-
Петр МЕЛЬНИК
Сім. стан: є дівчина
Дата народження: 9 березня 1949
Місце проживання: Пентяни9,буд46
Нагірна Черкаська Область
Люди Черкаської області Нагірна
Полiт. погляди: індиферентнi
Відношення до паління: компромісно
Відношення до алкоголю: компромісно
Надихають: охота
Релiг. погляди: рідновір
Моб. телефон: 0505478834
Останній візит: 5 серпня 2014, 09:58
Сторінку створено: 27 грудня 2012
| Анонімно |
Підписка на оновлення сторінки
Додайте та налаштуйте сповіщення на свій е-мейл
| Перейти |
Останні фото
| Перейти |
Тамара в дитинстві не раз плакала, коли бачила, як колгоспні посіпаки збиткуються над матір’ю. Та й саму Тамару у школі не раз ображав учитель, водночас секретар партійної організації колгоспу. “Ти чого так не мене дивишся? – не раз обурювався він. – Ану відвернись!” Мабуть, цей “вихователь” бачив у великих очах дівчинки докір за те, що він із дружками кривдить її маму41.
Михайло – наймолодший брат отамана. Коли він народився, Денис таємно прийшов з лісу. Взявши малого на руки, сказав: “Ми здобудемо для тебе вільну Україну, в якій ти будеш жити щасливо”42. Та не так склалося.
Щоб заробити на хліб, дванадцятилітній Михайло цілими днями разом зі старшою сестрою Наталкою пиляв дрова на станції Водяна. Закінчивши згодом Водянську лісну школу, працював у Гутнянському лісництві об’їждчиком. “Декілька разів нападали на нього (дивом залишився живий) – мстили за старшого брата, не дивлячись на те, що Михайлові було чотири роки, коли загинув Денис”43.
У роки війни Михайло врятував життя багатьом червоним партизанам, за що нагороджений орденами і медалями. “А серед тих партизанів могли траплятися і такі, котрі в свій час збиткувалися над Гупалами”, – писала Тамара Демидюк44.
Михайло дожив до проголошення Самостійної України. Помер 1997 року, так і не дочекавшись реабілітації своїх братів-повстанців. Зате до смерті слухав, як комуністи нахабно брехали, що їхня влада була і є найсправедливішою.
“Не гладкими стежками пішла у світ рідня холодноярського отамана Дениса Гупала, – писала його племінниця Тамара. – З лихвою вистачало і кривд, і наруги, і цькувань. Чиновники більшовицької системи добре розуміли, що із працелюбних хліборобів, які сповідують віковічні традиції дідів і прадідів, які живуть у злагоді з людьми і природою, яничарів та перевертнів не виховаєш. Тому нещадно винищували їх, а у тих, хто вцілів, найпідступнішими способами намагалися витруїти почуття шани до свого роду, його добрих звичаїв і заповітів. Так підрубувалося коріння історичної пам’яті, національної свідомості, гордості за подвиги предків, що віддали своє життя за волю матері-України. І треба визнати, що більшовикам це значною мірою вдалося. Нині не кожний з другого покоління Гупалів береже в душі пам’ять про звитягу своїх дядьків”
10 лютого 2016
8 липня 2014
Православно-атеїстичний календар
Те, що Україна не Європа, чи не зовсім Європа, проглядається в багатьох моментах, у тому числі на рівні символічному. Хоча нерідко саме цей символічний рівень має більше значення для нашого самоусвідомлення, розуміння власного Я і свого місця в світі, ніж матеріальне буття, яке (як ніби вірять комуністи) визначає нашу свідомість.
Насправді, «істинні», чи то керівні, комуністи ніколи не вірили, що матеріальне буття визначає ідеальну свідомість. Інакше – для чого стільки матеріальних ресурсів витрачали (та й витрачають!) на пропаганду.
Але не будемо про «високі» матерії. Поговорімо про речі приземлені, які стосуються нас усіх чи майже всіх, – про святкування Нового року, «трьох празників», які за ним «прийдуть у гості», та взагалі про наші свята. Власне, поговоримо про календар.
Геть від Європи
У «нормальній» Європі перед Новим роком святкують Різдво. Незважаючи на секуляризацію, для європейців це одне з найбільших свят. І найбільш радісних. А далі вже йде Новий рік.
У нас не так. Живемо ми за «новим» григоріанським календарем, а більшість наших людей святкують релігійні свята за «старим» – юліанським (хоча чимало православних церков фактично перейшли на григоріанський календар і лише «рухомі» свята відзначають по-старому). У результаті маємо дивні парадокси. Коли, відповідно до юліанського календаря, православні, греко-католики (вони теж живуть за юліанським календарем!) мали б дотримуватися посту, то за григоріанським календарем настає Новий рік. Його бучно святкують. Про піст ніхто (чи майже ніхто) не пам’ятає. Потім люди різко згадують, що вони християни. І починають готуватися до Різдва, щоб потім відсвяткувати його. Чи не породжує така ситуація масове «християнське лицемірство»? Породжує. Але на це нема ради.
Ще далекого 1582 року питання календарної реформи «розвело» православних та католиків. Тоді римський папа Григорій XIII запровадив новий, більш точний календар. Календарна реформа не мала ніякого стосунку до суті християнського віровчення, його догматики. Правда, втілення реформи не було простою справою. Деякі країни Європи (переважно протестантські) переходили на григоріанський календар ще в XVIII чи навіть на початку ХІХ столиття. Не прийняли «новий» календар патріархи православних церков. Сталося це з мотивів, радше, політичних. Патріархи були турецькими підданими й залежали від влади турецьких султанів. Турки ж, які здійснювали активну експансію на європейський континент, були зацікавлені в конфліктах між католиками й православними. Неприйняття православними нового календаря могло б ці конфлікти загострити – у результаті згаданої реформи католицькі й православні свята перестали збігатися. Доходило навіть до кривавих конфліктів на календарному ґрунті. Адже в той час і для католиків, і для православних обрядова сторона релігійності стояла на передньому плані. Треба мати на увазі і те, що календар, маючи обов’язковий, всезагальний характер та постійно повторюючись, є одним із найбільш дієвих інтегральних чинників для людських, зокрема етнічних, спільнот.
«Старий» календар зберігся в царській Росії. Чому? Незважаючи на те, що від часів Петра І ця країна намагалася європеїзуватися, вона все-таки протиставляла себе «латинській» Європі. І ось одним із таких моментів протиставлення був календар. Росія жила за іншим часом, ніж Європа, тим самим підтримуючи свою окремішність.
Календарна гримуча суміш
Правда, більшовики в 1918 році ввели «новий» календар. Чи був це крок назустріч Європі? Не думаю. Тоді більшовики марили всесвітньою революцією. Не йти ж «визволяти» європейські країни зі «старорежимним» календарем! Тим більше, що він був пов’язаний із православ’ям, яке в той час стало для більшовиків ідеологічним конкурентом.
Календарні експерименти у міжвоєнний період у Радянському Союзі – це особлива тема. У результаті війни з релігією «викинутими за борт» виявилися православні та інші релігійні свята. Більшовицька верхівка, чудово розуміючи значення календаря для інтеграції спільнот, брутально насаджувала свій календар із відповідними комуністичними святами. Навіть дійшло до того, що більшовики «скасували» неділю, перейшовши на шестиденку. Правда, потім схаменулися й повернули семиденний тиждень.
Нинішній календар, який ми маємо, – це гримуча суміш традицій, що лишилися нам від царської Росії та комуністичного СРСР. З одного боку, є в нас православні свята, що відзначаються за старим стилем і які, завдяки цьому стилю, відрізняють нас від «католицької» й «протестантської» Європи. З іншого боку, маємо набір класичних радянських свят, деякі з яких дуже любить наш народ.
Отож, після бучного Нового року з піснями, танцями, об’їданням та пиятиками (все це діється, нагадую, під час посту!), ми починаємо святкувати свята православні – Різдво Христове, святого Василія («старий» Новий рік), Водохреще. А далі маємо каскад типово радянських свят. 23 лютого (хоча це не є «червоний день календаря») масово святкується як день Радянської армії. Правда, тепер він сором’язливо іменується «днем захисника Вітчизни». Лишається тільки з’ясувати, яку Вітчизну і хто захищав (якщо взагалі захищав!) 23 лютого 1918 року, в честь чого установили цей день. Після «чоловічого» 23 лютого у нас не менш масово святкують «жіночий» день – 8 березня. Думаю, про Клару Цеткін, з ініціативи якої запровадили це свято, та його комуністичний підтекст говорити не треба. «Червоним днем календаря» лишається 1 травня. Правда, про суть цього свята у нас все більше забувають. Воно майже перетворилося на звичайний вихідний. Зате 9 травня – «Дєнь Побєди» – у нас, виявляється, найбільш популярне свято. Нагадаю, що в Європі в цей день ніякої «побєди» не святкують. 1 травня запропонував відзначати Сталін, а за часів брежнєвського застою воно стало «червоним днем календаря», який активно пропагували трубадури радянського ідеологічного фронту. 1 та 9 травня припадають приблизно на той самий час, коли православні святкують Пасху й Трійцю. Звісно, ці радянські і релігійні свята відзначаються одними й тими самими людьми. І більшість із них не задумується, що такі «паралельні» святкування виглядають трохи дивно.
Щодо творення «українського календаря» з відзначеннями важливих для українців дат, то за роки існування Української держави для цього зроблено дуже мало. Навіть День Незалежності у нас ніби й «не зовсім свято». А особливо в часи нинішні.
Отож, який висновок? Наш календар, власне кажучи, є ні європейським, ні українським. Його можна назвати радянсько-православним. Відповідно, виникає питання, а яку спільноту формує такий календар? Якщо не помиляюсь, один звісний Президент однієї пострадянської республіки щиро признався: «Я – православний атеїст». Схоже, наш календар і є якраз календарем для православних атеїстів.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Насправді, «істинні», чи то керівні, комуністи ніколи не вірили, що матеріальне буття визначає ідеальну свідомість. Інакше – для чого стільки матеріальних ресурсів витрачали (та й витрачають!) на пропаганду.
Але не будемо про «високі» матерії. Поговорімо про речі приземлені, які стосуються нас усіх чи майже всіх, – про святкування Нового року, «трьох празників», які за ним «прийдуть у гості», та взагалі про наші свята. Власне, поговоримо про календар.
Геть від Європи
У «нормальній» Європі перед Новим роком святкують Різдво. Незважаючи на секуляризацію, для європейців це одне з найбільших свят. І найбільш радісних. А далі вже йде Новий рік.
У нас не так. Живемо ми за «новим» григоріанським календарем, а більшість наших людей святкують релігійні свята за «старим» – юліанським (хоча чимало православних церков фактично перейшли на григоріанський календар і лише «рухомі» свята відзначають по-старому). У результаті маємо дивні парадокси. Коли, відповідно до юліанського календаря, православні, греко-католики (вони теж живуть за юліанським календарем!) мали б дотримуватися посту, то за григоріанським календарем настає Новий рік. Його бучно святкують. Про піст ніхто (чи майже ніхто) не пам’ятає. Потім люди різко згадують, що вони християни. І починають готуватися до Різдва, щоб потім відсвяткувати його. Чи не породжує така ситуація масове «християнське лицемірство»? Породжує. Але на це нема ради.
Ще далекого 1582 року питання календарної реформи «розвело» православних та католиків. Тоді римський папа Григорій XIII запровадив новий, більш точний календар. Календарна реформа не мала ніякого стосунку до суті християнського віровчення, його догматики. Правда, втілення реформи не було простою справою. Деякі країни Європи (переважно протестантські) переходили на григоріанський календар ще в XVIII чи навіть на початку ХІХ столиття. Не прийняли «новий» календар патріархи православних церков. Сталося це з мотивів, радше, політичних. Патріархи були турецькими підданими й залежали від влади турецьких султанів. Турки ж, які здійснювали активну експансію на європейський континент, були зацікавлені в конфліктах між католиками й православними. Неприйняття православними нового календаря могло б ці конфлікти загострити – у результаті згаданої реформи католицькі й православні свята перестали збігатися. Доходило навіть до кривавих конфліктів на календарному ґрунті. Адже в той час і для католиків, і для православних обрядова сторона релігійності стояла на передньому плані. Треба мати на увазі і те, що календар, маючи обов’язковий, всезагальний характер та постійно повторюючись, є одним із найбільш дієвих інтегральних чинників для людських, зокрема етнічних, спільнот.
«Старий» календар зберігся в царській Росії. Чому? Незважаючи на те, що від часів Петра І ця країна намагалася європеїзуватися, вона все-таки протиставляла себе «латинській» Європі. І ось одним із таких моментів протиставлення був календар. Росія жила за іншим часом, ніж Європа, тим самим підтримуючи свою окремішність.
Календарна гримуча суміш
Правда, більшовики в 1918 році ввели «новий» календар. Чи був це крок назустріч Європі? Не думаю. Тоді більшовики марили всесвітньою революцією. Не йти ж «визволяти» європейські країни зі «старорежимним» календарем! Тим більше, що він був пов’язаний із православ’ям, яке в той час стало для більшовиків ідеологічним конкурентом.
Календарні експерименти у міжвоєнний період у Радянському Союзі – це особлива тема. У результаті війни з релігією «викинутими за борт» виявилися православні та інші релігійні свята. Більшовицька верхівка, чудово розуміючи значення календаря для інтеграції спільнот, брутально насаджувала свій календар із відповідними комуністичними святами. Навіть дійшло до того, що більшовики «скасували» неділю, перейшовши на шестиденку. Правда, потім схаменулися й повернули семиденний тиждень.
Нинішній календар, який ми маємо, – це гримуча суміш традицій, що лишилися нам від царської Росії та комуністичного СРСР. З одного боку, є в нас православні свята, що відзначаються за старим стилем і які, завдяки цьому стилю, відрізняють нас від «католицької» й «протестантської» Європи. З іншого боку, маємо набір класичних радянських свят, деякі з яких дуже любить наш народ.
Отож, після бучного Нового року з піснями, танцями, об’їданням та пиятиками (все це діється, нагадую, під час посту!), ми починаємо святкувати свята православні – Різдво Христове, святого Василія («старий» Новий рік), Водохреще. А далі маємо каскад типово радянських свят. 23 лютого (хоча це не є «червоний день календаря») масово святкується як день Радянської армії. Правда, тепер він сором’язливо іменується «днем захисника Вітчизни». Лишається тільки з’ясувати, яку Вітчизну і хто захищав (якщо взагалі захищав!) 23 лютого 1918 року, в честь чого установили цей день. Після «чоловічого» 23 лютого у нас не менш масово святкують «жіночий» день – 8 березня. Думаю, про Клару Цеткін, з ініціативи якої запровадили це свято, та його комуністичний підтекст говорити не треба. «Червоним днем календаря» лишається 1 травня. Правда, про суть цього свята у нас все більше забувають. Воно майже перетворилося на звичайний вихідний. Зате 9 травня – «Дєнь Побєди» – у нас, виявляється, найбільш популярне свято. Нагадаю, що в Європі в цей день ніякої «побєди» не святкують. 1 травня запропонував відзначати Сталін, а за часів брежнєвського застою воно стало «червоним днем календаря», який активно пропагували трубадури радянського ідеологічного фронту. 1 та 9 травня припадають приблизно на той самий час, коли православні святкують Пасху й Трійцю. Звісно, ці радянські і релігійні свята відзначаються одними й тими самими людьми. І більшість із них не задумується, що такі «паралельні» святкування виглядають трохи дивно.
Щодо творення «українського календаря» з відзначеннями важливих для українців дат, то за роки існування Української держави для цього зроблено дуже мало. Навіть День Незалежності у нас ніби й «не зовсім свято». А особливо в часи нинішні.
Отож, який висновок? Наш календар, власне кажучи, є ні європейським, ні українським. Його можна назвати радянсько-православним. Відповідно, виникає питання, а яку спільноту формує такий календар? Якщо не помиляюсь, один звісний Президент однієї пострадянської республіки щиро признався: «Я – православний атеїст». Схоже, наш календар і є якраз календарем для православних атеїстів.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
30 грудня 2012
«…Масовий голод 1933 року став результатом першої сталінської п’ятирічки, яка тривала у 1928–1932 роках. У ці роки Сталін здобув усю повноту партійної влади, розпочав політику форсованої індустріалізації та колективізації й перетворився на суворого батька змученого населення країни. Він зробив із ринкової економіки планову, з селян – рабів, а Сибір і Казахстан перетворив на концентраційні табори.
…Селянину, особливо українському, навряд чи подобалося вважати себе гвинтиком великих історичних перетворень. Навіть якщо селянин розумів кінцеву мету радянської політики, що малоймовірно, він навряд чи її підтримував. Селянин не міг не опиратися політиці, спрямованій на те, щоб позбавити його землі та свободи.
…Побудова соціалізму, казав Сталін, нагадуватиме «приборкання океану». А у грудні 1929-го він оголосив, що «куркулів» слід «ліквідувати як клас»… Хто куркуль, а хто ні – на практиці вирішувала держава. Чекісти висилали заможних селян, які найбільше втратили від колективізації. У січні 1930 року політбюро доручило органам безпеки перевірити селянське населення цілого Радянського Союзу… Рядові члени партії нерідко давали рекомендації: «На засіданнях сільської ради, – казав один партієць, – ми визначали куркулів на свій розсуд».
…Масові депортації селян з метою покарання збіглися з масовим використанням примусової праці в радянській економіці. У 1931 році спецпоселення й табори об’єднали в одній системі – ГУЛАГ (Главное управление лагерей). ГУЛАГ формувався паралельно з колективізацією сільського господарства і залежав від неї. В систему ГУЛАГу увійшло 476 таборів, у яких відбували покарання 18 мільйонів осіб, із них 1,5-3 мільйони за час заслання померли. Вільні селяни перетворилися на рабську робочу силу, яку використовували при будівництві великих каналів, на шахтах і фабриках, які, за планом Сталіна, мали модернізувати Радянський Союз.
…В останні тижні 1932 року, коли не існувало жодної зовнішньої небезпеки, жодної загрози всередині країни, жодної причини, за винятком довести твердість свого правління, Сталін волів убити мільйони людей у радянській Україні… Сталін мовби хотів довести свою владу над українським селянством, а глибина людських страждань ніби приносила йому якесь задоволення… Не брак продовольства, а спосіб розподілу продовольства убив мільйони людей в радянській Україні, і саме Сталін вирішував, хто що отримує… Політика влади в Україні мала свої, і при тому смертоносні, особливості. Наприкінці 1932 – на початку 1933 року окремі важливі практики влада застосовувала лише – або переважно – в Україні.
…На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м’якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна замовкла. Селяни вирізали свою худобу (або мусили віддати її державі), порізали курей, порізали котів і собак. Розлякали полюванням птахів. Як пощастить, то люди тікали, а найчастіше просто помирали або були занадто слабкі, щоб створювати шум.
Відрізані від уваги світу державою, яка контролювала газети і пересування іноземних журналістів, відрізані від офіційної допомоги і співчуття партійною лінією, яка прирівнювала голод до саботажу, відрізані від цілої економіки страшними злиднями і несправедливими планами, відрізані від решти країни суворими правилами і міліцейськими кордонами, люди, родини і цілі села помирали на самоті. Через два десятиліття політичний філософ Ханна Арендт писатиме про голод в Україні як важливий момент у творенні модерного «атомізованого» суспільства, відчуження всіх від усіх».
Звичайно, не все у книзі Тімоті Снайдера є ідеальним. Зокрема, він помітно занижує число жертв сталінського режиму у довоєнну добу. А в описанні дій українських націоналістів він вочевидь некритично користується польськими джерелами. Але загалом книга є серйозною і вдалою спробою донести до американського, і не тільки американського читача правду про трагічні сторінки історії ХХ століття, зокрема, про злочини більшовизму й особисто «кремлівського горця» (Мандельштам). Не випадково книга викликала цілу низку спроб її заперечити – мовляв, аморально порівнювати гітлеризм та сталінізм, Голокост та Голодомор; мовляв, Радянський Союз у міжвоєнний період був миролюбною державою, а Сталін був просто-таки змушений силою обставин підписати пакти з Гітлером…
Важко сказати, чи негативні рецензії на книгу Снайдера є спонтанними, а чи скоординованими з Кремля та Луб’янки діями «корисних ідіотів». Проте прикметним є те, що в Росії, де права на друк «Кривавих земель» купило одне з петербурзьких видавництв, книжка так досі й не з’явилася…
Загалом же і поява цього дослідження Тімоті Снайдера, й публікації його противників та прихильників, і все нові й нові праці західних інтелектуалів, присвячені різним вимірам радянського тоталітаризму засвідчують, що боротьба за правду історії, в тому числі й правду про Голодомор, триває.
27 грудня 2012
Гості сторінки
Поділіться сторінкою в соцмережах:
| Закрити |
