Розповім трішки, що бачив я... Кому надто зимно вночі, сильна спека днем, Чекали задовго таксі, змокли під дощем, Як ми боялись заснути, навіть на мить, Від пострілів 'градів', ще й гроза гримить. Та ми звикли спати під шум мінометів, Чергували, щоб інші 'дрімнули'... не в наметі... Ми спали, там, брате, у ямах холодних, Де гріють лиш мрії і туга за домом. Бувало, що пили воду з калюж, Вечеря для десятка - один підсмажений вуж. В нас не було простуд, а може й були. Ніхто і ніколи про це не говорив. Найстрашніше, до чого там звикаєш, Це, що кожного дня когось втрачаєш.. І не знаєш... може завтра ТИ... Але ми вже звикли... Змогли... Змогли... Ми не герої, як ви говорите... Тут люди дуріють, стають душевно - хворими... Це все від війни... від великого горя, Але більшість - сильна. Сильніша крові і болю... Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої, Ми тут, бо так само хочемо миру... І навіть, коли я лежу в окопі, Ніколи не думаю про могилу... Я мрію про дім, про роботу, сім