Віктор Луговской

І.К.Вітько. Царська Милість —  Новокиївка.

(за матеріалами газети «Шахтар Марганця» від 1 квітня 1989 р.)

Було це в кінці семидесятих років минулого сторіччя. Село Сагунівка Черкаського повіту Київської області (нині Черкаської обл) після звільнення від кріпосної неволі в 1861 році не пере­ставало бідувати, багатодітні семейні родини з великими труднощами зводили  кінці з кінцями, хоча весь рік трудилися всі — від старого до малого. Головна  біда— безземелля. Людей в селі багато, а земліі мало, дуже мало. Сагунівська община вже не знала як ділити ті малесенькі клапті на нові покоління сагунівців. Як жити далі? Де брати землю?  Всі трудились на панських ланах.

Журилися старі люди, непокоїлася молодь

Та ось з царської служби повернувся син старого Івана Кучугурного, що жив край села біля гори, яку сагунівці називали кучугурою. Шість років прослужив у землемірній роті, навчився читати і писати, багато де чого побачив, розуму набрався. Навіть літні люди стали величати колишнього службового Калиною Івановичем. А Каллиник багато і цікаво розповідав односельцям не- звичайних історій, особливо про те як люди живуть в інших краях.

Та особливо вразила сагунівців  розповідь про неосявжні широкі степи на півдні за порогами, про чорноземи, які хоч на хліб намазуй. І ось у безземельних селян визріло рішення послати на  Запоріжжя своїх людей хай своїми очима побачать усе те, про що розповів Каллиник. Бажаючих переселитись на нові землі було багато, та сміливців іти на розвідку на знаходилось

Тоді громадою прийшли до Кучугурних

— Ти Калино Івановичу, чоловік бувалий, розуму тобі ,не позичати, піди на Запоріжжя і роздивись там, що до чого, прикинь, прицінись, можливо, щось із цього путне вийде

Віктор Луговской

Довго ішли молоді мужики... Ось вони поминули місто Олександрівськ (Запоріжжя), заночували в німецькому поселенні Нижня Хортиця, далі була Розумовка, Крутий Яр. Минули Лису Гору, знову заночували в селі Біленькому. Наступного дня пройшли через Тарасівку, минули неозорі землі поміщика Стрюкова, потім села Василеву, Косівку, Клейнову, а увечері, зморені, підійшли до Маламиного. Місцеві поміщики Маламин, Рева, Клейн, Яковлєв та інші, дізнавшись про мету подо­рожі молодих київців, один поперед одного стали пропонувати в оренду свої необроблені землі. І Кучугурні далі не пішли була тут і державна земля якась Роївщина, яка теж ніким не оброблялась.

Довго ходив Каллиник широким степом, роздивлявся, розривав костуром жирний чорнозем. «Добрі тут землі, нічого сказати, — думав Каллиник. — Та ніхто не віддасть їх без грошей, задарма. А де ж у мужика ті гроші? Що робити? З ким порадитися. Онопрій мовчки ходив за братом. Потім вони почали розмову про майбутнє село, де його розмістити? Найкраще  було б десь недалеко від Маламиного. Тут поруч плавнів річка Бугай, тут — сіно, дрова, риба. Так до землі ж буде далекувато. Треба село ставити  так, щоб земля поруч.

Домовившись за землю з поміщиками, які обіцяли частину продати, а частину здати в оренду, хлопці пізньої осені повернулись додому, де їх нетерпляче чекали майбутні переселенці.

Каллиник і Онопрій розповідали гремаді про свою подорож, про нові краї, показували вузлики з землею, що припасли з околиць Маламиного і з степу майбутнього села. Мужики розтирали пучками грунт, нюхали його, хитали головами, хвалили.

—                                      Люди, що будемо робити? — запитав Каллиник.

Мужики мовчали. Потім хтось у розпачі вигукнув:

—                                      Та де ж ти візьмеш ті окаянні гроші?  Де?

Усю зиму жваво точились розмови в Сагунівській громаді про нові землі, про переїзд, про ціни на неї. Десятина землі (1 га) коштувала в той час до 200 крб.  А ранньої весни Каллиник знову вирушив у дорогу. Тепер уже до Катеринославу (Днілропетровська)  в земельний банк.

Повертався додому Каллиник мов на крилах: земельний державний банк давав майбутнім переселенцям на 10 років кредит на закупку землі. Щоправда, проценти будуть немалі...

А після косовиці і молотьби 1880 року 37 молодих родів готові були до переїзду. Серед них Каллиник і Онопрій Кучугурні з молодими дружинами і малими дітьми. Їх наймолодший брат Михайло лишався з старими батьками в Сагунівці. Сер

Віктор Луговской

З весни наступного року закипіла робота. Від зорі до зорі працювали дорослі і діти. Кожна родина будувала за сагунівським звичаєм під одним дахом хату, сарай, пізніше зводили клуні, повітки, комори. Ломаківці тільки дивувались й заздрили київцям. Їх непосидючості і працелюбності. А ще ломаківців дивувало виразне тверде «щокання» прибульців, бо самі вони «шокали». Будівельний матеріал — земля та солома, збиралась вся рідня на чамур. Біля майбутньої хати на майданчику діаметром метрів 10 знімали шар чорнозему, перекопували глину, підкидали січену солому, заливали водою, робили великий заміс, качали вальки і з них викладали стіни.  Через пів дня перший шар був готовий. Кілька днів він підсихав потім його ретельно обстругували гострими лопатами. Знову збиралась рідня, з'являвся новий шар. Десь через місяць-півтора стіни були готові. Вони робилися без фундаментів.

Кожного року нове село поповнювалося новими переселенцями з Черкащини — люди їхали з Сагунівки з сусідніх сіл Ломоватого, Чернявського та інших. в 1883 році в новому селі було вже більше як 160 родин.

Так на місці зарослів терену та дикої груші з'явилося чепурне село з біленькими ошатними  хатами, під рівненько підрізаними солом’яними покрівлями, з новенькими лісами (парканами) з лози, з жовтими скиртами соломи на просторих подвір'ях. А навкруг села — смужки старанно обробленої землі.

На північному пагорбі в центрі села кияни спільними зусиллями збудували велику школу. В 1885 року  в травні місяці почав навчати грамоти перший учитель — Михайлик К.В.

Трохи нижче від школи через якийсь час з’явилась ще одна споруда громадська — зборня, де і вирішувались різноманітні громадські справи. Першим старостою в селі одностайно було  обрано Лисохмара Семена Демидовича спокійного, врівноваженого чоловіка.

А в зборні щозими юрмилися люди. Найголовніше, найболючіше питання що хвилювали киян, була земля.

- Оце так ускочили в халепу з цим банком, оце так кредит…Та хай він сказиться! - чухали потилиці мужики. Землю то закупили окремі родини і по 5, і по 10 десятин придбали її, та за неї ж треба платити гроші, в банк... А головне, великі ж проценти ростуть. І за 100 років не виплати їх проклятих. Це і на дітей і на онуків вистачить. А якщо, не дай бог рік чи два недорід чи лихо якесь, то ті проценти виростуть так, що страшно стане. І є земля і нема її, бо не твоя вона. Ой земле, земле. Такі думки роїлися у мужицьких головах. І такі балачки точилися щовечора в збірні. В один з таких вечорів було написано листа з проханням звільнити переселенців від кабальних процентів за кредит в державному банку в самий Петербург.

Минав час, селяни нервували і нетерпляче чекали відповіді на своє прохання. Десь через рік повторне прохання було відправлене на ім’я самого царя. А ще через деякий час люди у збірні почули радісну звістку:

-                      Помилував! Цар помилував проценти!

 Раділи кияни, як малі діти . І не знали як і кому дякувати.Та хтось додумався, розумна голова:

-                                             Село ж наше без назви живе, то назвемо його Милість!

—                                      Тоді вже нехай буде Царська Милість.

До цього часу село називали Київка, Київщина. Тепер на честь такої визначної події воно стало називатися Царська Милість. І лише після Жовтневої революції люди відмовилися від Царської Милості і село стало називатись Новокиївкою.

Віктор Луговской

І.К.Вітько. Царська Милість —  Новокиївка.

(за матеріалами газети «Шахтар Марганця» від 1 квітня 1989 р.)

Було це в кінці семидесятих років минулого сторіччя. Село Сагунівка Черкаського повіту Київської області (нині Черкаської обл) після звільнення від кріпосної неволі в 1861 році не пере­ставало бідувати, багатодітні семейні родини з великими труднощами зводили  кінці з кінцями, хоча весь рік трудилися всі — від старого до малого. Головна  біда— безземелля. Людей в селі багато, а земліі мало, дуже мало. Сагунівська община вже не знала як ділити ті малесенькі клапті на нові покоління сагунівців. Як жити далі? Де брати землю?  Всі трудились на панських ланах.

Журилися старі люди, непокоїлася молодь

Та ось з царської служби повернувся син старого Івана Кучугурного, що жив край села біля гори, яку сагунівці називали кучугурою. Шість років прослужив у землемірній роті, навчився читати і писати, багато де чого побачив, розуму набрався. Навіть літні люди стали величати колишнього службового Калиною Івановичем. А Каллиник багато і цікаво розповідав односельцям не- звичайних історій, особливо про те як люди живуть в інших краях.

Та особливо вразила сагунівців  розповідь про неосявжні широкі степи на півдні за порогами, про чорноземи, які хоч на хліб намазуй. І ось у безземельних селян визріло рішення послати на  Запоріжжя своїх людей хай своїми очима побачать усе те, про що розповів Каллиник. Бажаючих переселитись на нові землі було багато, та сміливців іти на розвідку на знаходилось

Тоді громадою прийшли до Кучугурних

— Ти Калино Івановичу, чоловік бувалий, розуму тобі ,не позичати, піди на Запоріжжя і роздивись там, що до чого, прикинь, прицінись, можливо, щось із цього путне вийде