Дмитрий Савович Слисар

Дмитрий Слисар

=Я УКРАЇНЕЦЬ=-

 Я – українець і пишаюсь цим!

За
Батьківщину хто б це не гордився?

 Бо ж тут , під небом ясно – голубим,

 На білий світ колись я появився.

Плодюча й
щедра вічно ця земля:

Лиснять ,
мов масло, тучні чорноземи…

 Дає вона натхнення і життя,

 Щоби творить сонати та поеми.

Вона
ростила хлопців і дівчат,

Тепло й
снагу давала своєчасно:

Злетіло ж
стільки з неї соколят,

 Щоб світ доповнить добрим та прекрасним.

Її
топтали чоботом не раз,

 Не раз стріляли в серце їй і тім*я.

 Та піднімалась з ран вона щораз,

 В борні своє відстоюючи ім*я.

Рішучу
твердість й міць на все життя

Вона
завжди вкорінювала сину –

 Обов*язку святого почуття

За тебе є
в випробувань годину.

 Болить моя поранена душа

За честь
твою, за славу й негаразди :

 Ведуть країну знову до ярма

 Її нові господарі та газди.

 Вітчизна , мати і сім*я –

Не відаю
святішого я зроду!

Та вірю –
зрине врода молода

 З руїн та згарищ мужнього народу!

Хай в
згоді всі духовній заживуть,

 Хай зацвітуть оновлені катрани,

Хай
перемоги в дар тобі несуть,

Як плід
натхнень, майбутні Магелани!

В твою я
долю вірю , як в свою,

Люблю
тебе , як матір і кохану…

 Мов перед совістю , Вкраїною стою,

 Найвищу й гідну віддаю їй шану.

 Я – син селянський і горджуся цим!

 Де б не бував , я буду пам*ятати

Своє село
за пагорбом крутим

 І вікна сині маминої хати.

До
зрілості я ріс на місці тім,

 Де тілом трепетав від щастя й болю,

 Де на шляху , зеленім і ламкім,

 У світ виходив по пшеничнім полю;

 Де золотиться в липні ярий хліб,

 Де зацвітають в травні вишні рясно,

Де
дозріває проти сонця кріп

 І мить в саду пречиста і прекрасна.

 Хоч зазнавав невдач гірких і втрат,

Та тут
вливався в море велелюдне.

Не треба
повертатися назад,

Бо став
близьким я та потрібним людям.

І земляки
, зібравшись за столом,

Мене
привітно будуть зустрічати

Бо
всмоктував з грудним я молоком

Любов і
ласку маминої хати.

Я
відчуваю скрізь її плече,

Ношу під
серцем поля крапелину.

 Мій Буг блакиттю-стрічкою тече

 У гомінку заквітчану долину.

Світанком
череда в луги бреде,

Долаючи
туман , немов заслони.

 Здається ,що до бою хтось веде

Стрункі й
стрімкі військові батальйони.

В дощі у
нас і трактор не пройде:

Все ніби
в джунглях Конго чи Лесото.

Та не
почуєте так більше вже ніде,

Як
мелодійно чавкає болото.

В гаях
зозуля радісно кує,

 Щебече шпак на сотнях діалектів…

 Лиш бездоріжжя змінювать своє

Не хочу
на комфорт міських проспектів.

Щонайрідніше
є- воно моє,

 А іншого і не було ,й не буде!

Село в
достаток харч нам віддає,

 Воно наш дух викохує і будить.

 Мене майбутнє зовсім не страшить,

 Бо в долі завжди будуть проводжати

Оця
волинська лагідна блакить,

 Тепло і світло маминої хати.

Я –
українець! Древній ми народ,

 Ми – нація , ми – етнос, бо Дніпрові

Закарбували
хвилі в пущі вод

 І символи , і стяги малинові.

У нас були
держава і мета,

Хрестили
нас , як праведних, до віри:

 Щоб не зреклись ніколи ми Христа,

Так дай
нам , Боже , злагоди й довіри.

 Сусіди ласо мацали наш тин –

Була
страшніш за чорного монаха

 Їм дружня міць згуртованих дружин,

Могутня
зброя й шапка Мономаха.

 Проникливий та мудрий Ярослав,

 Він знав, над чим задумуються діти!

Нам до
прогресу вікна прорубав,

Проклавши
шлях до вченості й освіти.

 Писали ми , бо мали письмена

 І куполи різьбили золотії,

Та
поховала мрії і надії

Софіївська
повалена стіна.

 Ми мали все : історію й роки,

В яких
були досягнення і плани,

Та
закував нас розбрат навіки

У
кріпосні окови та кайдани.

Ми від
Європи відвели татар,

Бо
намертво стояли в підворотті…

 Мов смерч , пройшовсь рішучий їх удар

 По духові слов*янському і плоті.

 Не підіймався наш на інших меч,

Ніколи ми
не гнобили й нікого.

Скидаючи
чужі кайдани з плеч,

 Ми йшли до правди й волі – до святого.

 Ми рухались до вірної мети

– Своєї
самостійної держави;

 В часи звитяг козацької доби

Писали
книгу доблесті та слави.

  Я – українець! Іншої нема

 Такої України більше в світі!

Встає, на
лікті сп*явшись ледь , вона

 Біля лукаво виплетених сітей.

 Куди б не кинув гострий ясний зір,

Куди лиш
око поглядом сягає

 – Від вод Дінця аж до Карпатських гір –

 Скрізь простягнувся простір цього краю.

 Від русичів упали ми в хохли,

 До малоросів падали – до бидла,

 Нас залюбки на бал чужий несли –

 На стіл смачне відварене повидло.

Таки
чудовий виховавсь плебей –

Нас
запрягли , немов волів орати.

Зніміть
пов*язку з ранених очей,

Пора і
нам вже крила розправляти!

Моя
держава , гордий мій народ ,

 Суспільство юне, зовсім ще незріле!

В борні
позбувшись рабства та колод,

 Ми трішки лиш павпочіпки присіли.

 Чи ж маєм друзів щирих й ворогів?

Мов стадо
кіз, шарахаємось в полі

Поміж
вовків голодних й пастухів

 У пошуках своїх шляхів і долі.

 Мій рідний люд, невже ти боягуз?

 Невже до хвиль розбурханих прип*ятий ?

 Бо ж знову нас в задрипаний союз

 Вже тягне хитро братія пихата.

Я не
бажав би схрещувать мечі:

Пережили
ми війни незчисленні

– Хай не
бояться пострілів вночі

На нашій
мирній європейській сцені.

Цю землю
рясно всіяли кістки,

Скропили
кров*ю і батьки , і діти.

 То ж , на планеті серед рівних ти

Достойна
місцем гідним володіти.

 До неба руки буду я тягти :

-О,
досить нам вже борсатись в задусі!

Вершин
культури треба досягти

Тобі ,
Вкраїно , в поступальнім русі.

Я –
українець!Гарно ж як звучить !

 Акорди милозвучні та чудові!

 Мелодія закохана звучить

 В співучих наших мові та розмові.

 Пісні у нас веселі і дзвінкі,

 Мов шлях Чумацький , довгі та протяжні,

 В важкі часи, мов біль, сумні такі,

 Від щастя в свято – ніжні і розважні

Вони , як
зміст народу і душа,

 Його глибини ,злети і висоти;

 Вони йому до серця й до лиця,

Бо
вкажуть всім, звідкіль узявся й хто ти.

 Не раз народ щемило наш в путі,

 Заказували бонзи мові вмерти…

 Та ми жили й мужніли в боротьбі-

 Наш благородний дух не встигли стерти.

Немов
червоне й чорне в рушниках,

 Були медово –сонячні завії,

 Було гірке й солоне по краях

В години
зради , горя й безнадії.

 Морили в тюрмах голодом тебе,

Гонили по
етапах таборами,

Хотіли
неотесаним мене

Та й нас
усіх лишити баранами.

Приблуди
, часом й наші ж хробаки

 Всю суть твою і віру пропивали,

За твій
же хліб всілякі чужаки

Тебе
терзали , мучили , топтали.

 Коли цвіла історія держав

 І прямували мови їх у зали,

Всі ті ,
хто честі й совісті не мав,

З палаців
мову нашу проганяли.

27 червня 2015

(0|0)