Mariya Boyanchuk

Я на війні, чуєш, люба, на війні!
Тут постріли - уже давно не диво.
Тут вибухи - вже рідні та свої.
І жити з цим страшно неможливо.

Та звик вже я до цього. Просто звик.
Я звик, коли стріляють в мої груди;
коли навколо замість мови - крик...
І, мила моя, довіку цього не забути.

Довіку не забути плач дітей,
їх страх і сиві-сиві очі.
Ти не дивись брехливих тих вістей,
тут все страшніше, хочеш чи не хочеш.

Тут смерть, кохана, справжня Смерть!
Вона стоїть і дивиться сміливо.
Когось з собою забирає геть,
когось не може упіймати, дивом.

Я плакав, люба. Я ридав!
Коли моїх братів війна скосила.
І кожен раз я з ними помирав.
Мені пекло й нестерпно так боліло...

Ти знаєш, все неначе уві сні.
Тут сіре небо і крові по коліна.
Я на війні, чуєш, люба, на війні.
Ми ПОВИННІ йти за Україну!