Кров у жилах холоне, коли
читаєш цю страшну історію. Просто немає слів – одного літнього ранку
1949 року на Колимі радянські конвоїри втопили у болоті до трьох тисяч
українських дівчаток. Ще зовсім дітей. Найстаршій
було лише 14 літ.

Наказ про знищення надійшов з Москви

Про цей злочин не розповідають на російському телебаченні. Про нього
не кричать політики. По крихтах інформацію про це понад десять літ
збирав український поет і політв’язень Дмитро Шупта. Весь його біль
вилився в поему «Колимські дівчатка», яку він написав у 2010 році.
Чоловік зізнався, що задум виник ще у 1995-му. Усі ці роки прочитана в
газетній статті коротка інформація про те, як дівчаток-підлітків втопили
живцем у болоті, не давала йому спокою. Те, що йому вдалося дізнатися,
шокує.

Влітку 1949 року з Москви у Магадан надійшов засекречений лист, який
мали передати особисто в руки генерал-майору Іванові Петренку. У ньому
наказано було звільнити у бараках три тисячі місць для нових
політв’язнів. Спеціальним пунктом зазначалося, що в першу чергу треба
позбуватися українських дівчаток, «даби не рожали бандеровцев».

У ті часи в колимських таборах відбували покарання «особливо
небезпечні державні злочинці» – упівці і «лісові брати» з Прибалтики,
які боролися з комуністами. Вояки армії Власова, вивезені у Німеччину
робітники, які з нетерпінням хотіли повернутися додому – Україну,
Білорусь, Росію, натомість потрапили у концтабори. Багато з них були із
сім’ями. Тут і чоловіки, і жінки працювали на межі сил – фізичних і
моральних. По 12 годин на добу на лютому морозі, який іноді і вдень
доходив до мінус п’ятдесяти, добували для будівництва світлого
майбутнього Союзу. Люди мерли, як мухи. Та це нікого не турбувало.
Підвозили нову безкоштовну рабсилу. Поповнення очікували і влітку 1949
року. Тому треба було звільнити місця у бараках. Вибрали тих, хто ще не
міг працювати – дівчаток дванадцяти-чотирнадцяти років.

Їх гнали в болото під дулами автоматів

Конвоїри забирали їх рано-вранці з таборів Берлагу і Севвостлагу.
Батьки мовчки проводжали поглядами своїх дітей, навіть не здогадуючись
про їхню долю. Та й самі дівчатка тихо йшли під дулами конвоїрів. Вони
наївно думали, що їх переводять у спеціальний концтабір для дітей. Гнали
їх у ліс як худобу, поки не вперлися у болото.

А їх вели… В безодню просто гнали…

Ще й досі в тундрі болота дрижать.

З Москви так наказали генерали:

«Чтоб нєкому бандеровцев рожать», –

писав Дмитро Шупта.

«Діти зупинилися, а конвоїри наказували їм йти далі, – ділиться він
моторошними деталями в одному з фільмів. – Хто відмовлявся – штовхали. А
в тих краях болота порослі осокою. Їх корені утворюють щільні острівці.
Можеш на нього наступити ногою, а вже іншою – в безодню. І все – тебе
засмоктувало. Це моторошне вбивство тривало дві години».

Батьки дівчаток у таборах чули окремі постріли. Вони мліли від
страху, що ж там таке відбувається? Усі чекали, коли у табір повернуться
бодай конвоїри і у них можна буде щось випитати. Та у табір прибігли
тільки вівчарки. Що сталося з катами дівчаток – невідомо. Через рік у
страшних муках помер від раку генерал Петренко, який віддав нелюдський
наказ.

Власне, це і вся інформація, яку вдалося дізнатися про той злочин. І
через 70 років – жодного документа. Письменник Володимир Яворський
припускає, що всі накази у цій справі знаходяться у Москві, в архіві
ФСБ. Вони засекречені, і ніхто в найближчому майбутньому їх не побачить.
Можливо, хтось з колишніх в’язнів колимських таборів знає чи чув про цю
жахливу трагедію? Про таке не можна мовчати, треба кричати! Вбивати
невинних дівчаток, щоб вони не могли народити дітей – хіба це не
геноцид?!

Марта ДИМИДІВСЬКА