Дмитро Пітей

Минає 25 років, як перестало битися серце талановитого організатора культурно-масової роботи на селі, заслуженого працівника культури України — Романа Пилиповича Вовчука.

Р.Вовчук народився в с.Більче-Золоте Тернопільської області. Там минуло його дитинство, шкільні роки, а коли вже був юнаком, то навчався в Чернівецькому культурно-освітньому технікумі на режисерському відділі.

Знаю Романа з перших днів, коли він приїхав до нас у село. Він тоді був ще юним, а його вже направили завідувати сільським Будинком культури.

Ми познайомились, зайшли до клубу, заспівали пісню. І відтоді пісня здружила нас і не розлучала багато років.

Роман Пилипович порекомендував і мені вчитися в культосвітньому технікумі, а після навчання в Чернівцях я мав щастя 12 років працювати пліч-о-пліч з цією людиною.

Пригадую десятки масових заходів, які ми провели з Романом, десятки важливих концертів.

У нього часто  народжувались блискучі ідеї та задуми, які він постійно втілював у культурно-освітній роботі, віддаючи їй увесь свій талант й організаторські здібності. Бувало, захопимось складанням пісенного репертуару для агітбригади і, непомітно для себе, працюємо до другої години ночі.

Виходимо з Будинку культури, село уже спить, а ми одухотворені своєю працею: у нас є новий сценарій!

Наступного дня Роман дає цьому сценарію музичне дихання і ось результат: ми здобуваємо перше місце на обласному огляді агіткультбригад.

У своєму репертуарі ми мали власні пісні, бо Роман Пилипович писав музику на мої вірші.

У Києві, на республіканській нараді працівників культури, де виступали товтрівські аматори, були записані «Пісня про Товтри», «Пісня про товтрівських дівчат», «Товтрівські коломийки», які в 70-тих роках минулого століття кілька разів звучали по тодішньому республіканському радіо.

У 1970 році товтрівський чоловічий хор піднявся на першу сходинку своєї слави, ставши лауреатом республіканського фестивалю, а в 1972 році товтрівським аматорам було присвоєне почесне звання — народний самодіяльний хор.

Потім був виступ у Москві на Всесоюзній виставці народного господарства. Це було в 1976 році. З Москви ми привезли диплом і золоту медаль Всесоюзної виставки. Але це ще не був пік слави товтрівського чоловічого хору. Вершина слави чекала на нас в 1975-1977 роках, коли в країні відбувся Перший Всесоюзний фестиваль самодіяльної художньої творчості.

Тоді ми одержали диплом І ступеня і золоту медаль лауреата Всесоюзного фестивалю. У 1970 році сім’я Вовчуків також стала лауреатом республіканського фестивалю і удостоїлась честі виступати в заключному концерті кращих колективів України, який відбувся в Київському палаці з’їздів. Пам’ятаю, яке то піднесення було в людей, душевний злет, коли по прямій трансляції з Палацу з’їздів, сім’я Вовчуків— Роман Пилипович, Ганасія Семенівна, та їх, тоді ще неповнолітні діти, — Галя, Юрась і Славко, заспівали пісню Василя Симоненка «Синові».

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Вирушать з тобою приспані тривоги.

Будуть за тобою завше мандрувати

Очі материнські і білява хата.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Вагомих успіхів у культурно-освітній роботі на селі було досягнуто завдяки тому, що товтрівчани завжди були закохані в пісню.

Вони зуміли зберегти давні звичаї та обряди, пісенні традиції своїх батьків і дідів, і ці чудові традиції передаються уже новому поколінню.

І це нове творче покоління сьогодні захищає честь нашого села.

Це означає, що пісня у Товтрах жила, живе і буде жити.

І буде жити пам’ять про Романа Пилиповича Вовчука— людину з пісенною душею, котра вклала велику частку своєї праці у культурний розвиток нашого села.

У Товтрах збереглося кілька історичних пам’яток архітектури ХІХ століття. За оцінкою співробітника «Українського товариства охорони пам’яток історії та культури» Валерія Пуздряка товтрівський водогін рідкісна, технічна та архітектурна споруда на Буковині, яку треба зберегти.

 Наступна — римо-католицька каплиця святої Катерини.

Ці  споруди побудував  за Австро-Угорщини товтрівський пан Миколаєвич. У родини Миколаєвичів був великий житловий будинок (панський двір), за селом багато орної землі та кілька великих стаєнь для худоби.

За Австрії Миколаєвич був відомим фермером, який утримував багато корів і забезпечував австрійську Буковину м’ясом і молоком. Тому й постала для пана необхідність побудувати власний водогін, а на вулицях цілу мережу водонапірних кранів, так званих помп.

Технічне спорудження для водогону він привозив зі столиці Угорщини — Будапешта. Навіть не віриться, що приблизно 150 років тому мешканці виходили на вулицю, натискали на ручку крана — і у відро лилася чиста водичка, доставлена підземними трубами з товтрівських джерел.

Ці оригінальні стальні крани збереглися аж до приходу радянської влади (1940 року), хоча тоді вже й не працювали.

Коли партійні «чини» придивилися, що на кранах німецькою мовою написано Будапешт (Budapest), то їх швидко демонтували і здали на металобрухт. Товтрівські селяни ще довго згадували пана Миколаєвича за його благодійність для сільських людей.

Зверху на каплиці св. Катерини написано польською мовою «Гробовець родини «Миколаєвичів». Вона розміром, як середньої величини церква із внутрішнім входом у великий підвал-гробовець.

Тут було поховано декілька осіб з цієї родини. Мені 76 років, тому запам’ятав, що в каплиці по два боки стін стояли дуже гарні, плетені з лози білі крісла, а на керамічній долівці — килими.

У часи Першої світової війни нащадки родини пана Миколаєвича з села виїхали, а каплиця почала занепадати.

Пізніше, за радянської влади, вона була повністю розграбована.

З усього майна досі залишилася велика, запліснявіла, ікона святої Катерини, в невеликому вівтарі.

Стару сільську школу  збудували  1864 року за Австрії. Можна припустити, що й ці історичні пам’ятки спорудили в 60-70 роках ХІХ століття.

Заставнівщина багата архітектурними пам’ятками. Ми повинні знати і зберігати наші святині, бо вони можуть повідати про минувшину, життя-буття наших предків, історію.