Радянський Союз боявся людей, які вміли думати.

Саме тому Валерій Марченко отримав два тюремні вироки.



Не за диверсію.



Не за шпигунство.



Не за підпільну організацію.



А за тексти.



Йому було лише 25 років, коли КДБ вирішив, що молодий журналіст становить загрозу для однієї з наймогутніших держав світу.



Чим же він був таким небезпечним?



Марченко закінчив факультет української філології Київського університету, вільно володів англійською та азербайджанською мовами, перекладав світову літературу, працював журналістом і міг зробити блискучу академічну кар’єру.



Але він обрав інше.



Писати чесно.



У своїх есеях він ставив питання, які радянська влада ненавиділа найбільше.



Чому українська мова поступово витісняється з усіх сфер життя?



Чому українських письменників забороняють або змушують мовчати?



Чому Москва вирішує, яку історію має пам’ятати Україна?



Він не вигукував гасел.



Не кликав на барикади.



Просто відмовився брехати.



За це у 1973 році його заарештували.



Навіть відомий психіатр і дисидент Семен Глузман пізніше писав, що вирок Марченку був показово жорстоким. За подібні тексти в Москві людину могли просто викликати «на бесіду». В Україні ж КДБ прагнув показати, що будь-який прояв української незалежної думки буде покараний.



У таборах Марченко не зламався.



Навпаки.



Саме там він написав свої найсильніші есеї, документував життя українських політв’язнів, перекладав, вивчав нові мови й допомагав іншим в’язням.



Після звільнення він уже мав тяжку хворобу нирок.



Друзі та міжнародні правозахисники пропонували лікування за кордоном.



Італійка Сандра Фапп’яно, з якою він роками листувався англійською, чекала на нього.



Він міг поїхати.



Але залишився.



Незабаром КДБ прийшов вдруге.



Під час другого суду Марченко почув вирок — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.



Він усміхнувся й сказав:



«Можна було дати і менше… Я стільки не проживу».



Через рік його не стало.



Йому було лише 37.



Радянська влада намагалася зробити все, щоб про Валерія Марченка забули.



Не вдалося.



Сьогодні ми згадуємо його не лише як політв’язня.



Ми згадуємо його як журналіста, перекладача, блискучого інтелектуала, який довів одну просту істину:



Імперії найбільше бояться не тих, хто стріляє. А тих, хто навчає людей думати.



Саме тому історія Валерія Марченка досі залишається сучасною.

Радянський Союз боявся людей, які вміли думати.

Саме тому Валерій Марченко отримав два тюремні вироки.



Не за диверсію.



Не за шпигунство.



Не за підпільну організацію.



А за тексти.



Йому було лише 25 років, коли КДБ вирішив, що молодий журналіст становить загрозу для однієї з наймогутніших держав світу.



Чим же він був таким небезпечним?



Марченко закінчив факультет української філології Київського університету, вільно володів англійською та азербайджанською мовами, перекладав світову літературу, працював журналістом і міг зробити блискучу академічну кар’єру.



Але він обрав інше.



Писати чесно.



У своїх есеях він ставив питання, які радянська влада ненавиділа найбільше.



Чому українська мова поступово витісняється з усіх сфер життя?



Чому українських письменників забороняють або змушують мовчати?



Чому Москва вирішує, яку історію має пам’ятати Україна?



Він не вигукував гасел.



Не кликав на барикади.



Просто відмовився брехати.



За це у 1973 році його заарештували.



Навіть відомий психіатр і дисидент Семен Глузман пізніше писав, що вирок Марченку був показово жорстоким. За подібні тексти в Москві людину могли просто викликати «на бесіду». В Україні ж КДБ прагнув показати, що будь-який прояв української незалежної думки буде покараний.



У таборах Марченко не зламався.



Навпаки.



Саме там він написав свої найсильніші есеї, документував життя українських політв’язнів, перекладав, вивчав нові мови й допомагав іншим в’язням.



Після звільнення він уже мав тяжку хворобу нирок.



Друзі та міжнародні правозахисники пропонували лікування за кордоном.



Італійка Сандра Фапп’яно, з якою він роками листувався англійською, чекала на нього.



Він міг поїхати.



Але залишився.



Незабаром КДБ прийшов вдруге.



Під час другого суду Марченко почув вирок — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.



Він усміхнувся й сказав:



«Можна було дати і менше… Я стільки не проживу».



Через рік його не стало.



Йому було лише 37.



Радянська влада намагалася зробити все, щоб про Валерія Марченка забули.



Не вдалося.



Сьогодні ми згадуємо його не лише як політв’язня.



Ми згадуємо його як журналіста, перекладача, блискучого інтелектуала, який довів одну просту істину:



Імперії найбільше бояться не тих, хто стріляє. А тих, хто навчає людей думати.



Саме тому історія Валерія Марченка досі залишається сучасною.

Радянський Союз боявся людей, які вміли думати.

Саме тому Валерій Марченко отримав два тюремні вироки.



Не за диверсію.



Не за шпигунство.



Не за підпільну організацію.



А за тексти.



Йому було лише 25 років, коли КДБ вирішив, що молодий журналіст становить загрозу для однієї з наймогутніших держав світу.



Чим же він був таким небезпечним?



Марченко закінчив факультет української філології Київського університету, вільно володів англійською та азербайджанською мовами, перекладав світову літературу, працював журналістом і міг зробити блискучу академічну кар’єру.



Але він обрав інше.



Писати чесно.



У своїх есеях він ставив питання, які радянська влада ненавиділа найбільше.



Чому українська мова поступово витісняється з усіх сфер життя?



Чому українських письменників забороняють або змушують мовчати?



Чому Москва вирішує, яку історію має пам’ятати Україна?



Він не вигукував гасел.



Не кликав на барикади.



Просто відмовився брехати.



За це у 1973 році його заарештували.



Навіть відомий психіатр і дисидент Семен Глузман пізніше писав, що вирок Марченку був показово жорстоким. За подібні тексти в Москві людину могли просто викликати «на бесіду». В Україні ж КДБ прагнув показати, що будь-який прояв української незалежної думки буде покараний.



У таборах Марченко не зламався.



Навпаки.



Саме там він написав свої найсильніші есеї, документував життя українських політв’язнів, перекладав, вивчав нові мови й допомагав іншим в’язням.



Після звільнення він уже мав тяжку хворобу нирок.



Друзі та міжнародні правозахисники пропонували лікування за кордоном.



Італійка Сандра Фапп’яно, з якою він роками листувався англійською, чекала на нього.



Він міг поїхати.



Але залишився.



Незабаром КДБ прийшов вдруге.



Під час другого суду Марченко почув вирок — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.



Він усміхнувся й сказав:



«Можна було дати і менше… Я стільки не проживу».



Через рік його не стало.



Йому було лише 37.



Радянська влада намагалася зробити все, щоб про Валерія Марченка забули.



Не вдалося.



Сьогодні ми згадуємо його не лише як політв’язня.



Ми згадуємо його як журналіста, перекладача, блискучого інтелектуала, який довів одну просту істину:



Імперії найбільше бояться не тих, хто стріляє. А тих, хто навчає людей думати.



Саме тому історія Валерія Марченка досі залишається сучасною.

Question:
- Достаточно ли сильная оппозиция к местной власти, кто ее представляет?
Answer:
- Нет

Question:
- Каким СМИ Вы доверяете?
Answer:
- Юлечке

Question:
- Какие крупнейшие предприятия есть?
Answer:
- Нет

Question:
- Сколько церквей находится?
Answer:
- Не знаю

Question:
- Существует ли кинотеатр, если нет, то существует в нем потребность?
Answer:
- Да, чтобы показывать там Юлечку

Question:
- Много ли освещенных улиц в темное время суток?
Answer:
- Юлечка

Question:
- Какое впечатление у Вас сложилось от посещения медицинских учреждений?
Answer:
- Юлечка

Question:
- Кто из выдающихся людей родился?
Answer:
- Юлечка

Тривожні новини до нас долинають з Чехії…

Кілька днів тому новий уряд Андрея Бабіша спробував відсторонити президента Чехії Петра Павела від участі в саміті НАТО в Анкарі, залишивши право представляти країну лише прем’єр-міністру.



На перший погляд — черговий конфлікт між владними кабінетами. Але насправді все набагато серйозніше.



Бо Петр Павел — це не просто президент Чехії. Це людина, яка десятиліттями формувала систему безпеки Заходу. Колишній голова Військового комітету НАТО. Генерал, якого знають і поважають у штабах Альянсу від Вашингтона до Брюсселя. Людина, чий голос у питаннях безпеки важить більше, ніж десятки гучних політичних заяв. І саме такого президента вирішили залишити осторонь.



Важко не помітити символізм цієї історії.



Адже Павел став одним із найвідданіших друзів України серед усіх європейських лідерів. Коли багато хто роками висловлював лише занепокоєння, він допомагав шукати для України зброю. Коли світ говорив про втому від війни, він нагадував про відповідальність перед народом, який щодня платить кров’ю за свободу. Саме завдяки його наполегливості була реалізована історична ініціатива із закупівлі мільйонів артилерійських боєприпасів для українського війська.



Тому ця історія — не лише про Павела.



Це історія про те, як людина принципів починає заважати тим, хто дивиться на політику через призму рейтингів, компромісів і ситуативної вигоди.



Сам президент абсолютно справедливо заявив, що це питання давно перестало бути особистим. Бо якщо уряд може на власний розсуд вирішувати, чи представлятиме глава держави країну на найважливіших міжнародних майданчиках, таких як НАТО, то мова вже йде про спробу змінити сам баланс влади в державі.



На щастя, цього разу здоровий глузд переміг.



Після звернення президента Конституційний суд Чехії ухвалив рішення про його включення до офіційної делегації на саміт НАТО. Павел відстояв своє право. Відстояв свою посаду. Відстояв гідність президентської інституції.



Але не варто тішити себе ілюзіями.



Бо це був лише перший бій.



І знаєте, що найбільше насторожує в цій історії? Не сам конфлікт. Не судові рішення. Не політичні інтриги.



Насторожує те, що люди, які все життя боролися за безпеку Європи, дедалі частіше змушені боротися вже не з Кремлем, а з власними політиками.



Путінська Росія роками намагалася послабити Захід танками, ракетами та шантажем. Не вийшло. Тепер найбільша загроза приходить звідти, де її не чекали — зсередини.



І якщо Європа почне втрачати таких людей, як Петр Павел, то одного дня вона може прокинутися у світі, де буде запізно шукати нових. Бо справжніх державників не призначають указами. Вони з’являються раз на покоління. І саме таких людей сьогодні потрібно берегти, а не усувати з дороги.



І тому сьогодні хочеться побажати Петру Павелу лише одного — витримки.



Бо людей його масштабу в сучасній Європі залишилося небезпечно мало.

Тривожні новини до нас долинають з Чехії…

Кілька днів тому новий уряд Андрея Бабіша спробував відсторонити президента Чехії Петра Павела від участі в саміті НАТО в Анкарі, залишивши право представляти країну лише прем’єр-міністру.



На перший погляд — черговий конфлікт між владними кабінетами. Але насправді все набагато серйозніше.



Бо Петр Павел — це не просто президент Чехії. Це людина, яка десятиліттями формувала систему безпеки Заходу. Колишній голова Військового комітету НАТО. Генерал, якого знають і поважають у штабах Альянсу від Вашингтона до Брюсселя. Людина, чий голос у питаннях безпеки важить більше, ніж десятки гучних політичних заяв. І саме такого президента вирішили залишити осторонь.



Важко не помітити символізм цієї історії.



Адже Павел став одним із найвідданіших друзів України серед усіх європейських лідерів. Коли багато хто роками висловлював лише занепокоєння, він допомагав шукати для України зброю. Коли світ говорив про втому від війни, він нагадував про відповідальність перед народом, який щодня платить кров’ю за свободу. Саме завдяки його наполегливості була реалізована історична ініціатива із закупівлі мільйонів артилерійських боєприпасів для українського війська.



Тому ця історія — не лише про Павела.



Це історія про те, як людина принципів починає заважати тим, хто дивиться на політику через призму рейтингів, компромісів і ситуативної вигоди.



Сам президент абсолютно справедливо заявив, що це питання давно перестало бути особистим. Бо якщо уряд може на власний розсуд вирішувати, чи представлятиме глава держави країну на найважливіших міжнародних майданчиках, таких як НАТО, то мова вже йде про спробу змінити сам баланс влади в державі.



На щастя, цього разу здоровий глузд переміг.



Після звернення президента Конституційний суд Чехії ухвалив рішення про його включення до офіційної делегації на саміт НАТО. Павел відстояв своє право. Відстояв свою посаду. Відстояв гідність президентської інституції.



Але не варто тішити себе ілюзіями.



Бо це був лише перший бій.



І знаєте, що найбільше насторожує в цій історії? Не сам конфлікт. Не судові рішення. Не політичні інтриги.



Насторожує те, що люди, які все життя боролися за безпеку Європи, дедалі частіше змушені боротися вже не з Кремлем, а з власними політиками.



Путінська Росія роками намагалася послабити Захід танками, ракетами та шантажем. Не вийшло. Тепер найбільша загроза приходить звідти, де її не чекали — зсередини.



І якщо Європа почне втрачати таких людей, як Петр Павел, то одного дня вона може прокинутися у світі, де буде запізно шукати нових. Бо справжніх державників не призначають указами. Вони з’являються раз на покоління. І саме таких людей сьогодні потрібно берегти, а не усувати з дороги.



І тому сьогодні хочеться побажати Петру Павелу лише одного — витримки.



Бо людей його масштабу в сучасній Європі залишилося небезпечно мало.

Держаудитори Харківщини перевірять діяльність
Височанської селищної ради

Північно-східний офіс Держаудитслужби розпочав проведення ревізії окремих питань фінансового-господарської діяльності Височанської селищної ради Харківської області.
Громада межує з південно-західнішою частиною міста Харкова та об’єднала в собі 6 населених пунктів Харківського району з адміністративним центром у смт Високий. Площа громади становить 64 км2 та кількість мешканців складає 27 тис. осіб.
Важливою особливістю Височанської громади є її економічна активність. На території діє кілька великих і середніх підприємств, а також розвинений малий бізнес — переважно у сферах торгівлі, будівництва, логістики та переробки. Місцева влада намагається підтримувати бізнес-ініціативи, особливо ті, що сприяють працевлаштуванню місцевих мешканців. В останні роки у бюджеті громади зросла частка власних доходів, що свідчить про поступову фінансову самостійність.

Період, що підлягає контролю: з січня 2023 року по квітень 2026 року.
Період проведення аудиту: травень - серпень 2026 року.

Держаудитори перевірять значний обсяг фінансових потоків та інших комунальних ресурсів, що спрямовувались на утримання бюджетних установ та майна комунальної власності.
Крім того, буде досліджено витрачання бюджетних коштів на оплату вартості виконаних ремонтно-будівельних робіт, на оплату праці, від списання палива на роботу автомобілів, ймовірне недоотримання доходів від використання нерухомого майна,

Особливу увагу держаудиторів буде спрямовано на перевірку використання коштів допомоги, виділеної згідно з інструментом Ukraine Facility, на здійснення інвестицій.

Маєте інформацію про можливі фінансові порушення чи неефективне використання бюджету?
Повідомте про це Північно-східний офіс Держаудитслужби:
• Електронна пошта: 202000@dasu.gov.ua
• Форма на сайті: https://khrk.dasu.gov.ua/ua/plugins...
• Телефон гарячої лінії: (057) 725-86-24
При інформуванні, прохання враховувати термін завершення аудиту, для можливості здійснити перевірку наданої інформації про фінансові порушення.

Детальніше на сайті: https://khrk.dasu.gov.ua/ua/news/43...

Повільно вмирає той, хто не мандрує,
хто не читає,
хто не чує музики,
Хто не може знайти гармонію у собі.

Повільно вмирає той, хто руйнує свою віру в себе,
хто не дозволяє собі допомагати іншим.
Повільно вмирає той, хто знищує саме кохання,
І поєднує свої дні з постійними скаргами
На невдачу або безперервний дощ.

Повільно вмирає той, хто кидає свої плани,
Ще навіть не розпочавши їх,
Хто не ставить питання щодо аргументів йому невідомих,
І хто не відповідає, коли його запитують про те, що він знає.

Повільно вмирає той, хто стає рабом звички,
Виконуючи щодня один і той же самий маршрут,
Хто не змінює напрямку,
Хто не ризикує змінювати кольори одягу,
Хтось не розмовляє з незнайомцями.

Повільно вмирає той,
хто уникає пристрастей.
Хто віддає перевагу лише чорному та білому та крапці над літерою «i»,
Замість того, щоб бути разом із емоціями,
Саме тими, які роблять очі променистими,
Які можуть змусити серце стукати
Як від помилки, так і від почуттів.

Повільно вмирає той, хто не перевертає столи,
Той, хто не відбиває ударів долі,
коли він нещасливий у роботі чи в коханні,
той, хто не ризикує тим, що живе
заради того невідомого, що може бути, якщо йти
за мрією,
хто не дозволяє собі, хоча б раз у житті,
втекти від розсудливих порад.

Прагнемо уникнути смерті маленькими дозами,
Пам'ятаючи завжди про те, що бути живим,
Потребує великого довгого зусилля
Простої дії дихати.
Живи сьогодні!
Ризикни сьогодні!
Зроби це сьогодні!
Не дозволяй собі вмирати повільно!
Не забороняй собі бути щасливими!

Pablo Neruda vs Martha Medeiros...

Повільно вмирає той, хто не мандрує,
хто не читає,
хто не чує музики,
Хто не може знайти гармонію у собі.

Повільно вмирає той, хто руйнує свою віру в себе,
хто не дозволяє собі допомагати іншим.
Повільно вмирає той, хто знищує саме кохання,
І поєднує свої дні з постійними скаргами
На невдачу або безперервний дощ.

Повільно вмирає той, хто кидає свої плани,
Ще навіть не розпочавши їх,
Хто не ставить питання щодо аргументів йому невідомих,
І хто не відповідає, коли його запитують про те, що він знає.

Повільно вмирає той, хто стає рабом звички,
Виконуючи щодня один і той же самий маршрут,
Хто не змінює напрямку,
Хто не ризикує змінювати кольори одягу,
Хтось не розмовляє з незнайомцями.

Повільно вмирає той,
хто уникає пристрастей.
Хто віддає перевагу лише чорному та білому та крапці над літерою «i»,
Замість того, щоб бути разом із емоціями,
Саме тими, які роблять очі променистими,
Які можуть змусити серце стукати
Як від помилки, так і від почуттів.

Повільно вмирає той, хто не перевертає столи,
Той, хто не відбиває ударів долі,
коли він нещасливий у роботі чи в коханні,
той, хто не ризикує тим, що живе
заради того невідомого, що може бути, якщо йти
за мрією,
хто не дозволяє собі, хоча б раз у житті,
втекти від розсудливих порад.

Прагнемо уникнути смерті маленькими дозами,
Пам'ятаючи завжди про те, що бути живим,
Потребує великого довгого зусилля
Простої дії дихати.
Живи сьогодні!
Ризикни сьогодні!
Зроби це сьогодні!
Не дозволяй собі вмирати повільно!
Не забороняй собі бути щасливими!

Pablo Neruda vs Martha Medeiros...

Повільно вмирає той, хто не мандрує,
хто не читає,
хто не чує музики,
Хто не може знайти гармонію у собі.

Повільно вмирає той, хто руйнує свою віру в себе,
хто не дозволяє собі допомагати іншим.
Повільно вмирає той, хто знищує саме кохання,
І поєднує свої дні з постійними скаргами
На невдачу або безперервний дощ.

Повільно вмирає той, хто кидає свої плани,
Ще навіть не розпочавши їх,
Хто не ставить питання щодо аргументів йому невідомих,
І хто не відповідає, коли його запитують про те, що він знає.

Повільно вмирає той, хто стає рабом звички,
Виконуючи щодня один і той же самий маршрут,
Хто не змінює напрямку,
Хто не ризикує змінювати кольори одягу,
Хтось не розмовляє з незнайомцями.

Повільно вмирає той,
хто уникає пристрастей.
Хто віддає перевагу лише чорному та білому та крапці над літерою «i»,
Замість того, щоб бути разом із емоціями,
Саме тими, які роблять очі променистими,
Які можуть змусити серце стукати
Як від помилки, так і від почуттів.

Повільно вмирає той, хто не перевертає столи,
Той, хто не відбиває ударів долі,
коли він нещасливий у роботі чи в коханні,
той, хто не ризикує тим, що живе
заради того невідомого, що може бути, якщо йти
за мрією,
хто не дозволяє собі, хоча б раз у житті,
втекти від розсудливих порад.

Прагнемо уникнути смерті маленькими дозами,
Пам'ятаючи завжди про те, що бути живим,
Потребує великого довгого зусилля
Простої дії дихати.
Живи сьогодні!
Ризикни сьогодні!
Зроби це сьогодні!
Не дозволяй собі вмирати повільно!
Не забороняй собі бути щасливими!

Pablo Neruda vs Martha Medeiros...

Question:
- Які оператори мобільного зв'язку є?
Answer:
- Водофон

Question:
- Що хотіли б Ви змінити ?
Answer:
- Дороги

Question:
- Яка найпривабливіша вулиця для проживання?
Answer:
- Зарічна

Question:
- Ви хотіли б тут жити?
Answer:
- Так

Question:
- Де здають макулатуру?
Answer:
- Не має

Question:
- Де здають макулатуру?
Answer:
- Не має

Question:
- Де можна отримати гуманітарну допомогу?
Answer:
- В миколайовки

Question:
- Куди б Ви виділили кошти з місцевого бюджету?
Answer:
- На дорогу

Question:
- Де знаходяться найкращі дитячі майданчики?
Answer:
- В садочку

Question:
- В якому продуктовому магазині знаходяться найсвіжіші продукти?
Answer:
- Визде

Question:
- Чи вистачає електроживлення, існують перебої в його подачі?
Answer:
- Так

Question:
- Чи багато безпритульних тварин?
Answer:
- Трохи є

Question:
- Чи існує кінотеатр, якщо ні, то чи існує в ньому потреба?
Answer:
- Ні

Question:
- Що побудувалось за останній рік?
Answer:
- Магазин

Question:
- Які найбільш відомі або унікальні архітектурні пам'ятки?
Answer:
- Бібліотека

Question:
- Чим мешканці опалюють свої будинки взимку ?
Answer:
- Дровами

Question:
- Як Ви оцінюєте роботу правоохоронних органів (суд/міліція/прокуратура)?
Answer:
- Хриново

Question:
- Звідки пішла назва населеного пункту?
Answer:
- Незнаю

Question:
- Де можна порибалити?
Answer:
- Ні де

Question:
- Чи буває базар, в які дні?
Answer:
- Не буває

Александр Павленко Запорожье

Жупани. Тиша. Гори.
Ранок торкає тебе.
Світ тут інакше говорить,
Повільно… і зовсім не те.

Стежки губляться в світлі,
Вітер несе слова,
Ніби усе тут чомусь
Пам’ятає тебе…

Жупани - це дотик неба,
Це місце, де ти живий,
Де більше нічого не треба,
Лише залишитись… і бути таким.


Жупани - це тиха сила,
Що кличе тебе назад,
Туди, де душа не втомилась,
Де серце не знає втрат…


Перевал. І вітер пам’ятає
Світло далеких доріг,
Тут кожен колись залишає
Частину своїх тривог.


І річка Стрий між камінням дихає,
Спокій несе в собі,
І час тут іде так тихо,
Наче зупинився в тобі…

Тут небо ближче, ніж слова,
І правда - проста і жива,
І все, що шукав роками,
Знаходиш… між цими горами.
Жупани…Тиша…Гори…
І ти… справжній…

Жупани. Тиша. Гори.
Ранок торкає тебе.
Світ тут інакше говорить,
Повільно… і зовсім не те.

Стежки губляться в світлі,
Вітер несе слова,
Ніби усе тут чомусь
Пам’ятає тебе…

Жупани - це дотик неба,
Це місце, де ти живий,
Де більше нічого не треба,
Лише залишитись… і бути таким.


Жупани - це тиха сила,
Що кличе тебе назад,
Туди, де душа не втомилась,
Де серце не знає втрат…


Перевал. І вітер пам’ятає
Світло далеких доріг,
Тут кожен колись залишає
Частину своїх тривог.


І річка Стрий між камінням дихає,
Спокій несе в собі,
І час тут іде так тихо,
Наче зупинився в тобі…

Тут небо ближче, ніж слова,
І правда - проста і жива,
І все, що шукав роками,
Знаходиш… між цими горами.
Жупани…Тиша…Гори…
І ти… справжній…

Віталій Портников

Образ «острова Крим», звичайно ж, повʼязаний із знаменитою антирадянською антиутопією російського письменника Василія Аксьонова, активно використовувався під час окупації та анексії Криму, коли український півострів справді майже став «російським островом», бо ж втратив реальний звʼязок з материком.

Я й сам тоді відзначав, що окупація Криму виглядає безглуздою, бо без звʼязку з материком півострів не існував ніколи у своїй довгій історії. А коли починав існувати – це означало початок серйозних історичних змін. Так, занепад Кримського ханства, що призвів до його анексії та ліквідації Катериною ІІ, почався саме тоді, коли російським військам вдалося встановити контроль над територіями Кримської держави на материку. Саме відсутність звʼязку з материком, який контролювала більшовицька армія, призвела до остаточної поразки білого руху в Російській державі. І тепер, у 2014 році, півострів знову опинився не тільки без звʼязку з материком, але й без води – бо контроль над каналом, який змінив Крим в останні десятиліття перед окупацією, залишився в руках України.

Путін, як і слід було очікувати, зробив із цієї ситуації «нового острова» власні висновки – не відмовитися від контролю над вкраденим Кримом, а пробити до Криму коридор окупованою територією України – що й стало однією з головних цілей вторгнення у 2022 році. Могло здаватися, що кримська проблема для Росії вирішена, що Крим тепер точно не острів, що він має звʼязок з материком і окупованою територією України і мостом, побудованим у роки окупації.

Російський президент просто не врахував, що війна з Україною може тривати не один рік і, до того ж, технологічно змінюватися. І ось тепер ми маємо дивовижну ситуацію, коли зусилля українських Сил оборони нарешті перетворили Крим на справжній острів. Коридор є, але він під бомбами і фактично перестав виконувати свою роль транспортної артерії. Міст є – але по ньому бояться пускати бензовози, щоб не створити умов для руйнування конструкції. Пороми в Керченській протоці знищені. Пального на півострові – точніше, на острові – вже немає. Крим наближається до справжньої логістичної катастрофи, і росіяни, які вирішили відпочити на вкраденій землі, збираються геть – і не можуть виїхати!

Ще кілька років тому в Кремлі говорили, що питання Криму з Україною не обговорюється. Ще рік тому президент Сполучених Штатів пропонував своєму російському колезі визнати російський статус Криму. Але тепер у Кремлі могли б замислитися над тим, який сенс в окупованих територіях, якщо контроль над ними виглядає номінальним?

Росія від початку 1990-х намагалася зберегти свою присутність у Криму, використовуючи для цього Чорноморський флот і проросійських активістів. Перший і останній президент автономії Юрій Мєшков сформував уряд і адміністрацію президента АРК з російських громадян, які вже готували півострів до анексії. Коли російська операція провалилася, почали вимагати особливого статусу для Чорноморського флоту і, зрештою, переконали Леоніда Кучму в необхідності домовленостей. Коли почала наближатися дата припинення перебування цього справжнього окупаційного контингенту в українському Севастополі, для продовження терміну використали Віктора Януковича та банду колаборантів, що видавала себе за український уряд. Ну а у 2014 році анексували й весь Крим. Для чого? Щоб використати його територію як плацдарм для окупації українського півдня і для дестабілізації ситуації у Чорному морі.

У результаті Чорноморський флот – цей вічний символ російської ганьби й поразок – драпанув у Новоросійськ, у Криму немає палива і світла, і росіяни вже зараз тікають із чужої землі, хоча їхні війська все ще там перебувають. Який тоді сенс взагалі у наш час в окупації чужих земель, які ти не можеш захистити? Який сенс Росії в «острові Крим»?

Віталій Портников

Образ «острова Крим», звичайно ж, повʼязаний із знаменитою антирадянською антиутопією російського письменника Василія Аксьонова, активно використовувався під час окупації та анексії Криму, коли український півострів справді майже став «російським островом», бо ж втратив реальний звʼязок з материком.

Я й сам тоді відзначав, що окупація Криму виглядає безглуздою, бо без звʼязку з материком півострів не існував ніколи у своїй довгій історії. А коли починав існувати – це означало початок серйозних історичних змін. Так, занепад Кримського ханства, що призвів до його анексії та ліквідації Катериною ІІ, почався саме тоді, коли російським військам вдалося встановити контроль над територіями Кримської держави на материку. Саме відсутність звʼязку з материком, який контролювала більшовицька армія, призвела до остаточної поразки білого руху в Російській державі. І тепер, у 2014 році, півострів знову опинився не тільки без звʼязку з материком, але й без води – бо контроль над каналом, який змінив Крим в останні десятиліття перед окупацією, залишився в руках України.

Путін, як і слід було очікувати, зробив із цієї ситуації «нового острова» власні висновки – не відмовитися від контролю над вкраденим Кримом, а пробити до Криму коридор окупованою територією України – що й стало однією з головних цілей вторгнення у 2022 році. Могло здаватися, що кримська проблема для Росії вирішена, що Крим тепер точно не острів, що він має звʼязок з материком і окупованою територією України і мостом, побудованим у роки окупації.

Російський президент просто не врахував, що війна з Україною може тривати не один рік і, до того ж, технологічно змінюватися. І ось тепер ми маємо дивовижну ситуацію, коли зусилля українських Сил оборони нарешті перетворили Крим на справжній острів. Коридор є, але він під бомбами і фактично перестав виконувати свою роль транспортної артерії. Міст є – але по ньому бояться пускати бензовози, щоб не створити умов для руйнування конструкції. Пороми в Керченській протоці знищені. Пального на півострові – точніше, на острові – вже немає. Крим наближається до справжньої логістичної катастрофи, і росіяни, які вирішили відпочити на вкраденій землі, збираються геть – і не можуть виїхати!

Ще кілька років тому в Кремлі говорили, що питання Криму з Україною не обговорюється. Ще рік тому президент Сполучених Штатів пропонував своєму російському колезі визнати російський статус Криму. Але тепер у Кремлі могли б замислитися над тим, який сенс в окупованих територіях, якщо контроль над ними виглядає номінальним?

Росія від початку 1990-х намагалася зберегти свою присутність у Криму, використовуючи для цього Чорноморський флот і проросійських активістів. Перший і останній президент автономії Юрій Мєшков сформував уряд і адміністрацію президента АРК з російських громадян, які вже готували півострів до анексії. Коли російська операція провалилася, почали вимагати особливого статусу для Чорноморського флоту і, зрештою, переконали Леоніда Кучму в необхідності домовленостей. Коли почала наближатися дата припинення перебування цього справжнього окупаційного контингенту в українському Севастополі, для продовження терміну використали Віктора Януковича та банду колаборантів, що видавала себе за український уряд. Ну а у 2014 році анексували й весь Крим. Для чого? Щоб використати його територію як плацдарм для окупації українського півдня і для дестабілізації ситуації у Чорному морі.

У результаті Чорноморський флот – цей вічний символ російської ганьби й поразок – драпанув у Новоросійськ, у Криму немає палива і світла, і росіяни вже зараз тікають із чужої землі, хоча їхні війська все ще там перебувають. Який тоді сенс взагалі у наш час в окупації чужих земель, які ти не можеш захистити? Який сенс Росії в «острові Крим»?

Образ «острова Крим», звичайно ж, повʼязаний із знаменитою антирадянською антиутопією російського письменника Василія Аксьонова, активно використовувався під час окупації та анексії Криму, коли український півострів справді майже став «російським островом», бо ж втратив реальний звʼязок з материком.

Я й сам тоді відзначав, що окупація Криму виглядає безглуздою, бо без звʼязку з материком півострів не існував ніколи у своїй довгій історії. А коли починав існувати – це означало початок серйозних історичних змін. Так, занепад Кримського ханства, що призвів до його анексії та ліквідації Катериною ІІ, почався саме тоді, коли російським військам вдалося встановити контроль над територіями Кримської держави на материку. Саме відсутність звʼязку з материком, який контролювала більшовицька армія, призвела до остаточної поразки білого руху в Російській державі. І тепер, у 2014 році, півострів знову опинився не тільки без звʼязку з материком, але й без води – бо контроль над каналом, який змінив Крим в останні десятиліття перед окупацією, залишився в руках України.

Путін, як і слід було очікувати, зробив із цієї ситуації «нового острова» власні висновки – не відмовитися від контролю над вкраденим Кримом, а пробити до Криму коридор окупованою територією України – що й стало однією з головних цілей вторгнення у 2022 році. Могло здаватися, що кримська проблема для Росії вирішена, що Крим тепер точно не острів, що він має звʼязок з материком і окупованою територією України і мостом, побудованим у роки окупації.

Російський президент просто не врахував, що війна з Україною може тривати не один рік і, до того ж, технологічно змінюватися. І ось тепер ми маємо дивовижну ситуацію, коли зусилля українських Сил оборони нарешті перетворили Крим на справжній острів. Коридор є, але він під бомбами і фактично перестав виконувати свою роль транспортної артерії. Міст є – але по ньому бояться пускати бензовози, щоб не створити умов для руйнування конструкції. Пороми в Керченській протоці знищені. Пального на півострові – точніше, на острові – вже немає. Крим наближається до справжньої логістичної катастрофи, і росіяни, які вирішили відпочити на вкраденій землі, збираються геть – і не можуть виїхати!

Ще кілька років тому в Кремлі говорили, що питання Криму з Україною не обговорюється. Ще рік тому президент Сполучених Штатів пропонував своєму російському колезі визнати російський статус Криму. Але тепер у Кремлі могли б замислитися над тим, який сенс в окупованих територіях, якщо контроль над ними виглядає номінальним?

Росія від початку 1990-х намагалася зберегти свою присутність у Криму, використовуючи для цього Чорноморський флот і проросійських активістів. Перший і останній президент автономії Юрій Мєшков сформував уряд і адміністрацію президента АРК з російських громадян, які вже готували півострів до анексії. Коли російська операція провалилася, почали вимагати особливого статусу для Чорноморського флоту і, зрештою, переконали Леоніда Кучму в необхідності домовленостей. Коли почала наближатися дата припинення перебування цього справжнього окупаційного контингенту в українському Севастополі, для продовження терміну використали Віктора Януковича та банду колаборантів, що видавала себе за український уряд. Ну а у 2014 році анексували й весь Крим. Для чого? Щоб використати його територію як плацдарм для окупації українського півдня і для дестабілізації ситуації у Чорному морі.

У результаті Чорноморський флот – цей вічний символ російської ганьби й поразок – драпанув у Новоросійськ, у Криму немає палива і світла, і росіяни вже зараз тікають із чужої землі, хоча їхні війська все ще там перебувають. Який тоді сенс взагалі у наш час в окупації чужих земель, які ти не можеш захистити? Який сенс Росії в «острові Крим»?