Валерій Бурій Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник
З книги Романа Коваля
«Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії» (1998)
У ніч на 5 липня за ст. ст. полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Мимовільним свідком цього історичного виступу став і Юрко Тютюнник. Він писав, що “рух мовчазної колони робив грізне враження”. Тютюнник вибіг на вулицю і пішов поруч з колоною, “якій не було видно кінця”. З колоною він дійшов до будинку Педагогічного музею. Тут спинився. “Повз мене, – згадував він пізніше, – проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто, з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку Педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали: – Слава Центральній Раді!.. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величезного будинку на марш невідомих героїв… Швидко всі державні установи і цитадель на Печерську були зайняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали… Одвертий і рішучий виступ Полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же став першим масовим протестом проти угодовської політики українського політичного центру”. Ю. Тютюнник страшенно шкодував, що не був посвячений М. Міхновським у таємницю підготовки першого в українській історії ХХ ст. організованого повстання. У своїх спогадах “Революційна стихія” Тютюнник визнавав, що не тільки він, але й “дійсно революційна частина членів Центральної Ради” підтримала б виступ полуботківців. Хтозна, може, у цьому випадку історія українська пішла б за іншим – прихильнішим – сценарієм…
За своє бурхливе життя Юрко Тютюнник – небуденний авантюрист із серцем українського патріота – встиг взяти участь у двох революціях, у Першій світовій війні, у боротьбі проти Тимчасового уряду, корніловщини, Гетьмана Павла Скоропадського, союзних німецьких військ, Добровольчої армії, Антанти, Красної армії, проти поляків, навіть проти Директорії... Химерна життєва доля ставила його то в лави царської, то польської, то української армій. Деякий час він воював навіть на боці червоних. Причиною переходу на бік совєтської влади у 1919 р. була відмова Директорії від боротьби проти Антанти, яка висадила у південних українських портах своє інтернаціональне окупаційне військо. Юрко Тютюнник вважав цю сторінку в історії “нашої боротьби за національне звільнення” “однією з найганебніших”. Він намагався переконати генералів УНР виступити збройно проти Антанти. Та уенерівський генерал Олександр Греков на це заявив йому: “Переможців світу Ви хочете перемогти? Вибачте, поручник, але це міг придумати тільки божевільний…” Надії українського уряду порозумітися з Антантою, яка прийшла на наші землі з вогнем і мечем, свідчили про повну розгубленість, слабкість та дезорієнтацію – адже у своїх геополітичних планах Антанта на політичній карті світу не тільки не бачила Самостійної України, але й робила ставку на її історичних ворогів. Ба більше, за рахунок українських земель і повинні були посилитися польська і російська держави. Безпідставні сподівання Директорії призвели, врешті, до дискредитації її в очах народу, бо українське керівництво не оголосило війни окупантам. Відмова Директорії боротися проти французьких, грецьких, польських та інших інтервентів привела десятки тисяч борців за національне визволення України, які хотіли “скинути Антанту в море”, до Красної армії. Тому й селянський повстанський рух, який влітку 1919-го набув найбільшого свого розмаху, розгорнувся не під жовто-блакитними прапорами УНР, а під червоними штандартами російських більшовиків, що вміло використали український патріотизм селян, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор’єва, Юрка Тютюнника, Нестора Махна та інших, менш відомих отаманів. Зрозуміло, що перебування українських патріотів у лавах Красної армії не могло бути тривалим, адже російський шовінізм нової влади виявлявся брутально і повсюдно. Особливо обурювала Тютюнника поведінка більшовицьких комісарів Ратіна та Муріна, які завжди висміювали найменші прояви українського життя. Зокрема, Мурін у Миколаєві у присутності німецького військового командування заявив: “Украіни нєт, ана умєрла навєкі”. Така позиція політичних представників компартії не могла залишитися без відповіді. Скинувши – попри прогнози генералів УНР – Антанту в море, Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв та його начальник штабу, а потім комбриг Юрко Тютюнник повернули свої легіони проти “комуни, чрезвичайки й комісарів з Московської обжорки”. “У тому, що повстання пройшло під українським національним прапором, – стверджував Тютюнник, – винний, головним чином, я”… Так Юрко Тютюнник знову став на стежку, яка привела його до табору Головного отамана Армії УНР Симона Петлюри…
Наприкінці 1919-го Тютюнник став натхненником і одним із керівників легендарного Першого Зимового походу… Був він і начальником Повстансько-партизанського штабу, який готував Другий Зимовий похід, відомий також як Листопадовий рейд… На жаль, особисті стосунки двох воєначальників – Петлюри і Тютюнника – не склалися… “Часом вони були так натягнуті, що була загроза остаточного розриву”, – визнавав у автобіографії Юрко Тютюнник. Звинувачуючи Головного отамана в необмеженому властолюбстві і честолюбстві, Тютюнник, як на мене, дав самовбивчу оцінку насамперед собі – адже люди так влаштовані, що часто не можуть пробачити іншим власні негативні риси. Оцінюючи Головного отамана, Тютюнник звернув увагу на проблему взаємин вождя і народу. “За своєю натурою, – стверджував Тютюнник, – (Петлюра) не є вождь, що може вести за собою маси. Він тільки пливе по вітру і ніколи не намагається повернути проти вітру. Однаково жадає влади, як і боїться відповідальності”. Ця оцінка перегукується з думкою отамана Івана Семесенка, який напередодні страти сказав про Симона Петлюру так: “Коли людина позбавлена своєї волі і спирається на волю юрби, – карта його на таку величну ставку, як визволення нації, напевно буде бита”. Прихована боротьба між Петлюрою та Тютюнником і загострювалася. Видатний повстанський отаман, генерал-хорунжий Армії УНР Андрій Гулий-Гуленко вважав недовіру між Тютюнником і Петлюрою головною причиною невдачі Листопадового рейду – останнього походу в поневолену росіянами Україну. Отак непорозуміння між провідними діячами Армії УНР призвели до трагедії під Міньками і Базаром і, як наслідок, – до морального занепаду української військової еміграції. Дійшло до того, що Юрко Тютюнник, вважаючи Петлюру і “петлюрівщину” “абсолютно нездатними організувати національний рух для подальшої боротьби”, мріяв у майбутньому арештувати Головного отамана і судити його за законами воєнного часу. Ці факти неприємні, та ми мусимо їх знати… Хоча б для того, щоб зайвий раз переконатися, де шукати причини нашої поразки…
Влітку 1923 р. Юрко Тютюнник попався на чекістський гачок: ҐПУ вдалося виманити його в Совєтську Україну, де він і був заарештований. “Поставлений перед вибором: смерть або співробітництво з радянською владою, – зазначав історик Олег Божко, – Ю. Тютюнник вибрав співробітництво. Для широкого загалу було оголошено, що він перейшов в УСРР добровільно і що це стало підставою для амністії...” В ув’язненні Тютюнник написав автобіографію – у вигляді відповідей на питання Голови ҐПУ України Всеволода Балицького. Послухаймо думки ув’язненого отамана. “Особисто я, – писав він, – ніколи не був принциповим супротивником совєтської влади, як влади Українських робітників і селян, – навпаки, саме за такої форми влади я вважав можливим відсторонити від керівництва Україною буржуазію ворожих Україні національностей… Тільки переконання, що совєтська влада була маскою походові російського націоналізму на Україну, примушувало мене довго і завзято боротися проти неї”... До речі, ще коли на початку лютого 1918-го із захопленого Мурайовим Києва до Звенигородки приїхала група українців на чолі з Миколою Шинкарем та Володимиром Кедровським, Юрко Тютюнник з їхніх розповідей про масове нищення червоними українців у Києві (часто – лише за належність до української нації) зрозумів, що “за ширмою совєтської влади ховається стара, цинічна особа чорносотенної Росії з необмеженою ненавистю до всього Українського”. Тому на питання Балицького, чи був сенс так довго і завзято продовжувати збройну боротьбу не тільки проти “єдінонєділімцєв” буржуазного і монархічного спрямування, а й проти совєтської влади, Юрко Тютюнник відповів: “Потрібно було боротися, щоб боротьбою довести життєздатність Української нації й Української національної ідеї, тому що мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче стати і лити кров”… Тютюнник вважав, що “боротьба гноблених націй під національним прапором є неминучою”. “Для боротьби проти артилерії потрібна артилерія, – писав він. – Для боротьби проти воюючого націоналізму одних необхідний воюючий націоналізм інших”… Що можна ще додати про останні роки життя Юрка Тютюнника? В 1924 р. ҐПУ опублікувало його книгу “З поляками проти Вкраїни”, спрямовану проти Петлюри і “петлюрівщини”… Писав Тютюнник і сценарії, зокрема, до кінофільму Олександра Довженка “Звенигора” у співавторстві з Михайлом Йогансеном і Олександром Довженком, а в художньо-документальному фільмі “П. К. П.” (“Пілсудський купив Петлюру”) Тютюнник зіграв самого себе… Востаннє його арештували 12 лютого 1929 р. у Харкові… Історик Олег Божко, якому поталанило ознайомитися з кримінальною справою повстанського отамана, стверджував, що “ні в автобіографії, ні на допитах 1929 р. Юрко Тютюнник не дав якихось докладних відомостей про діяльність інших осіб, з якими був пов’язаний спільною політичною і військовою діяльністю... Матеріали справи 1929 р. дають можливість припустити, що і в 1923 – 1924 роках Ю. Тютюнник нікого ҐПУ не видав…”
За бурхливе життя Юркові Тютюннику не менше трьох разів виносили смертний вирок. Спочатку резолюцію “розстріляти” наклав 12 грудня 1918 р. князь Долгоруков. Але в ніч на 14 грудня Тютюнник, разом з іншими піднявши повстання в Київській фортеці, де перебував в ув’язненні, вийшов на волю… Минуло не так багато часу, і вже на початку 1919-го смертний вирок Тютюннику пролунав у штабі Чорноморської дивізії військ Директорії, проти якої він воював на чолі т. зв. “Правобережної Червоної армії”, що нараховувала лише 300 багнетів. Але батальйон, що мав виконати вирок, вирішив вислухати промову засудженого, після чого, як заворожений, пішов за Тютюнником на з’єднання з “Правобережною Червоною армією”… Останній смертний вирок Юрку Тютюннику було винесено 3 грудня 1929 р. Колегією ОҐПУ. Його уникнути не вдалося. Свинцеву крапку в житті повстанського генерала було поставлено 20 жовтня 1930 року. Подумки пройшовши гарячими шляхами звенигородського отамана Юрка Тютюнника, на яких було достатньо каменів спотикання, українці мають шанс засвоїти уроки перемог і поразок. І перетворити ці камені спотикання на філософський камінь, поклавши його у фундамент Української держави, що постане... Залишилось тільки відчути, збагнути і правдиво написати історію України, тобто біографії її великих синів, адже, за висловом філософа Томаса Карлейля, “історія світу – лише біографії великих людей”. І історію Батьківщини треба написати якщо не кров’ю, то обов’язково зболеним серцем українського патріота. А не пером ділка від історичної науки, який захистив кандидатську на тему боротьби “совєтского народа” проти “банд самостійніков”, а вже докторську – про подвиг ОУН – УПА… Намагаючись писати історію нашої Батьківщини через висвітлення бурхливих біографій організаторів збройної стихії українського народу, я не один раз підходив до постаті Юрка Тютюнника, але, подумавши, звертав погляд на іншого – як мені здавалося, більш достойного провідника козацького руху, адже коли пишеш, повинен любити, або ненавидіти. Писати без почуттів немає сенсу, бо написане вмре, не дійшовши сердець. Ненависті до Тютюнника у мене не було – хоч співпраця з ҐПУ у 1920-х рр., фактично зрада та прохання про помилування у споконвічного ворога давали підстави для цього священного почуття. Любові ж він теж не викликав: і чи не головною причиною був отой поганий фінал його життя. Навіть величність діянь і звершень отамана у 1917 – 1921 рр. не могла зарадити моєму серцю: ні, не мій герой, і все тут… Іншою причиною прохолоди була бурхлива самозакоханість Тютюнника, яка не терпіла коло себе яскравих натур і завжди ставала, як мені здавалось, причиною боротьби проти них (у тому числі й у мемуарах). Підполковник Армії УНР Михайло Середа назвав Юрка Тютюнника “черствим немилосердним егоїстом”, який “для задоволення свого хворобливого честолюбства не жалкував ні козацької крові, ні людських сліз. Однак його палка любов до України, його національне “вірую”, його широкі плани і проекти звільнення України від ворога, його незвичайна енергія і залізна воля, з якими він силкувався побороти всі труднощі для осягнення наміченої мети, примушували навіть ворогів забувати про негативні риси його характеру і вважати його за справжнього героя ”. Нагадаю про ще один небуденний талант отамана – талант літератора і публіциста: українець, який прочитає мемуарну спадщину Юрка Тютюнника, залишиться під незабутнім враженням. А його відозви до українського населення?! Та це ж шедеври пропаганди і контрпропаганди! Водночас це дохідливі – чіткі і зрозумілі – інструкції, що, як і в якій послідовності робити. І написані вони з якимось магічним імперативом: прочитавши звернення Тютюнника, селянин чи козак не просто брав до відома інформацію і чухав потилицю, а виконував настанови отамана. Спом’янімо ж сьогодні того, чиє ім’я в часи Національної революції стало “синонімом непереможного лицарського духу”, а після неї – символом зради. Юрка Тютюнника не змалюєш повноцінно навіть усіма барвами веселки. Не впевнений, чи перо геніального Шекспіра було б гідне такої життєвої драматургії, в якій вміщувався і безприкладний героїзм, і банальне боягузтво, шляхетність і хвороблива самозакоханість. Справді, як змалювати цю величну і водночас не надто симпатичну постать, як оцінити його шлях: від видатного козацького полководця, творця збройної сили Української держави, переможця “непереможної Антанти”, улюбленого вождя козацтва Першого Зимового походу, шлях, який через вершини подвигу і слави привів у провалля зради – до Харківської школи червоних командирів, де Юрко Тютюнник навчав ворогів стратегії і тактики партизанської війни? Тобто вчив окупантів та їхніх поплічників ефективно нищити українських партизанів. Які – до речі! – продовжували боротьбу.
Свій життєвий шлях Юрко Тютюнник розпочав 20 квітня 1891 р. у с. Будищах Звенигородського повіту Київської губернії, з’явившись у родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини… У своїй автобіографії Юрко Тютюнник називає найголовніші причини, які допомогли йому остаточно сформуватися національно свідомим українцем: гніт російської влади, належність усіх земельних і неземельних великих маєтків “людям чужої національності”, вплив середовища, в якому “з роду в рід передавалися традиції козацької боротьби” та вплив старших братів, котрі належали до партії соціалістів-революціонерів… На війну проти Німеччини Юрій пішов унтер-офіцером. Пішов із ненавистю не до німців, а на російську державу. “Я ненавидів саму Росію, – стверджував він, – вважав її в цілому ворогом України. Зрозуміло, що за таких переконань ненадійний був у моїй особі “захисник царя і отєчєства”. У Юрка не один раз виникало бажання перейти на бік німців, які вели запеклу боротьбу проти історичного ворога українців – Росії… Лютнева революція застала його у 32-му Сімферопольському запасному полку. Юрко Тютюнник зазначав, що “потроху, але завзято український національний рух набирав розмаху стихії: загнані, осміяні і обпльовані “хохли” відчули всю ганьбу поводження з ними як російською буржуазією, так і т. зв. демократією” Керенського – Церетелі. До Тимчасового уряду і його політики Юрко Тютюнник від початку зайняв відверто ворожу позицію – як до уряду чужого народу, що втручається у внутрішні справи України. На жаль, такої свідомості бракувало керівникам Центральної Ради, які продовжували – в час Національної революції! – підпорядкуватись Тимчасовому уряду.
Поручник Юрко Тютюнник цілком віддався роботі серед українських мас. Зокрема, він став одним із ініціаторів створення Українського військового клубу ім. Гетьмана Дорошенка, на установче віче якого прибуло близько семи тисяч солдатів, уродженців українських та суміжних губерній. Коли Юрко Тютюнник запропонував українцям піднести руки, озвалося не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув: – Малороси! Піднесіть руки! Підняли руки близько половини присутніх. – Хохли! Піднесіть руки! Руки піднесла добра третина бійців. – Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки! Понад головами кількатисячної юрби виріс ліс рук… Промови старшин-українців рідною мовою справили надзвичайне враження на солдатів. “Ніби не дихаючи, слухали “дядьки в шинелях”, а коли промовець закінчував, буря оплесків зривалася понад головами, і “слава” та “ура” неслися вулицями Сімферополя.
Лютнева революція, яка була логічним наслідком Першої світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними, як українцями”. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Микола Міхновський та Юрко Тютюнник, національна свідомість мас просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі й розлилася по всій Україні. І малорос, який у шанцях Першої cвітової їв з одного казанка з “вєлікоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла внаслідок до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть внаслідок образи найсвятіших почувань масової душі”, – стверджував Юрко Тютюнник. – У найпідліший спосіб Росія крала в нас почуття любові до Батьківщини. Крала, бо ворог усе може відняти, пограбувати, примусити “жертвувати”, але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору…” І малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця. І “німі, здавалось, духовно мертві маси” ставали українським народом. 24 травня 1917 р. спільними зусиллями Української громади Сімферополя і Військового клубу ім. Гетьмана Петра Дорошенка було влаштоване Шевченківське свято. “Самих військових українців з військової залоги прибуло до десяти тисяч… – згадував Юрко Тютюнник. – Цивільних українців прибуло теж кілька тисяч. Були й делегації від українських залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського флоту… Хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська… Піднесення (було) надзвичайне. Настрій зворушливий”. Начальник залоги, що прибув на свято, не втримався і сказав: – А всьо-такі національний прінцип прі комплєктірованіі войска – бальшая вєщь! Нє толька ва врємя рєволюціі, но даже і за всьо врємя войни мнє нє пріходілось відєть большево парядка, чєм у вас на празднікє… Далі слово отримав член президії Військового клубу ім. Гетьмана Петра Дорошенка поручник Тютюнник. Над майданом пролунало: – …Ми шукали і знайшли себе – з’єдналися поміж собою. Просили в Керенського сформувати український полк… Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкриває… Що маємо робити? Панове, маємо силу, так ламаймо ж двері!!! Громове “слава!” перервало промову... – Віднині ми не розійдемося… – продовжував Юрко Тютюнник. – Віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені Гетьмана Петра Дорошенка… Знову залунало “слава!” За кілька хвилин полк марширував до казарм. Казарми були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор…” Незабаром Юрка обрали делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому його кооптували до членства Центральної Ради. Тютюнник відразу пристав до революційної меншості, бо не погоджувався з лінією Центральної Ради, адже її політика, зауважував він, “не мала визначеної мети, а тому не могла мати визначеної тактики”... Тютюнник же дивився “на Революцію в Україні як на Революцію національну”. Метою Української революції він “вважав національне визволення” і в подальшій діяльності “підходив до оцінки кожного факту, кожного явища з погляду націонал-революціонера”. “Центральна Рада, – писав Юрко Тютюнник, – не вела Революційні маси. Вона тільки пристосовувалася до обставин, боючись сміливого кроку… Українська Національна Революція була фактом, але фактом була і повна відсутність вождів Українського націонал-революційного руху. Мені доводилося самостійно орієнтуватися в надзвичайно заплутаному лабіринті національних, політичних і соціальних протиріч… У соціальних питаннях я завжди підтримував найбільш ліві елементи Центральної Ради. До такої тактики мене привела свідомість необхідності відібрання земельних і інших маєтків від буржуазії, що майже цілком належала до польської, російської та єврейської національності. Я боровся за відібрання їхнього майна без жодного викупу і передачу його у руки місцевого населення, на 70 – 80% українського. Таким чином, на мою думку, Українська Нація здійснювала економічне обеззброєння своїх національних ворогів. Але водночас я не поділяв поглядів тих окремих українських діячів, що вважали за можливе у звільненій Україні у свою чергу гнітити так звані національні меншості. Не поділяв я й політики і тактики тих елементів, що у силу різних міркувань йшли на компроміс у національному питанні. Так, наприклад, я голосував проти оголошення 2-го Універсалу, вважаючи його актом не революційним”.
Відомо, що прийняття Центральною Радою 2-го Універсалу стало однією з причин збройного виступу полку ім. Павла Полуботка. 4 липня (за ст. ст.) 1917 р. полуботківці на чолі з Миколою Міхновським виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради: “Ми, українці-козаки, – говорилося в їхньому зверненні, – не хочемо мати свободи лише на папері, або півсвободи. По проголошенні 1-го Універсалу – 2-го Універсалу ми не визнаємо! – і приступаємо до заведення порядку на Україні…”
*** Юрко Тютюнник, повстанський генерал
З книги Романа Коваля
'Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу'.
Київ – Вінниця, 'Державна картографічна фабрика', 2006
Відтворюючи історію нашої Батьківщини через висвітлення бурхливих біографій організаторів збройної стихії українського народу, я не раз звертався подумки до Юрка Тютюнника, але, врешті, брався за реконструкцію життєпису іншого козацького ватажка – до якого лежало моє серце. Коли пишеш, повинен любити, – або ненавидіти. Писати без почуттів немає сенсу – написане вмре, не дійшовши до сердець. Ненависті до Юрка Тютюнника у мене не було – хоч співпраця з ҐПУ у 1920-х роках і прохання помилувати давали підстави для цього почуття. Любові він теж не викликав – причиною тут був отой поганий фінал його життя, а також безмежна самозакоханість і тяжкий характер, що не терпів біля себе яскравих натур і завжди ставав причиною боротьби проти цих людей (зокрема і в мемуарах). У Юрка Тютюнника була така розкішна колекція визначних якостей, що його не мали б хвилювати успіхи інших. І все ж… Навіть величність діянь і звершень Тютюнника у 1917 – 1921 роках не могла зарадити серцю: не мій герой, і край. Ось що сказав про нього командарм Першого зимового походу Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко: “Подивіться на всі його твори: “За Державність” під редакцією Певного, “Зимовий похід”, “Бої Київської дивізії на Поділлю в 1920 р.” під редакцією полковника Лушненка, “З поляками проти України”. Всюди його рефлектор вигідно репрезентує його власну постать і водночас лишає в тіні все, що є навколо. Перші три праці написав він із метою створити поміж громадянством опінію, що за зручним партизаном криється діяч ширшої формації, бо в ті часи Ю. Тютюнник ішов до булави; не було авантюри, що на неї він не давав би своєї згоди. Проте в дійсності ці твори та й два пізніші – не представляють нам позитивних рис його постаті, а, навпаки, малюють його як глибокого дилетанта в стратегії, тактиці, адміністрації та політиці”1. Підполковник Армії УНР Михайло Середа назвав Юрка Тютюнника “черствим немилосердним егоїстом”, який “для задоволення свого хворобливого честолюбства не жалкував ні козацької крові, ні людських сліз”. “Однак його палка любов до України, його національне “вірую”, – продовжував Михайло Середа, – його широкі плани і проекти звільнення території від ворога, його незвичайна енергія і залізна воля, з якими він силкувався побороти всі труднощі для осягнення наміченої мети, примушували навіть ворогів забувати про негативні риси його характеру і вважати його за справжнього героя. Він мав певні ознаки авантюрника, але розумного, з неабиякою головою і великого знавця козацької душі”2. Отаман мав ще один небуденний талант, який виявився у добу Визвольної війни у його відозвах до українського населення. То були шедеври пропаганди й контрпропаганди! Чіткі та ясні інструкції – зрозумілі грамотному і малограмотному – що, коли і як робити. Написані вони з магічним імперативом. Прочитавши звернення Тютюнника, селянин чи козак не просто брав до відома інформацію і чухав потилицю, а виконував настанови отамана. Михайлові Середі стиль і форми відозв отамана нагадували звернення Наполеона: такі ж “короткі, енергійні, змістовні речення, просякнуті глибоким почуттям і непереможною вірою у свої сили”3. Отож згадаємо “безумно-хороброго вояка”4, ім’я якого в часи Визвольної війни було “символом непереможності, символом безсмертя”5, а після неї – синонімом зради. Юрка Тютюнника не змалюєш вичерпно навіть усіма барвами веселки. Не впевнений, чи перо геніального Шекспіра було б гідне такої життєвої драматургії, в якій вміщувався і безприкладний героїзм, і ганебне боягузтво, шляхетність і хвороблива самозакоханість. Справді, як зобразити цю величну і водночас не надто симпатичну постать; як оцінити шлях видатного козацького полководця, творця збройної сили Української держави, переможця “непереможної Антанти”, улюбленого вождя козацтва Першого зимового походу; шлях, який через вершини подвигу і слави привів у провалля зради – до Харківської школи червоних командирів, де Юрко Тютюнник навчав ворогів стратегії і тактики партизанської війни. Тобто напучував окупантів та їхніх поплічників ефективно нищити українських партизанів, які, зціпивши зуби, продовжували боротьбу. Свій життєвий шлях Юрко Тютюнник розпочав 20 квітня 1891 року у с. Будище Пидинівської волості Звенигородського повіту Київської губернії у родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини. Хрестили його у сусідній Майданівці. Чому тут? Бо будищанський піп хрестити не захотів: батько новонародженого Йосип передав попові через кумів лише одну пляшку горілки і добрий шмат сала, “а піп вимагав курку”. Йосип Тютюнник розсердився і повіз Юрка в Майданівку, де піп був бідніший і погодився на скромнішу оплату. У майданівській церкві й записали Юрка – “як такого, що з’явився на цей світ”6. З дев’яти дітей Йосипа і Марини виросло лише п’ятеро: чотири сини й одна донька. На шостому році життя Юрко вже “пас батьківських і сусідських овець, заробляючи вісім – п’ятнадцять копійок на тиждень”7. Тоді й почалися перші його “війни” – між пастухами сусідніх сіл. Оскільки Юрко був одним із найменших, то найнадійнішою його “зброєю” були ноги, які не раз рятували шибеника. На одинадцятому році він закінчив однокласне сільське училище. Навчання залишило у Юрка приємні спогади: наука давалася надзвичайно легко. Старші брати Іван і Макар на той час уже закінчили міське училище у Звенигородці. Турбуючись про освіту молодших братів, Іван виписував для них журнали “Образование”, “Журнал для всех” і “Земледелие”, які Юрко з охотою перечитував. 2 травня 1902 року сталася надзвичайна подія: у хаті Тютюнників жандарми провели брутальний трус (з побиттям братів і батька): шукали “афіші”, в яких були заклики до бунту проти царя і панів. Батька, братів Івана і Макара на деякий час ув’язнили. “За що так знущається начальство над моєю родиною? – запитував себе Юрко. – Чи насправді батько і мої старші брати хотіли повстати проти царя, а якщо хотіли, то чому і з якою метою?” На ці питання Юрко ніде не міг одержати відповіді. Тому йому залишалося тихо ненавидіти і мріяти про помсту над винуватцями сімейного горя8. Юрій пізніше довідався, що “афіші”, тобто прокламації Київської організації соціалістів-революціонерів, таки були. Їх привіз брат Іван, який належав до есерів, а розповсюджував Макар. Цей надзвичайний випадок привів батька до думки, що Юрко вчитися на “пана” не буде, нехай допомагає по господарству. Батько відрізав: “Досить із мене того, що за старших тягають по в’язницях”. На той час Іван утік до Франції, а Макара забрали на військову службу. Коли ж занедужав тато, Юрко, маючи лише 13 років, виявився єдиним працівником-чоловіком на господарстві. Здавалося, що іншої долі як хліборобської у нього немає. Та почалася війна з Японією, а з нею і революційний рух. Восени 1905 року заворушилося і родинне село Будище. Юрко не пропустив жодних зборів, жодного мітингу, невідома сила тягла його туди. З усього, що говорилося на мітингах і зборах, Юрій зрозумів одне: селяни не задоволені своєю долею, і єдиним їхнім бажанням було здобути землю – рідну, та поки не свою. Коли в Україні почали горіти поміщицькі маєтки, він, організувавши декількох сільських парубків, теж підпалив кілька економій. Навесні 1906 року з військової служби повернувся Макар, який в армії відчув увесь розпач національного приниження. Його розповіді про ставлення “вєлікоросов” до українців та мету революційної боротьби ще більше освідомили молодшого брата. У вісімнадцятирічному віці сталася ще одна важлива подія: “Киевская Земская газета” опублікувала першу замітку Юрка Тютюнника. Сільського парубка зі Звенигородщини відразу помітили і запропонували стати постійним кореспондентом “Земской газеты”. Він писав статті із сільського господарства, кооперації, садівництва тощо. Згодом став співробітником ще декількох спеціальних журналів9. В автобіографії Юрко Тютюнник назвав чотири найголовніші причини, які допомогли йому остаточно сформуватися національно свідомим українцем. “Перше. На собі особисто і на своїй землі я відчув гніт влади, що була “російською”. Друге. Всі земельні і неземельні великі маєтки в Україні належали людям чужої національності. Третє. Зростав я в місцевості, де з роду в рід передавалися традиції козацької боротьби проти панів за Україну. Крім того, за дві версти від нашого села була Кирилівка, де усі пам’ятали революційну проповідь (Тараса) Шевченка, що він її виголосив українською мовою. Четверте. Вплив моїх старших братів, які ніколи не приховували від мене своїх почуттів”10. На початку 1913 року доля занесла Тютюнника у стіни російської казарми. Звенигородського юнака вивезли аж до Владивостока, де призначили у 6-й Сибірський полк. “Відірваність від рідного краю, поводження тодішнього командування з усіма неросіянами, денаціоналізаторські методи виховання в казармі” скріпили його ненависть до гнобителів і любов до свого, рідного, українського. В армії, як і колись його брат Макар, Юрко налагодив зв’язок із революційним підпіллям11. На війну проти Німеччини він пішов унтер-офіцером. Пішов із гнівом не на німців, а на російську державу. “Я ненавидів саму Росію, – стверджував Тютюнник, – вважав її в цілому ворогом України. Зрозуміло, що за таких переконань ненадійний був у моїй особі “захисник царя і отєчєства”. У Юрка не один раз виникало бажання перейти на бік німців, які вели запеклу боротьбу проти історичного ворога українців – Росії12. Все ж довелося йому пролити за Росію кров: під час бойових дій його було тяжко поранено в голову. Підлікувавшись, закінчив військову школу в м. Горі Тифліської губернії. Потім знову фронт і знову поранення… Лютнева революція застала його у 32-му Сімферопольському запасному полку. Саме тут він поринув у море революційної стихії. Поручника Тютюнника вибрали членом Гарнізонної ради Сімферополя, членом полкового комітету, головою Сімферопольського селянського союзу, а начальник Сімферопольської залоги капітан Замятін призначив його своїм ад’ютантом, давши широкі повноваження13. Юрко Тютюнник зазначав, що “потроху, але завзято український національний рух набирав розмаху стихії: загнані, осміяні і обпльовані “хохли” відчули всю ганьбу поводження з ними як російською буржуазією, так і т. зв. демократією Керенського-Церетелі”14. До Тимчасового уряду і його політики Тютюнник займав відверто ворожу позицію15 і цим продемонстрував високу національну свідомість, якої, на превеликий жаль, не мали керівники Центральної Ради, що продовжували і в час Національної революції підпорядкуватись уряду іншої держави. На другому Сімферопольському селянському з’їзді Тютюнник вніс резолюцію про недовіру Тимчасовому урядові. Та російські соціалісти-революціонери провалили цей проект. Важке враження залишилося у двадцятишестирічного поручника і від дебатів на 1-му Таврійському селянському з’їзді з приводу бажань українців ввести викладання української мови хоча б у початкових училищах. Незважаючи на переважну більшість неросійського населення тодішньої Таврійської губернії, російська демократія ніяк не могла погодитися з введенням української мови до навчального процесу. Хіба дивуватися, що у Тютюнника “розвинулася органічна відраза до Тимчасового уряду і взагалі російської демократії”?16 Він цілком віддався роботі серед українців. Зокрема, був одним з ініціаторів створення Українського військового клубу ім. гетьмана Дорошенка та 1-го Сімферопольського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка. Коли на установче віче прибуло близько семи тисяч солдатів з Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської, Харківської та суміжних губерній, Юрко Тютюнник запропонував українцям піднести руки. Підняли руки не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув: – Малороси! Піднесіть руки! Підняли руки близько половини присутніх. – Хохли! Піднесіть руки! Руки підняла добра третина бійців. – Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки! Понад головами кількатисячної юрби виріс ліс рук17. Промови старшин-українців рідною мовою справили надзвичайне враження на солдатів. “Ніби не дихаючи, слухали “дядьки в шинелях”, а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані “слава” та “гура” неслися вулицями Сімферополя. Промовці з’ясували, що “малороси” і “хохли” – це назви, якими наділяли нас наші вороги, гнобителі, і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і всі промовці, є українці, а наша Батьківщина коли була вільною, то звалася не Малоросією, а Україною, і так має знову називатися”18. Лютнева революція стала логічним продовженням Світової війни. Вона зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”19. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Микола Міхновський та Юрко Тютюнник, національна свідомість українців просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі і, грізно гуркочучи, розлилася по всій Україні. І малорос, який у шанцях “германської” війни їв з одного казанка з “вєлікоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла наслідком до к |