Олег Плазовський

 Вересень 1939

Першого вересня 1939 року нападом фашистської Німеччини на Польщу почалася Друга Світова війна. Польська армія в тяжких боях відступала і терпіла поразку. 
Окремі хотешівці служили тоді в польській армії і в перше зустрілися в боях з фашистами. Деякі з них загинули – це були перші жертви 2-ї Світової війни: Стеренчук Телесь, Корінчук Порфирій. Вже з 2 вересня солдати запасу польської армії в селі почали мобілізовуватись на фронт.
Польські військові частини відступали на територію Західної України. Коли стало ясно, що опір Польща більше чинити не може, українців було відпущено по домівках.
Так хотешівці повернулися з цієї першої, як тоді говорили, німецько польської війни. Польська адміністрація спішно палила документацію, роз”їзджалася, якщо, це було можливо, по домівках. Директор школи Беня був мобілізований як капітан запасу в армію. Розповідає Ладан Іван Якович, який воював з фашистами над Віслою в одній частині з директором Яном Бенею, котрий йому говорив :”Скажи моїй дружині,
що я здамся совєтам, а не фашистам”. Пізніше він був інтернований і розстріляний в Катині – совєтами. Сім’ю вивезли з Хотешова у Вологодську область. Двоє хотешівців – Свистун Іван Федорович та Маковецький Адам Петрович, які перебували в діючій польській армії, попали в німецький полон. Через рік таборів їх віддали на роботу німецьким бауерам ( поміщикам ). Там вони працювали всю війну. Приїздили навіть у відпустку у 1943 році, потім поїхали назад. Після війни щасливо повернулися додому.
Село зайняло вичікувальну позицію. Окремі селяни кинулися нещадно рубати ліс, адже настало безвладдя. Але воно швидко скінчилося. 17-го вересня 1939 року Червона Армія перейшла кордон. Через кілька днів, 22 вересня, представники нової Радянської влади з’явилися в селі. Населення радо вітало їх, важало визволителями від польської неволі. В селі пройшли перші вибори. Сільську раду очолив 
Бегаль Сергій. Нова влада зайнялася перебудовою. Відкрито державний магазин, де було вдосталь товарів, порівняно дешевих, щоб показати перевагу Радянської влади. У жовтні 1939 року відновилися заняття в школі вже на українській мові, кілька вчителів були з місцевих жителів, які непогано володіли грамотою: Калапуц
Михайло та Бабула Іван. Швидко були завезенні підручники, зошити, вдосталь начального приладдя. Початкова освіта стала обов’язковою. Ввечері могли навчатися дорослі. Крім школи класи були розмішені в приватних будинках по всьому селу і навіть по хуторах.Поступово влада набирала силу. Пройшли вибори до Народних Зборів України,
Верховної Ради України. Одночасно переобирали і Сільську Раду. Новим головою сільради став Свиридюк Карп, досить грамотний селянин, колишній наймит. Першими комсомольцями на селі стали місцеві вчителі. Радянська влада проводить велику пропагандистку роботу по колективізації. Однак, хотешівці виявилися досить обережними в цьому новому питанні. В 1940 році лише 14 сімей створюють перший колгосп ім. Будьонного. Головою управління обрано Маковецького Остапа Семеновича. Поки що колгосп діяв непевно. Техніки не мав ніякої. Решта селян, занявши вичікувальну позицію, продовжували жити по-старому. Міліція, НКВС стали придивлятися до окремих жителів, яких вважали націоналістами. В першу чергу вивезли всі сім’ї польських чиновників, які залишилися на місці до приходу Радянської влади. Не всі живими доїхали до далекої Вологди. На той час в селі активних членів ОУН ще не було. Поки що великих репресій, крім збору податків, власті не проводили. Нова влада вивчала селян, а селяни владу. Цей період в селі пройшов порівняно мирно. Нікого, крім польських сімей, не вивозили у віддалені райони СРСР. Однак Радянська влада не встигла міцно утвердитися в Хотешові до початку війни.  

                                                                                          Шуйчик В.Ф.

Олег Плазовський

 Війна 1941-1945 років

Ця війна боляче зачепила хотешівців, як і багато мільйонів людей України, зламала їх долі, розлучила сім’ї. Через кілька днів після 22 червня, оголосили мобілізацію. Чоловіків забрали і пішки повели в Ковель. Коли вони дійшли туди, то місто вже захопили німці. Через те всі мобілізовані повернулися додому. Лише кілька людей з села тоді служили в армії: Придатко Павло Андронович, Демчик Григорій Іванович, яких забрали в 1941 році на строкову службу в Червону Армію. Доля їх до цього часу не відома.
Вже 24 червня через село потяглися перші бійці Червоної Армії, які йшли з Бреста, питаючи дорогу на схід. Люди їх жаліли, давали харчів на дорогу, коли солдати йшли далі. Були такі, що лишалися в селі, ставали приймаками чи наймитами. Окремі із них пішли до партизан, або ставали вояками УПА, був навіть татарин з Криму. До речі вояки УПА їх не чіпали, вони могли жити спокійно, якщо не вели агітації проти ОУН. 
29 червня фашисти ввійшли в К-Каширський, а на початку липня 1941 року в село прибув загін гітлерівців. Біля церкви зібрали все доросле населення. Людей ознайомили з новим порядком, першим німецькими наказами, які зобов'язували селян до здачі худоби, птиці, зерна. Тут же попередили про відповідальність за нивиконня наказів чи боротьбу проти німців: покарання було одне розстріл. Разом з тим провели вибори старости. Селяни довго не думали, а запропонували кандидатуру голови сільської Ради Свиридюка Карпа. Німці погодилися з пропозицією. Так Свиридюк Карп стає старостою. Поліцію теж обрали вільним голосуванням. Начальникком поліції німці затвердили Маковецького Петра та ще десять поліцаїв, їм видали
зброю.Почалося життя хотешівців в окупації. Спочатку воно мало чим відрізнялося від радянського. Податки, поставки практично були такі самі як і за більшовиків. Колгосп розпався, худобу інвентар розібрали по домівках. Кожна сім’я займалася своїм господарством на своїй землі. Німці досить жорстоко слідкували за порядком особливо за виконанням поставок продуктів. Постійного гарнізону фашисти в селі не тримали, а бували наїздами. Селяни іноді ховалися по корчах, серед густого очерету. По них німці часто стріляли, кілька чоловік було вбито. В середині 1942 року в село прибули німецькі агітатори для збору молоді на роботу в Німеччину. Кілька чоловік вдалося заагітувати. На решту молоді німці влаштували полювання, їм допомогали поліцаї. Більше 20 жителів села відбували німецьку каторгу, втрачаючи молоді сили на заводах фатерлянду та на полях бауерів. Розповідає про ті роки Новосад Адам Васильович, який працював на військовому заводі. За найменший непослух лишали без хліба, садовили в в’язницю, за втечу чи навмисну шкоду їх чекали концтабори, а вже звідти ніхто не повертався. Більшість хотешівських людей - остарбайтерів працювали на німецьких поміщиків, жили і їли разом з худобою. Лише кільком пощастило на більш-менш совісних господарів. Крім агітації на роботу в Німеччину, пропонували вступати в українські батальйони німецької армії. Туди вступив лише один хотешівець Матвійчук Лукаш Андронович. В 1943 р. приїздив у 
відпустку. Загинув у Кобрині в 1944 р. під час відступу німців.
Взагалі, 1942 рік для хотешівців виявився найтяжчим за всі роки окупації: непомірні податки, полювання на молодь, жорстокість фашистів робили життя людей дуже важким і не певним.
22 вересня 1942 року німці зібрали всіх поліцаїв по селах, повезли в бік м. Ратного.
Через кілька днів вони повернулися на возах з награбованим майном. Так поліція з Хотешова і деяких інших сіл також, приймала участь у   варварській і нелюдський акції - спалені села Коростелі і знищеня його жителів. Проте трагедії продовжувалися і в самому селі. Холодного листопадового надвечірка 1942 р. з боку села Щедрогір'я появилася велика колона людей. По боках ішли поліцаї, спереду двоє німців. Це вели євреїв, зігнаних з навколишніх сіл. Вони йшли як приречені на смерть, понуро опустивши голови, ледве переставляючи ноги. Жінки вели дітей за руки, немовлят притуляли до грудей. Попереду єврейського натовпу повільно йшов рабин, їх священик. Йшли без лементу і крику, мовчки змирившись з долею. На ніч їх загнали в колишню польську комору і виставили поліцейську варту. Коли вже зовсім стемніло, діти почали плакати. Сусіди, вийшовши з хат, зібрали, що могли їстівного і підійшли до комори. Вартовий, місцевий поліцай, відвернувся. Хліб стали кидати у вікна. Звідти почулися вдячні вигуки і звернення до Божої ласки.
Ще не встало сонце, як всіх вигнали на вулицю. Йшов мокрий сніг, але шлях уже був недалекий, до цегельні Франика. Бранців зупинили над ямою, з якої брали глину на цеглу. Рабин виголосив молебень “і закликав усіх спокійно змиритися з карою Божою,” спокійно роздягся догола, став над ямою. Пролунав постріл у потилицю і рабин впав у яму. А далі кати запрацювали, як у забійному цеху. Люди мовчки роз-
дягалися, кидаючи одяг на одну купу, коштовності на окреме простирадло. За дві години все було скінчено. Навколишні селяни мовчки закопували холонучі тіла. Поліцейські втомившись від важкої “роботи”, випили на місці по чарці горілки і покинули цегельню.
З розповіді Зінаїди Миколаївни Баліковської:
...Мої роки вже на століття повернули, але ще добре пам’ятаю хотешівських євреїв та їх імена. То були Баклер, Гершко, Нитель, Лошик, Єчко, Віта та інші. Всі вони трудилися так, як і ми, українські селяни. Тримали худобу, птицю, обробляли землю, мали невелички крамнички. Жили з усіма мирно і в злагоді...Так би й жили ми всі, якби не війна. Між людьми пішла чутка, що євреїв німці ловлять і вбивають. Сполошились наші люди. Але чомусь ті євреї не тікали, більшість приречено чекало своєї участі. Лише дехто пішов до партизанів і так врятувався. Може люди тішили себе думкою, що нікому нічого поганого не зробили, отже, думали, не зачеплять невинних. А може, що спирались на свою віру, яка кликала до покори в долі іудеїв, своїй долі. Хто зна. Але коли вели з Щедрогорща велику групу євреїв, серед яких були і чоловіки, селяни мимоволі дивувалися, чому цей гурт народу не нападе на тих лише двох озброєних поліцаїв, що їх вели? Чому не визволяються, не тікають, адже знають, що ведуть
на вірну смерть? Але й їх, як всіх нас, певне сковували страх і покора...
Євреї здавна жили в Хотешові і в навколишніх селах. Не всі були багатими і торгашами. Більшість з них займалися дрібною торгівлею та важко працювали. Серед них були вправні теслярі, столяри, гончарі, шорники, бондарі. Ще не в одному будинку і тепер є їх вироби. Коли прийшла біда, жителі чим могли допомогали, переховували їх, відправляли до родичів на дальні хутори, хоча дехто і видав їм німцям щоб заволодіти їх майном. Через декілька тижнів подібна акція була повторена у ще більшому масштабі в урочищі Підчеретне , де фашисти розстріляли 72 євреї. Ще до цього часу в Хотешові люди пам’ятають це страшне місце. Пізніше розстрілювали по одинці чи невеликими групами тих яких вдалося виявити. Їх могили тепер невідомі: в лісі, в полі, в болоті як наприклад, було розстріляно четверо євреїв і тут же закопано в урочищі Михальова. 
В 1994 році на колишній цегельні встановлено меморіальний знак – як пам’ятник жертвам фашизму. На траурному мітингу виступали представники держави Ізраїль.
Але урочище Підчерітне, де знаходиться найбільша братська могила євреїв, у селі в післявоєнний період, як глум над мертвими, було відведене для захоронення загиблої худоби. Слів не вистачає, щоб дати оцінку такому відношенню до мертвих, це не по-людськи, не по-християнськи. 
Не можна обминути і факту існування УПА на території села під час війни. Вищі командири були переважно з галичан. Бажаючих вступити в УПА було більше, ніж зброї. Спочатку це були досить грамотні юнаки, в тому числі два вчителі. Серед них навіть був свій поет, який складав вірші про боротьбу УПА, вільну Україну, своїх 
побратимів по зброї. До речі школа за німців працювала лише місяць, потім її закрили зовсім. Цілих чотири роки діти шкільного віку не бачили ні зошита ні книжки.
Після набору молоді стали створювати матеріальну базу в урочищі Зарічки, Точила та біля села Підгір’я ( тепер Ратнівського району ). Тут порядкував господарський взвод, який мав склади зброї, пекарню, млин, ремонтну майстерню, кухню, м’ясний, ковбасний цех та аптечний склад. Комендантом господарства був призначений Данека Лук’ян ( псевдо “Балаховець” ). Для підготовки молодших командирів УПА було створено школу старшин, де готувалися чотових і ройових для всієї групи “Північ”. Подібна школа була ще в Самарах. Школа старшин розміщувалася прямо в селі Хотешів в будинку Васильєва Костянтина Дмитровича. В селі також розміщувалась ставка над обласного провідника “Ворона', після його загибелі був призначений провідник на псевдо “Лев” якого також було вбито 25 березня 1945 року в селі Підбороччя. 
Всього навколо села діяли три сотні, які входили в курень “Назара”. Курінний розміщувався біля села Сірче. Сотня “Мазепи” ( Кобця
Івана з с. Річиця ) мала найкращий вишкіл у всій групі “Північ”. Були ще сотні “Подільця”, “Хмари”, окремий відділ “Голуба”.
По формуванню УПА приймала активну участь у боротьбі з німецькими загарбниками. 19 серпня 1943 року, на “Спаса” курінь “Назара Криги”, сотня “Лисого”, сотня” “Кубіка” провели першу велику військову операцію по захопленню міста Камінь-Каширського під загальним командуванням 23-річного командира округи “Рудого”.
В ході операції знищено 23 німці ( по інших даних 40 ), яких поховали біля польсько-го костьолу, захоплено військові склади, фураж. аптеку. Майже тиждень сотня підвід возила на склади Хотешова майно, зброю, продовольство. Худоба була роздана селянам навколишніх сіл під розписку. В міру потреби, їм призначався день, коли необхідно було доставити м’ясо в ліс. Німці жорстоко помстилися селу за акцію. Два літаки повністю спалили вулицю Гніван, загинуло кілька селян. У вересні 1943 року бандерівців вибили з міста партизани, а тих, в свою чергу. німці. Після захоплення міста оунівці стали досить обережними щодо боротьби з німцями, так як від цього страждало мирне населення. Німці мстилися, і досить жорстоко: за кожну акцію розстрілювали заручників, Хотешів дехто назвав “другим” Києвом, столицею УПА на Поліссі. Разом з оунівцями в Хотешівський ліс прийшов лікар Баранович та медсестра Марія, які організували лісовий госпіталь.   
В УПА також розробили план протиборства с поляками. Всіх поляків, які не встигли виїхати з села, або їх не прибрав червоний НКВС, вояки УПА знищили. Особливо трагічна доля сім’ї поляка Франека, який випалював для села хорошу цеглу. Тут же прямо в печі вбили його, а потім всю багатодітну сім’ю, починаючи з немовляти.
Фашисти наїздили в село тільки наскоками. Після того, як спалили село Кортеліси,  при появі фашистів у селі селяни тікали хто куди. Розлючені німці стріляли в кого попало. Так в листопаді 1943 року було вбито німцями двох людей та кількох поранено. Бандерівці в цей час відходили в ліс. Одночасно з формуванням боївок УПА організовуються загони червоних партизан. В селі у них такої можливості не було, так як більшість населення підтримувало оунівців. Тому сюди інколи зненацька навідувались партизани з села Відерта. На початку 1943 року під час нападу на село партизани на чолі з Василем Науміком (“Чухраєм”) пограбували магазин, окремих селян, спалили окремий постерунок колишньої польської поліції, гміну та школу ( до речі, в районі партизани спалили 8 шкіл. Навіщо? ). Про поведінку та відношення партизанів до місцевого населення свідчить документ: “Совершенно секретно” Экз.№3 НАРОДНИЙ КОМИССАРИАТ ВНУТРЕНИХ ДЕЛ СОЮЗА ССР 23 января 1943 года №110/б г. Москва
  ЦЕНТРАЛЬНИЙ ШТАБ ПАРТИЗАНСКОГО ДВИЖЕНИЯ
  Тов. Пономаренко
НКВД СССР сообщает полученное от своего сотрудника, находящегося в тылу противника в Районе Ровно, УССР, следующее донесение:“Личный состав 12-го батальона Сабурова занимается разгулом, пьянством, терроризирует и грабит местное население, в том числе даже родствеников своих бойцов.На мои претензии комбат Шипов и комиссар обещают прекратить эту антисоветскую работу, но действует нерешительно, стараясь прикрыть лиц, занимающихся бандитизмом. Делаю новые попытки добится перелома, прошу воздействовать через Сабурова.Лучше будет, если батальон перебазируется в лес между Ковелем и Ровно”.
  НАРОДНЫЙ КОМИССАР ВНУТРИННИХ ДЕЛ СССР
  /Л.БЕРИЯ/ Разослано: т. Сталину, т. Молотову, т. Пономаренко./РЦЗВДНИ Ф.69, сп.1 спр.25, арк.37/.
Так починається протиборство комуністичного і націоналістичного підпілля, яке особливо загострилось після Курської битви. Саме після неї більшовики відчули уже свою перемогу над фашистами і була вказівка в усі партизанські загони про припинення співробітництва з бандерівцями і перехід до прямої боротьби з ними. 
На другий день Пасхи 25.04.1943 року під час церковної служби, Василь Наумік на коні в’їхав у церкву і двома пострілами вбив місцевого священика, організатора боївок УПА в Хотешові Олександра Білецького. Із засідки в районі села Мельники-Річицькі партизани вбили “Сушка” – провідника групи “Півнич”. Разом з ним загинув лікар Євген Каранович, медсестра Марія та четверо невідомих з числа їх охорони. Вони були урочисто поховані на цвинтарі біля Хотешівської церкви. Нині там відновленно цю могилу, встановлено меморіальну дошку.
Осінню 1943 року в селі побував загін партизан із з’єднання Федорова. Окремі “приймаки” – червоноармійці пішли з ними. Оунівці відступили в ліс до своєї бази і схронів, а партизани не наважившись їх атакувати, мирно покинули село Хотешів.
Відступаючи з села, партизани грабували селян: захоплювали вози, міняли загнаних коней на здорових селянських, шукали одяг. Причому знаходили скрізь-це були майстри своєї справи. Прилюдно це видавалось за “добровільні” пожертви на користь партизан. 
Наближався 1944 рік. Боротьба між червоними партизанами і бандерівцями дала зрозуміти останнім, що вони можуть залишитися на одинці знову із значно сильнішим ворогом Червоною Армією. Тому оунівці починають домовлятися з німцями про спільну боротьбу з більшовизмом. Не виняток був гарнізон гітлерівців у місті Камені-Каширську і бандерівцями навколишніх сіл. З доповіді М.Хрущова маршалу Й.Сталіну: “В январе 1944 года в городе Камень-Каширский состоялись переговоры представителей УПА, действующих в К-Каширском районе с начальником немецкого гарнизона. В переговорах участвовали: со стороны немцев – начальник гестапо гебитскомисар ; со стороны УПА – оуновцев Демяненко и Романюк из города Любашово Волынской области и 12 других представителей от гарнизона УПА сел Езерки, Плевно, Полеща. В результате этих переговоров немцы передали УПА город Камень-Каширский и оружие, боеприпасы, запасы продовольствия и фуража, имевшегося в городе. После чего банды под командой Ворона в составе 285 человек заняли город. Этот город и сейчас находится за линией фронта, то есть у немцев. Главное командование УПА, объявив себя наивысшей властью на освобожденных землях Украины, определяет административное устройство Украины, вводит частную собственость на землю”. (УІЖ, ?6, 1994)
Переговори представників УПА “Ворона”, “Хвилі”, “Голуба”, та інших, з представниками німецьких властей, за свідченням вояка УПА, який тоді був в групі охорони, проводилися таємно на “нейтральній” території в селі Михнівка, напередодні нового, 1944 року. Згідно домовленістю обох сторін, місто з усім майном і зброєю німецької армії, залишалася за представниками УПА. Бандерівці дають можливість німцям мирно покинути К-Каширський.
Отже, на перший день Різдва 1944 року, німці розпрощалися з “Вороном” і від’їхали на двох підводах до Ковеля, назавжди залишивши місто.
На початку березня 1944 року в Хотешів ввійшов великий загін червоних партизан ім. Котовського із з’єднання генерала Іванова. Партизани вибили бандерівців із села і їхніх баз. Вояки УПА відступили до села Щетинь. Партизани стояли в селі.
Червоним бійцям підказали, що в лісі знаходяться склади УПА. Був арештований Сидорук Денис і йому наказали викрити місце розташування. Коли Сидорука вели до лісу, той вирвався з рук охоронців і кинувся в найближчий колодязь. Так селянин пожертвував своїм життям, але не виказав таємниці. Він опинився між двох вогнів: вкаже місце схронів – повісять бандерівці, не викаже – розстріляють партизани.Правда, знайшлися інші люди, яки показали місце складів. Партизани ці склади пограбували. Цукор, крупу, муку, в основному роздали місцевим жителям, а велику кількість зерна передали передовим частинам Червоної Армії. 
16 квітня партизанське з’єднання Федорова атакувало місто Камінь-Каширський , яке обороняла боївка УПА під командою “Ворона”. Партизан підтримували передові підрозділи Червоної Армії. Бандерівці після запеклого бою змушені були відступити в напрямку на річку Прип’ять. В цей же день і в Хотешів вступає Червона Армія і разом з партизанами які були в селі, рушає на Щедрогір. Вояки УПА перед відходом з села спалили міст через Турію який відновили бійці Червоної Армії, розібравши хліви і хати, які стояли понад річкою. В районі села Підгір’я, Щетиня, і Щедрогору зібралися вояки УПА, вцілілі з м. Каменя-Каширського та куреня “Назара”. 
Останній свій бій прийняла найкраща сотня УПА на Полісі під командою “Мазепи” ( Кобця ). Більше тижня сотня стримувала наступ переважаючих сил Червоної Армії і партизан, тримаючи переправу через Прип’ять. Після бою рештки сотні поодинці пробиралися в Хотешівський ліс у потаємні підземні схрони. Таким чином основні сили УПА на Хотешівському терені були розгромлені партизанами і частинами Червоної армії у квітні 1944 року.
Фронт між Червоною Армією і фашистами зупинився на лінії Ратно-Щодрогір. Село заповнили близьки тилові частини, та окремі групи солдатів, які відводились на відпочинок в село. Ще й сьогодні грибники натрапляють на окопи, вириті солдатами в той час. Місцевих жителів стали переселяти: в більш віддалені села району. Але не всі хотіли залишати свої домівки. Частина селян ховалася на хуторах, у заростях прибережного очерету. Стояло літо. Червень. Окремі господині, які уникнули відселення часто навідувались до своїх садиб. Тут їх зустрічали вартові із наказом відійти, щоб не забрали на переселення. Більш сердобільні дозволяли зайти до хати, взяти необхідні речі ( якщо вони залишилися ), попоратися трошки на огороді. В районі теперішнього кладовища розташувався військовий госпіталь. Часто виздоролюючи бійці розходились по селу, шукаючи собі заняття, старалися допомогти одиноким жінкам ( в більшості фронтовичкам ): косили сіно, збирали жито, хто вмів молотили ціпами. Частина солдатів, яких доставляли з недалекої передової, помирала від ран. Їх ховали тут же на місцевому кладовищі. Сьогодні вони перезахоронені в стм. Ратно у братській могилі.
З поверненням Радянської Влади чоловіків від 18 до 50 років стали забирати на фронт. Ось тут і заворушилося село. Ніхто не хотів помирати. На сімейних радах  вирішували як бути. Більше 300 чоловіків дало село фронту! Хто був у польській армії відразу попадав у фронтові частини. Молодь направлялась на військову підготовку в тил. Умови навчання, і особливо харчування в цих підрозділах були такі, що в солдат з’являлося нестерпне бажання скоріше попасти на фронт, щоб хоч наїстися. Досить характерним був той факт, що призовники з Західної України попадали в дійсно пекло війни – більшість хотешівців полягло в Східній Прусії під містом Кенігсбергом як звичайне гарматне м’ясо. Їх часто посилали в бій ненавчених і не-
підготовлених. Окремі селяни старалися ухилитися від відправки на фронт. Одні заводили бороди до колін, інші придумували хвороби, навіть калічили себе. Військові власті шукали призовників скрізь, часто витягали з льохів, горищ, шукали і по віддалених хуторах. Інколи випадково до їх рук попадали вояки УПА зі схронів і їм нічого не залишалося як іти воювати проти фашизму, якщо по дорозі не вдавалося втекти. Слід сказати, що з них були відмінні солдати. 

                                                                                      Шуйчик В.Ф.

Олег Плазовський

 Відновлення Радянської влади

Більше двох місяців стояла лінія фронту на місці. Нарешті, в розпалі літа фронт посунувся вперед, за ними тилові частини. Поступово жителі поверталися до рідних домівок. Пора було братися до роботи, жнива вже не за горами. Звичайно, в село поверталася Радянська влада з нею і репресивні органи. В першу чергу взяли на облік сім’ї членів УПА. Органи НКДБ і міліції розпочали масові арешти цих сімей та вивезення їх у віддалені райони СРСР. Майно, реманент, забирали в колгосп , який знову почав збиратися. Будинки, господарські приміщення конфісковувались. З них потім збудували корівники, сховища, Будинок Культури, окремі будівлі для школи, невелику місцеву лікарню. Лише тепер їх повертають уже молодшим родичам чи живим ще власникам.
З 1-го вересня почала роботу школа по приватних будинках. В першому класі вчилися учні від 7 до 15 років. А в старших класах навіть були парубки, старші за молодеденьких вчительок. Школа спочатку була семирічна. У 1953 році відновлюється і добудовується до сучасного вигляду польська школа. З того ж року вона стає деся-
терічною. На 1997 рік її закінчіло 2000 чоловік, які розійшлися по всьому колишньому Союзу.
А тим часом протиборство ОУН-УПА і Радянської влади продовжувалось. Починається другий етап боротьби, який УПА бореться проти радянських людей. Каральні загони СБ УПА безжально діяли проти представників влади, вбивали офіцерів, ра-дянських чиновників, членів їх сімей, не щадили ні малих ні старих. Органи НКВС теж боролися без всякого закону, діяли окремі підрозділи в уніформі УПА, громили особливо лісові хутори. Причому ці нелюдськи ці злочини звалювали на УПА.
Не був винятком у цьому протиборстві і Хотешівський край. Офіційним представником НКДБ в селі був старший лейтенант Ткаченко Сергій Юхимович, а від міліції – оперуповноважений капітан Кузьмін Микола. Ці люди діяли відкрито і, треба сказати, не дуже вороже були настроєні проти місцевого населення. Без під-
мовок “знизу” чи вказівок з “верху” старалися не арештовувати чи вивозити людей за межі України. Та й самітно, що бандерівці їх теж “терпіли”. Чого не можна сказати про ще одного оперуповноваженого капітана Кузнєцова. Ходив він у вільному одязі мав окрему групу бійців-чекістів. В селі його називали “скритним”. Саме ця група влаштовувала по ночах засідки на вояків УПА, часто ловили цілком невинних людей с села, інколи під час облав гинули випадкові особи. ( По неперевіреним даних капітан Кузнєцов засуджений за зв’язок як це не дивно з УПА ).
Про запеклість боїв свідчить той факт, що на Західній Україні в боях з УПА загинуло 22 тисячі солдат Червоної Армії. Влада була в містах, в селах трималася незрима, цупка влада ОУН-УПА. НКВС та солдати часто влаштовували облави на оунівців та на вояків УПА, в них більше гинули цілком невинні люди, хоча бандерівці швидко стали втрачати також своїх вояк. Починається боротьба за виживання. Але населення втомилося чекати самостійної України надії на війну СРСР зі США не випрадалися, боївки несли великі втрати. Колгоспи фактично закрили постачання продовоства в ліс. Осінню 1945 та весною 1946 року рядові стрільці отримали наказ здати зброю і могли розійтися по домівках. Хто зрозумів, то з хорошими документами до-
рався до великих міст, влаштовувався на роботу, дістав певний спокій, принаймі зовнішньо. Хто ж повертався додому, того чекали тюрми, заслання чи навіть смертний вирок. Старшинський склад та ті, хто боявся чи не міг сприйняти Радянську владу пробирався на Львівщину. Там формувалися великі групи і пробиралися за кордон в Чехословаччину, Австрію. Багато з них загинуло  в боях, в дорозі, в тому числі надрайонний провідник ( Камінь-Каширський р-н. ) Калапуц Кирило “Зарічний” та заступник надобласного провідника Королік Іван “Токар”. Кому пощастило – осіли в США, Канаді, Латинській Америці, у європейських країнах і навіть в Австралії. Ли-
ше тепер коли Україна стала незалежною державою, вони можуть подати про себе звістку, якщо дожили. 
Вояки УПА, якщо ніде було притулитися, продовжували боротися проти влади вже по суті поодинці. Часто ця боротьба межувала на грані відкритого бандитизму. Але час був не на їх стороні, їх лави порідшали. У березні 1944 року під Львовом загинув командуючий УПА Роман Шухевич, арештований його заступник В.Кук. Рух був обезглавленний, закордонний провід був не в силі відновити його. Районне і обласне керівництво майже все загинуло під час наради в лісі між селами Раків Ліс і Підріччя.
Останні оунівці в К-Каширському районі “Джумко” і “Дільбак” протрималися найдовше. Щоб не викликати підозру у бандерівців, всіх чоловіків одного віку з господарем обійстя, де переховувалися оунівці і вояки УПА, зібрали у військкоматі району на медичний огляд. Там з ними провели відповідну роботу та передали велику дозу 
снодійного. На слідуючий ранок господиня віднесла в хлів, де був схрон, молоко з  цім снодійним. Для “Дільбака” доза виявилася смертельною, тому арештовано лише “Думка”. Після тривалого слідства його розстріляли 2 липня 1952 року. Таким чином, останні бандерівці району були знешкоджені.
Відкрита боротьба ОУН-УПА з Радянською владою була закінчена. Слід відмітити, що починаючи боротьбу проти фашистів і Радянської влади, ОУН-УПА не могла розуміти про її трагічний кінець. Але національна свідомість і патріотизм взяли верх. І вони боролись проти влади, по суті, поодинці, без підтримки зсередини і ззовні.
Підводячи підсумки Другої Світової війни для жителів села Хотешів, слід відзначити трагічність цього періоду. Багато з них віддало життя, інколи не розуміючи за що. Але встаньмо, уклонімося їм до самої землі за їх подвиг, за те, що вони для нас завоювали головне – мир і спокій. Пам’ятаємо їх імена. Тепер настав час примирення для всіх, незважаючи на те хто з якої барикад стояв. Хай розсудить і примирить історія! Єдиною втіхою, що вела героїв на боротьбу, було те, про що писав Тарас Григорович Шевченко:
  Наша дума, наша пісня
  Не вмре, не загине,
  Ось де, люди, наша слава,Слава Україні! 

                                                                                        Шуйчик В.Ф.
   

Олег Плазовський

  За часів Радянської влади

Відгриміли залпи війни, закінчилось пряме протиборство ОУН-УПА з Радянською владою, люди поступово поверталися до мирної праці. Більшість хотешівців повернулося з війни, надіючись на краще життя. Війна розкидала їх по всьому світу – від свого села до далеких Америки. Поверталися до рідної домівки і забрані на роботу в Німеччину юнаки та дівчата. Селяни бралися до роботи, засівали поля, огороди, запущені в роки війни. Поступово відновлювали роботу органи влади, зусилля яких направлялися в першу чергу на боротьбу з ОУН-УПА. В селі почав діяти організований з фронтовиків та прихильників влади загін “яструбків”, яким командував Сидорук Адам з села Доброго, хоча самі представники влади часто ховалися від вояків УПА, особливо по ночах. Але час брав своє. Знову почав організовуватись колгосп. Першими вступили в нього ті ж самі господарі що і в 1940 році. Головою правління став Маковецький Остап Семенович. Колгосп відновив свою колишню назву ім. Будоьного. Для полегшення і швидкого і швидкого масового залучення всіх селян до колгоспу на вулицях Любомирка, Тиха в 1947 році створено другий колгосп. Бригадним селом став колишній хутір Котуш. Колгосп будувався важко, не всі селяни мали бажання вступати до нього. Тоді органи влади вдавалися до перевірених методів агітації. Найбільш непокірних викликали на спеціальні бесіди, причому, здебільшого в ночі. Коли це не допомагало, то таких селян оголошували бандпособниками. Потяглися на Далекий Схід, Сибір, Казахстан ешелони з людьми, серед яких були і хотешівці. Вони були приречені на довгі десятиліття знущань, поневірянь і каторжної праці. Приведу документ тих часів, взятий з Волинського держархіву:
“Совершенно секретно” Список выселеных в отдаленные области СССР из Ратновского района Волынской области в 1950 году из села Хотешово.
1 .Бабула Кирилл Ерофеевич
2 .Бегаль Софрон Прокович
3. Гузь Прокоп Иович
4. Кипень Семен Денисович
5. Коваль Иван Федорович
6. Коваль Игнат Федорович
7. Коваль Павел Мефодиевич
8. Коваль Семен Петрович
9. Куцик Иван Лазаревич
10. Липич Петр Сергевич
11. Марчук Наталья Севастьяновна
12. Приймачук Денис Степанович
13. Сидорук Иосиф Григорьевич
14. Царук Иван Аникимович
15. Цвых Агафья Семеновна
Далі вказується, що в 1947 році вже було вивезено 16 куркульських господарств. Поіменний список відсутній. Окремі з них повернулися за часів хрущовської відлиги, частина живе і досі там. Будівлі, реманент, худоба передавалися безплатно в колгосп. Все, що десятиліттями збиралося важкою працею не одного покоління, особливо земля, за одну мить, в один день втрачалося. Реманент, худоба, віялки, сівалки, молотарки, плуги і вози звозились на господарський двір колгоспу. Селянам дозволяли тримати корову, домашню птицю, свиней, та мати присадибну ділянку в розмірі не більше 0,5 га. Саме ці ділянки давали можливість людям вижити, не померти голодною смертю. Але і тут голови колгоспів вдавалися до силового тиску на звичайних селян, всіляко затягуючи час роздачі цих ділянок. Вони щороку мінялися, що вносило певну нервозність у колгоспників, бо земля наділялась не своєчасно, інколи у травні, коли всі строки сівби минали. Але ще треба було поле зорати, вивезти гній, посадити. Не дивно, що врожайність була низькою. Лише завдяки копіткій праці, великій любові до землі вдавалося вижити в цих умовах. Оплата праці в колгоспах була спочатку натуральною і рік на рік не приходився. Кращий врожай – більше отримуєш, гірший – менше, а то і не як.
Поступово всі селяни були залучені до колгоспного виробництва. Перша техніка з’явилася значно пізніше. А спочатку колгоспники всі роботи виконували вручну та за допомогою тяглової худоби. Всім селом будували з хат і хлівів вивезених сімей тваринницькі приміщення, склади, Будинок культури, правління колгоспу. Бібліотеку розмістили в будинку Васильєва К.Д. ( де була школа старшин УПА ). Сам Васильєв переїхав у Камінь-каширський. Поступово з’являється техніка на селі, перший трактор “НАТІК” і вантажний автомобіль ЗІС-5. Першими механізаторами на селі були
Королік Михайло, Никитюк Филімон, Козел Адам Іванович. Люди трудилися у поті лиця, дисципліна була суворою. Не доведи, Господи, щоб бува хто не вийшов на роботу і пішов на своє поле. Ламалися кошики, коси, граблі, обрізувалися присадибні ділянки. Декілька чоловік в проголодні роки було засуджено за законом “п’яти” колосків, відсиділи в тюрмах. Таборах по 8-10 років. Особливо важким ярмом на шиї селян були продовольчі податки і облігації державного займу. В кожному селі працювали агенти влади, спеціалісти в цій справі. Як розповідає колишній агент держзаготівель Зеленський Микола Андрійович, що сільгосппоставки примушували селян швидше вступати в колгосп. Членам колгоспу була велика знижка. Хто не міг здати вчасно чи відмовлявся, то такі особи переслідувались по закону. Так Никитюк Адам був засуджений на 5 років за не здачу поставок, а Марчук Наум з цієї причини не тільки був засуджений на 3 роки, але й вивезений з сім’єю у східні райони СРСР. Цілим розоренням для окремих селян став державний займ “добровільно-примусові” облігації. Цією справою займалися також спеціальні агенти з фінансового відділу району. Спочатку в селі ним працював Бегаль Борис Іванович, потім Корінчик Мойсей Миколайович і Березнюк Михайло Ярохтейович.Крім того, за крадіжки зерна судили досить суворо. Так зав зерносховища Антонюка Петра Федоровича засудили на 12 років, а з ним і ще кілька чоловік.
На початку 50-х років в селі з’являється пилорама та млин, а також відновлюється робота олійниці, яку забрали у власника-селянина. Вітряки, які непогано зарекомендували за часів Польщі, стали відживати. В 1991 році останній з них впав від старості, закінчивши свою добу. Але одну подію в житі волинян слід відмітити особливо.
В кінці 1951 року село було електрифіковано. Колгосп збудував власну електростанцію, одну із перших в Волинській області на селі. Електростанція, як і млин, приводилась в рух локомобілем ( паровиком ) і часто, особливо, коли не вистачало палива ( дров ) розбирали на паливо селянські хліви та хати, в першу чергу репресованих.
Після війни робилися спроби відновити цегельний завод Франека. Але за роки війни і бездоглядності печі зруйнувалися, а хороших спеціалістів цієї справи не знайшлося в селі. Справу цю облишили. Правда, потім в урочище Лузьке, Ярмолюк спробував побудувати невеликий цегельний завод. Проте знову ж печей побудувати не змогли.
Виготовляли тільки “сирівку” яка не мала попиту. Таку міг виготовити кожен сам. На цьому, на жаль, цегельну справу у Хотешові закрили мабуть назавжди.
По смерті Сталіна сталися великі зміни і в нашому селі. Люди зітхнули з полегшенням, надіючись на кращі часи. За Малюнкова нарешті був відмінений особливо важкий податок на кожного неодруженого, в тому числі і дівчат, так званий “холостяцький”. Як правило в сім’ях хотешівців тих часів було багато дітей і цей податок став лихом для багатодітних сімей. Після війни дівчатам нізакого було йти заміж, чоловіків не хватало. Хлопців ще малолітніх старалися швидше женити. Відмінено податок на фруктові дерева, що сприяло розвитку садівництва, на обов’язкову здачу шкір свиней, монополію держави на тютюн. В роки війни хотешівці навчилися підпільно варити самогон, який нині набув особливої популярності серед населення.
Хрущовськи часи для села носили теж суперечливий характер. В першу чергу почав проходити болісний процес ліквідації хутірської системи, а в селі біля половини людей проживали саме на хуторах. ( Див. Розділ “Під владою Польщі” ). Різними методами це робилося, аж до застосування сили. Окремі хутори просто злилися з селом, кілька існує і понині. Так біля озера Сірче вже склалося по суті, невелике село і зачіпати його було недоцільно. Та що не зробиш заради рапорту! Кілька десятків будинків були пересунуті буквально на відстань пів кілометра. А скільки будинків при цьому переламалося, скільки потрібно будівельного матеріалу. Часто з будинками ламалися і людські долі, зростала недовіра до влади, зникала впевненість у зав-
трашньому дні.
Лише на початку 70-х років цей процес закінчився. Слідуючою характерною рисою того часу стало відчуження селян від землі. Присадибні ділянки прискіпливо перемірялись і їх старалися всіляко тим чи іншим методом зменшити. Далі повели бородьбу з селянскою худобо, стали обмежувати випаси, розорюючи зовсім непридатні для обробітку масиви. Справу довели до того, що кожна сім’я мала лише по одній корові та дозволялась домашня птиця. За селянським кіньми влаштовувались справжні полювання, особливо влітку, коли коні паслися по ночах на випасах. Збирався партактив і в ночі ловив таких коней, вантажив на автомобіль та доставляв на м’ясокомбінат. В кінці кінців коней дозволи тримати лише інвалідам 1-ї групи. Селян лишали тягла і цим самим поставили їх у повну залежність від правління, бригадирів та особливо від голови колгоспу. А перші голови колгоспів поводилися з селянами як з кріпаками, були буквально деспотами. Без довідки голови сільської Ради та підпису голови колгоспу ніхто не міг виїхати з села.Але за Хрущова були позитивні моменти. На початку 60-х років нарешті селяни здобули право вільно залишати село. Так починається міграція селян у міста, яка з кожним роком все зростала. Кілька сімей виїхали освоювати цілинні землі у Казахстані. Затиснуті в лещата злиднів і нужди, люди починають шукати вихід зі скрути, шу- каючи кращого заробітку, грошей на прожиття. Багато з них зайнялися підпільною комерцією. Особливо багато їздили в Брест і Ригу, Москву. Там закуповували невеликі партії ходових товарів і продавали їх односельчанам. Тоді ж ці комерсанти яки-мось чином добились регулярного автобуса по маршруту Брест – Хотешів. Деякі селяни, спочатку несміливо, а потім все з більшим розмахом стали виїзджати на сезонні роботи в Росію. Бували роки, що в селі влітку не побачиш нормального здорового чоловіка – всі на сезонних роботах. Там здобували важкою працею рублі і зерно, часто за рахунок свого здоров’я а то і життя. На зароблені кошти стали будувати нові добротні оселі, купувати побутову техніку, краще одягатися і харчуватися. Село стає більш цивілізоване. Хотешів після встановлення Радянської влади відгосився до Ратнівського повіту Волинської області. Взагалі, до січня 1940 року зберігався польський територіально – адміністративний поділ. Згідно Указу від 27 січня 1940 року в області замість повітів було створено 30 районів, в тому числі Камінь-Каширський, Ратнівський. Так було остаточно сформовано вже радянській територіально – адміністративний поділ, діючий на всій території СРСР, який ліквідував проміжну ланку-волості, зосередивши всю повноту влади в райцентрах. Після
війни, 16 квітня 1944 року К-Каширський район відновив свою роботу. До 30 грудня 1962 року село відносилося до Ратнівського району. З 1 січня 1963 року власті укрупнюють райони, зливши К-Каширський, Любешівський та Ратнівський в один Камінь-Каширський район. Про те це не виправдало себе на практиці. В 1965 році, вже за Л.Брежнєва, райони знову роз’єднали і Хотешів залишився в К-Каширському районі.
Взагалі, 60-і роки у селі були насичені розмаїттям подій. Кількість населення досягла більше трьох тисяч чоловік. Особливо було багато молоді. Саме її силами в цих роках збудовано сільський стадіон. Який ніколи не був порожнім. Систематично тут влаштовувались спортивні свята, змагання. В селі були створені непогані футббольна, гандбольна та волейбольна команди, яки були одні з кращих в районі. Майже щотижня команди грали на виїзді або приймали гостей з інших сіл. В такі дні на стадіон йшли старі і малі. Це були гарні видовища і чудовий відпочинок для людей. Віддамо шану і подяку ентузіастам і організаторам спортивного життя села в ці роки, а особливо вчителю місцевої школи, нині пенсіонеру, Короліку Івану Ульяновичу.
Хочу відмітити ще одну непересічну подію 1960 року. В цьому році в східних районах республіки арештували колишнього поліцая з села Річиці Кошелюка, яки приймав участь у розстрілах євреїв в Хотешові. Майор КДБ Розуменко під посиленою вартою привозив його на місце злочину. Спеціальна група провела ексгумацію трупів, була встановлена кількість розстріляних. Пізніше яму засипали назад і про неї забули. В сільському Будинку культури відбулося показове засідання виїзного обласного суду.
Суд виніс вирок – найвищу міру покарання, який присутні зустріли з схваленням.
Йшли роки. Життя продовжувалося і змінювалося. У 1968 році припинила роботу колгоспна електростанція, введено в дію державну електромережу. Колгосп поповнювався технікою, добривами, але врожайність підвищувалась повільно. В кінці 60-х на початку 70-х починається меліорація навколишніх боліт. З одного боку, це збільшило кількість орної землі колгоспу, а з іншого – в навколишніх селах влітку почали пересихати колодязі. Отже і у нас на Полісі стало не хватати води, різко зменшилась кількість дикої водоплавної птиці, почали зникати окремі види флори.
Окремим питанням того часу стояла транспортна проблема. За хорошої погоди і сухої погоди можна було виїхати з села автобусами Хотешів – Камінь-Каширський, і Хотешів-Брест. Але це було не завжди. До початку 60-х років в райцентр добиралися через міст на річці Турія. Але з часом міст став не витримувати техніки і на сьогодні зовсім розвалився. В цей час, на початку 60-х років стала до дії шосейна дорога К-Каширськ – Ратно. Тому шлях до райцентру перемістився в бік села Бузаки.
Але дорога йшла через болотисту місцевість і часто по кілька місяців по ній можна було проїхати тільки гусеничним трактором. А 1974 рік настільки був вологим, що село почувало себе відрізаними від усього світу, ніяка техніка, навіть військова, не проходила по дорогах до села. Продукти та товари першої необхідності доставляли на стадіон гелікоптером. Тут слід віддати належне тодішньому голові правління колгоспу Парфесюку Денису Адамовичу. Завдяки його наполегливості та турботам частими поїздками в Київ, Луцьк ( не з порожніми руками ) вдалося, як тоді говорися, вибити дорогу до села. В цьому році від села Бузак до села Хотешів, а потім і на Котуш, Підгір’я почалося будівництво дороги з твердим покриттям, буквально для нас “дороги життя”. Хоч це дорога гравійна а не асфальтна, але сполучення стало кругло річним і надійним. Лише на початку 90-х гравійне покриття з’явилося майже на всіх вулицях села.
Пощастило в певній мірі хотешівцям і в питанні медицини. З давніх давен селяни лікувалися домашніми способами від всіляких хвороб. Велику допомогу надавали місцеві народні лікарі знахарі. Вони не тільки виганяли хвороби молитвами чи заклинаннями, але й лікували різними травами, настоями і т.п. Хоча, коли справа доходила до оперативного втручання, тут вони були безсилі. Багато людей помирало від звичайного апендициту.
За часів панської Польщі лікарні були лише в місті Ковелі та К-Каширськ. Однак і там лікування часто було не під силу чи не по кишені звичайні селянській сім’ї. Лікування, наприклад, такої поширеної хвороби на Полісі як туберкульоз, у Ковельській лікарні коштувало 2-3 воли. В самому селі від волосного управління працював фельдшер. Прийом, огляд хворого коштував один злот, виписка рецепту ще один. В роки війни за медичною допомогою в серйозних випадках селяни могли звертатися до лікарів УПА.
З приходом Червоної Армії в квітні 1944 року, на вулиці Любомірка з’являється перший в селі стаціонарний медичний пункт. У 1969 році починається будівництво міжрайонної туберкульозної лікарні на 100 місць. В жовтні 1970 року вона приняла перших хворих. 
На сьогоднішній день в місцевій лікарні працює 88 чоловік медичного та обслуговуючого персоналу. В лікарні діє рентгенкабінет, лабораторія, працює фізкабінет, рефлектотерапія.
Система торгових закладів в селі досить чимала. Спочатку магазини працювали в  невеликих, часто не пристосованих приміщеннях. В 60-х – 70-х роках в хотешівців з певних причин ( тяжко працювали ) з’являється багато грошей. Здебільшого вони осідали ( як тоді говорили в селі у “Лесі” ) в ощадбанку на майбутні часи. На 1 січня 
1992 року у хотешівському філіалі Ощадбанку на рахунку селян було 5 млн. 202 тис. карбованців. Хоч після розпаду СРСР настали “чорні дні”, а скористатися грошима, заробленою важкою працею, не можна було. Та повернімося до часів попередніх. Хороші товари розбиралися в мить, причому по принципу: чим дорожче тим краще, щоб переплюнути сусіда усім на заздрість. Практично автомашини з товарами прибували в село кожен день. Поступово жінки перестали випікати домашній хліб, переходячи на магазинний. Так жінки непомітно втрачали майстерність і хист у випічці хліба, забувалися стародавні рецепти цієї богоугодної справи. Сьогодні приходиться домогосподаркам села відродити цей хист. У 70-х роках постало питання про новий торговий комплекс, які тоді саме входили в моду і визначали престиж села. Отже, торговий комплекс з’явився і в нашому селі. Тут розмістилися “Продовольчі товари”, “Промислові товари”, “Хліб” та “Кафе”.
А взагалі сімдесяти роки якось пройшли в селі тихо, непомітно. Дійсно був якийсь застій. Люди працювали, вчилися, одружувалися, старі помирали, молоді народжувалися все йшло своїм часом, свою чергою. Якось непомітно населення стало зменшуватися, практично не стало багатодітних сімей. Основним чинником цього став масовий виїзд на проживання в міста Брест, Ковель, Луцьк, навіть до столиці України – Києва. В стм. Ратнє є ціла вулиця, де живуть одні хотешівці. Молодь практично в селі не залишалася, всі старалися податися в місто на навчання чи влаштовувались на будь яку роботу, роками поневіряючись по гуртожитках, або найманих кутках, чекаючи на квартиру. А в село навідувалися лише на свята та хіба що за салом. Поступово з’явилися хати, де ніхто не живе: старі повмирали, а 
молоді живуть у місті. На кладовищі з’явилися могили за якими ніхто не доглядає, діти забули дорогу до своїх батьків, душі їх стали черствими.
В 60-х – 80-х роках хотешівські юнаки приймали участь у “миротворчих” війнах Радянського Союзу. У 1968 році Маковецький Микола Миколайович був в Чехословаччину придушував “Празьку весну”. Але особливо страшним для матерів виявився Афганістан, війна яка тривала більше десяти років. Не минула сія чаша і на-ших односельчан. Семеро хлопців її спили. Скільки сліз виплакали їх матері! Але дав Бог, всі повернулися живими, хоч декого з них було поранено. Назвемо їх імена:
 Бегаль Микола Адамович
 Бляшук Сергій Петрович
 Бублій Анатолій Адамович
 Королік Іван Іванович
 Нечипорук Михайло Адамович ( нині покійний )
 Прач Василь Васильович ( військовий лікар )
 Прач Микола Адамович
По різному склалася їх доля. Окремі живуть за межами України, інші за межами села. Лише один Бляшук живе в селі.
Не минула Хотешів і трагедія Чорнобиля. Але тільки з 1991 року село відновиться до 3-ї категорії. Спочатку, до речі, селяни з недовірою відносились до повідомлень, що і в нас є певна небезпека для життя і здоров’я, але коли стало помирати все більше і більше людей, то ця недовіра зникла. Особливо згубно діє Чорнобиль на молодь і дітей. За даними медичного обстеження, у восьми з десяти школярів збільшена щитовидна залоза. Це вже трагедія, якщо ще сюди додати умови, які склалися в школі внаслідок перехідного періоду в державі, коли зимою в класі замерзає вода і не пишуть ручки, то, звичайно, говорити про здоровий генофонд нації важко. А, в загалі, на довгі роки розтягнеться ця трагедія, наслідки відбиватимуться ще на кількох поколіннях. Наша молода держава сьогодні ще поки що не може в повній мірі відшкодувати збитки, нанесені Чорнобилем. Хоча батьки і діти вдячні їй за можливість щорічного санаторного лікування в екологічно чистих районах України, за безплатне харчування.
Не можна не повернусь ще раз до питання про освіту односельчан. В 1953 році відбудована і реконструйована школа стає десятирічкою. Вона стає найбільшою сільскою школою серед трьох районів ( навколишніх К-Каширського р-н. ). В окремі роки одночасно в школі навчалося більше 600 учнів з Хотешова і навколишніх сіл.
На сьогоднішній день село дало більше 200 вчителів, понад 50 лікарів, більше ста медичних медсестер, багато інших потрібних професій. У 50-х роках Хотешівська  школа стає буквально “кузнею” кадрів районів. Практично в районі нема села, де б не жили і працювали хотешівці. Та що район, наші односельчани живуть від міста 
Владивостока до Калінінграда, від Криму до Мурманська. Можна назвати багато видатних імен, якими гордиться село. Є в нас і майстри спорту міжнародного класу, є доктори і кандидати наук, є військові в різних чинах аж до полковника, журналісти 
І редактори газет, навіть начальник митниці. Зупинимося лише на декількох . Вся Україна знає колись скромну і наполегливу ученицю, тепер відому журналістку націнального телебачення ( УТ-1) Єву Омельчук (Придатко). Довгий час працювала ведучою популярної студії “Гарт”. З 1995 року є однією з ведучих програми національного телебачення “( Служу нар. Укр. і інших). Також відомий у минулому журналіст ( редактор “Закон і Бізнес”, прессекретар голови Верховної Ради) а зараз на віповідальній посаді в Українській амбасаді в Росії поважна - в селі людина Новосад Микола. Особливим авторитетом і повагою серед односельчан користується доктор філософських наук, голова профспілкового комітету Київського Національного університету ім.Т.Шевченка Цвих Володимир Федорович. До речі, сім’ю Володимир Федоровича можна поставити в приклад того, як за Радянської влади можна було вільно здобувати знання. Одинока жінка, після смерті чоловіка, зуміла дати вищу освіту всім своїм чотирьом дітям. Причому всі вони працюють в системі освіти. В 
ситемі освіти також працюють ще Маковецький Адам Мефодієвич, професор математики Чернівецького університету, Кіпень Володимир Порфирович, кандидат філософських наук в Донецькому університеті, Маковецький Віталій Іванович – викладач української мови Волинського університету. З журналістів ще слід відмітити 
заступник редактора газети “Закон і Бізнес” Антонюка Адама Васильовича. З села  Хотешів майстер спорту міжнародного класу з бігу Демчик Світлана. Керує Камінь-Каширським заготзерном Калюх Адам Іванович. Довгий час працював радником посла СРСР в Монголії Калапуц Петро Адамович. Багато допомагає односельчанам
завідуючий Луцьким міським відділом охорони здоров’я Кошель Федір Гнатович.Високу посаду в системі охорони здоров’я міста Луцьк займає Свиридюк Галина Павлівна. 
Звичайно, всіх поважних людей села неможливо перерахувати в короткому часі.Більшість з них працює поряд з нами, часто на непомітних великому гурту посадах, але таких потрібних людям. Всім їм вклоняємося низько до землі.  

                                                                                       Шуйчик В.Ф.