Володимир Володимирович Піньковський

Володимир Піньковський

Така рідна-чужа, сусідня Білорусь...

В переддень Незалежності України прийшлось по справах побувати в сусідній державі Білорусь, інформацію про яку впродовж останніх років мав тільки з доступних інформаційних джерел та від випадкового заїжджого люду.

Почну з перетину кордону, який я здійснював зі сторони в Олевського району, а це с. Майдан Копищанський, і відповідно вже в Білорусі населений пункт Глушкевичі. Скажу одразу, що українські прикордонники та митники працюють злагоджено і оперативно, автівка та троє її пасажирів успішно пройшли оформлення хвилин за десять. А от на території Білорусі з цим виявилося складніше, аналогічне оформлення зайняло майже годину. Було поставлено низку запитань: куди їдете, до кого, його прізвище, мета подорожі, тощо, і  це при тому, що черги зовсім не було.  Уявляю собі, якби в такому режимі  працював українсько-польський кордон, то черги мабуть були б аж до Олевська

Але все таки, ми з успіхом потрапили на територію сусідньої держави і почали рухатися по білоруських дорогах. Не дивлячись на те що наші сусідні райони та області перебувають в одному кліматичному поясі білорусів чомусь не зачепили погодні катаклізми минулої зими, які на думку уряду і самих українських шляховиків так боляче «вдарили» саме по Україні та  українських дорогах. Видно, що сніжні циклони, морози та заметілі мають над природну властивість переміщуватись суту по державних кордонах, як то в нашому випадку. Отож, вони в відмінному стані( і судячи з кольору покриття лежить вже давно), з чудовою розміткою, та з бездоганно прибраним узбіччям на всій трасі.

Так сталося, що шлях наш лежав до найближчого районного центру Лельчици, який знаходиться в кілометрах сорока від українського кодону, і, звісна річ пролягав по селах, де, ви уявляєте, доволі успішно працюють  прототипи радянських колгоспів. Ферми заселені свійськими тваринами, тракторні парки технікою пост - радянського виробництва, поля та лани обробляються, і, ба, є і власне самі колгоспники, працівники ферм, сільські ради, тощо…

Приїхавши в сам райцентр Лельчици, який має населення біля десяти тисяч жителів, нас вразила чистота та охайність всього, що ставало перед очима. Пішохідні переходи пофарбовані в білий та жовті кольори, тротуарна плитка, паркани, стіни більшості будівель також мають веселий жовтий колір -  колір радості. Курсують та припарковані доволі пристойні автівки західного виробництва(жигулів, москвичів та запорожців вже неможливо побачити на дорогах), життя протікає тихо, спокійно та розмірено, як колись…

Правда, повністю відсутні  звичні нашому оку сучасні кафе,бари , ресторани, де наш люд з ранку до ночі з приводу і без, «потягує» свіже пиво, каву, «сидить» у всесвітній павутині( мережа Інтернет), а то я просто має нагоду зустрітися з приятелем чи приятелькою.

Вирішили пообідати, скуштувати оригінальних білоруських страв, зайшли до ресторану «УБАРЦЬ»( назва нашої спільної річки Уборть), але там, не працювала кухня. Пішли до готелю де є кафе, але там, як на золо, була перерва з 14-16 години.  І тут  я «прозрів», зрозумівши, що попав в справжній Радянський Союз, де все було саме так, з відкриттям магазинів з 10.00 , а то і в 11.00, де працівники харчових закладів також закривали їдальні на обід з аргументацією, - ми  теж люди і  ми також хочемо  їсти!

Повністю відсутні також «рідні» для нас пивні намети, звиклі та улюблені літні майданчики з повним набором послуг, ятки з морозивом, соками, тощо…

Оглянувши містечко ми дивувались і далі, адже в такому невеличкому населеному пункті під час загальної економічної кризи побудований новий мікрорайон з повною інфраструктурою. Найбільш здивували нас сучасні п’яти поверхівки, це витвір сучасності, дизайну, вишуканості та доброго смаку. Поруч, як в «добрі» радянські часи сучасна гімназія, дендропарк,  тенісні корти та інші спортивні споруди з сучасним покриттям, і все це - побудовано за кошт білоруської держави і може бути використане потребуючим місцевим людом та приїжджими спеціалістами з відтермінуванням на 40 років та з виплатою 3% річних.  Це так, це очевидна правда, як і те, що повністю відсутні шикарні та пристойні будинки «нових білорусів», які перебрались у власні обійстя, будинки за містом, маєтки. Таких просто, як класу - немає, це не виросли, не дозріли…

Правда і те, що нині ціни в Білорусі «кусаються», сама дешева пляшка оковитої вартує на наші гроші 63 гривні, простенька пляшечка пива 0,5 л – 12 грн. Кондитерська продукція  майже вся українського виробництва, але ціна цукерок починається від сімдесяти гривень за кілограм. Дорогуваті в порівнянні від наших  ковбасні та молочні вироби. Середня пенсія в Білорусії  ( на наші) складає 1600 грн, і повірте, така майже у всіх. Середня заробітна платня 2-3 тисячі( 2 -3 мільйони білоруських зайчиків), але майже вся соціальна інфраструктура утримується за рахунок держави, тому, в підсумку і мають дещо більше за нашу людину. Така висока цінова ситуація сформувалася 2 роки тому в наслідок нищівної та жорстокої інфляції причиною якої було багато факторів, в тому числі і вступ  Білорусі  до Митного Союзу, а до того,було значно краще.

 На сьогодні,  сусіди-білоруси  люблять  їздити  до нас на речові ринки, до Хмельницького, Овруча і Олевська. Купують там різноманітний європейського стилю одяг, і це, виявляється, набагато дешевше ніж у білоруського виробника.

Спілкуючись з працівником місцевого виконавчого комітету я зрозумів, що все, або майже все доросте населення зайняте, тобто працевлаштоване. Частенько в розмові вживались терміни «робоча молодь», «патріотичне виховання», тощо. Тільки в цьому році в район прибувають 80 молодих фахівців для подальшого роботи за отриманим фахом, а це: медики, педагоги, інженери, інші спеціальності, яким потрібно надати житло, роботу, перспективу, і це буде зроблено, як і в попередні роки.

До речі, розмовляють білоруси в тій місцевості виключно російською, принаймні білоруської я не чув, трішечки прикро, хотілось екзотики, національного колориту, хоча назви в багатьох випадках є і на білоруській мові.

Про політику там не прийнято говорити, принаймні з нами з цього приводу ніхто не наважувався спілкуватися, ввічливо відмовчувались. Ми свідомо чи ні провокували  такі теми заводячи розмову, як то про європейський вибір України, чи то з приводу економічної «війни» з Росією, або так чи інакше згадуючи про бацьку Луку.

Під час перебування та спілкування, інколи, на декілька  мить здавалося, що життя в тихому районному центрі Білорусі «зупинилося» десь в вісімдесятих. Але  ні, воно є доволі сучасним, в вигляді  теперішніх супермаркетів, вже згадуваних мною численних  іномарок, мобільних телефонів, сучасному дрес коду білорусів і білорусок.

Довго в голові шукав  те класичне визначення, яке можна було б застосувати до  сучасної Білорусі, що це: розвинутий соціалізм, вже комунізм, чи початок цивілізованого з людським обличчям капіталізму?

Думаю, ні те і не інше. Більш за все, це добре організоване господарство, де завжди   є відповідальна особа,технічно  модернізоване, де все доглянуто та пофарбовано в сучасні кольори та відтінки, тому і виглядає, доволі модерно,  привабливо та охайно.

 І головне, при всій грошовій скруті бюджету сусідньої республіки видно, що державні кошти там максимально витрачаються за призначенням, тобто вкладаються в інфраструктуру, якою користуються всі і кожен.

Там 100%  не розкрадають астрономічні суми коштів з державного бюджету прикриваючись реалізацією важливих  програм, проектами, реконструкціями, а роблять це планомірно, системно в законний та прийнятний спосіб, що і дає очевидний економічний і соціальний ефект.

 І все таки, не дивлячись на те що моє народження, навчання та становлення, як особистості, відбувалося за часів  Радянського Союзу, я не хочу туди, назад, де немає тієї особистої свободи у всьому, всьому, всьому, до якої, я так встиг звикнути, полюбити, можна сказати зрісся, став її частиною, без якої, я не уявляю свого, а ні сьогоднішнього, а ні завтрашнього життя…

Володимир Піньковський

Думай вільно,
Говори, що думаєш,
Роби те, що говориш!

6 september 2013

(0|0)