Сталінські репресії в селі Берегомет.

Спогади Марії Давидівни Тодорюк, доньки репресованого Давида Купчанка з Берегомета.


...Важко згадуватитой чорний день, який запам'ятався мені на все життя. До нас прийшла секретар сільської ради з незнайомим чоловіком (говорив по-російськи) і запитала моєї мами Марафти Тодорівни, де мій чоловік. Мовляв, з ним хоче поговорити ось цей незнайомець.
Мама відповіла, що ненько косить на своєму полі конюшину (батько займався власним господарством, мав 7 га поля, 1 га лісу). Мама хотіла послати мого брата Нестора, аби покликав батька, але незнайомець відказав, що краще буде, аби його відвели до батька.
відтак Нестор розповідав, що коли вони прийшли в поле, то незнайомець сказав батькові, що зним хоче бачитись начальник залізничної станції в Орошанах.
Батько нічого не підозрюючи, запитав чи не можна купити коси в магазині, що в Орошанах, бо хлопці вже підросли і могли б йому допомагати в полі. Незнайомець відповів, що коси є лише потрібно мати при собі гроші. Батько взяв з дому гроші, документи. Щоправда мати запитала батька, чи не бажає він переодягнутися в чисту сорочку, але батько відмовився від пропозиції і сказав, що сорочка, в якій він був у полі, ще чиста і він іде не в гості, а на станцію і звідти назад.
Попрощався. Це були останні слова до нас від батька. За селом їх чекала автомашина і батька повезли в Орошани.
Того півдня, а відтак і ніч для нас були дуже довгими. Ми всі чекали повернення батька. Але вранці до нас прибігла дружина Дмитра Леонтюка і сказала, що нпшого батька і її чоловіка заарештували за те, що вони любили і боролися за вільну Україну.
...Мама поклала в торбинку харчів, одяг і пішла до Чернівців. Від мами нічого не прийняли для тата, а також відмовили у побаченні з ним. Відтак мама ще багато разів ходила до Чернівців. Згуста ночувала під тюрмою, аби лишень один раз побачити свого чоловіка. І таки дочекалася: одного разу бачила як переводили його з райвідділу міліції в тюрму. Він тільки встиг махнути рукою. Але що хотів сказати, для нас залишилося загадкою і до сьогодні.
Мама зосталася з трьома дітьми. Старший син Нестор (1921 р.н.), Георгій (1924 р.н.), і я, Марія (1928 р.н.). Пошила нам торбинки, склала в них одяг, насушила сухарів і не одну ніч, вчувши, що в селі є "чорний ворон", ми ночували в кукурудзі, в полі, під деревами.
Після війни мама написала листа до Генеральної Прокуратури СРСР, до Києва, аби взнати долю нашого батька. Нам повідомили, що наш батько Давид Георгійович Купчанко, 1898 року народження, відбуваючи покарання, помер 31 січня 1942 року в Свердловській області..
Пізніше від знайомих, друзів батька ми дізнались, що це дійсно правда. З Кіцманя в тій самій тюрмі, де перебував батько, був єврей Шварц. Йому дозволили останній раз попрощатися з другом з Берегомета. Відтак всіх пиерлих кинули на сани і вивезли. Куди? Ніхто не знає...
Не обминуло нашу сім'ю горе і під час війни. Брат Георгій загинув на фронті, визволяючи Польщу в 1944 році. Брат нестор повернувся з війни. Був важко поранений у праву ногу і праву руку. Працював учителем у Реваківській та Берегометській сільській школах. Я працювала в колгоспі. Бо хоч вчилася в школі добре, але подовжувати навчання далі не мала змоги. Зараз, перебуваючи на пенсії, щоденно прошу Бога, аби ті страшні часи ніколи не повернулися, аби діти зростали біля батьків.