Marital status: unmarried
Date of Birth: 7 april 1973
Place residence: Залізнична , 11
Jaseniv Pilnyy I.-Frankivschyna Region
People of I.-Frankivschyna region Jaseniv Pilnyy
Political views: moderate
Attitude to smoking: negative
Attitude to drinking: compromise
Religion. views: Християнин, православний.
Mob. phone: +3802@@@@$$$
Page created: 7 january 2011
Subscribe to page refresh
Add and customize notifications to your email
Go |
Latest photos
Selected photos
Go |
Моніторинг стану української мови (ІНФОГРАФІКА)
- 49001ПЕРЕГЛЯДИ
- 3КОМЕНТАРІ
- 08/11/2011ДАТА ПУБЛІКАЦІЇ
На Донбасі цього року відкрито 26 українських шкіл, в той же час загалом по Україні кількість першокласників, котрі пішли в українські каси зменшилася. Найменше українська мова вживається у Макіївці, Луганську та Севастополі.
Рух добровольців «Простір свободи» та інтернет-видання TEXTY.org.ua презентують дослідження «Становище української мови в Україні в 2011 році». Наводимо матеріали цієї презентації.
У зручній формі цифрових та графічних даних (візуалізації) представлено дані про мовну ситуацію в освіті, кінопрокаті, книговиданні, теле- й радіоефірі, на транспорті та інших сферах суспільного життя.
Унікальний аналіз статистичних та соціологічних даних та власний моніторинг мовної ситуації в усіх регіонах України здійснено на волонтерських засадах активістами руху «Простір свободи».
Моніторинг: Рух добровольців «Простір свободи»
Візуалізація: інтернет-видання «Тексти»
Мета огляду: окреслити становище української мови в різних сферах суспільного життя і тенденції, пов’язані з розширенням чи звуженням вживання української мови.
Використані джерела:
- дані офіційної статистики, отримані у відповідь на інформаційні запити до органів влади та з відкритих джерел;
- результати соціологічних досліджень, проведених у 2011 році;
- власний аналіз нормативно-правових актів та дій органів влади й самоврядування;
- власний моніторинг теле- й радіоефіру;
- власний моніторинг мовної ситуації в 29 містах України
ВСУКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕПИС НАСЕЛЕННЯ 2001 РОКУ
національний склад населення України
- українців за національністю 78%
- росіян за національністю 17%
- громадян інших національностей 5%
Рідна мова населення України
- українська 67,5%
- російська 29,6%
- інша 2,9%
Соціологічне дослідження Research & Branding Group 12 - 22 серпня 2011 року
Основна мова спілкування громадян України
вдома / в сім’ї
українська 47%
російська 37%
в рівній мірі обидві 15%
на роботі/навчанні
українська 45%
російська 35%
в рівній мірі обидві 18%
Соціологічне дослідження Центру Разумкова 10-17 серпня 2011 року
Переважна мова спілкування в Україні
у побуті
українська 53,3%
російська 44,5%
в громадських місцях
українська 49,2%
російська 48,7%
ОСНОВНІ ЗМІНИ У ПРАВОВОМУ СТАНОВИЩІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ в 2010-11 роках
негативні
- українською мовою в суді можуть не користуватися не лише особи, які нею не володіють, а будь-хто
- відмова від переведення незалежного зовнішнього оцінювання знань випускників шкіл на українську мову
- рішення органів самоврядування на Донбасі, в Криму, Одеській та Запорізькій областях про надання особливого статусу російській мові.
- масове переведення шкіл з українською мовою навчання в розряд двомовних (з російськими класами) – особливо в місті Одесі.
позитивні
- зміни до Закону «Про кінематографію»: національні фільми, що мають право на податкові пільги, повинні бути зняті українською мовою
- збільшення кількості українських шкіл на Донбасі.
Навчаються у школах з українською мовою навчання (2010/11 навчальний рік)
Вся Україна 75,4%
Тернопільська область 99,3%
Донецька область 18,5%
Крим 1,3%
Севастополь 0,3%
Число шкіл з українською мовою навчання та його зміна за рік (2010/11 навчальний рік)
Вся Україна 16 594 - 83
Донецька область 392 +25
Луганська область 297 +30
Крим 7 0
Севастополь 1 0
Частка випускників шкіл, що обрали українську мову для складання тесту ЗНО з математики, 2011 рік
Вся Україна 81,3%
Львівська область 99,7%
Київ 96%
Дніпропетровська область 81,3%
Донецька область 27,8%
Крим 5,8%
Севастополь 3,2%
В Україні українською мовою
- видається книг (сумарний наклад) 56%
- видається газет (сумарний наклад) 30%
- видається журналів (сумарний наклад) 10%
- продається книг 13%
Законодавчі вимоги до мови телебачення та радіомовлення (стаття 10 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»)
- «телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою»;
- «частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, має становити не менше 75 відсотків загального обсягу добового мовлення»;
- «Якщо мова оригіналу (або дублювання) фільму та/чи іншої програми (передачі) не є українською, такі фільми та/чи програми (передачі) транслюються за умови звуковогодублювання їх державною мовою»
Міста, де проводився громадський моніторинг закладів харчування та транспорту (жовтень 2011)
- столиця України – Київ
- всі обласні центри
- Сімферополь, Севастополь
- міста з населенням понад 300 тисяч (Кривий Ріг, Маріуполь, Макіївка)
а також 8 найбільших за пасажиропотоком аеропортів України
Конституція України. Стаття 10
«Державною мовою в Україні є українська мова
Любіть Україну - Володимир Сосюра
Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах
[Із циклу] «Україна»
Не пора
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
1880
ЧОМУ СХОДУ ТАК ВАЖКО ВИЗНАТИ СЕБЕ УКРАЇНОЮ?
Письменник, перекладач, журналіст. Пише фантастику, фентезі. Живе у Дніпропетровську.
Хоча відео, оприлюднені нещодавно, певно, похитнуть ситуацію вбік самоусвідомлення і розуміння, що так жити більше не можна.
Причини ситуації треба шукати не в сьогоднішньому дні, і навіть не в минулому столітті. Зупинюся на деяких сторінках історії, хоча їх значно більше.
Схід і центр України здавна заселяли войовничі племена – скіфи, сармати. Згодом саме на цій території протягом довгого часу діяло козацтво. Відома Запорізька Січ, але не треба забувати, що саме на території Дніпропетровської області було 7 січей та Великий Луг – 'батько козацтва'. Трохи північніше, проте також у центрі країни, є відомий Холодний Яр, звідки починалося багато національних повстань.
Але повернімося до козацтва, яке було великою силою. Та після Руїни і завдяки діям імперії, яка, як всяка імперія, прагне позбутися тих, хто їй протистоїть, козацтво втратило свої позиції, і всіх, до кого змогли дотягнутися, було знищено. Репресії зачепили і багатьох простих людей, які підтримували козацьку вольницю, було запроваджене кріпацтво.
Зрозуміло, що рабство, тобто кріпацтво, дуже негативно вплинуло на національну самосвідомість населення, як всяка неволя, освячена діяльністю держави. Проте за часів Шевченка національна свідомість відроджувалася через культуру, літературу, пісню, фольклор, прагнула втілитися і на політичному рівні, але також невдало.
Розділена по Дніпру, Україна зазнала мовних і культурних репресії. Також було методично винищено тих, хто міг стати провідником національного.
Усі повстання жорстоко каралися, знищували всіх, хто виступав проти імперії, зазнавали репресій і їхні рідні та помірковані мирні однодумці.
У ХХ столітті відбулося нове національне піднесення, проте, не маючи підтримки Європи, новостворена Українська Республіка захлинулась у крові. У Києві стріляли на звук української мови. Країною прокотилася нова хвиля репресій і розстрілів.
Не встигла країна оговтатись від пережитого, а на черзі вже був Голодомор. Страшною смертю у центрі, на сході та півдні померли мільйони людей. Сотні тисяч було заслано у Сибір. У 37-му було винищено чи не всю свідому інтелігенцію.
Західна частина України приєдналася до цього жахіття лише в середині ХХ століття, коли схід і центр жили в ньому понад 300 років.
До чого я веду? Національна пам’ять передається генетично, проте так само генетично передається і страх.
Щоб вижити і не бути знищеним, мешканцям сходу України довелося виробити модель поведінки – ховатися і приховувати свої погляди. Це була єдина можливість зберегти своє життя.
Чи можна за це зневажати людей? Так може думати лише той, хто не стикнувся з подібним у власному житті.
Але це є великою проблемою для сучасної України, яка без усіх українців, розділених історією, не стане соборною.
І зараз для моєї рідної Дніпропетровщини та прилеглих до неї областей найбільшою бідою не є наявність людей, які на минулих виборах голосували за нинішнього президента, якого сприймали як радянського партійного діяча і провідника російського устрою та світогляду. Таких насправді з кожним роком стає все менше і менше.
Не є проблемою і радянська свідомість, яка дуже сильно похитнулася за останні двадцять років. Поступово її вплив зійде нанівець, хоча відбувається це набагато повільніше, ніж хочеться і потрібно для країни.
Найбільша проблема цієї частини України – ті, хто хоче жити комфортним життям. Під впливом генетичного страху і безнаціонального виховання вони виросли безнаціональним поколінням. Вони нові 'тутешні', в яких немає Батьківщини, та є рідне місто чи село, для яких мова – інструмент, а головна мета – жити комфортно. При цьому те, як будуть жити інші навколо, цим людям байдуже.
Вірус байдужості дуже сильний. Такі люди не мають позиції, проте при цьому вважають себе 'інакомислячими'. Вони часто зверхні і переконані, що мати громадянську позицію – це вада, хоча прямо про це не говорять. Для них найбільше щастя – це спокій, і тому застій приймається ними як та ціна, яку варто заплатити за комфорт. Якщо щось починає їх непокоїти, то вони підсвідомо відгороджуються від того, перебувають 'над бійкою', чим дуже пишаються.
Вони не дивляться новин і вважають, що ті, хто прагне бачити, що насправді відбувається в країні, лише шкодять своєму психічному здоров’ю і псують собі настрій. Дивуються, що люди не можуть дивитися розважальні шоу або читати книжки, бо для них особисто нічого не змінилося, і вони здатні продовжувати розважатися, не зважаючи на соціальну несправедливість, знущання й убивства, бо їх особисто це наразі не торкнулося. Тобто ставляться до небайдужих як до людей 'другого сорту' – хоча це найбільш крайній прояв. Вони навіть можуть звинувачувати небайдужих у тому, що ті хочуть бути частиною чогось більшого, бо самі частиною країни або народу себе не відчувають.
Якщо у них і є позиція, то озвучити її чітко і зрозуміло вони зазвичай не можуть, оскільки навіть їм бридко публічно відстоювати своє 'право на байдужість'.
Часто вони прикриваються своєю винятковістю, бо вважають себе не почутою меншістю з ліберальними поглядами, неприйняттям насильства, революції чи взагалі будь-яких активних дій, і навіть з релігійними поглядами.
Зараз як ніколи, дивлячись на своїх друзів і знайомих, я всім серцем зрозуміла суть фрази з Біблії, що можна бути гарячим чи холодним, але який великий гріх бути теплим.
А тепер увага: ця категорія людей – здебільшого молодь до 40 років, багато з них мають вищу освіту, а деякі навіть є творчими людьми.
Останнє дуже сумно, бо вони не братимуть участі в розбудові Української держави, самі заганяючи себе байдужістю у маргінальний сектор.
Можна було б сказати, що й ну їх, несвідомих боягузів, але це неправильна позиція.
Ці люди не винні, що їхні пращури сотні років жили в імперії, тобто виживали. Вони не винні, що становлення їхньої особистості відбувалося у молодій державі, яка не могла дати собі ради в культурній політиці й не змогла сформувати бодай поганенької національної ідеології.
Вони не винні, що 99% культурного продукту, доступного для них, було імперсько-радянського зразка, а мовне середовище – російськомовне чи суржикове.
Україна для них десь там, але не вдома.
Навіть зараз у моєму рідному Дніпропетровську мені дуже часто доводиться чути від людей запитання, чи я звідси, бо я розмовляю українською мовою без домішок суржику. До речі, суржикові мешканці цієї частини України часто налаштовані неймовірно агресивно до україномовних і вимагають, щоб ті розмовляли російською. Певно, підсвідомо їм соромно, що вони не можуть розмовляти літературно, і тому не хочуть чути нормальної вимови. Я навіть знайома з учителькою української мови та літератури з такими поглядами.
Але наявність великої кількості не самоідентифікованої молоді для країни катастрофічна, і якщо Україна хоче відбутися як сильна держава, вона має врахувати цю проблему вже зараз.
Я кажу про те, що українізація сходу, центру і півдня України не має відбуватися ззовні, здійснюватися з заходу чи примусово зі столиці. Бо ці розумні та творчі люди, самі того не розуміючи, нищитимуть країну зсередини, оскільки вважатимуть, що над ними здійснюється насилля. І в якомусь сенсі це буде правдою.
Потрібно актуалізувати генетичну пам’ять самих 'східняків', аби вони перемогли генетичний страх. Тут багато нащадків козаків, але наразі емоційно вони себе з українською історією не пов’язують, це відчуття і розуміння приходить поступово.
Це непросто і потребує часу, а також відповідної стратегії, яку можуть побудувати лише ті, хто мешкає у цих регіонах і розуміє їхню специфіку.
Тому першим кроком із відродження країни має бути створення відповідних груп письменників, освітян, культурних та громадських діячів, які розроблять цю стратегію культурного, освітнього і мовного просвітництва. Без неї Україна втратить багато часу, а цього аж ніяк не можна допустити.
Учора вийшло кілька тисяч дніпропетровців, і серед них було багато людей віком за 40 років. Були й ультрас, і студенти, й інтелігенція.
Не всі україномовні, але творчість нині не залежить від мови, і це гарно показують вірші, написані про нинішні події й українською, і російською.
Основні зміни нині відбуваються на світоглядному рівні, а не на культурному, як це було у 2004-му, чи політичному, як у 1991-му. І тому й вороги цих перетворень насамперед не політичні, а світоглядні.
Радянщина на сході – це супротивник, якого ще не подолано, та який здає свої позиції в серцях і головах людей. Але є ще сірість, байдужість, і з цим ворогом битва ще попереду. І це нелегка й жорстока боротьба.
Тому від імені всіх свідомих українців з центру, півдня і сходу я прошу всіх небайдужих не лише допомоги у політичних та соціальних перетвореннях, але й розуміння і надання можливості здійснити це культурне відродження.
Ми потрібні одне одному. Ми українці, які – вірю! – більше не дозволять ділити нашу країну по Дніпру чи ще якось.
Україна єдина!
І вона в нас одна.
Вірю в Україну!
Житель г. Одесса Александр Бабич на своей страничке в Фейсбук обратился с интересным заявлением к жителям Украины.
Кто такие «бендеровцы» и почему их надо убивать?
(адресовано жителям России и тем, кто ни разу не ездил на Западную Украину)
Несколько лет назад, меня из Одессы пригласили встречать Рождество во Львове. Приняв приглашение, я взял своих абсолютно русскоговорящих домочадцев – жену и сына, я отправился на «западенщину», как принято у нас называть тамошние земли.
По роду службы в милиции (я к тому времени уже до подполковника дослужился), я довольно-таки часто в последние годы бывал на Галичине, а вот жена ехала туда впервые, не скрывая своей опаски.
Только день мы провели в самом Львове. Уже к вечеру нас посадили в машину, сказали, что «Різдво треба зустрічати у селі…», и повезли куда-то по заснеженной дороге на запад области.
Через пару часов мы были в маленьком районном центре – Рудки. В центре села, на одной площади, мирно уживались три старых храма, трёх основных христианских конфессий и большой монумент «Борцям за волю України!».
На мраморных досках портреты Бандеры, Коновальца, Шухевича и списки всех односельчан, погибших с 1942 по 1947 года. Много имён… Наверное, человек 30-40. А ещё списки арестованных уже после войны. Памятник был ухоженный: дорожка от снега очищена, новенький венок и даже букетик живых цветов.
Когда я повернул голову направо, я увидел метрах в 15-ти памятник советскому воину. Такой — стандартный, какие стоят почти в каждом населённом пункте нашей большой, бывшей Родины – белый, гипсовый солдат в плащ.палатке, с автоматом на груди. Вокруг него тоже был убран снег и лежал красивый венок. На мой немой вопрос, мой львовский друг проронил: «А как иначе, если у нас половина дедов там, а другая там воевали. Это в Киеве нас делят, а тут нам делить нечего».
Потом было Рождество, бесконечные визиты к незнакомым, но очень добрым и щедрым людям, тщетные попытки моей жены запомнить хоть что-то из бесчисленных Рождественских Галицких пословиц и колядок. И на прощание фраза-напутствие от старого галичанского деда: «Саша, ти там своїм передай, що ми тут є нормальні. Що вони нас ділять?!?»
После этого я посетил почти все украинские музеи истории ОУН-УПА. Я собрал внушительную библиотеку по этой теме. Как профессиональный военный историк, выросший в СССР, я «академически изучил тему»…
Не думаю, что эта моя деятельность очень бы порадовала двух моих дедов. Они оба прошли Великую Отечественную от сорок первого и до сорок пятого (нет, даже до 1946 – дед по матери, закончил войну в Манчжурии, уже победив Японию).
Но мне кажется, что я этим, никоим образом, не оскорблял их память.
Я просто попытался понять, понял, и максимально просто, делюсь своими знаниями с вами, дорогие мои россияне.
Постарайтесь и вы понять логику и поступки, тех 17-ти – 19-ти летних пацанов, чьи имена были выбиты на мраморных досках обелиска села Рудки…
В сентябре 1939-го, Красная Армия пришла, с так называемой «освободительной миссией» на, тогда ещё, польские земли. Галичане смотрели на советских солдат так же, как если бы по их сёлам маршировали индийские сипаи или южноафриканские буры. Скорее с настороженным интересом, чем с враждой или радостью. А потом началось то, что уже испытали на себе жители восточноукраинских областей, да и всей необъятной РСФСР: коллективизация, раскулачивание, НКВД, чистки среди интеллигенции и священников, отправка цвета нации в Сибирь, и ещё много всего, что ни как не ожидали от «освободителей».
Так прошло полтора года… Всего полтора года! И началась новая война… и очень быстро пришли немцы….
Вот вы боитесь сегодняшних немцев? Респектабельных, ухоженных, адекватных жителей Евросоюза? Нет? Наверное, ТЕХ немцев, большинство населения, не пропитанного большевистской пропагандой, (а, как тут — всего за полтора года пропитаешь!) воспринимали так же.
И потому, немцев уже встречали, как действительных освободителей от «красной чумы». (Да простят меня мои деды–коммунисты, настоящие коммунисты, а не эти новоиспечённые и продажные, которые сидят на пайке регионалов в нашей ВР). И протягивали галичане немцам возле Львовской ратуши хлеб-соль, и очень быстро сформировали два украинских батальона – те самые – знаменитые «Нахтигаль» и «Роланд».
Историк не имеет права говорить в сослагательном наклонении, но мне кажется, что если бы не идиотско-маниакальная нацистская теория, то взаимоотношения между немцами и украинцами (и не только западными) в 1941-42 годах развивались бы совершенно иначе… Но Гитлер был параноиком и маньяком, и СС вместе с гестапо, очень скоро сделали так, что у тех самых парней с обелиска, стало меняться отношение к своим новым друзьям. А потом они их и вовсе, вычеркнули их из списка своих друзей, «взяли рушниці та подалися до лісу».
Не буду утомлять вас цифрами о количестве взорванных мостов, убитых немцев и боевых операциях, проведенных отрядами бандеровцев с 1942 по 1944. Поверьте, мне как историку, который имел возможность работать в Центральном архиве СБУ, что для партизанских подразделений, которые действовали в полной изоляции, без чьей-либо внешней поддержки, это более чем серьёзные факты.
Не зря, в американских военных учебных заведениях именно опыт УПА изучается до сих пор, как классика партизанской и подпольной деятельности. Короче, немцам от них досталось. Но победить сильнейшую на тот момент армию Европы и освободить свою Родину-Украину, они физически были не в состоянии.
А потом, в 1944, туда снова пришла Красная армия. И тогда эти, уже хорошо подготовленные ребята, стали бороться с тем «злом», которое они уже познали ещё в 1939. И боролись до последнего бойца, в прямом смысле этого слова: (последние очаги сопротивления были окончательно подавлены только к середине 50-х).
По злой иронии судьбы, а скорее по точному политическому расчёту Сталина, подразделения войск НКВД формировались в основном из славян. Вот и убивали там украинцы друг дружку, добрый десяток лет. И до сих пор, помнят об этом (а некоторые, с обеих сторон, ещё и умудряются гордиться этим фактом).
Сейчас на Майдане плечом к плечу стоят внуки тех, кто сражался против немцев, а потом против «советов» — в армии УПА, и тех, кто с Красной армией дошёл до Берлина. Очень может быть, что с 1944 по 1951 в Карпатских горах, деды парней, которые рядышком греются у костра на Майдане, стреляли друг в друга. Но уже два месяца, как эти хлопцы и девчата перестали «полоскать» эти замшелые обиды. Они вспомнили, что от Луганска до Ужгорода, и от Чернигова до Севастополя – мы один НАРОД. Мы не «западенци», и не «даунбасцы», не «бырыги-одесситы», и не «рогули-винничане», не «хохлы», и не «москали» — МЫ – УКРАИНЦЫ! Свободный, красивый, умный и трудолюбивый НАРОД!!! Который, волею судеб и горстки подонков, оказался в большой беде – на грани уничтожения Родины. Теперь цена стойкости Майдана – существование цельной и свободной Украины. И дай нам, Бог: терпения, стойкости и мудрости, выстоять и победить. Нам это нужно, как в 1941 под Москвой, как в 1942 под Сталинградом, как в 43-м под Курском.
Победа нам нужна, чтоб наша страна БЫЛА! Теперь уже так стоит вопрос. И я хочу, чтоб от Донецка до Львова мы помнили, что мы УКРАИНЦЫ, и у нас не будет другой УКРАИНЫ!!! Нас родила эта земля, и не дай Бог, начнётся гражданская война, то зарывать мы будем друг дружку, в эту землю.
Не надо удобрять кровью наши чернозёмы!!!
Россияне, украинцы, ЛЮДИ! Нам очень нужно победить банду. А потом самостоятельно выбрать себе нормальных лидеров (из кировоградцев, днепропетровцев, тернопольчан, львовян, донбасцев, крымчан… — из хороших, нормальных людей) и просто ЖИТЬ.
Всё это надо сделать ради всех нас, ради наших детей и ради тех, чьи имена выбиты на обоих обелисках с.Рудки Львовской области (и остальных таких памятниках от Сталинграда до Берлина).
З.Ы. А «БЕндеровцы» — это жители города Бендеры (есть такой небольшой уютный городок в Приднестровье). И за что их надо убивать, я так вам так и не объяснил, простите.
Ваш Бабич Александр – украинец
Read more: http://bessarabiainform.com/2014/01/kto-takie-benderovcy-i-pochemu-ix-nado-ubivat/#ixzz2s5VapapI
http://fcyaspil.at.u...> Офіційний сайт ФК Яспіль www.fcyaspil.at.ua | Офіційний сайт ФК 'Яспіль' |
Guests of page
Share the page on social networks:
Close |