|
Іллінка - село Томаківського району Дніпропетровської області на правому (північному) березі Великого Лугу (Каховського водоймища) між селами Добра Надія та Мар'ївка.входить до складу Новокиївської сільської ради. Засноване на початку 18 століття запорожцями, але й до цього тут були козацькі зимівники. Теперішню офіційну назву одержало від прізвища поміщика Ільїна. Здавна має ще й інші назви, а саме: Грушівка (за однойменною балкою, біля гирла якої розташоване), Гола Грушівка та Гологрушівка (є різні пояснення назви, але найімовірніше за характером місцевості: де розташовувалося село, груші не росли, земля була 'голою '. Відоме також і як Іллінське. Слобода Гологрушівка знаходилася на високому місці правого берега Дніпра в гирлі старовинної балки, яка на мапі значиться як балка Грушівка. 3 північно-західної сторони в неї врізалася менша, під назвою Просяна, на сучасних картах-Крута. По дну балки текла річечка, яка показана й на сучасних картах, з тією ж назвою -Грушівка. Вона проходила вздовж північної околиці Грушівки, з півдня до села підходила широченька заплава, утворена водами більшої річки -Джуган. Дві річки утворювали півострів, на перешийку якого(в північно-східній частині) і знаходилася слобода Грушівка з церквою Архістратига Михаїла на південній околиці. Західніше, на цьому ж мису, розташовувалося невеличке село Ільїнське. Між слободою і Дніпровським річищем знаходилися плавні, утворені невеличкими річками: Тарас, Кума, Дніприще, Переволока, Бугача, Мале Річище. Якщо порівняти старовинні й сучасні карти, стає зрозуміло, що сучасне село Іллінка -це і є колишня Грушівка (Гологрушівка). Велика кількість курганів, які розкидані коло села, говорить про давне освоєння цього краю. На жаль, зовсім не досліджено період Київської Русі даних територій. період Запорозької Січі по річці Грушівка утворюється велика кількість зимівників і приватних хуторів, згодом вони розросталися і перетворювалися на слободи і села. На півдні Кодацької паланки найщільніше були заселені й освоєні береги Дніпра, в гирлі урочища Грушівка у запорозьких козаків були помешкання, де вони відпочивали від військових походів. Відомо, що саме на території нашого села у XVII столітті була пасіка кошового отамана Івана Сірка. 3 історичних джерел відомо, що у 1570 році козаки збудували Січ на річці Томаківці. Томаківська Січ була першою твердинею, яка могла розмістити до 20 тис. людей та понад 1 тис. коней. А у жовтні 1593 року вночі татари зруйнували Січ, яку на той час охороняло лише 600 козаків. Наше село знаходиться в 10 км від цього історичного місця. Іван Сірко - видатний діяч запорозького козацтва. Він обирався кошовим отаманом 15 разів як мінімум, встановивши тим самим своєрідний рекорд. Він був видатним полководцем, який провів понад 60 битв проти військ Османської імперії, Кримського ханства та ногайських орд і жодного разу не зазнав поразки. Сірко є героєм багатьох українських народних легенд і переказів, досить згадати хоча б переказ про участь його у написанні листа турецькому. Кошовий отаман Війська Запорозького низового В.Євтушенко разом із земляками на історичному острові вшановує пам'ять Івана Сірка султану. «Ти - шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого Люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою, Вавилонський ти кухар, Македонський колесник, Великого і Малого Єгипту свинар, а нашого Бога дурень, свиняча морда, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чотр! Отак тобі козаки відказали! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий, як і вас! За цеє поцілуй ось куди нас! Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем Запорозьким.» Рєпін був у захопленні від цієї історії. У нього з'явилася ідея написати картину. Тема картини була складною, вимагала багатьох знань. Першим на допомогу прийшов історик М. Костомаров. Він розробив маршрут, за яким Рєпін у 1880 році разом з майбутнім художником, тоді юнаком В. Сєровим об'їздив усе Запоріжжя. Вони відвідали острів Хортицю, дніпровські пороги, село Покровське, були і в нашій Грушівці. Рєпін збирав матеріал для картини і шукав у народі типи старого козацтва. 3 великим захопленням працював художник над картиною 12 років, і тільки у 1891 році було закінчено полотно, яке належить зараз музею в Санкт-Петербурзі. 11(1) серпня 1680 року Іван Сірко помер на своїй пасіці у Грушівці поблизу Січі. По смерті Сірка вже ніколи не було вождя, який би дорівнював йому своєю славою. Івана Сірка тут і поховали, але з часом козаки перенесли його могилу до місця розташування Нової Січі (зараз село Капулівка Нікопольського району). В наш час, на честь 500-річчя козацтва, поблизу старої могили поставлено пам'ятник видатному кошовому отаману. Де столиця козацька - Томаківська Січ - Ревуном і Річищем обвита, плавні-хащі росли упродовж всіх сторіч, Луг Великий водою залито. Та в уяві віків Мати-Січ постає, Після бою Козацтво гуляє... Тут отаман Сірко водив військо своє - Острів Буцький про те пам'ятає. Тут Косинський Криштоф полонив яничар І Підкова з татарами бився, Свої твори писав наш великий Гончар І Микита Братусь народився. Тепер правнуки їхні на Січі живуть як історії вірні дозори... Тут весняні сади біло - біло цвітуть, наче стражі стоять осокори. Григорій Бідняк В народній пам'яті до цього часу збереглися перекази про козаків. Старожили розповідають, що на території села були підземні тунелі, в яких добували каміння, а також говорять, що в цих підземеллях, можливо, заховані скарби козаків. Також залишилися цікаві відомості про місце поховання козаків. Кажуть, що довгий час на старому козацькому цвинтарі лежав камінь, на якому було написано: 'Тут лежить сила козака Трясила'. Цікаві відомості про село та його околиці подає відомий український письменник Адріан Кащенко: 'На місці, де тепер Гола Грушівка, за часів Запорожжя завжди були оселі старих січовиків, пасічників. Була тут у них навіть капличка. Прозивалась ця місцевість Голою Грушівкою ніби через те, що сюди впала велика й довга балка Грушівка, 'наголо' вкрита колись на протязі 30 верст самим грушевим лісом. Теперішні селяни так пояснюють назву 'Гола Грушівка ': 'Нашу Грушівку , кажуть вони, через те звуть 'Голою' , що ми голі і босі, а голі ми через те, що не маємо землі. Коли запорозькі землі роздавалися вельможам, то за Голу Грушівку піднялася велика сварка поміж князем Вяземським , князем Прозоровським, графом Чернишовим та Толстим. Всякому бажано було захопити цей чарівний куток собі, і тільки вже Потьомкін погодив вельмож і присудив землю Толстому, від котрого вона через кілька рук перейшла у рід великого князя Михаїла У 1777 році Голу Грушівку в рангову дачу отримує генерал майор Федір Матвійович Толстой. Довірений полковий осавул Степан Федорович Бабічев, залюднивши та упорядкувавши слободу, вирішив збудувати церкву . Для цього, заготувавши потрібну кількість дерева, за участі губернської Канцелярії і Межової експедиції, виділивши 120 десятин землі при річці Томаківка для майбутньої церкви, Бабічев у вересні 1785 року подав формальну заяву з приводу будівництва правителю Катеринославського Намісництва - Синельникову. На будівництво церкви Архістратига Михаїла було заготовлено 230 різаних соснових колод, 100 нерізаних колод, 60 дубів на підвалини (фундаменту), грошей - 700 рублів. Для майбутньої церкви малися : церковна література, церковний одяг, хрести, чаша, дискос, зірка, гробниця, копіє, лжиця срібна, кадильниця, свічники, лампади і дзвін. Шостого жовтня 1785 року видано благословительну грамоту на закладку й спорудження церкви, а восьмого листопада того ж року було освячене місце й закладено ЇЇ спорудження. 1785 року в слободі Грушівці налічувалось 94 двори, в яких мешкали польські вихідці й одружені колишні запорозькі козаки. Дерев'яну церкву збудовано у 1786 році, а 6 березня 1787 року освячено. У гологрушівській церкві довгий час знаходилася цікава запорозька пам'ятка - фігура ангела на металевому ланцюжку, яка висіла перед іконою Розп'яття Спасителя. Фігура мала руки зі свічками. Внизу до неї причеплене невелике серце, на якому з лицьового боку написано: 'Цю завіску в слободу Гологрушівка подарував козак колишнього Запорожжя Панас Білий із товаришем Іваном Зазубиколесом. ' 3 іншого ж боку був такий напис : 'До храму святого Архістратига Михаїла 13 серпня 1788 року'. У 1793 році Гола Грушівка (Іллінка) стає володінням колезького асесора Фадеєва, який займався будівництвом каналу на дніпровських порогах. У цей час у селі було 129 дворів, де проживали 578 мешканців, 4 вітряки та один млин по обробці проса. Невідомо, скільки простояла дерев'яна церква у селі. Краєзнавець П. М. Богуш запевняє, що до 1882 року. Про цю церкву ми знаємо завдяки двом відомим малюнкам Іллі Рєпіна 'Церква в Грушівці', виконаних у 1880 році. На першому зображено зовнішній вигляд дерев'яної церкви Архістратига Михаїла - хрещата в плані, п'ятизрубна, зі скороченими бічними гілками, з однією главою на середхресті, яку встановлено на восьмигранному барабані з декоративною главкою. На малюнку, зробленому з південно-східної сторони, добре видно пізніше прибудовану прямокутну в плані кам'яну ризницю. На другому малюнку зображено дзвіницю церкви, сама церква зображена на дальньому плані. Дзвіниця розташовувалася у південно-західному напрямку від церкви - два стовпи з перекладиною, до яких прив'язано кілька дзвонів. Ця дзвіниця відкритого типу, вона привернула увагу видатного живописця своєю простотою і архаїчністю. У 1913 році в селі Гологрушівці з присілками Царська Милість (Новокиївка), Мис Доброї Надії, Ільїнка, Марчвка і Божедарівка проживало 2523 мешканці. Церковної землі було 147 десятин, з якої 27 були непридатні для обробки. Прибутку церковна земля приносила 1560 рублів. Біля нової кам'яної церкви була розташована садиба священика Чайкіна. Він народився в 1860 році, закінчив духовну семінарію, з 1884 року став священиком. У 1911 році призначений до церкви Архістратига Михаїла. Зовнішній вигляд кам'яної церкви, на жаль, поки не знайдено в архівних документах. Але ця церква чудом лишилась живою в літа великої руїни , коли молоти революції громили храми, скидали до долу дзвони і пекли їх разом із серцями людей. За розповідями старожилів села зовнішній вигляд церкви був таким: 'Зроблена була церква із цегли, вкрита залізом, мала троє дверей, вікна склеп/часті, грати на них художньої ковки. Всередині церква була затишною, на стінах висіли ікони (але в роки колективізації їх пограбували). Був вівтар і балкончик для хористів. Тут вінчали молодих, хрестили новонароджених, відправляли панахиди по померлим. Служителів церкви ховали прямо на її території, у відведеному місці. Вся територія церкви була обнесена невеликим земляним валом, на якому росли кущі 'пряного дерева'. Неподалік церкви стояла сторожка. У ній перемотували немовлят, яких мали хрестити. За часів радянської влади церкву то закривали, то відкривали. Під час окупації її відкрили, а після війни знову закрили і пограбували. Стояла пустою, руйнувалася. Зробили в ній зерносховище. А після будівництва Каховського водосховища зовсім зруйнували тракторами (записано з уст Бондаренка Григорія). Місце, де була церква, збереглося, під тонким шаром землі знаходяться залишки фундаментів, які потребують ретельного археологічного дослідження. Мешканці села вірять, що в майбутньому їх церква засяє куполами і буде перекликатися дзвонами. А зараз церква Архістратига Михаїла знаходиться у простій хаті, недалеко від руїн старої. Початок 20 століття був дуже насичений подіями. Революція, потім громадянська війна. Після її закінчення селянам довелося переборювати великі труднощі. Посівна площа скоротилася наполовину, не вистачало інвентарю, робочої худоби, бракувало робочих рук. Важко відбилась на господарстві посуха 1921 року, яка викликала голод серед населення і падіж худоби. На початку 30-х років значна кількість бідняцьких і середняцьких господарств вступили до колгоспів. У 1927 році були створені 'десятки'(невеликі артілі, в які входило по десять чоловік). В 1930 - виник колгосп 'Січовик'. У ньому було мало худоби і телят. Працювали за трудодні. Зерно здавали. В ці ж роки почалося розкуркулення селян. Розкуркулили і вислали на Урал 4 сім Ї. Сім чоловік було засуджено і відправлено на Волго-Дон. 3 них повернувся до села один чоловік. Страшною була і окупація під час Великої Вітчизняної війни. 80 жителів села було вивезено до Німеччини. На території села в роки окупації діяв партизанський загін . Ось, що розповідають колишні партизани, а тоді 12 - 14- річні діти, Батурін В.Б. та Боровик Т.1.: 'Все змінилося з початком війни .Місцеве населення чинило, як могло, опір фашистам. На території села був організований партизанський загін в Іллінських плавнях Спочатку це була невеличка група жителів міста Марганця, сіл Добра Надія, Іллінка. 3 приходом до загону оточенців чисельність загону зросла до 200 чоловік Командиром був Іванов, комісаром - Шконда, начальником штабу - Тактамиров - з військовополонених. Однією з рот командував Клочко Микола Кирилович. В хаті лісника Вовка Ісаака вночі пекли хліб, там була явочна квартира. Донька лісника Тетяна була зв'язківцем. Вночі і вдень вона по льоду йшла за медикаментами до міста Марганця, ходила у розвідку, щоб зібрати дані про німців. Зв'язку з Великою землею не було тому загін діяв на свій розсуд. Лінія фронту невпинно наближалася, і в загін, коли з'явилася можливість - було закинуто двох офіцерів Червоної Армії. Вони мали потужну радіостанцію і фактично перебрали командування на себе. Партизанам вдалося знищити зрадника - поліцая, втопивши його в Дніпрі. Вони були готові самі визволити м. Марганець, але їм заборонили з Великої землі.. При виході Червоної Армії до берегів Дніпра, в районі села Іванівка та нинішнього Енергодара, партизани з;єдналися з армією і були зараховані до її лав.4 лютого 1944 року село звільнили від гітлерівців. Село повернулося до мирного життя, почалася відбудова господарства. Вручну скирдували, поля перекопували вручну під лопату, садили під сапу. Окрему сторінку в історії села займає Каховське водосховище. У 1952- 1954 роках плавні почали вирубувати, а людей, котрі жили у частині села -Сірківці, переселили на інше місце. На вирубку приїздили люди навіть із Середньої Азії. У 1955 році величезний котлован, що утворився після вирубки дерев, заливають водою. Великі козацькі поховання, кургани - все залишилось під водою. Після створення Каховського водосховища місцевість краю докорінно змінюється. Навколо села будуються дамби, з'являється дорога, що з'єднує село з містом Марганцем. У 1956 році колгоспи трьох сіл Іллінки, Новокиївки та Доброї Надії 'Здвиг', 'Колективіст', 'Січовик' були об'єднані в одне колективне господарство - К С П імені Кірова. В цей час у селі будуються магазини, бібліотека та пошта. За всю історію села в ньому було три школи , а з 1956 року діти навчалися в Добронадіївській середній школі. Ще на території нашого села розташовано Іллінський психоневрологічний будинок-інтернат, в якому працюють мої односельці. На 1 січня 1964 року в селі було 470 дворів, з яких 210 нових. Населення 2500 чоловік. На початок 90-х років кількість населення зменшилась. За національним складом у селі живуть українці, росіяни, білоруси, узбеки. У 1995 році К С П ім. Кірова було розформовано, з'явилося ТОВ 'Надія', землі розпаювали. Зараз у селі 400 дворів, населення - 900 чоловік. До села ведуть газ. Розпочалося XXI століття. Мої односельці вірять у те, що село буде існувати і далі, що пам'ять про його славну історію збережуть їх діти й онуки. У школі села є музей, де зберігаються цікаві матеріали про історію села, тут проводяться класні години, екскурсії. Учні зібрали цікаві легенди про рідний край, розповіді старожилів села; кожної осені ходять у козацькі походи. Пам'ять про минуле буде жити! |
12 січня 2012
|
| Закрити |
