Через три роки після отримання Шевченківської премії, відомий подільський поет Павло Гірник, нарешті здійснив свою давню мрію – оселився в селі і начхав на умовності.

Гніздечко

http://reporter.km.u... rel='shadowbox[sbpost-383];player=img;' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; color: rgb(0, 0, 0);'>http://reporter.km.u... alt='' width='300' height='199' style='margin: 5px 5px 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; height: auto; max-width: 610px;'>

У глинобитній хаті, до великої радості поета, виявилося безліч всяких старожитностей. Практично всіх їх він випробував в дії.

«Я зараз живу мов у раю. Тобто, так, як мені хочеться, – наче попереджаючи, з порогу, каже Павло Гірник. Похитуючись, він залишає за собою характерний горілчаний шлейф. – Можу я на старості літ дозволити собі таку розкіш?» Уже майже рік, як поет переїхав із Деражні в невелике село Садове неподалік районного центру. Тут, за його словами, він знайшов те, чого довгі роки не міг знайти в місті – спокій. Там, на «великій землі» він весь час мусив постійно щось комусь доводити, жертвувати своїм здоров’ям заради химер, терпіти і йти на компроміси. «Тут я нікому не заважаю, і не маю когось терпіти. Люди в селі живуть громадою і ставляться один до одного тепліше. Ось, і в магазинах в борг відпускають, – каже Павло Миколайович, зриваючи кришку з свіжої пляшки горілки. – Де в місті таке видано?»

Захаращене подвір’я, глинобитна хата, пошарпані стіни, ветхі меблі, маленька електрична плитка. Навіть за сільськими мірками, найвідоміший на Хмельниччині поет, живе більш ніж скромно. «Всі дивуються: чому він пропадає в злиднях? – продовжує Павло Миколайович. – Думають я гроші бережу! Та премія (160 тис. гривень авт.) загула ще кілька років тому. Віддав борги, шістнадцять тисяч дав на перекриття церкви у Берегелях, де колись вчителював, відремонтували квартиру дружини, ось за двадцять тисяч хату купили… І хоч кредет сильно не сходиться з дебетом та вирахувати статки поета зовсім не хочеться, і не лише тому, що дивлячись на розпухле обличчя Гірника важко втриматися і не згадати бородатий анекдот про гроші в мішках, скільки через усвідомлення, що премію він отримав за збірку, вірші до якої писав понад тридцять років…

http://reporter.km.u... rel='shadowbox[sbpost-383];player=img;' title='IMG_6067' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; color: rgb(0, 0, 0);'>http://reporter.km.u... alt='' width='300' height='199' style='margin: 5px 5px 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; height: auto; max-width: 610px;'>

«Все, що потрібно для того, щоб дожити віку в мене є, – наполягає чоловік. – Тепла, мов гніздечко хата, чиста вода в криниці, сімдесят соток землі, сад яблуневий? Чого ще хотіти? Якщо в погребі є картопля і тепло в руку – можна жити».

Куплена на останні гроші, хата в Садовому дійсно схожа на останнє пристанище стомленої душі. Все, що було до цього: в Києві, Хмельницькому, Деражні Гірник залишав наче згарище. Далі відступати нікуди. «Вогонь і воду я вже пройшов, а тут пройду свої мідні труби», – каже поет.

Будемо варити борщ в печі! – звиклий до самоти Гірник нарешті знаходить зайняття на двох. – Давай чисть буряки, а я займусь картоплею». Лушпиння летить просто на землю коло ліжка. Чистота і затишок – міські умовності. Суворий сільський побут Гірник спрощує до жорстокого. За кілька годин наповнена їдким димом хата сигналізує про те, що борщ готовий. «Треба хоч попідмітати, а то дружина зробить нам вирвані годи, – чухає потилицю чоловік. – Я її дуже люблю, але й боюся…»
Така як треба

http://reporter.km.u... rel='shadowbox[sbpost-383];player=img;' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; color: rgb(0, 0, 0);'>http://reporter.km.u... alt='' width='300' height='199' style='margin: 5px 5px 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; height: auto; max-width: 610px;'>

Четверта дружина Гірника, Людмила, відповідає всім його запитам: ніжна, не вимагає заробляти, не зазіхає на особисту свободу і дуже любить поезію.

Мобільний телефон – єдиний засіб зв’язку одинака із нерозумним світом. Номер коханої у ньому позначений лаконічно – «Моя». «Зійшлося два горя, – так само лаконічно описує історію свого кохання Павло Гірник. – Це четвертий мій шлюб і вперше, за весь час, я можу сказати, що дружина в мене така, як треба». «Привіт, я за тобою так скучив – ніжно, наче закоханий підліток муркоче сивочолий Гірник у трубку. – Людочка, купи мені будь-ласка «чекушку» на вечір…» Дружина для генія, це унікальний сплав доброти і терпіння. Все це, із лишком є у Гірникової Людмили. Незважаючи на те, що чоловік ось уже десять років немає жодної роботи, вона не вимагає від нього грошей, не посягає на особисту свободу і залишає на самоті за першою вимогою. Крім того, дуже любить поезію, а особливо поезію Павла Гірника. «Після Павликових віршів інша українська поезія стала мені просто нецікавою, – каже жінка. – Він титанічний чоловік, геній і мислитель, яких пошукати. Та я не схильна його ідеалізувати, як більшість людей, які знають Павлика лише за віршами. Ототожнювати Гірника і його вірші не можна!». За чотири роки подружнього життя жінка відкрила для себе і темну сторону чоловікової геніальності… «Я всім своїм дружинам казав: мені стає жити на бараболі і воді і тобі має ставати, а як ні – ніхто не тримає», – нагадує свій головний принцип в коханні голова сім’ї. «Ходять чутки, що ти писати менше став, через те, що зі мною одружився», – жаліється дружина. «Я нікому нічого не винен. Сама розбирайся із тими бл..ми», – відрізає чоловік. «Ти свого кота більше любиш ніж мене», – починає Людмила. «Так і є », – відповідає Павло. «Ця метафора не надто вдала». «Така розумна? Напиши кращу!» Все говорить про те, що місце у вічності Павло Гірник, як поет, вже отримав, місце ж дружини поета – хитке і на ніжність можна розраховувати лише, коли потрібна «чекушка на вечір». Зійшовшись з чоловіком на півдня і попоравшись по господарству, вже наступного ранку Людмила повертається в Деражню у свою невеличку квартирку у гуртожитку. «Я не хочу, щоб в газеті були фотографії з твоїм котом, та, хто подарувала його тобі, потрапить в історію, а яке моє місце? – кидає вона на прощання.

Любов сивої кобили

Зранку Павло Миколайович завжди розгублений наче вночі хтось вкрав частину його єства. Ледь протерши очі, він прямує у магазин. «Дай білого, – кидає продавщиці з порогу. – І пляшку горілки. Велику, щоб два рази не бігати. Запиши на мене.» Більше частина вина зникає із пляшки прямо перед прилавком. «Так, є у мене невеличка залежність» – розводить руками поет.

http://reporter.km.u... rel='shadowbox[sbpost-383];player=img;' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; color: rgb(0, 0, 0);'>http://reporter.km.u... alt='' width='300' height='199' style='margin: 5px 5px 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; height: auto; max-width: 610px;'>

У селі поет швидко знайшов друзів, які не тільки компанію за пляшкою скласти можуть, але і город зорати допоможуть.

«Ой, Миколайович, як ми з чоловіком жалкуємо, що не купили вашого обійстя раніше. З вашої хати вийшов би добрий магазин! Один садок за кілька років окупив би все! – бідкається продавщиця Женя. Павло Миколайович сходу відкидає дарований бізнес-план: «За ті гроші, по яким приймають яблука, хай воно краще зігниє!» «Добрий день, як там… натюрморти?» – питає Гірника біля входу в магазин якийсь чоловік. Без коментарів. «Ох, вже ці селяни, деколи й не знаєш, що відказати, – зітхає лауреат. – Якось приходить до мене сусід і просить скласти судовий позов. Ти ж, каже, розумний чоловік! Добре, відповідаю, а ти мені город за це виори! Та ти що!.. Стільки було обурення, наче я його надурити хочу. Розум в селі – це щось таке… від Бога, а значить безплатне.»

За півгодини до хати заглядає хаотичного вигляду чолов’яга. «А мені Женя в магазині сказала, що у тебе гості, – починає він здалеку. «Проходь, проходь – розпливається у посмішці господар. – Пити будеш? Характерно похитуючись і косячись на тверезого мене чолов’яга кокетливо шепоче: «Миколайович, я не по тим дєлам…» Прізвище гостя Мазепа. В селі воно давно замінило йому ім’я. «Мазепа є Мазепа. У мене все є!» – коротко, але вичерпно розповідає про себе гість. «Я чого прийшов, – згадує Мазепа після енної стопки, – Хочу, щоб ви із моєю кобилою сфотографувалися. Щоб Миколайович був в газеті обов’язково із моєю кобилою! Вона ж його так любить!» Поки Миколайович вагається, Мазепа лізе обійматися, даючи зрозуміти, що, або з кобилою, або з ним. «Ну добре, добре йдемо цілувати твою кобилу!» – капітулює господар.

По дорозі Мазепа розповідає історію «кохання». Сюжет простий. Народилась сива кобилка. І Гірник, по-перше, як любитель всього живого, а по друге, як закоханий у все пов’язане з козаками, прикипів до животини душею. На тепло і ласку кобила відповідає взаємністю. «Мазепа, а дай мені її на виховання – просить Гірник захмелілого вкінець чоловіка. Я хочу зрозуміти, що таке – мати коня. Бо для козаків, кінь, був як побратим!» Бачачи, що Миколайович налаштований серйозно Мазепа серйознішає і шепоче: «Миколайович, я так скажу: Вам та кобила на…й не треба». Збігавши ввечері за черговою пляшко, поет та тезка гетьмана все ж приходять до сентенції: «Кінь не кіт».

Сірко

За останні кілька років поет Павло Гірник не видав на публіку жодного поетичного твору. «З поетами так буває, – каже він. – В якийсь момент починаєш повторюватися і стаєш нецікавий сам собі. Звичайно я міг би спробувати себе у іншому жанрі… Язик підвішений, за ніч написав би книжку хоку, знайшов би спонсора і був би як Оксана Забужко! Але це не моє.»

http://reporter.km.u... rel='shadowbox[sbpost-383];player=img;' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; color: rgb(0, 0, 0);'>http://reporter.km.u... alt='' width='300' height='199' style='margin: 5px 5px 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: rgb(0, 0, 0); vertical-align: baseline; background-color: transparent; height: auto; max-width: 610px;'>

Вечірнє телешоу під горілку - улюблений і єдиний доступний вид дозвілля в селі для поета.

Втім, за роки, які минули після отримання ним премії і визнання, Павло Гірник дещо таки написав… Поему. Саме про це свідчить чорновий варіант палітурки майбутньої книжки, який пилиться на його робочому столі. «Сірко. Поема» написано на ній. В якості оформлення картинка, де на фоні багряного заходу козак у пшениці, а поруч нього вовк. Сама поема вмістилася на п’яти листках. Взагалі це не поема… – невпевнено каже Павло Миколайович. – Мені самому важко зрозуміти, що я написав. Навіть після закінчення роботи у мене залишається відчуття недомовленості. Я навіть не можу пояснити про що ці вірші. Я мовний поет і шукати логіки тут не варто. Твір наче про легендарного козацького кошового отамана Івана Сірка, але його ім’я можна замінити на будь-яке інше, а то й взагалі викинути – смисл не змінитися. Мабуть, найбільше всього це про свободу. «Павле, ти вже сам не знаєш, що пишеш», – сказав йому один із друзів, якому Гірник дав почитати свого «Сірка». «Одні критикують, інші кажуть, що нічого не зрозуміли, – зітхає Гірник. – А мені, щоб бодай логічно пояснити все, що вкладено на цих п’яти сторінках доведеться писати товстезний том роз’яснень. Там закладено стільки історії, якщо хочете, містики, незбагненного навіть мені, я сам весь на цих сторінках!»

Схоже «не поема» «Сірко», – перший твір Павла Гірника, який можна сміло ототожнювати із автором. На цих п’яти сторінках весь Гірник. Не логічний, загадковий, класик української поезії, який живе в селі, цілується з конями, п’є горілку, і нікому нічого не винен. Хіба кілька сотень гривень продавщиці Жені…