Дата народження: 6 грудня 1959
Сторінку створено: 24 січня 2016
Підписка на оновлення сторінки
Додайте та налаштуйте сповіщення на свій е-мейл
Перейти |
Останні фото
Л И С Т у В І Д П О В І Д Ь...
Дякую за листа колективу і адміністрації порталу 1 ua.com.ua !
Я не політолог, але деякі свої думки можу висловити.
Українська влада при Януковичі - була повністю залежна від російського \'дешевого газу\', а при Порошенкові - від кредитів МВФ і ЄС. Ще багато фінансової допомоги отримано від окремих країн з усього світу. Але все одно - за все прийдеться платити.
Перелом у війні та економічна стабільність, можливо, настануть тоді, коли закінчаться кошти олігархів, які вони кидають на війну і протистояння. Ці кошти могли бути використані на розвиток економіки всіх задіяних і зацікавлених країн. Коли настане цей час - невідомо.
Навіть якщо буде змінена Конституція - не факт, що російський бізнес відмовиться від компенсації за свої втрати на Південно-Східній Україні. Адже з часів існування Малоросії та Новоросії Російська імперія завжди мала велику вигоду від економічно розвинутого багатого регіону, включаючи новітній і сучасний період історії. Для конкретного знання історичних фактів слід прочитати сучасні дослідження українських істориків і політологів по цьому питанню.
Поскільки Росія завжди була мілітаризованою державою, впливаючи на геополітичну систему світу, то конфліктні військові процеси будуть тягнутись іще довго не тільки навколо України.
Але можливий також інший варіант : якщо нинішня влада не погодиться на федералізацію (чи конфедерацію- як би їх не назвали), світова спільнота може відвернутись від України і повернутись до відновлення економічних зв\'язків з Росією на деякий (перехідний) період.
За цей час країни бувшого СНГ отримають більше часу та можливостей для розвитку та вільноконкурентних (точніше - рівноконкурентних) ринкових стосунків з ЄС (при умові усунення авторитарних режимів). Становище ускладнюється також і тим, що за свій бізнес і ласий шматок продовжує боротьбу вітчизняна олігархія як у парламенті, так і в регіонах.
В умовах військової ситуації на Сході, зруйнованої інфраструктури, постійних виборів-перевиборів, відсутності нормальної судової системи, тяганини з Конституцією - Асоціація з ЄС і зона вільної торгівлі можуть не дати очікуваних результатів . Про високі технололгії в умовах повного паралічу української економіки не може бути й мови. Тому конкуренцію серед країн Європи не витримають більшість вітчизняних підприємств і галузей.
Євроінтеграційні процеси - будуть продовжені, але скоріше всього в квотному режимі. А війна - то затихає, то продовжується, але не України проти Росії, а Р О С І Ї - З А У К Р А Ї Н У - проти всієї світової спільноти.
Путін або його наступники - ще довго брехатимуть Європі і всьому світові, що вони оберігають свій народ, свою державу і світ від іноземного втручання. Насправді - продовжують привласнення більшої частини того, що належало багатьом народам Російської імперії.
За цей час будуть посилюватись або слабнути усі бувші сильні імперії, які завжди правили світом і воювали та пожирали один одного.
З повагою - ваша шанувальниця - Бурик Л. Д.
Суббота, 23 января 2016, 12:12 +02:00 от 1ua.com.ua <admin@1ua.com.ua>:
Лидия , світовий прогноз Stratfor на 2015-2025 роки від 28.02.2015 р. говорить про те, що ще до того говорили українські та деякі російські експерти.
А саме:
1) нинішній конфлікт Росії та України залишатиметься системним для світової політики ще тривалий час;
2) ми матимемо посилення націоналізму в Східній Європі, хоча в самій Україні націоналізм значно послабиться на користь більш масштабних модельних уявлень (Східна Європа має ще прийти до того, до чого прийшла Україна);
3) розкол та розпад Росії неминучий, а Розпад ЄС дуже імовірний;
4) лідерська роль в Європі перейде від Німеччини до Польщі з Україною як її стратегічним партнером (почне утворюватися Балто-Чорноморський Союз, який пришвидшить розпад Росії);
5) принципово важливою для Євразії стає стратегічна вісь Польща-Україна-Туреччина-Китай - це група контролю за територією деструктурованої Росії, причому контроль за ядерною зброєю буде здійснюватися за участю США.
Різні прогнози на найближчі 10 років сходяться в одному - світ буде змінюватися дуже радикально і дуже швидко. Ось Меір Брук, наш співвітчизник з Нью-Йорку, пропонує трьохпозиційну модель нинішнього світу: держава, корпорація, громада. Будь-які моделі, які базуються на співвідношенні цих трьох реальностей (як в США), будуть більш адекватним, ніж ті, які базуються на одній (держава, як в Росії) чи на двох (держава та громада, як в ЄС).
Україна в даний момент від двохпозиційної моделі (держава та корпорації) переходить до трьохпозиційної моделі свого існування (держава, корпорації та громади).
В цьому сенсі можна сформулювати простий принцип кризового світу або світу динамічних змін - лише той, хто конструюватиме динамічну в цих трьох реальностях структуру, матиме шанс пережити кризовий час динамічних змін і створити новий світ. В цьому сенсі стають зрозумілі дві основні причини розпаду Росії, і це зовсім не економічний занепад, бо люди можуть пережити будь-які важкі часи, як от війну чи катастрофу, якщо вони мають перспективний смисл. Отже перша причина розпаду - архаїзація, яка позбавляє росіян самого смислу існування. І це головна причина, яка не дозволить Росії пережити економічний рівень життя, який значно вищий за той, який був у наших предків під час та після Другої світової війни. Бо сучасники порівнюють своє життя з сучасниками, а не з предками. Так само друга причина розпаду Росії полягає у реальностній гомогенності, а отже закостенілості та ригідності, нездатності до інновацій за межами військового озброєння. У Росії фактично є лише одна реальність - держава. Корпорації настільки сильно підпорядковані державі, що можна сказати, що Росія це дежава-корпорація.
Суспільство в Росії це не суспільство громадян, це суспільство підданих.
Саме тому телемедіа в Росії це фактично спосіб управління суспільством через створення квазі-реальності. Отже, Росія розпадеться не через злидні чи політичну кризу еліти, а через архаїзацію як відсутність перспективних смислів і через відсутність корпоративної та суспільної (громадської та громадянської) динаміки.
Це саме бачення можна застосувати і до ЄС, де створювалася двохпозиційна модель: держави+громади. Головна помилка Об\'єднаної Європи полягала в тому, що європейські корпорації не були диверсифіковані по всій Європі і не стали потужною реальністю європейської політики. Відтак інновативний потенціал корпорацій, як це змогли використати США в часи кризи, не зміг бути використаний на території Європи.
Давайте поглянемо на 2016-й рік з позиції основних модельних процесів. Українській громаді потрібно відстояти своє посилення на рівні Конституції. За будь-яку ціну потрібно не допустити фейкових владно-олігархічних змін до Конституції у нинішній редакції Парламенту. Українській громаді потрібна реальна децентралізація.
Українська громада повинна зменшити впливовість українських олігархічних корпорацій всередині країни, тобто громада має продовжувати тиснути не тільки на владу, але і на олігархічні корпорації, зменшуючи їх впливовість на внутрішню політику.
Процес деолігархізації це, перш за все, процес громадський. Олігархічний консенсус влади має бути зруйнований - через перевибори Парламенту та можливо перевибори Президента. Нам потрібні сильні українські корпорації на міжнародному ринку, а не сильні українські корпорації в справі внутрішнього монополізму, у справі здирництва української громади через тарифну політику та державну корупцію.
Українська громада повинна наполягати на нових форматах комунікації на телебаченні, де би був не тільки порядок денний влади та олігархів, але, перш за все, порядок денний самої громади.
2016-й рік це рік створення Суспільного телебачення, це рік розвитку всіх сторінок населених пунктів Першої всеукраїнської соціальної мережі. Порядок денний 2016-го року це порядок денний громади, а не влади чи корпорацій. Сильна та впливова всередині країни та за її межами українська громада, громада населеного пункту - ось що має стати результатом 2016-року. І це важливо не тільки для продовження української революції. Це також важливо для майбутнього Європи, майбутнього Євразії з Росією, що розпалася, та майбутнього світу загалом. Єднаймося!
З повагою, адміністрація
Нарешті, настав час істини !!!
\'Факти -Чернівці\', нарешті ,подивились правді у вічі.
Румунський паспорт для багатьох буковинців румунського походження , як і український, потрібен тільки для власного збагачення, але не для правопорядку.
А відносно представництва у владі, як і загалом у партії \'Батьківщина\'- вони можуть зіграти свою тимчасову або зовсім нікчемну роль. Тому я за те, щоб румуни не пхались до влади зі своєю продажною сутністю (Нехай простять мене румуни - неполітики).
Проте - це не означає, що представники інших політичних партій дорвались до влади тільки заради верховенства прав і законів. В т. ч. й депутати чисто-українського походження.
Резюме (Про авторів)
Хотілось би подякувати нашим українським історикам та Інституту історії України за опубліковані історичні факти і правдиві матеріали. Як бачимо, вже стали історією революційні події на Майдані. Ввійде в історію і війна, що продовжується на Сході, її учасники і герої. Багато вже написано про те, що там відбулося і відбувається. Вірю, що рано чи пізно ця трагедія закінчиться і оживе та відродиться давня слава і економічна могутність цього регіону.
Турченко Федір, Турченко Галина.
Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна. — К.: Інсти-
тут історії України НАН України, 2015. — 166 с.
Війна продовжується тому, що для нас є безцінними є Південь і Схід України (Короткі тези з дослідження).
Вся справа у тому, що Південь увійшов у ХХ століття найроз- винутішим регіоном України. На землях Півдня України сформува- лися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни. Цей регіон з його чорно- морсько-азовськими портами, транспортною інфраструктурою і ло- гістикою кардинально змінив напрямки товаропотоків України, які до останньої чверті ХVІІІ ст. були різноспрямованими: Право- бережна Україна економічно орієнтувалася на Польщу, а Слобо- жанщина і Гетьманщина — на Росію. Це розривало Україну по Дніпру на дві частини. Після того як були обладнані азовські та чорноморські пристані, торгівля з обох берегів Дніпра переорієнту- валася на Південь. Південні портові міста стали свого роду «україн- ськими воротами» в Європу.
Туди спрямовувалися величезні пото- ки хліба (пшениці, ячменю, жита, кукурудзи, муки), які перетво- рили Україну в «житницю Європи», а також цукор спирт, олія, макуха, велика рогата худоба, коні, птиця, риба, сало, вовна, ліс та інші українські товари. Вантажі доставлялися в Великобританію,
Німеччину, Голландію, Італію, Туреччину, Єгипет, Алжир, в країни Далекого Сходу. Потужним був і зустрічний потік товарів — імпорт. Через пів- денні порти ввозилися нафтопродукти, вугілля і метали (виявляє- ться, нерідко це було економічно вигідніше, ніж використовувати місцеві), цемент, черепиця, цегла, бавовна, машини і запасні час- тини до них, інструменти і продовольчі товари — апельсини, ли- мони, чай, кофе в зернах, ізюм, перець, гвоздику, вина і коняки тощо. Імпорт доставлявся з Великобританії, Німеччини, Італії, Франції, Голландії, Туреччини, Єгипту, Індії, Китаю.
Імпортна про- дукція поширювалася по всій Україні і за її межами. Важливе значення мала й інформація про економічне і політичне життя за кордоном, зокрема, в розвинутих демократичних країнах Заходу, про спосіб життя західних європейців, їх культуру, політичні події за кордоном. Все це було додатковим фактором модернізації регіо- ну, формування у населення прогресивних поглядів на економічне і суспільно-політичне життя.
Таким чином, з появою південних портів Україна, її економіка, виробники і споживачі включалися в міжнародний розподіл праці. Наслідки цього були надзвичайно важливими. Історики й еконо- місти ще у дореволюційні роки установили, що український зв’язок із Заходом, відображений обсягом товарообігу, був міцнішим ніж з російськими губерніями1 . По суті, торгівля через чорноморсько- азовські порти «наближала» Україну до Західної Європи і «дистан- ціювала» від Росії. Робилося це, як правило, не українськими рука- ми (промисловість і торгівля України були в руках росіян, євреїв, іноземців) але, безперечно, в інтересах економічного розвитку України, її майбутнього. Така ситуація склалася всупереч урядовій політиці й інтересам російського капіталу.
М. Грушевський у 1918 р. писав, що «росій- ська торговельна і митна політика приложила всі старання, щоб розірвати і зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, …щоб знищити українську тор- гівлю і притягнути Україну економічно до Півночі, до великорусь-ких центрів — Петербурга і Москви».
Однак, попри всі зусилля, вирішити це питання на свою користь імперія була не в змозі. Чорноморсько-азовські порти вели гостру конкуренцію з балтій- ськими за контроль над експортом хліба. Незважаючи на підтримку царським урядом північних портів, вони поступалися південним за обсягами перевезень.
Якщо в 1900 р. через балтійські порти виво- зилося 127,5 млн пудів хліба, а через південні (чорномоські і азов- ські) 203,6 млн пудів, то в 1907 р. балтійські порти прийняли лише 28,7 млн пудів, а південні — 310,7 млн пудів .
Це сприяло тому, що роз’єднані століттями землі України стали перетворюватися в об’єднаний народногосподарський організм і модернізувалися із засвоєнням західних стандартів. Таким чином, Південь став потужним чинником господарської інтеграції укра- їнських земель. Разом із тим, розширення зв’язків з країнами За- ходу ослаблювало російський економічний вплив на Півдні.
Як влучно зазначав І. Лисяк-Рудницький, «Південь став економічним центром тяжіння новітньої України» .
Відомо, що економіка — це не лише заводи, фінанси, шляхи сполучення і рух товарних мас. Це люди, розширення контактів між ними, зближення спільнот, які раніше були ізольовані одна від іншої. Південь, з його величезними господарськими можливостями притягував до себе підприємливих і активних людей з усіх куточків України. Щороку сотні тисяч жителів Лівобережжя і Правобереж- жя відправлялися на сезоннні роботи в південні губернії. Вони пра- цювали в різних галузях, але головним чином у сільському госпо- дарстві. Деякі з них залишалися на Півдні назавжди, а більшість поверталася восени додому, щоб наступного року знову податися на заробітки.
Ці сезонні міграції мали важливі наслідки: вони сприя- ли нівелюванню відмінностей між різними регіонами України, зокре- ма, між Півднем, з одного боку, і Правобережною і Лівобережною Україною, з іншого. Більшість населення південних губерній вважа- ли себе українцями («малороссами»), и ніяк не ототожнювали себе ні з росіянами (великоросами), ні з поляками, ні, тим більше, з міфічними «новоросами», про яких взагалі нічого не чули.
І хто би що не розказував цим матеріалам я вірю...
Після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. про підтвер- дження незалежності на хвилі національного піднесення керівниц- тво молодої Української держави мало всі можливості стати на цей природний шлях розвитку. Але від цієї перспективи воно відмови- лося, хоча її підтримувала переважна більшість громадян України, незалежно від етнічного походження. Україна — не Прибалтика, і було б наївно очікувати, що її компартійна номенклатура, яка опинилася на владній вехівці, після проголошення незалежності перетвориться на носія національної ідеї. Цього не сталося. Її погляди — еклектичний набір супереч- ливих за змістом суджень та ідеологічних штампів, домінуюче місце серед яких займають стереотипи та міфи комуністичного минулого.
Багато представників цієї номенклатури сприймали і продовжують сприймати Україну як великий уламок СРСР, який волею обставин, у тому числі і в результаті втручання «підступного Заходу», став раптом незалежною країною, а не як державу з власною історичною та національно-культурною традицією і європейською перспекти- вою. Звідси — один крок до відмови за певних обставин від дер- жавної незалежності і згоди до відновлення у тій чи іншій формі Російської імперії з включенням до її складу України. Принаймні, частина місцевого керівництва південно-східних областей України була готова зробити цей крок.
Починаючи з 1991 і до 2014 рр. у владних кабінетах цього регіону нерідко можна було почути таке: «В августе 1991 г. была допущена ошибка. Ее следует исправить». Хтось не наважувався цього говорити вголос, але думав саме так. І у цьому відношенні місцеве керівництво перебувало у гострому конфлікті з демократичними силами, які залишалися палкими при- хильниками незалежності. Цей конфлікт — прямий наслідок незавершеної української революції 1991 р. і пов’язаного з цією обставиною невизначеності напрямку дальшого розвитку України.
Було оголошено про багато- векторність зовнішньополітичних орієнтирів, але в реальності пост- комуністична номенклатура України орієнтувалася на Москву, де формувався ментально близький їй авторитарний режим, а демо- кратичні сили — на Європу з її верховенством закону, демократич- ними принципами і перспективою поліпшення життєвих стандартів. Загострення цього конфлікту було викликане багатьма обста- винами, в першу чергу особливостями становлення в Україні рин- кового господарства, зокрема, номенклатурною приватизацією, наслідком якої було фантастичне збагачення меншості, зубожіння мас і дрейф влади до авторитарних методів керівництва.
В умовах радянської влади компартійно-державні верхи були особливим класом, відгородженим від народу частоколом різно- манітних привілеїв. Але тоді кожен чітко знав межу своїх владних повноважень і привілеїв, які їм відповідали. Виходити за цю межу було небезпечно. Час від часу поширювалися чутки про суворі санкції по відношенню до тих, хто це робив (це характеризувалося таким суто номенклатурним терміном: «втрачав партійну скром- ність»). Це створювало ілюзію «соціальної справедливості». Все змінилося з проголошенням незалежності. Прийшовши до влади, перефарбована в жовто-блакитні кольори партійно-радян- ська номенклатура отримала небачені раніше повноваження, у тому числі економічні.
Під її безроздільним контролем опинилося на- родне господарство, яким раніше розпоряджалися союзні міністер- ства чи місцеві державні структури. Над нею ж ніякого контролю не було.
Тому, коли було оголошено про роздержавлення і прива- тизацію, номенклатура опинилася першою у черзі на роль «ефек- тивних господарів». Мільйонам трудящих, у вірності яким раніше клялася комуністична верхівка, не було надано можливості про- явити себе в умовах ринкової економіки. Народ, який багато деся- тиліть напруженою працею створював усі багатства України, до їх не був допущений. Сама приватизація набула харак- теру кримінальних розбірок.
Ошелешені громадяни стали свідками того, як колишні кримінальні злочинці, рекетири і дрібні шахраї, які ще недавно тремтіли за своє майбутнє, перетворилися на впли- вових, впевнених в собі підприємців. З іншого боку, колишні пар- тійні, радянські і комсомольські працівники для свого особистого збагачення стали широко використовувати суто кримінальні при- йоми. Кримінал легалізувався, влада криміналізувалася. З часом, утворився симбіоз бізнесу, криміналу і влади — колишньої компар- тійної номенклатури. Інколи важко було визначити, де закінчує- ться криміналітет, а де починається бізнес і влада.
Врешті-решт, на верхівці правлячої піраміди опинилося 50 сімей, яким належить 85% усіх багатств України. Сукупна назва цьому явищу — олігар- хат. Сучасний київський дослідник М. Рябчук констатував факт: «…За декілька років вайлувата, динозавроподібна комуністична но- менклатура, схрестившись з енергійним і динамічним криміналь- ним світом, випродукувавши щось цілком нове й небувале, вельми умовно й приблизно охрещене олігархією» .
Особливо яскраво процес зрощування посткомуністичної но- менклатури і криміналітету відбувався в Донбасі та інших областях південно-східної України. Тут сформувалися класичні типи олігар- хічних кланів. Вони не обмежуються контролем за економічним життям. Їм цього було мало. Їх мета — контроль над усіма сферами суспільного життя, в першу чергу, владними структурами. Для до- сягнення цієї мети використовуються різні методи — від тривіаль- ного підкупу до замовних вбивств. Під контроль олігархів попада- ють міністри, цілі групи народних депутатів і депутатів місцевих рад, міліція, судді і прокурори, офіцери служби безпеки, місцева адміністрація, телеканали і газети з продажними журналістами і, врешті-решт, деморалізовані виборці. Оліхархи визначають, хто переможе на виборах до Верховної Ради.
До недавнього часу в ор- ганах місцевого самоврядування південно-східних областей Украї- ни підпорядковані олігархам структури навіть визначали чисель- нісь і персональний склад опозиції. Така експансія за межі еконо- мічної діяльності для олігархів — звичайне явище. Вони тому й називаються олігархами (представниками — влади небагатьох), що не обмежуються економікою. Інакше це були б просто багатії, які створюють робочі місця і платять податки. Як правило, саме у та- кому становищі перебувають крупні підприємці в демократичних правових державах. Олігархи України, особливо її південного — східного регіону, мали і мають віддалене уявленням про національні інтереси Украї- ни, її історію, культуру, традиції.
Їх політичні орієнтири диктую- ться економічними інтересами, які, у свою чергу пов’язані зі специ- фікою структури промисловості південно-східних областей Украї- ни, що була традиційно зорієнтована на Росію, зокрема її военно- промисловий комплекс.
До того ж, значну частину іноземних інвес- тицій в цей регіон складає російський капітал. У цьому контексті проект «Новоросія» під гаслом захисту росіян можно розглядати як прагнення за будь-яку ціну матеріалізувати бізнес-інтереси росій- ських бізнесових груп оборонних галузей, прив’язаних до україн- ськи підприємств-постачальників.
Таким чином, олігархи півден- но-східної Ураїни приросли родовою пуповиною до Росії. Звідси їх прагнення «прив’язати» через підконтрольні органи влади і своїх виборців до Росії всю Україну.
Не випадково південно-східні області України завжди були електоральною базою проросійських партій, зокрема Партії регіонів в комуністів. На першому місці у олігархів власний інтерес, тому вони за- цікавлені у тому, щоб ринкові відносини в Україні затримуються на стадії «дикого» накопичення і кримінального регулювання. Тим са- мим вони блокують роботу середнього і дрібного бізнесу.
Олігар- хи — це тотальна корупція, яка пронизала усі клітини суспільного життя, у тому числі державний організм. Олігархи — це монополії, які паразитують на державних ресурсах. Це небачене раніше соціа- льне розшарування, деградація соціально-культурної сфери взагалі. Олігархи цілком усвідомлено не бажають визнавати європейські норми і стандарти життя, верховенство права, цивілізовані взаєми- ни праці і капіталу.
Але при цьому прагнуть користуватися всіма благами європейської цивілізації — там тримають свої капітали, купують вілли і яхти, там лікуються і відпочивають, там їхні дру- жини народжують дітей, там у престижних навчальних закладах вони дають їм освіту.
Таким чином, за кордоном вони європейці і американці. А приїжджаючи додому, продовжують по-азійськи експлуатувати свої земляків. Панування олігархів — це реальна загроза національної безпеки України. Олігархічна модель економіки і відпорядковних їй державних структур законсервувала радянську меморіально-культурну спад- щину, блокувала процес національно-культурного відродження, впровадження української мови в освіту та інші сфери життя.
Створювалася парадоксальна ситуація: в південно-східних облас- тях, які найбільше капіталізувалися і перебували під безроздільним контролем олігархів, були збережені всі радянські пам\'ятники, наз- ви вулиць, промислових об\'єктів, що консервували в історичній пам\'яті Радянський союз і комуністичну епоху. Більше того, з’явля- лися меморіальні дошки, які увічнюють пам’ять місцевих керівни- ків радянської доби, чи міфічних жертв бандерівського терору з Донбасу.
У той же час не було здійснено жодного помітного мемо- ріального заходу, який би щоденно нагадував жителям регіону про боротьбу українського народу за незалежність, про участь в ній земляків-донечан, харків’ян, чи одеситів. Згадаймо, який галас здій- нявся в Донецьку, коли там виступили з ініціативою присвоїти місцевому національному університету імені Василя Стуса. В умовах домінування старої номенклатури висловлювалися надії на нову формацію управлінців, яка приходила в бізнес, в мі- ністерства, апарат держадміністрацій і правоохоронних органів.
Очікувалося, що вони принесуть в роботу професіоналізм, молоде- чий запал, чесність, принциповість і відданість справі. Але не так сталося, як гадалося. Потрапивши до специфічного посткомуніс- тичного номенклатурного середовища, пронизаного корупцією і ностальгією за радянським минулим, молоді бізнесмени і служ- бовці нового призову копіювали, часто в гірших варіантах, поведін- ку своїх старших колег з багаторічним стажем комсомольської і компартійної роботи, чи участі в кримінальному бізнесі.
До того ж, середні і вищі щабелі державної служби і в бізнес не потрапляли випадкові: кумівство, політичні погляди, родинні зв’язки були ви- Федір Турченко, Галина Турченко • Проект «Новоросія» 131 значальними. Прикладів цього жителі кожної області Півдня і Схо- ду України можуть навести достатньо. Своєю деструктивною діяльністю олігархи підривають основи української державності, компрометують саму ідею незалежності України. Але історія не стоїть на місці. В Україні поступово наростав опір олігархічному режиму.
Точним індикатором суспільних нас- троїв стали дві українські революції, які відбулися протягом десяти років — «Помаранчева революція» 2004 р. і «Революція гідності» 2014 р. Ці революції, окрім усього, мали й антиолігархічну спря- мованість, були спрямовані на створення демократичного суспіль- ства, його деолігархізацію і формування сприятливих умов для роз- витку дрібного і середнього бізнесу. Вони засвідчили продовження незавершеної в 1991 р. української революції, продемонстрували непереборне прагнення народу України до справжньої незалеж- ності, демократичного розвитку та інтеграції в Європу.
Іноді думаю, що якби не було Майдану 2014 - не було б війни. Але Майдан був логічно неминучим, саме тому стала неминучою війна.
Перечитала сучасне дослідження українського Інституту історії про історичні і політичні передумови революційної та військової ситуації в Україні 1991-2016рр. Повністю довіряю цим матеріалам. Тому й рекомендую всім переглянути для більш чіткого усвідомлення всіх загроз Незалежності України (див. в слід. повідомленні)
Гості сторінки
Поділіться сторінкою в соцмережах:
Закрити |