-
Ярослав Григорович Савчук
Інженер
Дата народження: 1 січня 1942
Місце навчання: колишній мешканець
Витязівка Кропивницька Область
Люди Кропивницької області Витязівка
Полiт. погляди: націоналістичні
Надихають: любов до життя
Моб. телефон: 0674241927
Останній візит: 6 листопада 2018, 17:05
Сторінку створено: 8 лютого 2018
| Анонімно |
Підписка на оновлення сторінки
Додайте та налаштуйте сповіщення на свій е-мейл
| Перейти |
Останні фото
Ой заграли музики, замузичили...
Оповідання.
Присвята музикантам духового оркестру Витязівського БК 1960-1962 років Андрію Балагурі, Максиму Ткаченку, Миколі Ткаченку, Миколі Люльці, Віктору Водоп?янову, Віктору Макаренку, Саші Лобову, Віктору Різуну.
Було це в далекому 1961 році. На Кіровоградщині стояв погожий день ранньої осені. Ґрунтовою, добре втрамбованою і аж порепаною від сонця дорогою, що пролягала понад величезним ставком на одній з річечок-витоків річки Мертвовод, із села Витязівка в бік села Кривоносове їхала вантажівка, у відкритому кузові якої знаходилось дев\'ятеро чоловіків різного віку. Кожен з них тримав один з духових музичних інструментів. Це колектив духового оркестру Витязівського будинку культури прямував на проводи в армію новобранця з хутора П’ятихатки.
Проїхавши ще трохи, автомобіль зупинився на узбіччі дороги навпроти однієї з декількох хутірських хат, які тулилися одна до одної серед густих чагарів вишняку та слив?яника на березі ставка вздовж дороги, виглядаючи на неї із-за дерев своїми білими причілками.
Хлопці, не злазячи з машини, ушкварили марш „Привіт музикантів”. Звуки музики лунко понеслись над водами ставка, долетівши до навколишніх сіл. Це означало початок масової гулянки, яка називалась „проводами”....
Почали сходитись і з\'їздитись гості, в більшості – рідня та друзі новобранця,- молодого хлопця, перев’язаного через плечі навхрест вишитими рушниками, який, хвилюючись, метушився, бігаючи по подвір’ю від одних гостей до других, не знаючи що йому робити.
Молодь, зібравшись кучкою, співала рекрутські пісні, а музиканти їм підігрували...
„...Ой, пам’ятаю я той час,,
Ти плакала за мною,
І на прощання раз у раз
Махала хустиною...”
Забігали куховарки, накриваючи столи під напнутим на подвір’ї брезентом, а вже через деякий час, коли на столах появились літрові графинчики з бурячихою, господарі запросили гостей до столу...
Музикантів також посадили вечеряти в кінці столу, збитого з нетесаних дощок, покритих рудим папером. Дев\'ятеро веселих музик всілися з двох його сторін один проти одного.
На столі перед хлопцями стояли пару мисок з холодцем, а до нього – слоїк з гірчицею, а ще: вінегрет, смажена риба, тушкована капуста, оселедці та навпіл порізані огірки і помідори. А посеред столу вирізнявся габаритний бутель із самогоном, заткнутий вилущеним огризком кукурудзяного качана.
Славко, ще молодий хлопець, який після навчання на курсах при музичному училищі був керівником цього оркестру, налив по чарці горілки старшим за віком колегам. Ті випили... Сидячи біля Андрія Григоровича, зовсім сліпого кремезного чолов’яги літнього віку, який, ніколи не бачачи нот, добряче грав на басі, Славко подав тому масивну ложку та підсунув ближче миску з холодцем. Якраз навпроти Андрія Григоровича вмостився трубач Вітька Макаренко, ще старшокласник і перший шибеник в колективі. Влучивши момент, коли Андрій Григорович набирав з миски холодець, Макаренко хутко зачерпнув повну ложку гірчиці і миттю кинув її у ложку сліпому. Той проковтнув пекельну суміш мовчки, лише дві сльози скотились по впалих щоках.
- Придурок ти, Макаренко,- сказав барабанщик Вітя Різун, дебелий хлопчина спортивної статури і врізав Вітькові добрячого запотиличника. Той, не відчуваючи підтримки, знічено промимрив: - А що я зробив?.. Цих звуків було достатньо, щоб важка ложка в могутньому кулачищі Андрія Григоровича, миттєво злетівши в повітря, врізалась в центр лоба Макаренку, який, намагаючись ухилитись від несподіваної помсти, під сміх колег гепнувся з ослона долілиць ..
Після бенкету, коли гості почали виходити із-за столу, до справи взялися музики, врізавши веселу українську польку...
„Ой заграйте, музики,
В мене нові черевики,
В мене чорний чемодан,
Кому схочу, тому й дам,
- приспівувала, витанцьовуючи, тітка Антошка Хлівна, без якої не обходилась ні одна гулянка у Витязівці та навколишніх селах,
Ой заграйте, музики, замузичте мені,
Нема в мене чоловіка, то позичте мені.
Ой заграли музики, замузмчили,
Чоловіка не було, то позичили.
А позичений музика знає своє діло,
Зробив мені усе те, що я так хотіла.
Що я так хотіла, що я так бажала,
Ой спасибі вам, музики, що я ніч не спала...
Після польки музики ушкварили гопака, а коли захекані танцювальники почали покидати, похитуючись, імпровізований танцмайданчик посеред двору, перейшли на повільні танці: вальс, танго, фокстрот, А ще танцювали краков’як, коробочку, карапет, яблучко... Танці чергувались із застіллями і так до опівночі... А вже опівночі остаточно почали розходитись і найбільш стійкі гості. Дехто з чоловіків, перебравши „зеленого змія”, вже відпочивав тут же за столом, чи на оберемках сіна, завбачливо розкиданого господарем у дворі під стіною клуні...
Музиканти залишались ночувати тут же в хаті, бо їм вранці необхідно було маршем вирядити новобранця з дому до районного військового комісаріату міста Бобринець та й трохи повеселити публіку, яка, провівши новобранця, продовжить гулянку. Коли складали в комірчину музичний інструмент, Славко замітив, що там уже лежали тенор Миколи Ткаченка та альт Миколи Люльки. Оглянувши у світлі гасового ліхтаря своїх колег і не побачивши двох вказаних, він запитав у інших: „А куди ж цих гультіпак понесло?”. „Та сіли на підводу і поїхали з дівчатами в Кривоносове”, - відповів трубач Сашко Лобов, однокласник Вітька Макаренка. „Придурки”, - буркнув Славко, зваживши, що хлопцям прийдеться тьопати поночі назад пішки два кілометри.
Музикантам постелили в хаті на підлозі, Славко ж розмістився тут же на широкій лаві біля вхідних дверей. І якщо інші музиканти невдовзі позасинали, то Славко ще довго крутився на лаві, роздумуючи, чи не сталось якоїсь пригоди з його підопічними, які повіялись в Кривоносове, але поступово і його зморив сон...
...Було близько другої години ночі. Із-за верб над ставком сходив повний місяць. По одній з вулиць села Кривоносове, плентались під лемент собак наші два „герої” – музики, які після невдалих гульок мусили повертатись на хутір до свого колективу. Йти пішки вкрай не хотілось… І тут хлопці побачили в одному з дворів вантажівку. Рішення було прийнято миттєво. А позаяк обидва були водіями, не довго думаючи, залізли у кабіну вантажівки та знаючи, як це робиться без ключів, завели її двигун шпилькою і рвонули з двору...
...Господар обійстя та водій колгоспної вантажівки, яку так нахабно поцупили, прокинувшись від шуму працюючого двигуна автомобіля, вискочив з хати в нічній білизні і босоніж, прихопивши в сінях вила. Він кинувся до машини, що вже рушала, встиг кинути в кузов вила і навіть вчепитися за задній борт, але, не втримавшись за нього, коли автомобіль трусонуло на ямі, з розгону бухнувся в розбовтану гусьми рідку багнюку. Грицько, а так було звали господаря, вибравшись з калюжі, ошелешено стояв посеред двору. По ньому стікала багнюка. З хати вийшла його дружина з ліхтарем. Побачивши це видовище, зойкнула і вигукнула: „Йолопе, чого ж ти стоїш, як пеньок! Хутчій скидай усе з себе, залазь он під ринвою в бочку з водою, одягай якісь лахи та біжи в сільраду до чергового, дзвоніть в Бобринець в міліцію!”...
...Міліцейський „бобик” з водієм та двома міліціонерами приїхав до Кривоносівської сільради на розшуки зниклої вантажівки десь через годину. Вислухавши розповідь „потерпілого”, порадившись, прихопивши з собою Грицька, виїхали в напрямку Витязівки по дорозі, куди зник вкрадений автомобіль і яка пролягала понад хутором П’ятихатки...
...А тим часом наші волоцюги-музики, виїхавши годиною раніше з двору Грицька, маючи в руках транспорт, гайнули у Витязівку до дівчат…
…Перевалило на четверту годину ночі, коли їм дійшло, що треба повертатись на хутір. Хлопці знову завели автомобіль і вирушили з Витязівки. Не доїжджаючи за метрів триста до хутора, хлопці замітили в далині колихання світла фар автомобіля, що рухався їм на зустріч.
- Щось мені не хочеться зустрічатися з тим автомобілем, зверни-но в посадку,- сказав Ткаченко Люльці, який сидів за кермом.
Той звернув на польову дорогу між лісосмугою та ще не викошеним соняхом і зупинився. Хлопці на всяк випадок вийшли з машини і стали так, щоб було видно дорогу. Наразі з неба сяяв повний місяць, тому хлопцям було добре видно, як невдовзі по дорозі прошмигнув міліцейський „бобик”. Вони все зрозуміли…
З „бобика” також замітили спочатку світло фар на зустріч, а потім і автомобіль біля лісосмуги. Поки міліціянти розверталися на вузькій дорозі, то біля вантажівки вже нікого не застали.
Грицько, зрадівши знайденому автомобілю, висловив думку, що це, судячи по всьому, справа рук когось із хутірських нічліжників з вчорашніх проводів.
Не дивлячись на те, що крадене майно було знайдене, міліціонери все-таки вирішили знайти винуватців, а тому, прислухавшись до думки Грицька, під\'їхали до вказаної Грицьком хати на хуторі, де увечері відбувались проводи…
… Тим часом наші два «герої», покинувши вкрадений автомобіль, бігом між соняхами ринулись також до цієї хати. Вони встигли перебігти дорогу, вискочивши із соняхів навпроти хати, вскочити у двір. Кинулись до вхідних дверей, але вони були зачинені, а в двір уже в\'їздив міліцейський «бобик». Хлопці кинулись за хату у вишняк…
…Заїхавши в осяяний місячним світлом двір, міліціянти вийшли з машини. Один постукав у двері ще сплячої хати. Двері відчинив господар садиби. Міліціонер, розповівши йому причину своєї появи, запитав: «А хто з гостей у вас ночує?» «Теща та брат з дружиною, а ще дев\'ятеро музикантів», - відповів господар. «Я мушу їх порахувати», - сказав служивий. Вони зайшли в темряву хати.
Славко проснувся, коли стукали в двері, він чув усю розмову між господарем та міліціонером і відчув, що з його хлопцями щось сталося
Міліціонер, вийнявши ліхтарик „жучок”, який видавав світло і звуки журчання від стискання в кулаку, почав рахувати музик, які лежали покотом на радюжках у великій кімнаті. «Жик, жик, жик…», лунало від ліхтарика над кожним. І в цей момент у світлі ліхтарика Славко побачив, як з підлоги різко піднялася біла постать сліпого Андрія Григоровича і, чітко втрапивши у двері, вискочила у двір. Славко кинувся за сліпим і побачив в передсвітанковій імлі та місячному сяйві, як той рачки повз городом до саду. Славко тихо йшов за сліпим. Андрій Григорович доповз до першого дерева, наткнувся на нього і встав на ноги. До нього підійшов Славко.
«Що з Вами сталось, Андрію Григоровичу?», - запитав Славко. «Ти знаєш, Славка, мені таке приверзлося у сні, що буцімто моя баба Параня стоїть наді мною, в руках два ножі, вона їх точить «Жик, жик, жик…», хоче мене зарізати. А я давай тікати…». Славко тихо засміявся, зрозумівши причину такого сну. Аж тут Славко більше відчув, ніж побачив, як до них з глибини саду хтось наближається. Це був один з його волоцюг. Вони стояли закриті від міліції причілком хати. На запитання Миколи: «Що робити?» у Славка моментально визріло рішення. «Ідіть до вікон від дороги, вони з двору не видні, а я поведу Андрія Григоровича в хату і попробую їх відчинити та впустити вас в кімнату. Моліться богу, щоб вікна відчинялись.» Славко повів сліпого до хати.
Біля вхідних дверей їх зупинив міліціонер. «Ваших двох немає, давай поговоримо, адже ти старший над ними», - звернувся він до Славка. «Дайте завести сліпу людину до хати, хай ще трохи відпочине. Він же роздягнений і босий. Я зараз вийду», - відповів той. Міліціонер нехотя відступив, Славко, тільки-но зайшов у хату, мерщій кинувся до вікна, під яким повинні були стояти хлопці. На їх щастя, вікно вдалося відчинити. Хлопці хутко вскочили до кімнати. Славко кинув пару лахів у куток за стіл, куди й попадали наші «герої», а сам швиденько провів сліпого на його місце і вискочив у двір.
Під хатою,біля гасового ліхтаря стояли всі троє служивих та господар обійстя.
- То де твої два жевжики? – запитав у Славка старший з міліціонерів.
- Не знаю, про яких жевжиків іде мова, а щодо музикантів, то вони всі дев\'ятеро після гри полягали спати, - відповів Славко.
- Двох не має, ми рахували. Будемо чекати, - сказав міліціонер.
- Я з вами не рахував, а тому не впевнений, що це дійсно так, заперечив Славко.
- Ти що хочеш сказати, - роз\'єрепенився старший, - що всі твої музики в хаті? Ми з господарем рахували і перевірили всі закутки, поки ти із сліпим водився.
- Петро, - звернувся він до одного з міліціонерів, - на ліхтарик і пройди з ним, хай сам особисто перерахує своїх духариків.
В хаті знову задзижчала «жучка», освічуючи сплячих музикантів. Всі ще, а дехто й уже спали, крім Андрія Григоровича, який так і не заснув після жахливого сну. «Раз, два…, - вголос рахував міліціонер, - о, вже стало вісім!»,- вигукнув здивовано він. « А я дев\'ятий.», - сказав Славко...
Від крику, в основному, матюками, старшого, коли він узнав, що музики всі на місці, заревла корова в хліві та загавкали собаки. Накричавшись досхочу та зрозумівши безперспективність їхнього подальшого перебування тут, спересердя плюнув на землю, наказав водієві заводити машину…
Уже світало, коли міліцейський «бобик» виїздив з двору. А ще через години півтори прийшла полуторка за новобранцем… Прощались… Коли автомобіль з новобранцем та молоддю, що його проводжала, вирушав на Бобринець, оркестр ушкварив «Прощання слов\'янки»… Ще трохи погравши для тих, хто залишився, музики, поснідавши, також почали збиратися в дорогу. На них уже чекала вантажівка, якою мали їхати грати на весіллі в село Крива Пустош на границі Миколаївської та Кіровоградської областей.
Вже в кузові автомобіля жваво обговорювали події минулої ночі. З реготом слухали розповідь про те, як баба Параня хотіла зарізати діда Андрія. Андрій Григорович вже й сам сміявся над своєю втечею від дружини. Тихо сиділи лише два друга Миколи, до цього часу не вірячи в своє чудернацьке спасіння від міліцейської каталажки.
У Витязівці до оркестру приєднався для його підсилення (адже на весіллі потрібно було грати два дні) трубач Петро із сусіднього села Миколобабанка. Це був невисокий чоловік середніх років, досвідчений музикант, який у свій час грав у військовому оркестрі, але за надмірну любов до чарки, отримав звідти копняка…
…Мальовниче село Крива Пустош розкинулось на кам\'янистому березі річки Мертвовод, а весільна хата городом упиралась у самий берег річки.
Прибувши до весільного двору, наші музики дали про себе знати маршем «Привіт музикантів»… З приїздом музик завирувало традиційне, веселе українське весілля, з танцями, піснями, частими переходами – то на розпис до сільради, то до тещі, то до свахи, то ще кудись… І так до самого вечора… Аж після традиційного «бабського козачка» для куховарок, заключної вечері «робочого люду» (куховарок, музик, господарів), десь за північ музики втомлено поплентались ночувати до сіновалу під дахом хліву.
Хлів був розділений навпіл. Стеля під його дахом була лише над однією половиною хліву, де й розміщувався сіновал, і обривалася неогородженим суцільним отвором на межі з другою, відкритою від землі до даху, половиною хліву, де внизу біля ясел були прив’язані корова і телиця.
Господар з гасовим ліхтарем в руках по драбині провів хлопців на сіновал і повісив ліхтар на бантину біля отвору. Кинув через отвір униз худобі в ясла пару навильників сіна, побажав хлопцям доброї ночі і залишив музик. Ті почали вмощуватись, не роздягаючись, на розстелені рядна, старі кожухи та інше лахміття, розкидане поверх сіна.
Не готувались до сну лише два друга – баритоніст Вітька Водоп\'янов та Петро-трубач, який примкнув до хлопців у Витязівці. Вони захватили з собою, випросивши у куховарок, графинчик самогону, миску малосольних огірків в перемішку з іншими об’їдками і, вмостившись під ліхтарем на старій перині, продовжили вечерю. Мовчки наповнювали склянки горілкою і з тостом: «Ну…» - випивали…
Славко заснув під акомпанемент високо значимого тосту «Ну…», а проснувся від потужного, з підсвистами, бульканням, стогоном, хропіння. А продукував цей «мистецький витвір» Петро. Хлопці після допитого графинчика тут же й попадали на краю сіновалу, біля отвору над худобою. Напевно, Петрове хропіння заважало спати і його напарнику Водоп\'янову, який спросоння стусонув Петра ногою. Той покотився в бік отвору і Славко через сон побачив, як Петро, докотившись до краю сіновалу, гепнувся вниз лежачій телиці на спину. Та, з переляку бекнувши, підхватилася на ноги, рвонула налигач і розірвавши його, дременула з хліву. Петро, злетівши з телиці на поміст, вибрьохавшись у кізяках, втрапив якимсь чином до ясел із залишками сіна та там і продовжив свій сон, бо вже невдовзі з низу залунали переливи його «художнього храпу». Славко, який у напівсні спостерігав за цією пригодою, буркнув: «От мудаки,.. треба ж так налигатися» і також провалився у сон…
…Проснулись хлопці від лементу, який вранці зчинив господар, виявивши відсутність телиці на своєму місці, а замість неї лежачого в яслах для сіна Петра. Всі потяглися поближче до отвору і побачили внизу таку картину: біля ясел стояв вимазаний з ніг до голови в кізяки Петро, а поруч господар кричав до нього: «Де телиця? Що ти зробив з нею, що вона відірвалась і втекла?». «Не знаю, - промимрив Петро, - а де я?». «О… ти був у ср… ці!», - вигукнув з горіща Вітька Макаренко. Всі зареготали. Тоді Славко коротко розповів господарю про нічну пригоду і той побіг шукати телицю, а хлопці почали повільно злазити із сіновалу та приводити себе в порядок.
Вітька Водоп\'янов випросив у господині старий одяг для свого друга Петра і повів того до річки відмиватись від «запашного мастила»…
Десь через годину музик посадили снідати, адже скоро повинні сходитись гості і їх потрібно було зустрічати маршем. Хлопці поспіхом посідали за стіл, де вже парували повні миски з борщем. Петро після купання в осінній річці весь посинів і, діждавшись, коли йому подали в тремтячі руки повну по вінця склянку з горілкою, пафосно прорік: «А ж..ж..життя, х..хлопці, пр…пр…продовжується!», і висушив її, цокаючи зубами об скло…
…Другий день весілля був у розпалі. Музики шкварили «карапет», тітка Хлівна, яка й тут «уродилася», витанцьовувала, приспівуючи:
А девочка Рая впала із сарая,
чого туди чорт поніс, моя дорогая,
Впала із сарая, порвала одежу,
Залишилися на ній чулки да сережки…
Перед оркестром, посеред двору кружили у танці дівочі пари, та так, що їх широкі спідниці, розлітаючись, як парасольки, іноді досягали музик та бентежили хлопців. Але тільки не трубача Петра. Той сидів, хитаючись, на низенькому стільці з осоловілими беньками, а труба його, з якої ще автоматично вилітали звуки мелодії танцю, виписувала неймовірні кренделя у трьох площинах. І ось, в один з моментів, коли Петро трубою уперся майже в землю, його накрила широченна спідниця витанцьовуючої старшої дружки, дебелої дівки з пишними формами. І в цю ж мить холодний метал Петрової труби торкнувся оголеної ноги дівчини, та від несподіванки ойкнула і фицнула ногою, влучивши коліном якраз під око бідолашному Петрові, голова якого все ще перебувала під спідницею. Той гепнувся разом зі стільцем на землю.
Барабанщик Вітя Різун, не упустивши можливості тьопнути калатушкою від барабана дружку по її широких сідницях, допоміг Петрові піднятися і посадив його подальше від танцюючих. Тим часом у постраждалого під оком забовванів добрячий синяк. А швидкий до слова Сошко Лобов тут же видав куплет на мотив відомої пісеньки:
Чи і вам таке траплялось,
Як Петру-музиці,
Заліз дружці під спідницю –
Получив по пиці.
…Ближче до вечора, під кінець другого дня весілля, за оркестром прийшла відкрита вантажівка з лавами впоперек кузова. Хлопці з останніх сил ушкварили прощальну польку, подякували господарям, випили «на коня» і почвалали до автомобіля. Всі гості також висипали проводжати музик. Першими до кузова, де вже сиділо декілька гостей, заскочили молоді оркестранти. Далі посунули старші. Вітька Макаренко, будучи вже в кузові, тримав баса сліпого Андрія Григоровича, поки той, шукаючи можливість, забирався в автомобіль через борт. В цей час з двору вибігли дві куховарки з макітрами в руках, вигукуючи: «Хлопчики, ви ж не попробували вареничків з сиром. Візьміть хоч по одному. Ось тут вареники, а тут ряжанка», - підбігли до заднього борту. «А ми дорогою поїмо, сипте сюди», - бовкнув Вітька Макаренко і підставив жінкам широку горловину басу. Ті, не довго думаючи, вивернули в бас макітру з варениками і макітру з ряжанкою. Андрій Григорович, не відаючи нічого, на кінець-то, забрався в кузов і Макаренко вчепив сліпому на плечі його музичний інструмент, начинений варениками і ряжанкою. Машина, підганяючи хлопців, вже гурчала мотором. Славко, який внизу розраховувався за роботу з господарем, цих подій також не бачив. А тому, заскочивши в кузов останнім, з ходу, по традиції гаркнув до оркестрантів коротку команду грати: «Слов\'яночка, три.., чотири»! Оркестр вже з машини востаннє гримнув, видаючи звуки прощального маршу, а ось з горловини басу замість звуків полетіли, під регіт публіки, обляпуючи присутніх навколо, вареники і ряжанка… Марш завершився реготом і самих музикантів, а також розлюченим ревінням сліпого: «Вітька, ти де, падлюка, уб\'ю!», але за якусь мить і він приєднався до колективного сміху, а Сашко Лобов викрикнув: «О…Тепер у нас буде новий марш «Бризки ряжанки»… Вантажівка рушила… «До-по-ба-чен-ня»! – рознеслось над тихим плесом Мертвоводу…
2 червня 2018
Ярослав Савчук
ЧИ І ВАМ ТАКЕЄ БУЛО, ЯК ТОМУ МУЗИЦІ...
ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ.
Теплого червневого надвечір?я в п’ятницю, на другий день після здачі чергового екзамену, студент Славко сидів замислившись у кімнаті гуртожитку. У голові в нього вертілась нав?язлива думка про необхідність сідати за підручники і готуватись до наступного екзамену, який він повинен здавати післязавтра, в неділю. Адже він уже майже два дні проваляв дурня, не заглядаючи до книжок. До того ж наступний екзамен був по технології меліорації, з предмета, який Славко навіть з великою натяжкою не міг вважати улюбленим. Та й знання з цієї дисципліни під час семестру коливались десь на рівні трійки.
„Тож до роботи! Посиджу сьогодні пару годин за підручниками, та й завтра цілий день є. Дивись і заморочу голову „бабі Вірі” (так студенти меліоративного факультету прозивали викладача з технології меліорації) та й здам цю нудну „болотну науку”, - вирішив Славко, піднімаючись і простягаючи руку до товстої книжки, яка лежала на тумбочці поряд з ліжком.
Аж тут різко відчинились двері кімнати і до неї ввалилась четвірка молодиків. Рука Славка застигла, не дотягнувшись книжок. Він здивовано глянув на хлопців. Трьох він знав. Це були його колеги по студентському вокально-інструментальному ансамблю: Коля – баяніст, Паша – саксофоніст та Діма –ударник.
Трійка Славкових колег гепнулась на ліжка, сітки на яких з різким скреготом зразу ж повгинались майже до підлоги. Четвертий, незнайомий хлопець залишився стояти біля дверей.
- Чого це ви приперлися?, - запитав у хлопців Славко.
- Збирайся! Внизу стоїть машина. Їдемо грати сьогодні, завтра і післязавтра на весіллі у цього хлопця, сказав усміхаючись Коля і кивнув на молодика.
- Ви що, хлопці, блекоти об?їлися!?. Яке весілля? Мені післязавтра здавати екзамен, до того ж найгірший, як для мене, з усіх іспитів в цьому семестрі. Ні, я не поїду!
Справа в тому, що Славко, який грав на трубі, з трійкою своїх колег створили такий собі мобільний інструментальний ансамбль, розвеселяючи людей на весіллях та інших святкових заходах, а заодно і підробляючи грошенят на злиденне студентське буття. Такі колективи в шістдесяті роки двадцятого століття, а саме в цей час відбувалась ця подія, були дуже поширені в Україні.
Коля, Паша, Діма та Славко грали разом вже третій рік, ще з першого курсу і, практично, незмінним складом. Вони добре відчували один одного в грі, мали в репертуарі все, що необхідно для веселої гулянки. Тому коли хтось з „веселої четвірки” не міг взяти участь у „халтурі”, тоді й інші хлопці, в більшості випадків, відмовлялись від замовлення, залишаючись без роботи і, звичайно, без грошей.
І ось сьогодні, коли трапилась така лафа, як можливість добряче заробити, граючи майже три дні на весіллі у сина голови колгоспу в одному із сіл на Рівненщині, а разом з тим і від пуза наїстись, що в хлопців в звичайні дні траплялося рідко, а ще ж безтурботно гульнути,- Славкова відмова ставила під загрозу зриву таку заманливу перспективу.
Тому після Славкової тиради всі три оркестранти почали наперебій спочатку тиснути на свого колегу, майже погрожуючи розірвати з ним дружні стосунки, а коли з цього нічого не вийшло – почали вмовляти його, наголошуючи на тому, що він підводить весь невеличкий колектив, ставить їх у безвихідь і може привести їх своєю відмовою до „голодної смерті”...
Славко стояв на своєму, адже за час навчання в інституті він ще ні разу не мав „хвостів” по не зданих екзаменах і не хотів їх заводити через якесь там весілля.
Нарешті озвався мовчки до цього стоячий біля одвірка жених. Хлопець виглядав дещо старшим за студентів-музикантів.
- Хлопці, хватить галасувати. На вас світ клином не зійшовся, не погодитесь ви – поїду ще раз до музичного училища і там знайду те, що мені потрібно. А до вас приїхав, бо ви вже грали у нашому селі Симонові і сподобались людям та моєму батькові. Заплачу вам за роботу кожному по п’ятдесят рублів і могорич в придачу. А тебе, трубач, раненько в неділю особисто мотоциклом привезу в Рівне на екзамен, здаси і поїдемо назад на весілля.
- Та як же я здам, коли не готовий... – почав був заперечувати Славко, але в голосі його вже відчувалися інтонації розгубленості і невпевненості.
- Здаси, здаси, я впевнений – ти знайдеш вихід, - сказав спокійно жених і добавив: - Бери скоріше свою дудку і до машини, бо вдома уже замісили тісто і скоро будуть садити в піч коровай та шишки, а ми повинні бути до того, як їх виймуть з печі.
Славко з розпачем ще раз оглянувся на стопку книжок, зітхнув, потім різко махнувши рукою, схватив скриньку з інструментом і, вже забувши і за книжки, і за екзамен, приєднався до своїх колег, які сідали у чорну „Волгу”.
А вже десь через півгодини машина під?їздила до села Симонів на березі ріки Горинь неподалік райцентру.
Хата голови колгоспу нічим особливим не відрізнялась від інших сільських осель, хіба що більшою охайністю навколо садиби та прикрашеністю широкого двору, де вже був споруджений величезний, в декілька рядів столів курінь. А по подвір’ю бігали жінки в охайних фартушках.
Для оркестру у дворі також було зроблено невеличке брезентове накриття обабіч чисто заметеного майданчика, де й передбачалися весільні танці.
Хлопців зустріли веселими, підбадьорливими вигуками, а дехто вже вимагав: - „Ану, хлопці, вшкварте, щоб куфайка завернулася, а мертві в труні перевернулися”.
Музик довго просити не треба було, вони своє діло добре знали, а тому тут же розчохлили інструмент і по селу, по річці гулко понеслись звуки маршу, які й засвідчили, що весілля розпочалося...
...Уже за північ, після того, як витягли з печі пахучий коровай та шишки, як дружки натанцювались, а музиканти вшкварили для куховарок прощальну польку, почали розбиратись, де кому спати. Одна з куховарок сказала хлопцям-музикам, що вони будуть спати в неї у хаті через дорогу і показала на хату, яку добре було видно у місячному сяйві.
Славко уважно подивився на хату, щоб запам’ятати, як попасти туди, бо уже встиг познайомитися з однією з дружок, Орисею, яка приїхала в село до своєї тітки зі Львівщини, і домовитись провести її.
Ось і Орися з тіткою, яка також куховарила на весіллі, зібралися виходити з весільного подвір’я додому.
Славко підійшов до Орисі, попередивши Павлика, що прийде пізніше.
- Що, вже встигла з циганом познайомитись (так Славка прозивали за чорні вуса та довге кучеряве чорне волосся), - промовила невдоволено тітка до Орисі, виходячи на вулицю, а потім кинула Славкові, - Ти запам’ятай, де будеш ночувати, бо у мене нема де...
Молодята поплентались за тіткою до її хати, розташованої недалечко від весільної, та зупинились, не доходячи подвір’я.
Тітка наказала Орисі довго не стояти, а сама, дещо прибравши на подвір’ї, зайшла в хату. Побачивши це, Орися потягнула Славка за руку у хвіртку, а потім до поряд стоячої на подвір’ї бесідки. В бесідці вони гепнулися у духмяне сіно і злилися у поцілунку...
...Через деякий час із прочинених дверей хати почувся різний тітчин голос: - „Орисю, ану додому!”. І двері зачинились.
- Почекай хвилинку, - прошепотіли Орисині вуста, відірвавшись від Славкових,
- Я зараз... Орися стрімко побігла у хату.
Славко ще був у полоні жагучих Орисиних поцілунків, коли, лежачи на сіні, почув, як відчинились сінешні двері і з хати хтось вийшов. Він надіявся, що це Орися і вже чекав її у своїх обіймах, але почув, як вилаялася тітка, виявивши залишену незачиненою хвіртку, яку вона тут же зачинила. А потім він почув радісне скавуління собаки, якого тітка відв?язувала на ніч, а сама повернулась у хату, брязнувши защіпкою.
Під вікнами бесідки у місячному світлі щось шугонуло. Славко виглянув у широке вікно бесідки. Перед ним у вікні маячила здоровенна собача морда вівчарки. Вони дивились один на одного. Собача морда з висунутим від задоволення язиком нахилялася то в одну, то в другу сторону, уважно розглядаючи незнайоме йому зображення. Потім собака не злісно гавкнув, підійшов до дверей бесідки і лапою спробував відчинити двері. Але Славко вже встиг їх защебнути. Собака, не досягши бажаного, почав гасати подвір’ям, а коли добре розім’явся – улігся біля хвіртки.
„Ну все, приїхали...” подумав Славко, дивлячись на розпростертого біля хвіртки собаку. Хоча ще жевріла надія на визволення, тобто, на прихід Орисі. Проте проходили хвилина за хвилиною, а її все не було і не було. Адже він не знав, що Орися цього собаки боїться ще більше, ніж він...
Через деякий час Славко знову виглянув у вікно. Місяць вже заходив, але ще було достатньо видно. Собаки на звичному місці не було. „Може попробувати вискочити” – подумав хлопець і почав повільно відчиняти двері бесідки, але тут же почув майже телячий тупіт, що наближався до дверей. Парубок ледве встиг їх знову зачинити. Собака з розгону врізався у двері і вже зле гавкнув. З розпачу Славко також гавкнув на собаку і бухнув ногою в зачинені двері. Глянув на годинник. Вже було далеко за північ. „Треба хоч трохи поспати, адже весільний день буде нелегким...” – подумав хлопець, намацуючи різне лахміття, яке було розкидане по сіні, та вмощуючись зручніше на потертих кожухах та ряднах...
...Проснувся він від пекучого сонячного проміння, яке било через віконні шибки бесідки. Виглянув. Подвір’я було порожнє. Собака був уже на прив’язі біля хліва і чухався, брязкаючи ланцюгом.
Славко вийшов з бесідки, дивлячись на собаку. Той загарчав і почав крутитись довкіл своєї собачої будки. Впевнившись, що ця тварюка уже для нього безпечна, Славко підійшов до криниці, напився води та сполоснув лице. З хати так ніхто і не вийшов.
Вийшовши за хвіртку, хлопець почув, як від весільної оселі пронеслись характерні звуки саксофону, на якому після нічної перерви пробують розім’ятися, а також барабанна дріб налаштовуваних ударних інструментів. Славко понуро побрів у той бік.
Паша-саксофоніст, побачивши колегу, єхидно усміхаючись спитав: - Чого це в тебе така кисла пика?., невже пролетів, як „фанера над Парижем”?
А Кева-баяніст добавив: - Не інакше, як майбутнього радянського інженера грубо спихнули з ліжка у самий непідходящий момент, можливо, ще й ногою.
Один тільки Діма-ударник гримнув на хлопців: - Чуваки, відчепіться від мужика, ви що, не бачите – не до жартів йому...
Славко у відповідь буркнув, махнувши рукою: - Та пішли ви...- і пошвендяв у хату за трубою.
До весільного подвір?я почали сходитись гості, в основному молодь, яка разом з нареченими збиралась вирушити до церкви на вінчання. З?явилась і Орися. Підійшовши до Славка, почала зніяковіло пояснювати йому, що увечері її з хати не пустила тітка, замкнувши при цьому двері.
- Та нічого, буває, - мовив у відповідь хлопець, усім своїм видом показуючи
байдужість до Орисі і безперспективність подальших їхніх стосунків.
...Перший весільний день наближався до завершення. Славка все більше турбувала
думка про завтрашній день та екзамен. Правда, його трохи заспокоїв наречений, який ще раз запевнив в тому, що він раненько завезе студента в Рівне до інституту і буде чекати його, аж поки той не здасть екзамен.
- Попробуй ще його здати, - сердито буркнув Славко на ці запевнення, але змінити щось у цій ситуації вже було неможливо, тому здався на милість фортуни і судьби, продовжуючи у цей весільний вечір веселити публіку піснями та танцювальними мелодіями і дудлити разом з музикантами та гостями горілку.
Десь о першій годині ночі гості майже розійшлися. Хіба що декілька запопадливих п?яничок ще вештались біля столів, а деякі з них вже знайшли собі притулок тут же під лавками, чи під столами.
Куховарки попросили хлопців зіграти для себе прощальну польку і над селом понеслось:
„Ой заграйте музики, в мене циці великі
В мене циці трясуться, з мене хлопці сміються...”
Спати Славко і Паша пішли в ту ж хату і до тої ж куховарки, де спав перед цим Паша.
Тітка Антошка, як звали куховарку, по дорозі до хати попередила хлопців, що в хаті спить повно гостей, тому тихенько потрібно лягти на своє ліжко, мовляв, Паша знає на яке і менше турбувати присутніх.
В хаті було темно, з усіх її кутків чулось сопіння сплячих людей. Паша взяв Славка за руку і провів до ліжка, перший роздягнувся і бухнувся у ліжко під стіну. Славко ж продовжував стояти, вдивляючись в темряву приміщення та намагаючись хоч трохи визначитись, де він перебуває і де що розташовано. Зір у нього з дитинства був слабий, а в темряві він взагалі майже нічого не бачив. Тому так нічого і не побачивши, але запам’ятавши напрям вихідних дверей, поплівся в ту сторону, згадавши про необхідність сходити перед сном до вітру.
Справивши надворі нужду та затягнувшись декілька раз сигаретою, Славко вернувся у хату і тихенько пробрався через кімнату до ліжка, де, як на його думку, спав Паша. Швиденько роздягнувшись, ліг у ліжко і прислухався, чи спить Паша. Бажаючи пересвідчитись у цьому тицьнув його рукою. Але під долонею замість Пашиних кістлявих ліктів відчув щось м?яке. Його взяв сумнів, що біля нього лежав дійсно Паша. Очі потроху почали привикати до темряви і Славко ледве вирізнив, що він ліг у ліжко, яке стояло поряд з їхнім ліжком, утворюючи букву „Г”. Більше відчув, ніж побачив, що біля нього лежить жіноча стать. Славко ще раз легенько положив руку на дебелі горбики, які здіймалися поруч під простирадлом. Тілом прокотився лоскотливий щем жагучого бажання обійняти, притягнути до себе цю незнайому жіночу постать. Стало млосно, забулися всі проблеми, екзамени, вчорашня невдача з Орисею і страшний пес. В той же час мозок підказував: „забирайся звідси, поки не пізно”, але тіло не корилося.
Нараз Славкові роздуми перервало скрипіння вхідних дверей, які відчинились і в хату ввалився, голосно лаючись і ледве тримаючись на ногах, мужчина. Хлопець закляк. А з лежанки, де спала тітка Антошка донеслось: - Це ти, Петро, приперся? П’яниця нещасний. Іди прямо, до ліжка, там і лягай біля своєї жінки”.
Славко, який ще мить назад був у полоні жагучих бажань, з переляку зовсім розгубився і не міг поворухнутися. А мужчина, підійшовши до ліжка, де лежав хлопець і, ледве не впавши на Славка, нахилився над ним. Якусь мить вдивлявся у Славка, а потім буркнув: - А де тут моя жінка?.
Різкий запах горілчаного перегару від пики, що нависла над ним, привів до тями хлопця і той машинально, сам не відаючи, як то сталось, махнув рукою перед носом у чоловіка, показуючи на вільне біля Паші своє місце і, промовивши тихо у бік п?яниці: - Ось там, - підштовхнув його туди. Чоловік не роздумуючи, не роздягаючись, бухнувся на ліжко біля Павлика і за мить уже захропів.
Славко приходив до тями. Жінка, яка лежала біля нього, так і не проснулась, очевидно, напередодні також добре приклавшись до весільної чарки. ЇЇ великі груди вже не збуджували у Славка ніяких ілюзій. „Треба щось робити”, подумав він. А потім, коли відчув, що всі знов позасинали, піднявся і, тихенько одягнувши штани, вийшов з хати.
На дворі стало світліше від місячного сяйва. Глянув на годинник. Було майже дві години ночі. Покрутившись під хатою хвилин з п?ять, хлопець вернувся в помешкання. Через шибки пробивалось місячне сяйво і тепер в кімнаті було видніше В голові хлопця вже виник план виходу із скрутного становища. Славко підійшов спочатку до ліжка, де хропів п?яний Петро, подивився на сусіднє ліжко і рішуче підійшов до лежанки, на якій, як він пам’ятав, спала тітка Антошка.
- Тітко Антошко -, покликав він.
- Господи, скільки можна вештатись і людям спати не давати? Хто це?, - сердито донеслось з лежанки.
- Та я, музикант. Щось не спалось, то я виходив на вулицю, а це пришов, щоб лягти спати, а на моєму місці якийсь мужик лежить, то що мені робити ?.
Тітка Антошка, буркочучи прокляття невідомо на чию адресу, злізла з лежанки і підійшла до ліжка, де лежав п?яний Петро. Пересвідчившись, що Петро ліг не там, де потрібно, почала його вовтузити, приказуючи: - От п’яниця! Я ж тобі сказала лягти на ліжко до своєї жінки, а ти вперся на ліжко до музикантів. Вставай, іроде !.
Петро прочумався і спитав, що від нього хочуть.
- Та ляж отут, біля своєї жінки , - сказала тітка Антошка, показуючи на сусіднє ліжко. Петро якусь мить очманіло дивився на місце біля своєї жінки. Місячне сяйво ще більше освітило кімнату та все присутнє в ній. Петро встав, нахилився до своєї жінки і, добряче ікнувши, зрік:
- А тут хтось лежав! Недовго думаючи, він відвів руку і тьопнув долонею по обличчю сплячу жінку. Та із зойком схопилася з ліжка і стала на ноги, не розуміючи, що твориться. Це була дебела жінка, десь на голову вища за свого чоловіка. Побачивши свого благовірного і прийшовши до тями, жінка з криком:
- Ах ти п’яниця, десь шлявся та ще прийшов битися?, - схопила його за комір і дала чоловікові добрячого копняка, що той зарив носом аж під самий поріг. Посхоплювались інші гості, що спали тут же на підлозі. Петро знову кинувся до жінки битися. Але сили явно були нерівні. Та ще й інші присутні були на стороні жінки, вважаючи винним саме Петра в тому, що сталося, а не когось іншого. Його зв’язали принесеним тіткою Антошкою налигачем і положили скиглячим від безсилля і образи на жінку та всіх присутніх в сінях.
Славка трясло від пережитого. Він улігся вже на своє місце біля Павлика, який чомусь так і не запитав нічого у Славка про події, що сталися у хаті. „Господи, та що це за весілля таке, що зі мною постійно щось відбувається нехороше. Ще, не дай бог, завтра не здам екзамен, то й взагалі будь воно неладне це весілля”.. думав, засинаючи Славко. Нарешті він забився у тривожному передранковому сні-дрімоті. А потів почув, як наречений кличе його, поляскуючи легенько долонею по щоках: „Вставай, студенте. Пора їхати на екзамен”. Славко схопився на ноги. Глянув на нареченого. Той вже махав від порога. - Одягайся і виходь на вулицю.
Славко швидко одягнувся. В хаті вже майже нікого не було з учасників нічної пригоди. Лише Паша мирно сопів під стіною. На ходу вмившись, хлопець підійшов до мотоцикла, на якому вже газував наречений. Той глянув на Славка і прорік, єхидно усміхаючись і, напевне, натякаючи на результати нічної пригоди: - Ох і видок же в тебе, друже. Тільки екзамен здавати.”
Через півгодини вони вже були в Рівному під корпусом, де й повинен здаватися екзамен. Було без п?яти хвилин дев’ять годин ранку. Через п?ять хвилин перша п’ятірка одногрупників Славка повинна зайти в аудиторію на екзамен. В голові гуділо від майже двонічного безсоння, пережитого нервового стресу та випитої горілки. До того ж іще й нудило, хотілось пити. А жити майже не хотілося.
Славко піднявся на поверх, де розташовувалась аудиторія, і поплентався коридором до групки молодих людей, які й були його одногрупниками, і які уже чекали під дверима аудиторії виклику „на екзекуцію”. За метрів двадцять до стоячих під дверима студентів Славко завважив, що ті як по команді повернулися в його сторону. І завмерли. На лицях їх був подив, майже страх і якесь нерозуміння, що підтверджувалось відкритими ротами. Славко вже зрозумів, що сталося. Зрозумів, чому вони так на нього дивляться, чому у них відкриті роти. Його вигляд їх просто шокував. Таким вони його ще не бачили. А коли хтось з них запитав:
- Славко, що з тобою, в тебе якесь лихо сталося”, він подумки викрикнув: „Ось де вихід!” і вже знав, як потрібно себе вести і як сьогодні необхідно здавати екзамен у баби Віри.
Не встиг він щось пояснити своїм однокашникам, як з аудиторії вийшла асистентка баби Віри Лариса, на прізвисько „коняка” і запросила зайти першу п’ятірку студентів. Славко першим підійшов до вхідних дверей аудиторії і попросив трагічно-згорьованим тоном присутніх:
- Друзі, дайте мені першим зайти.
Всі ствердно махнули головами. Славко відчинив двері і став у порозі, схватившись рукою за серце. Баба Віра глянула на Славка і також завмерла від подиву і жалю до людини, яка стояла перед нею.
- Боже мій, що з Вами, що у Вас сталось?,- запитала вона.
- Віро Миколаївно, у мене лихо, я зараз в такому стані, що не можу нічого Вам пояснити, - плакуче-сумним голосом промимрив Славко.
- Чому ж Ви прийшли на екзамен? Адже Ви не зможете в такому стані відповідати на запитання?! – знову запитала викладач.
- Віро Миколаївно, ви ж знаєте, що у мене ніколи не було хвостів, особливо з такого важливого і улюбленого предмету, як технологія меліорації. І поважаючи Вас, як викладача, я не міг не прийти на екзамен, - продовжував валяти дурня Славко, знаючи благодійно-жалісливий характер баби Віри.
Баба Віра була зворушена. І розгублена, не знаючи, як же поступити в такому випадку. Коли це асистентка Лариса, яка симпатизувала Славку за веселу вдачу, вставила безапеляційним тоном, бо мала неабиякий вплив на свою старшу колегу:
- Хай візьме білет, поки ми тут самі, а оцінку йому виставимо по результатах семестру. Вона у нього десь на рівні четвірки.
- А що, може й так, - відповіла баба Віра, неначе це пропозиція не її асистентки, а її особисто і, звертаючись до Славка, запитала: - А Вам вистачить четвірки?.
- Віро Миколаївно, якби я був у нормальному стані, можливо я б і на п’ятірку відповів, але зараз... - затягнув Славко, повністю увійшовши в роль убитої лихом людини і розчулений своєю ж нахабною брехнею, в яку вже й сам майже повірив. Він по інерції ще щось хотів бовкнути про своє „лихо”, але асистентка Лариса подивилась на нього промовистим поглядом, який говорив: „Хватить дурню молоть, а то домелешся... Дякуй та вшивайся хутчій”, що й спішно зробив Славко.
Коли він вийшов, а вірніше – радісний вилетів як на крилах на вулицю до нареченого, той вже сидів за рулем мотоцикла і неначе весь час був поряд зі Славком, промовив, глянувши з посмішкою на студента, - „ От і все, а ти боявся...”.
„Ага”, - значуще відповів Славко, сідаючи на мотоцикл, а сам подумав: „Тю, звідки він знає, що все нормально, він що – провидець”.
Коли вони приїхали на весілля, там якраз активно сходились гості, а хлопці-музики грали всім зустрічний марш. Славка з нареченим зустріли з ентузіазмом і безперечною радістю. Тут же було піднесено графин з чарками і закускою.
Взявши гранчака з горілкою, Славко багатозначно прорік, звертаючись до присутніх:
- А життя, друзі, хороша штука, до того ж воно продовжується...” і висушив до дна посудину з бісовою рідиною.
6
2 червня 2018
Це Ваш \'Годок\' з Рашівки.
Все як є, це наша Україна!
Пишіть... -читаю.
8 лютого 2018
Гості сторінки
Поділіться сторінкою в соцмережах:
| Закрити |
