Василь Кондрат

Ще один рік відділяє нас від тих страшних часів. Часів, коли діти вмирали на очах посивілих від горя батьків, коли вмирали батьки,  коли диявольська нечисть потирала руки від радості знищення. У цих мирних і трудолюбивих українських селян  не було виходу. Оточені кордонами смерті, позбавлені їжі, вони помирали важко і мученицьки. Покруч більшовицького тероризму і традиційно україножерного російського шовінізму  справляла жнива смерті українців.

Зараз і одні, і другі все заперечують.   Їхні ниці душі шукають прихистку у брехні та підлості. Вони не змінилися. У своєму заскорузлому людиноненависницві вони не здатні вчитися. Імперія зла змінює лише форму.

Нам завжди бракуватиме тих землеробів і робітників, політиків і поетів, учених і письменників,  інженерів і учителів, геніїв, які залишилися лежати навічно в цій чорній від скорботи українській землі. Ми завжди пам'ятатимемо про них. Наша скорбота і пам'ять повинні стати запорукою нашої єдності і нашою пересторогою нелюдам.

Громадянине України і гостю, мандрівче, зупинися на хвилину там, де застане тебе цей День Пам'яті, помолися за душі невинно убієнних голодом, щоби така трагедія ніколи не повторювалася.

Вічна їм пам'ять!

Василь Кондрат

На Личаківському цвинтарі похоронили Сергія Кульчицького, генерал-майора, високопосадовця Національної гвардії України. Його вбили промосковські бандити на Сході України. Збили вертоліт, на якому летів генерал з іншими військовими.

Відправу на цвинтарі проводив священник патріаршої зовнішності. Здається, священослужитель Української православної автокефальної церкви. Були присутні і сказали добре слово про покійного високопосадовці Національної гвардії України, Міністерства внутрішніх справ, мер Львова... Сергія Кульчицького назвали Героєм України. Військові обіцяли перемогу Україні.

Падав дощ. Було холодно. На похорон прийшло, як на Львів, зовсім небагато людей. Смерть за Україну стає буденним явищем.

Василь Кондрат

Корінна Харків’янка: «Где на Руси чудить хорошо»

Мій сусід, він же товариш по далекому дитинству, нещодавно втік, з переляку, до Росії –переховуватися, як він сам собі виріщив від «неотвратимого возмездия». Він мав необачність, приймаючи участь в проросійському мітингу в Харкові, потрапити в новини телеканалу «Інтер» з закликами про федералізацію та інше, розроблене в надрах КДБ-ФСБ  Біда полягає в тім, що він, перебуваючи в стані ейфорії від того. що його почує вся  країна а це, можливо суттєво впливає на заробіток, назвав і ім’я і прізвище. За таких обставин, його дуже легко знайде СБУ, як він вважає і доведеться відповідати ( цікаво, а що вважає з цього приводу СБУ ?) Можливо, у мого федеративного сусіди зовсім марні перестороги? Все одно, – тяжкі дітки заробітки .

Доречи, вважаю назву таких диверсійно-пропагандистських дій ФСБ-шної агентури  проросійськими, яку саме вживають і політики і ЗМІ, дуже хибною – не всі в Росії хворі невиліковно; ми дуже вдячні за підтримку здоровим і маємо надію на те,що ті,що хворі – хворі тимчасово і, згодом, одужають. Як на мене значно більш справедливою, або точною буде назва – пропутінські, або прокремлівські мітинги. Мій інший знайомий використовує власну назву –«сход бєшених» .

Дуже важливо. вважаю, звернути увагу на життєвий шлях цієї. в молоді роки доброї і розумної людини, яка вдається сьогодні до таких сумнівних заробітків. або примусових дій на користь Кремля проти своєї Батьківщини. В 19 років, не потрапивши до інституту, він поїхав шукати долю та заробіток до Сибіру і повернувся звідти через 8 років зі зламаною долею і без грошей. Як з’ясувалося потім, всі ці роки він «здобував освіту» і життєвий досвід в Красноярській в’язниці за кримінальний злочин. Повернувся він іншим з викривленою свідомістю і заангажованим проти України ( ми ж розуміємо,що багато хто «там» щось підписує про співробітництво, доречний випадок з проффесором Януковичем).

Пригадую, на початку своєї політичної кар’єри він несамовито підтримував Нату, яка була проти НАТО, потім «коллегу по несчастью Витька с поселка Коммунар» і на сьогодні активно задіяний в сепаратистських технологіях ФСБ проти України. Слідкуючи за його політичною метушнею не важко, завжди, було зрозуміти хто з політиків України відпрацьовує  на КДБ-ФСБ. Здається, що всі вже розібралися, який контингент використовує на вістрі Путін. Цей місцевий, а є ще «привозные» і  тразитные  9 березня 2014 р. я опинилась біля вождя п.Олександровської «со товарищи», виступала жіночка. яку наче витягли з шухляди 60-х років – це така декорація. Пані впевнено всім повідомила, що її , цитую «задолбал Кличко, который завтра приедет и его надо «встретить». Через 10 днів таж сама мама, виглядаючи вже досить сучасно, давала інтерв’ю кільком українським телеканалам вже з Донецька про те, що Янукович – наш президент.

Звісно, що цей мій дитячий товариш не має наміру сьогодні зі мною радитися, але я б, все ж таки, порадила йому не повертатися на цей раз в Україну, бо його може спіткати важка доля О.Царева, який всю свою передвиборчу кампанію був синім. як пролісок. Я б, також, порадила і (дуже хотілося щоб те саме порадило і СБУ,) всім іншим бійцям сепараторсько-федерастського фронту, як тим, що ідейні так і тим, що за гроші, наслідувати приклад мого сусіди і закутавшись в триколори з гаслами – «Путин – строитель русскаго мира» отбыть на базу, в Россию, где после непродолжительной переподготовки выдвинуться в направлении Дальнего Востока для федерализации проживающих там китайцев, которые, как известно, едят все, что летает, кроме аэропланов, все, что стоит, кроме стульев и все, что ползает, включая Rasha Separator Partuzanen. Долгия лета, господа. возле Поднебесной!» Китайці, як і будь-який народ, мають непорушне право на самовизначення з подальшою федералізацією і у, підсумку, приєднання до метрополії і не тільки в межах Далекого Сходу, а і Сибіру, бо це ж поруч, та і дістатися Уралу для них зовсім не важке завдання, до того ж

-        вони вже мають такий досвід ХШ сторіччя ;

-        вони наполегливі ;

-        вони не вживають горілку на привалах.

Для загального успіху справи не вистачає дрібниці – закону про переселення з України захищених Путіним «русскоязычных» в степи південного Сибіру, які межують з Казахстаном і Магаданської області, аби завадити китайцям йти на Урал традиційним шляхом, теплим степом – хай ідуть північною вічною мерзлотою – не так швидко дійдуть. На часі подання такого закону « Жиріком» в держдумі, а Валька – «стекляные глаза» – ( шкільна «погмемуха» Валентини Матвіенко – Голови Ради федерації Росії) забезпечить одноголосну підтримку степовим вітром « всех. кто на марше».

Пропоную всім, хто потерпав  в Україні від української незалежності, української мови,української жирної їжі і, нарешті. звільнений Путіним від свавілля Майдану, вирушаючи до щасливої мети не гаяти часу і вже дорогою прийняти важливі рішення:

-        оголошувати всі землі, які трапляються ходою вільними від бєндєровцев і радикалів;

-        в кожному населеному пункті утворювати, вже за звичаєм. місцеву народну республіку і призначати народних губернаторів, бажано за звичаєм останніх років, донбаського походження:

-        заборонити українську мову в Бурятії, Хакасії. Хабаровському краї і Еврейській автономній області:

-        між мисливцями народів Сибіру оголосити Д.Яроша в міжнародний розшук ( в орієнтировці роз’яснити, що Д.Ярош на оленя не схожий )

-        ходою, під спів відомої пісні В.Висоцького «Аборигены съели Кука» захоплювати в полон місії ОБСЕ?

-        не збавляючи обертів, наполягати на визнанні російської мови в Росії другою державною, оскільки багато віків першою, все ж таки, є матєрная:

-        весь шлях до світлого магаданського майбутнього долати під гаслом –«Янукович і мертвий –наш президент, бо ми бовдури»:

-        у зв’язку з новою ідеологію життя, відмовитися від вживання в іжу українського хліба і сала, і перейти на харчування місцевими шкідниками рослин. мухами і плазунами. Смачного, панове !

Очолює ходу загін народних губернаторів 13 народних республік сходу України, « коим Царем-батюшкой, за заслуги перед отечеством, жалован чин генерал-губернаторов» .Висока честь нести попереду російський триколор надана людиноподібній потворі жіночої статі з міста Чугуєва. Вона у веселому сітчику і важких солдатських чоботах рос спецназу. Біля кожного полустанку вона виголошує для місцевих промову: “Я – русская!” (відео — в Ютубі). Хто не погоджується,- отримує від неї «з носака». І так до місця призначення.(відповідно до наказу інтендантської служби заходу, у зв’язку зі значимістю місії, пані має право на додаткові три пари чобіт).

Рухаючись Сибіром армія врятованих відвідує село Герасимівка, Батьківщину героя попередньої революційної епохи, піонера Павліка Морозова, де дарує місцевим «нашим» портрет сучасного героя Донбасу Павліка Губарєва.

У зв’зку з наближенням сепараторської армії до кордонів з Китаєм російський триколор зміюється на прапор Китайської народної республіки ( на всяк випадок).

Діставшись до місця призначення в Магаданській області необхідно терміново  провести референдум з ключового питання сходу Росії, яке виглядає так:

• “Как вьі относитесь к проблеме Курил?”

Варіанти відповідей:

• “Отдать японцам, пусть подавятся”
• “Не отрадавть японцам, давиться самим”
• “Курил, курю и буду курить”.

Бідолашні сепаратори, як вам тут на Україні важко, які жахливі страждання ви витримуєте тут і від української мови, і від того, що “хахли нєразумниє”, не зважаючи на 350 років виховання, ніяк не перетворюються на загальне місиво, російсько-совєцький народ. Вони взимку на Майдані виборювали право на гідність, на повагу до людини, тому що кожна людина створюється Богом як особистість, яка здатна залишити щось у спадок, як надбання свого народу. Для цього у людини мають бути непорушні права, які зобов’язана захищати влада, як реґулятор суспільного життя. А ви – жалюгідні гвинтики азійської тотальної машини нищення радості від життя. Живе в  Росії тільки одна людина, а всі иньші їй прислуговують: хто за панську їжу, хто за “постньіе щи”. Єдине ваше право у вашій Росії — право бути використаним для хворих забаганок царя. Виникало питання спочатку — чому так жорстоко б’ють людей по голові всілякі “тітушки”? Тому що жахлива заздрість і ненависть до розумних, які здатні мислити і виборювати громадянські права і свободи, бо вони їм потрібні.

Вимушена процитувати Петра Чаадаєва про Росію: “сначала дикое варварство, потом — грубое невежество, затем свирепое и унизительное чужеземное владьічество, дух которого унаследовала наша национальная власть … периода … кипучей игрьі духовньіх сил народньіх у нас не бьіло совсем. Єпоха нашей социальной жизни, соответствующая єтому возрасту бьіла заполнена тускльім и мрачньім существованием, лишенньім сильі и єнергии, которую ничего не оживлялао кроме злодеяний, ничто не смягчало, кроме рабства.”

І ця імперія рабів, неосвічених,  і тому аґресивних, в особі маленького, лисенького і старенького наполєонушкі, намагається диктувати світові свою філософію нищення інших, не таких, як вони. Уйміть, панове, свою сепараторську сверблячку. Грайтесь у федераторські референдуми у Магадані — теж Схід, але вашої улюбленої Росії. А коли вже зовсім хвороба ненависті до інших, розумних і з правами, “розвезе”, звертайтеся до тамтешніх сусідів — китайців. Вони вас швидко вилікують своїми зелено-червоними чоловічками.

Панове! Не втрачайте спортивної форми. На вас чекає ще й Аляска.

Корінна Харків’янка

P/S: повідомлення із Краматорська: 2 го травня знайома ішла на роботу поруч із захопленим сепаратистами будинком міліції. Охоронці будівлі, не зважаючи на ранок, були вщент п’яні. Один одного запитував: “мьі еще живьіе?”. 5-го травня до міськвиконкому, захопленого сепаратистами, був виклик швидкої: медична бригада констатувала передозування.

Василь Кондрат

IN RE

Зазирнув на роботу до свого колеги. На робочому столі, поверх роздруківок, фотографій, візитівок, флешок, зламаних ручок та зім'ятих сигаретних пачок, валялася пошарпана книжчина. 'Руководство по 7,62-мм пулеметам Калашникова ПК, ПКМ, ПКС, ПКМС, ПКБ, ПКМБ и ПКТ'. Закладка, що стирчала із засмальцьованого букіністичного видання, (глянсовий календарик зі смішливою дівчиною в строкатому віночку) різко дисонувала з похмурою назвою чтива. Поцікавився, розгорнув — 'Часть вторая. Приемы и правила стрельбы из пулемета'. 'Освіжаю пам'ять, — флегматично пояснив товариш, — я ж був кулеметником...' Він промовив це без ніяковості, пафосу чи виклику. Спокійно й буденно. Як людина, котра просто вирішила відновити знання, що можуть знадобитися найближчим часом. 

Шкіра,
в якій ми вчимося жити 

Днем раніше, заскочивши до знайомих випити кави, побачив на дивані характерний набір предметів. Ксерокопії документів, акуратно впаковані у водонепроникну плівку, консерви, свічки, два ліхтарики, гірки запальничок та пальчикових батарейок, зарядні пристрої для мобільних, металева кружка, аптечка... Мимоволі підловив себе на думці, що таке специфічне асорті не викликало в мене жодних емоцій. Ніби дивився на плед чи плюшевого ведмедика. 'Тривожний' рюкзак?' — риторично запитав я. 'Ну...' — кивнув з усмішкою господар, потираючи виколоте на зап'ясті татуювання 'In Re'. 'Новини є?' — поцікавилася хазяйка. Вона не уточнила, які, не було потреби. В її голосі не бриніла несмілива надія, розпачливий страх, істерична паніка. Слухаючи мене, вона мовчки вкладала в аптечку вікасол, пантенол, кетанов, бинти. Спокійно й буденно. Так само спокійно й буденно її чоловік після роботи, як на роботу, ходив на барикади. Без балаклави й біти, але в купленому втридорога бронику та мотоциклетному шоломі. 

'Ти віриш, що це відбувається з нами й тепер? Ти віриш у те, що завтра...' Ці кляті запитання я чув десятки разів. Щодня, від одних і тих самих людей. Але віднедавна мені перестали їх ставити. Усвідомлення того, що відбувається, остудило мозок, який кипів від надлишку інформації та передозування емоцій. Прийшло холодне розуміння. У країні день у день більшає людей, які готуються до війни. Спокійно й буденно. Без біснуватих завивань і шароварного патріотизму. Їх багато. Як багато? Думаю, вже достатньо, щоб заразити своєю впевненістю невпевнених у собі. Одного істерика часто буває досить, аби посіяти паніку в десятках. Тисячі тих, що себе опанували, слугують міцною скріпою для мільйонів шукачів точки опори. 

Революційною зимою переконаних і відважних виявилося достатньо, щоб зламати хребет владі, яка прикривала свій страх невпевненими у власній правоті автоматниками. Свою першу війну країна виграла в держави, коли усвідомила, що сила виправдана в боротьбі з кровожерливим всесиллям. Перша кров на http://gazeta.dt.ua/...>Грушевського зміцнила цю впевненість. Кров вимила з тисяч сердець міщанський жах, який виникав при вигляді пляшок із 'коктейлем Молотова'. Кров очистила в очах тисяч 'східняків' гасло 'Слава Україні! Героям слава!', наповнивши його новим смислом. Зробивши його своєрідним древком для синьо-жовтого стяга, який із ритуального державного прапора перетворився на справжнє національне знамено для багатьох жителів Донецька, Харкова та Одеси. Перетворився на єдино доступну зброю для блокадників-військових у Бельбеку. 

Кров перетворила на громадян тихих обивателів, не ознайомлених із цитатником Мао (який давно помітив, що революція — не сніданок на траві, не живопис і не робота швачок). Кров примусила замінити дивани на барикади, а пульти від телевізорів — на бруківку тих, хто не читав Декларації прав людини, в якій написано про повстання як про останній засіб боротьби проти тиранії і гноблення. Кров жертв боротьби зі сваволею виявилася, як не дивно, ефективним кровоспинним. Найкращим засобом боротьби з кровожерливістю влади, готової втопити протест у крові. 

Режим Януковича був приречений після перших смертей. Смерті не злякали, як очікувалося, а мобілізували. Ескалація насильства лише збільшувала силу опору. У підручниках пишуть, що силовий тиск влади — прямий наслідок зниження рівня легітимності. Свою легітимність майбутній утікач втратив тоді, коли загинули Жизневський і Нігоян. А не коли підмахнув підкидного листа (а по суті — вирок собі не тільки як політикові, а й як людині, котра заслуговує бодай на поблажливість) чи то на борту десантного корабля, чи то в Барвисі, чи то в Ростові... 

У ніч із 18 на 19 лютого, коли силовики підпирали останні барикади, бачив, як угору по Михайлівській тікали десятки виряджених у різномастий камуфляж 'героїв'. А назустріч їм ішли сотні беззбройних різного віку. Йшли, щоб неприкритими грудьми, дерев'яними щитами й палаючими покришками зупинити бійців ВВ і 'Беркута', які рвалися до охопленого полум'ям Будинку Профспілок. Ішли спокійно й буденно. На можливу смерть. Як на роботу. Мій товариши був одним із них. 

'In Re' — наколото в нього на руці. 'Латинь, — пояснив він. — Перекладається або як 'по ділу', або як 'у реальності'. У книжці нагледів. Девіз якогось лицаря. Не знаю, який смисл він у нього вкладав. А мені це татуювання постійно нагадує про необхідність тверезо дивитися на речі. Коли смерті стали реальністю, я переконався, що коктейль Молотова застосовується по ділу'. 

Лютнева перемога підтвердила таку правоту. Зміцнила звичку покладатися на себе, примножила впевненість у власних силах. Шагренева шкіра надії в багатьох за ці місяці обросла бронею впевненості у власній правоті. Бронежилет потихеньку стає шкірою, в якій ми вчимося жити. 

Країна живе очікуванням війни. Її прихід стає реальністю. Її не хочуть, і до неї готуються. Тисячі. Спокійно й буденно. Ігноруючи безпомічних правителів. 

'Наші довго запрягають, але влучно стріляють', — жартував про земляків один із моїх колишніх батьків-командирів, уродженець Дніпропетровщини. Чув, він потім загинув у Чечні. За Батьківщину? 

Снайпери, стрільці
та стрілочники 

Чим більше взнаю політиків, тим більшою повагою переймаюся до виборців. Не те щоб Євромайдан дуже змінив людей. У них просто з'явилася можливість згадати, що вони — люди. Нагадати іншим, що вони — люди. Ми навчилися помічати людей. Бачити в них людей. Багато хто відкрився з несподіваного боку. Знайшов себе. У боротьбі, в порятунку, у співчутті. Численність конспірологічних версій не скасовує головного: люди ламали майстерні плани витончених технологів. Гіпотетичні герої виявлялися зрадниками, потенційні жертви перетворювалися на месників, вівці на вигляд — оголювали ікла. 

Багато хто з нас уже вбив у собі раба. Назавжди. Тепер у багатьох відбувається болісний процес відмирання комплексу молодшого брата. http://gazeta.dt.ua/...>Підписи сотень відомих російських діячів культури на підтримку агресії зробили для цього більше, ніж сліди коліс БТРів, на яких у Крим в'їхали тисячі 'невідомих' вояків. 

Янукович розбудив у нас гідність. Путін пробуджує патріотизм. Усупереч їхнім первісним планам. Реалізація яких спростила розуміння речей. Оскаженілі 'антифашисти' показали всім обличчя справжнього фашизму. Насельник Кремля, який намагався зі своїми 'зеленими чоловічками' виставити весь світ ідіотами, виглядає ідіотом в очах усього світу. Потураючи сепаратизму, він ризикує випустити джина з пляшки із запалювальною сумішшю. Але це його проблеми. У нас — свої. Вирішувати їх нам. І вирішимо. Питання у часі та ціні. Бо відповідальні за ухвалення рішення часу не цінують і ціни собі не складуть. 

Коли Майдан із Січі перетворився на музей, із кухонних щілин вилізли мародери, які пересиділи стрілянину. Банальні гопники видають себе за 'робін гудів'. Тилові пацюки — за героїв. А справжні герої продовжують війну. За поранених, за тих, хто в полоні у бандитів. За країну. Майдан забезпечив санацію, але став лише прологом до катарсису. 

Замість очищення ми отримали поки що лише косметичну зачистку, замість обіцяної люстрації — вилов 'стрілочників'. Палії в безпеці. Ви вважаєте, що компетентні органи не знають, де перебуває Андрій Клюєв? Ви не знаєте, чому Сергій Клюєв — власник Межигір'я — ходить залою Ради і сколочує собі депутатську групу? Ви вірите, що клоун Клінчаєв — справжній організатор погромів у Луганську? Ви впевнені, що справжніх натхненників шукають? Хто небезпечніший — переляканий Добкін чи недоторканний Медведчук? Який нікуди не втік і, за твердженням одних джерел, зустрічається з в.о. президента, за твердженнями інших, фактично веде з Путіним переговори від імені України.

Тепер модно цитувати Черчілля. Його фраза 'Якщо країна, вибираючи між війною і ганьбою, вибирає ганьбу, — вона отримує і війну, і ганьбу' стала класичним мемом. Але є ще два актуальних афоризми. 'Війна — це в основному перелік помилок і прорахунків'. 'Відповідальність — це та ціна, яку ми платимо за владу'.

У кожного, хто часто бував на Майдані, є свій день, коли було справді страшно. Вранці 20-го лютого фізично відчув смисл вислову 'похололо всередині'. Ще місяця не минуло відтоді, а здається, це було в минулому житті. Пам'ятаю страх в очах опозиційних політиків, які стояли за сценою після інформації, що штурм розпочнеться з хвилини на хвилину. Пам'ятаю полегшення, яке прийшло на зміну цьому страхові, коли вони почули про рішення розпочати пленарне засідання. Можливо, хтось щиро вірив, що саме в залі буде знайдено рішення, яке дозволить уникнути бойні. Але в очах дуже багатьох виразно читалося всепоглинаюче бажання швидше забратися з усіяного трупами місця, здатного перетворитися на братську могилу. Чи маю право я їх засуджувати? За це, напевно, ні. Від людини важко вимагати подвигу. За те, що було потім, — так. Усупереч поширеним фразам про мобілізацію перед лицем спільного ворога, про мораторій на критику 'своїх' et cetera. 

Бо пам'ятаю холодні очі тих, хто залишився на Майдані, коли політики 'пішли в зал'. Ще працювали снайпери, медики невтомно носили поранених, священики відспівували покійних, а захисники готувалися до останнього бою. Спокійно й буденно. І холод із серця повільно пішов у голову. Прийшло витверезливе розуміння. Що влада вже програла (одним із перших це усвідомив Янукович, який став 'пакуватися' ще до підписання договору 21 лютого). Що http://gazeta.dt.ua/...>'договорка' між формалізованою опозицією та формальною владою вже нічого не змінить. Що ті, хто привласнить собі лаври переможців, гратимуть долями народу і програватимуть країну.

Я дуже хотів помилитися. Серед останнього призову у владу є чимало людей, у чиїй порядності не сумніваюся, кого поважаю, кому навіть по-людськи симпатизую. І мені саме по-людськи боляче, що дехто з них дає себе використати. Що вони 'пішли в зал', а не 'залишилися на Майдані', де від них було б набагато більше користі. Час вимагав рішучих дій і енергійних людей, професіоналів і командирів. А не традиційних квот, 'тьорок', інтриг, розмінів і подачок, не експериментів і голосінь. 

Люди семимильними кроками долають тяжкий шлях від населення до народу. Еволюція політиків відбувається, на жаль, значно повільніше. 

За Черчіллем, промахи й помилки політиків стали причиною маленької, але кривавої зимової війни в центрі столиці. 'Демонстрація опозицією сили примусить владу злякатися'. 'Демонстрація опозицією готовності відповісти може утримати владу від бажання стріляти'. 'Політика контрольованого тиску, розважливого примусу до миру краща за політику умиротворення й пораженського вичікування'. 'Застосування сили неминуче, але краще бути до цього готовим, ніж судомно реагувати на провокацію противника або відчайдушний порив своїх сміливців-одинаків'. Це — аргументи, які тверезомислячі люди наводили взимку 'лідерам сцени'. І до 19 січня, і до 18 лютого. Контраргументи 'вождів' відомі. 'У країні немає революційної ситуації'. 'Ми не готові до війни'. 'Ми не можемо брати на себе відповідальність за можливі жертви'. 'У нас на руках висить Захід, який повторює — тільки уникайте кровопролиття'. 

Та ж Захід включився тільки тоді, коли вибухнули регіони, а поранені і вбиті з НП перетворилися на статистику. І тепер http://gazeta.dt.ua/...>Захід включився лише після того, як Крим став відторгнутим де-факто. Практично без надії на швидке й безболісне повернення. Після подій на Грушевського наступні жертви були неминучі — стало зрозуміло, що у влади немає шляху назад. Проте жертв могло бути менше. Якби вулиця відчувала реальну підтримку лідерів опозиції. Але ні в кого з них не було на руці татуювання 'In Re'. 

Я можу тільки здогадуватися, де саме сиділи снайпери, і хто міг віддавати їм накази. Але я переконаний, що ці вбивства були наперед визначені. У цієї системи не було іншого способу спробувати зупинити такий протест. І в побудові цієї системи частково винні й ті, хто прийшов на зміну утеклій владі. Снайпери, які вбивають надії на оновлення, сидять мало не в кожному з тих 'великих', хто кокетливо називає себе 'камікадзе', але сподівається, що прийшов надовго. 

'Мутні' кадрові призначення не вийшли з моди. Виконавці, організатори й замовники вбивств безболісно залишали Київ — хто через недогляд, хто — називатимемо речі своїми іменами — на комерційній основі. Силовики, зброя, вулиця, проблемні регіони не були взяті під контроль — не до того, ділили портфелі й потоки. Можна було локалізувати кримську проблему в самому зародку — була можливість і готовність. Були люди, які чекали команди — так і не дочекалися. Доки Київ думав, http://gazeta.dt.ua/...>півострів окупували. Досі чекають цієї команди військові в АРК, наша гордість і наш біль. Нам уже є за що пишатися країною, але, як і раніше, соромно за державу. Про те, що чітких наказів і ввідних немає, вголос заявив справжній герой Юлій Мамчур. Не провокувати? Мудро. Те ж саме раніше повторювали вожді беззбройним бійцям самооборони Майдану. Тепер — військовим, багато яких тепер де-факто роззброєні. 'Спільний контроль над зброєю'? Коли один з автоматом і РПГ, а другий — із прапором і відчуттям обов'язку?

Захід тисне? Так це ж не їхня земля. Це не США, не Німеччина, не Росія. Це наша земля. У червні 1941-го Москва все ще закликала прикордонників не піддаватися на провокації, коли німці вже ввійшли у Брестську фортецю. Не кажу вже про те, що Захід (який повільно, але неминуче усвідомлює, якого монстра він 'умиротворяв' усі ці роки) готовий допомогти захиститися тому, хто готовий захищатися. 

Ми готові? Я не про людей, про державу. Наглухо закрити кордон, залити паливо в баки, негайно вирішити (за всяку ціну) матеріально-технічні проблеми, відкликати контингенти через кордон, перекинути ЗРК і літаки із західних областей на Схід і в Центр, поставити на бойове чергування ракети, захистити аеродроми Південного Сходу, завантажити оборонні заводи й привести всю наявну техніку в порядок, оперативно доукомплектувати до штату воєнного часу найбільш боєздатні частини, поставити чіткі завдання розвідці, негайно задіяти всіх розумних колишніх військових, здатних і готових допомогти, зрештою — призначити командуючого сухопутними військами. Що з цього було зроблено? За нашими даними, майже нічого. Як це назвати — недалекоглядністю, недолугістю, малодушністю, непрофесіоналізмом, дурістю? Яка різниця. До неминучого слід готуватися. 

Майдан переміг уже 20 лютого. Але політики цього не зрозуміли і 21-го побігли по мирову до Януковича. Вони побоялися вибрати війну (яка вже йшла) і вибрали ганьбу. Свою п'ятихвилинку ганьби вони отримали 22-го на Майдані. Зробили висновки з уроку? Не впевнений. Вони знову шукають поганий мир, ганебно відвертаючись від мужніх військових, гордих татар і вільнолюбних українців Криму. Вони знову шукають 'договірку', тепер уже з Путіним. Чи відбудуться у такому разі п'ятьма хвилинами ганьби? Не знаю. Однаково. За державу кривдно. 

Не можемо воювати? Соромно падати до пострілу. Щоб подолати шлях, потрібно йти. Щоб виграти — купити лотерейний квиток. Щоб приготувати яєчню — мати яйця. Особливо коли готувати треба на збройовому мастилі. 

Я не військовий? Ні, але, щоби зробити все те, про що сказано, досить просто мати голову на плечах і політичну волю. А ось як саме це зробити — вже питання до фахівців, чимало яких чомусь не затребувані. Ллю воду на млин ворога, видаю військові таємниці? Смішно. Боюся, що російський Генштаб обізнаний про наші секрети краще, ніж український главковерх. Та що там секрети. Візьмемо те, що відомо з відкритих джерел. Наша оборонка продовжувала поставляти військову продукцію Росії, країні, з якою ми де-факто вже у стані війни. У секретаріаті Кабміну на тлі фактичної мобілізації ліквідували управління оборонно-мобілізаційної роботи. А Мінфін виступив з ініціативою (з метою економії коштів, я розумію) позбавити пільг військових! Тепер! Як це назвати? Придумайте самі. 

Переддень війни — не час для критики? Переддень війни — саме час для занурення в реальність. Багато тих, хто пройшов Майдан, уже живуть у режимі 'In Re', відчуваючи реальність і готуючи себе до майбутніх справ, не покладаючись на політиків. Треба, щоб цих людей ставало більше. Станеться гірше — буде армія вільних стрільців. А могло б бути добре організоване військо. Але нехай хоч так. Однак переможемо. Питання у часі і в ціні. 

Майдану немає? Майдан не той? Барикади — декорації? На зміну організованій Самообороні прийшла некерована махновщина? Не ті обличчя, не ті люди? Обличчя Майдану змінювалося залежно від ситуації. Обличчя країни, не дай Бог що, буде іншим. Опір персоніфікуватимуть люди, яких призве час. Як це було, коли в гарячу пору майданівської 'жерсті' з нізвідки бралися талановиті командири, безстрашні бійці, самовіддані лікарі, майстерні будівельники барикад, добровільні постачальники провіанту і дров, просто мужні люди, які самостійно й точно знаходили своє місце у незвичній системі координат. Ніким із 'вождів' не призначені. Уповноважені совістю та обов'язком. 

Вони будуть реалістами. А тому зроблять те, що вождям чомусь здається неможливим. Зроблять спокійно й буденно.

Василь Кондрат

Нацисты в Донецке убили мирных украинских граждан

Сегодня в Донецке нацистские ублюдки убили Диму Чернявского. Я хорошо его знал. Это был безобидный, немного стеснительный парень, не боевик, не радикал. Сегодня мама ждала его домой, а он не пришел. Его зарезала какая-то макака, наемник или накрученный провокаторами идиот. Просто за то, что Дима пришел на митинг за единство своей страны. На мирный митинг. Говорят, убили еще двух человек, пока не знаю, кто они. Много пострадавших в критическом состоянии.

http://www.ostro.org...>

Вечная память

http://www.ostro.org...>

Сегодня на мирных, безоружных граждан в моем городе впервые в его истории напали террористы. Они убили людей ни за что, просто на ровном месте, чтобы создать хаос и панику. Чтобы погрузить город в страх. А менты просто стояли и смотрели, как это происходит.

Арестованному Павлу Губареву за сегодняшнее следует пришить еще одну статью – организацию массовых убийств. И закрыть навсегда, до конца жизни. Это его шакалы там бегали. Кроме того, нужно сейчас же брать других организаторов террористических бандформирований, открыто призывавших к насилию и расправам. Хрякова, Бунтовского, Барышникова, Ольхина, Пургина – все они известны и не скрываются. Именно они, а также еще несколько человек разжигали ненависть и натравливали нацистов на мирных граждан Украины. Арестовывать и этапировать в Киев. Если это не будет сделано, считайте Авакова и милицейское руководство Донецкой области, назначенное им, пособниками террористов и предателями.

http://frankensstein...>http://frankensstein...

Василь Кондрат

Заява дослідників історії Південної України

В умовах, коли поширюються спекуляції на теми сепаратизму, що апелюють до досвіду історичного минулого, ми, дослідники історії Південної України, заявляємо, що при всій своїй специфічності та самобутності, історія південноукраїнського регіону була і залишається органічною складовою історії України, а сам регіон та його складові є і мають залишатись органічною, невід’ємною частиною єдиної, суверенної держави Україна. Висловлюємо стурбованість спекулюванням на відповідних питаннях і закликаємо всіх до виваженості і відповідальності.

* * *

Заявление исследователей истории Южной Украины

В условиях, когда распространяются спекуляции на темы сепаратизма, апеллирующие к опыту исторического прошлого, мы, исследователи истории Южной Украины, заявляем, что при всей своей специфичности и самобытности, история южноукраинского региона была и остается органичной составляющей истории Украины, а сам регион и его составляющие являются и должны оставаться органичной, неотъемлемой частью единого, суверенного государства Украина. Выражаем обеспокоенность спекуляциями на соответствующих вопросах и призываем всех к взвешенности и ответственности.

* * *

Statement of researchers of history of the Southern Ukraine

In conditions when speculations on the subjects of separatism are spread appealing to the experience of the historical past, we, researchers of history of the Southern Ukraine, declare that with all its specificity and originality the history of the SouthUkrainian region was and remains an organic part of the history of Ukraine, and the region and its subregions are and must remain an organic, integral part of the united, sovereign state of Ukraine. We express concern about speculations on the relevant issues and we call all for prudence and responsibility.

(За хронологією підписання):

Ігор Лиман, доктор історичних наук, професор (Бердянський державний педагогічний університет)

Вікторія Константінова, доктор історичних наук, професор (Бердянський державний педагогічний університет)

Сергій Білівненко, кандидат історичних наук, доцент (Запорізьке наукове товариство ім. Я. П. Новицького)

Володимир Мільчев, доктор історичних наук, професор (Запорізький національний університет)

Олена Бачинська, доктор історичних наук, професор (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Віктор Брехуненко, доктор історичних наук, професор (Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, Київ)

Петро Бойко, аспірант (Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, Київ)

Ігор Кочергін, кандидат історичних наук, доцент (Національний гірничий університет, Дніпропетровськ)

Олег Приймак, доктор історичних наук, доцент (Запорізький національний університет)

Володимир Чоп, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний технічний університет)

Світлана Андрєєва, кандидат історичних наук, доцент (Херсонський державний університет)

Віталій Андрєєв, доктор історичних наук, професор (Херсонський державний університет)

Геннадій Цибуленко, кандидат історичних наук, доцент (Херсонський державний університет)

Лариса Цибуленко, кандидат історичних наук, доцент (Херсонський державний університет)

Наталія Діанова, доктор історичних наук, професор (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Тарас Вінцковський, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Тарас Гончарук, доктор історичних наук, професор (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Анатолій Мисечко, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Володимир Полторак, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Галина Левченко, старший викладач (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Олександр Музичко, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Наталя Петрова, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

В’ячеслав Кушнір, доктор історичних наук, професор (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Вадим Хмарський, доктор історичних наук, професор (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Валерій Левченко, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний морський університет)

Світлана Каюк, кандидат історичних наук, доцент (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Дмитро Каюк, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник (Дніпропетровський гуманітарний університет)

Ольга Посунько, кандидат історичних наук, доцент (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Алла Кучеренко, кандидат історичних наук, доцент (Херсонський державний університет)

Марина Антощак, кандидат історичних наук, доцент (Бердянський державний педагогічний університет)

Микола Михайлуца, доктор історичних наук, професор (Одеський національний морський університет)

Едуард Петровський, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Поліна Барвінська, доктор історичних наук, професор (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент (РВНЗ “Кримський університет культури, мистецтв і туризму”, Сімферополь)

Тетяна Молдавська, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник (Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, Київ)

Любов Якиминська, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Роман Молдавський, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний університет)

Ірина Кривко, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний університет)

Сергій Гузенков, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти)

Олександр Кривоший, кандидат історичних наук, доцент (інформаційно-аналітична агенція “Кріаlle”, Київ-Запоріжжя)

Євген Джумига, випускник аспірантури (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Олена Марченко, кандидат історичних наук, доцент (Первомайський політехнічний інститут Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова)

Юрій Котляр, доктор історичних наук, професор (Чорноморський державний університет, Миколаїв)

Анна Гедьо, доктор історичних наук, професор (Донецький національний університет)

Анастасія Баукова, кандидат історичних наук (Львівський національний університет імені Івана Франка)

Олександр Бєльський, кандидат історичних наук, доцент (Керченський державний морський технологічний університет)

Вікторія Волошенко, кандидат історичних наук, доцент (Донбаська національна академія будівництва і архітектури)

Наталя Горло, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний університет)

Олександр Черемісін, кандидат історичних наук, доцент (Херсонський державний аграрний університет)

Людмила Кушнір, кандидат історичних наук (Донецька філія Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі)

Владислав Грибовський, кандидат історичних наук, доцент (Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, Київ)

Ірина Шандра, кандидат історичних наук, доцент (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка)

Наталя Малярчук, кандидат історичних наук (Донецька філія Українського державного університету фінасів та міжнародної торгівлі)

Ірина Смирнова, кандидат історичних наук, доцент (Донецький національний університет)

Олександр Ломака, кандидат історичних наук (Кіровоград)

Олег Федорченко, кандидат історичних наук (Міжнародний університет бізнесу і права, Херсон)

Наталя Романець, кандидат історичних наук, доцент (Криворізький педагогічний інститут ДВНЗ “Криворізький національний університет”)

Інна Шугальова, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний університет)

Михайло Гаухман, кандидат історичних наук (Луганський обласний краєзнавчий музей, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка)

Олександр Хлівнюк, кандидат історичних наук (Кримська республіканська установа “Науково-дослідний центр пам’яткоохоронних досліджень Автономної Республіки Крим”)

Юлія Головко, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний університет)

Джульєтта Аванесян, аспірантка (Запорізький національний університет)

Оксана Міхеєва, доктор історичних наук, доцент (Донецьк)

Ганна Вєтрова, кандидат історичних наук, доцент (Ізмаїльський державний гуманітарний університет)

Олександр Одрін, кандидат історичних наук (Інститут історії України НАН України, Київ)

Наталія Гончарова, кандидат історичних наук, доцент (Ізмаїльський державний гуманітарний університет)

Ірина Савченко, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний університет)

В’ячеслав Станіславський, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник (Інститут історії України НАН України, Київ)

Борис Черкас, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник (Інститут історії України НАН України, Київ)

Валентина Шандра, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник (Інститут історії України НАН України, Київ)

Олеся Жданович, кандидат історичних наук, науковий співробітник (Інститут історії України НАН України, Київ)

Тетяна Литвинова, доктор історичних наук, професор (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Сергій Світленко, доктор історичних наук, професор (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Олег Репан, кандидат історичних наук, доцент (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Олександр Нікілєв, доктор історичних наук, професор (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Олена Іщенко, кандидат історичних наук, доцент (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Ігор Щупак, кандидат історичних наук (Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», директор музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні», Днiпропетровськ)

Наталія Венгер, доктор історичних наук, доцент (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Ольга Сараєва, кандидат історичних наук, старший викладач (Приазовський державний технічний університет, Маріуполь)

Андрій Баханов, кандидат філософських наук (Бердянський державний педагогічний університет)

Ольга Забудкова, аспірантка (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка)

Алла Задерейчук, кандидат історичних наук, доцент (Таврійский національний університет імені В. І. Вернадського, Сімферополь)

Олена Синявська, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Оксана Безносова, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, докторант (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Олександр Безносов, кандидат історичних наук, доцент (Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара)

Галина Михайленко, кандидат історичних наук, доцент (Херсонський державний університет)

Ірина Шумілова, кандидат педагогічних наук, доцент (Бердянський державний педагогічний університет)

Світлана Корнієнко, кандидат філологічних наук, доцент (Бердянський державний педагогічний університет)

Тетяна Моісеєва, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний політехнічний університет)

Дмитро Архірейський, доктор історичних наук, доцент (Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара)

Віктор Дроздов, кандидат історичних наук (Ізмаїльський державний гуманітарний університет)

Ольга Борисова, доктор історичних наук, професор (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка)

Ігор Паньонко, кандидат юридичних наук, доцент (Національний університет “Львівська політехніка”)

Олег Козирев, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Марина Козирева, кандидат історичних наук (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Анна Олененко, кандидат історичних наук (Хортицький національний навчально-реабілітаційний багатопрофільний центр, Запоріжжя)

Віктор Філас, кандидат історичних наук (Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, Київ)

Олександр Олійник, кандидат історичних наук, доцент (Класичний приватний університет, Запоріжжя)

Марія Бистра, кандидат історичних наук, доцент (Донецький національний університет)

Наталія Буланова, кандидат історичних наук (Музей історії м. Дніпродзержинська)

Тетяна Тхоржевська, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний політехнічний університет)

Костянтин Тиганій, кандидат юридичних наук, доцент (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Інна Чорноіваненко, аспірантка (Херсонський державний університет)

Геннадій Шпитальов, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний технічний університет)

Анатолій Хромов, кандидат історичних наук (Одеський національний медичний університет, Державний архів Одеської області)

Таїса Захарченко, кандидат історичних наук, доцент (Бердянський державний педагогічний університет)

Вікторія Ликова, кандидат історичних наук (Запорізький національний університет)

Наталія Бацак, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник (Інститут історії України НАН України, Київ)

Іван Задерейчук, кандидат історичних наук, доцент (Крим)

Григорій Богуславський, молодший науковий співробітник (Відділ археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАН України)

Юлія Богуславська, кандидат історичних наук, доцент (Одеський національний політехнічний університет)

Єгор Врадій, кандидат історичних наук (Дніпропетровська Медична
академія МОЗ України)

Галина Турченко, доктор історичних наук, професор (Запорізький національний університет)

Федір Турченко, доктор історичних наук, професор (Запорізький національний університет)

Володимир Бондар, аспірант (Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова)

Катерина Петрова, аспірантка (Запорізький національний університет)

Олександр Тригуб, доктор історичних наук, професор (Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв)

Людмила Вовчук, викладач (Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв)

Віталій Вербицький, кандидат історичних наук, докторант (Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв)

Віктор Погромський, кандидат історичних наук, старший викладач (Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв)

Юрій Іріоглу, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний університет)

Вікторія Добровольська, кандидат історичних наук, доцент (Херсонська державна морська академія)

Володимир Бойко, кандидат історичних наук, доцент (Кримський інститут інформаційно-поліграфічних технологій Української академії друкарства, Сімферополь)

Іван Макляк, аспірант (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка)

Ольга Гайдай, кандидат історичних наук, доцент (Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв)

Юрій Берестень, кандидат історичних наук, доцент (Дніпропетровський державний аграрний університет)

Ольга Морозова, кандидат історичних наук, доцент, докторант (Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Київ)

Ілона Самойленко, аспірантка (Херсонський державний університет)

Елла Стьопченко, кандидат історичних наук, науковий співробітник (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Київ)

Євген Сінкевич, доктор історичних наук, професор (Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв)

Нані Гогохія, кандидат історичних наук, доцент (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка)

Олександр Коник, доктор історичних наук, професор (Херсонський державний університет)

Юлія Коник, кандидат історичних наук (Державний архів Херсонської області)

Марина Бєлікова, кандидат історичних наук, доцент (Запорізький національний технічний університет)

Лариса Моісєєнко, кандидат історичних наук, доцент (Красноармійський індустріальний інститут ДВНЗ «Донецький національний технічний університет»)

Ада Дізанова, кандидат історичних наук, доцент (Ізмаїльський державний гуманітарний університет)

Олександр Татарченко, кандидат історичних наук (Херсонський національний технічний університет)

Андрій Демідов, кандидат історичних наук (Первомайська міська централізована бібліотечна система)

Володимир Чахоян, аспірант, асистент (Київський національний університет будівництва і архітектури)

Микола Тарасенко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник (Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України)

Ганна Вертієнко, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник (Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України)

Олег Бойков, кандидат історичних наук, доцент (Херсонський державний університет)

Юлія Куценко, кандидат історичних наук, старший викладач (Херсонський державний університет)

Юлія Королевська, асистент (Бердянський державний педагогічний університет)

Євген Гнибіда, аспірант (Бердянський державний педагогічний університет)

Людмила Золотар, аспірантка (Бердянський державний педагогічний університет)

Вадим Коробка, кандидат історичних наук, доцент (Маріупольський державний університет)

Ірина Пономарьова, доктор історичних наук, професор (Маріупольський державний університет)

Микола Шитюк, доктор історичних наук, професор (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Валентин Шкварець, доктор історичних наук, професор (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Надія Рижева, доктор історичних наук, професор (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Ігор Ніколаєв, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Катерина Чернявська, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Ольга Баковецька, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Владислав Пархоменко, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Євген Горбуров, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Роман Крайнік, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Володимир Кузовков, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Мар’яна Ласінська, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Оксана Господаренко, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Ігор Смирнов, кандидат історичних наук, доцент (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Олександр Акунін, кандидат історичних наук, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Тетяна Іванова, кандидат історичних наук, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Ольга Третякова, кандидат історичних наук, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Тетяна Бундюченко, кандидат історичних наук, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Юрій Гузенко, кандидат історичних наук, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Людмила Хрящевська, кандидат історичних наук, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Федір Кокошко, кандидат історичних наук, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Олександр Хаєцький, кандидат історичних наук, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Ольга Дмитренко, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Олексій Захарченко, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Олена Морозан, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Кирило Горбенко, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Олександр Смирнов, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Дмитро Філатов, старший викладач (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського)

Анатолій Климов, кандидат історичних наук, професор (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка)

Наталя Чермошенцева, кандидат історичних наук (громадська організація “Нова генерація”, Херсон)

Олена Авдєєва, старший викладач (Бердянський державний педагогічний університет)

Володимир Романцов, доктор історичних наук, професор (Маріупольський державний університет)

Віра Волониць, кандидат історичних наук, доцент (Маріупольський державний університет)

Наталя Романцова, кандидат історичних наук, доцент (Маріупольський державний університет)

Наталя Шипік, кандидат історичних наук, доцент (Маріупольський державний університет)

Світлана Арабаджи, кандидат історичних наук, старший викладач (Маріупольський державний університет)

Світлана Новікова, кандидат історичних наук, доцент (Маріупольський державний університет)

В’ячеслав Забавін, асистент (Маріупольський державний університет)

Марія Подгайко, кандидат історичних наук, доцент (Маріупольський державний університет)

Лілія Циганенко, доктор історичних наук, професор (Ізмаїльський державний гуманітарний університет)

Олег Поплавський, кандидат історичних наук (Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет)

Тетяна Шевченко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник (Інститут археології НАН України)

Підписи продовжують додаватися.

Василь Кондрат

Дивні діла Твої, о Господи!

         Українці сколихнули світ своїм благородством протесту проти сваволі, бандитизму влади, диктатури, викрадення та вбивств мирних протестантів... Високою самоорганізованістю та культурою протесту українці викликають симпатію людей у всьому світі. Високопосадовці та громадяни європейських країн, США, Канади багатьох інших країни світу підтримують українців. На знак цієї підтримки на флагштоках в різних країнах світу майорять українські прапори, будівлі чи мости освітлюють кольорами українського державного прапора, жінки поєднують ці кольори в своєму одязі... Аж ось зляканий піднесенням гідності людей в Україні московський 'брат' увірвався на територію незалежної держави Україна. Перед цим зобов'язавшись обороняти українську цілісність і незалежність. Звичайно, світ протестує проти такою нахабної агресії. А що ж Росія з Путіним? 'А Вовка слушает да ест'. І з подивом спостерігаємо якусь дивну поведінку як українських високопосадовців, так і високопосадовців деяких інших країн. Українські державці не побачили збройної агресії, заборонивши своїм воякам силовий опір окупантам. Вони дозволили окупантові зробити все задумане на практично анексованій території: змінити владу, зайняти ключові позиції в Криму, озброїтися, оголосити референдум для приєднання до Росії, заборонити українські засоби масової інформації на півострові, розширивши вплив своєї геббельсівської брехливої пропаганди... Ба, більше того, в Україні (яка фактично у стані війни з Росією!) вільно ведеться брехлива російська антиукраїнська пропаганда. Фактично жодної зрозумілої дійової, організаційної (крім словесної) реакції держави на агресію немає. Дивно ведуть себе і найбільші союзники України. Як тільки Дмитро Фірташ, як голова Ради Федерації роботодавців України від імені Федерації засудив події, які дестабілізують ситуацію в Криму та закликав кримський бізнес не брати участь у референдумі, з подачі ФБР США його перед самим референдумом арештують у Австрії. Щоб не міг вплинути на результат референдуму? Європейці виступили проти московської агресії. Однак санкції проти росіян обіцяють тільки після референдуму. Щоби сохрань Боже не вплинути на результат? Зі всіх країн певно найбільш послідовно Україну підтримують хіба Канада, Польща, Чехія... Але цього явно недостатньо.

         Чи часом не є уже вирішеним десь там на найвищому рівні у темних коридорах світової політики кримське, а чи й українське питання? А зараз йде лише гра на публіку?

         Тільки висока самоорганізованість, налаштованість на дуже рішучі, в тому числі силові дії, може у такому разі щось змінити. І ще одне, українці мусять палати від сорому за слова 'Приходьте і володійте нами' і забути такі слова. Вони мусять навчитися жити і працювати не лише на себе, а у першу чергу на систему свого спільного існування, яка називається Україна. Тільки в такому разі ця система стане ефективною, що і забезпечить добробут народу.

Василь Кондрат

ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу...отоді я

І лани і гори ?

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися...а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Василь Кондрат

Збожеволілий Путін: людство у небезпеці

<<Россия - самая паскудная, до блевоты мерзкая страна во всей мировой

истории. Методом селекции там вывели чудовищных моральных уродов, у

которых само понятие Добра и Зла вывернуто на изнанку. Всю свою

историю эта нация барахтается в дерьме и при этом желает потопить в

нем весь мир...>> (c) И.А.Ильин, русский философ

Так писав росіянин про свою Батьківщину, знищену виродками типу Путіна.

І коли бачиш, як весь світ застиг в нерозумінні: чи то Путін збожеволів манією Наполеона, чи то він і був божевільним. Інколи не розумієш терплячості українців. Вже давно треба би було дати цим московським виродкам по пиці і поставити їх на місце. Кажу 'московським', щоб не зачіпати росіян, тих інтелігентних і благородних, які усвідомлюють всю ницість становища Батьківщини, всю підлоту теперішнього фашистського керівництва держави, що ведуть її до нового Нюрнберзького (чи то Московського) процесу над новими фашистами. Тих, які виходять на протест проти розв'язаної війни з Україною. Тих, яких сотнями арештують фашистські московські виродки, яким запах крові забив памороки і збудив їхню звірину натуру.

Людство перед великим випробуванням - чи вдасться приборкати мирно звироднілу московську фашистську нечисть, а чи людству таки грозить третя світова війна. Моя Батьківщина на стороні інтересів людства. Вона дуже виважено і терпляче хоче мирним шляхом утихомирити збожеволілих московських фашистів. Чи вдасться людству завести цих московських божевільних до психіатрів, до лікарні та ізолювати, щоб не запалили вони світову пожежу? Ось основне питання сьогодення. Чи дозріло людство до таких відповідальних рішень? Чи усвоїли вони помилки з Гітлером у минулому столітті? Чи зрозуміли вони свою помилку стосовно фашиста Путіна у Грузинських подіях уже цього, третього тисячоліття?

Кажуть, що один дурень може такого натворити, що десять розумних не розплутають. А якщо цей дурень має перед собою ядерну кнопку - він може спричинити катастрофу людства.

Людство у страшній небезпеці. І тільки українці спільно з усім людством можуть зараз врятувати його.