Questions-answers Interview All records

1

Лаврик Сергій, 1ua user
Сергій Лаврик
Topic: Спогади
Дитинству присвячується

Наше село розміщене так вдало, що для тих, хто хотів знайти
 пригоди на оте місце, що знаходиться нижче спини, йому завжди
це вдавалось. Невеличка, мальовнича річка Кустолово, яка наче
вуж звивається, протікаючи через село ділить його навпіл.
З Півночі і Півдня село огортають соснові ліси, в яких ми і намагалися
 знайти оті самі пригоди. Ліс манив нас до себе своєю красою й
таємничістю і ми не могли йому протистояти ні взимку ні в літку.
Увесь вільний час ми проводили на річці, або у лісі.
Ким ми себе не уявляли, гуляючи по світлому, буяючому   ароматом
соснової живиці лісі. Були ми і американськими аборигенами  - індіанцями,
 які курили трубку миру у вігвамі, зробленому не з шкір буйволів,
а з наших українських соснових гілок. Та нам це не заважало відчувати
себе справжніми індіанцями, ми вчилися кидати «томагавк» і,  повинен
 зауважити, нам це непогано вдавалося. З луками та стрілами було трохи
важче. Не змогли ми досягти тих успіхів, яких досягли у метанні «томагавків».
 Зараз не можу згадати хто і якого індіанського ім’я був удостоєний та, що
ми не були тоді Сенею, Сібіряком, Вітюлею, це точно. Були й
рицарями-хрестоносцями з мечами спочатку з сояшничиння, а з
часом виструганими з дошки, а потім і з старого, металевого обруча
 для стягування діжки. Були партизанами, які боролися з клятими
загарбниками. Тільки завжди виникала одна проблема, а саме,  усі
хотіли воювати за партизан , доводилося тягти жеребок, кому  бути
партизаном  а кому загарбником.
Взагалі ми перевтілювалися в нові персонажі в залежності від того,
яку тему  вивчали на уроках історії у школі чи який кінофільм ми подивились
напередодні. Тільки не пам’ятаю, що б ми грали в козаків – запорожців.
Якось не склалося. Не довелося нам «повоювати»  ні з ляхами, ні з турками,
ні з татарами.
А тепер тошки про нас. Хто ж такі оті Сеня, Сібіряк, Вітюля.
Так сталося, що,  не зрозуміло чому, та Сергіїв в той час  в нашому селі  
називали Семенами. З чим це пов’язано не можу сказати та тільки з чиєїсь
легкої руки і  мене – Сергія, зробили Сенею, тобто Сененом. Перехрестили
друзі, що символічно, адже наш рід носить вуличне прізвисько «Яцько»,
що означає вихрест, тобто людина яку вихрестили з іншої віри. І дійсно
коли я трохи дослідив свій рід, то виявилося що одна з моїх прапрабабок
була турчанкою. Від неї мені дісталися смуглий колір шкіри та темно карі очі.
 Світло русе волосся мені дісталося від пращурів, які мають російське коріння,
а от оті кляті вихри на лобі, не зрозуміло від кого. Завдяки тим вихрам в
мене зачіска завжди відрізнялась від зачісок друзів. Чуб в нене сам
лягав на ліву сторону, а з правої сторони завжди стирчав віхтик з волосся,
що мене дуже засмучувало, адже у всіх на праву, а в мене на ліву, як у
Гітлера. Зізнаюся чесно, я дуже від цього страждав. Єдине, що мене у
цій ситуації радувало, так це те, що у Гітлера не було такого віхтика, як
у мене.  Як я боровся з тими вихрами. На ніч змочував,  зачісував на
праву сторону і натягував на голову мамину панчоху. І це робилося все
потайки, щоб, не дай Бог, хтось побачив. Вранці коли я, сповнений надії
на те, що в мене з зачіскою вже все вирішено, підходив до дзеркала і
 бачив там хлопчину у якого, замість акуратної зачіски, на голові
знаходиться «розтріпаний віник», який тирчіть в усі можливі і не можливі
сторони, я впадав у розпач. Та згодом мені довелося з цим недоліком, у
моєму вигляді, змиритися. Я зрозумів, що не те головне, що на голові у людини,
а головне те, що у голові.
В нашому селі була дуже розвинута художня самодіяльність. Був хор, співочий
 ансамбль, духовий оркестр. Литусь і Коза були старшими на рік і вони вже майже рік навчалися у духовому оркестрі. Керівник духового оркестру Михайло Дмитрович був хоч молодим та мудрим керівником. Усіх початківців він «пропускав» через великий барабан. Якщо майбутній музикант витримував випробовування великим барабаном, тоді йому доручався інструмент, на нашу думку, більш поважний. Так було і зі мною. Коли я навчався у п’ятому класі загальноосвітньої школи я записався в духовий оркестр і, як ви вже здогадалися, мені дістався великий барабан, від якого я був трохи вищим. Поки ми грали у стаціонарних умовах все було добре. Я старався з усіх сил. Мені дуже подобалося грати в духовому оркестрі і я поставив собі за мету залишитися в ньому, бо не всі витримували це випробовування. Та коли прийшла пора грати на демонстрації, де оркестр не стояв на місці, а йшов разом з демонстрантами і я повинен був нести цей барабан на собі, та ще й грати на ньому. Мені стало зрозуміло, що моїй музичній кар’єрі настав кінець. Діло в тому, що я з великими потугами міг підняти цей клятий барабан, а от нести його та ще й грати на ньому, це було вище моїх фізичних сил. І тут Михайло Дмитрович приймає геніальне рішення. Він доручає нести барабан старшокласнику, який прийшов записатися на духовий оркестр. Та тільки ніс він його не так, як завжди несуть великий барабан, тобто поперед себе, а ніс він його на спині і я, з почуттям гідності, ішов за ним та грав свою партію. Я і досі не можу згадувати цю картину без сміху. Так завдяки мудрому керівнику моя музична кар’єра була врятована. Пізніше мене було переведено на «підвищення». Я почав вчитися грати на корнеті1. Грі на корнеті  навчатися було складніше. Доводилося навчання продовжувати вдома. Зараз я розумію, що витримали мої батьки, адже труба це не скрипка, яка тихенько пілікає. А ще згадайте Незнайку, який вважав, що грати потрібно дуже гучно. Це пізніше стало зрозуміло, що існують такі поняття, як Forte2 і  Piano. А тоді ревла труба настільки гучно, наскільки вистачало моїх дитячих легенів і настільки чисто і нефальшиво, наскільки вистачало моєї майстерності,  а  майстерність  була  на початковому рівні.  От і

уявіть з чим приходилося миритися моїм батькам. Інколи нерви батька не
витримували і він вимагав від мене, щоб я зробив перерву у знущанні над
 їхніми вухами. Що ж доводилось іти назустріч побажанням батька. Я робив
 перерву. Тільки перерва ця була для вух батька. В мене був слухач, такий
 який не міг мені заборонити грати і, тим паче, не міг піти з мого «благодійного»
концерту. Цим слухачем була наша корова Лялька. От і доводилось їй дивитися
 на мене своїми сумними очима, інколи жалібно ревти та вислуховувати мої
 музичні вправи.
Це зараз корови стали «продвинутими». Їм для підвищення надоїв молока
ставлять симфонічну музику. Та тільки наша Лялька не знала того, що музика
підвищує надої, та і я не настільки майстерно володів інструментом а до того
ще й виступи перед  Лялькою були не систематичними, і тому  мені не вдалося
 вивести її у рекордсменки з надоїв молока.
Щось я дуже захопився спогадами про себе. Продовжимо знайомство з нашим
 товариством. Отже, Сібіряк. Чому Сібіряк? А тому, що його батьки і він разом з н
ими якийсь час жили у Сибіру. І коли вони повернулися у село до нього і прилипло це прізвисько. А так він Володя, хлопчина з чорним, як у ворона  крило, волоссям і ластовинням на обличчі. Він на відміну від мене ніколи не був засмаглим. Чомусь засмага до нього не чіплялась. Проте до нього чіплялась усіляка живність. Так одного разу він поїхав у місто Кобеляки (це наш районний центр). У яких справах він туди поїхав встановити вже не вдасться та тільки впоравшись з тими справами хлопчина зголоднів і вирішив перекусити. Він пішов у кав’ярню і купив пиріжків та коли він намагався вийти  з кав’ярні він побачив, що вихід заблокований великою вівчаркою, яка жадібно дивилась на пиріжки, на які у Володі були зовсім інші плани ніж згодувати їх незнайомій собаці. Він міг би спокійно повернутись у кав’ярню і з’їсти свої пиріжки та проблема була в тому, що залишалося мало часу до відправки автобусу з автостанції.  Володя прийняв рішення, пожертвувати одним пиріжком, для того, щоб відволікти увагу вівчарки від решти і це була його рокова помилка. Він не врахував того, що це ж вівчарка, та ще й голодна і отой жалюгідний пиріжечок вона проковтнула, навіть не пережовуючи і  не встиг Володя й десяти кроків зробити, як перед ним була та сама вівчарка і так само жадібно дивилась на пакунок з пиріжками. Отак вони і дійшли до автостанції удвох. Володя голодний і без пиріжків, а вівчарка трохи заморивши черв’ячка. Та на цьому їхні пригоди не скінчилися. Коли Володя з квитком у руках намагався зайти у автобус, вівчарка пішла за ним.  На ній не було ні ошийника, ні намордника і цілком зрозуміло що пасажири автобуса почали обурюватися, мовляв, чого його лізти у автобус із собакою. І як Володя не доводив, що це не його собака і, що він до неї не має ніякого відношення, йому ніхто не повірив і звісно в автобус не пустили ані собаку, ані хлопця. Довелося йому, як у тій приказці, що наперекір  кондуктору, візьму квиток і піду пішки, маючи квиток у кишені іти додому із райцентру пішки. І як ви, дорогі читачі, думаєте хто ж скрасив оті п’ятнадцять кілометрів шляху, які довелося Володі подолати? Та звісно ж, та сама вівчарка. Дорогою Дозор, так його назвав Володя, загнав декількох котів на дерева, потягав бичка, який мирно пасся на луках, за хвоста, від чого здивований таким неподобством бичок ще довго бігав по колу з задраним догори хвостом.     Так вони і дійшли до дому вже остаточно ставши друзями.
Володя та його менші брат з сестрою рано стали сиротами. Їх виховувала бабу
ся. Добра і мудра жінка, зігнута тяжкою працею, з вишневим ціпочком у руках.
 Бабу Дуню ми, з повагою, називали «бабуля».  Дозор також відразу визнав
бабу Дуню господаркою. Він виявився дуже розумною собакою. Дозор виконував
 усі її вимоги. Треба було бачити, як баба Дуня підходила до Дозора і починала
 його відчитувати: «Ах ти ж шкода така, і як тобі не соромно? Ану давай вухо!»
 І що робив Дозор? Він сидів, опустивши голову з винуватою мордою, одне
 вухо прижимав до голови, а друге підставляв бабі для екзекуції. Бабуся брала
 і тихенько, жартома тягала Дозора за підставлене вухо. А Надійка, це молодша
 сестра Володі, дивлячись на успіхи бабусі у дресурі, і собі намагалася
 виховувати Дозора, за що неодноразово була покарана. Як тільки Дозор
 опинявся на волі, тобто без цепу на шиї, Надійка, якщо вона не встигала
 вскочити у хату, залишалася без спідниці. Він її не кусав та спідницю стягти
 з горе – дресирувальника вважав своїм обов’язком.
 До речі про вуха. Мені в один з літніх днів довелося бути свідком такої сцени.
 Щось Володя зробив не правильно і в процесі виховної роботи бабуля йому каже: «Ой, Володько, Володько, дурний ти і вуха в тебе холодні.» Володя береться за вухо, а воно і справді холодне. І у здивованого хлопчака виривається питання: «Бабу, а звідки Ви знаєте, що в мене вуха холодні?». Мудра бабуся засміялася і нічого не сказала. А ми, між собою, ще довго дивувались, як бабуся могла здогадатись, що у Володі холодні вуха. Доторкнулися до своїх вух і вони теж виявилися холодними. А що, читачу, потяглася рука до вуха? Отож бо. І вуха мабуть холодні? Та нічого, до дурості це не має ніякого відношення. Заспокойтеся. З часом і ми заспокоїлися, але тоді…
Тепер про Вітюлю. Вітюля це молодший брат Володі. Прізвисько «Вітюля»
 пішло від його імені Вітя. Вітя був повною протилежністю до Володі.
 По - перше волосся в нього було яскраво каштанове, ластовиння було
 яскраво виражене. Можливо пригадуєте, мультик про Антошку, якого
просили копати картоплю. Так оце, майже, точний портрет Вітюлі. Він
знаходився під впливом свого старшого брата. І ясне діло він приймав
участь у всіх наших витівках.
Ще будучи живим, їх батько перестелив підлогу у хаті. Хлопців, маються
на увазі Володя і Вітюля, дуже зацікавили новенькі, свіжовистругані ще
не викрашені дошки на підлозі. І вони вирішили перевірити їх на міцність.
Тільки яким чином це зробити?.. Міркували, міркували і вирішили. Потрібно
узяти гайку з молотком і спробувати, чи не влазитиме гайка у дошку, якщо
 покласти ії на підлогу і вдарити по ній молотком. Спробували – вся не влізла.
Спробували іще – не влізла. І тоді почалося змагання, у якому вигравав той,
у кого гайка влізе в дошку з першого удару. Хлопці так захопилися цією
справою, що схаменулися тільки тоді, коли в хату зайшов батько. У підсумку
 цих випробовувань було переведено  майже 2 м2 нової підлоги. Батькові
 довго встановлювати, хто з братів був генератором цієї ідеї, не було ні
бажання, ні часу. Йому довелося замінити зіпсовані дошки, а наші
експериментатори три дні не могли сісти на оту частину тіла, про яку я
згадував на початку.

21 july 2010


1




  Close  
  Close