Василь Кондрат

Гаврилишин: За два роки в Україні почнеться економічне диво

Про те, на чому ґрунтується його оптимізм, радник трьох українських президентів, економіст, фундатор економічного форуму в Давосі розповів в інтерв’ю сайту '24'.

Пане Богдане, Ви відводите Україні дуже потужну роль у становленні майбутнього Європи та світу загалом. Чому саме Україна?

Є чотири основні характеристики ефективних країн, які нормально працюють: повна політична свобода; певний рівень економічного добробуту для цілого населення — тобто там є багаті, але немає бідних; соціальна справедливість; симбіоз з біосферою, а не руйнація та засмічення навколишнього середовища. Абсолютна більшість країн, за винятком кількох європейських, не має тих чотирьох характеристик. Їх потрібно полікувати, тому що вони є хворі в певному сенсі.

Хворі? Чому?

Хворі в першій мірі демократичні країни. У 1948 році була прийнята чудова Загальна декларація прав людини. Тоді були величезні сподівання. Але забезпечити ті права могли уряди лише деяких країн. Тому були і великі розчарування, критика урядів. Взагалі стало важче керувати країнами, важче бути владою. Вже в той час спілкування між інституціями та між країнами було на базі жорсткої конкуренції. Тому найбагатші могли забезпечити свої права, але більшість була позбавлена такої можливості. США — то маркантний приклад. Там, наприклад, 50 мільйонів людей, які бідні на права і не мають доступу до якісною освіти, не мають жодного доступу до системи охорони здоров'я. Обама пробував це змінити — не виходить.

Між країнами виникає подібна ситуація. Демократичні країни постійно навіть свого роду проповіді роблять, що всі повинні додержуватись тої універсальної декларації прав. Але США продає свої продукти до африканських країн за високі ціни, купує від них сирівці за низькі ціни, країни залишаються дуже бідні. Навіть ті декілька, де є нормальні уряди, не можуть забезпечити навіть базових життєвих прав, як то доступ до свіжої води чи якої-небудь охорони здоров'я.

 І Україна здатна вилікувати їх, змінити світовий розклад?

Зараз у світі склалася така ситуація, що всі дедалі менше виграють, а більше програють. Тому нам потрібно переходити на нову парадигму - де б всі щось вигравали. Для тої парадигми потрібні два елементи: універсальна декларація обов’язків людини (тому що не все має робити тільки держава) і перехід на співпрацю (тому що не можна більше будувати стосунки лише на конкуренції).

Чому Україна може допомогти у лікуванні того світу? Тому що на Майдані, коли почали атакувати людей, створилися певні послуги: медична, релігійна, психологічна, освітня. Ці служби створили поодинокі люди. Ольга Богомолець створила першу службу. Вона просто сказала: 'Роблю'. До неї долучилися інші люди, які щось знали про медицину. І це працювало. Не з’явився на Майдані інший лікар, який би створив іншу медичну службу, щоби лікувати краще. Там не було конкуренції.

Цікаво, що всі ці служби було створено не за наказом уряду, а через почуття обов’язку перед своїми співгромадянами та країною. Так само зараз дуже багато добровольців вирішили піти в АТО. Добровільно, знаючи, що вони ризикують своїм життям, ніхто їм того не наказував.

Так що наші люди вже почали діяти згідно з тою новою парадигмою, за якою повинен жити світ. Світ дуже багато Україні допомагає. З одного боку санкції, з іншого — фінансова допомога. Але і ми можемо помогти тому світу, він зайшов у певний глухий кут. 

І ми, українці, можемо допомогти з нього вийти?

Так. Я думаю, що то є чудово навіть для нас самих усвідомити, що ми не мусимо у всьому доганяти світ — чи то Європу, чи то США. Ні. Ми є в дечому вищі від того світу. Вони мають нас копіювати.

Разом з тим, після Євромайдану все ж з’явилось чимало людей, які трошки розслабилися, і сказали, що тепер у нас є нова влада, хай вони нами опікуються, роблять реформи, а ми будемо займатися власним життям…

Думаю, це можна трошки інакше інтерпретувати. Це є нормально, оскільки ті люди не могли робити реформи. Весь Майдан не міг їх робити, лише поодинокі люди, які пішли у владу. Разом з тим, ми ще бачимо якісь демонстрації; вояки, які пішли воювати — далі воюють. Тобто люди не байдужі до країни.

Так що це є розчарування. Частково — через те, що ми хочемо бути надто швидкими. Частково — через тиск зовнішнього світу, що всі наші дії, мають тотально відповідати Конституції, існуючому законодавству. Тому уряд до певної міри є досить імпотентний, не може проводити тих реформ.

'Щоби суспільство довіряло уряду і президенту, треба, щоби воно було добре проінформоване'

З чого, на Вашу думку, уряду потрібно починати?

З корупції. Жерла корупції є різні. Найбільше в тому, що у нас є так багато різних ліцензій, дозволів, інспекцій, бозна чого. Є величезна бюрократія, яка займається тим, як створити бізнес, як правити той бізнес. Ідеш до того бюрократа, щоби то дістати — і треба помастити руку, інакше не дістанеш.

Один молодий чоловік з Одеси напрацював зі своїми колегами чудову програму про дерегуляцію. На його думку, замість того, щоби творити ще одну бюрократію, яка би воювала проти корупції, потрібна дерегуляція. Тим самим можна викоренити причину: не потрібно ліцензії — ти не йдеш і не платиш. Якщо зменшити ту бюрократію на третину, чи, може, навіть на четвертину, вона могла би працювати більш ефективно. Тоді можна заплатити тим, хто лишається, трошки більше, чим ми тепер платимо.

Що заважає впровадити цю програму в життя?

Наш міністр економіки і торгівлі почув про цього молодого чоловіка, попросив його назустріч і зразу запропонував йому стати своїм заступником. Той відмовився. Він сказав: 'Я зі своєю командою буду вашим радником, як то потрібно, але не буду заступником міністра'. Наче цей міністр сприйняв цю програму, і вважає, що то правда дуже добрий підхід. Так що намір є.

Але в уряді треба підходити до того системно. Ми повинні діяти і діяти рівночасно на цілому фронті. Інакше ця існуюча бюрократія заблокує такі дерегуляції.

Тобто, ми можемо сподіватися, що найближчим часом вона буде впроваджена?

Будемо сподіватися. Не тому, що хочемо тільки насолоджуватися життям, а тому, що можемо навіть допомагати цьому уряду. Є ще багато розумних людей, які би це робили, якби була можливість їм в який-небудь спосіб добровільно допомагати.

Як можна створити таку можливість?

Найближчим часом буде зібрання ініціативної групи 1-го грудня. Вони будуть дискутувати звернення до президента і до уряду про те, що ті мусять більше спілкуватися із людьми, із суспільством. Щоби суспільство мало довіру до уряду і до президента, а це капітально важливо, треба, щоби воно було дійсно добре проінформоване і проінформоване про правду. Коли буде більше довіри, ми, як зможемо — допоможемо.

Ви маєте можливість порівнювати відкритість різних українських президентів та урядів. На Вашу думку, нинішня влада є відкрита?

Ну, вона точно більш відкрита від влади Януковича. Але у цьому питанні були певні фази, як я можу судити зі свого досвіду як радник тих найвищих осіб. У Кравчука була відкритість, але з ним була велика трудність, бо він нічого не розумів про економіку. Наприклад, у його оточенні було троє людей, які вирішили облігації України вилити за 10 млрд доларів. Ці хлопці робили те, що мало бути жахіттям для України. Коли я їх спитав, що є гарантією тих облігацій, вони мені сказали: 'Україна'. Себто, наприклад, мафія Італії, або багаті люди нашого північного сусіда могли викупити всі ці облігації за 10 млрд, то не така вже величезна сума, і сказати Україні — якщо не можете сплатити нам ці кошти назад, то ви нам належите. Я переконував Кравчука не виступати з тою пропозицією у парламенті, не переконав. Він таки виніс ту пропозицію у Верховній Раді. На щастя у ВР було кілька людей, що розуміли про це і вони того не проголосили. Міжчасі ті хлопці зачали розпродувати ті облігації і зуміли продати кілька в Лондоні. Наш посол тоді якось їх там перехопив і ту справу закрили. Це вам приклад, що відкритий — так, але мав трохи брак знання та компетентності.

Був досить відкритий і дуже добре працював Ющенко, як був прем’єр-міністром. Фатально було, як він став президентом. Але як він був прем’єр-міністром, а Юлія Тимошенко була заступником прем’єра — то була фантастична команда. Вони зробили величезну справу. Компанії, що працювали в енергетичному секторі, погоджували між собою речі на базі бартеру. Тому вони не отримували жодних прибутків і не платили податків. Тимошенко, знаючи добре про той сектор, прийшла з такою пропозицією: маємо змусити їх переходити на монетарні транзакції. Ющенко погодився. Це рішення прийняли. І зразу прийшли прибутки, почався великий приплив доходів до бюджету. Виплатили велику заборгованість пенсій і зарплат. Почався економічний зріст — 9% росту ВВП без інфляції навіть. Це було дуже сильно.

Зі мною Кучма при першому мандаті і на початку другого був тотально відкритий. Коли прийшов Медведчук, він став зовсім іншою людиною.

Так що то коливалося. У нас нема дуже добрих, ясних прикладів, із чим порівнювати теперішній уряд.

Теперішня зв’язка 'прем’єр-президент', за Вашими оцінками, наскільки буде ефективною?

Я знаю одного і другого дуже добре. Не хочу критикувати ні одного, ні другого. Це не порядно. Але дивлячись, наскільки то довго забрало створити коаліцію — якщо робити екстраполяцію, ледве чи вони будуть працювати як команда.

Тоді який вихід для держави з такої ситуації?

Скажімо так: надіюся, що вони бодай ключові речі зможуть погодити.

Разом з тим, в уряді є досить багато компетентних людей. Було би добре, наприклад, якби ми мали скоріше Раду міністрів, і там би був голова Ради міністрів. Це звучить дивно, бо так було за Радянського Союзу. Але, наприклад, так є в Італії зараз. При Раді міністрів є дискусія, яка дозволяє гармонізувати їхні дії. Міністри виходять зі своїми пропозиціями, дискутують на рівні Кабінету, є погодження, чи добре те рішення, — робиться далі те чи інше.

Що б дав такий формат роботи?

Якщо б Кабінет діяв у цей спосіб, президенту було би легше з ним спілкуватися. Президент би не виходив з ініціативами, він погоджував би рішення, знаючи, що цілий Кабінет Міністрів їх дискутовував, себто, що уряд буде за тим.

Я пробую, радше ніж критикувати чи робити погані прогнози, сказати, що є певний спосіб виходу. Але на це треба доброї волі і треба підпорядкувати себе меті. Більше думати про Україну, а не про те, скільки хто має влади чи повноважень.

'Дуже мало потрібно, щоби українське економічне диво почалося'

Ви писали, що українці спроможні зробити економічне диво. Разом з тим, чимало експертів кажуть, що зараз економіка країни у поганому стані і Україна наближається до дефолту. На чому ґрунтується Ваш оптимізм?

Воно так трохи виглядає, що ми наближаємося до дефолту. З іншого боку, як бачимо, є договір між Міністерствами фінансів України та США, що Штати гарантують виконати кредити для України на 2 млрд. Тобто, Україна позичить в якійсь інституції 2 мільярди, і якщо вона не сплатить ці кошти, то їх мусить сплатити США. То є дуже сильна гарантія. Автоматично це полегшить Україні дістати тих 2 млрд з періодом амортизації дещо довшим і відсотком набагато нижчим, ніж якби не було цієї угоди. Євросоюз також вирішив надати Україні 15 млрд допомоги.

Тому я не думаю, що Україна прийде до дефолту. Але доки економіка зрівняється — то забере трохи часу.

Щодо економічного дива — воно дійсно може статися?

Так, у нас є для того всі дані.

Які саме?

Маємо всі потрібні природні ресурси. Маємо кваліфікованих людей. Ми з природи є працьовиті люди.

Але потрібні ще й передумови. Перше — коли з нашої праці нам дають заробити на нормальне життя. Друге — якщо є внутрішня мотивація. Людям треба дати певну волю на всіх рівнях вирішити, не що вони роблять, а як вони це мають робити, тобто — у їхній спосіб. Щоб вони відчували певну власність над своєю працею Така мотивація є фантастична.

Так що маємо зробити ясний закон про право власності, ясну судову систему і ясні правила гри. Ну і потрібно перевести багато державних підприємств у приватну власність. Хіба, зберегти ті так звані природні монополії. То дуже мало потрібно, щоби українське економічне диво почалося.

А Ви можете вказати орієнтовний термін його початку?

Я думаю, що початок може бути за два роки. Але потрібні ці передумови. Україні потрібні тотальні трансформації. Потрібно навіть змінити статус країни. Вона дійсно повинна бути унітарною державою, потрібна велика децентралізація. Треба змінювати і судову систему, і економічну. Соціальну політику також треба міняти.

На що я надіюся, що цей уряд, цей парламент, цей президент деякі реформи зроблять, і та трансформація пройде трошки легше, ніж це було б за Януковича.

Якою Україна вийде з війни з Росією?

Ми вже перетворилися з плюроетнічного народу на плюроетнічну, патріотичну українську націю. Це вже один дуже добрий результат. Я думаю, що ми вже не повернемо до того, що станемо радянськими людьми. Під тим, я би сказав, що Україна вийде очищеною. Звичайно, дуже послабленою.

Також я думаю, що в нас уже ніколи ілюзій не буде відносно того, що ми можемо бути братнім народом.

Територіальна цілісність буде збережена?

Думаю, що так. Думаю, що навіть Крим колись повернеться. Не тільки тому, що там є кримські татари, хоча це — дуже важливий фактор. А тому, що всі пригадають, що життя, коли Автономна Республіка у складі України, куди краще, ніж життя у суб’єкті РФ. То буде не мілітарна акція. То прийде з нутра.

Євгенія Мазур

4 february 2015

(0|0)

Василь Кондрат

Імена патріотів золотими літерами будуть вписані у історію нашої держави

Дорога Надіє!

Славна дочко української нації!

Особиста відповідальність за долю України змусила Тебе, сміливу і рішучу стати на захист своєї Батьківщини. Спокон віків захист рідного краю від зовнішнього ворога вважали і вважають благородною лицарською справою, гідної похвали і національної слави.

В боях за Україну впродовж уже майже півтора року згинули тисячі патріотів України, інші караються у московських камерах і полоні сепаратистів, яких так щедро підкидає нам Кремль.

Імена патріотів золотими літерами будуть вписані у історію нашої держави. Визначне місце у цій славній історії належатиме і Тобі.

Нечесним способом, за підробленими звинуваченнями, вороги тримають Тебе у імперській камері.

Вони мстять Тобі за патріотизм і рішучу відсіч всієї нації. Вони ніяк не можуть зрозуміти української душі, незламності духу, любові до української землі і рідної мови.

Вони утримують Тебе не за вбивство, бо доказано, що його не було, вони катують Тебе за Дух Твій, за Твою любов до України, її мови та її народу.

А в той час більше 50 мільйонів українців світу наповнюються гордістю, бо в особі Надії Савченко бачать спроможність української нації подолати рабство колоніальної доби.

У твоєму віці, у 33 роки, мене московська імперія, присудила до страти за прагнення вивести Україну з-під влади Москви на підставі Конституції СРСР та УРСР. Право записане і права не було – на такому лукавстві московити будували велику імперію.

Вони не знають честі, не знають шляхетності. Жодної людської гідності вони не визнають у своїх супротивників і ворогів.

Того дорога Надіє, вони не оцінять величного Твого духу, коли Ти помреш від голоду. Того задля збільшення можливості майбутньої боротьби, ПРОШУ Тебе припинити голодування!

Ти більше зробиш для України жива, ніж зробить Україні пам'ять про цей твій подвиг.

Обнімаю Тебе, Левко Лук'яненко.

27 january 2015

(0|0)

Василь Кондрат

Микола Рябчук: Неправильні українці

http://maidanua.org/... alt='Микола Рябчук' height='182' width='300'>

Микола Рябчук

Нещодавно Алєксандр Дуґін, відомий російський філософ-неофашист та, відповідно до цих та інших своїх заслуг, професор Московського університету, запропонував радикальний рецепт розв’язання затяжного російсько-українського конфлікту. «Україну, — https://pbs.twimg.co... rel='prettyPhoto[gallery1]'>написав він у своєму фейсбуці, — треба очистити від ідіотів. Геноцид кретинів напрошується сам собою… Я не вірю, що це українці. Українці — прекрасний слов’янський народ. А це — якась раса ублюдків, що з’явилася з каналізаційних люків».

Втім, вирізняє цю заяву зовсім не радикалізм. За кілька останніх років та, особливо, місяців російські інтелектуали запропонували чимало не менш радикальних засобів остаточного вирішення українського питання — http://www.russ.ru/p...>від скромної пропозицій політолога Іґоря Джадана завдати термоядерний удар по одній з українських атомних електростанцій до http://glavnoe.ua/ne...>масштабнішого заклику популярного письменника Сєрґєя Лук’яненка «розчавити гадину». Заява Дуґіна цікава насамперед як взірцева ілюстрація неспроможності російської думки сприйняти дискомфортну реальність — визнати існування реальних українців і відкинути їхній віртуальний образ, вифантазуваний росіянами за останніх кілька століть.

«Справжні» українці, відповідно до цих фантазій, — це «молодші брати», такі собі сільські кузени, дурнуваті, проте нешкідливі, скоріш кумедні — особливо у своєму фольклорному одязі та зі своїм смішним діалектом. Загалом вони милі, хоча й тупуваті, і тому потребують постійного братерського нагляду та принагідних стусанів. Більшість росіян — достоту як Алєксандр Дуґін — справді любить українців («прекрасний слов’янський народ»!), проте лише доти, доки українці слухняно погоджуются грати роль недорікуватих провінційних кузенів перед «освіченішими» й «культурнішими» міськими родичами.

Дослідники (пост-)колоніалізму порівнюють це до взаємин між Робінзоном Крузо та його вірним П’ятницею. Робінзон «любить» П’ятницю — але доти лише, доки тубілець визнає вищість свого хазяїна і не обстоює власної мови, культури й людської гідності як рівновартісних. Коли ж П’ятниця раптом заводить мову про рівність і наполягає на своєму справжньому імені, замість такого зручного для Робінзона прізвиська («хохол», «чурка» чи «п’ятниця»), він одразу ж стає у його очах божевільним, або, ще гірше, зумисне спантеличеним і зманіпульованим якимсь іншим, чужим Робінзоном — американським, польським, німецьким чи жидомасонським. Одне слово, він одразу перестає бути «прекрасним» покірним П’ятницею й перетворюється на «ублюдка, що з’явився з каналізаційного люка».

 Східнослов’янська «умма»

Російська уява створила собі українців як «малоросів» кілька століть тому — водночас із присвоєнням української території та історії й трансформацією під скіпетром Петра Першого середньовічної Московії у Російську імперію. Українські інтелектуали, що зросли в Речі Посполитій і отримали там більш-менш європейську освіту, були, природно, залучені до його модернізаційних проектів і відіграли в них ключову роль. Зокрема — саме вони встановили історичну тяглість між Києвом та Москвою (а відтак і Петербурґом) і сконструювали саме ім’я «Росія» (латинізована форма слова «Русь») на позначення цієї нової «уявленої спільноти» (а точніше — пере-уявленої з суто релігійної у державно-політичну, зі збереженням за нею квазірелігійного, сакрального символізму).

До того часу києворуська спадщина існувала у свідомості московитів радше латентно [див. Edward Keenan, On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors]. Принагідно вони апелювали до династичних, еклезіастичних чи патримоніальних зв’язків, проте націоналізація русько-православної спільноти (Slavia Orthodoxa) була цілком новочасним винаходом українських кліриків, обізнаних із тогочасними націоналізованими європейськими історіями. Саме вони створили концепт «Малої Русі» і «Великої», взорований на поширений у добу гуманізму концепт «Малої Греції» як історичного ядра та «Великої Греції» як територій обширної середземноморської колонізації.

Українські інтелектуали не мали жодних націоналістичних амбіцій — у новочасному значенні цього слова. Їхні амбіції були радше корпоративними — утвердити свою особливу роль, а відтак і статус у новому політичному просторі після того, як шмат козацької України відірвався від Речі Посполитої й уклав союз із Московією. Історична (й символічна) аналогія між Малою Руссю й Малою Грецією як Грецією найсправжнішою, найвластивішою мала забезпечити українцям центральний статус у новонароджуваній імперії, відвівши їхній землі символічну роль колиски російської/руської цивілізації. Нині, зазначимо, до подібної логіки вдається Аляксандр Лукашенко, коли стверджує, що білоруси — «ті ж таки росіяни, тільки зі знаком якості».

Давньогрецька модель, однак, досить швидко втратила своє значення, а точніше — її символізм виявився менш істотним, аніж поступ європейської модернізації, оприявнений насамперед у новій імперській столиці, а не на малоросійській периферії. Росіяни успішно монополізували спільний (за задумом українських кліриків) малорусько-великоруський проект, сповна привласнивши собі києворуську спадщину без надокучливого і загалом зайвого малоруського посередництва. У сьогоднішніх термінах це можна було б назвати рейдерським захопленням власності міноритарних акціонерів. Велика Русь передбачувано стала центральною частиною імперії, Мала Русь — її провінційним додатком, Малоросією як недо-Росією. Києворуський міф як засновницький міф імперії був інституціалізований в офіційній історіографії та імперському символізмі й утверджений на міжнародному рівні як загальновизнана, самоочевидна і незаперечна «наукова істина». Його побічний ефект виявився фатальним не лише для українців та білорусів, саме існування яких як окремих народів він перекреслив (і які великою, хоч і різною мірою інтерналізували той російський погляд на самих себе); він виявився фатальним і для самих росіян, загальмувавши й фактично затримавши досьогодні їхнє перетворення у модерну націю.

Міф «спадкоємності» Москви щодо Києва — абсолютний анахронізм для сучасного світу, оскільки він кладе суто релігійну (русько-православну) ідентичність східних слов’ян в основу їхньої квазінацінальної («цивілізаційної», в термінах Путіна) єдності й виводить із суто династичних зв’язків між київськими та московськими правителями інституційну леґітимацію Російської держави як спадкоємиці не лише Московії, а й Русі. А тим часом, http://www.worldaffa...>за дотепним зауваженням Олександра Мотиля, Росія має до Русі приблизно такий же стосунок, як сьогоднішня Румунія до Стародавнього Риму. В таких архаїчних конструкціях не лишається місця ані для розвитку модерної громадянської ідентичності, ані для формування новочасних державних інституцій замість квазіфеодальних патрон-клієтелістських. Ідеологічним оформленням цих конструкцій став «Русский мир» як своєрідна політична реінкарнація середньовічної Slavia Orthodoxa — уявленої спільноти правдивих вірних, оточеної ворожим світом язичників і єретиків. Найближчим аналогом до такої спільноти може бути мусульманська «умма» і навіть іще ближчим — середньовічна західноєвропейська Pax Christiana. Фундаментальна відмінність, однак, між нею та Slavia Orthodoxa полягає в тому, що Pax Christiana не була одержавлена/націоналізована жодною європейською нацією і жодна національна ідентичність у модерній Європі не ототожнилася примордіально із Pax Christiana і не сакралізувалась уявно через таке ототожнення.

Тим часом у Росії таке злиття конфесійної («сакральної») спільноти з державно-політичним організмом витворило архаїчні лояльності та ідентичності, які істотно ускладнюють або й унеможливлюють засвоєння новочасних цінностей та творення модерних інституцій. Невипадково сьогоднішні російські консерватори шукають зближення із найбільш реакційними, антимодерними й антизахідними силами у Європі та світі, декларуючи свою більшу спорідненість з ісламською традицією, аніж із західним лібералізмом. «У мусульманській та православній традиції, — стверджує вже згадуваний Алєксандр Дуґін, — майже все збігається. Ми так само відкидаємо специфічні аспекти секулярної, західноєвропейської, індивідуалістичної концепції прав людини». Йомуhttp://www.rferl.org...>вторує глава Російської православної церкви й один із промоторів «Русского мира» патріарх Кіріл: «Є цінності не менш важливі, аніж права людини. Це віра, моральність, святощі, Батьківщина».

Непроста емансипація

«Києворуський» міф як різновид «винайденої традиції» істотно гальмує модерний розвиток усіх трьох націй — української, білоруської та російської, котрі його тою чи тою мірою інтерналізували і тою чи тою мірою намагаються визволитися сьогодні з-під його деструктивного впливу. Міф посилює — і, своєю чергою, сам посилюється доволі потужними антизахідними силами, котрі всіляко підкреслюють засадничу «інакшість» міфологізованої/ есенціалізованої східнослов’янської/ євразійської/ православної цивілізації й відкидають начебто «невластиві» їй цінності та інституції, включно з поняттями прав людини, громадянської ідентичності та ліберально-демократичної національної держави на противагу домодерній патримоніальній імперії. Православно-східнослов’янська «умма» виявляється надзвичайно сприятливою для такого відторгнення, консервуючи натомість домодерні структури, звичаї та інституції. Понад столітнє протистояння між слов’янофілами й західниками є лиш частковим відбиттям фундаментальнішого протистояння цивілізацій та відповідних іднтичностей у новочасній Росії — як і тою чи тою мірою в новочастій Україні та Білорусі.

Українці — в силу низки історичних причин — просунулися найдалі з-поміж усіх трьох східнослов’янських народів у напрямку емансипації (виокремлення і визволення) від русько-православної «уявленої спільноти». Це проявляється, зокрема, у значно вищому, ніж у сусідів, рівні політичного плюралізму та рішучому спротиві авторитарним тенденціям, що в Росії та Білорусі увінчалися врешті встановленням «султаністських» режимів, характерних для більшості постсовєтських країн. З іншого, однак, боку різний рівень емансипації — майже повний на Заході і мінімальний на Сході — обумовлює внутрішні тертя в Україні та її вкрай нерівномірний і непослідовний розвиток. Захід куди рішучіше намагається покінчити з совєтською спадщиною як чужою/колоніальною й реалізувати модель посткомуністичного розвитку, продемонстровану західними сусідами. Схід тим часом виявляє відчутну прив’язаність до совєтських символів, цінностей та способу життя і підтримує переважно авторитарну, «євразійську» суспільну модель, характерну для Росії та Білорусі.

Ця ідеологічна поляризація досить виразно корелює з тими чи тими реґіонами, спонукаючи багатьох коментаторів розглядати Україну як поділену або й розколену країну, де «Захід» і «Схід» не лише синекдохічно уособлюють несумісні цінності, настанови та орієнтації, а й репрезентують різні етнічні та мовні ідентичності (українська/україномовна versus російська/російськомовна). Реальна картина, проте, є значно складнішою. По-перше, між міфологізованими «Сходом» і «Заходом» є величезний доволі амбівалентний реґіон Центральної України, який пом’якшує крайнощі й затушовує контрастні відмінності. По-друге, і «Схід», і «Захід» своєю чергою складаються з надзвичайно різноманітних субреґіонів зі своєю часом вельми виразною специфікою, що робить загальну картину ще більш заплутаною й гетерогенною. І нарешті, по-третє, оскільки найголовніший, найпідставовіший український поділ має ідеологічний характер, то корелює він насамперед із цінностями (і ціннісно забарвленими ідентичностями), а не з мовою чи етнічністю респондентів, хоча й тут кореляція є суттєвою. І все ж ідеться саме про кореляцію — статистично значущу, проте не жорстко детерміновану залежність, як це буває у справді розколених (мовно, етнічно чи релігійно) суспільствах. Ідеологічний/ціннісний поділ проходить усередині всіх реґіонів і всіх соціальних та етнокультурних груп — хоча й різною мірою. Серед усіх корелятів реґіональний чинник залишається поки що найсуттєвішим, тимчасом як два інші чинники — мова й етнічність — поступилися в останнє десятиліття за своєю вагомістю чинникам віку й освіти. Вірогідність емансипації з русько-православної «умми» людей овіченіших і молодших є істотно вищою, ніж людей старших та менш освічених. Хоча жоден чинник — ні вік, ні освіта, ні етнічність, ні мова, ні реґіон, ані, зрештою, будь-яка їх комбінація — не дають стовідсоткової ґарантії, що респондент виявиться прихильником «євразійської», «панслов’янської» України чи, навпаки, України «європейської».

 «Дві України» — ревізія?

Оцінити відносні розміри «двох Україн» (а точніше — публічну підтримку для двох відповідних проектів) можна на підставі кількох найважливіших загальнонаціональних голосувань, що з огляду на обставини набували значення не лише політичного, а й, сказати б, цивілізаційного вибору. У грудні 1991 року 90 відсотків виборців проголосували на референдумі за незалежність, проте лише четвертина з них підтримали того самого дня на президентських виборах кандидата від демократичної опозиції, відомого правозахисника і колишнього політв’язня В’ячеслава Чорновола. Дві третини проголосували за колишнього секретаря ЦК КПУ — виразний сиґнал, що тільки меншина хотіла радикального розриву з совєтським минулим на користь європейського шляху розвитку. Більшість тим часом проголосувала за нову Україну як продовження старої — з переважно тими самими інституціями та кадрами.

Через 13 років «європейська» Україна перемогла нарешті совєтську у драматичній Помаранчевій революції, проте отримана перевага виявилася занадто малою, хиткою і врешті фатально змарнованою в дріб’язкових політичних міжусобицях. Наприкінці 2013-го засаднича несумісність двох українських проектів вилилась у нову кризу — після скандальної відмови президента Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом і його ще скандальнішого повороту в бік інтеґрації «євразійської». Євромайдан ознаменував перемогу демократичної України над авторитарною, перемогу проекту України європейської й десовєтизованої над проектом України євразійської-неосовєтської. У травні 2014-го вперше за всі роки незалежності всі основні кандидати на президентських виборах репрезентували проєвропейську платформу. Їхні проєвразійські, совєтофільські та панслов’янські суперники, що теж брали участь у виборах, отримали в сумі сім відсотків.

Соціологічні дослідження підтверджують істотний ціннісний зсув, що відбувся в українському суспільстві — почасти у зв’язку з внутрішніми процесами та поступовою дифузією західних цінностей та ідей, а почасти й у зв’язку з російською аґресією, яка каталізувала драматичний розкол на Донбасі, але й водночас консолідувала українське суспільство в усіх інших реґіонах (поза окупованим Кримом). У липні 2014 року 86% опитаних http://www.ratinggro...>у загальнонаціональному дослідженні назвали себе «патріотами України» — на 12% більше, ніж у подібному опитуванні з квітня 2012 року, попри зниження цього показника на Донбасі з 76% до 69. Втім, навіть на Донбасі лише 10% опитаних заявили, що не вважають себе «патріотами України» (на чотири відсотки більше, ніж загалом по країні), — не надто висока цифра для реґіону, що буцімто всуціль охоплений сепаратистськими настроями.

У квітневому 2014 року http://www.iri.org/s...>опитуванні, проведеному іншою полстерською компанією, лише 16% російськомовних громадян України («співвітчизників», у термінах Путіна) висловили згоду на те, щоб російська армія їх «захищала». У п’яти областях міфічної путінської «Новоросії» (Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській) за російськими «миротворцями» тужило http://zn.ua/UKRAINE...>від 4 до 7% опитаних. І лише у Донецькій, Луганській та Харківській областях цей показник виявився удвічі вищим, проте й там його зрівноважив відсоток готових протистояти російській аґресії зі зброєю в руках — що, власне, й підтверджує нині їхня участь у добровольчих батальйонах.

У найновішому на сьогодні http://opros2014.zn....>опитуванні, проведеному у грудні 2014 Київським міжнародним інститутом соціології в усіх реґіонах, крім окупованого Криму та частини Донбасу, кількість охочих привітати російські війська в Україні або й до них приєднатися впала до нуля у Херсонській і Дніпропетровській областях та в неокупованій частині Луганщини, і лише в Харківській та Донецькій областях охочі залишилися — відповідно 7 та 4% опитаних. Натомість в усій путінській «Новоросії» кардинально зросла кількість готових зустріти російську аґресію збройним опором — від 16% у неокупованй частині Луганської області до 66% на Миколаївщині. І тільки в Донецькій області кількість готових збройно протистояти російській армії залишилася на рівні 4% — тобто приблизно такою ж, як і кількість готових ту армію привітати. Прикметно, однак, що абсолютно в усіх реґіонах, включно з самим Донбасом, респонденти рішуче не погодилися з тезою, що Україні краще було б позбутись Донбасу. На Донбасі (неокупованому) тою чи тою мірою цю пропозицію прийняло лише 16% опитаних, в усіх інших реґіонах — 5–7%.

Безумовно, всі ці показники засвідчують консолідацію суспільства перед зовнішньою загрозою та зростання патріотичних настроїв. Так було і в Північній Америці, і в Південній у часи національно-визвольних воєн, коли і креольське, й абориґенне населення цих колоній виявляло місцевий патріотизм і спільно боролося проти домінування заокеанських метрополій. Так було, зрештою, і в Україні 1991 року, коли 90% жителів цієї квазі-республіки проголосували за її незалежність. Одночасні вибори президента були, однак, тим лакмусовим папірцем, який показав принципові ідеологічні, ціннісні та ідентичнісні відмінності в українському суспільстві — ті відмінності, що істотно ускладнили й загальмували розвиток України в наступні десятиліття і, ймовірно, ще довго будуть його ускладнювати.

Російська аґресія справді консолідувала українське суспільство й відсунула вбік його внутрішні суперечності, проте жодною мірою їх не усунула. Зміна ціннісних настанов та орієнтацій — процес надзвичайно повільний, тож наївно було б сподіватися, що в Україні все швидко і кардинально зміниться під цим оглядом. http://www.radiosvob...>Нещодавній скандал довкола телеканалу «Інтер», який заповнив свою новорічну програму російськими поп-зірками відверто українофобського штибу, є на позір дрібним, проте показовим прикладом внутрішньої поділеності суспільства саме в ціннісному (а заразом і в ідентичнісному плані — адже всі ідентичності так чи так пов’язані з певними цінностями). Проблема, яка унаочнилась, полягає не в цинічній «рейтинґовій» політиці того чи того каналу, а в готовості значної частини населення толерувати й мовчки схвалювати таку політику.

Відносний успіх проросійських партій у південно-східних областях України в останніх (жовтень 2014) парламентських виборах і їхня абсолютна перемога на Донбасі (в його не окупованій поки що частині) теж ставлять під сумнів реальний масштаб консолідації суспільства та наявних у ньому ціннісних змін. Попри те, що загалом в Україні лише 8% http://opros2014.zn....>опитаних вважають події на Донбасі «громадянською війною, спровокованою Києвом», на Харківшині таку думку поділяють 20%, на Одещині — 32%. Ще 38% на тій-таки Харківшині схильні вважати це «геополітичною війною між Росією та США на території України».

Проєвропейська, проатлантична орієнтація українців за останні півтора року справді відчутно зросла. Гіпотетичний вступ України в ЄС у згаданому опитуванні підтримали 60% (проти — 30%) респондентів; котроверсійну пропозицію вступу до НАТО, яку в попередні десятиліття підтримували заледве кільканадцять відсотків громадян, сьогодні підтримують http://www.gfk.ua/ua...>за деякими (найоптимістичнішими) даними 52% (не підтримують — 19%). Слід, однак, пам’ятати, що істотне поліпшення всіх цих показників не в останню чергу зумовлене відсутністю в українському політичному полі та у відповідних соціологічних опитуваннях двох найбільш панслов’янських і совєтизованих реґіонів — Криму й (половини) Донбасу.

Агонія «Русского мира»

Щоб затримати Україну у сфері впливів Росії, раціональним кроком Кремля мало б бути не загарбання Криму й Донбасу, а навпаки — долучення до України ще кількох глибоко совєтизованих територій, на кшталт Кубані, Курщини та Воронежчини. З одного боку, всі українські націоналісти були б щасливі прийняти ці данайські дари, а з іншого — панування Партії реґіонів з усіма її януковичами було б надійно забезпечене в Україні ще на багато десятиліть.

Путін обрав протилежний шлях, ставши, скріш за все, жертвою власних меґаломанських ілюзій та багатосотлітньої російської міфотворчості на українську тематику. Надто довго він, схоже, повторював мантру про те, що росіяни та українці — це майже один (або й зовсім «один») народ, що Україна — це штучне утворення, і що «Русский мир» — це окрема й настільки приваблива для сусідів цивілізація, що вони всі самі до неї радо прилучаться за першої сприятливої нагоди.

Декотрі й справді прилучилися — переважно тому, що ніколи й не відлучалися. Більшість, проте, лишилась на місці і навіть узялася за зброю, щоб якось від тої нахрапистої «цивілізації» захиститись. Коли б Путін мав кращих радників, то знав би, напевно, що й креоли в Латинській Америці були «майже тим самим народом», як іспанці в Іспанії, проте це не завадило їм відокремитись від Мадриду. І що англомовність зовсім не перешкодила воякам Північноамериканських штатів дати під зад таким самим англомовним воякам її королівської величності. І що всі держави на світі, крім, можливо, деяких острівних, — це цілком штучні утворення, включно з такою химерою, як «Російська Федерація», котра насправді і не федерація, і не російська, не кажучи вже про приналежну їй дивовижу з назвою «Калінінградська область».

Путін, як і його ідеолог Дуґін, здається, не може ніяк збагнути, куди ж поділися вимріяні ним і всією російською цивілізацією українці — «прекрасний слов’янський народ», схожий як не на Гоголя  з його «поющей и пляшущей Малороссией», то принаймні на «поющую и пляшущую» Вєрку Сердючку. Ще важче збагнути, звідки взялись замість них ці жахливі «ублюдки» — «укропи» й «жидобандерівці», що цілком не по-братському відправляють російських солдатів назад до їхнього «Русского мира» у цинкових домовинах. Тут так і кортить відчинити навстіж «каналізаційні люки» власної підсвідомості — як це зробив, скажімо, відомий пропутінський кінорежисер Нікіта Міхалков. У травні він виклав в інтернет істеричне послання до одеситів, поставивши їм на карб тюхтійство і зрадництво, тому що вони не пішли за Донбасом і не повстали за «Русский мир» супроти київської «хунти».

«Куди і навіщо вводити російську армію? — http:////life.pravda...>риторично запитав він. — Кого рятувати і захищати?… В місто, де мільйон мешканців живе звичайним життям [і лише] тисяча добивається визволення невинних поранених? Що російська армія забула в бaндерівському місті, де з бaндерівцями воює мізерна меншість? Росіяни ніколи не прийдуть у місто, де можна пройти бaндерівським маршем! Росіяни приходять лише тоді і туди, де їх зустрічатимуть триколорами і квітами, як визволителів. А щодo вас, одесити, росіяни мають серйозні підстави сумніватися. Ви росіяни чи ні? Доведіть!»

Архаїчна імперська свідомість, схоже, не припускає, що чимало етнічних росіян цілком може бути політичними українцями (естонцями, американцями), а тим більше, що російськомовні українці залишаються як правило українцями, достоту як англомовні ірландці — ірландцями. Для такої свідомості не лише українці, що відпали від «Руского мира», є «неправильними» («якась раса ублюдків»), а й модерні, байдужі до цієї міфологізованої архаїки росіяни.

«Ассимиляция русских, — http://sputnikipogro...>пише Єґор Просвірнін, один з молодших і тому, можливо, проникливіших за Дуґіна ідеологів російського неофашизму, — уже достаточно далеко зашла на Украине, где мы можем видеть этнических русских с петлюровскими флажками, изрыгающих проклятия жителям Крыма, и потому Украина нуждается в аннексии (или как минимум разрушении для остановки процесса украинского нацбилдинга) в первую очередь. Крики местного русского населения “Но нам же никто не запрещает говорить на русском!” не следует принимать во внимание, как не следует принимать во внимание крики пленных русских, которых гнали перед собой на штурм крепостей монголо-татарские орды. Они во власти чужой государственной воли, прямо враждебной нашей нации. Эта воля должна быть разрушена».

Це, здається, і є програма російсько-українських відносин на найближчі десятиліття. Протягом двох попередніх століть ця програма зводилися до виведення свійської породи «правильних українців» за допомогою Валуєвських указів, Голодоморів, Ґулаґів та енкаведистських трійок. Тепер те саме робитимуть за допомогою псковських десантників та навантажених зброєю «гумконвоїв». «Неправильні українці» будь-що мають стати «прекрасним слов’янським народом». Або ж — «геноцид кретинів» і далі за текстом, добре знаним із ближчої й віддаленішої історії.

Путін, звісно, розумніший за Дуґіна і Просвірніна. Проте вони — відвертіші. І тому «неправильним українцям» варт уважніше слухати не його, а їх.

15 january 2015

(0|0)

Василь Кондрат

Павел Шелков:Путин начал гибридную войны против Европы

Все граждане свободного мира, все мы скорбим вместе с Францией по жертвам расстрела Charlie Hebdo, убитым полицейским и заложникам во Франции. Но не стоит забывать о том что одновременно идёт не на час не прекращаясь начатая Владимиром Путиным гораздо более масштабная и страшная война против Украины удачно названная «гибридной» где уже погибло более 5000 человек и миллионы жителей Луганской и Донецкой областей превратились в беженцев. Эта гораздо более масштабная война в значительной степени ведётся силами дисперсионно террористических подразделений спец служб России, а собственно войсковые части РФ привлекаются по мере необходимости.

С высокой долей вероятности то, что произошло во Франции это открытие путиным «второго фронта» гибридной войны на территории Европы и других демократических стран. Какие факты свидетельствуют в пользу этого утверждения и какие могут последовать дальнейшие события за этим чудовищным террактом.

Как и в любом преступлении всегда нужно смотреть кому это выгодно и какие цели это преступление преследует. Наиболее заинтересованной страной в терактах во Франции безусловно является не мифическая Аль Каеда, про которую уже очень давно не слышно, а именно путинская Россия которая развязав войну с Украиной оказалась в критической ситуации международной изоляции и экономического коллапса который последует скоро если санкции в ближайшее время не отменят. Очевидно, что Владимир Путин не сможет вывести войска с Украины без потери лица и власти, что для него смерти подобно, а цивилизованный мир их не отменит без вывода войск с Украины. Публично оскорблённый в Австралии загнавший себя в исторический тупик и жаждущий мести злобный карлик решил разрубить гордиев узел противоречий с Западом типично чекистскими методами которые кстати он уже давно отрабатывал сначала в России, а потом применил в Украине — начать террористическую атаку против ЕС используя агентуру в мусульманских экстремистских организациях. Если мы оглянемся на 15 лет правления путина то увидим, что с момента его прихода к власти на подрыве жилых многоэтажек в Москве и Волгодонске и чудовищной войны в Чечне практически не было года когда в Москве или других городах России не совершались массовые теракты причём не против полиции, чиновников или военнослужащих, а именно против мирных граждан. Имеется очень большое количество доказательств, что за всеми этими страшными терактами стояло отнюдь не мусульманское подполье, а специально обученные и подготовленные спецподразделения и их целью являлось создание в России атмосферы постоянного страха и неуверенности граждан, что поддерживало популярность президента мачо. В последних терактах спецслужб перед вторжением в Украину произошедших в Волгограде когда были взорваны автобус, троллейбус и вокзал в конце 2013 года уши конторы уже откровенно торчали отовсюду и оказались препарированы специалистами и выложены в интернете.http://skyfootman.li... target='_self' rel='nofollow'>http://skyfootman.li...tml http://www.aboutru.c... target='_self' rel='nofollow'>http://www.aboutru.c...0/

http://berkut77.live... target='_self' rel='nofollow'>http://berkut77.live...tml

Во всех этих терактах естественно обвинили мифических приверженцев джихада из Дагестана, причём все они как всегда были уничтожены при штурме, но так же как в Париже Шериф Куаши один из них в осаждённом доме в Дагестане перед штурмом «успел передать исчерпывающую информацию о причастности их группы к терактам в Волгограде». Так что признания Шарифа во Франции калька с отработанной конторой десятилетиями в России технологии заметания собственных следов и перевода стрелок в нужном направлении.

В начале 2014 года я через друзей уже знал, что боевые подразделения профессиональных убийц диверсантов из России с тяжёлым вооружением заброшены в Донецкую, Луганскую и Харьковскую область и через 3 месяца там начался мятеж спланированный Кремлём и Лубянкой. Не смотря на то что мы предупредили своих друзей в Украине  об этом сценарии возможно нам не поверили  и отстоять удалось только Харьков где к нашей информации отнеслись наиболее серьёзно.

И вообще вся эта история с реинкорнацией Аль Каеды, боевиками с гранатомётами в центре Парижа мистическим образом уходящим от преследования, а потом захватывающими заложников многим русским до боли напоминает то, что десятки раз происходило в России. Если ещё и добавить к картинке предотвращённых спецслужбами Франции подрыв метро в Париже который должен был случится за день до нападения совпадение в Москвой 100%. Ещё одним косвенным подтверждением реальности сценария дестабилизации ЕС через диверсии  со стороны  радикального мусульманского подполья является полученная мной  в октябре 2014 г  месяца назад информации о том, что путин после отказа КНР финансировать газовую трубу отдал приказ агентуре в преимущественно мусульманских районах Китая провоцировать беспорядки против центральной власти КНР! Думаю спецслужбы Китая смоги предотвратить теракты подобные случившимся в Париже, ну и бороться с терроризмом проще в авторитарной стране где права человека не настолько ценятся как в Европе.

Стоит вспомнить, что в период русско-чеченской войны в страны ЕС и Канаду хлынул поток беженцев из Чечни получивших политическое убежище. Думаю любому профессионалу понятно, что это было идеальное время для засылки агентуры спецслужб завербованной среди мусульманского подполья задачей который стало внедрение в радикальные мусульманские организации этих стран и получение над ними контроля. Франция оскорбившая путина с отказом отправлять Мистрали и всегда бывшая слабым звеном НАТО за счёт исторических связей с Россией оказалась идеальной жертвой террористической атаки. Что особо символично за день до теракта Олланд заявил о желательности снять санкции с России и тут же получил теракт, что лишний раз свидетельствует как опасно идти на сделку с дьяволом.

Если спецслужбы Запада не проведут превентивных арестов террористической сети опирающейся на грязные коррупционные деньги из России отмытые в ЕС высока вероятность новых терактов в городах ЕС и Канаде, США думаю справятся с угрозой новой «гибридной войны». Ну а несомненной целью преследуемой организаторами этих чудовищных преступлений против граждан демократических стран является их дестабилизация, что должно по мнению Кремля отвлечь их внимание от войны в Украине. Ну а Кремль тут же вбросит своего «Троянского коня» отказ Европы от санкций в отношении России в обмен на «руку помощи» России в предотвращении мифической исламистской угрозы, очистив от нафталина давнишнюю идею мистической роли России как спасителя Европы от исламского джихада. Ну и министр Лавров который безусловно в курсе откуда ростут ноги у всей этой истории завтра будет проливать крокодиловы слёзы по невинно убиенным ужасными мусульманскими террористами журналистам и приносить «искренние соболезнования народу Франции».

Искренне надеюсь, что чудовищные планы большого террора и перенесения гибридной войны в Европу получится предотвратить!

http://pshelkov.live...>http://pshelkov.live...

12 january 2015

(0|0)

Василь Кондрат

Час людожерів

7 january 2015

(0|0)

Василь Кондрат

Степане Андрійовичу, дозвольте доповісти

Вже пройшло трохи більше півстоліття як Ваша армія втратила Вас – свого керівника. Знаю, багато чого не знаєте. Тож, доповідаю.

За ці 50 з ґаком років шо вас нема, розвалилася, не без участі українців (хі-хі), людиноненавистницька імперія, проти якої Ви боролися – Україна стала Незалежною.

Проте імперська сутність Росії не зникла. Пройшло 23 роки напівсамостійного життя, ми мали революцію гідності, антиколоніальну за своєю суттю. Після скидання колоніального російського губернатора Україна опинилась знову на порозі війни. І не повірите – знову з Росією. Роздираємий внутрішніми протиріччами, Ваш народ зумів налагодити свою справжню, і як завжди народну армію. Але, є одне але, Степане Андрійовичу, якщо раніше Ви бились там – чорті де, аж на Західній Україні то зараз, Ваші війська стоять далеко вже за Києвом – куди, я вірю, Ви мріяли увійти. Тепер Ваші війська аж біля Луганська та Донецька. Раніше, під час Вашої боротьби на Заході, місцеві допомагали Воякам, носячи їм їжу та кожухи, щоб ті були ситі та одіті. Смію Вас запевнити, Провіднику – нічого не змінилось. Тільки тепер не тільки Західна, але й Центральна, Північна, Південна та трохи так-так Східна Україна також одягає та обуває своїх воїнів. Різні камуфляжі, бєрці, тепловізори (це така штука через яку вночі видно тепло яке випромінюють москалі і їх так простіше відправляти до Вас) все це допомагає українським бійцям у цій війні.

І у війську Вашому поповнення – натовпи чоловіків за Великої України в лавах полків та батальйонів. Велика частина з них російськомовні, пане Степане, та для нас це не має значення, тай ми розуміємо що це тимчасове для народу явище.

Російське Хуйло (це так не дуже ласкаво ми називаємо чергового їхнього генсека), так от хуйло думало що дійде до Дніпра, а може й вірило, що візьме Київ та воно отримало вогневого ляпаса від української армії та добровольчих батальйонів, що почали швидко формуватись для відбиття атаки.
Наше, бандерівське, військо Провіднику, валить москалів під все тима ж прапорам що й ви – жовто-синім та червоно-чорним. І тут як бачите нічого не змінилось.

Колись, в ваші часи ходила думка, що поки ціла Москва Україні не мати спокою. Степане Андрійовичу, ми теж, через стільки років це розуміємо. Від Луганська до Ужгорода ми зрозуміли свою сутність та єдність, якої мабуть ще не було в нашій історії.

Вас до речі, Степане Андрійовичу, до сих пір бояться в Росії. Про Вас знімають більше тб програм в Росії, ніж в Україні, вами лякають дітей. Саме слово-Бандєрівці до сих пір вживлює жах в московитів.

Я, провіднику не знаю чим воно все це закінчиться, проте я впевнений, що ми відібємось від навали. Вступимо до НАТО та ЄС та назажди порвемо з Московщиною. Знаю, праці та пошуків саміх себе ще багато, проте ми вже на вірному шляху.

Дякуємо що надали нам цей поштовх в свої роки.

https://www.facebook...>Vitalik Vivchar, ІЦ “Майдан Моніторинг”

2 january 2015

(0|0)

Василь Кондрат

Новини інформвійни: Про православну джинсу

Інститут масової інформації одним із пріоритетів своєї діяльності вже біля десяти років бачить боротьбу з замовними матеріалами, званими джинсою. Як відомо, «заказуха» буває політичного і економічного характеру. Іноді політична межує із відвертою пропагандою, як це було помітне в джинсі Партії регіонів передмайданного та початкового Майдану періоду, коли соратники Януковича намагалися переконати українців у тім, що з Росією буде краще, ніж підписавши Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Проводячи моніторинг джинси на сайті УНІАН, експерти ІМІ надибали ще один тип джинси – релігійний. Причому, це той випадок, коли матеріали зведені в одну рубрику і представляють точку зору однієї сторони – УПЦ МП та окремо РПЦ.

Ще кілька місяців тому на УНІАН була рубрика «Релігія», і під її маркою виходили з періодичністю в кільканадцять хвилин «руськомірські» новини без жодної позначки. Зі своїх джерел ІМІ стало відомо, що ці новини виходять на платній основі, але про це ніде не написано. У вихідних даних УНІАН маємо запис, що «Матеріали з позначками “PR”, “реклама” і в рубриці “Вікно” публікуються на правах реклами та відповідальність за їх зміст несе рекламодавець». Після зауваги з боку ІМІ у розмові з редактором рубрики «Релігія» розпалася на кілька, – беру в лапки, бо, приміром, за останні два місяці в підрубриці «Іудаїзм» у ній з’явилося аж три новини, в рубриці «Інші християни» за всю осінь шість новин, у рубриці «Іслам» 13 новин. Головна рубрика – «Православ’я», друга за обсягом – «Католицизм», у ній новини з УГКЦ та світової РКЦ.

Прикметно, що новин про УПЦ КП, або УАПЦ нема ані в «Православ’ї», ані в «Інших христянах»,  тож тепер матеріали УПЦ МП (без зазначення МП, як це вигідно даній структурі), як теж РПЦ виходять під рубрикою «Православ’я». Що не заважає їм потрапляти в головну стрічку новин. Тепер по суті. Як на мене, рубрика «Православ’я» на УНІАН у сьогоднішньому вигляді це перекладені українською (і то не завжди) новини прес-служби РПЦ, розбавлені внутріукраїнськими тієї ж структури. Їх наповнення – на 90% служіння Русскому міру та його символам. Я би їх порівняв із розповсюджуваним у київському метрополітені «Православним календарем» за 5 грн, «освященном в Кієво-ПєчорскойЛаврє», де практично відсутні українські ікони – за винятком святих печерських та Почаївської Богоматері (в залежності від року).

Судіть самі. Спершу заголовки: «У Санкт-Петербурзі відкрився VIII міжнародний фестиваль християнського кіно «Невський Благовіст»»; «18 листопада Православна Церква молитовно вшановує пам’ять святителя Іони, архієпископа Новгородського»; «Виставка «Православна Русь. Моя історія. Рюриковичі» триватиме в Москві до 23 листопада»; «20 листопада Православна Церква згадує набуття мощей преподобного Кирила Новоєзерського»; «З 24 по 27 листопада в Москві пройде ХІХ фестиваль православних фільмів “Радонеж”». Як на мене, це елемент ідеологічно-інформаційної війни Москви проти України та її тотожності, проплачений на українському сайті, що належить – здавалося б – патріотично налаштованому губернаторові Дніпропетровщини Ігорю Коломойському.

Тепер пройдемося по суті інших новин. З проаналізованих мною новин за один тиждень з 19 по 25 листопада виявилося чимало скерованих на локалізацію прецеденту підписання 13 листопада у Рівному меморандуму про створення помісної церкви в Україні. Новини рубрики «Православ’я» на УНІАН підводять під думку щодо політичного тиску на двох єпископів УПЦ МП, канонічний характер лише однієї церкви – УПЦ МП, та критикою «так званого» Київського патріархату. Коли єпископи Рівненський та Острозький і Сарненський та Поліський відізвали свої підписи під меморандумом, УПЦ МП на роз’яснення, і щоб забити гвіздок у меморандум, присилає в УНІАН розмову з головою інформвідділу УПЦ МП Кліментом (Вечерею), єпископом Ірпінським. Останній стверджує, що «Україна отримала свою Помісну Церкву раніше, ніж державну незалежність», спираючись на надання автономії УПЦ МП патріархом Алєксієм ІІ у 1990-му році. Не більше і не менше. Про дотримання основних журналістських стандартів у цих новинах годі говорити – представлення другої точки зору, збалансованість подачі матеріалу, повнота, точність, відокремлення фактів від коментарів – усього цього немає й близько.

Наостанок про моральне і навпаки. УПЦ МП повідомляє про свої харитативні акції, які відвідування інвалідів у Боярці, роздачу їжі для безхатьків в столичному Гідропарку чи навіть, як в Сумській єпархії церкви – збір коштів на бронежилети для Сумського батальйону в АТО. Проте цілковитим цинізмом виглядає позиція очільників церкви щодо конфлікту на Донбасі. Якщо свого часу лише один представник УПЦ МП – Георгій Коваленко, ще перед виборами нового митрополита осмілився на повіну заявити про те, що Кримська єпархія УПЦ МП підпорядкована Київській митрополії, і більше нікому, то тепер вчитаймося в риторику. Глава УПМ МП Митрополит Онуфрій звертається російською до пастви Луганської єпархії з нагоди 70-ліття її заснування: «Дорогие братья и сестры! Перед лицом испытаний сохраняйте единство между собой, пребывайте в послушании у ваших пастырей и, в особенности, держитесь своего архипастыря — владыки Митрофана». Митрофан (Юрчук)наприкінці листопада нібито освятив знамена ЛНР, проте встиг від цього відмежуватися. Займає нібито нейтральну до конфлікту позицію, але в інтерв’ю для ІТАР-ТАСС не міг не прокоментувати, що після «майдану» на Західній Україні почастішали випадки захоплень храмів структурами УПЦ КП (чи не після відмов священиків УПЦ МП відспівувати загиблих в АТО солдат ЗСУ бува самі громади приймали рішення відмовитися від послуг московських попів?). І взагалі, «Пока раскольники не осознают ущербность своего поведения, трудно надеяться на возможность компромисса».

Онуфрій закликає слухати пастирів УПЦ МП на Луганщині. Єпископ Горлівський і Слов’янський Митрофан (Нікітін) запитує у зверненні, «як визначити, який дар ми отримали від Бога?». На перший погляд, єпископ намагається розбудити у вірних можливості, яких вони на цей час у собі не підозрювали. Але чи ж не краще запитати у своїх священиків, як повелися вони в час конфлікту на Донбасі? Де засудження дій о. НіколаяФоменка, та його співвірників о. Віталія, «казачьегобатюшкі», чи о. Олега який, за розслідуванням журналу «Фокус», освячував автомати терористів, коли поруч із собором Святого Духа у Слов’янську було замордовано чотирьох молодих баптистів представниками «Русскойправославнойармии»? До чого ці всі проплачені публікації, якщо ви не спроможні на християнське вибачення?

****

Більш ніж півмісяця серед топ-новин рубрики «Православ’я» на УНІАН є фоторепортаж «У Києво-Печерській лаврі посвятили в кадети ліцеїстів молодших курсів Київського військового ліцею». До нього кілька питань: чи є в Україні «кадети» (дослівне значення – молодші офіцери, але в російській традиції, як подає російська вікіпедія, «неофициальное именование воспитанников суворовских военных училищ» і «одно из принятых у красноармейцев на юге России в годы гражданской войны именований противостоящих им белогвардейцев»)? Друге питання: чому вихованців ліцею ім. Богуна (у новині лише одна згадка про це ім’я, про «богунівців» не пишуть, так розумію, добре що хоч «суворовцями» не назвали), посвячують у основній обителі УПЦ МП?Всіх поголовно, чи були винятки (римо-католики, греко-католики)? Якщо було винятки, то чому про це не написано в новині? Чи може в ліцеї ім. Богуна духівники – усі з УПЦ МП та Лаври? Усе це відбувається тут – під носом у влади, котра прирікала «жити по-новому». Православна джинса на УНІАН і «кадети» висвячені руськомирськими попами в ліцеї ім. Богуна. Новий міністр інформаційної політики, кум віруючого УПЦ МП президента України Петра Порошенка вочевидь проінформований про ці всі факти?

Роман Кабачій, “День” ,

28 december 2014

(0|0)

Василь Кондрат

Аллан Левітов: Свежие разнарядки кремлетролей – «сорвать мобилизацию любой ценой»

Почему и зачем:

План кремля довольно прост.
1) Устроить в Украине третий майдан.
2) Сместить легитимную власть (и либо установить хунту либо устроить гражданскую либо, и что скорее всего, – и то и другое). И превратить Украину в “failed state”.
3) Вследствие выполнения п. 2 добиться от Запада восприятия РФ в качестве «партнера по урегулированию украинского кризисна». Добиться снятия санкций.
4) Вследствие выполнения п. 2 – на корню пресечь народные волнения в России («Видите, как хохлы домайданились? У них теперь война, хаос и жрать нечего»)
https://www.facebook...>https://www.facebook...

А при чем здесь мобилизация? – спросите вы.
А вот при чем: без участия вооруженных сил на стороне «протестующих» третий майдан будет представлять собой клоунаду – дефиле пенсионерок с плакатами «долой МВФ» и горстка маргиналов с петардами. Все.

А вот для того чтобы задействовать в протестах ВСУ кремль пытается:

1) «Обрабатывать» наших бойцов через социальные сети (сообщества вконтакте «Дембель» и т.д.) – помните демарш нацгвардии под АП?
2) «Обрабатывать» бойцов через некоторых волонтеров (увы, среди волонтеров тоже есть не совсем наши люди. Которые, привозя бойцам теплую одежду – все же работают не на Украину. А просто добиваются личного расположения бойцов. К сожалению. К большому сожалению. Правда, Леша Арестович?)
3) «Обрабатывать» бойцов через агентов влияния непосредственно в частях. По нашей информации, такие тоже есть.

Но главное! ВСУ должны ОЗВЕРЕТЬ без ротации. Надо, чтобы их НЕКЕМ и НЕКОМУ было подменить. Мессиджи, которые будут использовать кремлетроли для работы с призывниками, следующие:

1) Пусть сначала отслужат политики/сынки олигархов/судьи/ваш сосед с третьего этажа.
(На самом деле у нас даже НАРОДНЫЕ ДЕПУТАТЫ служили. Тетерук, Семенченко, Парасюк – другие. У нас сын Президента служил в зоне АТО. Поэтому гнилые отмазки «не пойду, пока не пойдет вот тот судья/депутат/прокурор» – это ТРУСОСТЬ и гнилые отмазки. «Не буду делать укол, пока мама тоже его себе не сделает». Стыдно).

2). Войну усторили «алигархи» [sic!], чтобы отмыть деньги/уничтожить патриотов/провести геноцид украинского народа.
(Это будут крайне ватные вбросы с легким флером шизофрении. Ни один психически здоровый человек не поверит, что Коломойский якобы договорился с путлером, чтобы тот оккупировал Крым и повел танки на домбас). Кстати, здесь троли будут часто использовать, каг бэ нейтральную, фразу сатирика Дж. Карлина «ЛЮБАЯ война – это когда богатые зарабатывают деньги на смерти бедных» .
Команда ?#?IPSO? ?#?Trollbusters? хотела бы предостеречь кремлетроллей от цитирования подобной херни на мероприятиях посвященных памяти героев УПА. Т.к. могут побить. Больно.

3) Мессидж: «Солдатыживутвнечеловеческихусловиях!» Воды нет. Еды нет. Воздух кончился. Караул!!
(Помните гулявшее по сети фейковое фото с «замерзающими ВСУ» – которое на самом деле было сделано в 2009? Так вот этого «добра» будет больше. Проверяйте производителя. 10 раз подумайте – один раз репостните)

4) Наступление будет ЗАВТРА! Вернее, сегодня. Вернее оно уже идет и захватили переход Чоп.
(Т.о. кремль попытается запугать призывников. Не так давно, команда “Информ Напалм” выявила яркого автора таких вбросов.
https://www.facebook...=439284259552786&set=a.178562518958296.1073741826.100004136469370&type=1&theater
Оказывается Питер – это уже тоже домбас ).

Уверен, мы выстоим. Мы не поддадимся на провокации и подменим наших Героев!
Как и всегда, путлер не учитывает в своих планах самое главное – он не учитывает Украинский Народ!

ПРОШУ РЕПОСТ

#IPSO #Trollbusters

P.S. По непроверенным данным кремлетролям таки-порезали бюджеты и некоторых посокращали. Свято наближається!

Источник

28 december 2014

(0|0)