|
|
3 октября 2013
|
Дата народження: 09/10/1946 Дисертації Кандидатська дисертація: Природа фітотоксичних речовин ґрунтових мікроорганізмів - 1975 рік Докторська дисертація: Роль азотфиксирующих микроорганизмов в повышении продуктивности сельскохозяйственных растений - 1992 рік Народився 10 вересня 1946 р. у с. Мала Маньківка, що на Черкащині. Був вихованцем дитячого будинку в с. Шевченкове Черкаської області. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю хімія природних сполук. Служив у Збройних силах. Біохімією мікроорганізмів захопився ще під час навчання в університеті. Тому у 1973 р. вступив до аспірантури при Всесоюзному НДІ сільськогосподарської мікробіології (м. Ленінград). Свою трудову діяльність В. П. Патика розпочав в Інституті мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного НАН України. У 1971—1980 pp. працював науковцем в Українському НДІ сільськогосподарської мікробіології УААН (м. Чернігів), згодом очолював відділ ґрунтової мікробіології Південної частини СРСР Всесоюзного НДІ сільськогосподарської мікробіології, з 1991 р. — Південний філіал Інституту сільськогосподарської мікробіології УААН (м. Сімферополь, АР Крим), з 1997 р. — Інститут сільськогосподарської мікробіології УААН (м. Чернігів), а з 2000 р. — Інститут агроекології та біотехнології УААН (м. Київ). З 2005 р. працював професором кафедри біотехнології факультету екологічної безпеки Національного авіаційного університету, а з 2006 р. — завідувачем відділу фітопатогенних бактерій Інституту мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного НАН України. З 1975 р. наукову роботу успішно поєднував з педагогічною. Читав лекції в Чернігівському технологічному, Вінницькому національному аграрному, Національному авіаційному, Київському національному імені Тараса Шевченка університетах. В останньому читає курс лекцій з сільськогосподарської мікробіології і нині. Захистив кандидатську дисертацію, присвячену природі фітотоксичних речовин ґрунтових мікроорганізмів (1975). У 1992 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Роль азотфиксирующих микроорганизмов в повышении продуктивности сельскохозяйственных растений». У 1995 р. В. П. Патиці присвоєно вчене звання професора за спеціальністю мікробіологія. Наукові праці Володимира Пилиповича присвячено дослідженням в галузі екології, агроекології, біотехнології, ґрунтової мікробіології, біологічній азотфіксації та біологічній мобілізації фосфору ґрунту, мікробіологічному захисту рослин від шкідників та гризунів, селекції рослин на підвищення азотфіксуючого потенціалу тощо. Важливими є дослідження з розробки технологій виробництва та застосування мікробіологічних препаратів для живлення сільськогосподарських рослин та їхнього захисту від шкідників. З учнями і колегами розробив та впровадив у виробництво біопрепарати азотфіксуючих мікроорганізмів ризоагрін (діазофіт), ризоентерін, ризобофіт, агрофіл, анаризин та ін. Під його керівництвом у 2004 р. розроблено Державну концепцію, а згодом — Державну програму збалансованого (сталого) розвитку агросфери. В. П. Патика продовжує кращі традиції української школи мікробіологів: Л. Й. Рубенчика, В. Й. Білай, М. М. Підоплічка, О. О. Берестецького, К. І. Андріюк та інших, які пов'язані зі збереженням, зміцненням і розвитком української школи мікробіологів — фахівців у галузі ґрунтової мікробіології та мікробної біотехнології. У 1993 р. В. П. Патику було обрано членом-кореспондентом (землеробство), а в1995 р. — дійсним членом (академіком) УААН (сільськогосподарська мікробіологія). У 2005 р. обрано академіком Академії наук Вищої школи, є почесним професором Харківського національного аграрного університету, Уманського національного університету садівництва, Полтавської державної аграрної академії, отримав звання лауреатів Премії ім. Д. К. Заболотного НАН України, Державної премії України в галузі науки і техніки. Автор понад 600 наукових праць, низки оглядів, проблемних статей, 17 колективних монографій. Одержав 38 патентів і авторських свідоцтв. Під його керівництвом підготовлено 11 докторів та 17 кандидатів наук. В. П. Патика — засновник і головний редактор Бюлетеня Інституту сільськогосподарської мікробіології, «Агроекологічного журналу», член редакційних колегій провідних наукових журналів: «Мікробіологічний журнал», «Фізіологія і біохімія культурних рослин», «Вісник Харківського національного аграрного університету», серія Біологія, «Мікробіологія і біотехнологія» тощо; член спеціалізованих вчених рад Інституту мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного НАН України та Уманського національного університету садівництва; член секції комітету з державних премій України в галузі науки і техніки. |
3 октября 2013
ПАВЛО ОЛЕКСІЙОВИЧ КОШИЦЬКошиць (справжнє прізвище Порай-Кошиць) Павло Олексійович , російський і український оперний співак (тенор), народився 14(26) січня 1863 року в с. Кирилівка, тепер с. Шевченкове Звенигородського району Черкаської області. Закінчив Київську духовну семінарію У 1886 році навчався співу в Московській консерваторії (клас Ф. Комісаржевського), потім три роки вчився у Мілані. У1886-89 рр. – співав на оперних сценах Італії, Греції, Гватемали, Каталонії. У 1889-91 рр. – соліст Тифліської, 1891-93 рр. – Київської, 1893-1903 рр. – Великого театру в Москві. Володів досить сильним голосом металевого тембру, широкого діапазону, вокальною майстерністю і драматичним талантом. У концертах виконував романси П. Чайковського та М. Лисенка, народні пісні. У кінці 1890-х рр. Кошиць зірвав голос, після чого був переведений на другорядний репертуар, а потім звільнений з Великого театру. Деякий час займався приватною педагогічною діяльністю. Покінчив життя самогубством 2(15) березня 1904 року в Москві. Літ.: Лисенко І.М. Співаки України. Енциклопедичне видання / Іван Лисенко. – К. : Знання, 2012. – С. 284 – 285; Лисенко І. Трагедія співака // Музика. – 1995. - № 6. |
30 августа 2013
Оперна співачка родом із ЗвенигородщиниНіна Павлівна Кошиць (справжнє прізвище Порай-Кошиць) – російська та американська оперна співачка (сопрано), камерна співачка і педагог. Дочка Павла Кошиця. Народилася 17(29) січня 1892 року в селі Кирилівка, тепер с. Шевченкове Звенигородського району Черкаської області. Вокальну освіту здобула в Московській консерваторії. Удосконалювалась у Ф. Литвин в Парижі. У 1913-20 рр. – солістка Опери С. Зиміна в Москві (в 1917-18 рр. паралельно виступала в Маріїнській опері в Петрограді). У 1920 році разом з українською Республіканською капелою О. Кошиця виїхала за кордон. У 1921-24 рр. – солістка Чиказької опери. Виступала з великим успіхом також на оперних сценах Нью-Йорка, Філадельфії, Буенос-Айреса, Парижа, Брюсселя, Амстердама, Риги, Вільно, Стокгольма, Ніцци, Сан-Ремо та ін. У 30-х рр.. – солістка оперного театру в Лос-Анджелесі. Володіла сильним, рівним голосом ніжного тембру, витонченим художнім смаком, мала яскраву сценічну зовнішність. Н.П. Кошиць – одна з найвидатніших камерних співачок XX століття. Виступала з симфонічними оркестрами О. Зілоті і С. Кусевицького. Концертувала в Петербурзі, Москві, Києві, багатьох містах США, Франції та ін. Їй акомпанували Рахманінов, Глазунов, Гречанінов. Камерний репертуар включав твори Глинки, Мусоргського, Бородіна, Даргомижського, Балакірєва, Римського-Корсакова та ін. Її творчість високо цінували Астаф’єв, Литвин, Прокоф’єв. Свої твори прсвячували співачці Рахманінов, Метнер, Прокоф’єв. Ніна Кошиць – автор кількох романсів на слова Буніна, Надсона, які вона виконувала у своїх концертах. У Голлівуді, де співачка жила останні роки, вона вела педагогічну діяльність, знімалася у звукових фільмах. Померла Ніна Павлівна Кошиць 14 травня 1965 року в м. Санта-Анна (США). Літ.: Лисенко І.М. Співаки України. Енциклопедичне видання / Іван Лисенко. – К. : Знання, 2012. – С. 283 – 284. |
29 августа 2013
|
До 200-річчя Кобзаря ОТОЧЕННЯ ШЕВЧЕНКА Що ж то був за чоловік, який розпоряджався долею Тараса Шевченка близько десяти років? Сучасники залишили про Павла Васильовича дуже суперечливі свідчення. Так, художник, професор Петербурзької академії мистецтв Карл Брюллов (1799-1852) назвав Енгельгардта «амфібією» і «свинею в торжковських черевиках». Маємо кілька згадок про карикатурні, «неаристократичні» вчинки ротмістра П. Енгельгардта, зокрема, коли пан «с остервенением выдрал его <Шевченко> за уши, надавал пощечины» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — С. 192). Схожі за інтонацією й висновки перекладача і письменника Олександра Кониського (1836-1900), який досліджував парубоцькі літа Тараса й в оцінці будь-якого з поміщиків, аристократів, чиновників, з якими стикався Шевченко, виходив з того, що все і всі були проти нужденного страждальника Тараса. У своєму дослідженні «Парубочий вік Т. Г. Шевченка до викупу з кріпацтва» про Павла Енгельгардта він писав: «Павло Енгельгардт був коли не зразок, так в усякому разі значний репрезентант тієї «мозаїки», що за нашого часу аж кишить по Україні. За батьків — ніби німець; віри — православної, з мови — або поляк, або француз, зі служби — «верноподданный» офіцер російський; звичаями космополіт — дука, пан; яко дідич — володар українських «душ» на українській землі; душею й поводженням з народом і взагалі з людьми, яких вважав нижче себе, — пиндючна «животина»… взагалі ж «пан як пан» (Див.: Кониський О. Парубочий вік Т. Г. Шевченка до викупу з кріпацтва, 1829–1838: Критико-біогр. нарис. — Львів, 1894. — С. 9). Свідчень про панів Енгельгардтів збереглося не багато. Василь Васильович (1755-1828), генерал-аншеф (найвищий генеральський чин) і сенатор, одержав 1791 року в спадок від свого дядька, князя Григорія Потьомкіна (1739-1791), володіння в Україні. 1792 року він тут і поселився, перед тим збудувавши маєтки в селах Будище й Вільшана. Був не одружений, але мав незаконну дружину (жила на правах коханки й за переказами була княжною). Народила п’ятеро позашлюбних дітей. Майбутній генерал викрав її з монастиря. В маєтку Енгельгардтів вона ніколи не жила: селилася десь поряд з конторою. В різний час мешкала у Вербівці, Будищах, Моринцях, Кирилівці. Тут і померла. Похована з північного боку сільської церкви, близько місця, де стоїть зараз пам’ятник Тарасові Шевченку. Пізніше один з її внуків напише: «Мати Павла Енгельгардта, Марія Осипівна, походила з польської дворянської родини. Спершу вийшла заміж за смоленського поміщика Івана Глінку (родина композитора Михайла Глінки), потім стала незаконною дружиною Василя Васильовича Енгельгардта. Її старший син Андрій був тяжко поранений 1807 року в битві при Фрідланді. На полі бою він сам собі відрізав ножем поранену ногу, встиг накласти жгут, зупинити кровотечу; згодом йому виготовили з кінської дубленої шкіри протез ноги. Вже на протезі воював з турками й французами (1812). Його портрет є в Ермітажі. Середній син Василь Васильович — полковник, літератор, знайомий Пушкіна. Його дотепними висловами та епіграмами захоплювалася вся столиця. В його будинку в С.-Петербурзі тепер розміщується концертний зал імені М. Глінки. Найнепримітнішим з братів виявився Павло Енгельгардт. Він часто бував у селі, де народився й де похована його мати. Вихованець пажеського корпусу, в армії дослужився до ротмістра. В ранзі полковника 1832 року залишив військову службу, жив безтурботно. ...Від Павла Енгельгардта маєток у Будищах перейшов до його сина Петра, але жив той в основному в Санкт-Петербурзі (вулиця Мохова). Шевченка з ним познайомив весною 1858 року композитор, земляк із містечка Городище Семен Гулак-Артемовський (1813-1873). У «Журналі» поет тоді записав про «…весьма приличного юношу. Многое и многое пошевелилось в душе моей при встрече с сыном моего бывшего помещика» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. —Т. 5. — К., 2003. — С. 173). Палац у селі Будищах Звенигородського повіту був двоповерховим і розкішним (нині це тільки один поверх і визначення розкішний сприймається дуже умовно). Але збереглися малюнки внучки тутешнього лісничого — Віри Опанасівни Кирпотенко, яка народилася 1902 року. Дівчинкою бувала в маєтку та покоях, товаришувала з дітьми останньої власниці Будищ Наталії Петрівни Масаковської-Енгельгардт (згадують, що останні з родини Енгельгардтів вибиралися з України вже на початку 1920-х). І все ж розповімо детальніше про самого Павла Васильовича Енгельгардта і про те, як складалися його стосунки з «козачком» Тарасом. Народився російський дворянин швейцарського походження, представник розгалуженого роду Енгельгардтів Павло 5 лютого 1798 року. Коли йому виповнилося десять, «…государь император высочайше повелеть соизволил действительного тайного советника Энгельгардта сына Павла определить ко двору его императорского величества пажем с отпуском в дом родителя до окончания наук» (Тихонова А. Род Энгельгардтов в истории России XVII–XX вв. — Смоленск: СГПУ, 2001. — С. 36). Юнак закінчив «корпус» на початку 1818 року й 23 березня був зарахований прапорщиком до Казанського драгунського полку. Служити в провінційному війську синові найбагатших з вельмож не хотілося, і 6 березня 1819 року височайшим наказом його перевели до лейб-гвардії Уланського полку «с переименованием в корнеты» (Там само). Проясень. Назва полку, в якому служив Павло Енгельгардт, потребує уточнень. У повісті Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» читаємо: «Степан Осипович Прехтель был когда-то штаб-лекарем в Курляндском драгунском, теперь Уланском, полку». Відзначена Тарасом «подробиця» прикметна: після вступу на престол Миколи І відбулися зміни в російській армії, особливо в кінноті, більшість драгунських полків були перейменовані на «уланські», солдатів і офіцерів перевдягнуто в нову форму. Серед «реорганізованих» перебував і Курляндський драгунський полк, який 6 жовтня 1827 року дістав назву «Курляндського уланського». (Див.: Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т.4. — К., 2003. — С. 303). Павло прослужив у полку два роки. Вже з 23 листопада 1821 року, не йдучи у відставку зі служби в полку, був призначений ад’ютантом віленського генерал-губернатора, генерала Олександра Римського-Корсакова, а 14 червня 1822 року Павло Васильович «производится» в поручики «…с оставлением в прежней должности» ад’ютанта. На той час сини заможних батьків ніколи не служили в полках, а влаштовувалися ад’ютантами до високих начальників. З 16-ти ротмістрів Уланського полку тільки восьмеро служили на передовій діючої армії, а з 28-ми штаб-ротмістрів тільки семеро були «в комплекті», тобто в полку, решта, «сверхкомплектные», служили, як і Павло Енгельгардт, ад’ютантами при високих особах. У 1825 (за іншими даними — в 1827) році Павло одружився з баронесою Софією, представницею прибалтійської гілки його роду. Шлюб було зареєстровано в метричній книзі полку, крім того, відповідний запис зроблено в генеалогічній книзі Енгельгардтів. Рік 1828 приніс у родину одночасно і щастя, і горе. У подружжя народився первісток, а 12 травня відійшов у вічність батько Павла, Василь Васильович. Обидві ці події обумовили появу в домі «козачка Тараса». Саме в цей час Шевченко з Кирилівки потрапляє в панські покої. За однією з версій обслугу для сина виділив Енгельгардт-старший. Допоки Павло був нежонатим, він міг обходитися денщиком, коли ж одружився й став батьком і власником маєтків та обширних земель, виникла потреба в кухарках, лакеях, служницях. Інші відомості отримуємо вже від самого Шевченка. В «Автобіографії» Тарас Григорович писав: «Помещику, Павлу Васильевичу Энгельгардту, только что наследовавшему достояние побочного отца своего, понадобился расторопный мальчик, и оборванный школяр-бродяга попал прямо в тиковую куртку, в такие же шаровары и наконец в комнатные казачки». Отже, цілком можливо, що свою службу в пана Тарас розпочав уже після смерті старого Енгельгардта, тоді, коли Павлові зосталося «…недвижимого имения на сумму — 3.200.000 рублей, движимого в банковых билетах — 109.000 рублей, в закладных, заемн. обяз. и расписках — 6.500.000 рублей» і він став одним із найбагатших людей Російської імперії (Див.: Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — С.192). Чим же займався Тарас у панському маєтку? Якими були його обов’язки? Хлопці, яких набирали як прислугу, мали стати кучерами, конторниками, кухарями. Але серед них повинен був знайтися й «покоєвий маляр». І він знайшовся. Очевидно, саме юного Шевченка брали як «кiмнатного живописця». Однак молодий гвардійський офіцер Павло Енгельгардт не відразу признав те мистецьке право Шевченка «рисовать». Пан довго тримав хлопця серед «двірні»: попервах кріпак носив дрова, чистив і мив посуд, прибирав кімнати, порався на городі, був кухарчуком. Потім Шевченка було призначено хатнім козачком. Набагато пізніше Шевченко згадував, що в його обов’язки входило «подавати люльку чи стакан і стояти непомітним істуканом поряд крісла». Однак не всім розповідям Тараса Шевченка слід вірити беззастережно. Насправді ж козачок — це хлопець для доручень, наближена особа, яка користувалася певними привілеями. Зазвичай в панів таких слуг було небагато: козачок і дівчина — для «побігеньок» при пані. Як би то не було, а десять років, з 1828-го до 22 квітня 1838-го року, Шевченко залишався Енгельгардтовим кріпаком. Аж поки не була складена й підписана «відпускна». Шлях до волі був для Тараса нелегким, і про нього варто сказати. Деякі факти тривалої «епопеї» викуплення Шевченка знаходимо в його ж повісті «Художник». Зокрема, там описано візит Карла Брюллова до Павла Енгельгардта і його враження від цієї зустрічі: «Я видел немало на своем веку разного разбора русских помещиков: и богатых, и средней руки, и хуторян. Видел даже таких, которые постоянно живут во Франции и в Англии и с восторгом говорят о благосостоянии тамошних фермеров и мужиков, а у себя дома последнюю овцу у мужика грабят. Видел я много оригиналов в этом роде. Но такого оригинала, русского человека, который бы грубо принял у себя в доме К. Брюллова, не видал» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 4. — К., 2003. — С. 134). Прізвище «великого Карла», яке гриміло в Санкт-Петербурзі, нічого не значило для «гвардійського офіцера», і той відправив знаного художника ні з чим. Пішов на поклін до Павла Енгельгардта просити за Шевченка й дипломатичніший академік Академії мистецтв Олексій Венеціанов (1780-1847), його розповідь про візит передано в «Художнику» так: «Помещик как помещик! Правда, он меня с час продержал в передней. Ну, да это уж у них обычай такой. Сначала я повел о просвещении вообще и о филантропии в особенности. Он молча долго меня слушал со вниманием и наконец прервал: «Да вы скажите прямо, просто, чего вы хотите от меня с вашим Брюлловым? Одолжил он меня вчера. Это настоящий американский дикарь!». И он громко захохотал. Я было сконфузился, но вскоре оправился и хладнокровно, просто объяснил ему дело. «Вот так бы давно сказали. А то филантропия! Какая тут филантропия! Деньги, и больше ничего! — прибавил он самодовольно. — Так вы хотите знать решительную цену. Так ли я вас понял?». Я ответил: «Действительно так». — «Так вот же вам моя решительная цена: 2500 рублей! Согласны?». — «Согласен», — отвечал я. «Он — человек ремесленный, — продолжал он, — при доме необходимый». И еще что-то хотел он говорить. Но я поклонился и вышел. И вот я перед вами, — прибавил старик, улыбаясь» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 4. — К., 2003. — С. 135). Як відомо, Павло Енгельгардт зажадав за «волю» кріпака Тараса Шевченка 2500 рублів. Щоб їх зібрати, Карл Брюллов написав портрет поета Василя Жуковського (1783-1852), який розіграли 26 квітня 1838 року в лотерею, долучивши до цієї справи навіть членів царської родини. Імператриця Олександра Федорівна пожертвувала 400 рублів, спадкоємець престолу Олександр Миколайович і велика княгиня Олена Павлівна — по 300, решту грошей доплатили гості. І вже за тиждень Павло Енгельгардт документально засвідчив, що «…отпустил на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству» (Шевченко Т. Матеріали та документи до біографії. — К., 1975. — С. 22). Продаж Тараса Шевченка був найвигіднішою оборудкою поміщика. Енгельгардти в Санкт-Петербурзі мешкали в просторому дерев’яному будинку в Саперному провулку, 19. За гроші від продажу талановитого кріпака поміщик придбав у тому ж провулку триповерховий палац на 17 вікон. Це був чи не перший і єдиний кам’яний будинок № 10 у провулку. У дворі містилися двоповерхові службові флігелі, зокрема стайня, радував великий сад. Павло Енгельгардт здавав квартири в оренду, тому дім мав статус «прибуткового». В автобіографії Кобзаря, у повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Художник» є епізоди, за якими неодмінно ми впізнаємо Василя, Павла, Софію Енгельгардтів і факти з їхнього життя. Залишив нам Тарас Шевченко у спадок і портрет свого пана. Проясень. «Портрет П. В. Енгельгардта» виконаний у жанрі поширеного на той час акварельного портрета-мініатюри. Зіставлення з іншим достеменним зображенням поміщика підтвердили, що на портреті саме він, Павло Васильович Енгельгардт. Ні підпис автора, ні датування твору не викликають жодних сумнівів: «Портрет П. В. Енгельгардта. Акварель. 1833». Протягом тривалого часу портрет зберігався в колекції сина Павла, Василя Павловича Енгельгардта. Наступні місця зберігання були такими: на початку 1910-х — у І. Є. Цвєткова; з 1924 — державна Третьяковська галерея (Москва); з 1929 — Інститут Тараса Шевченка Наркомосу УРСР; з 1932 — Галерея картин Т. Г. Шевченка (Харків); з 1940 — Центральний музей Т. Г. Шевченка (Київ); з 1948 — Державний музей Т. Г. Шевченка (нині — Національний музей Тараса Шевченка). Про Павла Енгельгардта блискуче написав й Олександр Кониський, автор неперевершеного, може, й досі життєпису про Тараса Шевченка. Він був «…коли не зразок, так в усякому разі значний репрезентант тієї «мозаїки», що за нашого часу аж кишить по Україні. І ось така людина вирішувала, як жити і що робити Шевченкові — чи загине талант Тараса, його сонячний хист поета, а чи він розвиватиметься»... (Див.: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. Твори у 2-х т. — Т. 1. — Львів, 1898. — С. 98). Помер Павло Енгельгардт 30 грудня 1849 року, могила загубилася на одному з кладовищ Санкт-Петербурга. А на Черкащинi вiд маєтку Енгельгардта вціліла будiвля лiтньої дачi, примiщення, де працювали управитель i челядь, винний льох. Збереглися два дуби, яким близько 600 i 800 рокiв. І спомин… …Здавалося б, можемо зробити висновок, що характерними рисами цього поміщика були обмеженість, брутальність й суворе поводження з кріпаками. І все ж таки саме Павло Енгельгардт продав Шевченкові «волю», саме в його домі Тарас вчився й робив перші кроки в поезії та живописі, і, можливо, саме він першим зрозумів — свідомо чи ні, що цей хлопчина в майбутньому буде таки чогось вартий. Хто знає, а може, це — Тарасова доля? Віктор ЖАДЬКО, письменник, публіцист * * * СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ Кониський Я. Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя. – К., 1991. – 603 с.; Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. – К., 1985. – 343 с.; Новицький О. Тарас Шевченко як маляр. – № 38. – Львів; Москва, 1914. – С. 40; Тарас Шевченко. Документи та матеріали бібліографії. 1814-1861. – К., 1982. – 432 с. Фото автора та малюнки П. Енгельгардта із книги А. Непокупного «Балтійські зорі Тараса. Литва в житті і творчості Т. Г. Шевченка». |
16 августа 2013
|
Церква Свято-Богословська. Коли була збудована в селі перша церква – невідомо. Як видно з опису Смілянського деканату за 1741-1746 роки, вже в 1736 році в селі було збудовано церкву на місці попередньої. Тоді священиком був Даніїл Пахомієвич, посвячений 15 липня 1722 року в Переяславі. Отже, перша церква в Керелівці (Шевченковому), могла бути збудована вже в другій половині XVTI століття. У1792 році в селі було збудовано нову дерев’яну церкву. Вона належала до 3-го класу, землі мала 49 десятин. У 80-х роках ХГХ століття парафія церкви налічувала 1573 чоловіки , 1609жінок. У церковнопарафіяльній школі навчалося 42 учні, в тому числі 8 дівчат. До парафії були приписані цвинтарні каплиці в хуторах Боровикове, Таранухів та Івасів. Наприкінці другої половини XIX століття в селі було зведено ще одну церкву, освячену на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Обидві церкви були поруйновані. З 1989 року громада села починає дбати про відновлення культових споруд. За підтримки благодійників з Клівленда, Дрогобиччини та Бориславщини, фермера М. О. Куценка за проектом американського архітектора Зоріяна Городиського в селі Шевченковому зведено новий Свято-Богословський храм. Його освячено 9 жовтня 1998 року. У центрі села будується другий – Свято-Богородичний храм. |
13 августа 2013
|
Пилипенко Анатолій Терентійович (*3 травня 1914 — †20 червня 1993) — український хімік-аналітик, академік АН УРСР, доктор хімічних наук, завідувач кафедри хімії і аналізу рідкісних елементів (1961—1975), декан хімічного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Усе своє життя присвятив науці Анатолій Терентійович Пилипенко – академік НАН України, доктор хімічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, відомий учений у галузі аналітичної хімії та хімії комплексних сполук. Роботи А. Пилипенка та очолюваної ним школи хіміків-аналітиків сприяли тому, що Україна посіла одне з провідних місць у галузі спектрофотометричних, люмінесцентних та інших методів аналізу. У колі постійних інтересів Анатолія Терентійовича знаходилися проблеми захисту водного басейну України від забруднення техногенними відходами... Учений займався такими важливими проблемами, як створення замкнутих циклів водопостачання в промисловості, розробка технології комплексної переробки шахтних вод [1]. Анатолій Терентійович Пилипенко народився 3 травня 1914 р. в с. Шевченкове (колишня Кирилівка) Звенигородського району Черкаської області в селянській родині. Після навчання у школі 1931 р. вступив на хімічний факультет Київського політехнічного інституту, успішно закінчив його і 1936 р. почав навчатися в аспірантурі на кафедрі аналітичної хімії. І вже через три роки йому було присуджено учений ступінь кандидата хімічних наук. З 1939 року вчений працював у Київському технологічному інституті силікатів. Його наукова діяльність перервалася через хворобу, а в 1944 р. він добровольцем пішов на фронт. Свою наукову діяльність у післявоєнні роки Анатолій Терентійович продовжив на кафедрі аналітичної хімії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, керівником якої був академік А. Бабко – талановитий учений, який створив в Україні велику школу хіміків аналітиків. Захистивши у 1960 р. докторську дисертацію, А. Т. Пилипенко став професором цієї кафедри. У 1968 р. учений очолив відділ теоретичної хімії в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР, а в наступному році його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР. З 1976 р. А. Пилипенко – директор Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А. Уманського АН УРСР та завідувач відділу аналітичної хімії інституту. У цьому ж році він став академіком АН УРСР. А.Т. Пилипенко віддав багато сил та енергії науковій та науково-організаційній роботі в галузі охорони та раціонального використання водних ресурсів. До кінця життя він керував виконанням аналітичної частини державних програм «Чиста вода» та «Питна вода», брав активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії, багато разів бував у Прип’яті, вирішував нагальні питання, пов’язані з очисткою води. У творчому доробку А.Т. Пилипенка – більше 1000 робіт. Він автор та співавтор 19 монографій, підручників, довідників. Під керівництвом ученого були успішно захищені 69 кандидатських та 5 докторських дисертацій. Його учні працюють у багатьох установах нашої країни та за її межами. Завдяки зусиллям професора А. Пилипенка у 1979 р. створено журнал «Хімія та технологія води». Також він був членом редколегій інших наукових журналів, за його підручниками навчалося і продовжує навчатися не одне покоління студентів хімічного та біохімічного факультетів. |
22 июля 2013
|
Біографія Людмила Дядченко народилась 2 серпня 1988 року у селі Шевченкове Звенигородського району Черкаської області. Закінчивши школу із золотою медаллю, вступила до Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Здобула спеціальність магістра літературної творчості (2012). Літературна діяльність Перші добірки віршів з'явились у журналі «Однокласник» (2007), газеті «Молодий журналіст» (2006), альманасі «Святий Володимир» (2007). Перший зрілий дебют («Дихання метеликів»), що привернув увагу критиків, відбувся на сторінках часопису «Сучасність» (№ 4, 2010), потому — в «Українській літературній газеті» добірка «Кого ти понесеш на цих мечах» (№ 9, 2010) та журналі «Кур'єр Кривбасу» — «Це танцюють ельфи» (№ 254-255, 2011). У лютому 2010 р. отримує відзнаку у номінації «Відкриття року» на «Сліва-фесті», а в жовтні того ж року стає лауреатом літературного фестивалю «Ноосфера». У серпні 2011 р. у видавництві «Зелений пес» виходить перша поетична збірка Л.Дядченко «Плата за доступ» в поетичній серії «Зона Овідія». Того ж року твори Дядченко включені до сміливої антології «Ніч Еротичної Поезії». З вересня 2011 р. — член Асоціації українських письменників. У грудні на сайті «Літакцент» Сергій Жадан назвав «Плату за доступ» — дебютом року. 3 квітня 2012 року стає лауреатом Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара за збірку поезій «Плата за доступ». Джерела Дзеркало тижня, № 41, 12-18 листопада 2011 р. // «Книжка року» з точки зору рейтингу. — с.16 Григорій Штонь. Тектоніка любові // Українська літературна газета, № 26, 30 грудня 2011 р. |
9 июля 2013
|
Біографія Народився 25 вересня (7 жовтня) 1869 року в селі Кирилівці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер село Шевченкове Звенигородського району Черкаської області). В 1884—1889 роках вчився в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, 1889—1894 роках — в Петербурзькій академії мистецтв. Від 1895 року викладав живопис і рисунок в Київській рисувальній школі. Помер 25 травня 1921 року. Творчість Малював пейзажі, серед яких мотиви Кирилівки, та портрети: «Зустріч променів», 1884; «Левада», «Портрет дівчинки», 1892, та інші. Багато малюнків Дядченко виконав аквареллю та кольоровими олівцями. «Подвір'я» «Портрет дівчинки» Пам'ять В 1971 році на будинку по вулиці Андріївський узвіз, 15 (Замок Річарда), де з 1909 по 1921 рік жив і працював художник встановлено меморіальну дошку (граніт, архітектор В. П. Лоботинський)[1]. В Музеї Однієї Вулиці демонструються роботи художника, написані в Замку Річарда. Примітки ? Київ: Енциклопедичний довідник / За редакцією Кудрицкого А. В. — К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл. Література Українська Радянська Енциклопедія. — 2-е видання. — Т. 3. — Київ, 1979. — С. 505. Джерела www.dyadchenko.com |
9 июля 2013
|
Розташоване за 22 км від районного центру — міста Звенигородки та за 35 км від залізничної станції Городище на лінії Київ — Дніпропетровськ. Село розташоване на вододілі рік Вільшанки, яка впадає у Дніпро, та Гнилого Тікича, води якого течуть до Південного Бугу. Територія Шевченкового заселялася з давніх-давен. Про це свідчать виявлені поблизу села кургани скіфських часів.Зміст [показати] Історія[ред.] Перша згадка про Керелівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року. На карті України складеній в середині 17 століття французьким інженером Бопланом між Вільшаною і Лисянкою зазначені «Керелів ліс» і поселення. Поблизу з південного сходу на північний захід пролягав Чорний шлях. До наших днів дійшло кілька переказів про засновника села. Одна з легенд розповідає, що був козак Кирило, який першим оселився на узліссі біля річки. Місце було зручне, з усіх сторін захищене лісами і пагорбами. Поруч почали селитися інші люди, так утворилося поселення. За адміністративним поділом 16 століття село входило Брацлавського повіту. 18 століття[ред.] Заселення його проходило досить швидко. На початку 18 століття більшість земель Смілянського повіту, до якого належала Керелівка, була власністю польських магнатів Яблоновських. [4] З 1741 року тут уже налічувалося 130 дворів та понад 900 жителів. [5] Деякий час селом володіли польські князі Любомирські. Потім Кирилівку, Моринці, Вільшану та чимало інших сіл купив князь Потьомкін. 1768 року, під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою Коліївщина, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Керелівки та сусідньої Тарасівки. 19 століття[ред.] Батьківська хата Т.Г.Шевченко Після приєднання Правобережної України до Росії, Керелівка ввійшла Звенигородського повіту і разом із навколишніми селами дісталася генерал-губернаторові псковському і смоленському В. В. Енгельгардту, а з 1828 року — його сину Павлу, в якого Тарас Шевченко служив козачком. Поміщик був повним господарем кріпаків. У селі й донині живуть нащадки російської сім'ї Соколових, яку Енгельгардт виміняв за породисту собаку. Аж із Смоленщини був вивезений досвічений коваль Єгор Соколов із сином Ярофеєм. [6] На початку 19 століття у поміщицькому маєтку працювало 68 дворових слуг, значна частина яких прибула з російських губерній. Щотижня селяни мали працювати по три дні на панщині, щороку здавати панові 2 — 5 курей, платити податки. На 1845 рік в усіх кирилівських маєтках, до яких належало ще декілька навколишніх сіл, з 1520-ти дворів налічувалося тяглових 203, піших — 1038, огородників — 137, бобилів — 142. Усі селянські двори мали 132 коней, в той час як поміщик — 200. [7] 1848 року в Кирилівці сталося заворушення. Кріпаки відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора. У списку бунтарів визначено організаторів — С. Боровиченка та братів Гнатенків. [8] За офіційними даними в 1852 році в селі проживало 2973 ревізійних душ. [9] Про важку долю кріпаків Т. Г. Шевченко розповідає у своєму вірші «І виріс я на чужині», написаному в роки свого заслання: …Страх погано У тім хорошому селі: Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур'яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!… В 1855 році син Павла Енгельгардта збанкротував і продав свій маєток Е. Фліорковському. На цей час тут було 5508 десятин землі, існували винокуренний і цегельний заводи. Підприємства були невеликі, кустарні. Винокуренний завод мав потужність 250 пудів добового затору і існував до 70-х років 19 століття. В 1860 році в селі відкрито парафіяльну школу, в якій навчалися 34 хлопчики. [10] На час реформи 1861 року у 476 дворах Кирилівки проживало 1190 ревізійних душ. Після реформи у борги потрапив і Фліорковський. 1871 року він продав маєток графу Воронцову за 155 тисяч карбованців. У 1880 році власником маєтку став український підприємець Михайло Іванович Терещенко. Основна маса селян була неписьменною. 1882 року українофіли-ліберали — професор Київського університету О. Ф. Кістяківський та інші спробували на пожертвування відкрити в селі двокласну школу. Справа тянулась три роки, але міністр внутрішніх справ заборонив її відкривати. [11] Тільки 1896 року почала вона працювати, але навчались у ній діти заможніх селян і духівництва. При ній було створено хоровий колектив, який у своєму репертуарі мав багато народних пісень, виконував твори Т. Г. Шевченка. Для бідняків двокласна і чотирикласна (відкрита у 1911 році) школи були недоступні через високу плату за навчання. [12] 20 століття[ред.] Стара Кирилівка. Фото 1912 року. На початку 20-го століття у селі діяли 12 вітряків, 3 торгівельні лавки. У маєтку поміщика було 3 095 десятин землі, лише в основній кирилівській економії працювали 50 наймитів. Селянам належало 2236 десятин землі. [13] На кожну з 868 сімей, які складалися з 8 — 12 чоловік, припадало по 2 — 2,5 десятини. [14]Всі непридатні землі належали селянам. Навесні 1905 року в Кирилівці почалися масові виступи селян. Коли прйшов час проривати буряки, полільниці відмовилися йти на роботу до поміщика. На початку другої половини травня натовп у кількості 700 чоловік прийшов до економії. Люди випрягали коней і волів, припинили роботу. 24 травня зібралося близько 1000 чоловік, співали «Марсельєзу» та інші революційні пісні. Незабаром до села прибув ескадрон Переволочиського полку, викликаний для розправи з непокірними. Заворушення продовжувались і в наступні роки. В 1908 році в селі на місці хати батьків Т.Шевченка встановили млинове колесо з написом «Тут була хата Т. Г. Шевченка», а в 1914 селяни посадили пам'ятний дуб на садибі Тарасового брата Йосипа. Того ж року на гроші, зібрані діячами культури Києва, в тому числі письменником І.С. Нечуєм-Левицьким і студентською молоддю, викуплено садибу батьків Шевченка. Вона стала доступною для багатьох відвідувачів, що вже тоді прибували сюди з різних місць. [15] У роки столипінської реформи поглибилося класове розшарування на селі. Через безземелля на початку 20-го століття до Казахстану і Сибіру виїнало 40 сімей. За даними 1912 року з 791 двора 162 володіли до 1 десятини землі, 427 господарств від 1 до 3 десятин. 306 господарств не мали робочої худоби, а 242 були без реманенту. [16] З початком Першої світової війни близько 500 жителів села було мобілізовано, майже сто із них загинули. Громадянська війна[ред.] Життя села та околиці в період національно-визвольних змагань, становлення та діяльності українських урядів, є майже недослідженим. Невідомі також політичні настрої селян, їх участь у суспільно-політичних процесах які відбувалися в Центральній Україні. З історії села, написаної в часи радянської влади, відомо, що на початку лютого 1918 року в Кирилівці встановлено Радянську владу[17], що аж ніяк не може відповідати дійсності. За цією ж історією в березні село було окуповане австро-німецькими військами а у першій подовині лютого 1919 року село захопили частини 6-го і 7-го Сумських полків Червоної Армії. Наприкінці серпня 1919 року в село війшли війська генерала Денікіна. 2 січня 1920 року селом заволоділи частини 45-ї дивізії Червоної армії.[18] 26 січня 1920 року у село увішла Волинська дивізія Армії УНР, що перебувала у Першому зимовому поході. 28 січня відбулася урочиста панахида коло пам'ятника Т. Г. Шевченка з військовим парадом у присутності великої кількості населення. Було зформовано кінний імені гетьмана Івана Мазепи полк.[19] Перші роки радянської влади[ред.] На початку 1921 року Кирилівка стала волосним центром. Восени 1922 року кирилівські бідняки організували три артілі: Першу Демківську, «Колосок» та ім. Карла Маркса. Перша Демківська об'єднувала 10 родин і мала 35 десятин землі, «Колосок» — 68, ім. Карла Маркса — 59 десятин. У 1925 році остання злилася з Першою Демківською. 1925 року всі артілі об'єднували 29 господарств, мали 172 десятини землі, 6 плугів, 13 борін, 2 сівалки, молотарку, 46 голів великої рогатої худоби. На той час в Кирилівці налічувалося 1453 двори, з них 42 заможніх, 234 середняцьких, 1177 бідняцьких, які володіли 4360 десятинами землі. 97 чоловік займалося ремеслом. Протягом 20-х років помітні зрушення відбулися в галузі народної освіти. Для дітей бідняків товариство «Кобзар» відкрило літню школу, яка працювала з 15 квітня по 15 жовтня. Крім основних наук, вивчалось столярство і чоботарство. Створене за ініціативою інтелігенції села товариство «Кобзар» займалось також впорядкуванням садиби Шевченка, спорудженням його пам'ятника. Вищепочаткову школу (колишню чотирикласну) з вересня 1920-го року перетворено в єдину трудову семирічну школу. 1918 року в селі відкрито вчительську семінарію, яка з серпня 1920 року почала називатися педшколою, а з 1922 року — педкурсами ім. Т. Г. Шевченко. В педшколі навчалося понад 150 учнів. Одночасно з нею працювала соціально-економічна школа, пізніше ці навчальні заклади об'єдналися. При школах працювали музичний і драматичний гуртки, хоровий колектив, що налічував 55 співаків. У 1923 році педшколу переведено до м. Корсуня, а в її приміщенні відкрито загальноосвітню семирічну школу та сільський клуб. погруддя Кобзаря У березні 1924 року, на відзнак 110-х роковин з дня народження Т. Г. Шевченка на садибі його батьків встановлено погруддя Кобзаря. Протягом 1928 — 1929 років в Кирилівці, крім існуючих двох артілей створено 5 ТСОЗів, які восени 1929 року об'єдналися в колгосп «Червоний партизан». До нього ввійшло 1080 господарств. В цьому ж році на пустирі було упорядковано парк. Протягом наступних двох років побудовано 4 зерносховища і стайні, закладено молодий фруктовий сад, плодорозсадник. 11 березня 1929 року на засіданні райвиконкому і сільської ради за участю голови ВУЦВКу Г.І.Петровського було прийнято рішення про перейменування села з Кирилівки у Шевченкове.[20] В 1931 році в селі відкрито гідромеліоративний технікум. У 1932 році від «Червоного партизана» відокремилась артіль «Ударник», а 1934-го — ім. Якіра (згодом «Червона Зірка»). 1934 року у господарстві «Червоний партизан» налічувалося 125 коней, 80 голів великої рогатої худоби, 165 свиней. Також в 1932 році в центрі села споруджено новий корпус сільськогосподарського технікуму. На той час це була перша в республіці школа, яка ставила за мету підготовити фахівців колгоспного виробництва. В селі працювала середня, семирічна та початкова школи, де 1000 дітей навчали 44 вчителі. З 1935 року на садибі Т. Г. Шевченко розгорнулося будівництво літературно-меморіального музею, яке закінчилося 1939 року. За 1938 рік в селі було побудовано понад сто нових будівель. У житла та шкільні приміщення, установи проведено електроенергію. В передвоєнні часи шевченківські колгоспи мали 3542 га землі, 9 автомашин, 20 жаток, комбайн, 235 голів великої рогатої худоби, 358 коней, 507 свиней. Друга світова війна[ред.] обеліск Слави В липні 1941 року село було окуповане німецькими військами. Село було знову перейменоване у Кирилівку. Понад 500 мешканців села відправлено до Німеччини. В ніч на 1 лютого 1944 року село Шевченкове визволили частини 180-ї стрілецької дивізії 2-го Українського фронту. [21] В селі перебував штаб 2-го Українського фронту на чолі з генералом армії І.С. Конєвим. На садибі, де розміщувався штаб, тепер встановлено пам'ятний монумент. 835 шевченківців воювали на фронтах Другої світової війни, 402 з них загинули, 256 нагороджені орденами і медалями СРСР. На пам'ять про їх подвиги в центрі села споруджено обеліск Слави. Повоєнні роки[ред.] З перших днів після визволення почала працювати лікарня. Відновили роботу середня і початкова школи, сільськогосподарський технікум, сільська бібліотека, музей Т. Г. Шевченка. У 1945 році зроблено перший післявоєнний випуск 10 класу, а в 1946-му — технікуму. 1951 року три шевченківські артілі об'єдналися в одну — ім. Щорса. В 1957 році у центрі села встановлено бронзовий монумент Т. Г. Шевченка (робота М. П. Олійника і М. К. Вронського). Поряд з пам'ятником споруджено будинок культури із залом на 650 місць, нові приміщення сільради, правління колгоспу, аптеки. Споруджено нові корпуса гідромеліоративного тухнікому, школи-інтернату. 1958 року в село від Ватутінської ТЕЦ проведено лінію електропередач. У березні 1963 року артіль ім. Щорса перейменовано в «Шевченківський край». За 1958—1970 роки в селі споруджено 25 капітальних приміщень ферм, гаражів, майстерень, будинків для тваринників, водонапірні башти, обладнано їх новими механізмами, підведено електроенергію. В 1971 році у колгоспі працювало 32 автомашини, 36 тракторів. 19 комбайнів. Станом на 1972 рік у селі працювала лікарня із стаціонаром на 50 ліжок, амбулаторія, фізіотерапевтичний кабінет, рентген кабінет, пологове відділення. Хворих обслуговувало 70 медичних працівників. В селі працювало дві загальноосвітні школи та школа-інтернат, де навчалося 1500 дітей. При середній школі з 1961 року працювала філія Звенигородської музичної школи. 5 бібліотек села мали загальний фонд у 50 тисяч книг. Сучасність[ред.] У селі функціонують Шевченківський навчально-виховний комплекс, до складу якого входять ЗОШ І-ІІІ ступенів та дошкільна установа «Тарасик», Шевченківська спеціалізована школа-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю Черкаської обласної ради та Шевченківський коледж Уманського державного університету, Будинок культури, (художні самодіяльні колективи носять почесне звання народних), дільнична лікарня, музей Т. Г. Шевченка, церква Іоана Богослова (УПЦ КП). Знак при в'їзді в село Знак при в'їзді в село Шевченківський сільскогосподарчий колледж Будинок культури сільська рада церква Персоналії[ред.] Тарас Шевченко Григорій Дядченко У Керелівці пройшли дитячі роки Тараса Шевченка. В селі народились: О. О. Білан — доктор технічних наук; Дядченко Григорій Кононович — художник-реаліст. Скляр Григорій Михайлович — Герой Радянського Союзу. Пилипенко Анатолій Терентійович — хімік-аналітик, академік АН УРСР, доктор хімічних наук, завідувач кафедри хімії і аналізу рідкісних елементів (1961–1975), декан хімічного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка. І. А. Шевченко — Заслужений учитель України; Г. П. Шевченко — Заслужений учитель України; М. П. Сокирко — композитор, хоровий диригент (сільський хор під його керівництвом славився по всій Україні); Б. К. Іщенко — вчитель, народознавець; М. І. Садова — Заслужений учитель України, кандидат педагогічних наук; В. І. Засідатель — поет, композитор; Л. Д. Терещенко — директор Шевченківської загальноосвітньої школи-інтернату, Заслужений вчитель України; С. М. Ткаченко — поет, член Національної спілки письменників України; В. П. Пономаренко — композитор, співак; А. О. Савченко — поет, художник, народний вчитель; Т. В. Гулак — режисер, співачка, очолювала драматичний гурток, працювала директором музею Т. Г. Шевченка; А. А. Різник- співак; М. М. Дойнеко — народний умілець, роботи якого відомі за межами України. Різниченко Федір Петрович — український художник. В. І. Бойко — декан географічного факультету Брестського національного університету ім. О. Пушкіна (м. Брест, Білорусія) М. С. Слободяник — завідувач кафедри неорганічної хімії, декан хімічного факультету КНУ ім. Т. Шевченка (1997–2007рр), д.х.н., проф., член-кореспондент НАН України. Джерела[ред.] Посилання[ред.] ? Показувати повністю ? Сайт Верховної Ради ? Український видавничий портал 'Хто є хто' ? maps.vlasenko.net(рос.) ? А. Я. Конисский. Жизнь украинского поета Т. Г. Шевченко. Одесса, 1898, стор.17. ? Л.Похилевич. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. стор. 401,402 ? Журнал «Радянська література», 1936, № 10, стор.172. ? Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, стор. 43 — 47. ? Т. Г. Шевченко в докуметах і матеріалах, стор. 55 — 58. ? Статистическое описание Киевской губернии, ч.2, СПб, 1852, стор.410. ? Киїівський облдержархів, ф. 2, оп. 174, спр.358, арк. 338. ? Журнал «Глобус», 1929, № 5, стор.74 ? Памятная книжка Киевского учебного округа на 1911-12 учебный год, ч.2. Київ, 1912, стор.376. ? Список населенных мест Киевской губернии. стор.704 — 705. ? Материалы о крестьянвком надельном землевладении, ч.1, стор. 27 — 28. ? Журнал «Нова громада», 1925. № 5—6, стор.2 ? Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор.118. ? Октябрская революция на Украине, стор. 639. ? И. Я. Чижов. Правда века, стор. 245, 250 — 252. ? Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 435. ? Газета «Радянська думка», 14 березня 1929 р. ? Корсунь-Шевченківська битва, стор. 230—231. Література[ред.] Портал «Черкащина» Шевченкове у Вікісловнику? Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989. Історія міст і сіл Української РСР. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР. Село Шевченкове — окраса України //Спільна справа. — 1997. — № 1. — С. 9-10. Бурій В. Тарас Шевченко / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2001. - 12 берез. - С. 2. Бурій В. До Тараса на сповідь / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 17 лип. - С. 4. Бурій В. До Тараса на сповідь: післяювілейні роздуми / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 1999. - 3 лип. - С. 4. Бурій В. Стежинами Тарасового дитинства / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 1999. - 13 лютого. Бурій В. Тарасовими шляхами / Валерій Бурій // Шевченків край. - 1989. - 27 червня. Бурій В. Сергій Ткаченко презентував антологію 'Слово про слово' / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2012. - 26 жовт. - С. 8. Бурій В. Штрихи до портрета сучасника: Сергієві Ткаченку - 45 / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2002. - 12 квіт. - С. 4. - (Особистості). Бурій В. Видатні вчені-хіміки: О.Р. Шуляченко, А.Т. Пилипенко / Валерій Бурій // Туристичні меридіани (Черкаси). - 2001. - жовт. - №5(13). - С. 4. Бурій В.Видатний учений-хімік [А.Т. Пилипенко] / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). - 1996. - 10 квітня. |
9 июля 2013
|
| Закрыть |
