Запитання:
- Ищу кулачко соболевскую любовь Ивановну 1953 г. Р
Відповідь:
- Тоже ищу Кулачко, девичья фамилия Соболевская Любовь Ивановна. Родом из Амурской области пгт. Ерофей Павлович.

Запитання:
- Які народні ремесла розвинені?
Відповідь:
- Все є

Запитання:
- Ви хотіли б тут жити?
Відповідь:
- Так

https://www.alfamegalit.com.ua - изготовление металлоконструкций

https://www.alfamegalit.com.ua - комплексная металлообработка

Запитання:
- Чи існує готель, хто з мешканців здає в оренду житло?
Відповідь:
- Не

Запитання:
- Які заклади відпочинку є?
Відповідь:
- Бар

Запитання:
- Де знаходиться найближчі СТО, шиномонтаж?
Відповідь:
- В центрі

Радянський Союз боявся людей, які вміли думати.

Саме тому Валерій Марченко отримав два тюремні вироки.



Не за диверсію.



Не за шпигунство.



Не за підпільну організацію.



А за тексти.



Йому було лише 25 років, коли КДБ вирішив, що молодий журналіст становить загрозу для однієї з наймогутніших держав світу.



Чим же він був таким небезпечним?



Марченко закінчив факультет української філології Київського університету, вільно володів англійською та азербайджанською мовами, перекладав світову літературу, працював журналістом і міг зробити блискучу академічну кар’єру.



Але він обрав інше.



Писати чесно.



У своїх есеях він ставив питання, які радянська влада ненавиділа найбільше.



Чому українська мова поступово витісняється з усіх сфер життя?



Чому українських письменників забороняють або змушують мовчати?



Чому Москва вирішує, яку історію має пам’ятати Україна?



Він не вигукував гасел.



Не кликав на барикади.



Просто відмовився брехати.



За це у 1973 році його заарештували.



Навіть відомий психіатр і дисидент Семен Глузман пізніше писав, що вирок Марченку був показово жорстоким. За подібні тексти в Москві людину могли просто викликати «на бесіду». В Україні ж КДБ прагнув показати, що будь-який прояв української незалежної думки буде покараний.



У таборах Марченко не зламався.



Навпаки.



Саме там він написав свої найсильніші есеї, документував життя українських політв’язнів, перекладав, вивчав нові мови й допомагав іншим в’язням.



Після звільнення він уже мав тяжку хворобу нирок.



Друзі та міжнародні правозахисники пропонували лікування за кордоном.



Італійка Сандра Фапп’яно, з якою він роками листувався англійською, чекала на нього.



Він міг поїхати.



Але залишився.



Незабаром КДБ прийшов вдруге.



Під час другого суду Марченко почув вирок — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.



Він усміхнувся й сказав:



«Можна було дати і менше… Я стільки не проживу».



Через рік його не стало.



Йому було лише 37.



Радянська влада намагалася зробити все, щоб про Валерія Марченка забули.



Не вдалося.



Сьогодні ми згадуємо його не лише як політв’язня.



Ми згадуємо його як журналіста, перекладача, блискучого інтелектуала, який довів одну просту істину:



Імперії найбільше бояться не тих, хто стріляє. А тих, хто навчає людей думати.



Саме тому історія Валерія Марченка досі залишається сучасною.

Радянський Союз боявся людей, які вміли думати.

Саме тому Валерій Марченко отримав два тюремні вироки.



Не за диверсію.



Не за шпигунство.



Не за підпільну організацію.



А за тексти.



Йому було лише 25 років, коли КДБ вирішив, що молодий журналіст становить загрозу для однієї з наймогутніших держав світу.



Чим же він був таким небезпечним?



Марченко закінчив факультет української філології Київського університету, вільно володів англійською та азербайджанською мовами, перекладав світову літературу, працював журналістом і міг зробити блискучу академічну кар’єру.



Але він обрав інше.



Писати чесно.



У своїх есеях він ставив питання, які радянська влада ненавиділа найбільше.



Чому українська мова поступово витісняється з усіх сфер життя?



Чому українських письменників забороняють або змушують мовчати?



Чому Москва вирішує, яку історію має пам’ятати Україна?



Він не вигукував гасел.



Не кликав на барикади.



Просто відмовився брехати.



За це у 1973 році його заарештували.



Навіть відомий психіатр і дисидент Семен Глузман пізніше писав, що вирок Марченку був показово жорстоким. За подібні тексти в Москві людину могли просто викликати «на бесіду». В Україні ж КДБ прагнув показати, що будь-який прояв української незалежної думки буде покараний.



У таборах Марченко не зламався.



Навпаки.



Саме там він написав свої найсильніші есеї, документував життя українських політв’язнів, перекладав, вивчав нові мови й допомагав іншим в’язням.



Після звільнення він уже мав тяжку хворобу нирок.



Друзі та міжнародні правозахисники пропонували лікування за кордоном.



Італійка Сандра Фапп’яно, з якою він роками листувався англійською, чекала на нього.



Він міг поїхати.



Але залишився.



Незабаром КДБ прийшов вдруге.



Під час другого суду Марченко почув вирок — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.



Він усміхнувся й сказав:



«Можна було дати і менше… Я стільки не проживу».



Через рік його не стало.



Йому було лише 37.



Радянська влада намагалася зробити все, щоб про Валерія Марченка забули.



Не вдалося.



Сьогодні ми згадуємо його не лише як політв’язня.



Ми згадуємо його як журналіста, перекладача, блискучого інтелектуала, який довів одну просту істину:



Імперії найбільше бояться не тих, хто стріляє. А тих, хто навчає людей думати.



Саме тому історія Валерія Марченка досі залишається сучасною.

Радянський Союз боявся людей, які вміли думати.

Саме тому Валерій Марченко отримав два тюремні вироки.



Не за диверсію.



Не за шпигунство.



Не за підпільну організацію.



А за тексти.



Йому було лише 25 років, коли КДБ вирішив, що молодий журналіст становить загрозу для однієї з наймогутніших держав світу.



Чим же він був таким небезпечним?



Марченко закінчив факультет української філології Київського університету, вільно володів англійською та азербайджанською мовами, перекладав світову літературу, працював журналістом і міг зробити блискучу академічну кар’єру.



Але він обрав інше.



Писати чесно.



У своїх есеях він ставив питання, які радянська влада ненавиділа найбільше.



Чому українська мова поступово витісняється з усіх сфер життя?



Чому українських письменників забороняють або змушують мовчати?



Чому Москва вирішує, яку історію має пам’ятати Україна?



Він не вигукував гасел.



Не кликав на барикади.



Просто відмовився брехати.



За це у 1973 році його заарештували.



Навіть відомий психіатр і дисидент Семен Глузман пізніше писав, що вирок Марченку був показово жорстоким. За подібні тексти в Москві людину могли просто викликати «на бесіду». В Україні ж КДБ прагнув показати, що будь-який прояв української незалежної думки буде покараний.



У таборах Марченко не зламався.



Навпаки.



Саме там він написав свої найсильніші есеї, документував життя українських політв’язнів, перекладав, вивчав нові мови й допомагав іншим в’язням.



Після звільнення він уже мав тяжку хворобу нирок.



Друзі та міжнародні правозахисники пропонували лікування за кордоном.



Італійка Сандра Фапп’яно, з якою він роками листувався англійською, чекала на нього.



Він міг поїхати.



Але залишився.



Незабаром КДБ прийшов вдруге.



Під час другого суду Марченко почув вирок — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.



Він усміхнувся й сказав:



«Можна було дати і менше… Я стільки не проживу».



Через рік його не стало.



Йому було лише 37.



Радянська влада намагалася зробити все, щоб про Валерія Марченка забули.



Не вдалося.



Сьогодні ми згадуємо його не лише як політв’язня.



Ми згадуємо його як журналіста, перекладача, блискучого інтелектуала, який довів одну просту істину:



Імперії найбільше бояться не тих, хто стріляє. А тих, хто навчає людей думати.



Саме тому історія Валерія Марченка досі залишається сучасною.

Запитання:
- Достаточно ли сильная оппозиция к местной власти, кто ее представляет?
Відповідь:
- Нет

Запитання:
- Каким СМИ Вы доверяете?
Відповідь:
- Юлечке

Запитання:
- Какие крупнейшие предприятия есть?
Відповідь:
- Нет

Запитання:
- Сколько церквей находится?
Відповідь:
- Не знаю

Запитання:
- Существует ли кинотеатр, если нет, то существует в нем потребность?
Відповідь:
- Да, чтобы показывать там Юлечку

Запитання:
- Много ли освещенных улиц в темное время суток?
Відповідь:
- Юлечка

Запитання:
- Какое впечатление у Вас сложилось от посещения медицинских учреждений?
Відповідь:
- Юлечка

Запитання:
- Кто из выдающихся людей родился?
Відповідь:
- Юлечка

Тривожні новини до нас долинають з Чехії…

Кілька днів тому новий уряд Андрея Бабіша спробував відсторонити президента Чехії Петра Павела від участі в саміті НАТО в Анкарі, залишивши право представляти країну лише прем’єр-міністру.



На перший погляд — черговий конфлікт між владними кабінетами. Але насправді все набагато серйозніше.



Бо Петр Павел — це не просто президент Чехії. Це людина, яка десятиліттями формувала систему безпеки Заходу. Колишній голова Військового комітету НАТО. Генерал, якого знають і поважають у штабах Альянсу від Вашингтона до Брюсселя. Людина, чий голос у питаннях безпеки важить більше, ніж десятки гучних політичних заяв. І саме такого президента вирішили залишити осторонь.



Важко не помітити символізм цієї історії.



Адже Павел став одним із найвідданіших друзів України серед усіх європейських лідерів. Коли багато хто роками висловлював лише занепокоєння, він допомагав шукати для України зброю. Коли світ говорив про втому від війни, він нагадував про відповідальність перед народом, який щодня платить кров’ю за свободу. Саме завдяки його наполегливості була реалізована історична ініціатива із закупівлі мільйонів артилерійських боєприпасів для українського війська.



Тому ця історія — не лише про Павела.



Це історія про те, як людина принципів починає заважати тим, хто дивиться на політику через призму рейтингів, компромісів і ситуативної вигоди.



Сам президент абсолютно справедливо заявив, що це питання давно перестало бути особистим. Бо якщо уряд може на власний розсуд вирішувати, чи представлятиме глава держави країну на найважливіших міжнародних майданчиках, таких як НАТО, то мова вже йде про спробу змінити сам баланс влади в державі.



На щастя, цього разу здоровий глузд переміг.



Після звернення президента Конституційний суд Чехії ухвалив рішення про його включення до офіційної делегації на саміт НАТО. Павел відстояв своє право. Відстояв свою посаду. Відстояв гідність президентської інституції.



Але не варто тішити себе ілюзіями.



Бо це був лише перший бій.



І знаєте, що найбільше насторожує в цій історії? Не сам конфлікт. Не судові рішення. Не політичні інтриги.



Насторожує те, що люди, які все життя боролися за безпеку Європи, дедалі частіше змушені боротися вже не з Кремлем, а з власними політиками.



Путінська Росія роками намагалася послабити Захід танками, ракетами та шантажем. Не вийшло. Тепер найбільша загроза приходить звідти, де її не чекали — зсередини.



І якщо Європа почне втрачати таких людей, як Петр Павел, то одного дня вона може прокинутися у світі, де буде запізно шукати нових. Бо справжніх державників не призначають указами. Вони з’являються раз на покоління. І саме таких людей сьогодні потрібно берегти, а не усувати з дороги.



І тому сьогодні хочеться побажати Петру Павелу лише одного — витримки.



Бо людей його масштабу в сучасній Європі залишилося небезпечно мало.

Тривожні новини до нас долинають з Чехії…

Кілька днів тому новий уряд Андрея Бабіша спробував відсторонити президента Чехії Петра Павела від участі в саміті НАТО в Анкарі, залишивши право представляти країну лише прем’єр-міністру.



На перший погляд — черговий конфлікт між владними кабінетами. Але насправді все набагато серйозніше.



Бо Петр Павел — це не просто президент Чехії. Це людина, яка десятиліттями формувала систему безпеки Заходу. Колишній голова Військового комітету НАТО. Генерал, якого знають і поважають у штабах Альянсу від Вашингтона до Брюсселя. Людина, чий голос у питаннях безпеки важить більше, ніж десятки гучних політичних заяв. І саме такого президента вирішили залишити осторонь.



Важко не помітити символізм цієї історії.



Адже Павел став одним із найвідданіших друзів України серед усіх європейських лідерів. Коли багато хто роками висловлював лише занепокоєння, він допомагав шукати для України зброю. Коли світ говорив про втому від війни, він нагадував про відповідальність перед народом, який щодня платить кров’ю за свободу. Саме завдяки його наполегливості була реалізована історична ініціатива із закупівлі мільйонів артилерійських боєприпасів для українського війська.



Тому ця історія — не лише про Павела.



Це історія про те, як людина принципів починає заважати тим, хто дивиться на політику через призму рейтингів, компромісів і ситуативної вигоди.



Сам президент абсолютно справедливо заявив, що це питання давно перестало бути особистим. Бо якщо уряд може на власний розсуд вирішувати, чи представлятиме глава держави країну на найважливіших міжнародних майданчиках, таких як НАТО, то мова вже йде про спробу змінити сам баланс влади в державі.



На щастя, цього разу здоровий глузд переміг.



Після звернення президента Конституційний суд Чехії ухвалив рішення про його включення до офіційної делегації на саміт НАТО. Павел відстояв своє право. Відстояв свою посаду. Відстояв гідність президентської інституції.



Але не варто тішити себе ілюзіями.



Бо це був лише перший бій.



І знаєте, що найбільше насторожує в цій історії? Не сам конфлікт. Не судові рішення. Не політичні інтриги.



Насторожує те, що люди, які все життя боролися за безпеку Європи, дедалі частіше змушені боротися вже не з Кремлем, а з власними політиками.



Путінська Росія роками намагалася послабити Захід танками, ракетами та шантажем. Не вийшло. Тепер найбільша загроза приходить звідти, де її не чекали — зсередини.



І якщо Європа почне втрачати таких людей, як Петр Павел, то одного дня вона може прокинутися у світі, де буде запізно шукати нових. Бо справжніх державників не призначають указами. Вони з’являються раз на покоління. І саме таких людей сьогодні потрібно берегти, а не усувати з дороги.



І тому сьогодні хочеться побажати Петру Павелу лише одного — витримки.



Бо людей його масштабу в сучасній Європі залишилося небезпечно мало.

Держаудитори Харківщини перевірять діяльність
Височанської селищної ради

Північно-східний офіс Держаудитслужби розпочав проведення ревізії окремих питань фінансового-господарської діяльності Височанської селищної ради Харківської області.
Громада межує з південно-західнішою частиною міста Харкова та об’єднала в собі 6 населених пунктів Харківського району з адміністративним центром у смт Високий. Площа громади становить 64 км2 та кількість мешканців складає 27 тис. осіб.
Важливою особливістю Височанської громади є її економічна активність. На території діє кілька великих і середніх підприємств, а також розвинений малий бізнес — переважно у сферах торгівлі, будівництва, логістики та переробки. Місцева влада намагається підтримувати бізнес-ініціативи, особливо ті, що сприяють працевлаштуванню місцевих мешканців. В останні роки у бюджеті громади зросла частка власних доходів, що свідчить про поступову фінансову самостійність.

Період, що підлягає контролю: з січня 2023 року по квітень 2026 року.
Період проведення аудиту: травень - серпень 2026 року.

Держаудитори перевірять значний обсяг фінансових потоків та інших комунальних ресурсів, що спрямовувались на утримання бюджетних установ та майна комунальної власності.
Крім того, буде досліджено витрачання бюджетних коштів на оплату вартості виконаних ремонтно-будівельних робіт, на оплату праці, від списання палива на роботу автомобілів, ймовірне недоотримання доходів від використання нерухомого майна,

Особливу увагу держаудиторів буде спрямовано на перевірку використання коштів допомоги, виділеної згідно з інструментом Ukraine Facility, на здійснення інвестицій.

Маєте інформацію про можливі фінансові порушення чи неефективне використання бюджету?
Повідомте про це Північно-східний офіс Держаудитслужби:
• Електронна пошта: 202000@dasu.gov.ua
• Форма на сайті: https://khrk.dasu.gov.ua/ua/plugins...
• Телефон гарячої лінії: (057) 725-86-24
При інформуванні, прохання враховувати термін завершення аудиту, для можливості здійснити перевірку наданої інформації про фінансові порушення.

Детальніше на сайті: https://khrk.dasu.gov.ua/ua/news/43...

Повільно вмирає той, хто не мандрує,
хто не читає,
хто не чує музики,
Хто не може знайти гармонію у собі.

Повільно вмирає той, хто руйнує свою віру в себе,
хто не дозволяє собі допомагати іншим.
Повільно вмирає той, хто знищує саме кохання,
І поєднує свої дні з постійними скаргами
На невдачу або безперервний дощ.

Повільно вмирає той, хто кидає свої плани,
Ще навіть не розпочавши їх,
Хто не ставить питання щодо аргументів йому невідомих,
І хто не відповідає, коли його запитують про те, що він знає.

Повільно вмирає той, хто стає рабом звички,
Виконуючи щодня один і той же самий маршрут,
Хто не змінює напрямку,
Хто не ризикує змінювати кольори одягу,
Хтось не розмовляє з незнайомцями.

Повільно вмирає той,
хто уникає пристрастей.
Хто віддає перевагу лише чорному та білому та крапці над літерою «i»,
Замість того, щоб бути разом із емоціями,
Саме тими, які роблять очі променистими,
Які можуть змусити серце стукати
Як від помилки, так і від почуттів.

Повільно вмирає той, хто не перевертає столи,
Той, хто не відбиває ударів долі,
коли він нещасливий у роботі чи в коханні,
той, хто не ризикує тим, що живе
заради того невідомого, що може бути, якщо йти
за мрією,
хто не дозволяє собі, хоча б раз у житті,
втекти від розсудливих порад.

Прагнемо уникнути смерті маленькими дозами,
Пам'ятаючи завжди про те, що бути живим,
Потребує великого довгого зусилля
Простої дії дихати.
Живи сьогодні!
Ризикни сьогодні!
Зроби це сьогодні!
Не дозволяй собі вмирати повільно!
Не забороняй собі бути щасливими!

Pablo Neruda vs Martha Medeiros...

Повільно вмирає той, хто не мандрує,
хто не читає,
хто не чує музики,
Хто не може знайти гармонію у собі.

Повільно вмирає той, хто руйнує свою віру в себе,
хто не дозволяє собі допомагати іншим.
Повільно вмирає той, хто знищує саме кохання,
І поєднує свої дні з постійними скаргами
На невдачу або безперервний дощ.

Повільно вмирає той, хто кидає свої плани,
Ще навіть не розпочавши їх,
Хто не ставить питання щодо аргументів йому невідомих,
І хто не відповідає, коли його запитують про те, що він знає.

Повільно вмирає той, хто стає рабом звички,
Виконуючи щодня один і той же самий маршрут,
Хто не змінює напрямку,
Хто не ризикує змінювати кольори одягу,
Хтось не розмовляє з незнайомцями.

Повільно вмирає той,
хто уникає пристрастей.
Хто віддає перевагу лише чорному та білому та крапці над літерою «i»,
Замість того, щоб бути разом із емоціями,
Саме тими, які роблять очі променистими,
Які можуть змусити серце стукати
Як від помилки, так і від почуттів.

Повільно вмирає той, хто не перевертає столи,
Той, хто не відбиває ударів долі,
коли він нещасливий у роботі чи в коханні,
той, хто не ризикує тим, що живе
заради того невідомого, що може бути, якщо йти
за мрією,
хто не дозволяє собі, хоча б раз у житті,
втекти від розсудливих порад.

Прагнемо уникнути смерті маленькими дозами,
Пам'ятаючи завжди про те, що бути живим,
Потребує великого довгого зусилля
Простої дії дихати.
Живи сьогодні!
Ризикни сьогодні!
Зроби це сьогодні!
Не дозволяй собі вмирати повільно!
Не забороняй собі бути щасливими!

Pablo Neruda vs Martha Medeiros...

Повільно вмирає той, хто не мандрує,
хто не читає,
хто не чує музики,
Хто не може знайти гармонію у собі.

Повільно вмирає той, хто руйнує свою віру в себе,
хто не дозволяє собі допомагати іншим.
Повільно вмирає той, хто знищує саме кохання,
І поєднує свої дні з постійними скаргами
На невдачу або безперервний дощ.

Повільно вмирає той, хто кидає свої плани,
Ще навіть не розпочавши їх,
Хто не ставить питання щодо аргументів йому невідомих,
І хто не відповідає, коли його запитують про те, що він знає.

Повільно вмирає той, хто стає рабом звички,
Виконуючи щодня один і той же самий маршрут,
Хто не змінює напрямку,
Хто не ризикує змінювати кольори одягу,
Хтось не розмовляє з незнайомцями.

Повільно вмирає той,
хто уникає пристрастей.
Хто віддає перевагу лише чорному та білому та крапці над літерою «i»,
Замість того, щоб бути разом із емоціями,
Саме тими, які роблять очі променистими,
Які можуть змусити серце стукати
Як від помилки, так і від почуттів.

Повільно вмирає той, хто не перевертає столи,
Той, хто не відбиває ударів долі,
коли він нещасливий у роботі чи в коханні,
той, хто не ризикує тим, що живе
заради того невідомого, що може бути, якщо йти
за мрією,
хто не дозволяє собі, хоча б раз у житті,
втекти від розсудливих порад.

Прагнемо уникнути смерті маленькими дозами,
Пам'ятаючи завжди про те, що бути живим,
Потребує великого довгого зусилля
Простої дії дихати.
Живи сьогодні!
Ризикни сьогодні!
Зроби це сьогодні!
Не дозволяй собі вмирати повільно!
Не забороняй собі бути щасливими!

Pablo Neruda vs Martha Medeiros...

Запитання:
- Які оператори мобільного зв'язку є?
Відповідь:
- Водофон

Запитання:
- Що хотіли б Ви змінити ?
Відповідь:
- Дороги

Запитання:
- Яка найпривабливіша вулиця для проживання?
Відповідь:
- Зарічна

Запитання:
- Ви хотіли б тут жити?
Відповідь:
- Так

Запитання:
- Де здають макулатуру?
Відповідь:
- Не має

Запитання:
- Де здають макулатуру?
Відповідь:
- Не має

Запитання:
- Де можна отримати гуманітарну допомогу?
Відповідь:
- В миколайовки

Запитання:
- Куди б Ви виділили кошти з місцевого бюджету?
Відповідь:
- На дорогу

Запитання:
- Де знаходяться найкращі дитячі майданчики?
Відповідь:
- В садочку

Запитання:
- В якому продуктовому магазині знаходяться найсвіжіші продукти?
Відповідь:
- Визде

Запитання:
- Чи вистачає електроживлення, існують перебої в його подачі?
Відповідь:
- Так

Запитання:
- Чи багато безпритульних тварин?
Відповідь:
- Трохи є

Запитання:
- Чи існує кінотеатр, якщо ні, то чи існує в ньому потреба?
Відповідь:
- Ні

Запитання:
- Що побудувалось за останній рік?
Відповідь:
- Магазин

Запитання:
- Які найбільш відомі або унікальні архітектурні пам'ятки?
Відповідь:
- Бібліотека

Запитання:
- Чим мешканці опалюють свої будинки взимку ?
Відповідь:
- Дровами

Запитання:
- Як Ви оцінюєте роботу правоохоронних органів (суд/міліція/прокуратура)?
Відповідь:
- Хриново

Запитання:
- Звідки пішла назва населеного пункту?
Відповідь:
- Незнаю

Запитання:
- Де можна порибалити?
Відповідь:
- Ні де

Запитання:
- Чи буває базар, в які дні?
Відповідь:
- Не буває

Александр Павленко Запорожье

Жупани. Тиша. Гори.
Ранок торкає тебе.
Світ тут інакше говорить,
Повільно… і зовсім не те.

Стежки губляться в світлі,
Вітер несе слова,
Ніби усе тут чомусь
Пам’ятає тебе…

Жупани - це дотик неба,
Це місце, де ти живий,
Де більше нічого не треба,
Лише залишитись… і бути таким.


Жупани - це тиха сила,
Що кличе тебе назад,
Туди, де душа не втомилась,
Де серце не знає втрат…


Перевал. І вітер пам’ятає
Світло далеких доріг,
Тут кожен колись залишає
Частину своїх тривог.


І річка Стрий між камінням дихає,
Спокій несе в собі,
І час тут іде так тихо,
Наче зупинився в тобі…

Тут небо ближче, ніж слова,
І правда - проста і жива,
І все, що шукав роками,
Знаходиш… між цими горами.
Жупани…Тиша…Гори…
І ти… справжній…