Надеюсь, эта информация поможет моим землякам глубже заглянуть в историческое прошлое нашего села. 

23. Храми Недригайлівщини   (http://www.nedry.info/history/23.html)

            Костянтинівські церкви

В 1828 році збудована і освячена Костянтинівська церква. Вона стоїть за селом край польового шляху на підвищенні правого берегу Сули. Внаслідок розташування в зоні найвищої композиційної активності церква домінує в ландшафті, її добре видно з віддалених видових точок.У середині XVІІ ст. неподалік Костянтинова стояла парафіальна дерев`яна Василівська церква. 1780 року, коли власником села був граф Іван Олександрович Головкін, за указом київського  митрополита Василівську церкву розібрали й на її місці коштом І.О.Головкіна спорудили нову дерев`яну церкву Успіння Богородиці з бічним вівтарем св. Василя Великого. Через 46 років без відомих причин цю церкву зламали і на її місці за кошти вже іншого власника села графа Юрія Олександровича Головкіна збудували цегляний храм у  класичних архітектурних формах, освячений у серпні 1828 року. У 1930-х роках церкву закрили й до кінця радянської доби використосвували як колгоспну комору. Біля церкви були поховані власник маєтку граф Ю.Головкін та його спадкоємець Є.Голіцин. Обидва склепи були зруйновані і пограбовані в роки революційних подій та громадянської війни 1917-1922 роках.
Церква має об`ємно-просторову структуру, традиційну для української сакральної архітектури, проте дещо трансформованому під вливом класичних розпланувально-просторових схем. Храм тридільний, однобанний, збудований «кораблем». Напевне, за задумом замовника Ю.І.Голіцина, який займався морськими справами при царському дворі тодішньої Росії. За характером архітектурних форм Успенська церква близька до типу храму-пам`ятника. Муровна вона з місцевої цегли на вапняно-піщаному розчині ланцюговою системою. На фасадах по цегляних профілях штукатурним ліпленням були виконані вишуканого рисунку карнизні тяги з сухариками. Західна і східна арки стягнуті парними залізними затяжками. На деяких вікнах збереглися первісні ковані залізні грати ромбовидного рисунку. Протягом радянської доби первісні дахи були втрачені.
Церква в Костянтинові, не зважаючи на часткові втрати й руйнування, є рідкісною за цільністю образу й досконалістю композиції архітектурною пам`яткою пізнього провінційного класицизму. Тут органічно поєднано традиції украЇнської церковної архітектури зі стильовими рисами загальноімперського класицизму та певними впливами романтизму.
В 1892 році в Костянтинівській церкві службу Божу правив Георгій Вікторович Затворницький, допомагали йому псаломники Данило Харламович Яременко та Анатолій Сафронович Братишевський. Підлога в церкві, на відміну від інших, де, як правило, дощана або з керамічної плитки, майстерно викладена кругляками з дерева, які відповідали одне одному як за формою, так і за розмірами. Перед входом до церкви розташований паперть. В притворі знаходилися миряни, які вивчали істини віри та правила християнського благочестя. У ньому молилися і ті, хто за найтяжчі гріхи тимчасово відлучалися від причастя святих Таєн Христових. В середній частині храму під час богослужіння стояли і молилися чоловіки праворуч, а жінки ліворуч. У східній частині храму на підвищенні знаходився вівтар. Перед ним праворуч та ліворуч - півчі та читці. Тут же стояли церковні хоругви, які виносилися з храму під час хрестних ходів.
Іконостас являв собою дощану стіну, прикрашену іконами, які розташовувались горизонтально в кілька рядів. Вшанування їх суворо визначено. Праворуч - образ Спасителя, ліворуч - Божої Матері. За іконою Спасителя - Пресвята Богородиця. Далі розміщали святі лики тих, кого особливо шанували в нашій місцевості. Збоку правого ряду іконостасу знаходилися одностворні двері. Вони вели до жертовника. Через них виносили святе Євангеліє, святі дари, Животворний хрест і святу Плащаницю у визначені моменти богослужіння. Через них виходили диякон і священик для здійснення кадіння, виголошення промови.

Дзвіниця, була побудована дещо пізніше церкви, теж із цегли.  За розмірами значно менша за церкву, але далеко вища за неї. Шістнадцять дзвонів різних розмірів, розміщених на дзвіниці, скликали мирян на богослужіння, повідомляючи їх про радісні та недобрі новини. Від Божого храму майстерно виготовленими з білого мармуру східцями можна було спуститися аж до річки Сули. По них у визначене свято носили святити воду.
Щороку в десяту п`ятницю після Великодня всі миряни Костянтинівського приходу, а це значить жителі «деревни Березняки и местечка Константиновъ Крестовымъ ходомъ шли къ часовне, где когда-то обновилась была чудотворная икона Божіей Матери, неизвестно теперь где находящейся...» Це свято переходило у  всенародне гуляння. Загальна кількісь мирян приходу становила у 1892 році становила 1169 осіб. За рік в них народилося 29 дівчаток та 43 хлопчики, померло 48 душ, зареєстровано 26 шлюбів.

На території садиби святині була побудована церковна сторожка та будинок для церковного притчу. Божому храму належало 78 десятин. З них 6,5 дес. під садибою, 17,5 дес. лісу та 54 дес. ріллі та пасовищ. Священик тоді за рік отримав 90 карбованців плати, псаломщики - по 27 карбованців.

 Суспільної землі у мирян налічувалося близько 1 тисячі десятин. «Общественного выгона у крестьян собственников с.Константиновъ Курмановской волости 13 дес. 1538 кв. саж.; у козаковъ, по плану, 64 дес. 1300 саж., но они его запахали и пользуются лишъ крестьянским. Полевая земля в нихъ въ 3-х сменахъ. Дальше поле въ 5 верстахъ. Поля бугроватые. Почва глинистая. Есть небольшой участок заливного сенокоса около р.Сулы. Поля удобряют, иначе урожая не бываетъ. Скотъ пасутъ по выгоне, толоке, стерне и по неудобнымъ местамъ (провальямъ). Некоторые хозяева отдаютъ скотъ на выпасъ в экономию, плата по 5 руб. Отъ  штуки рабочего скота за все лето, и по 3 руб. - за гулевой, ри экономическомъ пастухе».В 1901 році настоятелем Божого храму Успіння Богородиці стає молодий священик Микола  Ананійович Комарицький, який на відміну від попереднього отримував заробітної плати за рік 300 карбованців. Беззмінним церковним старостою протягом багатьох років є селянин Іван Іванович Федина. Потім було побудовано ще один притчовий будинок, а в церковній сторожці знаходилась бібліотека. Церковно-приходська школа розміщалась у власному будинку і церковно-приходського попечительства. Добавилося на початок ХХ ст. в церкві і прихожан. По звітності за тоді було 630 жінок і 613 чоловічої статі. У 1910 році в самому лише Костянтинові у 186 господарствах проживало 1103 душі.

Останнім батюшкою Костянтинівської святині був Іван Діятолович, який після закриття церкви поселився в Березняках, де і помер з голоду в страшному 1933 році. Неодноразово пограбований, знедолений, як і його священик та прихожани, храм з роками став приходити в непридатність.

Будівлю в 1990 році було досліджено  заслуженим працівником культури України, членом-кореспондентом Української академії архітектури Віктором Васильовичем Вечерським і включено до Зводу пам“яток історії та культури України, поставлено на державний облік як пам“ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охоронним номером № 300-СМ

Хоружівські церкви

На зламі ХVІІІ та ХІХ ст. Хоружівка була досить заселеним пунктом. Майже в 900 дворах налічувалося понад 4,5 тисячі жителів. Займалися вони здебільшого  землеробством, тваринництвом. Хоча були тут і ремісники, ткачі, шевці, ковалі.В 1797 році в селі було завершено будівництво дерев`яної Катеринівської церкви з дзвіницею. До приходу належало 2524 особи. Церкві мала 48,5 десятини  землі, на двох з яких розміщалися церковні споруди. В 1899 році на зміну священику Петру Івановичу Богдановському, який віддав службі Божій майже 50 років свого життя, прийшов Олексій Федотович Греченко. Псаломниками в свій час служили Олександр Олексійович Величко, Олексій Стефанович Гонтаровський, з 1901 року - диякон Іван Федорович Богдановський. З 1855 по 1911 рік віддав церковній службі псаломник «и стихаръ с 1856 года» Іван Олексійович Рибка. Церковні справи на початку 20 століття вів староста селянин Микита Корнійович Ворона. Заштатним псаломником вважався Олександр Олександрович Величко.
Через сім років хоружівці неподалік існуючої побудували нову церкву, яку освятили  на Михайла 1804 року, а тому й назвали Божий храм Архангело-Михайлівським. Ця церква також була дерев`яною з такою ж і дзвіницею. Зведена на кошти генерал-аншефа Степана Степановича Стрекалова. Постільки хоружівські церкви були недалеко одна від одної, «на одномъ посте», то церковна сторожка у них була спільною. В ній розміщалися: бібліотека, школа грамоти і церковно-приходське попечительство. В будинку псаломника знаходилося земське училище.

Окремо існувала жіноча школа грамоти. Церкві належало 50 десятин і 1846 квадратних сажень землі. Майже на двох десятинах знаходилися церковні будови. Священик Архангело-Михайлівського храму Аврамій Григорович Димаров, який обіймав цю посаду з 1877 року і до приходу до влади більшовиків, за рік отримував 140 карбованців платні. Псаломники Семен Григорович Димаров, Микола Федорович Браташевський та диякон Олексій Кирилович Вакулинський (в Хоружівці з 1888 року) отримували зарплату відповідно по 53 та 36 карбованців за рік. Про надходження церковного старости селянина Івана Васильовича Єщенка відомості не збереглися. До цього приходу у 1894 році належало 1160 осіб чоловічої та 1201 особа жіночої статі.

В обох хоружівських церквах за цей рік було зареєстровано  шлюб 48 молодих пар (майже 100 весіль!), народилося в селі 236 дітей. За цей час померло 185 селян. Здебільшого діти до одного року, люди похилого віку, є й літнього, молоді. До цього часу Хоружівка понад 100 років виконувала функції волосного села. Тож в центрі його знаходилася квартира урядника і будинок для волосної старшини. В селі його жителі користувалися послугами 5 магазинів (лавок) та шинку. Кожної неділі відбувалися базари. Торги на ярмарках проходили: 25 березня, 24 червня, 6 серпня та 24 листопада (за старим стилем). В користуванні селян на той час знаходилося близько 5 тисяч десятин землі.
У записах статистичного бюро Полтавського  губернського земства Роменського повіту (до нього тоді належала Хоружівка) зустрічаємо запис за 1878 рік «с.Хоружевка. По выписи уездного землемера, в общественном владении состоить: выгона 41 дес. 505 саж., под проездом (6 саж. ширины 12 дес. 916 саж., под провальями, горами и глинищами 7 дес. 594 саж., под водою и кладбищем 6 десятин 2189 саж. Выгонами пользуются все без различия, под баштан никогда не отдавались: по ним пасут только свиней и гусей и они служат для прогона скота. Прежде уходило много хозяев на переселение за Дон, с половины 80-х годов стали уходить в Томскую губернию и вследствии этого передают свои наделы другим лицам, с согласия и приговора общества, по 60-70 рую за дес. и с обязателством получившего надел выплачивать выкупные и другие платежи; прежде платили и по 100 руб., а теперь много народу уходит и покупать некому по бедности. Полевая земля всех 5 обществ в трех сменах, с обязательной ежегодною толокой. В каждой смене есть яры, совершенно ровных полей нет. Почва черноземная. Сенокосов и лесов нет. Полевая земля в общинном владении, переделов земли со времени выдачи уставной грамоты не было. Рабочий скот и овец пасут на толоке, а гулевой отдают на выпас в соседние экономии, с платою деньгами по 5 руб. за годовика или третьяка за все лето или на отработок: вывезти своего навоза 40 возов на владельческое поле; некоторые для этого покупают навоз на стороне, плате по 10 коп. за воз. Общественного дохода с шинка получают 170 руб. в год и с лавок 40 руб. в год. Деньги эти идут на уплату жалованья сельской администрации».

На цей час в 901 будинку села проживало 5165 жителів. Але і враховуючи річний приріст села 45-55 осіб, на 1901 рік в Хоружівці населення зменшилося на 253 особи. Недорахувалися й 64 господарських двори. На це в значній мірі вплинуло переселення хоружівців до  малоосвоєних земель Сибіру та Далекого Сходу. Люди йшли на пошуки кращої долі і життя.

В Хоружівці «в 1886 году сооружен памятник, отлитый из цинка, в Бозе почившему Императору Александру ІІ, по ходотайству хоружевских сельских общин, в память освобождения их от крепосной зависимости».

На жаль, пам`ятник царю Олександру ІІ, так само як і Архангело-Михайлівська та Катеринівська церкви у Хоружівці, були зруйновані з приходом у село Радянської влади. В акті відділу управління Роменського Окружного виконкому від 24 травня 1923 року у списках про ліквідацію печаток забраних із церков округу знаходимо «список печатей изьятых из учреждений и обществ в виду их ликвидации, уничтоженных комиссией.... медная печать Екатерининской церкви с.Хоружевки». Того ж дня також були знищені «Три медных печати Покровской церкви с.Томашовки, медная печать Николаевской церкви с.Красной Слободы, Александро-Невской церкви с. Березняки», Введенського храму с.Кулішівки, Миколаївської та Михайлівської церков с.Коровинці, Георгіївської церкви с.Сакуниха, «медная печать и каучуковый штамп Косьмы-Демьяновской церкви с.Беседовка, две медных печати Архангело-Михайловской церкви с. Гриневка».  
Всього згідно акту 24 травня 1923 року в Роменському округу було знищено 82 (вісімдесят дві!) різних мідних, залізних, каучукових церковних печатки. Лише в сусідньому містечку Смілому було конфісковано в Успенській, Покровській, Миколаївській та Преображенській церквах 6 печаток. На жаль, на цьому влада не обмежилась. З сільських святинь по-бандитськи вигрібалися цінні церковні речі. Але це був лише початок…

Не може залишитися поза увагою в Хоружівці комплекс шкільних будівель, зведений ще на початку минулого століття на рівній ділянці у центрі села. Усі три корпуси тоді будувалися одночасно. Згідно  задуму замовників Роменського повітового відділу народної освіти, Хоружівської волосної управи, архітектора, при фінансовій підтримці місцевих меценатів, одне навчальне і два житлових приміщення, поставлено посеред шкільного  подвір`я в ряд, перпендикулярно до головної вулиці. Найближче до шляху стоїть навчальний корпус, звернений до неї причілком. Усі будівлі цегляні, одноповерхові, прямокутні в плані. Серед них значними розмірами й пластичною розробленістю фасадного  декору вирізняється навчальний корпус. Житлові корпуси, в яких первісно містилися квартири вчителів, значно менші, зі скромнішим декором.
Навчальний корпус збудовано за житловим проектом, що використовувався на початку ХХ століття: корпус прямокутний у плані, з ризалітами на чоловому й тильному фасадах. Капітальними стінами й перегородками він поділений на п`ять класів та учительську, які згруповані довкола видовженого холла, що слугує одночасно комунікаційним вузлом та рекреацією. Чоловий фасад симетричний, тривісний. Бічні вісі акцентовано двовіконними ризилітами. Вхід - на вісі чолового фасаду. Мистецький ефект тодішніх майстрів створює дворядний зубчастий карниз, що дає активну орнаментальну тінь при сонячному освітленні. Загалом будівля дуже масштабна, має вишукані пропорції та добре знайдену міру декоративності форми, що наближає її до витворів народного мистецтва.
Комплекс будівель сільського училища в Хоружівці є рідкісним за збереженістю й високими мистецькими якостями зразком цивільної архітектури українського села початку ХХ століття. Над дослідженням цих будівель у 1990 році працював кандидат архітектурних наук, лауреат Державної премії України в галузі архітектури В.В.Вечорський. Їх включено до зводу пам`яток історії та культури України. Нині вони використовуються як навчальні корпуси Хоружівської середньої школи. У них у свій час навчалися учні, чиї імена пізніше стали знаними не лише в Україні, а й за її  межами: письменник, заслужений діяч мистецтв України, заслужений працівник культури Білорусії, лауреат премій ім.П.Тичини, ім.П.Артеменка, ім. М.Коцюбинського, ім. М.Хвильового, ім. Олександра Олеся, кавалер багатьох  орденів та медалей, Почесних грамот Президії Верховної Ради України, Білорусії, Чувашії Олекса Якович Ющенко, генерал-лейтенант бронетанкових військ, Герой Радянського Союзу Володимир Нестерович Кашуба, повний кавалер орденів Слави Василь Павлович Ситенко, Герой Радянського Союзу Василь Трохимович Цис, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат республіканської премії ім. М.Островського з фізики, член-кореспондент Академії педагогічних наук України Юрій Іванович Горобець та інші.

У цій школі навчався і видатний український політик і державний діяч, Президент України Віктор Андрійович Ющенко, його брат народний депутат Петро Андрійович Ющенко. Їх батько Андрій Андрійович тривалий час був директором цієї школи. Мати  Варвара Тимофіївна  також працювала в цій школі вчителем математики.
Понад десять років тому з ініціативи братів Ющенків у селі Хоружівка вирішили відновити Божі храми. Село заслуговує на це! Тож непроста ділянка роботи дісталася отцю Геннадію (в миру Геннадій Сергійович Коробейник), коли він прибув сюди на роботу. Під майбутню святиню тоді було закладено лише фундамент. На молитву, послухати Слово Боже від батюшки у 1994 році люди збиралися у колишній їдальні на території школи. Але будівництво ішло інтенсивно. До його освоєння залучався й отець Геннадій - постійні відрядження, доставка будівельних матеріалів, вирішення різних питань. Зведення храму велося за кошти родини Ющенків при допомозі агрофірми «Хоружівка», місцевої сільської ради та  пожертвувань прихожан.

- Буваючи в різних місцях України при вирішенні проблем на спорудженні храму, доводилося зустрічатись з різними людьми, - розповідає настоятель храму Андрія Первозванного отець Геннадій на сторінках районної періодики. - І всі вони, дізнавшись, що послуги потрібні для церкви, докладали усіх зусиль аби допомогти. А ще коли скажеш, що храм будується в рідному селі Ющенка, то взагалі підтримували, як рідних. Віктора Андрійовича люди дуже любили, хоч він і був в опалі тодішньої влади.
Настав довгожданий, не лише для хоружівців, день. На відкриття храму Андрія Первозванного 20 вересня 2000 року сюди їхали з усього району і не тільки. Раніше 2 церкви в селі розділяли хоружівців на 2 приходи річкою. Новозбудована церква об`єднала всю громаду в єдине. З цією метою її верхній храм освячений на честь Андрія Первозванного, а нижній - на честь святої Катерини і Архистратига Михайла.
Новозведеному храму колишній житель хутора Дарагановий Хоружівської сільської ради, ветеран праці, народний цілитель, знана і шанована в районі людина Василь Сергійович Литвиненко передав сорок власновиготовлених ікон. На вічну пам`ять.

Гринівська церква

Письмова згадка за Гринівку відноситься до 1665 року. Саме тоді це село було подароване царем Олексієм Михайловичем Києво-Печерській Лаврі, на прохання архімадрита Гізеля. Інокентій Гізель був досить освіченою людиною. 1642 р. закінчив Києво-Могилянську академію, навчався за кордоном, був професором і ректором. З 1656 року архімадрит. Його батьківщина - містечко Сміле сусіднього Роменського району. На батьківщині намагався бути якомога частіше. Тут був його будинок. Кімната, в якій він  перебував найдовше, була вимазана із середини воском. Тут він писав наукові філософські праці «Мир з Богом людині», «Синоптис». Тож і звернувся він до царя-батюшки, аби той віддав у підданство Лаври його рідне містечко і навколишні села. Прохання Гізеля, як відомо, було виконано. Про це свідчить текст царської грамоти:

«Пожалували ми нашої царської величності богомілля із Києво-Печерського монастиря архімадрита Інокентія Гізеля з братією, що в нинішньому 1665 р. бив чолом нам, великому государю.., що Печерський їх монастир від ворогів весь розорений без остатку, а маєтності, які були до того монастиря, всі попалені, а зараз їм харчів і одягу взяти немає де, і служби Божої відправляти нізащо.

А тому нашої царської величності гетьман і боярин Іван Брюховецький то того їх Печерського монастиря дав містечко Смілую із селами Чернеча Слобода, Томашівка, Гринівка, Беседівка, дати нашої царської величності сверхувальну(?) грамоту.
І ми, великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Великої і Малої і Білої Русі самодержець, Києво-Печерського монастиря архімадрита Інокентія Гізеля з братією пожалували - містечко Смілую з чотирма селами Чернеча Слоблда, Томашівка, Гринівка, Беседівка до Печерського монастиря надати повеліли.
І по нашій государевій милості архімадриту Інокентію Гізелю з братією тим містечком володіти і прибутки всякі імєть, окрім козацьких дворів і земель та угідь до тих маєтків, доки вотчинні їх села на тому боці Дніпра після розорення не відбудуються.
А як відбудуються, тоді то містечко указали ми, великий государ, взяти на нас, великого государя».Але, як бачимо з подальшого розвитку історичних подій, ці села, в тому числі й Гринівка, міцно закріпилися за Києво-Печерською Лаврою. Влітку 1739 року, Собором Києво-Печерської Лаври у Смілянському маєтку було засновано священне намісництво, якому був підлеглий ще й  Омбишський монастир (с.Омбиш Борзнянського району, Чернігівської області) Тепер, щойно утвореній, так званій  смілівській лаврській волості було підпорядковане духовенство всіх смілянських церков, а також сіл Чернеча Слобода, Томашівка, Гринівка, Беседівка та ще села Буровка (Лебединського повіту), Шилівка (Диканського), Омбиш (Ніжинського), Радичівка (Коронського повіту).

В 1779 році у Гринівці вже було 26 дворів козаків (52 хати), підпомічників - 25 дворів (37 хат), підданих Києво-Печерській Лаврі - 54 двори (86 хат). Останні - піддані - були підселені в Гринівку після отримання Лаврою цього села. До того часу це було виключно козацьке поселення без «казенныхъ крестьянъ».

У 1859 році в Гринівці (на річці Хустці і Воловиці) вже проживало в 191 будинку 1644 особи. Це без врахування оточуючих хуторів. В Якименках, Нелинах, Бардаках, Поповичах, Острівному, Мельниках, Москаленковому, Хрещатику, Серединому мешкало близько тисячі жителів. Лише в х.Повіреному в 20 оселях жило 147 чоловік, в Панченковому - 138, Керасіровому - 69, Закроївщині - 78 душ (10 дворів).
В 1888 році за гринівцями значилося 29 дес. 2230 кв.саж. в трьох наділах по окраїнах села, вигону. Служив він їм для прогону худоби та випасання малих телят, поросят. «У казенныхъ крестьянъ земли, приобретенныя въ личную собственность отъ козаковъ, превышаютъ площадь надельную».  Орну землю селяни через кожних три роки перерозподіляють на ревізійні душі. Сінокоси ж доводилося перерозподіляти щорічно «вследствіе ихъ разнокачественности и стремленія къ управленію ими».
Козацькі і селянські землі були розділені на 4 сівозміни, 3 толочних і одну степову. Толочні навкруги села, а степова - на кордони з Харківською губернією, «въ 9 верстах отъ села. Казенная надельная земля находится около с.Хрещатика, верстахъ въ 18 пашется ежегодно. Степная смена ровная, а остальные бугроватые, прорезаны многими балками и въ годы, богатые весеннею водою, обвалы заносят посевы глиною. Почва на ровных местах черноземная, а по ярамъ и буграмъ глинистая. Земля есть очень плохая, удобрятъ ихъ необходимо, что и делаютъ. У козаков по ярамъ и балкамъ, а у казенных кр-нъ около р. Бышкини есть болотистые сенокосы. Лес мелкий, дровяной: липа, осина, орешникъ. Скотъ пасуть по лесамъ глубокою осенью, когда опадаетъ листъ, считая, что тогда скотъ деревьевъ не портитъ. Иные хозяева продаютъ скотъ на зиму, особенно телятъ».

В цей час до Архангело-Михайлівської церкви прибув священик Феофан Михайлович Павловський, псаломником був Іван Іванович Яновський, посада пономаря була вакантною. До приходу, крім Гринівки, належали три хутори - Луценків, Панченків, Острівний. В чотирьох населених пунктах проживало 1136 осіб жіночої та 1089 чоловічої статі. Народилося у них за рік 51 хлопчик та 48 дівчаток, взяли шлюб 24 молодих пари, померло 82 мирян.

Церкві на той час належало 33 десятини землі. Під церковною садибою було зайнято 5 дес. 800 саж. кв. В будинку для притчу розміщалася бібліотека, церковно-приходська школа грамоти. В селі на той час знаходилася волосна управа та лавка.
Із церковного звіту за 1901 рік бачимо, що особливих змін за останні десять років не відбулося. Церковним старостою на той час був селянин Григорій Іванович Мовчан.
У 1910 році в Гринівці в 185 будинках проживало 1177 осіб. В 102 оселях жили козаки, в 77 - селяни різних найменувань, в 1 - євреї, в 5 - «привилегированные».
В 1912 році в центрі села, неподалік від церкви у глибині подвір`я було побудовано за типовим проектом 1-4 комплектних училищ для Роменського повіту, цегляну сільську школу. Ця будівля є цікавим зразком провінційного модерну на селі. Її включено до зводу пам`яток історії та культури України й поставлено на державний облік як пам`ятник архітектури.

Незабаром відзначатиме свій 125-літній ювілей Гринівська церква св.Михайла. Побудована з дерева, стоїть вона на підвищеному рівному місці в центрі села, неподалік від вулиці на земельній ділянці, яку займає нині місцева школа.
Дерев`яна Михайлівська церква у с.Гринівка відома з 1747 року. У 1883 р. замість неї звели нову дерев`яну на цегляному підмурку, що й збереглася донині. Первісно вона була хрещатою, одноверхою, з дзвіницею на західному фасаді. Під час активного наступу на богослужіння радянської влади в 1930-х роках верхній ярус дзвіниці та світловий восьмерик з верхом зруйнували. Службу в церкві припинено в 1965 році. І з тих пір до кінця радянської доби в ній містився шкільний спортзал. І лише в роки незалежної України, в кінці другого тисячоліття гринівці та жителі навколишніх сіл взялися за відбудову Божого храму. Фінансували реставраційні роботи сільгосппідприємства імені Кірова (с.Гринівка), «Колос» (с.Томашівка), «Мир» (с.Беседівка), «Прогрес» (с.Маршали). Ще не завершилися ремонтні роботи, а отець Анатолій в 1994 році вже розпочав проводити у церкві Богослужіння. Урочисте відкриття реставрованого храму відбулося.

Основне ядро храму п`ятизубне, хрещате. Центром композиції є широкий восьмерик, до якого прилягають гранчастий вівтар і рамена. Обабіч вівтаря є гранчасті зрубики жертовника й дияконника. будівля має скромний декор, виконаний у формах так званого єпархіального стилю другої половини 19 століття: прямокутні вікна мають дощану лиштву з трикутними сандриками. Підвіконна частина стін, відокремлена профільованою тягою, омальована дошками вертикально в стик, решта площин ошальовані горизонтально. Карнизи прикрашені наскрізним різбленням. Ідеологічно домінуючі частини будівлі виділені незвичайними формами віконних отворів: маленьке п`ятикутне віконце в східній грані вівтаря, видовжені п“ятикутні вікна в діагональних гранях центрального восьмерика. Північний та південний причіпки, завершені трикутними щипцями, акцентовані мотивом біфорія. На західному фасаді зберігся чотириколонний ганок оригінальної форми.

Церква складена з соснового брусу на цегляному потинькованому підшурку. Підлога з дощок. Дахи щипцеві по дерев`яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Михайлівська святиня в Гринівці є характерним взірцем церковної будівлі єпархіального стилю в річищі неоруського напрямку історизму останньої чверті ХІХ століття, що вирішена скромними засобами, проте дуже професійно. Ця будівля також досліджена в 1990 році В.В.Вечерським і включена до зводу памяток історії та культури України і поставлена на державний облік з охоронним № 298-СМ.

Митрофанівський храм

З-поміж тих святинь, які збереглися в районі, не зважаючи на їх варварське знищення місцевою владою за часів радянського режиму, заслуговує на увагу церква святого Митрофана в Недригайлові. Вона також, як і Костянтинівська та Гринівська, охороняється державним законом як пам`ятка архітектури й містобудування місцевого значення з охоронним номером 295-СМ. Над її дослідженням теж займався дослідник історичних міст України В.В.Вечерський.

Мурована однобанна церква міститься на південній околиці Недригайлова. Її силует потрапляє на вісь шляху, що веде з Липової Долини до Недригайлова. До вулиці церква звернена чоловим західним фасадом. В оточенні одноповерхової садибної забудови та та двоповерхових колишніх заводських корпусів вона є досить імпозантною містобудівною домінантою.

Вперше однойменна дерев`яна церква була збудована в 1858 році, як кладовищенська. 1907 року за кошти недригайлівської купчихи М.І.Калугіної на місці дерев`яної почали будувати муровану церкву, яку освятили в 1913 році. Невдовзі в цій церкві було поховано і саму Марію Іванівну (поховання зруйноване в перші роки дикого розгулу більшовизму). Богослужіння в ній було заборонено в 30-х роках минулого століття. Під час Великої Вітчизняної війни тут знову розпочав свою роботу священик. Але в 1962 році працівникам місцевого райкому партії вдалося переконати отця Миколу  відмовитися від святого сану. Храм було закрито. Про необ`єктивні приводи для зняття з реєстрації в 1960 році Митрофанівської православної громади в Недригайлові свідчать документи, які збереглися в архіві обласного управління у справах релігій:
«Реєстраційна справа Митрофанівської церкви смт Недригайлів»:«Заключение
Уполномоченого Совета по делам русской  православной церкви при Совете Министров СССР по Сумской области.На снятие с регистрации Митрофановской религиозной общины в пос.Недригайлове Сумской области.В 1932 году религиозная община в пос.Недригайлове распалась, а занимаемое общиной кирпичное здание церкви местными органами власти было передано райпотребсоюзу.В период временной немецкой оккупации территории Сумской области религиозная община вновь возобновила свою деятельность, незаконно заняв для молитвенных целей здание райпотребсоюза...
В результате улучшения атеистической пропаганды в поселке многие верующие на протяжении 1959-1960 г.г. порвали с религией и прекратили посещать церковь.
На основании изложенного прошу поддержать мое заключение о снятии с регистрации религиозной общины в пос.Недригайлове...Уполномоченный Совета Е.Валахов».
Звичайно, такі дії викликали незадоволення у людей. Суцільним потоком до різних інстанцій йшли скарги. Три листи написали віруючі Митрофанівської громади до М.С.Хрущова з проханням відмінити рішення місцевих органів влади і не закривати церкву. Ось один з них:«Вх. 2462 від 15.08.62 р.Дорогой Никита Сергеевич!
... У нас под большим устрашением забрали ключи, открыли церковь, вывезли все имущество в с.Кулешовку... Просим Вас дать по этому делу свои указания. Ф.Олейник, Г.Мозговой и другие».Після довгих місяців мовчанки, нарешті, віруючі отримали ось таку відповідь:

«Ваши три заявления, адресованный  Председателю Совета Министров СССР тов. Н.С.Хрущову, рассмотрены. Сообщаем, что решение исполкома областного Совета депутатов и Совета по делам русской православной церкви является окончательным и пересмотру не подлежит.Зам. председателя исполкома Сумского областного Совета депутатов трудящихся А.Денчик».Коментарі після ознайомлення

родина

Библиотека украинской литературы в Москве сохранила и пополнила коллекцию книг и документов

Активная поддержка со стороны правительства Москвы позволила Библиотеке украинской литературы в столице России не только сохранить, но и пополнить коллекцию книг и документов, говорится в письме замминистра культуры и массовых коммуникаций РФ Андрея Бусыгина на имя посла России в Украине Виктора Черномырдина, сообщает пресс-служба посольства России в Киеве в четверг.

'В ответ на Ваше обращение относительно ситуации с Библиотекой украинской литературы в Москве, сообщаем, что, по информации правительства Москвы, в ведении которого находится данная библиотека, вопрос о ликвидации этого культурного учреждения не ставился', - отмечается в письме.

А.Бусыгин подчеркивает, что правительство Москвы последовательно осуществляет меры, направленные на развитие и углубление экономических и гуманитарных связей с Украиной.

'Необходимо отметить, что для деятельности Библиотеки украинской литературы созданы особые условия: на оборудование нового помещения было выделено более 20 млн рублей, а на ее содержание только в 2006 году - 15 млн рублей. Эти средства из бюджета города в 3-4 раза превышают те, которые выделяются на содержание других публичных городских библиотек, располагающих аналогичным объемом фондов и обслуживающих такое же число посетителей', - говорится в письме.

'С учетом особых условий деятельности, заработная плата сотрудников Библиотеки украинской литературы на 30% выше, чем у соответствующих специалистов других библиотек Москвы', - подчеркивает А.Бусыгин.

Между тем, отмечается в письме, деятельность Библиотеки украинской литературы привлекла к себе внимание некоторых активистов общественно-политических организаций, как России, так и Украины, которые проводят работу, 'направленную на политизацию деятельности учреждений культуры'.

'Правительство Москвы, стараясь не допускать необоснованную политизацию государственных учреждений, осуществляющих свою профессиональную культурно-образовательную миссию, принимает соответствующие меры по созданию условий для выполнения Библиотекой украинской литературы уставных целей и задач', - говорится в документе

(Интерфакс-Украина)