутичок з окупантами. На початковому етапі боротьби основною була роз\'яснювальна робота серед населення та налагодження зв\'язків. Тепер було поставлено пряме завдання перейти до активної боротьби з окупантами та їх, прислужниками — поліцаями. Разом з Демченком у загін прибула група партизан із Підгайного. Нею командував замість Хахуди — Бондар. Таким чином загін збільшився ще на 17 бійців.

Але загальна атмосфера в загоні була досить важка. Невизначеність обстановки на фронтах пригнічували багатьох, навіть членів підпільного райкому. Наприклад, Окостень і Кононенко пропонували не розгортати бойових дій, а зберігати сили до того часу, поки регулярна армія не почне гнати ворога з нашої території, і лише тоді включити ся в боротьбу. Довгопол і Серновець пропонували йти до лінії фронту і там улитися в частини Радянської Армії. Потрібні були велика сила волі Стратилата, вміння працювати з людьми, щоб переконати своїх бійців у важливості боротьби з окупантами тут, у тилу ворога.

Починалася важка боротьба з ворогом. Попереду було дуже багато боїв, із перемогами і непоправними втратами. Але перший бій, перше бойове хрещення ніколи не забувалися. Про нього часто згадували народні месники.

Маючи відомості про те, що в с. Козари раніше ніж в інших селах було організовано з німецьких запроданців поліцію, командування загону приймає рішення знищити її. Щоб це було уроком і для інших сіл. Цей бій відбувся в ніч з 4 на 5 листопада.

Поліцейський стан знаходиться у приміщенні колишньої сільради. Охоронявся він цілодобово. Бойову операцію доручили очолити групі Бондаря. Участь у ній брав і Симоненко. Як згадує останній, для бойової операції було відібрано 17 партизанів, яких привіз сюди підводою О. Брусиловець. Накрапав невеликий дощ. Темрява. О 4-й годині ночі партизани оточили поліцейський стан.

Бійці загону Шевчук, Потій, Вовкогон, Супрун та інші беруть під приціл вікна, і двері будинку. П. Бондар і М. Симоненко підповзають до ґанку, на якому стоять два вартових поліцаї. Симоненко грізно наказує: «Руки вгору». Один із вартових зразу ж вистрілив. Тоді партизани відкрили шквальний вогонь. З будинку стали відстрілюватись застрочив кулемет. Починається бій. Ф. Бібіков кидає у вікно будинку одну гранату, а за нею другу. Будинок затрясло, посипалися шибки. Ворог більше не відстрілювався. Поліцейський стан знищено. Трофеї партизан — ручний кулемет, 4 гвинтівки, набої, гранати.

Це було перше бойове хрещення. Перший успіх підняв бойовий настрій народних месників. Підбадьорились патріоти, принишкли зрадники.

У першій половині жовтня загін в основному було сформовано. Його бійці вже почали обживати лісові домівки, раз-у-раз, даючи знати про себе ворогам.

Але частина тих, хто дав згоду стати народними месниками залишилися біля своїх сімей. Яка причина їх неявки в загін, чому вони не включились в боротьбу з ворогом? Усе це потрібно було знати командуванню. І ось було вирішено підготувати листа до всіх, хто не з\'явився у партизанській загін і під розписку вручити його. Цим також перевірялася дієвість підпільників, явочні квартири, наявність зв\'язкових. Завдання зустрітися з такими комуністами було доручено Симоненку, Шевирьову та іншим. До цього завдання був залучений і Іван Панасович Шелест.

Цей захід можна вважати не тільки організаційним. По суті відвідуваним квартир комуністів було зв\'язане не з меншим ризиком ніж участь у бойових операціях. Адже в Носівці і селах були розташовані гітлерівські військові частини, вже була створена поліція. Микола Симоненко розповідав, як, виконуючи це доручення, він мало не потрапив у руки окупантів.

Пробравшись у зайняту гітлерівцями Носівку, він прийшов на явочну квартиру Ганни Труніної. Зі зброї він мав при собі револьвер і декілька гранат. Але коли зайшов на подвір\'я, побачив, що в хаті багато німців. Тікати вже було пізно, бо на нього окупанти звернули увагу. При обшуку у його б знайшли зброю кінець операції був би для нього трагічним. Найменшим хвилюванням можна видати себе. Тоді партизан вирішив іти в хату. Коли німець запитав: «Хто ти?» спокійно відповів: «Хазяїн хати. А Труніна підтвердила: «Це мій чоловік». Я> хотілося безстрашному партизанові розправиться з Фашистами, але довелось пересилити себе, щоб виконати завдання командира партизанського загону не «завалити» явочної квартири. Витримка і сила волі допомогли партизані» вийти зі скрутного становища.

Тоді ж завдання — вручити листи Стратилата і доставити в загін тих, хто згодиться стати партизанами, одержав Іван Панасович Шелест. Але для нього виконання такого завдання закінчилося трагічно. Загибель Шелеста була першою втратою загону.

Іван Панасович Шелест працював директором Носівського молокозаводу Після того, як було прийнято рішення зібрати в загоні всіх членів партії, він декілька разів по завданню Стратилата направлявся в Носівку. Декількох чоловік ви уже переправив у партизанський загін. В другій половині жовтня він направляється в Носівку з таким само завданням у третій раз. Виконавши доручене завдання, він вирішив навідатися до своєї сім\'ї. Але як виявилося, за його подвір\'ям слідкували зрадники-поліцаї. В цей раз його арештовують німецькі запроданці. Тривалий час його тримали ув\'язненим у Носівській жандармерії, яка розміщена в будинку поруч із старим приміщенням райвиконкому. Одного разу коли арештованих вели на черговий допит, група в кількості трьох чоловік спробувала врятуватися втечею. Це були Шелест, Козел — голова одного з колгоспів Носівки та Дородний — працівник райвиконкому, а пізніше— райспоживспілки. Вони одночасно побігли в різні сторони, так щоб весь конвой не міг їх переслідувати. Дородное кинувся тікати в напрямку приміщення старого райкому партії, Козел — через стадіон у напрямку теперішнього Будинку культури, а Шелест — в північну сторону по вулиці Філівці: (тепер вулиця Кірова). Дороднова перейняли й схопили живим, Козел поліцейськими пострілами був убитий на території поруч із стадіоном, а Шелеста було поранено. Тікаючи вже тяжко пораненим, він забіг на подвір\'я жительки Смереги і сховався в сараї на сіні.

Але поранений партизан залишив за собою кривавий слід. Поліцаї пішли по слідах крові, знайшли й схопили його. Там же він був розстріляний. Уже коли Носівку звільнили від окупантів, тіла розстріляних були перенесені є центральну братську могилу м. Носівки. Над зрадниками, які вислідили партизана Шелеста, відбувся партизанський суд, який виніс їм найвищу міру покарання. Через декілька місяців після загибелі Шелеста, народними месниками вирок було виконано. Зрадники понесли заслужену кару.

Листопад 1941 року видався холодним. Рано випав сніг. Стратилат намагався якомога раніше закінчити формування загону. Заключним етапом великої організаційної роботи він вважав прийняття бійцями партизанської присяги. Клятву вірності було вирішено провести 7 листопада. Напередодні було складено текст присяги, і затверджено його керівництвом загону. Стратилат передбачив, що боротьба у ворожому тилу буде дуже важкою. Присяга морально зобов\'язувала бійців бути відданими своїй Вітчизні і бути непримиренними до ворогів. А для тих, хто відступить від неї, служитиме підставою для покарання. Прийняття присяги було заключним акордом у формуванні загону народних месників.

Закінчився мітинг. І ось, нарешті, сувора урочистість. Чіткі ряди зосереджених облич. Руки міцно стискують зброю:

гвинтівки, карабіни, автомати. Схвильовано лунає на лісовій галявині голос Михайла Івановича Стратилата, а за ним іншу фразу присяги чеканять 73 бійці:

— Я, червоний партизан, — повторюють слідом за Стратилатом бійці — клянуся захищати Батьківщину до останньої краплі крові, до останнього подиху...

Так, цим словам клятви залишилися вірні Ліза Матійко, П. Мазуренко, С. Омельченко, О. Калина, О. Гейко, С Бібіков, В. Компанець, Г. Мірошник, К. Огієнко. Вони мужньо прийняли смерть і не порушили своєї клятву.

— І якщо я зраджу нашій великій справі, хай рука товариша по зброї покарає мене. Кров за кров! Смерть за смерть! Слова великої клятви вірності Вітчизні повторяли за Стратилатом В. Шевчук, В. Невінський, В. Ярмош, К. Погрібний і багато інших. Усі вони з честю виконали слова клятви, наближаючи День Перемоги.

В листопаді 1941 року партизанський загін поніс ще одну втрату — від рук гітлерівців загинув зв\'язковий, партизан громадянської війни Сергій Павлович Покиньборода. В той час. коли готувалося серпневе збройне повстання 1918 року проти німців-кайзерівців, Покиньборода був командиром Носівського партизанського загону. Очолював військово-повстанський штаб Микола Григорович Крапив\'янський. Сергій Покиньборода був членом військово-повстанського штабу.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
7 листопада 1941 року разом з усіма бійцями партизанського загону Покиньборода прийняв партизанську присягу. Через декілька днів його послали в Носівку з бойовим завданням. Партизан вважав, що зважаючи на його похилий вік, він менше викличе підозри і зможе вільно ходити між людьми. Та сталося навпаки. Його схопили вороги і почали вимагати видати місце розташування загону. Кати знущалися над старим партизаном. Але Покиньборода не давав згоди розкрити партизанську таємницю. Тортури змінювалися ще вишуканішими тортурами. І, нарешті, гітлерівці зраділи - катування партизана досягло їх мети: Покиньборода погодився видати місце знаходження партизанського загону. Але старий партизан і не думав зраджувати своїх товариш. Він зрозумів, що на цей раз йому не вислизнути з рук гестапівців. Захотілося вмерти не в катівні, а на волі, і він дає згоду провести карателів у розташування партизанського загону. Фашисти торжествують, нарешті, із носівськими партизанами буде покінчено. Тягнуться до лісу довгі колони карателів. А в лісі вони бродять ледь помітними стежками. Довго водить їх по лісу старий партизан подалі від партизанського табору, прощаючись із знайомими місцями. Уже починає смеркати. Тепер окупанти зрозуміли, що їх ошукано. Вони починають погрожувати розправою. Тоді Покиньборода кидає їм у лице слова:

— «Стріляй сволота! Покиньборода ніколи не буде зрадником!» Ось як про це повідав мені М. Г. Демченко: «7 листопада 1941 року партизани загону прийняли партизанську клятву. Командир загону Стратилат голосно читав текст клятви, а всі 69 партизан, стоячи в строю, повторювали слова клятви. Пам\'ятаю, Сергій Павлович стояв тоді поруч із мною. Після урочистої частини і святкового обіду старий партизан Покиньборода ділиться своїми спогадами про партизанську боротьбу в період громадянської війни, ми всі слухали його з великою увагою. А вечором, одержавши чергове завдання від командира загону, він пішов у Носівку.

Через декілька днів у загоні дізналися про його арешт жандармерією, а 17 листопада партизан Брусиловець А. М. (колишній секретар Носівського райвиконкому), повернувшись із розвідки вечором, повідомив страшну вість —Сергія Павловича Покиньбороду карателі застрелили на подвір\'ї лісництва. Там же його покинули, а самі, боячись настання ночі, втекли в Носівку. Як стало відомо пізніше, Ніжинське гестапо і Носівська жандармерія застосовуючи найвитонченіші катування і фізичні тортури, примусили Покиньбороду вести в ліс карателів, щоб показати місце розташування партизанського загону. Довго водив він і:-: по лісу подалі від партизанського табору і, коли наступив вечір, заявив, що він ніколи не буде зрадником. Партизани вночі похоронили свого бойового товариша в клуні лісництва. На наступний день поліцаї з Лісних Хуторів підло поглумились над тілом мертвого партизана. Вони відкопали труп, зняли з нього верхній одяг і тіло вкинули в ями. Бандити дорого заплатили за це потім. А тоді партизани вдруге похоронили тіло Сергія Павловича, але уже в густих молодих соснах, щоб ні один зрадник не виявив могили.

Тоді ж підпільний райком партії виніс рішення: після вигнання німецько-фашистських загарбників останки Сергія Павловича Покиньбороди перехоронити в центрі Носівки, а вулицю, де він жив, назвати його іменем.

А ось розповідь партизана В. Й. Шевчука: «Осінню 1941 року я разом із Брусиловцем ішов по завданню до зв\'язкової Коровай Марії Федорівни, яка жила на лісовому хуторі. Ця жінка допомагала ще партизанам у роки громадянської війни і була зв\'язковою прославленого військового командира Кирпоноса Михайла Петровича, що перед війною командував Київським військовим округом. Одного разу під час відвідання П квартири. Коровай показала нам фотографію Кирпоноса з його дарчим написом.

Цього разу Марія Федорівна сповістила нам про загибель нашого зв\'язківця партизана ще громадянської війни Сергія Павловича Покиньбороди. Во: відвела нас до клуні Карасевого Хутора. Тут ми побачили застреленого Сергія Павловича. Він лежав в одній натільній білизні. Ватяні фуфайка й брюки з нього були зняті. Ми повернулися й доповіли про це в партизанській загін. Тіло Покиньбороди негайно було перехоронене в окремому місці в лісі. Після звільнення району від окупантів у 1943 році воно було перехоронене в центральну братську могилу м. Носівки.

Як розповідали нам потім, вороги схопили партизана на місцевому ринку. Вони вимагали від нього видачі місцезнаходження партизанського загону. Але ціною свого життя партизан зберіг таємницю і не зрадив своїх товаришів...».

Сергія Покиньбороду на Чернігівщині називають Поліським Сусаніном. Микола Симоненко в своїй книзі «У лісах над Остром» присвятив йому цілий розділ, назвавши його «Сусанін із Носівки». Сусанін герой визвольної війни, його ім\'я увійшло в історію. Через багато років і століть про нього ходять легенди. В 1987 році в Москві третім виданням вийшла з друку книга М. В. Борисова «Они повторили подвиг Сусанина». На сторінках 79—81 автор подає нарис «Партизанський зв\'язковий» про С. П. Покиньбороду. З нарису постає постать простого селянина з Носівки, що повторив подвиг костромського героя. Таким чином про С. Покиньбороду, про його подвиг дізналися не лише на Чернігівщині.

Відомий український поет Леонід Горлач про подвиг Покиньбороди написав баладу «Борода». В ній легендарне перегукується зі справжнім. Згідно легенди партизанського зв\'язкового не зразу розстріляли, а на великому морозі облили крижаною водою і так заморозили.

«Став під сосною Покиньборода.

Танув сніг під ногами,

і в слідинках збиралась вода

З пекучими берегами.

і пригорнула його соснина...

... Стоїть соснина, а Покиньборода притулився

до стовбура, мов приріс,

Став частиною невмирущого дерева.

Стало тепло ногам — зігріває коріння глибоке

Потепліло рукам — оповила кора закоцюблені пальці

І з-під глиці на збурений світ

Засвітилося двоє очей,

І скуйовджена борода стала схожа на плицеву гілку

І злились воєдино перестукати двох сердець -

Покиньбородине та соснине...

Ревіла завія, засипаючи снігом

Закляклих зайд

Стугоніли дерева, висвистувала глиця;

Тільки постать Покиньбороди височіла над лісом і хугою,

і розпатлана борода розмахувала, розганяла

І кидала вітер із снігом додолу.

Щоб і слід по загарбниках зник.

Так пише Горлач — партизан не загинув, а пішов у безсмертя, у легенду.

У другій половині листопада 1941 року від рук ворога загинула юна партизанка, Ліза Матійко. її у Носівці називали поліською Зоєю. Вона, як і Зоя Космодем\'янська, прийняла, мученицьку смерть, але не скорилася ворогові, вмерла з вірою в перемогу над ворогом.

Народилася Ліза в селі Товкачівка Прилуцького району, де і навчалася в місцевій школі. У 1928 році, коли їй виповнилося 10 років, вона з батьками переїхала до села Новий Лад.

Після здобуття спеціальності Ліза була направлена в Носівський район і працювала, зоотехніком райземвідділу. З великим сумлінням ставилася вона до своїх обов\'язків, чим завоювала, авторитет серед товаришів по роботі.

На початку війни, коли постало питання про створення підпілля, за наказом М. І. Стратилата Ліза Матійко разом із Марією Мармоленко була направлена під іншим прізвищем на підпільну роботу в м. Ніжин. Але одного разу, знайома подруга зустріла її на Ніжинський квартирі, і при господарці назвала справжнім ім\'ям. Викрита таким чином Ліза була змушена покинути Ніжин. З дозволу Страталата в жовтні 1941 року вона прибула в партизанський загін. Смілива, енергійна, життєрадісна Ліза була учасницею бойових операцій партизан, брала на себе багато обов\'язків у буднях партизанського життя. Цим вона заслужила пошану серед бійців загону. Старий партизан Сергій Покиньборода якось назвав її партизанською дочкою. Так із його легкої руки і закріпилося за нею таке лагідне слово «дочка».

Як згадувалося вище в ніч з 4 на 5 листопада взвод Бондаря блискавичним нападом знищив поліцейський стан у с. Козари. Така смілива операція переполошила, окупантів. Для облоги лісів у Носівку стягуються карателі із сусідніх районів. Починається прочісування лісів. Партизани перебазовуються з урочища Орішне в урочище Борки. Але к Носівку окупанти продовжують стягувати частини жандармерії. Яку акцію ще готує ворог?

Командування партизанського загону посилає до носівських підпільників своїх зв\'язкових, щоб довідатися про плани ворога. Серед цих розвідників зв\'язкових була і Ліза Матійко.

... Темна листопадова ніч. Ліза розкидала по вулицях листівки із зверненням до жителів : вирішила крадькома добратися до квартири свого знайомого по роботі в земвідділі, щоб там перепочити, а вдень взятися за виконання свого завдання. Але, на жаль, останній виявився зрадником. Уночі він доніс на дівчину в жандармерію.

Лізу схопили ранком, коли вона ще спала. На допитах вона трималася мужньо, не видала, жодної партизанської таємниці. Ні улесливі обіцянки ворогів, ні жорстокі побої не примусили її проронити про партизанів ні слова.

Одного разу, коли вартовий поліцай загаявся, Ліза спритно вислизнула від карателів і побігла городами в напрямку Ніжинського шляху. Здавалося щастя усміхнулося їй. Але тільки здавалося... Бо біля подвір\'я колишньої «Заготхудоби» п перейняв інший служака-поліцай. Бажаючи вислужитись перед окупантами, він схопив партизанку і доставив її у гестапо.

Знову страшні тортури. Лізу по-звірячому катували, її тіло покрилося суцільними кривавими згустками. Але дівчина мовчала. Коли кати зрозуміли. Що від неї вони нічого не доб\'ються її повели на розстріл.

Очевидці розповідали, що коли Лізу вели на місце страти, вона йшла закривавлена, ледь пересуваючи ноги. Люди чули постанні слова: «Хай живе Батьківщина!» Прощайте товариші?». Свою смерть вона зустріла з гордо піднятою головою. Такою вона пішла в безсмертя, пішла в легенду.

Немало теплих слів про юну партизанку сказали її товариші-месники. їх розповіді доповнюють портрет справжньої патріотки Ось слова учасника партизанської боротьби, колишнього комісара третього полку з\'єднання «За Батьківщину» Миколи Григоровича Демченка: «Багато років минуло уже, але й тепер наче бачу Лізу Матійко живою. Таку ж сміливу, як і тоді. Партизани поважали Лізу, і душевно називали її «лісовою дочкою». А в іншому листі він пише: «Пам\'ятаю Лізу енергійною, сміливою, веселою дівчиною».

А ось рядки із книги Миколи Симоненка «В лісах над Остром»:

«коли я згадую Лізу, в уяві вимальовується її серйозне, зосереджене обличчя, мила, лагідна посмішка. Ліза була скромною і чуйною, старанно виконувала всі доручення».

Боєць партизанського з\'єднання, а в перші роки окупації - зв\'язковий підпільної групи Микола Васильович Пивовар, який ще до війни по роботі добре знав Лізу, говорив: «Ліза справжня патріотка. Такі як вона, не шкодували свого життя. Жили, як справжні патріоти, і вмирали за Батьківщину героями\' .

На Носівщині про Лізу ходять легенди. В одній з них розповідається, що Ліза після жорстоких нелюдських тортур не могла вже сама пересуватися. На розстріл її вела інша дівчина, із якою разом нескорена партизанка гордо прийняла смерть від катів. Дехто запевняє, що цією дівчиною була Майя Ліпкіна.

... Стоїть на центральній братській могилі м. Носівки, де похоронені тіла полеглих партизанів, скромний обеліск. Біля обеліска на гранітній плиті прізвища народних месників, серед яких і ім\'я Єлизавети Матійко. І полум\'яніють на обеліску промені яскравих світлих ранків. Полум\'яніє на ньому людська пам\'ять.

Ось переді мною два фотопортрети Лізи. Один із них надіслала Товкачінська сільська рада. А другий має теж свого автора. Під час створення Носівського історико-краєзнавчого музею великий ентузіаст цієї справи А. І. Ткаченко через райком партії надіслав запит до центрального партійного архіву із проханням вислати особову справу Лізи Матійко. І ось, нарешті, разом з іншими матеріалами надійшла безцінна для носівчан реліквія — маленький фотопортрет Лізи. Було зроблено з нього фоторепродукцію. На щастя, негатив її зберігся.

І ось дивиться на нас із портрета Ліза — погляд зосереджений, розумний, відкритий, допитливий. Мов живі дивляться на нас очі дівчини з легенди, очі поліської Зої, очі нескореної нашої землячки.

Подвиг Лізи Матійко оспівав партизанський поет. У його вірші «Лесная Дочь» є такі патріотичні рядки:

«Стреляйте, звери, — девушка сказала. — Спокойно смерть любую я приму. Не для измены мать меня родила, А для борьбы за Родину свою? И на рассвете девушки не стало... Лесная дочь героєм умерла. Тяжелых мук снесла она не мало.

Но честь бойца врагам не продала!»

У всенародній війні за визволення Батьківщини від німецько-фашистських загарбників партизанський загін ні на один день не припиняв боротьби з окупантами та запроданцями народу, які стали прислужниками окупантів. Основним завданням партизанів було знищення гітлерівців, напад на їх військові частини і, особливо, на ті, які рухалися до фронту. Командування загону розуміло, що удари по фашистським військам у тилу — це допомога фронту, допомога діючій армії. Працівник Ніжинського історико-краєзнавчого музею В. Ємельянов у своїй етапі «Украдена слава» (Сіверський літопис 1995 №1 с 15—23) твердить, що до приходу в загін І. М. Бовкуна носівські партизани не проводили активних дій проти окупантів. Але ж факти говорять про протилежне. Щоб перешкодити безперебійному постачанню німецької армії, партизани спалили всі дерев\'яні мости на шляхах у зоні дій загону. Для охорони моста через р. Остер у селі Козарах, а цей міст мав важливе стратегічне значення, гітлерівці змушені були тримати тут окремий військовий підрозділ із мадярської армії. Уже в кінці 1941 року партизани здійснили ряд нападів на військові колони, що рухалися на фронті. В наслідок одного з таких нападів на колону автомашин партизанами було взято великі трофеї, як зброї, так і продовольства. Усе це було конче потрібно партизанському загонові. А найціннішим трофеєм партизан був радіоприймач із набором батарей. Це дало змогу народним месникам, ізольованим у лісах, слухати радіопередачі з Москви, зведення про події на фронтах. Не можна передати словами радості, із якою партизани дізналися, що Москва не тільки не узята фашистами, а навпаки — успішно б\'є окупантів. Партизани качали своїх командирів, обнімали один одного . Щоб економити заряди батарейок, було вирішено слухати не всі передачі, а лише зведення радінформбюро. А через два тижні радіо принесло радісну звістку про розгром німців під Москвою. Розповідають, що навіть Стратилат, почувши по радіо звістку про перемогу під Москвою, так бук збуджений, що вибігши із землянка, де він слухає зведення, доег\' не міг прийти в себе і весь час повторював: «Перемога! Під Москвою — Перемога!». Після мітингу присвяченого цій події, партизани від руки почали перепис вати зведення радінформбюро і в наступну ніч зв\'язкові понесли довгоочікувану новину в усі села району.

Зустрівши на своєму шляху опір партизанів, окупанти змушені були створювати для боротьби з народними месниками пересувні штурмові частини. В журналі бойових дій німецької піхотної бригади «Генвед» з\'являється такий запис: -7. XII. — Від начальника оперативного відділу від 3. XII. 41 р. надійшло розпорядження про формування рухомих груп, бо чисто доводиться розраховувати на появу партизанів, а охоронні війська, розпорошені по всій території. Для знищення партизанів у зазначеній зоні дій управління польової комендатури 19, у Комарівку, Носівку й Мрин на автобусах був відправлений штурмовий підрозділ. Підрозділ оточив Комарівку і стратив 23 партизани у яких було виявлено зброю й боєприпаси».

Переполошене гітлерівське командування готує нову великомасштабну операцію по знищенню партизанського загону. Німецька агентура зі зрадників висліджує розташування партизанського табору. Напередодні облави в січні 1942 року партизанські дозори сповістили, що бачили одну жінку, яка їхала лісом навпростець із Селища в Носівку. Коли розповіли про це в таборі, Компанець, який знав селищанських людей, впізнав її. Він заявив, що вона путається з поліцаями, їхала повз табір не даремно. Так і сталося. По цьому сліду наступного дня пішли карателі.

Табір жив своїм буденним життям. Бійці поверталися з бойових завдань і розповідали про свої пригоди. Розвідник Брусиловець розказував, як він реквізував у Підгайному вола, якого в жителів села забрав староста . для німецької військової частини. Як він «намучився» поки доставив живе м\'ясо в загін. Стояли січневі морози, пішов великий снігопад. Та ось перед обідом розвідка донесла, ідо з населеного пункту Жовтень у напрямку партизанського табору йдуть колони німців і поліцаїв. Лише одних німців було понад 100 чоловік. Поліція була звезена із сусідніх районів.

Стратилат дав наказ — відступати з боєм у глибину лісу. Відхід прикривали Микола Демченко й Славик Невінський. Поліцаї, що йшли попереду, вже наблизилися до крайніх землянок. Вони закидали їх гранатами облили бензином і підпалили. Один із поліцаїв підійшов до великого казана, в якому варився партизанський обід, і перекинув його. Та ось Невінський згадав, що забув у своїй землянці кисет із тютюном. Він мерщій вернувся у свою землянку, щоб забрати тютюн. Демченко прикривав його, стріляючи в карателів. Коли Невінський повернувся із землянки, в диму із-за дерев з\'явився високий поліцай у довгому кожусі. Демченко влучним пострілом звалив його. Це був начальник Ніжинської поліції. Тоді ж було вбито і поліцая з Носівки. Окупанти влаштували йому «гучні» похорони. На похоронах виступав сам Аманов, голова Носівської управи. Як розповідає підпільник Реутський, коли була викопана на кладовищі яма для покійника, Реутський розкидав навкруги друковані листівки, заготовлені ще до приходу окупантів. Як же жахалися гітлерівці, знаходячи ці листівки лід час похорону.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Далі надамо слово М. Демченку:

\'Партизанський загін, відійшовши кілька кілометрів, зупинився. Стратилат перевірив наявність бійців — не вистачало чотирьох чоловік. Але нічого страшного не трапилось. Першим з\'явився Микола Симоненко, а згодом і решта три бійці. Симоненко розповів про свою невдачу. Коли розпочавсь бій, кін зручно вмостився між замерзлим болотяним кущінням неподалік від табору і приготувався вести вогонь. Але його автомат «ППД» відмовив. На великому морозі застигло масло. Довелося, йому причаївшись у снігу пролежати до кінця перебування карателів у таборі.

Він бачив, як гітлерівці, посилаючи вперед поліцаїв, слідом за ними увірвалися у табір. Як підпалювали землянки. Як підібрали своїх убитих і поранених і, не гаючи часу, подалися з лісу. По його підрахунку карателів було до півтори сотні.

Вечором загін повернувся до свого табору. Догорали землянки. Гіркий дим густою пеленою обплутав колишнє зимове пристанище.

9 січня 1942 року неподалік від села Зруб Ніжинського району на околиці лісу в порожній клуні партизанський загін зупинився на відпочинок. В той день відбулося засідання командування. Було вирішено поділити загін на три групи:

група Стратилата М. І. йшла до села Лісні Хутори;

група Симоненка М. Д. — до села Червоні Партизани;

група Компания В. Й — до села Мрин.

Кожна з груп мала запастися у своїх рідних, родичів або знайомих теплим одягом, харчами та потрібним інструментом для побудови землянок. Збір груп призначався на 15 січня 1942 року в урочищі Городище Носівського району.

Група Симоненка, із якою я йшов аби не плутатися у заростях лісу по глибокому снігу вибрала шлях по мерзлому руслу річки Остер. На мою біду вночі я потрапив на пробоїну під товстим шаром снігу і провалився. Після такої «купелі» при міцному морозі я обморозив ноги й серйозно простудився, що призвело до запалення легень. Хвороба вивела мене на довгий час із строю. »

Дещо доповнять цю розповідь записки партизана із села Мрин — Голодного Дмитра Кіндратовича, який пізніше командував взводом розвідки загону:

«Після наради Стратилат дав команду всім приготуватися в дорогу. Він сказав, що по рішенню командування загону треба залишити Носівський район і перейти в Ніжинський, щоб відірватися від переслідування. Ішов великий сніг. Стало темно. Колона рушила в похід. Попереду йшов із компасом у руці командир загону Стратилат. І так ми пройшли за ніч по коліна в снігу 25 кілометрів. Не було ні одного відставшого. Правда були два невеликі привали...».

Розмістивши основну масу бійців загону по таємних квартирах ядро загону періодично збирається в лісі. За цей період не залишилося ніяких спогадів, крім тих, що містяться в рукописі книги М. Симоненка «В лісах над Остром». «28 лютого» — пише він — загін знаходився між Мрином і Іржавцем на Дятловому Хуторі. Нас було чоловік 50. Завірюха ще добавляє снігу. За наказом командира я з Ярмошем пішов на лижах розвідати дорогу. З хутора Жовтень на село Політвідділ і в лісове урочище Орішне. Густий сніг засипав наші обличчя. Ми виснажені й голодні дібралися до села Політвідділ і зайшли в крайню хату. Господар розгублено дивився на нас, але його дружина зрозуміла, хто ми и чого нам треба. Вона, приказуючи жалісливо-привітним голосом «Голубчики мої», соколики», почала лаштувати вечерю. На столі з\'явився глек кислого молока й буханка хліба. Ми швидко відгукнулися на запрошення і старанно «працювали» за столом, а хазяйка із співчуттям і ласкою нас пригощала, мов рідна мати. Згодом ми неодноразово користувалися її гостинністю ; н розмов: назвали її рідною матір\'ю.

Але окупанти, знаючи про тяжке становище загону, використовуючи несприятливі погодні умови, пильно стежать за партизанами. Вони сподівалися в таких умовах повністю знищити партизанський загін. Далі в цих спогадах Симоненко розповідає: «коли за наказом командування в ніч з 16 на 17 березня Загін зібрався в урочищі Борки, поблизу села Плоского, то вже в обідню пору на нас нагрянули карателі. Але поліцаї зустріли таку відсіч, що повтікали, покидавши зброю. Після цього загін знову тимчасово пішов у підпілля.

Населення активно допомагало партизанам. Постійно забезпечували одягом і харчами жителі села Плоске, де народні месники мали надійне пристанище. Села Сулак і Коробчине можна назвати партизанськими, бо тут партизанам допомагала більшість населення. Надійними сховищами для партизанів були і Носівські села Жовтень і Політвідділ.

Зима 1941—42 років була для партизанського загону дуже важкою. Через те, що партизани не могли вести активних дій, окупанти посилили терор проти Місцевих жителів.

В цей час партизани понесли багато втрат. В лютому 1942 року німці розстріляли зв\'язкову загону Марію Мармоленко. До війни вона працювала технічним секретарем райкому партії. Родом вона з Кукшина. До ІЗ січня вона була, в загоні, а потім Стратилат направив її для підпільної роботи в м. Ніжин. Коли вона вийшла на зв\'язок з підпільниками (а для більшої безпеки підпільники зустрічалися в натовпі Ніжинського ринку), тут її впізнав зрадник-односелець і видав гестапівцям. Вона мужньо перенесла всі катування та тортури і не зрадила своїх товаришів. Окупанти розстріляли ЇЇ у Ніжинській в\'язниці.

Серед жителів району були і такі, що служили окупантам не за страх, а за совість. Вони знали всіх місцевих людей, доносили на них у поліцію, гестапо, або навіть і самі розправлялися з партизанами та їхніми сім\'ями. В лютому 1942 року загинув партизан — директор Селищанської школи Борисенко Михайло Володимирович. Над ним розправився один із таких зрадників-посібників окупантів. Багато горя й страждань приніс людям цей зрадник-провокатор. Озброєний, водив він по місту німців і видавав їм активістів, членів партизанських сімей, а часто і сам їх розстрілював. Від його рук загинув і Борисенко. Після арешту Борисенко прилюдно назвав його зрадником і катом українського народу. Жителька Лісових Хуторів Боженко Євлампія Григорівна розповідала:

«Коли зрадник заявив, що я сам особисто розстріляю тебе», Борисенко спокійно відповів йому: «Ти зрадник, моїм трупом не закриєш своєї могили», після цих слів Борисенко і був убитий фашистським слугою. Партизани прийняли рішення знищити запроданця. Вони дали завдання жителю Лісових Хуторів Пилипу Повисшому, який в організованих окупантами десятках сільських господарств був керівником десятки, щоб той виманив запроданця із села в поле. Повисший попросив, щоб зрадник допоміг в\'язати у снопи скошений хліб. Німецький холуй довго відмовлявся, але, зрештою, погодився. Працювали в основному жінки, — чоловіків було лише їх двоє. Під час роботи до них непомітно підійшли 2 партизани і дали команду: «Руки вгору». І так із піднятими руками їх двох чоловіків повели до лісу, який був неподалік. Звідти почулися постріли. Ми побачили від лозняку біжить Повисший, йому партизани наказали імітувати втечу. Коли він прибіг на ниву, то заявив жінці зрадника, що її чоловіка застрелили партизани, а йому вдалося втекти.

Цей зрадник указував німцям і на інших вуличан: Борсука, Сопігу Петра, Пінчука. Вони були арештовані і про їх, подальшу долю ніхто нічого не знав. Напевно, вони загинули в катівнях гестапо. Моя сусідка бачила, як цей зрадник застрілив Стеценка Михайла з Адамівки. Вона ходила в Адамівку передати його дружині, щоб та забрала труп свого чоловіка. Причому вона дуже просила останню, аби та нікому не промовилася, хто їй сповістив про загибель чоловіка».

Ось таку страшну картину з життя окупаційного періоду розповіла Боженко Є. Г. Це не був якийсь окремий випадок. Це було типовим на той час. Прислужники окупантів по-звірячому мучили не лише людей, які були зв\'язані з партизанами, а й тих, хто співчував їм. Після поразки фашистів під Москвою гітлерівці посилюють терор над мирним населенням. Фашисти просто звіріють. Разом із ними звіріють і їх, прислужники. Особливу відданість фашистським окупантам проявляють запроданці з Лісових Хуторів:

Ось ще один приклад поводження цих нелюдів.

У травні 1942 року група партизанів у складі В. Шевчука, Г. Окостеня та О. Калини ішла на зв\'язок у явочну квартиру, що знаходилася в Лісових Хуторах. Але фашистський прислужник Лісохуторський староста Коротя організував тут засідку поліцаїв. Першим ішов Шевчук, якого поліцаї пропустили, а по двох останніх дали чергу з автомата. Калина Овсій був убитий, а Окостень — поранений. Окостень загинув пізніше, коли був посланий для налагоджування зв\'язків з обласним партизанським загоном. За смерть Калини, винуватцем якої був Коротя, партизани помстилися. Довго вони полювали за цим хижаком і тільки весною 1943 року змогли виконати вирок партизанського суду. Виконав цей вирок командир партизанського взводу Олексій Терещенко. Ось як про це розповіла жителька Лісових Хуторів Гумен Наталія Миронівна: «У період окупації німцями нашого району партизани мали зв\'язок із багатьма жителями Лісових Хуторів. Довгий час явочною квартирою була на нашій вулиці квартира Сеник Ганни, яка доводилася дядиною німецькому поліцаю старості Лісових Хуторів Короті. Сеник Ганна пообіцяла залучити цього карателя на сторону партизанів. Розповідають, що Коротя навіть дав згоду. А коли зв\'язкова пішла вдруге Коротя не вийшов до неї.

Тоді партизани запідозрили неладне і запропонували їй іти в партизанський загін. Вона не погодилася, і через деякій час була арештована. Загинула в катівнях Чернігівського гестапо. Після цього партизани вийшли на зв\'язок із другою вуличанкою Мохнатко. Поліцаї за вказівкою Короті влаштували засідку. Один із партизанів був убитий, ним виявився Калина Овсій Антонович. Ми довго чули перестрілку. А на ранок побачили, як свояк Короті Шелестюк їхав верхи на коні і волік по вулиці тіло Калини, шлея була затягнута на горлі вбитого.

Дотянувши до канави за нашим двором, він відчепив шлею й ногою зіпхнув тіло Калини в канаву на обочині вулиці. Там його і бачили всі вуличани, які в цей час ішли до церкви. Пізніше прийшли староста й десяцький узяли у нас драбину, положили на неї труп і віднесли до глинища. Тіло Калини було вкинуте ними з яму і привалене глибою обрушеної землі. Після звільнення Носівки нашими військами ми були свідками, як до цього місця прийшли дружино Калини, що повернулася з евакуації і почала голосити над його могилою. В Носівці їй розповіли про смерть чоловіка і проте, де він похоронений. А через деякий час тіло Калини було перенесене до братської могили м. Носівки.

В час окупації партизани декілька разів приходили щоб розправитися з Коротею й Шелестюком. Над Коротею вони виконали вирок партизанського суду. А Шелестюк весь час переховувався. Після звільнення району він був мобілізований у діючу армію. Після закінчення війни — демобілізувався і через декілька років помер. Розповідають, що Коротя і Смолка позабирали одяг Калини, навіть копалися в зубах щоб вирвати золоті зуби, але ті виявилися коронками і їх вони не захотіли знімати».

Друга зв\'язкова Мохнатко також була арештована поліцією, перенесла багато тортур і загинула в Чернігівському гестапо.

22 січня Мринська поліція арештувала старого партизана Демида Терентійовича Глинку. До війни Глинка працював бригадиром колгоспу ім. Будьоного. В партизанському загоні з жовтня 1941 року. В листопаді фашистські карателі посилили свої репресійні дії проти партизанів і мирного населення, особливо лютували вони після розгрому поліцейського стану в Козарах. Усе частіше вони появлялися в Носівських лісах, щоб знищити партизанський загін. Приймаючи до уваги стан здоров\'я Демида Терентійовича і його похилий вік (74 роки) Стратилат запропонував йому пробратися додому й там таємно перезимувати. А на весну, якщо окупантів ще не виженуть, знову повернутися в загін. Гірко було старому партизанові повертатися в окупований Мрин, але рішення було правильним.

В сувору зиму 1941 року старий партизан не вижив би в загоні. Партизани бачили, як стояв довго Глинка на лісовій стежці і махав рукою, прощаючись із загоном. Мринська поліція, а там були най заядлі запроданці, дізналася про його перебування в партизанах і арештували Глинку. Але ніякими звірствами вони не могли добитися від нього видачі партизанського загону. Він не відмовлявся від своєї участі в партизанському загоні, але про своїх товаришів не сказав ні слова.

Жителі Мрина розповідали, що партизана захотів побачити і поговорити з ним сам німецький комендант. Між ними відбулася така розмова:

Комендант.

— Де знаходяться партизани? Глинка.

— Не знаю. А якщо і знав би, то не сказав би.

Про цю розмову розповідали у свій час жителі Мрина. Старику вибили останні зуби, шомполом викололи око й били до напівсмерті, а 25 січня босого і роздягнутого ледь живого по морозу й снігу погнали на кладовище, де і розстріляли.

Про період із січня по квітень 1942 року прийнято вважати, що партизани в цей час не проводили активних бойових операцій. Але навіть у цей важкий для загону час окупанти не мали покою. Вересень 1942 року. 5 урочищі Верхи поблизу Плоского, де в цей час розташувався табір загону, нагрянули поліцаї. Але вони одержали таку відсіч, що частина з них навіть покидала зброю. Тоді ж зрадники виявили під Хотинівкою групу партизанів у кількості 20 чоловік. Для їх, знищення було зібрано всю поліцію району /понад 120 чоловік/\' Але Стратилат дав команду: «Прийняти бій». Купка сміливців розсіяла озброєну банду, яка відступила, із великими втратами.

У квітні місяці партизани Мринської групи (Компанець, Будник, Голодний) із Хмільників пішли в село Мрин. У крайній хаті вони дізналися, що в селі є гестапівці. Уночі відважні месники рушили в центр села. Але раптом їх зупинило грізне «Стій! Хто йде?». Часу для роздумів у сміливців не було. Вони відкрили вогонь. В бою вони вбили начальника Мринської поліції і двох поліцаїв. Пробравшись до поліцейського стану, вони обстріляли його і без утрат повернулися в ліс.

І ось надійшов наказ командування загону: на 21 квітня всім зібратися в хуторі Семениха. Весна в цей рік була пізньою. Водою залило всі низини й болота. Багатьом довелося добиратися на

збір човнами. Разом Із пробудженням природи починається активізація дій партизанів. Зібралися близько 60 чоловік. Частина партизанів загинула від рук окупантів. За свою безпечність поплатилися життям такі члени загону, як Довгопол, Кононенко.

В останніх числах квітня 1942 року в партизанській загін прибув Іван Дем’янович Костюченко. Він був партизаном у роки громадянської війни. Воював із кайзерівцями ще в 1918 році. Дуже часто в музеях можна побачити стару фотографію військового повстанського штабу серпневого повстання на Чернігівщині. На фотографії п\'ять партизанів, чотири з яких були членами військово-повстанського штабу, е т. ч. наші земляки Крапив\'янський і Покиньборода, а п\'ятим на знімку був Іван Дем\'янович. До війни він працював головою колгоспу. Після окупації Чернігівщини Костюченко переїхав у село Григорівку Ніжинського району. Тут він створює підпільну групу.

В перших числах квітня 6 чоловік із підпільної групи на. чолі з Іваном Дем\'яновичем улилися в партизанський загін. Підпільники розгорнули в Григорівні активну роботу. Підтримуючи зв\'язки із загоном, вони переправили в загін до партизанів голову колгоспу Ф. Щотку, директора Чемерського спиртозаводу Насадка, через них у партизанський загін прибули члени Ніжинської підпільної групи. В кінці 1942 року вороги викрили підпільну групу і за зв\'язки з партизанами Чернігівщини гестапо розстріляло близько 30 жителів села. Уникнути катівень гестапо вдалося лише чотирьом членам групи, які після провалу організації пішли в ліс.

Партизанський загін продовжував зростати. Партизанам уже бракувало наявної зброї. В цей час стало відомо, що в одного жителя с Червоні Партия:)-ни вдома схований станковий кулемет. Стратилат дав завдання Симоненку сформувати групу партизанів, яка б забрала й доставила в загін кулемет. Симоненко із групою партизанів у складі І. Костюченка, К. Шевирьова. Н С. Волчовника пробралися в Червоні Партизани. Вирішили переховатись у двоюрідної сестри Симоненка — Орини. Тут їх побачив поліцай Сліпак, який підтримував зв\'язок із партизанським загоном, тому група, не могла не довіряти йому. А Сліпак запевнив партизанів, що в селі крім поліції нікого з ворогів немає. Але Сліпак виявився зрадником і провів гестапівців до хати, де переховувалися партизани. Коли фашисти оточили подвір\'я, почалася перестрілка. Партизани, відчайдушне відстрілювалися. Костюченко влучним пострілом із вікна вбиває німецького офіцера. В цей час його тяжко поранило. Не можучи рухатись, він вирішив покінчити із собою, щоб не бути тягарем для партизанів. Розпрощавшись із товаришами, він миттю вихопив фінку, приставив до серця і всім тілом навалився на неї.

Партизани відкрили шквальний вогонь, в хід пішли гранати. Поки вороги опам\'яталися, троє сміливців вискочили у вікно і втекли через сусідні городи до лісу.

Тоді, як відбувався цей бій, сестри Симоненка не було вдома. Вона ходила до лісу за хмизом. А коли принесла в\'язку сушняку, застала повен двір німців та поліцаїв, и арештували, та коли вартові поліцаї замешкалися, вона непомітно вислизнула із двору й городами прибігла до лісу. її довго шукали, але даремно. Вартові поліцаї відповіли за її втечу.

Фашисти лютували. Вони не могли захопити не лише партизанів, а навіть

хазяйки хати. Фашисти втратили декілька карателів, в т. ч. одного офіцера. Свою лють вони вирішили звести на мирному населенню. Вони почали хапати на вулицях людей, всіх, хто попадався на очі. їх погнали в Ніжин і розстріляли і заложників.

На наступний день у Носівці про це сповіщала об\'ява з фашистським орлом.

«Дня 8 липня 1942 року обстріляні у Володьковій Дівиці німецькі солдати під час того, як вони виконували свої службові обов\'язки. При чому вбито унтер офіцера Німецької збройної сили.

Німецький рейх буде стократно карати за кожний замах на членів Німецької армії. У ранніх годинах 9 липня 1942 року розстріляно за постанова> військового часу 100 чоловік, котрі знали про присутніх бандитів у селі і про і не повідомили властей».

В щоденнику безуглівської комсомолки Ангеліни Полдневої є такий запис про цю жахливу подію: «Мені розповіла Тоня, як розстрілювали: стариків, чоловіків, 12 річних хлопчиків Володькової Дівиці, їх кидали в ями кою мертвим, кого живим і закопували» Про загибель старого партизана Костюченка розповідалося в оповіданні письменника А. Стася «Серце партизана». Ось скупі рядки з цього оповідання.

Старий Костюченко стріляв крізь вікно, а на підлозі перед ним розливалися кривава калюжа. Біля другого вікна гримів карабін Воловника Кулі карателів довбали стіни хатини, клювали розмальований синькою комин. Пригнувшись, відіпхнувши Гришку-моряка та Симоненка, Сашко Шевирьов жбурнув із сіней на двір дві «лимонки». Від вибухів зойкнули, сполохано задзвеніли й посипалися шибки.

Біжіть, хлопці? — хрипко мовив Костюченко. \'Вони втікають, бачите, втікають... — Він повільно сповз на підлогу, випустив гвинтівку. Та нараз підвівся,
тримаючись за лаву, витяг із-за халяви фінку:

Та що ви, Іване Дем\'яновичу? Проб\'ємося!

Симоненко хотів схопити його за руку і не встиг. Костюченко ударив ножем у груди, прошепотів, падаючи:

— Ноги мої прострелено... Прощайте хлопці.

З хрипом вдихаючи згіркле від пороху повітря, Симоненко проминув сіни, переступив через убитих, вискочив на подвір\'я, віялом, розсипаючи кулі з тремтячого автомата».

Як пише у своїх спогадах М. Симоненко, в березні 1942 року Стратилат мав зв\'язок з оточенцями, які проживали в м. Ніжині. Зв\'язок здійснювався через Кузьму Огієнка. На прохання «окруженців» прийняти їх у Носівський партизанський загін, Стратилат поставив перед ними завдання підірвати військові склади в Ніжині. Це завдання виявилося для них не під силу. їх, підпільна група здійснювала невеликі диверсійні акти. Але по п\'ятах підпільників слідувала гестапівська розвідка. Тому вони домоглися скорішого прийняття їх у загін. Сам же Бовкун з\'явився в партизанському загоні, перехитривши партизанського зв\'язкового. Це було, як писав М. Симоненко, 5 травня 1942 року. Загін, тільки-но зібраний Стратилатом розміщався на Сіриковому острові. Табірних землянок ще не було побудовано, всі знаходилися під відкритим небом.

Уже з перших днів перебування в таборі Бовкун почав виявляти своє невдоволення вимагати активізації Дій. На ці вимоги Стратилат заявив, що найперше в загоні потрібно навести порядок, а потім приступати до бойових дій. Ось вас у бою ранять — заявив він, — а в нас немає навіть землянки для поранених. Трудно з продовольством. Стратилат дав наказ Бовкуну із групою партизанів піти в с. Колесники і дістати в жителів села харчі. Але Бовкун разом із цим завданням розгромив поліцейський стан села. Здавалося б, що для військового наказ командира — закон. Але Бовкун, який учора, тільки обурювався відсутністю дисципліни, зараз обурюється тим, що йому перед шеренгою була оголошена догана. З цього часу між ними зароджується конфлікт. Бовкун у цьому вважав приниження своєї гідності. Замість того щоб налагоджувати бойові дії загону, час використовується на зведення рахунків. Доходить до того, що більшість членів загону загітована Бовкуном, приймає рішення іти на з\'єднання з частинами армії, що воюють на фронті.

В дуже складних умовах діяв тоді партизанський загін. Ворог раз у раз намагався знищити партизанів, влаштовуючи облави. Так було і в липні, коли загін розміщувався на межі Козарських та Кобижчанських лісів в урочищі Сучки. Тоді партизани розгромили колону ворожих автомашин, які слідували на Носівку. Було знищено одного німецького офіцера, розбито три ворожі автомашини. Окупанти влаштовують погоню за партизанами. Загін мав перебазуватися в нове місце. І ось бійці побачили, що їх хочуть оточити фашисти Швидко групи розгорнулись у бойовий порядок і прийняли бій. Щоб не бути оточеними ворогом, партизани відходять у глибину лісу і відриваються від переслідування. Після цього на нараді активу і було вирішено йти до лінії фронту. Залишивши частину загону в Носівських лісах, Стратилат вирушає в похід, надіючись по дорозі зустрітися з обласним партизанським загоном. Але дорогою Бовкун демаскує загін і його оточують окупанти. Це було під селом Гусавкою (тепер Менського району). Звичайно, виграти бій у таких умовах було не можливо. Партизани відступили, залишивши вбитими своїх товаришів. Смертю хоробрих тут зложили свої голови Іван Радзін — секретар парторганізації Носівського цукрового заводу, Петро Мазуренко — голова Носівської райспоживспілки, Наташа Боровик — комсомолка із Сулака, Кузьма Огієнко, Федір Бібіков. У партизанів не було навіть змоги похоронити своїх товаришів. їх у той час на місці бою похоронили жителі села.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Через 25 років — в липні 1967 року місце поховання їх було виявлено учнями Гусавськоі восьмирічної школи. Громадськість села організувала перехоронення їх останків. Труну було встановлено в Гусавському клубі, прикрашеному живими квітами. Біля труни виставлено почесну варту учнів школи.

До труни встановлено доступ жителів сусідніх сіл Гусавка й Локнисте. У варті біля труни стояли також керівники села, рідні загиблих, побратими-партизани. На перехоронення прибув син загиблого Л. Р. Мазуренка — Мазуренко із сім\'єю, колишні партизани, представники Носівського цукрозаводу. На багатолюдному мітингу виступили: колишній комісар 3-го полку з\'єднання «За Батьківщину» М. Г. Демченко, від працівників цукрозаводу — М. М. Мархай і О. М-Ющенко та інші. Від піонерів виступили Н. Тимошенко, яка вручила Г. П. Мазуренку вазу та землю, яку окропив своєю кров\'ю його батько. Останки партизанів похоронені поряд із могилою воїнів, загиблих у роки Великої війни.

Бій під Гусавкою розкидав загін у різні сторони. Бовкун із трьома бійцями звернули в болото і німці припинили їх переслідування. Решта загону з боєм почала відходити. Після бою частина загону вирішила і далі добиратися до лінії фронту. Як стало відомо вже після звільнення від ворога нашої території, ця частина бійців дійшла до фронту, перейшла його і влилася в ряди діючої армії. Це такі партизани як Крапив\'янський, Мачульський, Вовкогон, Огієнко, Щотка та інші. Вони громили ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни. Після звільнення партизани розповідають, що Крапив\'янський заїхав у Ніжин. На його пагонах красувалися майорські зірочки, а на. грудях бойові ордени й медалі. В далекій Болгарії він загинув смертю хоробрих. Бовкун із своєю невеличкою групою повернувся в Носівські ліси. Микола Симоненко за завданням Стратилата залишився в районі, до лінії фронту він не слідував. В його обов\'язки входило об\'єднувати партизанів, які по ряду причин залишилися в Носівських лісах, підтримання зв\'язків із підпіллям і явочними квартирами. Як виявилося, вирішили продовжувати партизанську боротьбу і не покинули району партизани Шевчук, Брусиловець та інші. Збір їх відбувався в партизанському таборі Більських лісів. Через декілька днів Симоненко переводить своїх людей в Кобижчанські ліси і зустрічається з Бобровицьким партизанським загоном, яким командував Бабіч. Тут його застає Бовкун, що повернувся з під Гусавки. За словами Симоненка разом із Бовкуном було лише 3 бійці. Бовкун просить у Бабіча прийняти його в свій загін. Але Бабіч відмовив йому. Тоді Бовкун вирішує діяти своїм окремим загоном. Із загону Бабіча до Бовкуна переходить Порфірій Кіхтенко. До них приєднується Сеник, що тільки прибув у загін, і Оксана Коробко. Вирішує діяти в складі загону Бовкуна й група Богданова, яка також самостійно добиралася в Носівські ліси після бою під Гусавкою. Бовкун підкреслював, що на початку боротьби з окупантами до його загону входило 14 бійців, із яких 12 були чоловіки, і 2 жінки. На нараді загону було обрано керівництво: командиром Загону став Бовкун, комісаром — Кіхтенко, начальником штабу — Сеник.

Після бою під Гусавкою Стратилат збирає бійців загону, які там залишилися. Група в складі 9 бійців повертається в район. Обидві групи зустрічаються, але Бовкун не захотів діяти разом із Стратилатом. Від Бовкуна до Стратилата перейшли Ярмош, Мірошник. Таким чином на місці єдиного Носівського партизанського загону створилися й діяли окремо один від одного три партизанські загони: Бовкуна, Стратилата, Симоненка.

Симоненко зі своєю групою повертається в Більські ліси. Базуючись тут, він самостійно розпочинає боротьбу з ворогом. Цьому сприяло і те, що в його руках були зв\'язки із підпільними групами, зв\'язкові, явочні квартири, його невеличка група скоро переростає у великий партизанський загін, що на весну 1943 року, вже налічував понад 120 бійців. Це була вже грізна сила. Цей загін починає рейкову війну. Перші підірвані ворожі ешелони , на його бойовому рахунку. Загін Симоненка здійснює цілий ряд нападів на поліцейські стани навколишніх сіл. Ось як про це розповідає він у своїй книзі \'В лісах над Остром». «... у листопаді 1942 року зв\'язковий Рибка сповістив, що у старшого поліцая села Григорівки зібралась на ночівлю поліція. Уночі відділення Гравія Костюченка оточило будинок, де ночували поліцаї. Партизани запропонували зрадникам здатись, але ті відмовились. Тоді будинок підпалили. Після цього в селі Григорівка поліції не було.

Якось бійці Будник і Нижник побачили, що по дорозі з Хотинівських лісів на Носівку рухається велика, група людей. То поліцаї вели полонених. Будник з автоматом напоготові вийшов на дорогу і наказав поліцаям кинути зброю. За ним вийшов і Нижник із ручним кулеметом. Поліцаї негайно виконали наказ і відійшли в бік, їх було вісім.

Хто з вас старший? — допитувався Будник у поліцаїв;
Але ті мовчали.

Ви ж на розстріл ведете своїх людей! Звідки ви, недолюдки?

Із Лихачева... З Хотинівки... — мимрили перелякані поліцаї.

Будник закликав полонених знайти своє місце в боротьбі з окупантами і дозволив їм розійтись. Поліцаї ж падали на коліна і з плачем просили дарувати їм життя. Огидно було дивитися, пише Симоненко, як вони плазують, благаючи пробачити їх. Коли партизани спитали, чи будуть вони і далі служити в поліції, негідники хором поклялись кинути цю ганебну службу. Партизани вирішили відпустити їх. Подякувавши, поліцаї пішли. Жодний з них, справді, не служив ворогові».

Ось ще один епізод із діяльності групи Симоненка:

... Жив перед війною у Мрині чоловік на прізвище Кобилецький. Він працював перукарем, потім секретарем у школі.

Коли фашисти окупували Носівський район, до будинку Кобилецького під\'їхали німці на легковій автомашині і забрали його із собою. Згодом нам повідомили, що він передав у Ніжинське гестапо відомості про Мринських активістів. В той же час дізнались, що Кобилецький улаштувався в Ніжині священиком.

Якось зв\'язкові повідомили, що у «Вербну суботу» Кобилецький приїде правити службу в село Колісники. Група партизанів на чолі з Василем Ярмошем уночі зуміла проникнути в церкву і там очікувати попа. Дійсно, раптом, коли парафіяни прийшли до церкви, на легковій автомашині туди під\'їхав і піп. Сидячи зі своїми хлопцями в темному куточку вівтаря, Ярмош (він до війни деякий час працював у Мрині пізнав давнього знайомого.

Спостерігаючи за попом, Василь Тарасович помітив, що той, перш ніж надіти рясу, вийняв із кишені ручні гранати і пістолет. Тут Ярмош підійшов до нього, представився й запропонував зняти священицький одяг і піти за ним.

А в церкві люди чекали богослужіння. Величезним було здивування дідів і бабусь, коли перед ними з\'явився піп у супроводі партизанів. Ярмош пояснив парафіянам, якому «гарному» священику, доручили вони молитися за них. Богу, показав вилучену зброю, там у нього виявили надрукований на машинці список активістів села Мрин».

На початку листопада 1942 року в Носівські ліси до партизанів прибув уповноважений Українського штабу партизанського руху Яків Романович Овдієнко. він разом із радисткою Галею Дубовик літаком був перекинутий через лінію фронту на територію розташування Носівського партизанського загону. Коли спускалися на парашутах, біля залізничної колії їх виявив німецький патруль і підняв тривогу. Почалася погоня.

Нашвидку, закопавши в землю парашути, гості з Великої землі, петляючи й замітаючи свої сліди, стали пробиратися до лісу. Овдієнко добре знав місцевість, бо сам був із цих місць. До війни працював директором МТС у Бобровицькому районі. Декілька днів вони блукали по лісах, заховавши рацію в скирті соломи. Згідно із записами Бовкуна було це вже аж під Киселівкою. Натрапивши пізніше на будинок в лісі (а цей хутір у навколишніх місцях називали «Блащихою»), стали спостерігати за ним. Виявилося, що це був віддалений партизанський пост. До цього будиночку кожної доби під\'їжджали озброєні люди. Овдієнко зрозумів, що це партизани. Він підійшов до вартових і попросив, щоб його зв\'язали з командиром партизанського загону.

Коли партизани привели затриманих у табір, відбулася зустріч представника Великої землі з Бовкуном. Як розповідає у своїй книзі Іван Михайлович, прибулий розпоров підкладку свого старенького пальто і вийняв з нього надруковане на шовковій стрічці посвідчення представника радянського Уряду.

Овдієнко привіз у загін інструкції та вказівки по розгортанню партизанської боротьби на окупованій території. На жаль, заховану у скирті рацію невдовзі знайшли вороги. Через це налагодити зв\'язок з Українським партизанським штабом представнику Великої землі швидко не вдалося. А було скликано нараду загону й Овдієнко поставив перед партизанами завдання військового командування — активізувати боротьбу з окупантами.

Саме в цей час переможно закінчувалася Сталінградська битва. Перед партизанами було поставлено завдання активізації боротьби з місцевими окупаційними загонами. Особливо було наголошено на організації «рейкової війни», тому що по залізниці до місця наступних битв німці підтягували свої резерви живої сили й техніки. Кожен пущений під укіс ворожий ешелон мав стати великою допомогою нашій регулярній армії.

Дізнавшись про існування окремої партизанської групи Стратилата, Овдієнко в той же день виїжджає до нього. Переговори були короткими. Стратилат зразу ж погоджується на приєднання своєї групи до загону Бовкуна. В партизанський табір Бовкуна Овдієнко повертається разом із Стратилатом. Це було на початку листопада 1942 року. Об\'єднання докорінно змінило стан партизанської боротьби. Цьому сприяв авторитет Стратилата, його зв\'язки з підпільниками району. Адже тепер запрацювали підпільні групи, явочні квартири, зв\'язкові. Зразу ж відчулася велика віддача спільної боротьби. Коли до цього часу за липень-жовтень майже не було великих бойових операцій, то в листопаді, особливо в другій його половині цих операцій уже важко перелічити. Узяти хоча б такий приклад. Підпільні групи, створені в Малій Носівці на Дослідній станції декілька разів добивалися переходу з партизанський загін. Але з часу Гусавського бою зв\'язок із загоном, як пише Степанов, було втрачено. І ось нарешті після повернення Стратилата радісна звістка для підпільників — зв\'язок відновлено. Обидві групи і з Малої Носівки, і з Дослідної станції організовують переправлення підпільників у партизанський загін. Як відбувалося це, як переправили в ліс свої групи Степанов і Розжогін, ми ознайомимося нижче з його спогадів. Нові бійці загону зразу ж були задіяні в бойові операції.

На початку діяльності загону Бовкуна аж до листопада 1942 року бойових операцій проводилося дуже мало, або, як і проводилися, то не дуже значні. Про діяльність загону в цей період він далі не пише. Як і на початковому етапі діяльності загону Стратилата, так в організаційний період загону Бовкуна партизани несли втрати не в бойових операціях, а під час зв\'язків із підпільними групами.

В жовтні місяці загинув Савелій Юхимович Омельченко. До війни він працював директором Носівського цукрозаводу. В партизанському загоні з початку окупації району. Убитий поліцаями під час відвідання явочної квартири в с. Мрин. Сім\'я Заволових, де була одна з явочних квартир цього села, була лояльна до радянської влади. Це сім\'я споконвічних бідняків. Але в цей час до дочки Заволових пристав у прийми поліцай на прізвище Заєць. Випадково він довідався, що на зв\'язок із хазяйкою двору прийде партизан. Заєць із засідки вбиває партизана. Цим партизаном виявився Омельченко. Труп Омельченка відвезли до пожежної частини села, де він пролежав 5 днів. Після цього поліцаї зачепили його віжками і відволокли до скотомогильника, де і закопали. Після звільнення території району тіло партизана було перенесено в братську могилу в центрі Мрина.

Другою тяжкою втратою партизанів була загибель Павла Васильовича Сеника — начальника штабу загону Бовкуна. Сталася вона 26 листопада 1942 року.

Павлу Васильовичу Сенику виповнилося 27 років, коли він здійснив свій подвиг. Сеник — кадровий військовий, офіцер. Коли почалася війна, військова частина, в якій він служив, в числі перших вступила в бій з ворогом. Місяці безперервних боїв, героїчна оборона Києва. Відхід і оточення. Сеник пробирається в Носівку. Для нього не стояло питання: як бути далі? Бити ворога зобов\'язувала військова присяга й совість патріота. Це і привело Сеника в ряди народних месників. А тут військові знання були конче потрібні. Тому його обирають начальником штабу загону, яким командував Бовкун. Сеник не тільки розробляв плани бойових операцій, а й особисто брав участь у багатьох із них.

Його бойові товариші згадували, що в найбільш складних обставинах Сеник завжди був поруч із ними.

І ось, нарешті, останній бій на рахунку Павла Васильовича. Зв\'язкові донесли, що готується нова каральна операція проти партизанів. В котрий раз ворог збирає сили, щоб ще раз «прочесати» ліси. Потрібно було мати детальні відомості про ворожі частини, про їх, дислокацію, озброєння. Два відважні месники вирушають у Носівку. На бойове завдання пішли Павло Сеник і Павло Кабанець.

... Стояла тиха осіння ніч. Дві постаті безшумно рухалися полем із Підгайного в Носівку. Коли перед ними в темряві почали вимальовуватися околиці Носівки, сповільнили крок. Ось поруч колгоспне подвір\'я, а там за городами вулиця. Усе так знайоме Павлу з дитинства. Знайомі садиби, дерева, навіть кожен кущик. Знайома стежка поверне на подвір\'я, де їх чекали зв\'язкові. І з кожним кроком спливають у пам\'яті сторінки дорогого, хоч і турботливого, але тепер такого недосяжного довоєнного часу.

І раптом спогади партизана перервало грізне

- Стій? Хто йде?

Ворожа засідка. А пароль невідомий.

— Залягти! — Наказав Кабанцю і сам мерщій повалився на землю. І враз

ударив кулемет. Повітря сповнилося свистом куль. В той же час відчув, яг . гаряче обпекло ноги. Спробував поворухнути ними — вони не слухалися. Зрозумів — поранений. А вороги почали оточувати їх. Значить про відхід не може бути і мови. Головне врятувати товариша.

А до кулеметних черг почали приєднуватися автоматні. Били десь уже збоку й десь навіть позаду. Так, карателів багато і вони намагаються оточити сміливців. Вихід був один: відповзти в той бік, де ще нічну тишу не краяли автоматні черги.

— Це наказ! — задзвеніли сталеві нотки в голосі капітана Сеника. — Негайно відповзти! вийти з оточення і доповісти обставини в загін. Я прикриваю відхід. Я поранений в обидві ноги і відступати не можу. Негайно.

Відстрілювався до останнього патрона. Останній залишив для себе.

Опритомнів у лікарні. Вороги обіцяли вилікувати за зраду. А коли відмовився давати відповіді на їх запитання, почалися тортури. Під час одного з таких допитів Павло кинувся на ворога і був застрелений. Над ним уже мертвим довго глумилися вороги, зганяючи свою звірячу лють. «Так умирали справжні патріоти» — писав про нього М. Д. Симоненко у своїй книзі «В лісах над Остром».

Після того, як тіло партизана було впізнане зрадником гестапівці розстріляли всю родину Сеників. В гестапівських катівнях загинуло 5 членів сім\'ї і рідних Павла. Із сім\'ї його сестри Євдокії Василівни гестапівці розстріляли навіть трирічного хлопчика. Врятуватися вдалося лише дочці господарки двору. Галя Данилко встигла втекти до партизанів. У священній боротьбі з фашистськими загарбниками вона зайняла місце полеглого смертю хоробрих Павла Сеника. Мстила за його смерть, за смерть своєї сім\'ї, за смерть тисяч людей.

У книзі-альбомі Я. Давідзона «Уходили в поход партизаны» на сторінці ЗО—31 короткий нарис «Судьба поколений» і портрет дівчини-партизанки з рушницею, в кожанці і партизанській шапці. Це наша Галя Данилко. Фотокореспондент, який був командирований з Великої землі в обласний партизанський загін, зробив цей знімок трохи пізніше. Із сторінок партизанського фото літопису цей фотознімок обійшов усі газети й журнали. Про Галю знали в усій країні.

Після війни Галя закінчила Носівську середню школу (при чому із золотою медаллю), а після Київського технологічного інституту харчової промисловості, захистила кандидатську дисертацію і працювала викладачем у цьому інституті. Про життя-подвиг Галі Данилко написано багато нарисів, знято документальну телестрічку. В 1967 році про неї писав журнал «Огоньок» (№41 с. 10—11 — В. Павлов). «Нас водила молодость» в 1977 році — газета «Радянська Україна (9 липня — А. Мельничук «А волошки сині мов небо») і багато інших .

Галя брала участь у багатьох бойових операціях. Про одну з них проведену разом із Степановим буде розповідь на наступних сторінках цієї книги. В боях із ворогом вона брала участь і як боєць загону, і як медсестра. Це й операції на залізниці, і операції по знищенню німецьких гарнізонів та поліцейських станів. Ще до прибуття її у загін, родина Галі допомагала партизанам продуктами, одягом. Пізніше в загоні вона незамінний зв\'язківець із Ніжинським підпіллям і, зокрема, із Яковом Батюком.

Ось один епізод із спогадів Галі про її бойову біографію:

«У червні 1943 року третій батальйон під командуванням О. Шевирьова повертається з Міжріччя після потоплення ворожих барж із боєприпасами. Слідвали ми в ліси під Олишівкою. За коротку червневу ніч батальйон не зміг подолати великий шлях по полю і зупинився на відпочинок до настання ночі в невеличкому ліску під Олишівкою. В батальйоні було до 300 чоловік. Біля 8 години ранку ми були оточені фашистами. Зав\'язався жорстокий бій. Перша спроба, друга і третя прорватися із оточення не увінчалися успіхом, появились поранені Марія й Василь Нагорні, Володя Богданов. Іван Генералов, Олександр Шевирьов, Слава Невінський. Вирішили зайняти кругову оборону. Уся надія це наш старенький «Максим». Я перев\'язала поранених. Але кулі прочісували наш лісок наскрізь. Слава Невінський поранений вдруге, після, того як я йому перев\'язала ноги в колінах.

А ранені все прибувають. Просять води, але Василь Байбуров, що стріляв із кулемета в декількох кроках від місця, де я знаходилася з пораненими, забрав у мене останню воду із фляги для кулемета, в якому вода закипіла. Кінчаються патрони. Є убиті: Саша Козлов, Микола Потьомкін і дівчина Таня /прізвище не пам\'ятаю/. В середині дня кінчились патрони. І тоді партизани пішли в рукопашну і захопили боєприпаси, які карателі привезли на підводах. Патрони до наших гвинтівок не підходили і наші бійці підбирали гвинтівки на полі бою в убитих ворогів. Відбивались всім, чим могли. Головне для нас було дочекатись ночі.

І ми вистояли. З настанням темноти ми похоронили убитих. На дві підводи, що залишилися в нас, ми навантажили поранених і з боєм під прикритій темноти вибралися з оточення. Захопили документи в убитого командира фашистів. По документах і плану знищення партизанів ми дізналися, що на кожного партизана було по 10 ворожих солдатів. Багато моїх хороших вірних друзі не дожили до дня Перемоги. Смерть їх завжди була для нас страшним горем...

Це розповідь людини, яка пройшла ас: страхіття окупації і кривавої боротьби з окупантами. Партизанський поет М. Виноградов присвятив Галі Данилко вірша:

А вот и девушка, зовем ее мы — Галя,

Шестнадцать лет — она уж старый партизан.

Уже давно винтовку в руки взяла,

Ремнем с подсумками стянула тонкий стан.

Она скромна, застенчива немного

Смела, находчива, решительна в борьбе,

Ко всем относится внимательно и строго,

Хранит все лучшее й чистое в себе.

Чтоб нашу жизнь в лесу разнообразить,

Ее суровость сгладить хоть на миг,

Нам Галя и споет, продекламирует и спляшет,

Стремясь товарищей своих развеселить

Концерты ставились, и здесь Галина наша

Была любимицей у «публики лесной»

Героев славила, их смерть, что жизни краше,

Их ненависть к врагу с которой шли на бой.

Живим представила во всем величьи Данко,

Который сердцем огненым пылал,

О ком, зовя к борьбе, так пламенно и ярко

Великий Горький сказку написал...».

У книзі І. М. Бовкуна «Подвиг під псевдонімом\' є цікавий епізод із бойової біографії партизана Федора Степанова. Повертаючись вночі з одного завдання, він виявив, що в селі Лукашівці розквартировані мадяри. Назвавшись господарці хати представником поліції. Степанов заходить у цю хату і забирає зброю мадярських вояк. В сусідській хаті, в яку йому допомогла увійти ця господарка знову 5 автоматів та рушниць із набоями і так по всій невеликій вулиці села. В загін він привіз повні сани ворожої зброї. Цю операцію він зумів провести без жодного пострілу, так би мовити, попутно з основним завданням. В 198Ь році я надіслав йому листа із проханням розповісти про його участь у бойових партизанських буднях. А невдовзі отримав від нього із Саратовської області цілу бандероль із його спогадами. Понад 70 сторінок цих спогадів малюють сувору картину партизанського життя. Народний месник розповідає про трагічні сторінки першого періоду Великої Вітчизняної війни, відступ із частинами Червоної Армії, оточення в районі Пирятина, про те як він добрався до Носійки, як йому вдалося встановити зв\'язок із Стратилатом. По завданню Стратилата Стопанон влаштовується на роботу в Малу Носівку, а свого товариша Розжогіна він влаштовує в Дослідній станції. Поліція арештовує їх запідозривши в зв\'язках и партизанами. Після двох з половиною місяців допитів і катувань в Ніжинському гестапо їх відправляють у табір смерті — Дарниця, табір для військовополонених. Випадкова втеча з нього і знову повернення в Носівку, Тепер уже зв\'язок л підпільниками Носівки, зокрема з Реуцьким і Бондаренком, організація підпільних груп в Малій Носівці і на Дослідній станції і нарешті, довгождане переправлення в листопаді 1942 року в партизанський загін.

Степанов сповна пережив трагедію війни, він пройшов усе пекло окупаційного режиму. Ми знаємо, що з Дарницького табору смерті із багатьох сотень тисячі військовополонених врятувалися лише одиниці. Серед цих одиниць був і Федір Степанов.

Бовкун наводить лише один епізод біографії героя. А їх було безліч, їх не можна назвати інакше, як героїзм у повному розумінні цього слова. Такий героїзм міг бути народжений лише великим гнівом до окупантів, які розпинали наш народ. Цей епізод на грані неймовірності. Його здійснила людина, яка пройшла пекельний шлях окупаційного режиму і в якої вже не було іншої мети життя, як звільнення Батьківщини від окупантів.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Ось скупі рядки цього вчинку Степанова з його спогадів:

«У Носівку я їздив часто сам». На цей раз визвав мене Бовкун і сказав: Сьогодні поїдеш у Носівку. Візьми ці листівки й розкидай їх по дорозі в Носівці і візьми із собою Галю Данилко — вона там піде до своїх на зв\'язок. Коли ми стали під\'їзжати до Носівки, побачили, що біля крайнього будинку стояв вартовий. Він перетяв нам дорогу. Назад вертатись було пізно, тільки вперед. Я смикнув віжками коня. Вартовий крикнув: «Стій! Хто їде?-. Я відповів: «Мринська поліція». Зупинив коня, зліз із саней і підійшов до нього. Подаю йому руку Для привітання. Подав і він мені. Тоді я зажав його руку, а другою вихватив у нього зброю. «Сідай, — сказав я йому — поїдемо до начальника», і повернув коня в провулок, куди мені було потрібно. А він говорить:

До начальника потрібно їхати прямо». »Не розказуй, куди їхати везуть і розповідай усе, про що я буду запитувати». Тепер він, нарешті, зрозумів усе і почав йорзатися в санях. Я витягнув із кишені хустку і зав\'язав йому очі, щоб він не бачив, куди ми будемо їхати. Потім зняв його шапку, одягнув на себе, а свою на нього. Зняв його пов\'язку, вивернув у сані боєприпаси, потім запитав як давно тут виставлено пост. Він відповів, що лише сьогодні. «А де ще виставлені додаткові пости?». Він відповів. Я перестав запитувати, щоб нас ніхто не почув. Приїхали до потрібного місця. Підводу залишили в кущах і всі троє, пішли до хати. Подав пароль— нам відкрили. Зайшли в хату. Я посадив вартового поліцая і рядом Галю, «Дивись, — кажу — щоб він не зірвав пов\'язки з очей. Сам вийшов у коридор із хазяїном. Поговорили, про що було потрібно Заходимо в хату. Я підійшов до поліцая, запитую:

Скільки у вас арештантів у КПЗ?

Чоловік 50—60.

А скільки поліцаїв у приміщенні?

Та їх там багато.

А скільки тих, що не сплять?

Не спить один, старший черговий. Решта сплять до зміни.

Яке озброєння?

Ручний кулемет на столі, спрямований у вікні на двір.

В якому кабінеті сидить черговий?

У третьому.

Я тебе прошу допомогти звільнити людей із КПЗ, життя я тобі гарантую — можеш їхати з нами.

В цьому я тобі допоможу, — відповідає він.

У воротах стоїть вартовий, чи є у вас пароль?

Немає.

А в нічний час поліція з інших сіл приїздить до вас?

Приїжджає, як же. Вартовий допускає і ті повідомляють, із якого села.

Ну дорогий, їдемо в центр, звільнимо арештованих. Ти можеш їхати зі
мною. Хто з поліції бажає, хай їдуть. Життя вам гарантую. Він іде раз сказав:
«Я тобі допоможу».

Вийшли з хати, сіли в сані. Попрямували в центр.

Під\'їжджаємо, я йому розв\'язав очі. Вартовий крикнув:

«Хто йде», «Володько-Дівицька поліція з донесенням до начальника. «Один до мене!» Приказує він.

Я зліз із саней, пішов до нього. Галя з тим поліцаєм залишилася на санях. Я думаю: Я його зараз зніму й передам Галі під охорону. Підходжу до вартового, подаю йому руку, а в лівій держу пістолет. Але вартовий робить крок назад: Іди, начальник там. А зброя направлена на мене. Ліву руку мені вже підняти пізно. Я повернувся й пішов у приміщення. Підійшов до дверей чергового — думаю зараз кулемет буде у моїх руках. Але за дверима чути голоси людей. Зараз я кину дві лимонки й кулемет буде в моїх руках В цей час полонений вартовий, що був на санях, б\'є Галю по потилиці. Галя падає а він стрибнув із саней і зник на, подвір\'ї. А вартовий на воротах кидає пост і йде до мене в коридор, вже ступає на подвір\'ї по східцях. Я гранату швидко в кишеню, став біля дверей Він просунув гвинтівку вперед. Я схопив гвинтівку, він гвинтівку кинув і вчепилася у мене. Я стріляю. Він падає і повзе на мене. Стріляє вдруге. Нарешті я звільнився. В цей час з мене злетіла шапка, пов\'язка й ремінь. Я вискочив, побіг до саней. Галя була сама. Віжки в руки і ми рвонулись. По нас стріляли. пустились в погоню, але ми встигли втекти\'.

А ось ще один епізод із спогадів Степанова. Перед його ротою поставлено завдання розгромити поліцейський гарнізон у салі Браниця. Гарнізон був добре укріплений. Навколо нього були споруджені доти, що з\'єднувалися між собою траншеями. Гарнізон мав свій склад боєприпасів. Для операції рота Степанова підсилюється гарматою, двома групами партизан, які повинні були відвернути увагу ворога, коли на підмогу Браниці з Бобровиці і Кобижчі підійдуть ворожі гарнізони. Під прикриттям вогню окрема група повинна закидати траншеї гранатами. Перед цим потрібно було перерізати телефонний зв\'язок гарнізону з іншими ворожими частинами. План операції детально розроблявся в штабі загону.

Під керівництвом Степанова почалася бойова операція. Як і передбачено, рота обійшла гарнізон, перерізала зв\'язок, але була виявлена ворогом. Ворог об\'явив бойову тривогу. По роті відкрито зливу вогню. По ворогу вдарила партизанська гармата. Підготовлені групи закидали траншеї гранатами. Партизани увірвалися б траншеї і відрізали від гарнізону склад боєприпасів. В цей час Степанов одержав два поранення і не міг рухатися. А вороги тим часом викликали на допомогу \'3 Бобровиці гарнізон німців, із Кобижчі —гарнізон мадяр, які на машинах примчалися до Браниці. Степанов дає команду виставленим групам відволікати увагу прибулих фашистів, а роті готуватися й почати відступ. Бійці роти знайшли підводу, підібрали поранених і відступили в ліс. Дорогою медична сестра Галя Дубовик зробила Степанову перев\'язку. Уся його гімнастерка була залита кров\'ю. Завдяки старанням партизанського лікаря Чузовй — Степанов видужав, і скоро знову прийняв свою роту. Пораненого Степанова поля бою винесли і. Пилипенко, І. С. Опенько і Г. Ф. Опенько, П. О. Опенько, С Косар. На полі бою залишався один поранений боєць, якого підібрали німі Вони примусили його від себе написати прохання прийняти в загін одну жінк1. яка погодилася шпигувати за партизанами, але її наміри були викриті пильністю партизанів.

Гак у своїх спогадах розповів Степанов про бій, в якому він був пораненні Закінчив свій бойовий партизанський шлях Степанов Федір Васильови командиром 4-і роти, 1-го батальйону 3-го полку з\'єднання «3а Батьківщину>. В другій половині листопада 1942 року и загін приходить керівник Носівської підпільної групи Микита Ішшович Роугський. В основному вся підпільна робота в Носінні проводилася під його керівництвом. В результатах успішної партизанської боротьби в районі була велика заслуга и сміливців-підпільників. які в умовах окупаційною режиму зуміли успішні) вести підпільну роботу.

Реутський напередодні війни працював завідуючим районним фінвідділом Козелецького району. За завданням Попудренка він прибуває в Носівку, де райком партії влаштовує його на роботу під прізвищем Гавриленка. Разом із прибулими з інших районів, він повинен був створити в Носівці підпільну групу і підтримати зв\'язок із новоствореним партизанським загоном. Поселився Реутський на квартирі Андрюк Ганни Макарівни. В райкомі отримав 3 ящики листівок і закопав їх у кінці городу нової хазяйки. Стратилатом для нього був призначений спеціальний зв\'язковий. Але коли в Носівку вступили окупанти, виявило ся що і зв\'язковий і члени підпільної групи (жителі з інших районів) відступили , частинами діючої армії. На зв\'язок із ним від Стратилата прийшов Гаврило Мірошник.

За, завданням Стратилата він відкопує залишені листівки і вночі розкидали їх по вулицях Носівки. Перед ним постає завдання — створити заново підпільну групу. За порадою із партизанського загону він знайомиться з хазяйками явочних квартир Ганною Труніною та Катериною Сябер. Тепер у квартирах цих жінок він зустрічається із зв\'язковими партизанського загону. За порадою Стратилата він улаштовується на роботу в Малоносівське відділення радгоспу. Ретельно вивчаючи людей, тут він залучає до підпільної роботи вчителя Олександр, Федоровича Бондаренка. Тепер квартира Бондаренка стала третьою явочною квартирою. Згодом до роботи в підпільній організації був залучений ветфельдшер Носівської ветлікарні Микола Васильович Пивовар і його дружина Марі» Силівна. На їх квартирі також відбувалися зустрічі із зв\'язковими партизанами. Пивовари діставали партизанам медикаменти та медичні інструменти. Скоро склад підпільної групи розширюється. До неї вже входять Іван Пилипович Семенець, Степан Гаврилович Філь, Тетяна Федорівна Мірошник. Окрему групу було створено в господарстві Мала Носівка. До неї входили робітники Шота Гогобарідзе. Павло Трусов, Федір Степанов. Герасим Литвак. Семен Стішковський. Як пише Реутський «Керівництво підпільною організацією систематично здійснював командир партизанського загону Стратилат. За його дорученням у Носівку періодично приходили партизани на чолі з М. Д. Симоненком. Головна квартира явок була у Г. Труніної та К. Сябер. Симоненхо був одним із найбільш сміливих і відважних партизанів.

Він з групою месників часто навідувався в Носівку, як у розвідку, так і для того, щоб дістати зброю, продукти, медикаменти. В цьому допомагала наша підпільна організація...

В господарстві Мала Носівка тоді працював бухгалтером Петро Лукич Красницький. Він якимось чином дізнався, що діє підпільна група і заговорив із мною, що треба відправити до партизанів Омеляна Петровича Хахуду, колишнього партизана ще громадянської війни, який зараз переховувався у нього від поліцаїв. Я викликав із лісу партизанів, і Хахуду відправили в загін. Згодом він став комісаром полку... Реутським були відправлені в партизанський загін О. Шкляренко, Лужєнецький, змінний інженер Носівського цукрозаводу Овдій.

У другій половині листопада 1942 року Реутського послали по роботі в Ніжин. В цей же день у Малу Носівку прибули начальник Носівської поліції Бувай-лик та слідчий Гриценко, їх мета була арештувати Реутського за наказом німецької комендатури. Про це дізнався бухгалтер Красницький. Він повідомив підпільників. Двоє з підпільної групи Литвак і Гогобарадзе зустріли Реутського на території Носівської дослідної станції і попередили його про намір поліції. В Малу Носівку він не повертається, а через Труніну про це доповів Стратилату й одержав від нього дозвіл іти в партизанський загін.

Через місяць партизани здійснили напад на господарство Мала Носівка. В нападі брали участь Симоненко, М. Фігура, Г. Мірошник, О. Гейко, М. Реутський. О. Хахуда. Найбільш детально ця операція, описана у спогадах Реутського, який керував нею. Тому наводжу повністю уривок із його спогадів, Реутський пише: «. . В середині грудня 1942 року в один із суботніх вечорів до Малої Носівки наблизилися семеро партизанів. На чолі із Симоненком. Я їх зустрів на галявині лісу. Спершу домовилися, як роззброїти охорону і що взяти для партизанів. Під\'їхавши до господарства, ми дізналися у сторожа, по двору, члена нашої організації Литвака Герасима Павловича, що один поліцай в гуртожитку, а інші — їх було сім — сплять у бараках. В гуртожитку ми схопили поліцая Коваленка і запропонували йому зберегти життя, якщо він тихо побудить решту поліцаїв. Ми повинні були взяти їх без пострілів, бо через залізницю на заводі було розквартировано понад півтораста добре озброєних мадяр.

Коваленко погодився, і так ми тихо роззброїли й забрали всіх поліцаїв. їхніми гвинтівками озброїли членів нашої організації. В господарстві взяли необхідні для партизанів коні, продукти, одяг. Я вивісив у дворі заклик до робітників Малої Носівки йти в народні месники. Потім вся підпільна група разом з партизанами й арештованими поліцаями рушила в ліс. Суд над зрадниками за знущання над радянськими людьми відбувся в дорозі. Отже вся підпільна група Малої Носівки, а трохи згодом і більшість підпільників Носівки опинилися в партизанському загоні.

Вихід підпільників із Малої Носівки, заклики до робітників, особливо, кара над запроданцями відіграли немалу роль. Розгубились поліцаї Носівки. і через деякий час випустили близько 40 заарештованих радянських людей, приречених на розстріл. І самі поліцаї чисельністю 32 чоловіки на чолі з начальником поліції Бувайликом зі зброєю в руках прибули в ліс до партизанів з проханням прийняти їх у загін. Вони дали обіцянку, що в боротьбі з німецькими фашистами змиють із себе ганебну пляму зради. В загоні обговорили цю пропозицію і прийняли їх, хоча за ними і встановили нагляд».

Реутський був призначений політруком роти, якою командував відважний партизане. Й. Компанець. Реутський бере участь в усіх бойових операціях, які виконувала рота Компанця — в знищенні поліцейських станів, у звільненні жителів Мрина, яких окупанти конвоювали на розстріл, у знищенні ворожих ешелонів, в зайнятті для Радянської Армії переправ на річках Десна й Дніпро. Після розформування партизанського з\'єднання він на відповідальній роботі в обкомі партії, голова Городнянського райвиконкому. Довгий час працював начальником комбінату комунальних підприємств м. Городні. Нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни другого ступеня, медалями.

Добрим словом згадують носівчани підпільницю-партизанку Тетяну Федорівну Кириленко-Мірошник. Коли вона йде по райцентру то на привітання вона не встигає відповідати: її всі знають і шанують у місті. Разом із Галею Труніною та Катею Сябер вона була найоперативнішою зв\'язковою в підпіллі. На зв\'язок із нею часто приходив Симоненко. А скільки разів вона відвідувала партизанський табір, коли потрібно було щось негайно донести партизанам.

В Носівці пам\'ятають ще одну Кириленко, також підпільницю й партизанку. Батько Катерини Юхимівни Кириленко працював залізничним обхідником. Сім\'я жила в залізничній будці за 10 кілометрів від станції Носівка. Уся сім\'я Кириленків була зв\'язана з партизанами Катя стала зв\'язковою. Усе, що знав колишній обхідник про рух ворожих поїздів, зразу ж ставало відомим партизанам. Без цих відомостей тяжко було б проводити диверсії на залізниці. Після однієї з таких диверсій вся сім\'я Кириленків у кількості 6 чоловік пішла в партизанський загін.

В одному з боїв її батько був смертельно поранений, тяжко переживала вона його смерть. Щоб помститися ворогові 16-річна дівчина заступила його місце в партизанському загоні.

Після війни вона закінчила медичний інститут, працювала лікарем у залізничній клініці Сімферополя.

Лікар-підпільник Володимир Олексійович Пулинець напередодні війни закінчив Московський медінститут. Зразу ж був мобілізований на фронт. Воєнні госпіталі, лікування поранених. Разом із медичним інструментом довелося тримати в руках і гвинтівку. Два рази виходив з оточення. Уже в тилу ворога добрався до рідного Ніжина. Але там почалися арешти. Перейшов жити в Носівку. Підпільник зв\'язується з партизанами. Часто ризикуючи життям, виконував бойові завдання, вів антиворожу пропаганду, збирав розвідувальні дані, відправляв у загін медикаменти, медичні хірургічні інструменти, надавав медичну допомогу. А ще видавав фіктивні довідки, щоб звільнити населення від важких фізичних робіт, щоб запобігти вивезенню населення на роботу в Німеччину. Часто накладав на села карантин, доповідаючи в гестапо, що там є захворювання тифу. А коли виникла небезпека розкриття підпільної діяльності, Пулинець приєднується до партизанського загону. Але це вже було напередодні визволення Носівки. Після приходу наших військ підпільник-партизан продовжує нести військову службу медика в прифронтових госпіталях. По війні він очолює лікарню цукрозаводу.

Не можна обминути увагою й діяльність молодіжної підпільної групи міста, якою керував Микола Кебкал. До її складу входили Марія Прокопець, Варя й Микола Сибіркини, Галя Кебкал, Григорій Дешко, Павло Сербук, Василь Діброва та інші. За завданнями з партизанського загону підпільники мали влаштуватися на роботу в різні організації і проводити там антифашистську агітацію. Василь Діброва і Марія Прокопець по завданню партизан улаштувалися на роботу в конторі «заготтютюн», Сибіркіни — в Дарниці, Дешко в охороні цукрозаводу... Своє службове становище використовували для налагодження підпільної роботи.

В центрі Носівки успішно діяла інша молодіжна підпільна група Григорія Харченка і Кирила Мірошника.

Довгий час у Носівці можна було бачити стареньку жінку, яка проживала з чоловіком по вул. Перемоги 2. Це заслужена вчителька УРСР Тетяна Панасівна Кравець, колишня активна зв\'язкова носівських партизанів. Перед війною її з чоловіком призначили працювати в Сулацьку початкову школу. Квартири у селі для вчителів тоді не було, і вона поселилася у лісовій сторожці поруч на окраїні лісу.

А через 10 днів село зайняли німці. Партизани з лісу регулярно навідувалися в Сулак і завжди не минали лісової сторожки. Спочатку заходив Симоненко зі своїми побратимами. А потім бував і Стратилат. Заходили вони до Кравців, як додому. Тетяна Панасівна готувала їм їжу, прала білизну, переправляла в ліс. харчі. Займалася розвідкою в межах села. ЇЇ син Женя в усьому допомагав матері.

Під час виконання одного партизанського завдання його схопили вороги ; розстріляли в Ніжинській в\'язниці. Тяжко було материнському серцю перенести втрату найдорожчої людини. Тетяна Панасівна хотіла йти в Ніжин просити, щоб віддали їй тіло сина. Але її розрадили в цьому, бо повернутися із рук окупантів їй самій не було ніякої надії. Після війни вона працювала завідуючою Тертишницької початкової школи №2. Душевна теплота вчительки. її природний педагогічний талант мали гарні наслідки в роботі. Вона добилася дуже високої успішності серед вихованців, за що їй було присвоєно звання Заслуженого вчителя України. А її груди прикрасилися найвищою нагородою — орденом Леніна. Вона стала прикладом для молоді — як треба любити Вітчизну, як боротися за її долю в роки лихоліття і в мирний час.

Помічником борців проти окупантів були не лише дорослі підпільники і зв\'язкові. Діти з їх сімей теж, як могли, допомагали народним месникам. Такими росли і діти відважного підпільника із села Плоского Кузьми Коробки.

Як рідних зустрічали у цій сім\'ї партизанів. Його син Федя безперервно зв\'язував сім\'ю з партизанським загоном. Влітку майже щодня його можна було бачити в лісі чи з вудочками, чи з кошиком грибів. В листопаді 1942 року партизани розгромили поліцію Плоского, а в зрадника знайшли список сімей активістів, яких готовилися арештувати. Поліція дійсно арештовує Кузьму Юхимовича. Його допитують у поліцейському стані. Староста старається перехитрити патріота: «Залиште нас удвох із ним, — говорить він вартовому поліцаю. -Я з ним ходив у школу в один клас, мені він все признається\'. А коли староста вийшов у другу кімнату, Коробко; як ні в чому не бувало, пройшов повз вартових поліцаїв і втік із села. В партизанською загоні вже були його дочка Оксана і малий Федя. Потрібно було передати сім\'ї, щоб вони негайно йшли в ліс. Це взявся зробити малий Федя. Але йому наказали ні в якому разі не заночувати вдома. Федя пробрався в село, переказав усе матері, але та вирішила переночувати вдома із сином. Не дивлячись на суворе попередження батька, Федя заночував удома. Це була трагічна помилка хлопця. Уночі поліцаї оточили хату Коробко, вивели сім\'ю на вулицю. Хлопчика почали бити прикладами. Малий Федя, його мати, сестра Кузьми Юхимовича були відправлені в Ніжинську в\'язницю. На побачення до них нікого не допускали. А потім відправили в Чернігівське гестапо, де вони і були розстріляні.

За їх смерть мстилися Кузьма Юхимович, його дочка Оксана. В багатьох боях героїчно бився Коробко. Мало, яка бойова операція проходила без його участі. Летіли під укіс ворожі поїзди і не одна куля, пущена відважним партизаном, вкоротила життя окупантам. Від його влучних пострілів падали німецькі солдати із бронепоїзда «Адольф Гітлер», із багатьох інших ворожих ешелонів. А скільки вбитих запроданців-поліцаїв було на його бойовому рахунку. Під час нападу на поліцейський стан Іржавця ворожа кулеметна черга прошила йому грудну клітку. В неймовірно важких умовах партизанської боротьби лікарі загону вилікували партизана. Він часто згадував, як його в санітарній частині загону відвідував Стратилат, а одного разу приніс солдатський казанок меду А коли партизан почав рухатись, Стратилат віддав йому свого кожуха.

Знову жорстокі бої з гітлерівцями. Цього разу фашисти рухалися колоною автомашин із Плоского в напрямку Ніжина. В бій окупанти ввели всю зброю регулярної армії — автомати, кулемети, міномети, гармати. Але партизани довго утримували ініціативу. Мстив за загибель юного Феді й батько Кузьма Юхимович. Це було чергове поранення в голову, яке вже лікували в Москві а госпіталі ім. Воровського, куди партизана разом з іншими пораненими доставили літаком із німецького тилу на Велику Землю.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Після звільнення району Кузьмі Юхимовичу Коробці пропонували роботу у своєму селі, але партизан відмовився: «Я ще не повністю звів рахунки з фашизмом», — відповів Кузьма Юхимович, — я ще не відомстив фашистам за свою сім\'ю, за маленького Федю, за те, що зробили з моїми односельцями недолюдки, за зранене моє тіло і душу». У військовій частині, де служив Коробко, вражалися його відчайдушністю й хоробрістю. Мужний воїн, колишній партизан дійшов до Берліна, де був ще раз поранений. І коли медсестра почала перев\'язувати його рани, вона вигукнула: «Та він же весь у шрамах». Але рани у Кузьми Юхимовича були не тільки на тілі, рани на душі не загоювалися все його життя. Партизани з\'єднання мали тісний зв\'язок із Ніжинською молодіжною підпільною групою Якова Баткжа. Підпільну групу він створив у лютому 1943 року, а вже через місяць вона налічувала 17 чоловік. Багато співчуваючих (близько 80 чоловік) подавали підпільникам допомогу. Члени організації встановили зв\'язок із партизанами і доставили в партизанській загін 150 гвинтівок, декілька тисяч патронів, гранати, авіабомби, багато медикаментів і перев\'язочних матеріалів, одягу, продовольства. Вони організували втечу 15 військовополонених із німецького госпіталю, що розміщався в приміщенні Ніжинського педінституту і переправили їх до партизанів, маючи тісні зв\'язки з партизанами, група переправила в загін багато жителів Ніжина, регулярно направляли, відомості про рух поїздів через станцію Ніжин. Чіткими були дані про розміщення в місті гітлерівських військових частин. По цих даних наша авіація бомбила німецькі військові аеродроми, знищила близько 20 ворожих літаків. Разом із цим велася велика агітаційна робота серед населення. Велику допомогу через підпільників партизанам подавав лікар А. Афенін.

В липні місяці 1943 р. підпільна організація була викрита окупантами. Два місяці велися допити й катування заарештованих підпільників. В ніч з 6 по 7 вересня, за тиждень до приходу наших військ підпільники були розстріляні. На місці страти підпільників у Ніжині встановлено меморіальну дошку. Подвиг підпільників і, зокрема, їх, незрячого ватажка Якова Батюка високо оцінено. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В центрі міста Батюку встановлено пам\'ятник.

Яків Батюк ще до створення підпільної організації разом з хлопчиком-поводирем ходив у Кобищанські ліси, намагаючись встановити зв\'язок із партизанами. Але тоді це йому не вдалося. Зв\'язок він установив у березні 1943 року. Звичайно, цей зв\'язок підтримувався через зв\'язкового Романа Стрельцова. Часто на квартиру підпільниці Суярко на околиці Ніжина, де відбувалися зустрічі партизанів із ніжинськими підпільниками ходила партизанка Галя Данилко. Один такий прихід до Батюка мало не закінчився для неї трагічно. У своїх спогадах про цей випадок вона розповіла так: «Командування загону вже не вперше посилає мене і Богданова в Ніжин до Батюка із завданням доставити медикаменти і розвідати про строки облави, чисельність карателів. Коли ми одержували завдання, у штабну землянку ввели впійманого поліцая, який нас добре розглянув. Цей поліцай зміг утекти зразу ж після нашого відходу. Коли ми прибули в Ніжин на явочну квартиру по вул. Карла Маркса, нам там заявили, що вас уже шукають у місті. Зв\'язківці здивувалися, що одяг на нас не той, що передане шпигуном. А це трапилося тому, що вийшовши зі штабної землянки, ми зустріли дружину пораненого тоді партизана Гаврила Мірошника, Тетяну Мірошник, яка була зв\'язковою з Носівки. Вона Запропонувала мені своє пальто взамін поношеного старого мого піджака. Дивлячись на мене, Богданов також переодягнувся в піджак свого друга. Це передягання, очевидно, і врятувало нас. Правда, на вулиці Ніжина нас зустріла член підпільної організації групи Батока — Медведьова Ольга. Ми, звичайно, ішли на певній відстані одна від одної. Ольга вручила нам білети в Ніжинський театр — це було як пропуск. Білети в театр фашисти давали тільки своїм самим надійним людям. Вони служили як би перепустками на вулицях, де патрулювали німці...

Ми з трудом уночі вибралися з міста, ішли манівцями, бо на дорогах скрізь були організовані засідки. В загоні нас зустріли із сльозами на очах, тому що вони вже про все знали і не надіялися нас побачити живими». В Ніжині діяли ще дві підпільні групи, зв\'язані з нашим партизанським загоном. Це групи І. Коновалова та А. Щітки. До їх складу входило ряд лікарів Ніжинської лікарні. Для партизанів це мало велике значення, бо тут вони могли влаштувати на лікування своїх тяжкопоранених бійців.

З\'єднання «За Батьківщину» мало зв\'язок також із Носівським підпіллям. Як писала газета «Сільські вісті» (1979 р. 21 лютого) Носівським партизанам було передано велику кількість гвинтівок, автоматів, гранат та іншої зброї, здобутої при нападах на фашистські сили».

Підпільники постачали партизанам медикаменти, а також бланки документів, із якими можна було проникнути в розташування гітлерівських частин. Це була підпільна організація при Дарницькому вагоноремонтному заводі, яка налічувала у своїх рядах більше тридцяти патріотів.

З перших днів окупації німці намагалися налагодити на цьому заводі не тільки ремонт вагонів, а й ремонт усієї військової техніки. Однак зробити це їм так і не вдалося. У березні 1942 року з воріт заводу вийшов перший відремонтований бронепоїзд. А вже через кілька днів надійшла «рекламація» — бронепоїзд вийшов із ладу. Фашистське начальство заводу повідомлене, що дефекти зроблені «бракоробами» навмисне і їх важко виправити. Ще тривали розшуки винуватців, а в цехах почали виходити з ладу підйомний кран, преси та інші цінні верстати, завезені з Німеччини. На завод привели сліди диверсійної групи, яка висадила в повітря великий склад боєприпасів. Як виявилося на судовому процесі військового трибуналу, що відбувся після війни над трьома зрадниками в Бєлгороді, підпіллям на ДВРЗ керував Яків Кузнець, після його арешту Леонід Воробйов, а ще пізніше — Зенон Оржеховський. Саме із групи Воробйова. Після викриття їх окупантами в Носівський партизанський загін була переправлена підпільниця Антоніна Єленцова.

Зв\'язкові партизанського загону зустріли її на Носівській станції й організували перевезення через Підгайне в партизанський загін. Але окупанти організували під лісом засідку і смертельно поранили Тоню.

В Дарниці її називають «Нескореною дарничанкою». Після закінчення Ленінградського педінституту вона працює в школах щойно визволеної Західної України. Починається війна і вона повертається до Києва. Але застає тільки матір — батько вже пішов на фронт. Як згадує її мати, Тоня з жителями Києва будує оборонні споруди навколо міста. Коли почалася евакуація міста, вона відправляє маму в тил країни, а сама залишається в окупованому місті. Улаштовується прибиральницею на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Добре володіючи німецькою мовою, вона вивідує у німців військові дані і передає керівнику групи Воробйову. Вона діставала німецькі перепустки для виїзду за межі міста. Десятки військовополонених, що працювали на ДВРЗ, по таких перепустках були переправлені в партизанський загін. Фашисти натрапили на сліди організації. Вирішено було переправити до партизанів і Тоню. Через кілька днів вона разом із зв\'язковим уже булав Носівці. Залишалося лише перебратися в ліс. Але біля Підгайного натрапили на засаду — Тоня була тяжко поранена. її схопили вороги. Після тяжких тортур її розстріляли. Про загибель «нескореної дарничанки» мною у 1984 році записана розповідь жителя села Держанівки Бородавка Олександра Сергійовича, який тоді жив у селі Підгайному. Наводжу її повністю:

Перед війною я жив у селі Підгайне і товаришував із своїм другом однолітком Петром Чепурним. Коли почалася війна, Чепурний пішов у партизанський загін, а мене партизани залишили зв\'язковим. Разом із Нагарною Пронею Кирилівною ми збирали і передавали партизанам потрібні відомості, діставали й переправляли їм зброю.

Одного разу вночі /це було в липні 1943 року/ Чепурний приїхав із лісу підводою, щоб забрати у партизанський загін одну дівчину. Коли він виїжджав із села, я передав йому кисет тютюну. На возі в нього сиділа ця дівчина і и запитав, як її звати. Вона відповіла, що нехай її ім\'я буде Лена. А коли я перепитав, як насправді, то вона потихеньку відповіла: - «Тоня».

Після того як Чепурний сказав мені, що приїде до мене наступної ночі, підвода рушила до лісу, а я почав пробиратися додому. Але тільки вони доїхали до узлісся, як із засідки вдарили автомати і почувся вибух гранати. Я поспішив додому, але в центрі села мене схопили поліцаї і доставили в Носівську жандармерію, яка знаходилася біля будинку колишнього райвиконкому.

На допиті я заявив, що втікав від стрілянини, а хто стріляв і по кому для мене невідомо.

Ранком мене вивели розпізнавати вбитих, які лежали тут же під сараєм, Це були тіла мого друга Петра Чепурного і тієї дівчини, яка назвала себе Тонею. Чепурний був уже не живий, його лице й груди були так дуже побиті, що його тяжко було пізнати. А дівчина ще ледь дихала, але була непритомна. Німець через перекладача запитав присутнього тут лікаря, чи можна привести її у свідомість. Але той безнадійно махнув рукою. Дійсно, вона швидко скінчалася, так і не опритомнівши.

Поліцаї приводили людей, щоб упізнати загиблих, в числі їх і матір Чепурного. Але мати чи не впізнала сина, бо він був побитий до невпізнання, чи не захотіла видавати себе і сказала, що не знає, хто це.

Напевне, хтось видав прізвище Чепурного, бо мене повели в центр упізнавати батька Чепурного, який, як сказали, повинен бути в центрі Носівки.

Мене вели біля того місця, де зараз знаходиться побут комбінат, і дійсно, тут ми зустріли Петрового батька. Коли конвоїр запитав мене, чи не він це, я відповів, що не він, мовляв, батько набагато вищий. Так батьки партизана і залишилися живі, бо тоді їм загрожувала смертельна небезпека.

Поліцаї примусили мене копати яму для вбитих. А коли я розпочав це, до мене привели ще одного в\'язня /прізвище Калина, здається, Нестор/ і той закінчив почату мною роботу. Під наглядом поліцаїв удвох ми і закопали тіла убитих.

А поруч на городі в цей час поралася бабуся, яка жила по сусідству. Вона бачила, - усе це і стиха корила поліцаїв, говорячи, що не боїтеся Бога. Але ті примусили її замовкнути, пригрозивши, що розправляться і над нею. Мене ж на цьому не відпустили, а перепровадили в Ніжинську в\'язницю. З того часу мене декілька разів арештовували. А перед самим звільненням району мене врятував просто випадок, коли партизани зробили напад на Носівку і звільнили всіх в\'язнів.

В 1975 році піонери однієї з Київських шкіл відвідали центральну братську могилу міста, Носівки, куди були перехоронені останки всіх розстріляних і замучених фашистами патріотів Носівки. На братську могилу був покладений вінок із написом «Тосі від піонерів 4-Б класу середньої школи №11 м. Києва». До гранітної плити лягла земля, привезена піонерами з подвір\'я, де пройшли дитячі роки юної Тоні. А з братської могили вони взяли крихітку землі, щоб повезти її до Тоніної матері. Носівська земля стала останнім пристанищем юної героїні м. Києва.

Розповідаючи про героїчних підпільників і підпільниць, я не можу не згадати ще про одну операцію, яку також можна прирівняти до подвигу. В 1943 році партизанський загін переріс у партизанське з\'єднання. Комісаром 3-го полку був М. Г. Демченко. Він дав завдання підпільникам виготовити для його полку бойовий прапор. Зв\'язкові загону — буфетниця станції Бобровиця Поліна Шайтер поручила виконати це завдання телеграфістці станції Олені Аврамівні Терещенко. Жила вона тоді з чоловіком Андрієм Герасимовичем, що працював черговим по станції, із старою матір\'ю та двома дітьми, в маленькому залізничному будиночку на території вокзалу. Чоловік мав зв’язки з партизанами, передавав через Шайтер маршрути та графік руху поїздів, інші відомості.

Чесних людей турбувало те, що відбувалося поруч. Щодня повз станційний будиночок мчалися поїзди з німцями, що їхали вбивати наших співвітчизників. Великими групами везли окупанти в Німеччину українських дівчат, мов худобу, заганяючи їх у товарні вагони. А на вокзалі хазяїнували гітлерівці й поліцаї. Важко було перенести бачене і чути, як збиткуються над людьми гітлерівці, і їх прислужники. Зв\'язкова Шайтер бачила, як турбувало все це і телеграфістку Олену Терещенко. Тому їй і запропонувала цю роботу — партизанська зв\'язкова. Олена чудово вишивала гладдю. Вона не вагаючись, погодилася, хоча і розуміла, що зробити це нелегко, коли вороги ось поруч, за стіною будинку. Зв\'язкова передала їй для прапора відрізок червоного атласу, нитки, текст, який потрібно було вишити на прапорі.

І ось почалися для подружжя Терещенків безсонні ночі. Робота велася при слабкому світлі і завішених вікнах. Удень вони боялися шити, бо в любу хвилину навіть без дозволу могли увійти ворожі зайди. Часто на варті стояв п чоловік. Але справа рухалася мляво. Тоді Олена облюбовує для роботи місце на горищі.

Спочатку розмітила, все олівцем, розмістила текст. Поволі на червоному полотнищі появляється вишитий текст ..Смерть німецьким окупантам! 3-й партизанський полк з\'єднання «За Батьківщину». Через два тижні полотнище полкового знамена було готове. Його і вручила Олена зв\'язковій. На наступний день зв\'язкова принесла Олені Терещенко подяку від командування полку. Начальник штабу полку Канішєвський доповів командиру полку Дешку, що завдання виконане. Коли розгорнули полотнище прапора, на ньому золотими літерами заграли вишиті слова. По краях була бахрома, до низу звисали китиці.

В жовтні 1943 року полк розформовано. Прапор полку був переданий Українському штабу партизанського руху, а пізніше зданий у музей. Після війни Терещенки виїхали на Львівщину, де вони раніше працювали. Потім Олена працювала в Дарниці, а після цього переїхала, в рідну Носівку. Виросли діти — син і дочка, стають дорослими і внуки.

Скільки їх підпільників і зв\'язкових. Вони були в кожному селі, майже в кожній оселі. Багато з них, мобілізованих совістю, залишилися вічно молодими, виборюючи довгождану перемогу. Вони, як кровоносні судини, живили партизанський загін, були очима й вухами партизанів.

Це була перша бойова, операція після прибуття Овдієнка в партизанський загін у тому ж пам\'ятному листопаді 1942 року. Після поранення Сеника в загін прийшла Галя Данилко. Вона розповіла, що Носівка повна окупантів. Прибули і поліцаї з усіх навколишніх сіл. Адже поста на окраїні Носівки, де ранили Сеника. ніколи раніше не було. Значить знову готується прочісування лісів, облави. В командування загону Бовкуна визрів сміливий план. Випередити німців і самим напасти на окупантів. Об\'єктом для нападу визначили залізничну станцію Бобровиця, 3 Кобижчанських лісів це зовсім недалеко. Операцію очолив Бовкун, а виконували обидва взводи: Шевирьора й Григорьева.

По дорозі на Бобровицю зустріли вантажну автомашину, в якій їхав німець. Коротка автоматна черга, і німець вбитий вивалюється з кабіни. Шофер із військовополонених — живий. Партизани перевдягають свого товариша у форму німецького солдата. Машина тепер із партизанами під\'їжджає до станції. Дві групи одержали завдання зірвати водокачку і підпалити склади сіна. . Партизан Білоусов у формі німецького солдата знімає вартового на вокзалі. У вокзальну кімнату, де розміщені німці, летять гранати. Подібне проробляють партизани і в німецькій казармі. Саме тоді наближається поїзд. Партизани переводять стрілку й поїзд врізається у товарняк. В розпал бою бійці загону відкривають двері вагонів товарного ешелону і звільняють дівчат-полонянок, яких окупанти готовилися відправити у фашистське рабство.

Палає склад сіна, підірвана водокачка, на вокзалі розгромлено німецьку охорону, а головне, звільнено полонянок. Тепер можна і відступати Бійці швидко збирають трофейну зброю і мчать до машини. Тепер уже це їх машина. Ще хвилина — і цією машиною партизани з трофеями виїхали до лісу. Операція пройшла без втрат і так удало. Перемога ще більше окрилює бійців.

Через декілька днів партизани на двох підводах в\'їжджають у село Беркове Партизани знову у формі німецьких солдат. З ними й Оксана Коробко, яка зараз стане перекладачкою. Вартовий поліцай побачивши німців і їх обер-лейтенанта, доповідає про обстановку в селі. Перекладачка, передає наказ обер-лейтенанта — зібрати всіх поліцаїв. Коли ті з\'явилися на виклик, партизани їх обеззброюють, виводяться із приміщення і розстрілюють. В цій операції партизани також не мали втрат, а трофеї — уся зброя поліцейського стану с. Беркове.

Окупанти не чекали на таку зухвалість народних месників. В район цих дій стягуються великі каральні загони німецьких і мадярських частин, поліція із сусідніх регіонів. Вони готують чергову облаву, а партизани роблять на них один за одним свої зухвалі напади.

Щоб спутати їх плани і замаскувати відхід загону на інше місце, командування вирішує здійснити ще один напад на село Браницю. 12 листопада загін перебазовується в заплаву Остра, а група сміливців у цей час пробирається до с Браниця. Як і в Берковому партизани перевдягаються в німецьку форму. На запитання німецького обер-лейтенанта, яке тут же переклала Оксана Коробко, де наш начальник поліції, вартовий відповідає, що останній проводить інструктаж поліцейських в одній з кімнат. Після того як безшумно було знято вартового поліції, партизани виставили віконну раму, а їх, кулемет довершив справу.

Карателі наводнюють Носівські й Кобижчанські ліси. Вони мають на меті оточити партизанський табір. Саме в цей час і нарвався, на них керівник мало-носівської підпільної групи Степанов, який переводив у загін підпільну групу з Дослідної станції (коли загинув керівник групи Розжогін). Карателі розміщалися на узліссі і почали вночі переслідувати групу Степанова. Готувалася масова операція, бо окупанти виступили проти партизанів навіть вночі, чого, як пише Степанов, вони ніколи не робили. Отже загін Бовкуна покинув Кобижчанські ліси і перебазувався знову в урочище Більських лісів.

Бойовий партизанський листопад 1942 року. В той час, як загін Бовкуна змів поліцейські кубла в Берковому й Браниці, загін Симоненка знищив поліцаїв села Плоского. 24 листопада вночі до села з боку Ніжина під\'їхало кілька підвід із людьми. По тому, що на рукавах у них були поліцейські пов\'язки, можна, судити, що це поліція.

Підводи зупинилися біля старостату. Вартовий поліцай вибігає на дорогу, але йому наказним тоном, який не допускає заперечень, наказують негайно зібрати всю поліцію. «Приїхала Ніжинська поліція, пояснюють прибулі. —Зараз буде бойова операція на партизан». Вартові метнулися виконувати наказ, навіть покидали свої пости. Вже дуже пізній вечір і одні з «стражів порядку» гуляють на весіллі, інші — на гульбищах. Незабаром почали сходиться — із зброєю, звичайно. Адже зараз буде чергова облава на лісовиків. В кожного гвинтівка, гранати. Хто п\'яний, а, хто вже заспаний. З ними поводяться чемно: запрошують в одну з кімнат старостату, відбирають зброю. А потім зв\'язують в іншій кімнаті. Хто виявляє невдоволення, тим говорять: «Почекай! Прийде начальник поліції, і ми все з\'ясуємо». Цю процедуру проробляють також і із старостою, нарешті, підходить сам начальник поліції. Про свою зустріч із ним розповідає партизан В. Шевчук:

До ганку підходить якийсь чоловік. Він з\'явився з боку городів невисокого росту, чорнявий. Удивляється в обличчя. Так і є. Прийшов сам начальник Плосківської поліції. «Як його взяти?-, — різнула думка.

Підходжу. Стараюсь, щоб місяць освітив пов\'язку на моєму рукаві. -О, та в нього в руці наган!».

Як гулялося на весіллі, пан начальник?

А, яке твоє діло! — відповів начальник.

Ми давно на вас чекаємо — кажу байдужим голосом.

Удаю, що хочу пройти першим у дворі, і... із силою стискаю праву руку мерзотника, вириваю наган. Обшукали, ввели в приміщення.

Знову міряю кроками відстань між будинком і парканом. Чекаю. Хто ще прийде на виклик «поліцаїв із Ніжина». Іде гурт жінок. Голосно розмовляють. Серед них піп. Яка вдача. За цим духовним пастирем ми давно полювали. Вії. агент гестапо. Вивідував у віруючих відомості про партизанів, про партизанські сім\'ї, яких потім розстрілювало гестапо. На його совісті багато жертв безвинних людей. Ось він наближається до мене. Ми зустрілися, але далі повинен буї залишитися один із нас. Так і було. Усі зрадники, які прийшли на виклик старостат, були знищені. Крім начальника поліції. Куля минула його. Він упав вдаючи вбитого. А коли ми вийшли з приміщення, він вистрибнув у вікно і пик

Однак недовго довелося творити йому свої брудні справи. Народні месники, яких водив у бій Микола Симоненко, міною з авіабомби підірвали приміщення поліції у Дослідній станції. Під уламками будинку загинув і недобитий начальник плосківської поліції».

В цей же день 24 листопада партизани загону Бовкуна здійснили напад н; поліцію с. Колісники. Групу очолював Шевирьов — командир роти. Поліція і-цей день гуляла весілля у свого дружка. Це був ще один привід, щоб добре попиячити. Підпилі еони горланили пісні. А в цей час партизани щільним кільцем оточили подвір\'я. Покласти кінець спектаклю взялась Таня Колесник. Вон:, з автоматом пройшла в хату, де за накритими столами сиділи поліцаї, що вже добре хильнули. Партизанка з автоматом у руках скочила на стіл і пройшла по ньому з кінця в кінець. Поліцаї оторопіли від такої зустрічі з озброєною дівчиною. Вони протирали очі, намагаючись зрозуміти, що трапилося. Але зброї в них за столом не було. Партизани за цей час вбігли до хати. Наведені на зрадників дула, гвинтівок і автоматів швидко отверезили їх. Та було пізно. З піднятими вгору руками їх вивели з весільної хати. Весільний двір хутко опустів Люди здаля дивилися, як партизани Шевирьова очищали Колісники від охоронців «нового порядку». Цю операцію партизани також провели без втрат. Були лише трофеї.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
В кінці 1942 року фактично влада окупантів не поширювалася на більшість населених пунктів району. Окупанти весь час намагалися знищити партизанів. Після вдалих партизанських нападів на поліцейський стан і ворожі гарнізони вони знову проводять облаву. Загін Симененка в цей час розміщався в Більських лісах. В один із грудневих днів партизанські дозори доповіли, що на табір рухаються великі загони німців, мадяр, поліції. Симоненко дав наказ відступити в глибину лісу. Забравши все із землянок, партизани замінували їх. Вороги побоялися заходити в землянки, закидали їх гранатами. Свою злість окупаяг-обрушили на мирних жителів. Були заарештовані і розстріляні члени сімей партизанів. Від їх рук загинули Марфа Симоненко (дружина Миколи Дмитровича) Марфа Погрібна, Килина Огієнко, дружина Пантелія Вовкогона, Параска Боровик, Орина Крапив\'янська.

Бойовий листопад 1942 року. Саме листопад був врожайним на нові поповнення й загону Бовкуна. В другій половині листопада в загін улилися члени підпільних груп із Малої Носівки та Дослідної станції. Тоді ж приєдналася до загону Бовкуна, і група Стратилата (у якій за даними Овдієнка було 8 чоловік). Ще більше поповнення чекало загін після нападу партизан на колишній радгосп Платонівка (теперішній Кірова). Цей радгосп німці перетворили у своє господарство, яке постачало сільгосппродукти для окупантів. Як робочу силу фашисти використовували наших військовополонених, що працювала тут під конвоєм поліції. А дізналися партизани про це так.

В Більських лісах вартовий віддаленого посту затримав одну дівчину. Коли її привели в табір, виявилося, що вона втекла, із Платонівки, куди її мобілізували окупанти на роботу. Сама вона була з Плоского, її тут же впізнала Оксана Коробко. З Оксаною вона до війни вчилася водній школі. Маша Калашникова, так було її прізвище, розповіла, що разом із багатьма мобілізованими дівчатами очищала, зерно нового врожаю для відправки в Німеччину. Через деякий час вона втекла, і тепер добиралася додому. Маша розповіла також, що в господарстві під охороною поліцаїв працює багато військовополонених. Умови праці нестерпні, поліцаї знущаються над полоненими. Живуть вони в окремому бара-ці, який вартують поліцаї. Німці поспішають очистити зерно і вивезти в Німеччину зібраний хліб. На очистці зерна працюють люди, мобілізовані із сіл.

Дізнавшись про це, партизани вирішили звільнити полонених і разом із тим поповнити свої продовольчі запаси.

Плану операції не розробляли. Всі 12 бійців у супроводі Маші пішки вирушили є Платонівку. Перед ранком були вже в селі. Обеззброївши постового, партизани звільнили військовополонених. Там же безшумно взяли всіх поліцаїв, позв\'язували їх і закрили в будинку, із якого щойно звільнили полонених. Бовкун наказав запрягти всі підводи, які були в господарстві. Швидко були відкриті двері комор. В партизанів розбігалися очі від побачених багатств. Була команда грузити все, що було потрібне партизанам. 15 вщент нагружених підвід вирушили з Платонівки. Військовополонені взяли зброю поліцаїв, а кому зброї не дісталося, озброїлися інструментами: пилами, сокирами, лопатками. Усе це згодиться партизанам для спорудження партизанського табору. До 12 бійців загону влилося 39 чоловік військовополонених. Тепер цю групу бійців можна було назвати партизанським загоном. Захоплені продукти були сховані в тайниках і добре замасковані. А на наступний день провели партизанські збори. Було створено два взводи - Шевирьова і Григор\'єва, командиром залишився Бовкун, начальником штабу обрали Сеника.

Після нападу на Платонівку, загін Бовкуна передислоковується в Кобижчанські ліси. Агентура окупантів донесла про це гітлерівському командуванню і над партизанами знову нависає небезпека. Нову облаву гітлерівці почали рівно через місяць після попередньої. 16 грудня зі станції Бобровиця ціла група німецьких військ, що направлялась на. фронт, почала облаву в Кобижчанських лісах До лісу рухалися бронемашини, танки. Однак результати облави д німців були жалюгідними. Окупанти втратили убитими и пораненими 118 чоловік. Танки й бронемашини в лісах були малоефективними. У щоденнику партизанського загону про бій 16 грудня читаємо:

..Ранком наша розвідка донесла, що в ліс вступили німці. Було встановлено що німці рухаються на табір із трьох сторін: від Козар. від Кобижчі і від Бра-ниці Ми приготувалися до бою. Був даний наказ: усе із землянок загрузити на підводи 2-й взвод Шевирьова зайняв оборону над Білим болотом. 3-й взвод Дешка зайняв оборону вліво над поляною, за якою вже були німці, взвод Потьомкіна — ще лівіше. Було чути шум машин і кроки німецьких солдатів, що наближалися. Перший раз німці підійшли майже впритул. Але обидва взводи 2-й і 3-й раптово відкрили вогонь. Німці організовано відступили, але напирали ще два рази. Це були регулярні частини. Усі були п\'яні і лізли нахабно Але побачити партизанів їм так і не вдалося, тому що всі ми лежали за деревами. Дві година продовжувався бій, але сили були до смішного не рівні /за даними їх більше 2000, нас було чоловік 60/. Тому командування прийняло рішення — організовано відступили. Попередньо з табору були вивезені всі продукти й боєприпаси».

Під час цих облав тяжко поранено бійця Олександра Козлова. Медична частина загону Симоненка, як пише її начальник М. Бувайлик не змогли його вилікувати. Становище його було критичним. І оді було вирішено переправити його до Ніжинської лікарні. Тут лікар Афонін і хірург Супрєжинський були зв\'язані з підпільною групою Коновалова. Вони обіцяли прийняти Козлова на лікування, якщо в нього буде видана довідка, про те, що він місцевий житель. Таку довідку видав йому Плосківський староста Слісаренко, який був зв\'язаний з партизанами. М. Симоненко пише «Треба було негайно відвезти його в Ніжин. Ми згадали, що Олександра Іванівна Ярош саме збиралася привезти з Ніжина пічника. Вирішили скористатися з цієї нагоди і запросити Олександру Іванівну допомогти нам. Вона одразу ж погодилася.

Пізно вночі Козлова перевели на квартиру Ярош. Вранці Олександра Іванівна поклала раненого на воза, накрила стареньким плащем : рушила в дорогу, і а раптом назустріч поліцай з гвинтівкою. Олександрі Іванівні затамувало подих. Поліцай не чекав такої ранньої зустрічі і на мить розгубився. Але побачивши, що на возі жінка, посмілішав і хриплим, п\'яним голосом, вигукнув:

— Стій, хто йде!

Олександра Іванівна зупинила коня і спокійно відповіла:

- Та це ж я пане поліцай, сусідка Ваша. Їдемо з братом Степаном до Ніжина за Пінчиком.

Поліцай впізнав голос Олександри Іванівни і сміливо наблизився до воза, Від нього тхнуло самогоном. Запитавши, чи не було у них «лісовиків» поліцай пішов.

Олександра Іванівна полегшено зітхнула, вдарила лозиною коня і поїхала до Ніжина.

Коли наближалася до мосту через річку Остер, під самим Ніжином, Ярош побачила мадярських солдатів, що охороняли міст і перевіряли документи. їх

Зупинив молодий унтер. Ламаною російською мовою запитав, куди іде і хто лежить на возі. Олександра Іванівна відповіла, що везе до лікарні хворою брата. Почувши слово «тиф» і, побачивши бліде неголене обличчя хворого, унтер махнув рукою в напрямку міста.

Так вони благополучно дісталися до лікарні. Після операції Олександр Козлов повернувся до загону.

Олександра Іванівна загинула разом із матір\'ю і двома дітками в Ніжинській в\'язниці в кінці 1942 року. Не можна не захоплюватись мужністю й сміливістю цих людей, які, без вагань жертвували собою, аби врятувати життя захисників Вітчизни.

Починався 1943 рік. Позаду залишилися грізні битви під Москвою і на Волзі. Фронт почав упевнено рухатися на Захід. Тодішні жителі пам\'ятають написи на фронтових шляхах: «Вперед на Запад!». Так ось в 1943 році цей рух на захід почався на всіх фронтах. Він зобов\'язував і народних месників перебудовувати свою боротьбу. Саме це і було у вказівках центру, які доставив Я. Р. Овдієнко в Носівські ліси.

В цих умовах маленькі партизанські загони були малоефективними. Потрібно було створювати великі загони, здійснювати бойові рейди по тилах ворога, паралізувати комунікації окупантів. Сама обстановка змушувала командування загону змінити свою тактику.

Січень 1943 року відомий об\'єднанням загонів Носівського й Бобровицького районів. У довідці з\'єднання «За Батьківщину» значиться: «У січні 1943 року на основі партизанського загону Носівського району (під командуванням Стратилата), організованого в перші дні німецької окупації, що пройшов суворий шлях боротьби з німецькими окупантами, і партизанської групи Бобровицького району, створеної Кихтенком, після усунення мавшої місце роздрібненості в діях сформувався єдиний згуртований і боєздатний загін, що взяв на себе ім\'я «За Батьківщину» (назва «За Батьківщину» була прийнята на загальних зборах в січні 1943 року). У складі цього загону на І березня 1943 року було понад 400 чоловік. Керівництво загоном здійснювали командир загону т. Бовкун і. М. , комісар загону т. Гонта М. А, начальник штабу т. Стратилат М. І. і секретар партизанського загону т. Кихтенко П. Ф.. Після загибелі т. Ґонти (квітень 1943 року) комісаром став т. Стратилат».

Так коротко інформує нас партизанський звіт. А як же це здійснювалося практично? Про це розповідає Бовкун у своїй першій книзі «Солдати другого фронту». Згідно цієї розповіді Бовкун два рази намагався об\'єднатися з Бобровицьким загоном. Проте, командир загону Бабич навідріз відмовився це зробити. Бовкун просить допомогти Носівському загонові зброєю, яка тут не використовувалася. Але і на це одержав відмову. Тоді Кіхтенко кидає Бобровицький загін і приєднується до Бовкуна, де його обирають секретарем партизанського загону.

А ось розповідь Бовкуна про останній його візит до Бабича:

\'Цього разу ми говорили з Бабичем в його лісовій «резиденції» в присутності його людей і дванадцяти бійців нашого загону, які стояли поруч, вслуховуючись у розмову, суворі, мовчазні вони знали, чого прийшли сюди...

— Ми вважаємо, що група, яку очолив І. Брусиловець, не може залишати ся далі на становищі самостійної, вона скомпрометувала себе серед населення. Військове майно, що належить не тобі, а радянській державі, ви злочинно транжирите замість того, щоб обернути його проти окупантів. Боротися проти гітлерівців ви відмовляєтесь, заплямувавши себе негідними радянських партизанів вчинками. Ворогові це на руку. Якби ми мали зв\'язок з обласним комітетом партії або з нашим керівництвом по той бік фронту, ми б вимагали розпуску вашої групи, розформування її. Ми б ставили питання про притягнення тебе до відповідальності з усією суворістю радянських законів. Ллє такого зв\'язку поки що нема. Тому, щоб запобігти повному розкладу групи, ми відчиняємо двері свого загону для ваших бійців, враховуючи, що більшість із них — чесні, віддам Батьківщині люди, тільки випадково потрапили під твій Бабич , вплив. Хто не захоче вливатися в наш загін, — змушувати не будемо. Тільки нехай не плутається під ногами. Бешкетувати не дозволимо. І попереджаю: усі, хто перейде де нас, будуть розміщені по різних відділеннях і взводах, разом не залишимо.

і ось закінчилася розмова Бовкуна з Бабичем — тепер уже один на один Бовкун: «А знаєш Бабич, що ми вирішили розстріляти тебе і Брусилівця як негідників і боягузів?

Він зблід, смикнувся назад. В цю хвилину за куренем коротко тріснула автоматна черга. Пальцями правої руки Бабич рвонув кобуру на ремні. Я вистрілив з пістолета в упор і вискочив із куреня.

Кіхтенко тримав у руці автомат. Група Бабича була вже вишикувана біля згаслого вогнища. Сонячні промені яскраво освітлювали галявину, грали на вороненій сталі складеної на землі зброї».

Ось так за розповіддю Бовкуна проходило з\'єднання Носівського і Бобровицького загонів, і, усунення мавши місце роздрібностей. Ця акція відбувалась в той час, як Овдієнко знаходився в Бобровицькому й Басанському районах для ознайомлення там із станом боротьби проти німецьких окупантів.

У кінці січня він повертається в Носівський партизанський загін і привозич із собою частину Басанського партизанського загону на чолі із їх, командиром Кривцем. Так Бовкун знайомиться зі своїм сусідом по партизанській боротьбі Разом із Кривцем приїхало 6 його бійців. Кривець жартома сказав, що це половина його загону, бо приблизно стільки ж ще залишилося на Басанщині. Оце і весь загін. Зате бійці Кривця були озброєні до зубів, добротно зодягнені, їх бойові дії відзначалися неймовірною раптовістю. Серед білого дня загін вривався в населений пункт, розстрілював німецькі гарнізони і, поки ворог опам\'ятається, загін уже далеко за декілька десятків кілометрів звідси, знову нападає не ворога, нищить його склади, розбиває автоколони. Ця кучка сміливців не лише наганяла страх на окупантів, а й завдавала їм великих втрат.

В лютому 1943 року загін Бовкуна готує бойовий рейд по селах ряду районів. Але ще до здійснення рейду в партизанському загоні з\'явилася своя кавалерія, котра сприяла успіхові цієї бойової операції. Створення кінного підрозділу, який народні месники охрестили «Кавалерійським ескадроном», — це ще одна з багатьох героїчних сторінок боротьби партизанського загону «За Батьківщину». Після того як у партизанському загоні отримали відомості, що окупанти готуються вивезти до Німеччини понад 100 коней Бобровицького кінного заводу, партизанське командування ставить завдання зірвати цей акт. Згідно з розробленим планом вирішено захопити всіх коней і перевести у партизанський загін, де й створити свою кавалерійну одиницю. Підішовдена О. Шевирьовим група зненацька нападає на поліцейську охорону. А інша тут же поруч обеззброює італійську частину: коли відібрали зброю, італійцям просто наказам -а виходити з казарм. Як наслідок, було забрано всіх коней і без своїх втрат доставлено в партизанський табір А наступного дня бобровицькому комендантов гауптману Бюрке було надіслано листа, в якому значиться: «Наказ №26 по партизанському загону «За Батьківщину». Підрозділом партизанів у Бобровиці взято 112 верхових коней. Усі коні в хорошому стані і придатні для використання к кавалерії. За сприяння в забезпеченні загону кіньми, виявлене в ротозійстві головстяпстві коменданту Бобровиці гауптману Бюрке висловлюється подяка»

А ще в наказі значилося, що гауптмани Ніжинського, Носівського, Козелецького й Олишівського районів повинні потурбуватися про забезпечення коней : потрібною кількістю сідел і вуздечок. Якщо ж вимоги партизан не будуть вико-ані, вони, будуть повішені на одній осиці разом із Бюрке.

Для проведення рейду партизани мали і гужовий транспорт і кінноту.

Штабом партизанського загону було розроблено детальний план цієї сміливої операції. Ним передбачалися бойові рейди одночасно трьома бойовими групами по трьох окремих маршрутах по багатьох селах, де належало розгромити ворожі гарнізони і поліцейські стани, а в призначений час зустрітися в с. Кукшин Ніжинського району. Командування загону вважало, що їх сили дозволяли здійснити цей задум. Я. Овдієнко схвалив план операції.

Маршрут першої групи з\'єднував партизанський табір із кінцевою точкою — Кукшином по найкоротшій лінії Кобижчанські ліси, Більський ліс, Плоске, Кукшин. Це був центральний маршрут.

Другий рейд намічався на схід від центрального. Він мав проходити степовими селами. Тертишники, Степові Хутори, Шатура, Данино, Лосинівка, Червоний Колодязь, Кунашівка, Мала Кошелівка, Кукшин. Цей рейд по степовій місцевості мав здійснити кавалерійський дивізіон О. Шевирьова.

Похід західного від Носівки рейду досягав Козельця. Далі маршрут перетинав шосе Київ-Чернігів ліворуч села Лихолітки і йшов паралельно Десні в напрямку Чернігова. Біля с. Красилівки він знову перетинав шосе в напрямку Кукши на.

У центральній групі, яка рухалася через Більський ліс. Плоске, Григорівку. наступала штабна рота Василя Компанця й окремий взвод Потьомкіна. З ними пересувався штаб командування загону: Бовкун, Стратилат, та інші.

В Більському лісі Бовкун зустрівся із партизанським загоном Симоненка. М. Овдієнко запропонував Симоненку об\'єднатись з Бовкуном. Симоненко з цього приводу писав так:

«... Я зразу відповів: «На мою думку, так краще!».. Моя відповідь всім сподобалась і без зайвої формальності мій загін став складовою частиною з\'єднання «За Батьківщину!». Ми всі рушили в село Кукшин. Там пробули три доби. Бійці відпочили, помились у похідних банях. Село в ці дні перетворилося в збуджений військовий табір. Коли загін вишикувався в похідну колону і рушив із села, він справляв враження сильної організованої бойової одиниці. У бійців був помітний бадьорий настрій, хоч усі розуміли, що їх ще ждуть суворі випробування.

У своїх спогадах М. Бувайлик (начальник санітарної частини загону розповідав, як Стратилат виступив перед строєм бійців загону Симоненка (а всього в цей час у загоні Симоненка налічувалося 129 чоловік), як він заявив що командування загону вирішило розгромити німецько-поліцейські стани в багатьох селах нашої області. Він закликав бійців узяти участь у рейді, у боротьбі до повної перемоги над ворогом. Закінченням виступу були слова:

«Смерть німецьким окупантам!». Стоголосим «Ура!», партизани підтвердили свою волю впитися до районного партизанського загону і на смерть стояти в боротьбі з окупантами. Далі т. Бувайлик розповідав, що разом із загоном рухалася і його санітарна частина. Перед цією групою стояло завдання захопити Кукшин і підготуватися до зустрічі інших двох груп, що з боями просувалися східніше й західніше центрального маршруту.

Як згадує І. Бовкун, «... до Плоского під\'їжджали вдень. Невідомо, яким чином чутки про наближення партизанів випередили нашу колону. Кінна розвідка доповідає: поліція із села втекла, заховалася. Мадяри на трьох машинах годину тому дременули дорогою на Ніжин...».

У Кукшині бій тривав недовго. Швидко був знищений поліцейський стан. Над церквою замайорів червоний прапор. Населення радо, із слізьми на очах, зустрічало народних месників. Центр села заповнили місцеві жителі. Це була незабутня для всіх зустріч.

Швидко змайстрували примітивну трибуну. Відкривається урочистий мітинг. Коли на трибуну зійшли командири загону, буря оплесків пронеслася над селом. Першим виступив М. І. Стратилат. Він привітав кукшинців і народних месників із святом — зайняттям партизанами села. Потім були повідомлення із фронтів про перемоги Радянської Армії. Стратилат закликав жителів Кукшина всіляко допомагати партизанам, сприяти їх боротьбі з окупантами. Виступали на мітингу й жителі села. Партизани клялися не шкодувати своїх сил і життя у боротьбі з ворогом.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Після мітингу молодь оточила командирів із проханням прийняти їх до загону. Колгоспники запитували, як бути цієї весни, чи засівати поля. Ще довго після мітингу М. І. Стратилат вів задушевну розмову із хліборобами села.

Завданням санітарної частини, як згадує М. Бувайлик, було не тільки подавати медичну допомогу пораненим і хворим бійцям, а всьому населенню села. З допомогою жителів партизани милися, голилися, перевдягалися, приводили себе в належний стан.

А тим часом дві інші партизанські групи з боями долали свої маршрути, знищуючи ворожі гарнізони. Налякані окупанти посилювали в селах оборону, перекидали їм підкріплення. Група партизанів-кіннотників під командуванням О. Шеверьоеа грізно вдарила, по поліцейських сіанах степових сіл здійснюючи блискавичні марші. Розгромивши поліцію Тертишників. вони негайно вирушили до Степових Хуторів, а потім — Шатури, Лосинівки

... Обминаючи Ніжин, партизани зупинилися в будиночку лісника під Крутами. Перекусивши чим пригостили господарі, вони вирішили якусь хвилину подрімати. Але залишений партизанський пост звернув увагу на те. що шляхом поруч почувся ДЗВІНОК. Справжнє шкільний дзвоник на дузі запряжених коней попереджував, що іде весільний поїзд. На запитання партизанів і боязко відповідали, що їдуть по молоду в село Кагарлик.

А ось із Кагарлика повернулася дочка лісника. Вона розповіла, що в селі спокійно, про партизанів там ні слуху. Молодь чекає весільних гостей. А сільські поліцаї у свою чергу чекають, щоб попиячити на весіллі.

— Черговий, буди хлопців! — скомандував Шевирьов.

За хвилину група була готова. Розмістилися на двох санях разом із весільними, приховавши в сіні зброю. Весільний поїзд рушив у Кагарлик.

Блискавично під звуки дзвоника та мелодії гармошки весільні влетіли в село. Святковий одяг, кольорові стрічки дівчат. Ось і поліцейський стан. З нього висипали поліцаї. Одні сани зупинилися. Піднявся боярин-партизан із сулією сивухи — буде частувати «охоронців порядку». Але коли ті відійшли від будинку, їх швидко оточили лісові хлопці. Поліцейське кубло перестало існувати.

А партизани вже поралися біля громадських комор, вони роздавали жителям зерно, приготовлене для відправки в Німеччину. На черзі був мітинг. Адже люди на окупованій території так хочуть почути правду про події на фронті, про розгром фашистів під Сталінградом. Після цього вже можна було на. запросини молодої побувати на весіллі.

Кавалерійський ескадрон швидко рухався до кінцевого пункту Кукшина. змітаючи по шляху гнізда окупантів. Попереду був бій у селі Переяслівка. Чи не найтяжче доводилося роті Михайла Дешка. Маршрут її пролягав на захід від базування загону. Як зазначав Бовкун, загальна довжина рейду роти Дешка перевищувала 120 кілометрів.

Про складність походу згадує командир взводу і Степанов:

«По цьому маршруту ми ішли тиждень. За цей час після того, як ми заходили в село і розбивали поліцію, далі попереду на нашому шляху ворог збирав свої сили і влаштовував засади. Раптово відкривали по нас вогонь. Ми вимушені були під прикриттям свого вогню збочувати зі шляху і йти по снігу до чагарників і зарослів, щоб віддалитися від цих засідок. ! так нам влаштовували декілька разів засідки по нашому шляху. Ми були дуже стомлені рейдом і в пам\'яті залишилося дуже мало деталей. Приходили в село, громили поліцію. Ось і все».

В інший раз він згадує: «На нашому шляху нам було багато перешкод. Перетинали шляхи мадяри, поліцаї, німці. Пробивалися з боями, часто в обхід (маршруту). Тоді заходили в інше село, там теж розбивали поліцаїв. По такому тяжкому шляху ми пройшли понад 120 кілометрів. Ішли шість днів і шість ночей. Три підводи навантажили (трофейної) зброї й боєприпасів. На двох підводах везли убитих і поранених. Коли ми прибули в Кукшин, нам надали відпочинок. А товаришів, привезених убитими, ми похоронили в Кукшині. Прізвищ, полеглих не пам\'ятаю».

Про дуже тяжкий рейд роти Дешка говорить і Ї. М. Бовкун:

«Шість діб партизани майже не спали. Рота йшла навпростець через населені пункти, в сутичках з гітлерівськими заставами й гарнізонами, втрачала бійців. Звертала в ліс, пробиралась ярами, із боєм перетинала шляхи».

Слідом за ротою Дешка в Кукшин прибув і кавескадрон Олександра Шеверьова.

Вісті про наступ партизанів швидко поширювалися. Налякані окупанти втікали до Чернігова. Деякі з них знаходили захист у німецьких гарнізонах, до лукшина підтягувалися німецькі війська. Із степових сіл до Ніжина тікали бурго-містри поліцаї. На перехрестях доріг встановлювалися металеві «їжаки», копалися окопи огороджувалися колючим дротом. Військовий комендант видав наказ про евакуацію сімей чиновників, окупаційної адміністрації. Переполохані фрау з чемоданами й домочадцями тікали до Чернігова. Як свідчить Степанов, уже на наступний день після приходу до Кукшина німці почали обстріл села з гармат. Дійсно, про наступ німців спочатку доповіли далекі застави Переходівки та Гальчина, а потім появилися збройні німецькі частини, які зайняли навколишні села. Партизани вирушили у зворотний рейд, але вже єдиною військовою колоною.

У спогадах учасників операція оцінювалася як дуже вдала. З успіхом проведені рейди, підняли політичний і бойовий дух не лише партизанів, а й людей окупованої території. Загін поповнився новими резервами. Дійсно, усе було саме так. Проте командування загону до цієї форми боротьби більше не поверталося. Адже бити ворога набагато легше було, напавши на нього раптово, зненацька, ніж тоді, коли ворог знав про напад і міг старанно підготуватись до відсічі партизанів. Саме тому деякі учасники боїв пояснювали дуже скромну оцінку цієї операції, дану у своєму звіті М. І. Стратилатом. А він писав: «Ми зимою здійснили рейд по всіх селах Лосинівського і Ніжинського районів, заїжджали в Комарівський район і повернулися назад у Носівський район». А І. М. Бовкун у своїй другій книзі спогадів («Подвиг под псевдонимом»), зовсім уже не згадує про цю операцію. Дуже багато сил коштувала вона партизанам.

Але наслідки цієї бойової операції важко переоцінити. Результатом її було знищення ворожих гарнізонів, багатьох гнізд прибічників окупантів. Велася велика роз\'яснювальна робота серед населення окупованої території. А скільки нових сил влилося в партизанські ряди?

Це дало змогу пізніше перетворити окремі партизанські роти в партизанські батальйони, а ще пізніше — в партизанські полки, а весь загін «За Батьківщину» — у грізне партизанське з\'єднання. Після цього рейду партизани зосереджують свою увагу на рейковій війні, що так було потрібно у період Курської битви. Партизанський рейд був однією з визначних бойових операцій в історії партизанського загону, що передував перетворенню його в партизанське з\'єднання «За, Батьківщину».

В березні на загальних зборах створення партизанського з\'єднання було оформлено. З єднання залишило назву «За Батьківщину», командиром було обрано І. М. Бовкуна, комісаром загону – М. А. Гонту (після загибелі Гонти у квітні місяці комісаром загону став М. І. Стратилат). В з’єднуванні вже налічувалося 300 бійців.

Кукшинський рейд викликав паніку у місцевої окупаційної адміністрації. Вона викликала на допомогу німецькі військові частини.

З Кукшина партизанські роти вирушили ранком 6 березня, а над вечір були вже в Кобижчанських лісах. Бовкун наказав кожній роті окремо будувати й обладнувати свої табори на відділі 3-4 км один від одного. Рота Симоненка, яка повинна була розміщатися під браницею, почала заготовляти дерево, для землянок. Робота була в розгарі і в цей час один із постів доніс, що на табір іде облава. Коли доповіли Бовкуну, він наказав зайняти оборону і без його розпорядження не відступати. Бійці роти зайняли вигідну позицію на межі поляни, яка від лісу була окопана ровом. Підпустивши ближче мадяр, які появились на поляні, партизани відкрили вогонь. Чути було стрілянину і з інших рот. Карателів було дуже багато. Літаки-коректувальники, що кружляли над лісом, вказували ворогам на, розміщення партизанських рот.

Мадяри наступали на відкритій місцевості і несли великі втрати. На другий день вони почали наступ з іншого місця — через болото з боку Козельця. Однак і тут еони дістали рішучу відсіч. Безладно відступивши, вони залишили на болоті багато трупів. Не мав успіху й наступ карателів на інші роти. Введені в дію бронемашини й танкетки також не допомогли ворогові. За даними партизанського зведення фашисти в цьому бою втратили близько 40 чоловік убитими й пораненими. Симоненко у своїх спогадах наводить багато більшу цифру.

11 і 12 березня після невдалої спроби знищити партизанів, карателі оточили село Козари. Два дні тривала розправа фашистів над мирними жителями. Фашисти заходили в кожну хату, збирали туди всю сім\'ю і розстрілювали. Не щадили нікого: ні старого, ні малого. Виходили з хати і підпалювали. І так усе село, з 600 дворів.

Ось розповідь Марії Олексіївни Савосько: «Я поралася біля печі, на лежанці глав семирічний унук. Три доньки, син і невістка, поралися на подвір\'ї. Доньок і сина німці розстріляли на подвір\'ї, невістку в сінях, застрелили з автоматів унука, який на крик матері вибігу сіни. Потім вистрелили в мене. Я знепритомніла. Прийшла у свідомість під спеки — горіла хата. Ледь жива виповзала, на двір, а звідти на город...».

А ось тільки маленька частка розповіді Олександри Петрівни Сидько: «... Вискочила я з хати, а від неї, як оце зараз до пам\'ятника загиблим, лікарня стояла. За, німця там церкву зробили, й того дня в ній правилось... Коли я вискочила з хати, то звідти щось трр-трр! Я ж собі думаю, що то дерево якесь заскрипіло, біжу та на верхівки позираю, й не туди, люди побиті скрізь покотом лежать. Далі глядь, а, то з гори по мені з автоматів печуть... Раптом чую, — в чобіт мені наче жару хто вкинув. Я руку туди, витягую — із пальців кров тече. Виходить це я поранена...

... Про те, що з дітьми моїми й родиною сталося, брат пізніше розповість. Хати в нас перехідні були. В одній того дня чорного батько з матір\'ю були і мій менший брат. То карателі як увійшли, зразу ж батька вбили й матір, а брат перебігав у другу хату, то вони його на порозі поклали. Старший брат Іван почув стрілянину і став за одяг, що висів на вішалці. Це в другій хаті. Тут же були й мої діти, одне з тридцять сьомого, друге з тридцять дев\'ятого. Коли карателі поріг переступили, то меншенька кинулась від них, а старшенька навпроти йде, зубками тіло на ручці собі викушуй й просить: «Дядю, не бий нас... Дядю не бий...». А він як ударив, то одна ниць упала, а друга догори... А брата за одягом не помітили... Долівка у нашій хаті була земляна, то я коли вже повернулася в село, то зібрала попіл дітей і поховала, а тіла ж їхні стопилися на пекельному вогні й у землю увійшли, просочили її...

І от як припаде та долівка росою... під відкритим же небом згарище не один рік було... то все чисто видно — і як вони лежали, і ручечки, і голівки. Прямо ніби знята дитина на картонці. А дощ піде — червоніє долівка. Років три ці картини мов живі були переді мною. А в пам\'яті й до скону лишаться».

Свідчить Ольга Гришко:

«Ще в середу ввечері прийшла до мене чоловікова сестра й сказала, що на Браницькій дорозі вбито німця, то за нього будуть 100 чоловік убивати. А вранці наступного дня, коли я вийшла у двір, то побачила, що по вулиці біжать люди, а, за ними карателі в чорних шинелях, касках, з автоматами уже багато схопили.

Почали ми тікати туди, де тепер пам\'ятник загиблим, а тоді сарай стояв. Увійшли у двір, — це ж дітей четверо при мені, — а там повен сарай людей.

... Біжу, й думаю: візьму дітей та сховаюся до батьків у погребі. А далі подив мене взяв: од самої лавки стільки хат минула, всі вони порозчиняні, а людини жодної ще не бачила. Тільки машини під\'їжджають по черзі до кожного двору та поліцаї шастають. «Це ж вони барахло, курей та свиней підбирають»,

— здогадуюсь.

По дорозі зустріла Пріську Беркову... «Куди йдеш? — питає. «До батька»,

— відповідаю. «Не йди, — каже, — бо батько вже коло столу лежить, а мати з дівчиною (сестра це в мене була) коло печі побиті. Була я і в дядька Олексія (це
батька мого брат), там теж усі мертві, і в тітки Христі. Ніхто не вцілів...

... Приїхали ми в Носівку. Поліцейські сім\'ї зупинились на стадіоні, потім їм куркуля Підорванова, хату виділили. А нам сказали, що завтра відвезуть до партизанського яру. Вечір уже, діти плачуть, їсти кричать, на свою піч просяться. Аде ті їжа, піч? Спасибі, одна жінка, до себе на ночівлю пустила. Каже: «Вас сьогодні побили, а нас завтра. Невелика різниця».

Дітей на піч поклали, а самі так посіли та, й куняємо. А годині о шостій ранку поліцай добивається: «Єуваскозарці?». — «Є». Заходить і заявляє: «Одягайте дітей і самі одягайтесь. Ви арештовані». І автомат напоготові тримає. Куди ж він поведе, як не на розстріл. Коли другий поліцай біжить. «Ви вільні», — каже, приїхав командир Гафер з Іржавця і сказав, що наші солдати перепилися шнапсу і Козари спалили помилково». Ні не помилилися вони. Акція була дуже добре спланована.

А ось уривок з офіційного документа, складеного 23 вересня 1944 року: «... 10 березня 1943 року 150 німецьких машин підвезли до козарських лісів біля тисячі озброєних до зубів гестапівців. Цілий день тривала облава на партизанів. Але хіба видасть ліс синів, що прийшли сюди захищати волю й щастя землі, що стогне під німецьким чоботом?».

Тоді гестапівці вирішили зігнати свою лють на мирному населенні: 11 березня 1943 року, біля 6 години ранку, коли народ ще спав, вони оточили село і почали по-звірячому розправлятися з жінками, стариками, дітьми, як звірі, вривалися в хати, розстрілювали з автоматів усіх жителів, підпалювали хати, переходячи з однієї до другої й третьої... У льохи кидали гранати Нелюдські крики неслись селом. Прийшла невблаганна смерть, пощади не було нікому». У «Хронологічному довіднику про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області і визволення їх. Червоною Армією» про Козарську трагедію написано так: «У цей день служили в церкві. Люди йшли Причаститися, але німці не звертали на це уваги. Вони вивели з церкви 270 чоловік молільників, загнали у сільський клуб і спалили 150 чоловік були також спалені живцем у колгоспному сараї. З 4700 чоловік залишилося живими 432.

Два дні над селом стояла густа хмара диму. Були спалені всі колгоспні будівлі, 870 дворів колгоспників, дві школи, клуб, сільмаг, пошта. Загальна сума збитків становила, 134 мільйони 730 тисяч карбованців...».

Пізніше було встановлено, що село було знищено каральною експедицією СД, яка складалася з німців, мадяр і біля 100 військовослужбовців Чернігівського карального батальйону СД.

Про Козарську трагедію письменником Олександром Скориною написано документальний нарис «Козари: смерть і безсмертя», який надрукований в книзі «Дзвони пам\'яті» (Книга про трагедію сіл Сумщини й Чернігівщини, знищених фашистами у роки війни). Розповіді очевидців наведені в цій книзі взяті з нарису 0. Скорини.

Але як не лютували гітлерівці, із подій на фронтах було зрозуміло, що н,і окупантів чекає поразка у війні. Це розуміли і німецькі прислужники-поліцаї Вони шукали виходу, як спокутувати свої гріхи перед народом і Батьківщиною Розгубилася і Носівська поліція. Як уже згадувалося в лютому вона звільнила п в\'язниці 40 чоловік арештованих і приречених на страту жителів Носівки, а сам ; в повному складі 32 чоловіки на чолі з начальником поліції Бувяйликом перейшла зі зброєю в руках у партизанський загін.

Керівництво загону перевірило поліцаїв у бойових діях. їм було дано завдання здійснити диверсію на залізниці. Під керівництвом Симоненка вони пустили під укіс шість паровозів, які переганялися по залізниці. Симоненко згадував, що в одному з паровозів залишився живим машиніст. їм виявився земляк Симоненка — Старицький. Він тут же попросив Симоненка прийняти його в загін.

12 березня вечором командування загону вирішило з боєм вирватися з оточення і відійти в Більські ліси. Батальйони проходили лісом і бачили заграву над Козарами. Трагедія села кликала до помсти над ворогом. Партизани розуміли, що найбільш дошкульних ударів вони зможуть завдати ворогові на залізниці, по якій фашисти відправляли на фронт підкріплення живої сили й техніки. На залізниці і стали зосереджувати свої дії.

Ще до Козарської трагедії у лютому місяці велику диверсію на залізниці здійснив залізничник Василь Татарчук. Разом з Іваном Дубиком, що теж працював на залізниці, вони дізналися, коли на фронт буде рухатися поїзд із німецькими солдатами. До диверсії залучили залізничних обхідників Івана Пелехая та Степана Ігнатченка. Коли стемніло, вони взяли потрібні інструменти і по відгвинчували гайки на з\'єднаннях рейок, а потім повиймали з них костилі. В темноті здавалося, що колія в порядку: рейки були на місцях. Але вони були не прикріплені до шпал. Коли все це було зроблено, залізничники зникли з колії. Почувся гуркіт поїзда. Як тільки він дійшов до підготовленого місця, стався страшний вибух. Паровоз і вагони з ворожими солдатами полетіли під укіс. Разом із вибухом боєприпасів сталася пожежа. Під уламками вагонів загинуло багато гітлерівців Один із високопоставлених есесівців штурман фюрер Діти доповідав своєму начальству, що внаслідок аварії цього ешелону, що транспортував на фронт зенітну артилерію, загинуло багато гітлерівських вояк.

«Два санітарні літаки, — писав він, — протягом доби вивозили з місця аварії забитих та поранених офіцерів і солдат».

Татарчук ще довго працював на залізниці, надаючи партизанам допомогу в здійсненні диверсій, а потім перейшов у загін. Після війни він і Іван Дубик були нагороджені орденами Червоного прапора й медалями «Партизан Вітчизняної війни» І ступеня.

Щоб запобігти дальшим диверсіям на залізниці, в районі дій партизанського загону фашисти пустили свій бронепоїзд. Він по декілька разів на добу проїжджав по залізничній лінії і стріляв із своїх гармат. Після того, як пройшов бронепоїзд, гітлерівці впевнилися, що на лінії немає закладених партизанських мін, вони пускали в рух й інші поїзди. А щоб не був підірваний на мінах сам бронепоїзд, окупанти попереду його рухали декілька пустих площадок. Потрібно було знищити це фашистське пугало.

Перебазувавшись у Більські ліси після Козарської трагедії, командування загону поручило це завдання рогі Клима Скотаря, та підривникам Михайлу Іванову, Миколі Якименку та Михайлу Буранову. Це було в першій половині березня. Підривники виготовили саморобну міну. В дерев\'яний ящик, наповнений вибухівкою, на гумовій стрічці вставлявся до детонатора бойок із прив\'язаним до нього мотузком. В потрібний момент смикали за мотузок, бойок вдаряв по детонатору і таким чином здійснювався вибух. До речі, колишній підривник Миша Іванов зараз проживає в місті Чебоксари. Для Червонопартизанського сільського музею він виготовив макет такої саморобної міни, де цей макет експонується і зараз.

Партизани розмістилися так, щоб для них був вільний шлях для відступу в ліс, а ворогам від місця диверсії залишався шлях у болото, де їх доганяли партизанські кулі. Рано вранці охоронна група на бронепоїзді починала, свій перший рейс. /Вночі окупанти вже боялися пускати поїзди/. Та тільки бронепоїзд підійшов до замінованого місця, партизани із замаскованої засади підірвали міну. її вибух звалив паровоз і три броньовані вагони бронепоїзда. Не давши опам\'ятатися ворогові рота Скотаря відкрила вогонь і пішла в наступ. Фашисти, які уціліли почали відступати до болота, де їх доганяли партизанські кулі. Усі 25 мадяр обслуги бронепоїзда були знищені. Партизани втрат не мали. А трофеї були багаті. Крім зброї вбитих мадяр партизани зняли й забрали все озброєння бронепоїзда.

М. І. Стратилат до війни служив в армії артилеристом. Його знання тепер пригодилися в партизанській боротьбі. На початку проведення диверсій на залізниці він особисто допомагав бійцям освоїти підривну справу. Давалося взнаки те, що партизани не мали вибухівки. Вони добували її із нерозірваних або залишених нашими відступаючими частинами авіабомб, снарядів та мін. Доки підривники набули потрібного досвіду партизани мали декілька жертв. Серед загиблих був і згаданий підривник Михайло Буранов. Про нього Симоненко розповідав: «Буранов Миша — підривник партизанського загону. Це був відважний, бойовий хлопець. Я його пам\'ятаю завжди підтягнутим, завжди обвішаним гранатами. При перезарядці гранати він порушив детонатор і граната розірвалася. Йому вибухом вирвало весь живіт. Похоронили ми його в лісі, а після звільнення району — перехоронили в центральну братську могилу».

Закрити