|
| Ip: 95.132.39.90 Тема: Історія Нижче подана стаття, в якій згадуються лукашівські переселенці на Далекий Схід. У НАС БЕЗ КВАСОЛІ БОРЩІ НЕ ВАРЯТЬ...” Далекосхідний українець у четвертому поколінні Андрій Кобець – про історію колонізації Хабаровського краю, культуру і... кулінарію Вахтанг Кіпіані, 'Україна молода' (27 липня 2004) Юрист Андрій Кобець – примітна постать у невеличкому гурті свідомих хабаровських українців. Україномовний, неквапливий, небайдужий і надзвичайно обізнаний із історією та сьогоднішніми проблемами громади. Розмову із ним я записав як у крайовому центрі, так і в його “родовому” селі, районному Переяславка, куди Андрій звозив київських гостей, щоб показати перші дерев”яні ізби, зрублені трудовими мігрантами з Київщини, Полтавщини і Чернігівщини ще у кінці ХІХ століття. Тепер у тих хатах живуть уже інші люди. Які, як тут часто буває, носять українські прізвища, але почувають себе росіянами, або й частиною нової історичної спільності – далекосхідниками (рос. – “дальневосточниками”). Місцева влада зі свого боку робить усе для цього. Під час інтерв”ю віце-прем”єр крайового уряду з гуманітарних питань Сергій Чіханацький зовсім не заперечував існування політики з нівелювання національних відмінностей і плекання регіональної ідентичності: “як можна вважати українцем людину, народжену на Далекому Сході у третьому-четвертому поколінні. І якщо десь на просторах Росії ми зустрінемось, ми не питатимемо – якої ти національності, головне – ти далекосхідник, хабаровчанин! Оце земляцтво має набагато більше для нас значення, ніж походження...”. Але, на щастя для української справи, не всі так думають. У регіоні діють Товариство української культури Хабаровського краю “Зелений Клин” (голова – викладач Далекосхідного університету шляхів сполучення Марко Прокопович) та Хабаровський крайовий центр української культури “Криниця”, яким керує музикант і культпрацівник Наталя Романенко. Мій співрозмовник, Андрій Кобець, якраз є активістом центру – структури більш енергійної та молодої за віком членства. СУХОДОЛОМ І МОРЕМ -- Мої далекі предки у листопаді 1894 року приїхали на Далекий Схід із Переяславського повіту Баришівської волості Полтавської губернії. Зараз це Київська область. Але історично ми є полтавчанами і мої предки вважали себе полтавчанами. У 1894 році 19 сімей виїхали із сіл Лукаші і Баришівка, звідти і дістались сюди. Вони добралися спочатку до станції Баришівка, їхали залізницею до Томська. У ті часи Транссіб ше не був добудований до кінця, отже, потім вони суходолом дісталися до Амуру, до його судоходної частини, там де пароплавство вже було, і доїхали таким чином до цих місць. -- На першій же екскурсії нам розповіли, що засновником Хабаровська місцеві краєзнавці називають дворянина з Полтавщини капітана Якова Дяченка. Він керував 13-м Сибірським лінейним батальйоном, який 31 травня 1858 року й заснував пост Хабаровка. Перша вулиця міста й понині носить ім”я Тараса Шевченка. -- Справді, нинішній крайовий центр спочатку називали пост Хабаровка (із наголосом на “о”). З 1882 року місто офіційне найменували Хабаровськом. І у квітні 1895-го року українські переселенці піднялися на плотах по річці Уссурі, знайшли устя річки Кія, піднялися і на правому високому березі заснували село Переяславка. Яке і зараз існує, зараз це центр району імену Лазо, близько 12 тисяч населення. А починалося все із тих перших 19 родин переселенців... Багато назв нашого району нагадують про українське походження їхніх забудовників. Наприклад, коло нас розташоване село Єкатеринославка. Трохи далі є такі сіла як Петровичі, Прудки, Кам”янець-Подільський. Коло самої Переяславки є білоруське село Могильовка. Я знаю, що є ще одна Переяславка в Амурській області. Проте, ще більше Значно більше українських назв збереглося у Приморському краї. -- Піонери діставалися сюди, наскільки мені відомо, не тільки суходолом, але і морем? -- 1895 року було відкрито пароплавне сполучення між Одесою та Владивостоком. Відтак селяни з Центральної та Правобережної України організовано прибували цілими пароплавами. Багато сюди приїздило і росіян, а тому і не вдалося запобігти доволі швидкій асиміляції. Жили поруч із китайськими торговцями та корейськими селянами. Школи тут завжди були тільки російські. Та й ту першу, двокласну, у Переяславці більшовики зруйнували у 1931-му. На жаль, мені не відомо, щоб у добу українізації у Хабаровському краї відкривалися українські школи і започатковувалися українські райони. Але все одно чим ало моїх земляків пам”ятають про свій родовід. Скажімо, мої предки ще навіть після Другої світової війни співали українських пісень і танцювали гопак. І якщо загалом оцінити народну культуру Далекого Сходу, то це переважно українська культура. Хоч українці і забули свою мову, але деякі жінки і досі вишивають – і не за журналами і за якимись зразками, а просто по пам”яті. Бо це все-таки передавалося від старших до молодших. Про наші впливи можна переконатися із того як люди ставлять хати у селах – уздовж вулиці, а не так, торцем, як росіяни. “КОВБИК – ЦЕ СВИНЯЧИЙ ШЛУНОК ІЗ ЧАСНИКОМ І ЦИБУЛЕЮ” -- Андрію, а чи збереглися ознаки українськості у кухні жителів Хабаровського краю? -- Так, звичайно. Подекуди, наскільки я про це знаю, навіть збереглися назви блюд чисто українські – ті які вже давно забуті на Україні. Наприклад, свинячий шлунок, начинений м”ясом тут і досі називають ковбик. А сучасна назва страви – сальтісон. -- Як це готують? -- Шлунок, начинений м”ясом і салом вперемішку з часником і цибулею години зо дві проварюють, відтак обсмажують і подають на стіл. У різних хазяйок по-різному: одні вживають гарячим, а хтось холодним. -- Колись читав у газеті як один із сучасних мандрівників набрів десь за кордоном до ресторану, де подавали “Russischer Bortsch”. Чи роблять ваші хазяйки справжні українські борщі? Як виглядає ця брендова для національної кухні страва тут, за десять тисяч кілометрів від Києва? -- Само собою! Звичайно, кожна хазяйка варить по своєму, але дотримуєтьсмя традицій тої місцевості, звідки походять її далекі вже тепер предки. Наприклад, для полтавської кухні характерні борщі з квасолею. От, і в нашій родині без квасолі борщів не варять. У нас без буряка і квасолі вважайте, що це не борщ. -- А що варто скуштувати із місцевою специфікою? -- У 1929 році всіх китайців виселили за прикордонну річку Уссурі, бо в ті часи почала себе проявляти Японія і комуністи, очевидно, боялися їх, так би мовити, за компанію, за розріз очей... Тож, про китайську кухню, отже, нічого не можу сказати. Але сучасна далекосхідна кухня густо пересипана корейськими салатами. Їх ми їли ще тоді, коли на заході СРСР про них знали тільки кулінари – морковка гостра, кимчи чи чинчи (різні корейці вимовляють по різному), папороть. Пригадую, вже у 60-тих роках – це були наші звичайні блюда на столі. “УКРАЇНСЬКИХ ГАЗЕТ МИ НЕ ВИКИДАЄМО” -- Андрію, слухаю і не можу повірити, що ви, ваші батьки і навіть ваш дідусь народилися тут, сказати б, на Хабаровщині! У вас добра українська мова, наче ви її у школі вчили. Ваші колеги з громади розповіли, що ви її опанували самотужки... -- Це завдяки моєму дідові Йосипу Васильовичу Кобцю. Який, до речі, теж народився тут на Далекому Сході 1904 року. Зараз його вже немає. Він привчив мене, можна сказати, щеплення українське зробив. Я ніколи не забуду наші з ним бесіди, він мені багато розказував про Україну. Саме від нього я і почув багато українських слів і фраз. Але, звісно, українською загалом я не розмовляв. Просто завжди цікавився своїм походженням. Коли з”явилася змога вивчити мову – за газетами і книжками – я цю нагоду негайно використав. Мені не було дуже тяжко, бо я мав до того потяг. В основному зіграло свою роль те, що я ніколи не забував, що я українського походження. У ті совєтські часи я ніколи не вип”ячував цього, але коли питали, звідки українське прізвище, то завжди казав – ми є українського роду. -- За офіційними статистичними даними, у Хабаровському краю живе близько 100 тисяч українців. Але представники влади хизуються тим, що це лише формальність, оскільки всі вони є “далекосхідниками”. Чому це так? -- Не всі розуміють, що таке українці, а що росіяни, де є одна держава, а де інша (слава Богу, що президент Кучма нещодавно нарешті визначився – “Україна – не Росія” – В.К.). Частина наших земляків, навіть ті, які не забули, що вони є українцями, кажуть – “мы, дальневосточники”... Приблизно так як кубанські козаки кажуть – “мы, кубанцы, и балакаем по-кубански, а не украински...”. -- Як дістаєте інформацію з України і про Україну? -- Інформаційна відірваність від української інформації дається взнаки. Через російське телебачення доходить дуже однобока інформація. Передають про Україну тільки в разі, якщо щось погане трапиться. Щось вибухнуло, хтось отруївся, якісь негаразди, люди мерзнуть і голодають… Читаючи російську пресу і слухаючи виступи офіційних осіб, складається таке враження, що росіян на Україні утискають. Але ніхто не пише, що у вас є багато різних національних меншин, існують державні школи з різними мовами навчання, зокрема й екзотичними для Хабаровська – угорською, чеською... Громадяни Росії про це нічого не знають. Доходило до того, що наші люди, українці, з вищою освітою, тобто, за визначенням, із певним культурним рівнем, боялися повертатися на Україну. “А вот говорят, что там режут москалей, а у меня муж русский!” Що тоді казати про простих людей!? У 2001 році весь наш хор “Криниця”, а це близько 30 осіб, виїздив на Україну. Багато хто уперше побував на батьківщині. І всі зауважили – яка велика різниця між тим, що діється на Україні, і тим, що нам розповідають по радіо і телебаченню. |
30 березня 2009
| Ip: 95.132.39.90 Тема: Історія ЛУКАШІ (коротка історія села) Лукаші – село Баришівського району Київської області розташоване за 20 км на північний Схід від смт Баришівка. Через усе село з Півночі на Південь повільною течією протікає невеличка ріка Сухоберезиця. Завдяки шлюзам Сухоберезиця скоріше не ріка, а поєднані між собою ставки з повільною течією. На території села археологами виявлено поселення Пізньотрипільської і Черняхівської культур, поселення ІІ тисячоліття до Різдва Христового, а також три поселення часів Київської Русі. Село засноване родиною Лукашів – посполитими селянами з Правобережжя в кін.XVI на поч. XVII ст.ст. На карті французького інженера Гійома Боплана 1650 року, Лукаші вже були позначені. З кін. XVII ст. відома перша церква, а в 1896 році була збудована нова, яка збереглася до сих пір. В другій пол. XVII ст. в село масово підселяються земельні козаки, які до 1917 року були найчисельнішою верствою в Лукашах. Село сильно постраждало в часи Голодомору 1932-33 років, з голоду померло понад 500 осіб. На сільському кладовищі є пам’ятник жертвам голодомору. |
30 березня 2009
| Ip: 95.132.231.144 Тема: Історія Невеличка річка Сухоберезиця протікає через село з півночі на південь, ділячи Лукаші навпіл. Чеслені кургани навколо села та археологічні розкопки свідчать, що люди тут мешкали майже завжди починаючи з 3,5 тис. років до н.е. Перша історична згадка про село це карта французького інженера Гійома Боплана видана в 1650 році у Варшаві. |
17 березня 2009
|
| Закрити |
