|
ВІН ЗАКІНЧИВ ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ ТЕХНІКУМ Біографія і бібліографія |
8 октября 2013
|
Олександра Василівна Теліженко народилася 30 березня 1952 року в м. Звенигородка на Черкащині. Мистецьку освіту отримала у Вижницькому училищі прикладного мистецтва та у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Основні види творчості: вишивка, костюм. Член Національної спілки художників України з 1989 року. Заслужений художник України. У 1991-2009 рр. очолювала Черкаський обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Веде наукову роботу, має численні публікації у фахових виданнях України; доцент, викладає в Університеті банківської справи Національного банку України (м. Київ). Персональні виставки: 1996 рік м. Черкаси, Черкаський обласний художній музей м. Київ, Український дім м. Канів. Національний заповідник ім. Тараса Шевченка 1997 рік м. Славутич (Чорнобиль) 1998 рік «Сповідь», м. Черкаси. Черкаський обласний художній музей м. Київ. Експоцентр “Український дім” м. Одеса. Галерея «Українська скарбниця» 1999 рік м. Карлові-Вари (Чехія) 2002 рік м. Генк (Бельгія). Муніципальний культурний центр. До 80-річя української єпархії в Бельгії Черкаси, ювілейна виставка «Це моя Україна» 2003 рік Київ, Український дім. Ювілейна виставка «Це моя Україна» 2004 рік Львів. Оперний театр 2005 рік м. Запоріжжя, Інженерна Академія м. Київ. МАУП. «Голос землі» 2006 рік Мінськ. Білорусія. В рамках Національної виставки України в Білорусії 2007 рік Київ, Київо-Могилянська Академія. Виставка «Жива традиція» 2008 рік м. Щецин. Польща. Замок князів Поморських. Виставка до днів культури України в Польщі. Черкаси, ТРЦ «Екватор» 2010 рік Москва, Культурний центр України в Москві. При сприянні Державного управління справами Президента України. Персональна виставка «Жива традиція», приурочена до Дня Соборності України «Мамай-фест», м. Дніпродзержинськ. До Дня Незалежності України. Дніпродзержинський міський художній музей 2011 рік м. Черкаси, палац “Дружба народів». До Дня Незалежності України «Світ Теліженків», м. Шпола. Черкащина. Районна бібліотека Парна виставка «Засіймо долю». м. Київ. Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» 2012 рік Персональна ювілейна виставка. м. Черкаси. Черкаський обласний художній музей. Презентація книги “Основи національної культури”. Черкаський обласний академічний музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка. Персональна експозиція в рамках візиту офіційної делегації Черкаської області в Нью-Йорк, США. National Arts Club. NY. USA. Презентація книги “Основи національної культури” на 19-му форумі видавців у Львові. Авторський проект в рамках святкових заходів до Дня українського козацтва та Дня художника “Славний край козачий”. Черкаський обласний художній музей. 2013 рік м. Київ. Мистецький арсенал. Родинна виставка Теліженків. Всього 25 персональних виставок. З них 6 закордонних. Переконана, що Митець несе божу місію Творця на Землі, а тому на нього покладена особлива відповідальність. І що тільки “усвідомлення Краси” — шлях до врятування людства, який передбачає всебічно активну позицію, самовіддану працю. Відео про Олександру Теліженко Програма “Постаті” від Черкаської обласної ТРК “Рось” &feature=player_embedded Олександра Василівна Теліженко народилася 30 березня 1952 року в м. Звенигородці на Черкащині. Мистецьку освіту отримала у Вижницькому училищі прикладного мистецтва та у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Основні види творчості: вишивка, костюм. Член Національної спілки художників України з 1989 року. У 1991 – 2009 роках очолювала Черкаський обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Веде наукову роботу, має численні публікації у фахових виданнях України; доцент, викладає в Університеті банківської справи Національного Банку України. Олександра Теліженко: 'Мистецтво покликане будити в людині кращі якості' Родина |
7 октября 2013
|
28 січня 1944 р. о 3:30 танкова група 20-го танкового корпусу в складі 155-ї танкової бригади (6 танків Т-34, 4 танки Т-70, 1 танк МК, 3 од. 482-мм мінометів, 1 трофейний танк “Пантера” і 70 осіб мотострілецького батальйону), 8-ї гвардійської танкової бригади (2 танки Т-34, 2 САУ-76) та 80-ї танкової бригади (6 танків Т-34, 3 танки Т-70) вийшли в напрямку населеного пункту Звенигородка. Зв’язок зі штабом армії підтримували по радіо, коли ж радіозв’язок перервався, командир 8-ї гвардійської танкової бригади гвардії полковник В.Ф. Орлов узяв на себе командування всіма бригадами. Об 11:00 розвідка досягла Звенигородки, об 11:35 до Звенигородки зі сходу та південного сходу підійшла танкова група. У середині дня танкісти увійшли у місто з сторони Черкас. З боку 1-го Українського фронту для участі в оточенні німецьких військ створено рухому групу у складі 233-ї танкової бригади, 1228-го самохідно-артилерійського полку, мотострілецького батальйону і батареї винищувально-протитанкової артилерії. Її очолив заступник командира 5-го механізованого корпусу, генерал-майор танкових військ М.І. Савельєв. 28 січня 1944 р. об 11:00 рухома група вийшла на північнозахідній околиці Звенигородки і увійшла в місто зі сторони Лисянки. О 12.00 розвідники групи зустрілися з танкістами 5-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту. Через кілька годин у місто ввійшли основні сили. Радісною була зустріч представників двох фронтів - екіпажу танка, яким командував капітан Гуськов І. Р. з 233-ої танкової бригади 6-ої танкової армії 1-го Українського фронту, і екіпажа танка лейтенанта Хохлова Є.О. з 155-ої танкової бригади 20-го танкового корпусу 2-го Українського фронту. В результаті триденних боїв 1-го Українського фронту та п'ятиденних боїв 2-го Українського фронту було завершено оточення німецько-фашистського угруповування в районі Корсунь-Шевченківського. По-різному запам’яталася танкістам зустріч у Звенигородці. Механік-водій танка 233-ї танкової бригади, старший сержант І.Г.Сокур згадував: “Ми рухалися центральною вулицею Звенигородки. Назустріч нам рухався танк, який ми не впізнали і обстріляли. Він також відповів. З’ясувалося, що це танк Т-34 2-го Українського фронту. Ми під’їхали впритул один до одного, вийшли з машин і обнялися, потім дістали свої запаси, трішки випили за зустріч і роз’їхалися” Герой Радянського Союзу старший лейтенант Д.Ф. Лоза пише в своїх спогадах: «Для нас — «шерманістів» першого батальйону 233-ої танкової бригади — радість цього великого успіху виявилася затьмареною. Загинув комбат капітан Микола Маслюков. Досвідчений офіцер, прекрасна людина. А було це так: з північного заходу до міста, пробившись через оборонні позиції ворога, здолавши восьмидесятикілометрову відстань по розмоклих чорноземних полях і дорогах, підійшли шість «Шерманів» — залишки першого батальйону. Невелике піхотно-артилерійське прикриття шляху, ведучого в Звенигородку було зметено шквальним гарматним вогнем. Снарядів не жаліли. Обстановка вимагала якнайшвидшого виходу на кінцевий рубіж наступу. Увірвавшись в місто, Маслюков направив свої танки разом з автоматниками по двох паралельних вулицях, щоб атакувати гітлерівців на ширшому фронті, а не на одному напрямі. Його танк і дві машини взводу молодшого лейтенанта Петра Алімова вискочили на центральну міську площу. З протилежного боку сюди ж мчалися два «Т-34» 155-ої бригади 20-го танкового корпусу 2-го Українського фронту. Маслюков зрадів: з'єднання передових підрозділів військ, що йдуть один одному назустріч, відбулося. Їх розділяла відстань не більше 800 метрів. Комбат-1 почав доповідати обстановку на цю годину командирові бригади. І на півслові зв'язок обірвався... Бронебійний 76-міліметровий снаряд, випущений одним з «Т-34», прошив борт «Шерману». Танк спалахнув. Загинув капітан, два члени екіпажа були поранені. Драма, що розігралася, — прямий результат непоінформованості «тридцятичетвірочників»: вони не знали, що на озброєнні частин сусіднього фронту є танки-«іномарки». Прийняли їх за німецькі — і почали розстрілювати. А було потрібно зовсім небагато — повідомити танкістів 2-го Українського фронту про те, що їм на зустріч рухаються «іномарки», і дати їм фотографії або малюнки М4А2. І не було б тієї біди, яка скоїлася. У трагедії, що сталася, винні і самі «шерманісти». Їм було б слід, побачивши «Т-34», негайно, не після того, що сталося, дати розпізнавальний сигнал — дві червоні ракети». Командир танкового взводу 155 танкової бригади , лейтенант Є.О. Хохлов розповідав: «Згадую, як 28 січня я зупинив свій танк на розі вулиць Шевченка і Пролетарської в Звенигородці. Трохи далі зупинилися машини моїх бойових товаришів - М. Богомолкіна, І. Погуляя, П. Харламова, Ф. Хомякова. Я першим побачив біля одного будинку танк. Це був екіпаж танкістів 1-го Українського фронту. Ми обнялися, потисли один одному руки». Отже 28 січня 1944 року в місті Звенигородка зустрілися танки 1-го та 2-го Українських фронтів. Замкнулося славнозвісне Корсунь-Шевченківське кільце. Звенигородку було повністю звільнено від німецьких загарбників. За подвиги і мужність, проявлені в боях, Наказом ВГК присвоєно найменування Звенигородських 6 з'єднанням : 62 гв. сд (полковник Мошляк Іван Никонович), 69 гв. сд (генерал-майор Джахуа Кирило Корнійович), 94 гв. сд (полковник Шостацький Григорій Миколайович), 1 гв. пдд (полковник Міхєєнко Яків Семенович), 5 гв. пдд (полковник Афонін Павло Іванович), 20 тк. (генерал-лейтенант т/в Лазарєв Іван Гаврилович). Військам, що прорвали оборону ворога та брали участь в звільненні Звенигородки і інших міст, наказом ВГК від 3 лютого 1944 р. оголошена подяка і в Москві дано салют 20 артилерійськими залпами з 224 гармат. Залишилися позаду 914 днів і ночей ворожої окупації , під час якої було знищено 2 127 жителів міста , 4 894 юнаків і дівчат з міста і району були відправлені на каторжні роботи до Німеччини. Попереду було мирне життя . Необхідно було в стислі сроки відбудувати зруйноване , відновити роботу підприємств, установ та організацій, налагодити інфраструктуру міста , створити умови для праці , навчання та відпочинку його жителів. Тому коли в селах району ще точилися запеклі бої в місті: 2 лютого 1944 р. Створено райздороввідділ. лютий 1944 р. Відновила роботу відремонтована міська лазня лютий 1944 р. Розпочала роботу санепідемстанція , дитяча поліклінніка, дитяча трахоматозна станція , дитячий кістково-туберкульозний санаторій , електросвітлолікарня з рентгенкабінетом. лютий 1944 р. Розгорнулися відбудовчі роботи на маслосирзаводі.Відбудовано механічний цех, двигуни та парову машину. Відремонтовано водокачку , почала працювати лабораторія. 25 лютого 1944 р. На маслосирзаводі організовано ручне виробництво продукції.Перероблено 337 літрів молока, вироблено 12 кг. масла та 34 кг. сиру. 13 березня 1944 р. Розпочалися заняття в школах міста. березень 1944 р. Поновив роботу чавуноливарний завод. 5 квітня 1944 р. Закінчилося розмінування міста та очищення місцевості від бомб, снарядів та вибухонебезпечних предметів. 8 квітня 1944 р. Розпочала роботу артіль ім. 1 Травня в якій створено : взуттєвий, хлібопекарний , ковбасний , мінеральних вод , дрібнобулочний , пошивний цехи. 14 квітня 1944 р. В приміщенні райвиконкому відбулася нарада керівників установ і підприємств міста на якій обговорювалося питання про відбудову і приведення в культурний стан районного центру. квітень 1944 р. Налагоджено роботу мережі торговельних закладів , пошти, телеграфу. квітень 1944 р. Розпочав роботу вендиспансер. квітень 1944 р. Розпочала роботу Звенигородська МТС травень 1944 р. Відновили виробництво плодозавод , маслосирзавод та борошномельний заводи. 7 червня 1944 р. Проведено пробний пуск плодозаводу. червень 1944 р. Розпочала роботу автотранспортна контора 6 липня 1944р. Організовано Райлегпром в складі 2 майстерень (індпошиву одягу та індпошиву взуття) його розміщено в приміщенні по вул.Комінтерна 26, де до війни була майстерня індпошиву. 1 вересня 1944 р. Розпочалося навчання в Звенигородській школі майстрів сировиробництва. грудень 1944 р. В місті працюють 16 підприємств місцевої промисловості, які виробили продукції на 2 000 000 карбованців. січень 1945 р. В місті організовано артіль інвалідів «Червона Зоря». Артіль займається пошивом та ремонтом взуття. березень 1945 р. Головою міської ради обирають Волошина Андрія Кіндратовича. 9 травня 1945 р. Закінчилась Велика Вітчизняна війна. На фронтах війни загинули 890 жителів міста, 1116 звенигородчан нагороджено орденами і медалями. 27 червня 1945 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР «за героїчий подвиг, здійснений при виконанні бойового задання» уродженцю міста Звенигородки Стеблівскому Олексію Кузьмовичу присвоено звання Героя Радянського Союзу. грудень 1945 р. Головою Звенигородської міської ради обирають Череватюка Василя Потаповича. Він буде протягом наступних 4 років очільником Звенигородки. В 1946 році у місті функціонують один дитячий садок, який відвідують 83 дитини , ясла, в яких перебувають 80 малюків, та 2 дитячі будинки, в яких виховуються 160 дітей. Працюють 6 загальносвітніх шкіл та школа майстрів сировиробництва. Юнаки та дівчата здобувають спеціальну освіту в сільськогосподарському технікумі та технікумі рільництва. Медичне обслуговування населення здійснюють : районна лікарня, районна поліклінніка, дитяча лікарня , тубдиспансер, інфекційна лікарня, малярійна станція , санепідемстанція, дитячий кістково-туберкульозний диспансер, дитяча трахоматозна станція, електросвітлолікарня з рентгенкабінетом, жіноча та дитяча консультації, шкірвендиспансер. В місті працюють промислові підприємства: -райпромкомбінат, в якому є деревобробний цех (табуретки, вікна, двері, столи.) -гончарний цех (посуд) -шкіряний завод (м’яку шкіру , підошви для взуття) -швейно-взуттєва фабрика (пошив одягу та взуття) -лозовий цех (корзини) -миловарний цех (мило) -райхарчокомбінат (безалкогольні напої, кондитерські вироби, булочки, засолені овочі, вина, повидла , варення , соки, оцет) -промислова артіль «1Травня» (хліб, вино, морс, квас, кондитерські вироби, ковбаси , мило , колісну мазь.) -артіль «Різнопром» (валянки) -чавуноливарний завод «Прогрес» (рами до піаніно , різне литво) -спирто-соковий завод (вино, соки) - промислова артіль «Селькоопремонт» (пошив та ремонт взуття) -бондарний цех (дерев’яні бочки) -РайТОС ( вірьовки , шлеї , віжки) -маслозавод (молоко, масло «Екстра» , бринза) -плодоконсервний завод ( консерви з овочів та фруктів, соки) -Червонянський млин (борошно) -інкубаторно-птахівнича станція (курчата) На території міста також діють : звенигородська МТС, міжрайбаза «Сільгосппостач», колгосп ім. «Сталіна», колгосп ім.Ворошилова , колгосп ім.Котовського, авторота та автотранспортна контора, приміщення якої знаходилося на розі вул.К.Лібкнехта (В.Чорновола) та пр-ту Жовтня (пр-т Шевченка) і було зруйновано війною, але до кінця 1946 року його повністю відбудували. Рухомий склад поновили за рахунок автомобілів, які поступали з армії. Це були ГАЗ та американські ФОРД-6 загальною кількістю 32 авто. Велике значення для жителів мало будівництво в 1946 році в Звенигородці мережі міського водогону, який через систему водорозбірних колонок, встановлених на вулицях міста, почав забезпечувати звенигородчан якісною питною водою з підземних глибинних свердловин. 26 січня 1946 р. Почала роботу , відкрита міськомунгоспом, майстерня по ремонту годинників. 26 січня 1946 р. Відкрито нову чайну «Змішторгу». Страви відпускаються без прикріпних талонів. 28 січня 1946 р. На перехресті вулиць Пролетарська та Шевченка на місці зустрічі двох фронтів відкрито невеличкий обеліск з червоної цегли, який за власний кошт , власними руками збудував житель міста Звенигородки Петро Іванович Здрайківський лютий 1946 р. Відкрито крамницю міжрайонної контори «Сортонасінняовоч» яка продає насіння столових буряків , капусти , помідорів та інших городніх рослин.В продажу є багато насіння квітів. березень 1946 р. При звенигородському РайТОСі відкрито вірьовочно-шлейний цех, який виготовляє вірьовки різних видів , шлеї, віжки. березень 1946 р. Деревообробний цех райспоживспілки розпочав виробництво прядок . березень 1946 р. На вул.Вокзальній (Б.Хмельницького) розпочалась відбудова основного корпусу Звенигородського сільськогосподарського технікуму. Відремонтовано 22 груби , розпочато побудову гаража на 5 машин. березень 1946 р. В місті відкриті медсестринські курси. квітень 1946 р. З метою озеленення міста висаджено 1000 садженців декоративного клену та 2000 кущів жовтої акації. На центральній вулиці упорядковують клумби та насаджують квіти. травень 1946 р. Проведено капітальний ремонт та реконструкцію кінотеатру міста.Глядацький зал розширено, він став значно просторіший . Тепер замість 160 глядачів він може розмістити 300 . травень 1946 р. Будується міський водопровід, встановлюються нові водорозбірні будки . Існуюча мережа водогону забезпечує потужність 400 відер на годину. травень 1946 р. Упорядковується стадіон. Зроблено бігову доріжку , волейбольний майданчик , вирівняли поле . відповідно оформили місця для стрибків у висоту та довжину. Обсадили стадіон деревами. червень 1946 р. Швацька майстерня «Змішторгу» перейшла в нове приміщення і значно збільшила виробництво. 1 вересня 1946 р. Розпочалося навчання в Звенигородському сільськогосподарському технікуму. В десяти відремонтованих кімнатах навчається 285 студентів. жовтень 1946 р. Розпочато реконструкцію районного Будинку культури. Споруджується театральна зала на 500 глядачів та механізована сцена. листопад 1946 р. Звенигородська промартіль «1 Травня» розпочала випуск господарського мила , колісної мазі та ковбаси. листопад 1946 р. Збудовано міський водопровід потужністю 18000 літрів води на добу. лютий 1947 р. Проведено ремонт печі та всієї системи калориферів на Звенигородському солодовому заводі. березень 1947 р. Звенигородська промартіль «1 Травня» розпочала випуск цукерок. Почав працювати миловарний цех. Ведеться підготовка до виробництва безалкогольних напоїв. 1 квітня 1947 р. Виконано реконструкцію Звенигородського маслозаводу. Змонтовано нову тисячолітрову маслобійню та насос для подачі маслянки , встановлено новий потужний локомобіль та генератор потужністю 60 кВт. квітень 1947 р. Розпочинає роботу туберкульозна лікарня . грудень 1947 р. Чавуноливарний завод видав 47 тонн литва. Плодоконксервний цех виготовив 350 тонн різних плодоовочевих виробів. грудень 1947 р. Маслозавод переробив понад 15 тисяч тонн молока та виготовив 60 тон масла за рік. грудень 1947 р. Плодоконсервний завод виробив понад 25 тонн консервів понад плану. березень 1948 р. Цех мінеральних вод промартілі «1Травня» досягнув виробітку 10000 пляшок ситра на тиждень. квітень 1948 р. Новий парк (дитячий) насаджено напроти міського парку. квітень 1948 р. В місті висаджено 1720 дерев. 1 травня 1948 р. Відкрито новий літній театр який збудовано в міському парку. 1 травня 1948 р. Розпочинає роботу дитяче медично-санітарне об’єднання до складу якого війшли дитячі лікарня та поліклінніка, дитяча та жіноча консультації , молочна кухня , шкільні медсестри та лікарі. травень 1948 р. Побудовано міст на Чернячці. червень 1948 р. В місті викладено 270 кв.м. шосе та 700 кв.м. тротуару. липень 1948 р. Встановлено постійні пасажирські перевезення маршрутом Звенигородка-Київ. Машини відправляються об 11.00 у вівторок, четвер і суботу. вересень 1948 р. Гончарний цех райпромкобінату виготовив 10000 од. посуду. 19 вересня 1948 року після тяжкої хвороби у віці 47 років помирає член Київського обкому КП(б)У, перший секретар Звенигородського райкому партії , депутат Звенигородської районної ради Василевський Андрій Степанович. Саме він очолював район з моменту його звільнення від фашистських загарбників і багато в чому саме задяки його вмілому та рішучому керівництву в місті Звенигородка мирне життя набирало стрімких обертів. Так, дякуючи його авторитету, відбудова зруйнованого , відновленя виробництва та налагодження мирного життя йшли активними темпами. Адже з його думками рахувалися навіть в Москві. Він був дуже і дуже непересічною особистістю. В Звенигородку Андрій Степанович прибув на початку лютого 1944 року з Казахстану де протягом 5 років очолював Уральський обком партії. В той час саме в тих областях була сконцентрована вся промисловість Радянського Союзу. Кажучи про Василевського А.С., досить сказати, що він був депутатом Верховної Ради Радянського Союзу та делегатом 18 з’їзду ВКП (б). Був нагороджений 2 орденами Трудового Червоного Прапора , орденом Вітчизняної війни другого ступеню та медаллью «За доблесну працю в період Великої Вітчизняної війни». Враховуючи величезні заслуги Андрія Степановича, було прийнято рішення поховати його в центрі міста на перехресті вул.Пролетарська та бульвару Шевченка , поряд з солдатами, які віддали свої життя під час боїв за визволення Звенигородки. 21 вересня труну з тілом Василевського А.С. було встановлено в актовому залі будинку піонерів, де жителі міста та району віддали йому останню шану. В 1953 році його було перепоховано на міський цвинтар. листопад 1948 р. В місті вимощено 6000 кв.м. мостових і 1500 кв.м. тротуарів. Зокрема вимощено вул.Карла Лібкнехта та частину вул.Піонерської . Капітально відремонтовано вул.Фрідріха Енгельса. грудень 1948 р. Підприємства і колгоспи Звенигородки досягли довоєнного рівня виробництва продукції. січень 1949 р На промкомбінаті збільшено асортимент цукерок до 8 видів, а ковбас до 5 видів. лютий 1949 р. На чавуноливарному заводі почали випускати котли і миски. лютий 1949 р. Вулицю Єрківську переіменовано у вул.Щорса квітень 1949 р. Проведено посадку дерев на території школи майстрів сировиробництва та по вул.Свердлова. 15 квітня 1949 р. У новому відремонтованому і обладнаному приміщенні розпочали роботу нові ясла травень 1949 р. На вулицях міста встановлено та почали експлуатуватися 5 водорозбірних колонок. 1 травня 1949 р. Відкрито пам’ятник В.І.Леніну на центральній площі міста. травень 1949 р. Відбулася кінна естафета маршрутом Звенигородка-Тараща. Відстань у 74 км. було подолано за 8 годин. липень 1949 р. Авторота одержала 40 автомобілів марки ЗІС-150. грудень 1949 р. На посаду голови Звенигородської міської ради обирають Йовченка Платона Васильовича. Він перебував на цій посадці лише рік. березень 1950 р. Звенигородська інкубаторна птахівнича станція випустила першу партію племінних курчат породи Леггорн. 1 травня 1950 р. Багато декоративних дерев , квітники , газони та клумби висаджено на площі ім.Леніна (тепер тут знаходиться адмінприміщення міської ради). Площу огородили та повстановлювали лавочки для сидіння. В центрі площі розмістили Дошку Пошани. Планується, що згодом на місці площі буде чудовий парк ім.Леніна. травень 1950 р. Відкрився новий магазин № 14 «Дитячий універмаг» по пр-ту «25 Жовтня» грудень 1950 р. Головою Звенигородської міської ради обирають Нікіфорову Зінаїду Лукінічну. Це був чи не єдиний відомий нам випадок, коли таку високу посаду посіла жінка. Вона трохи більше 2 років керувала містом. січень 1951 р. Відкрито новий спеціалізований хлібний магазин по вул. Ф.Енгельса лютий 1951 р. При районній поліклініці відкрито аптечний пункт. 27 лютого 1951 р. Комбайнерам Звенигородської МТС Титаренку Петру Артемовичу та Швецю Івану Івановичу присвоєно звання Герой Соціалістичної Праці. березень 1951 р. Виконком Звенигородської міської ради прийняв рішення про переймування окремих вулиць. Зокрема пр-т 25 Жовтня перейменовано на вул. Сталіна ( тепер пр-т Шевченка), вул.Гулькіна на вул.Молотова (тепер Пролетарська) , вул. Пролетарську на вул. Жданова (тепер Дружби), вул.Козачанську на вул.Кірова , вул.Лисянську на вул.Горького , вул.Вокзальну на вул.Дімітрова (тепер Б.Хмельницького) , пров.Курінця на пров.Островського , вул.Правонабережну на вул.Фрунзе , Польову на Чапаєва , Озірянську на Куйбишева , Майданівську на Гоголя , Новостройку на Ватутіна. 1 травня 1951 р. Поблизу районного Будинку культури обладнано сквер з квітниками, лавками та огорожею. травень 1951 р. В міському парку збудовано фонтан з художньою скульптурою та побудовано шлакобетонну огорожу парку , проведена висадка нових дерев, чагарників та квітників. серпень 1951 р. Млинзавод освоїв випуск нової продукції – високоякісного пшеничного борошна вищих сортів і манної крупи. вересень 1951 р. Відремонтовано мости по вул.Піонерській та Комінтерну. Побудовано міст по вул.Енгельса. вересень 1951 р. В артілі «Різнопром» організовано новий цех по випуску брикету. Сировиною для виробництва буласуміш бурого вугілля з дерев’яною тирсою. |
6 октября 2013
|
Дата Що сталося 11 століття Найвірогіднійший час закладання древнього Звенигорода. За існуючою легендою місто було розташоване за 3 км від сучасного, навколо конусоподібної гори. На одній з його веж нібито висів висів дзвін, яким населення повідомлялось про напад ворогів. Згідно з легендою, назва міста походить від назви гори (Звенигора — Звенигород). 1240 рік Древній Звенигород, що знаходився на горі в с.Гудзівка зруйнований одним із загонів хана Батия. 1362 рік Після перемоги Великого князя литовського Ольгерда над військом трьох татарських князів на Синіх Водах (р.Синюха с.Торговиця, Новоархангельського району), Звенигород відійшов до Великого князівства Литовського. 1394 рік Перша письмова згадка про Звенигород на Гнилому Тікичу. Великий литовський князь Вітовт звелів Скиргайлові 'ити ись Киево ко Черькасам и ко Звенигороду', аби і там встановити свої порядки. 1411 рік Польський король Ягайло оглядаючи свої далекі володіння зупиняється в Звенигороді. 1430 рік. Великий князь Свидригайло передав Звенигород у володіння Каленику Тишкевичу. 1482 рік. Звенигород зруйновано ордою кримського хана Манглі-Герея. 1498 рік. Власником Звенигородської пустелі стає князь К.Острозький (за погодженням з Великим князем Олександром Ягелончиком) 1516 рік К.Острозький уступає Звенигородські землі своєму племінникові Роману Сангушкевичові. 1545 рік. На прохання брацлавських міщан, замок було відбудовано, а в кінці століття біля нього знову заселилося місто, яке вперше одержало назву — ЗВЕНИГОРОДКА. 1557 рік Ординація(реєстрація) міст і містечок Великого князівства Литовського де зазначається Звенигородка, що ставило її з містами, що мали магдебурзьке право. 1595-1596 роки Селянське повстання під керівництвом С.Наливайка 1620 рік Польський король Сигізмунд-ІІІ передав староство Корсунське, куди входила і Звенигородка, ополяченому воєводі Яну Данилечеву. 1628 рік Звенигородка переходить у володіння Мартина Казановського 1631 рік Сигізмунд-ІІІ передав староство Корсунське, куди входила і Звенигородка, синові Софії Данилович Станіславу. 1637 рік Звенигородка зазначена на карті яку склав французький інженер Гійом Лавассер де Боплан. 1639 рік Софія Данилович передає Звенигородку Анні Козаковій із роду Потоцьких. 1648-1667 роки Звенигородка входила до складу Корсунського полку. 1659 рік Звенигородка переходить у власність полковника Костянтина Виговського. 1664 рік Гетьман В.Тетеря відбиває у К.Виговського Звенигородку. 1697 рік Місто Звенигородка передана у власність Олександра Яблонського. 1700 рік У Звенигородці зведено церкву Успіня Пресвятої Богородиці (Успенську) 1737 рік Гайдамацький загін Гната Голого заволодів Звенигородкою і розправився з феодалами 1737 рік Звенигородка вперше згадується як окрема адміністративно-територіальна одиниця-старовство. 1740 рік Власником староства стає Юзеф Олександрович Яблуновський. 1741 рік Загін Гната Голого штурмом взяв Звенигородський замок. 1743 рік Загін Гната Голого знищив польську залогу в Звенигородці, заволодівши великою здобиччю. 1751 рік Запорожець Іван Кудим на чолі невеликого загону(116 чоловік) розбив польський загін і захопив панське майно у Звенигородці. 1760 рік Староство Звенигородське переходить у володіння Фелікса Солтиса. 8.06.1768 рік Захоплення Звенигородки загоном сотника Шила, посланим М.Залізняком. 1788 рік. Управління в Звенигородці переходить до Соломії Солтис. 30.04.1792 рік. Звенигородці надані привілеї польського короля Станіслава Августа про відновлення прав вільного міста (статус міста за магдебурзьким правом) та надання герба. 1793 рік Звенигородка у складі Правобережжя відійшла до Російської імперії. 1795 рік Звенигородка війшла до складу Вознесенського намісництва. 17.01.1798 рік Створено Звенигородський повіт Київської губернії. 19.10.1798 рік В процесі укрупнення повітів до Звенигородки було приєднано Уманський повіт та частину Богусдавького повіту(даний поділ зберігся до 1804 року) 16.05.1803 рік. У Звенигородці та Єкатеринополі формується Білоруський Гусарський полк. 1804-1806 роки Проходження військової служби в Білоруському гусарському полку героєм Вітчизняної війни, поетом, Денисом Давидовим. 1808 рік. Зведений Звенигородський римо-католицький Свято- Преображенський Костьол 1808 рік. Згідно статистичних данних в Звенигородці проживало 3146 чоловік. 1820 рік. Збудований Звенигородський Свято-Преображенський Собор(знаходився на місці сучасного чотирьохповерхового Будинку Рад. 1830-1832 роки У Звенигородці споруджено міст через річку Гнилий Тікич, відкрито повітову лікарню. Місто мало пошту, телеграф. 1833 рік Розпочалися заняття в парафіяльному училищі, де навчалося трохи більше 20 учнів. 1842 рік Із Звенигородського повіту вивезено цих товарів на суму до 42 тисяч карбованців. З інших товарів місцевого виробництва слід назвати гончарні та шкіряні вироби. 1850 рік. Згідно статистичних даних в Звенигородці проживало 7501 чоловік, Основна частина населення займалася землеробством, чумацьким промислом та ремісництвом. У місті налічувалося 127 ремісників, із них 33 кравців, 15 кушнірів. 25 шевців, 35 ткачів, 10 ковалів, 3 слюсарі, 6 теслярів, 2 склярі. У місті налічувалось 49 лавок, 20 корчем. 1867 рік Згідно статистичних даних в Звенигородці проживало 11201 чоловік, більшість яких становить разом з родинами міщани (6174 чоловіка) і ремісники (1677 чоловік). 1872 рік В Звенигородці поселився Юхим Степанович Кримський 1877 рік В Звенигородці збудовано нову кам’яну Свято-Успенську церкву ( знаходилась на місці двохповерхових будинків напроти райкінопрокату) 1892 рік Відкриття залізничної станції Звенигородка. 30.09.1899 рік Затвежено Правила користування народною бібліотекою-читальнею в м.Звенигородка. 1900 рік У місті діяли два свічкових заводи, тютюнова фабрика, 14 млинів дві пивоварні та винокурні заводи, кілька цегелень. 1901 рік В Звенигородці відкрито реальне училище імені царевича Олексія(приміщення СПТУ-34, вул..Дімітрова) 1.07.1903 – 1.02.1913 роки В Звенигородці дислокується 176 піхотний Переволоченський полк 14.08.1905 рік Відкрито Звенигородське комерційне училище (сучасне приміщення школи№3) жовтень 1905 рік. Повітовий предводитель дворянства в телеграмі на ім'я генерал-губернатора повідомляв, що заворушення охопило весь повіт, місцевих сил недосить, щоб придушити народний рух. 8.10.1905 рік За гратами Звенигородської в'язниці вже перебувало 113 чоловік. 20.10.1905 рік Початок страйкування робітників м.Звенигородки, припинили роботу робітники млина і броварі. 16.11.1905 рік Припинили роботу поштово-телеграфні працівники. 6.07.1906 рік Запровадження стану облоги в Звенигородському повіті. 1910 рік Згідно статистичних даних в Звенигородці проживало понад 24000 чоловік. Вони мешкали в 2461 будинку. Здебільшого це були дерев'яні, криті соломою хати. 40 гасових та 24 газових ліхтарі освітлювали вулиці. Городян обслуговували 40 візників. Один раз на тиждень проводився базар. 27.08.1910 рік. В Звенигородці відкрито жіночу гімназію в орендованих приміщеннях. (знаходилась на місці сучасної школи №1) грудень 1910 рік В місті діють 3лікарні на 64 ліжка, 2 аптеки, 6 аптекарських лавок, які обслуговували 15 лікарів, 8 фельдшерів, 6 акушерок. Навчання проводиться у 7 нижчих чоловічих школах, жіночій гімназії, комерційному та ремісничому училищах де навчалися 510 учнів, працювали 16 вчителів 1911 рік. Видатки на утримання урядових установ, війська та поліції по Звенигородці набагато перевищили вирати на охорону здоров'я та народну освіту. 1914 рік У Звенигородці діяло 4 фабрично-заводські підприємства, де працювало близько 50 робітників, 7 ремісничих закладів. Найпоширенішим виробництвом було кожушне (у ньому було зайнято 200 чоловік). квітень 1917 рік В Звенигородці відбувся перший повітовий з’їзд Вільного козацтва (кошовий С.Гризло) Лютий 1918 рік. Створення в Звенигородці більшовицького революційного комітету Тимчасової ради робітничих і селянських депутатів. 12 лютого 1918 рік Гусаківський курінь вільного козацтва розігнав делегатів повітового з’їзду Рад робітничих і селянських депутатів. Вбивство голови Ревкому Б.Каца. Березень 1918 рік Місто захопили австро-німецькі війська. 3.06.1918 рік Початок Звенигородсько-Таращанського повстання. 9.06.1918 рік. Об’єднані селянські загони під керівництвом Левка Шевченка звільнили м.Звенигородку від німецько-гетьманських військ 14.06.1918 рік Вступ німецьких каральних військ в м.Звенигородку. Арешт Левка Шевченка. грудень 1918 рік Встановлення в Звенигородці влади Директорії (комісар Павловський) 8.01.1919 рік Вбивство в Звенигородці за наказом комісара Павловського Л.Шевченка. 4.03.1919 рік. Повітом оволоділи частини більшовицьких військ. Органом відновлення радянської влади став військово - революційний комітет. 13.04.1919 рік Повітовий з’їзд Рад селян, робітників та червоного козацтва. Травень 1919 рік В Звенигородці створено першу комуну (42 чоловік). Ревком націоналізував шкірообробний та цегельні заводи Омельянова. 13.06.1919 рік Звільнення Звенигородки війсковими частинами отамана Ю.Тютюнника та бригадою М.Григорьєва. 18.08.1919 рік Захоплення Звенигородки військами А.Денікіна. грудень 1919 рік Звенигородка зайнята Вільшанським революційним більшовицьким загоном під керівництвом Г.Коваля. Організація повітового комітету КП(б)У-секретар Г.Коваль. 30 січня 1920 рік Звенигородку захопив загін атамана Туза. 13-15.06.1920 рік Робота селянського робітничого з’їзду Звенигородського повіту.Створення повітового Ревкому. 22.08.1920 рік. Перший з’їзд представників комітетів незаможних селян. 14.09.1920 рік Стараннями Софії Мефодіївни Терещенко засновано звенигородську художню школу ім..Т.Шевченка. 1920 рік Перший навчальний рік у Звенигородському с/г технікуму. Кінець грудня 1920 рік Дводенне перебування в Звенигородці загону Нестора Махна. 1922 рік В Звенигородці почали працювати чавуноливарний, шкіряний заводи, створено артілі промислового характеру: швейну, килимову, трикотажну, шевську, ткацьку. 20.10.1922 рік Пущено в дію першу чергу електростанції. 1922 рік Стараннями С.Терещенко в Звенигородці засновано повітовий музей ім..Т Шевченка. 12.04.1923 рік Створено Звенигородський район Уманської округи. 1927 рік Звенигородку віднесено до категорії селищ міського типу. 1927 рік В Звенигородці реконструйовано чавунно-ливарний завод, значно розширено і механізовано маслозавод, цегельні підприємства, державні млини, промислово-кооперативні артілі., в селищі працювало 3 броварні, 7 млинів. 1931 рік Створено Звенигородську МТС. 1.05.1932 рік Розпочав роботу маслосирзавод. 1932 рік Зруйновано Свято-Успенську церкву. 1936 рік Зруйновано Свято-Преображенський Собор. 1938 рік Звенигородку віднесено до категорії міст районного значення. 1938 рік Звенигородка була частково радіофікована і електрифікована, почалося прокладання міського водогону, зросла кількість підприємствств громадського харчування та побутового обслуговування. 1939 рік В місті налічувалося 14 державних підприемств обласного та республіканського підпорядкування і 11 промислових артілей, на яких працювали 3500 робітників. У шести загальноосвітніх школах навчалося понад 3000 учнів, готували кадри школа медсестер та сільськогосподарський технікум. 29.07.1941 рік Захоплення Звенигородки німецько-фашиськими військами. 16.03.1943 рік Оголошення Звенигородського гебітскомісара Беккера про вжиття особливих заходів щодо населення в зв’язку з поширенням підпільного руху. Серпень 1943 рік Створено партизанський загін ім.Кутузова (командир П.Яковлев) 28 січня 1944 рік. Визволення Звенигородки від німецьких загарбників. Травень 1944 рік Розпочали роботу маслозавод, плодозавод, чавуно-ливарний та борошномельний заводи 1.09.1944 рік Розпочалося навчання в Звенигородській школі майстрів сиро виробництва. 1948 рік Колективи підприемств і колгоспів Звенигородки досягли довоєнного рівня виробництва продукції. 1952-1957 роки Будівництво Звенигородської міжколгоспної ГЕС. 18.11.1957 рік Відкриття пам’ятника танку Т-34. 1962 рік Збудовано оздоровчий центр «Юний Ленінець» Травень 1969 рік Відкриття обеліску Слави 1970 рік Відкрито санаторій «Радон» 1976 рік Розформовано Звенигородський с/г технікум та переведено його в с. Тальянки. 10.03.1982 рік Відкриття в м.Звенигородці пам’ятника молодому Т.Шевченку 1988 рік Марш Миру представників Українських діаспор. 26 листопада 1998 рік Збудований Звенигородський Свято-Преображенський Собор ТАНК НА ПОСТАМЕНТІ. З кожним прожитим днем від нас все більше віддаляються ті грізні роки, коли фронти Другої світової війни двічі прокотились через українські землі. Вшановуючи пам’ять героїв, що перемогли ворога в лютому протиборстві, Україна цього року відзначає 65-ту річницю Великої Перемоги. Одна із найяскравіших сторінок в історії визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників це безумовно Корсунь-Шевченківську стратегічна операція. Науковці порівнювали цю битву зі Сталінградом, письменники називали її “льодовим побоїщем”, “Каннами на Дніпрі”. Успішні дії військ 1-го Українського фронту південно-західніше Києва та 2-го Українського фронту північніше Кіровограда спричинили утворення виступу між суміжними флангами фронтів. Сили противника, котрі знаходилися на ньому, сковували дії радянських військ. Німецьке командування намагалося за будь-яку ціну утримати Корсунь-Шевченківський (Звенигородсько-Миронівський) виступ, оскільки він був найзручнішим для відновлення позицій, втрачених в середній течії Дніпра. 27 січня 1944 р. німецькі війська нанесли удар по підрозділах Червоної армії в районі Тишківки, Капітанівки, перерізали комунікації 5-ї гвардійської танкової армії, порушили зв’язок штабу армії з 20-им та 29-им танковими корпусами та штабу 20-го танкового корпусу з основними силами, чим поставили під загрозу зриву операцію з оточення корсунь-шевченківського угруповання. До Звенигородки залишалося 25 км. Незважаючи на ситуацію, що склалася, 28 січня 1944 р. о 3:30 танкова група 20-го танкового корпусу в складі 155-ї танкової бригади (6 танків Т-34, 4 танки Т-70, 1 танк МК, 3 од. 482-мм мінометів, 1 трофейний танк “Пантера” і 70 осіб мотострілецького батальйону), 8-ї гвардійської танкової бригади (2 танки Т-34, 2 САУ-76) та 80-ї танкової бригади (6 танків Т-34, 3 танки Т-70) вийшли в напрямку населеного пункту Звенигородка . Зв’язок зі штабом армії підтримували по радіо, коли ж радіозв’язок перервався, командир 8-ї гвардійської танкової бригади гвардії, полковник В.Ф. Орлов узяв на себе командування всіма бригадами. Об 11:00 розвідка досягла Звенигородки, об 11:35 до Звенигородки зі сходу та південного сходу підійшла танкова група. У середині дня танкісти увійшли у місто. З боку 1-го Українського фронту до участі в оточенні німецьких військ долучилася 6 танкова армія. Танкісти мали завдання спільно з 40-ю армією прорвати оборону противника і розвивати наступ на Звенигородку. Для його виконання командування 6 танкової армії створило рухому групу у складі 233-ї танкової бригади, 1228-го самохідно-артилерійського полку, мотострілецького батальйону і батареї винищувально-протитанкової артилерії. Її очолив заступник командира 5-го механізованого корпусу, генерал-майор танкових військ М.І. Савельєв. Оскільки на початку операції більший успіх мали війська 27-ї армії, було вирішено ввести в прорив танкову групу в смузі цієї армії. Увечері 26 січня 1944 р. група одержала завдання рухатися в напрямку Лисянки. О 12:00 27 січня 1944 р. на ділянці 180-ї стрілецької дивізії 27-ї армії група перейшла в наступ. За день було пройдено 12 км. О 20:00 командування 5-го механізованого корпусу 6 танкової армії одержало радіограму з повідомленням про те, що рухома група, обійшовши Лисянку зі сходу та заходу, почала штурм. О 22:00 танкісти оволоділи селищем. По дорозі на Звенигородку, у районі Ризиного, Тихонівки (Черкаська обл.), рухома група звільнила з оточення 136-у стрілецьку дивізію, полк 167-ї стрілецької дивізії та 6-ту мотострілецьку бригаду. Стрілецькі частини приєдналися до 47-го стрілецького корпусу, який перейшов у підпорядковування 6-ї танковій армії, 6-а мотострілецька бригада разом з рухомою групою М.І.Савельєва вирушила на Звенигородку. Не зазнаючи опору німецьких військ, танкісти 6-ї танкової армії 28 січня 1944 р. об 11:00 вийшли на північну та західну околиці Звенигродки. О 12.00 розвідники групи зустрілися з танкістами 5-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту. Через кілька годин у місто ввійшли основні сили. По-різному запам’яталася танкістам зустріч у Звенигородці. Механік-водій танка 233-ї танкової бригади, старший сержант І.Г.Сокур згадував: “Ми рухалися центральною вулицею Звенигродки. Назустріч нам рухався танк, який ми не впізнали і обстріляли. Він також відповів. З’ясувалося, що це танк Т-34 2-го Українського фронту. Ми під’їхали впритул один до одного, вийшли з машин і обнялися, потім дістали свої запаси, трішки випили за зустріч і роз’їхалися”. Командир танкового взводу 155 танкової бригади , лейтенант Є.А Хохлов. «Згадую, як 28 січня я зупинив свій танк на розі вулиць Шевченко і Пролетарською в Звенигородці. Трохи далі зупинилися машини моїх бойових товаришів - М. Богомолкіна, І. Погуляя, П. Харламова, Ф. Хомякова. Я першим побачив біля одного будинку танк. Це був екіпаж танкістів 1-го Українського фронту. Ми обнялися, потисли один одному руки». Отже 28 січня 1944 року в місті Звенигородка зустрілися танки 1-го та 2-го Українських фронтів. Замкнулося славнозвісне Корсунь-Шевченківське кільце. Звенигородку було повністю звільнено від ворога. 28 січня 1946 року з нагоди 2 річниці визволення міста від німецько-фашиських загарбників на перехресті вулиці Гулькіна (Пролетарська) та бульвару Т.Г.Шевченка , на місці зустрічі двох фронтів , було відкрито невеличкий обеліск з червоної цегли який за власний кошт , власними руками збудував житель міста Звенигородки , очивидець тої пам’ятної події Петро Іванович Здрайківський. На металевому листі, вмурованому в цеглу було зроблено напис: «Тут 28 січня 1944 року екіпаж танку 2-го Українського фронту 155-ої танкової Червонопрапорної Звенигородськой бригади підполковника Прошина Івана Івановича — в складі лейтенант Хохлова Євгенія Олександровича, механіка-водія Андрєєва Анатолія Олексійовича, радиста-кулеметника Репіна Олексія Яковлевича , командира башти Зайцева Якова Сергійовича потиснув руки танкістам 1-го Українського фронту» Цей напис був зроблений також Здрайківським П.І. який 28.01.1944 року під час зустрічі танкістів особисто переписав танковий єкіпаж лейтената Хохлова Є.О. уточнивши при цьому у нього номер танкової бригади та звання і прізвище її командира. На жаль з якихось обставин Петро Іванович не зафіксував прізвищ екіпажу 2-го Українського фронту. Про , що навіть маршал Радянського Союзу Жуков Г.К. згадував в своїх мемуарах «Спогади і роздуми» «В ознаменування прориву фронту ворожих військ і з'єднаннь військ 1-го і 2-го Українських фронтів у центрі міста Звенигородки потім був поставлений на п'єдестал танк Т-34. Добре, коли не забуваються подвиги героїв. Шкода тільки, що не названі імена танкістів 1-го Українського фронту. Це треба б виправити, встановивши імена тих героїв-танкістів 1-го Українського фронту, які стрімко прорвалися в район Звенигородки ...» Також поряд з пам’ятником було облаштовано братську могилу куди з різних частин міста було перепоховано радянських воїнів які загинули в боях за визволення Звенигородки. У вересні 1948 року біля обеліска було також поховано 1 секретаря Звенигородського райкому партії. Василевського Андрія Степановича. В період з 1951 по 1953 рік напис було трохи змінено. Це відбулося тому , що необхідно було увіковічнити пам’ять про Корсунь - Шевченківську битву завершальним єтапом якої й було замкнення кільця в Звенигородці. Новий напис був слідуючий: «Тут січня 28 дня 1944 року було зімкнуто кільце навколо гітлерівських окупантів, оточених в районі Корсунь-Шевченковський. Екіпаж танка 2-го Українського фронту 155-ої танкової Червонопрапорної Звенигородської бригади підполковника Прошина Івана Івановича — лейтенант Хохолов Євгенії Олександрович, механік-водій Андрєєв Анатолій Олексійович, радист-кулеметник Репін Олексій Яковлевич командир башти Зайців Яків Сергійович потиснули руки танкістам 1-го Українського фронту. Слава героям Батьківщини!» Довгий час ветерани Великої Вітчизняної війни , учасники звільненя Звенигородки та трудящі міста добивалися відзначення саме ролі радянських такістів у розгромі ворога. І нарешті в 1957 році міністерством оборони СРСР було дано під |
6 октября 2013
|
Плекаємо ліси Шевченкового краю! Розташування підприємства Лісовий фонд ДП «Звенигородське лісове господарство» розміщений на території Звенигородського, Катеринопільського, Шполянського і частково Тальнівського, Лисянського та Городищенського районів. Історія створення Підприємство організоване у 1929році. Державне підприємство «Звенигородське лісове господарство» засноване на державній власності, діючу назву отримано згідно наказу Держкомлісгоспу України №96 від 03.02.2005року і підпорядковується Черкаському обласному управлінню лісового та мисливського господарства. Структурні підрозділи На території підприємства функціонує 6 лісництв: Вільхівецьке, Катеринопільське, Козачанське, Хлипнівське, Пехівське і Шполянське, а також автотранспортний цех, нижній склад та цех переробки. Площа лісового фонду Загальна площа лісового фонду складає 26 тис. гектарів. Загальна площа вкрита лісовою рослинністю – 24 316 га. Середній вік насаджень –60 років. Середній бонітет насаджень – 1,5 од.; Середній запас насаджень на 1га – 248м3; Середній приріст на 1га покритої лісом площі за рік – 4,1 м3; Колектив лісгоспу Чисельність працівників лісгоспу складає 233 особи, в т.ч. 70 працівників лісової охорони (станом на 1.12.2011). Основні напрямки діяльності підприємства Основною метою діяльності ДП «Звенигородське лісове господарство» є організація ведення лісового господарства, яка спрямована на відтворення і збільшення лісів шляхом лісовідновлення і лісорозведення, охорону і захист лісових насаджень, раціональне використання лісових ресурсів, а також охорону, відтворення та раціональне використання державного мисливського фонду на території угідь, закріплених за підприємством. Щорічно лісгоспом створюється близько 160 га лісових культур, у тому числі 45 га нових лісів. Для забезпечення проведення цих робіт кожного року заготовлюється 7,5 тонн лісового насіння. У постійних і тимчасових розсадниках щорічно вирощується 1 млн. 400 тис. стандартних сіянців, чим цілковито забезпечується потреба в посадковому матеріалі. Щорічно проводиться близько 465 га рубок для поліпшення якісного складу лісів, в т.ч. рубок догляду за лісом 450 га. Щорічна розрахункова лісосіка на рубки головного користування, по підприємству, становить 36 тис. м3 ліквідної деревини. Вся заготовлена протягом року лісопродукція реалізовується як на внутрішній, так і на зовнішній ринки. Об’єкти природно-заповідного фонду Площа земель природно-заповідного фонду становить 169 га. Територія лісового фонду лісгоспу багата цікавими історичними та природними об'єктами. Серед них заповідне урочище місцевого значення «Дар’ївський парк», ботанічні заповідники – «Пехівський», «Кайтанівський» та «Хлипнівський», гідрологічні заповідники «Провороцький», «Бученівський» і «Губський», а також вікові дерева дуба, бука та каштана на території Шполянського та Хлипнівського лісництв. |
5 октября 2013
|
Автор Черкаський край Біографи та дослідники життя і творчості Шевченка радянської доби не надто переймалися життєписанням деяких людей, з якими Тараса Григоровича зводила доля. Це значною мірою стосується й Енгельгардтів. Навіть у «Шевченківському словникові» знаходимо лише трьох Енгельгардтів: Василя Васильовича — поміщика, генерал-лейтенанта і першого власника родини Шевченків-Грушівських, його позашлюбного сина Павла Васильовича і внука — Василя Павловича. Більш-менш вичерпно, наскільки і дозволяє таке видання, тут подано відомості про Павла Енгельгардта, який «жорстоко поводився зі своїм козачком». Робиться такий висновок на… основі Шевченкової повісті «Художник». Але чи можна всеціло довіряти таким джерелам, хай навіть повість названо автобіографічною? Казуси через брак історичних джерел чи просто небажання використати їх виникали й при трактуванні деяких інших епізодів біографії Шевченка. Окремі з них дійшли й до наших днів. У вже згаданому «Шевченківському словникові» читаємо, що малого Тараса у 1929 році забрали до поміщицького двору в селі Будище, де він був козачком Павла Енгельгардта. Але ж професор Павло Зайцев, якого ще до перевороту 1917 року вважали видатним шевченкознавцем, у своїй праці «Життя Тараса Шевченка» стверджує, що поручник Павло Енгельгардт після смерті свого батька Василя Васильовича мешкав «між початком листопада 1828 року і початком березня 1829 року» не в Будищі, а у Вільшані, куди й прийшов Тарас просити дозволу на навчання малярству у хлипнівського дяка. Проте хтось із управителів вільшанського маєтку, «розмовившись із хлопцем і помітивши його спритність», залишив його у себе, де і став хлопець згодом козачкувати. В даному разі можна зіслатися і на Михайла Чалого — не менш відомого біографа Шевченка, в «Нових матеріалах для біографії Т.Г.Шевченка» якого знаходимо докладну розповідь про перебування Тараса-козачка у вільшанському маєтку Енгельгардтів (журнал «Основа» №№ 5-6, 1862 р.). Про те, що «Шевченка взяли козачком до панського двору у с.Вільшану», йдеться і в журналі «Основа» (1862, кн.III, с.10). Те, що від травня 1828 року до весни наступного року Павло Енгельгардт, а отже, і його козачок мешкав саме у вільшанському маєтку, засвідчують і метричні записи, знайдені в архіві відомим журналістом і сценаристом Миколою Шудрею. І все ж ми не про це, а про Енгельгардтів, завдяки одному з яких Шевченко так чи інакше мав змогу різко змінити своє життя. Ще на початку XVIII століття Енгельгардти — потомки ліфляндських баронів — нічим не вирізнялися з-поміж іншого збіднілого дворянства, якого чимало розвелося на Смоленщині у верхів’ях Дніпра. Початок їхньому відродженню поклав всесильний фаворит імператриці Катерини II «пресвітлий князь Таврії» Григорій Олександрович Потьомкін. Будучи рідним братом Олександри Браницької — улюбленої камер-фрейліни Катерини II, Василь Васильович Енгельгардт — глава роду «звенигородських» Енгельгардтів, перший власник родини Шевченків, міг, звичайно, певною мірою розраховувати на ласку імператриці, проте статус племінника «пресвітлого» подвоював його шанси. Досить швидко просувався він по службі, удостоївшись звання генерал-лейтенанта, найвищих у Росії орденів. Його називали героєм російсько-французької війни 1812 року. При цьому значно розширювалися його маєтності. Поміщик Енгельгардт володів майже 18 тисячами душ кріпаків чоловічої статі, багатьма селами. Та попри всі статки Василя Енгельгардта, особисте життя його не склалося. В юності він по вуха закохався в польську княжну і таки зумів покорити її серце. Та дозволу на шлюб вони так і не отримали. Хто став на їх дорозі — її чи його батьки, невідомо, проте живучи, як сказали б сьогодні, у цивільному шлюбі, вони розстаралися на трьох синів і двох дочок. Старший син, полковник Андрій Васильович Енгельгардт, відомий своїм героїзмом і мужністю в період російсько-французької війни. Другий, Василь, теж полковник, багатій-епікуреєць, відомий своїми зв’язками з Олександром Пушкіним. Про третього, Павла, у власність якого після смерті батька перейшли Керелівка, Моринці та низка інших сіл, ми вже згадували. Але ні титули, ні багатство не могли позбавити всіх трьох братів тавра позашлюбних дітей. Треба сказати, що не тільки поміщики і військовики возвеличували цей рід. Насамперед тут варто згадати Єгора Антоновича Енгельгардта, який свого часу був директором Царськосільського ліцею і благословляв на великі справи легендарний Пушкінський випуск. Інший Енгельгардт — Олександр Миколайович — ввійшов в історію як видатний ґрунтознавець і публіцист. Він входив до «Народної волі» і певним чином був причетний до вбивства Олександра II. А відбувши покарання, взявся створювати в одному зі своїх сіл… колгосп, назвавши його «сільгоспартіллю». Та якщо зігнаний після залпів «Аврори» в колгоспи наш люд почав відхрещуватися від колективних господарств більш ніж після шестидесятирічного їх існування, то колишній «народоволець», як повідомляє «Большая советская энциклопедия», вже через кілька років відмовився від своїх задумів, як нездійсненних, і повернувся до «капіталістичних методів рільництва». Найвищої ж слави досяг наймолодший з Енгельгардтів — Володимир Олександрович — засновник молекулярної біології, академік-секретар АН СРСР, дійсний член Академії медичних наук, почесний член багатьох зарубіжних академій, відзначений найвищими державними нагородами за часів Союзу: Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської, Сталінської та державної премій. Та пора повернутися до Енгельгардта «Шевченкового» — вже згаданого нами Павла Васильовича. До наймолодшого позашлюбного сина Василя Васильовича Енгельгардта, чи, як би міг сказати Поет, — байстряти, доля була менш прихильною, аніж до його братів. Хоч його ще в семирічному віці віддали до царського двору, високих чинів він не досяг. На той час почили у Бозі імператриця Катерина II та її всесильний фаворит Потьомкін-Таврійський, які свого часу осипали милостями Енгельгардтів. Павлові Васильовичу, зважаючи на прохолодне ставлення до нього імператора Павла I та царедворців, нічого було й надіятися на високе становище в суспільстві. І лише коли літа його повернули на четвертий десяток, фортуна нарешті всміхнулася йому: помираючи в 1828 році, старий пан вирішив спокутувати гріх своєї молодості — він заповів Павлові все, що мав, починаючи з титулів і закінчуючи численними маєтками. І ось невдовзі Павла Енгельгардта призначають флігель-ад’ютантом віленського військового губернатора Римського-Корсакова. Служба — не бий лежачого, товариство молодих аристократів й аристократок, бали і прийоми. Чи мав час Енгельгардт присікатися до Тараса чи, точніше, — «жорстко ставитися до нього»? Навряд. Швидше всього він навіть дещо поблажливіше ставився до Тараса аніж до інших свої кріпаків. Він навіть дозволив йому відвідувати уроки знаменитого професора Іонаса Рустемаса у Віленському університеті. Але як же бути з широковідомим епізодом екзекуції над початківцем-художником, який у відсутність своїх панів, перемальовуючи при свічці лубкову картинку про отамана Донського війська М.І.Платова, ненароком задрімав? Тут все просто: адже, як згадував пізніше Шевченко, прочухана він одержав «не за моє мистецтво, ні!.. а за те, що… міг би спалити не тільки дім, а й місто». Здається, тут все ясно. Але маємо ще один, теж досить відомий факт з біографії Шевченка: сутичку Павла Енгельгардта з Карлом Брюлловим, торги з Венеціановим щодо суми викупу і ті великі гроші, що їх заправив за свого кріпака «феодал-собачник» і «найбільша свиня в торжковських патинках», як обізвав Павла Васильовича Брюллов. Історики і письменники радянської доби були одностайними в оцінці: мовляв, затятий і тупий кріпосник не хотів навіть за досить пристойну суму відпустити на волю майбутнього академіка, а при цьому ще й брутально повівся з шанованими в Петербурзі людьми. Чи так це? Так, якщо виходити з повісті Шевченка «Художник», в якій детально описується ця сцена та йдеться про те, що саме Брюллову належала ініціатива викупу Тараса з кріпацтва. Але ж «Художник» є перш за все літературним твором. У своїй же автобіографії Шевченко ані словом не згадує про участь у цій справі Брюллова, а розповідає натомість, що Іван Сошенко представив його Василеві Григоровичу, «маючи на увазі визволити мене з лихої долі», потім той просив за нього Василя Жуковського. Жуковський, довідавшись про ціну, домовився з Брюлловим, що той намалює його портрет, що його і буде розіграно в лотерею.Тож, виходить, що про те, яким чином можна викупити Шевченка, подбав Жуковський? А це докорінно міняє суть справи. Бо ж поет-романтик Василь Жуковський був передусім «наставником Їх імператорських Величностей» — спадкоємця-цесаревича та государині-імператриці. Іншими словами, за Жуковським стояла царська сім’я, про що Енгельгардт, звичайно, не міг не знати. А з царським двором у нього, тепер уже досить гоноровитого вельможі, були свої рахунки, нехай і зовсім маленькі. Він пам’ятав не такі вже й давні кпини та недомовки щодо свого походження, пам’ятав, як ставився до нього імператор Павло I — батько Миколи. Не міг не розуміти й того, що, проносивши до тридцяти літ тавро «незаконнонародженого», досяг свого теперішнього становища лише завдяки батьковій та Божій милості. Тут, можливо, і дала про себе знати дворянська кров. Бо що б вартувало йому відразу ж поступитися бажанню царедворця? Цілком можливо, що суть справи була відома й Шевченку, який потому не тримав зла на «свого» пана. Як і на його сина, того самого «весьма приличного юношу», з яким познайомив його Гулак-Артемовський 14 квітня 1858 року, про що писав Тарас у своєму «Щоденнику». Той «юноша», якого з часом величали вже Василем Павловичем, став доктором астрономії та філософії, членом-кореспондентом Петербурзької академії. І от, будучи вже визнаним вченим, проторувавши широку дорогу в науку, він раптом виїздить за кордон, де й оселяється. Його ім’я, як і його вклад у царині науки, поволі стають забутими. Щодо «Шевченківського словника», то тут лише вказується: «російський астроном, член-кореспондент… Колекціонер матеріалів з російської історії і мистецтва». Нехай би потрапив він у немилість династії Романових, але ж нічим не завинив ні перед Шевченком, ні перед Україною. То чому б не сказати більш конкретно: «…зібрав і передав Росії весь архів свого друга — композитора Михайла Глінки, купив за кордоном і теж передав державі архів війни 1812 року та документи про Швейцарський похід Суворова і участь у ньому українських козаків»? Хоча б для того, щоб віддати належне істині, дати дорогу історичній правді, а не усталеним стереотипам, інколи аж надто заполітизованим. Феофан БІЛЕЦЬКИЙ |
20 сентября 2013
|
Вже 2 роки у Пехівському лісництві Звенигородського лісгоспу вирощують фундук. За словами помічника лісничого Миколи Бойка, щороку готують до реалізації майже півтори тисячі саджанців, оскільки рослина користується значним попитом. Реалізовують її не лише в межах Черкащини, а й до східних областей та Криму, - інформують у прес-службі обласного управління лісового та мисливського господарства. Окрім декоративного значення, фундук дає ще й непоганий горіховий урожай. Тож таке придбання буде не лише приємним, а й корисним. Серед плюсів фахівці також відзначають його невибагливість до ґрунтів та морозостійкість. Як розповідає Микола Бойко, для вирощування цієї культури лісівники запровадили своєрідне ноу-хау. Оскільки фундук погано піддається черенкуванню та дає дуже малий відсоток виходу саджанців, виростити цю культуру традиційним шляхом дуже складно. Тому використовують нову технологію . На стадії дерев’яніння маточник перев’язують проволокою та обсипають землею. Таким чином за рік вдається вирощувати півтораметровий саджанець. Тоді як в традиційних тепличних умовах на це б знадобилося 4-5 років. За словами помічника лісничого Миколи Бойка, до наших умов фундук адаптується добре, однак поки що в Україні він малопоширений. Нині, одним із пріоритетів національної Програми розвитку горіхоплідних культур до 2025 року є вирощування саме цієї культури. Багато фахівців вважають її найкращою альтернативою для заліснення земель непридатних для сільськогосподарського використання. Перспективною вона є і для садівництва, адже на споживчому ринку фундук завжди в ціні. |
31 августа 2013
|
ЗВЕНИГОРОДСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ПОВСТАННЯ 1918 — збройний виступ частини селян і робітників Звенигородського пов. Київської губернії проти австро-нім. окупаційного режиму (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) та гетьманщини (див. Українська Держава, П.Скоропадський). 3 черв. 1918 каральний загін, викликаний адміністрацією поміщицького маєтку в м-ку Лисянка, жорстоко розправився з селянами, які відмовилися працювати в економії. Робітники місц. підпр-в і селяни, озброївшись гвинтівками й кулеметами, 4 черв. розгромили нім. каральний загін, гетьман. офіцерську сотню та поміщицьку контору й пішли на Звенигородку. 5 черв. до них приєдналися повстанці ін. сіл і за кілька днів повстанняохопило весь повіт. 8 черв. повстанці оточили Звенигородку, а наступного дня захопили її. Вони взяли в полон гетьман. адміністрацію, призначили коменданта міста й оголосили мобілізацію чол. нас. Чисельність повстанців досягла 30 тис. осіб. Нас. навколишніх сіл влаштовувало аварії на залізницях, щоб не допустити підвезення нім. військ для придушення повстання. 13 черв. під тиском переважаючих сил нім. військ повстанці змушені були залишити Звенигородку, проте влада в повіті ще протягом місяця перебувала в їхніх руках. У першій декаді лип. повстанці під натиском переважаючих сил нім. військ залишили межі повіту. Під час боїв було вбито та поранено 6 тис. окупантів. Література: |
29 августа 2013
|
З. виникла за часів Київської Русі біля гори, де висів дзвін, що сповіщав про напад ворогів (звідси й назва міста). В писемних джерелах згадується наприкінці 14 ст. Від 1506 належала польс. королеві та вел. кн. литов. Сигізмунду I. Після Люблінської унії 1569 перебувала під владою Речі Посполитої. На початку національної революції 1648—1676 жителі міста вигнали польс. шляхту, від 1648 З. входить до складу Корсунського полку. За Андрусівським договором (перемир’ям) 1667 залишилася під владою Польщі. Під час гайдамацького руху загін Гната Голого 1737 і 1743 брав штурмом Звенигородський замок. 1792 польс. король Станіслав-Август Понятовський затвердив герб міста і надав З. магдебурзьке право. Після 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) у складі Правобережної України відійшла до Російської імперії. Входила доВознесенського намісництва. Від 1796 — повітове місто Київської губернії, центр чумацького промислу (див. Чумацтво). Райцентр з 1923. Місто з 1938. У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 окуповане гітлерівцями від 29 лип. 1941 до 28 січ. 1944. Під час окупації знищено 2127, вивезено до Німеччини 4894 особи. Звільнене військами Першого Українського фронту й Другого Українського фронту в ході Корсунь-Шевченківської операції 1944. Архіт. пам’ятки: меморіальний комплекс на честь воїнів-визволителів, стела і танк у пам’ять про завершення Корсунь-Шевченківської операції, стела про минуле міста, пам’ятник Т.Шевченкові; Спасо-Преображенський собор. Діють краєзнавчий музей та будинок-музей академіка А.Кримського. Місто відвідували поет і партизан Війни 1812 Д.Давидов, байкар І.Крилов, поети О.Пушкін і Т.Шевченко. Література: |
29 августа 2013
|
Після посвяти на Спаса ,19 серпня ,в козаки Холодноярської Січі – біля церкви Петра Багатостраждального (Калнишевського), на День Незалежності проведено посвяту в козаки та козачки “Козачанського Куреня Вільного Козацтва” – у селі Козацькому Звенигородського району Черкащини. Під однотипним зі знаменом “Вільного козацтва Холодного Яру” малиновим стягом нового куреня до присяги були приведені 13 козаків, 7 козачок і 5 джурів. В кандидатах залишаються ще близько десятка осіб. Отаманом став бравий вчитель -пенсіонер Дяченко П.С., осавулом -підприємець Голуб О.П., писарем -директор місцевої школи Коваленко С.О., в козаках – голова сільради та керівники різних структур, підприємці а також і прості свідомі громадяни і не тільки села Козацького, а й райцентру – Звенигородки. Дійство проходило біля новозбудованої сільської церкви за участю протоієрея Володимира. Цей день фактично можна вважати днем відродження Вільного козацтва в селі Козацькому. Як розповів “Козацькому краю” осавул ”Козачанського Куреня Вільного Козацтва” ОЛег Голуб, подивитись на дійство з”їхались козаки та просто не байдужі люди з навколишніх сіл, 10 козаків з с.Зелена Діброва Городищенського району на чолі з головою сільради Щербаком І.В. ,завідуючий Моринським музейним комплексом ім. Т.Г. Шевченка та капітан реєстрового козацтва Станіслав Суржко з ще трьома козаками, поетеса з с.Шевченково Валентина Войцехівська, яка написала та читала палкі вірші про козацтво,та козаки нової епохи – байкери з м.Києва на своїх залізних конях розважали місцевих дітлахів. Свято завершилось пригощанням козацьким кулішем, урочистими промовами та спортивними конкурсами між козаками з врученням призів і святковим гарматним салютом. Свято проходило під прапорами Холодноярської Січі, Курінним малиновим та Державним синьо-жовтим. Історична довідка Перші формування Вільного Козацтва почали створюватися у березні 1917 року. Основою була сотня, що формувалася з жителів одного села, чисельність особового складу сотень – від 35 до 700 чоловік. Сотні однієї волості, що мала кілька сіл, творили курінь, курені – полк, а полки цілої округи об’єднувалися в кіш. Вільне Козацтво Звенигородщини й сусідніх повітів виставили проти більшовиків 20 тисяч козаків. Найбільш організованими та найкраще озброєними були Гусаківський, Тарасівський, Козачанський та Кальниболотський курені. |
27 августа 2013
|
| Закрыть |
