|
·Поширте, щоб всі знали правду! Батько Медведчука,
Володимир Нестерович, в роки німецької окупації, з квітня 1942-го по
листопад 1943-го року працював у відділі німецьких окупаційних сил і
займався виконанням завдань щодо примусового вивезення на роботу до
Німеччини
Тисячі українських дівчаток втопили живцем у болоті на Колимі
https://visnyk.lutsk...>Україна
Кров у жилах холоне, коли
читаєш цю страшну історію. Просто немає слів – одного літнього ранку
1949 року на Колимі радянські конвоїри втопили у болоті до трьох тисяч
українських дівчаток. Ще зовсім дітей. Найстаршій
було лише 14 літ.
Наказ про знищення надійшов з Москви
Про цей злочин не розповідають на російському телебаченні. Про нього
не кричать політики. По крихтах інформацію про це понад десять літ
збирав український поет і політв’язень Дмитро Шупта. Весь його біль
вилився в поему «Колимські дівчатка», яку він написав у 2010 році.
Чоловік зізнався, що задум виник ще у 1995-му. Усі ці роки прочитана в
газетній статті коротка інформація про те, як дівчаток-підлітків втопили
живцем у болоті, не давала йому спокою. Те, що йому вдалося дізнатися,
шокує.
Влітку 1949 року з Москви у Магадан надійшов засекречений лист, який
мали передати особисто в руки генерал-майору Іванові Петренку. У ньому
наказано було звільнити у бараках три тисячі місць для нових
політв’язнів. Спеціальним пунктом зазначалося, що в першу чергу треба
позбуватися українських дівчаток, «даби не рожали бандеровцев».
У ті часи в колимських таборах відбували покарання «особливо
небезпечні державні злочинці» – упівці і «лісові брати» з Прибалтики,
які боролися з комуністами. Вояки армії Власова, вивезені у Німеччину
робітники, які з нетерпінням хотіли повернутися додому – Україну,
Білорусь, Росію, натомість потрапили у концтабори. Багато з них були із
сім’ями. Тут і чоловіки, і жінки працювали на межі сил – фізичних і
моральних. По 12 годин на добу на лютому морозі, який іноді і вдень
доходив до мінус п’ятдесяти, добували для будівництва світлого
майбутнього Союзу. Люди мерли, як мухи. Та це нікого не турбувало.
Підвозили нову безкоштовну рабсилу. Поповнення очікували і влітку 1949
року. Тому треба було звільнити місця у бараках. Вибрали тих, хто ще не
міг працювати – дівчаток дванадцяти-чотирнадцяти років.
Їх гнали в болото під дулами автоматів
Конвоїри забирали їх рано-вранці з таборів Берлагу і Севвостлагу.
Батьки мовчки проводжали поглядами своїх дітей, навіть не здогадуючись
про їхню долю. Та й самі дівчатка тихо йшли під дулами конвоїрів. Вони
наївно думали, що їх переводять у спеціальний концтабір для дітей. Гнали
їх у ліс як худобу, поки не вперлися у болото.
А їх вели… В безодню просто гнали…
Ще й досі в тундрі болота дрижать.
З Москви так наказали генерали:
«Чтоб нєкому бандеровцев рожать», –
писав Дмитро Шупта.
«Діти зупинилися, а конвоїри наказували їм йти далі, – ділиться він
моторошними деталями в одному з фільмів. – Хто відмовлявся – штовхали. А
в тих краях болота порослі осокою. Їх корені утворюють щільні острівці.
Можеш на нього наступити ногою, а вже іншою – в безодню. І все – тебе
засмоктувало. Це моторошне вбивство тривало дві години».
Батьки дівчаток у таборах чули окремі постріли. Вони мліли від
страху, що ж там таке відбувається? Усі чекали, коли у табір повернуться
бодай конвоїри і у них можна буде щось випитати. Та у табір прибігли
тільки вівчарки. Що сталося з катами дівчаток – невідомо. Через рік у
страшних муках помер від раку генерал Петренко, який віддав нелюдський
наказ.
Власне, це і вся інформація, яку вдалося дізнатися про той злочин. І
через 70 років – жодного документа. Письменник Володимир Яворський
припускає, що всі накази у цій справі знаходяться у Москві, в архіві
ФСБ. Вони засекречені, і ніхто в найближчому майбутньому їх не побачить.
Можливо, хтось з колишніх в’язнів колимських таборів знає чи чув про цю
жахливу трагедію? Про таке не можна мовчати, треба кричати! Вбивати
невинних дівчаток, щоб вони не могли народити дітей – хіба це не
геноцид?!
Марта ДИМИДІВСЬКА
Олена Теліга: життя за Україну
У Чехословаччині дівчина спілкувалася з емігрантами з більшовицької Росії, часто відвідувала їхні вечірки.
На одному з таких заходів почали насміхатися з української мови. Дівчина піднялася, стукнула кулаком по столу і сказала:
Ви – хами! Ця собача мова – це мова мого батька і моєї матері. Я більше вас знати не хочу.
Відтоді
Олена розмовляла, а згодом й друкувалася у чеській газеті, виключно
українською мовою. Для неї це питання було принциповим.
"Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив".
Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
Від ріки Сяну
І до гір Кавказу,
Земля простягається
Наша рідна,
Залита кров'ю вся
Наших дідів.
Ми тут воювали,
Ми тут гинули
І знову воскресали
На нашій землі,
Любили, творили,
Мріяли і чекали -
Чого тільки не було
Ми ніч проводжали
У безмежну даль
І сонце зустрічали.
Українські зерна
Дітей своїх годують,
Годувальниця-матінка
Наша земля,
Живуть землероби,
Живуть скотарі,
Живуть воєводи,
Їх святі справи.
Характер український
Століттями кують.
Красуні-дружини,
Вечірні дзвони,
Безмежне поле,
А в хатах затишок.
На небі улюбленому
красиві птахи
Витончено пливуть.
І пісня солов'їна
Людям улюбленим,
Лише тут солов'ї
По-українськи співають.
Ти найкращий у світі,
Тут найкращі діти,
Тут самі ясні
Зорі, мій край.
Тут зоряні ночі,
Я знаю, ти точно
На цій планеті
Єдиний рай ...
|
Закрити |