село Розгірче

Петро Мелешко

Обидва дослідники найближче підійшли у своїх висновках до датування цього печерного комплексу. І. Вагилевич через виявлені ним рисунки-'руни', а В. Карпович через об'ємно-просторовий аналіз архітектури видовбаних печер. Якщо перший датує печерний комплекс X ст., то другий приходить до висновку, що в ХIІ—XIV ст.ст. тут існував печерний монастир.

У своїй статі В. Карпович приводить дані про найповніший каталог галицьких печер, що нараховує 45 пам'яток. Із них 22 пов'язані з монашим життям і мають назву 'монастирів', а один досліджено археологічно. Що стосується скель в Розгірчому, автор подає їх детальний опис, аналізує планово-просторовс вирішення печер.

Основний скельний масив знаходиться у підніжжі хребта на його північному схилі. Віддалений на 200 м від південно-східної околиці села. Крім цього скельного масиву існують ще дві малі скелі, віддалені від нього майже на 50 м. Ці дві скелі були своєрідним в'їздом на територію монастиря. Крім згаданих скель існує в лісі ще одна скеля із печерою і відбитими на ній хрестами. Вона також знаходиться на північному схилі хребта і віддалена від попередніх скель майже на 200 м у південно-західному напрямі.

Найбільш цікавим і вивченим в архітектурному відношенні є основний скельний масив. У його товщі вибито три печери, які знаходяться у двох рівнях. На першому рівні два приміщення, а на другому (до якого ведуть сходи) — одне приміщення. Аналізуючи архітектуру печерного монастиря, В. Карпович вважав нижню велику печеру житловою кімнатою, до якої примикала комора, а верхню печеру — монастирською церквою.

Щодо останньої, то наведені автором аргументи та планово-просторовий аналіз переконують нас у правдивості такого висновку. Він трактує цю церкву, як тридільну однонавову споруду. Причому поділяє простори відповідно на передсінок, нартек, головну наву (основне приміщення) та присвітерію (вівтарну частину), що має підвищення над рівнем самої святині. Дві ніші, видовбані по краях вівтаря, виконували роль протезіса та діяконікона. Три ніші-аркасолії на протилежній стіні служили, на його думку, сховками для церковних риз. Аналогом для них є подібні ніші в старій вірменській церкві у Луцьку, що походить з XIV ст. Крім загальних ніш є ще одна більша, яка, на думку дослідника, служила як 'місце супочинку помершої братії, заки їхні тлінні останки віддано землі'.

Виходячи з цього опису, В. Карпович вказує на час заснування монастиря XIII—XV ст.ст. Описуючи верхнє приміщення, В. Карпович упустив ряд цікавих деталей. Йдеться про залишки слідів від дерев'яної конструкції на протилежній від входу стіні. Це довбані горизонтальні та вертикальні врубки, які використовувалися для закріплення дерев'яного каркасу. Утворена таким чином стіна прикривала собою пошкоджену тріщинами та корозією кам'яну стіну нави.

До церкви вели двоє дверей, про що свідчать врубки для масивних одвірків. Вікна мали дерев'яне обрамлення з решітками і, ймовірно, склились круглим вітражним склом. І ще одне упущення: знизу до церкви ведуть витесані в скелі 18 сходинок, біля яких — вертикальні отвори. Вони використовувались для кріплення конструкцій дерев'яних перил. Праворуч на рівні входу підтесана неширока площадка, яка веде до місця, де кріпився образ. Зараз тут видовбана прямокутної форми неглибока ніша. Що стосується нижніх печер — житлової кімнати та комори (за В. Карповичем), то при детальному огляді вдалось встановити різночасовість їх довбання.

Це, насамперед, пов'язується з розвитком монастиря. Доказом цього є не лише характер довбання, а й просторова орієнтація цих приміщень. Раніше існували два невеликі приміщення, що перпендикулярно стояли одне до одного зі спільним зовнішнім входом. Перше, менше, В. Карпович назвав коморою. Воно збереглось і має розміри 2x1,5 м. Очевидно, служило за келію. Сюди ведуть двоє дверей, про що свідчать підрубки. Друге приміщення знаходилось праворуч і було знищене при довбанні великої печери.

Перед цими двома приміщеннями витесаний в товщі скель невеликий ґанок. Над ним зовні продовбана канавка для відведення води. Третя келія з окремим входом знаходилась праворуч — вище від описаних печер — і була також знищена при розбудові монастиря. Тепер тут велике приміщення 8,20x7 м з окремим входом і круглим віконцем над ним. Як уже згадувалось, В. Карпович трактував його житловою кімнатою.

Таким чином, можна припустити, що печерний комплекс зазнав у своєму розвитку ряд перебудов. Час його найбільшого розквіту припадав на XIV-XVI ст.ст.

Петро Мелешко

Розгірче — Село http://uk.wikipedia.... title='Стрийський район'>Стрийського району, http://uk.wikipedia.... title='Львівська область'>Львівської області. Розташоване в долині http://uk.wikipedia.... title='Стрий (ріка)' class='mw-redirect'>Стрий (ріка). Відоме з http://uk.wikipedia.... title='1460'>1460 року. Населення складає близько півтисячі осіб.

На південно-східній околиці села розташований скельний монастир, перші згадки про який відносяться до другої половини XV ст. Імовірно розбудовувася в XIII—XIV ст. Цілком можливе використання скель в поганські часи, що свідчать сліди на скелях, а також виявлене тут у 1990 р. землеробське поселення на городищі VIII—VII ст. до нашої ери.

Основний скельний масив знаходиться у підніжжі хребта, на його північному схилі. Віддалений на 200 м від південно-східної околиці села.

У товші основного скельного масиву вибито три печери, які знаходяться у двох рівнях. На першому рівні два приміщення, а на другому (до якого ведуть сходи) — одне приміщення. Дослідники вважають нижню велику печеру жилою кімнатою, до якої примикала комора, а верхню печеру — монастирською церквою.

За легендою невдалі і все «раз гірші» спроби татар оволодіти укріпленням дали назву селу. За іншою версією назва походить від того, що тут розгорюються Карпати, тобто місцевість стає рівнинною.