Валерій Бурій

... Крилоньки стають не кволі

У школяриків – гусят.

Ступичненській нині школі

Вже, гай-гай, вісімдесят.

В ній іде робота плідна.

Все так юно вигляда.

Тому школа наша рідна

Буде вічно молода.

Влітку вікнами сумними

Десь вдивляється в світи.

В мріях завжди вона з ними,

Бо без учнів – не цвісти.

П’янко пахне матіола, -

Жаль, що літо утіка.

А проте, білява школа

Дуже осені чека!

Володимир Постолака

                         ГЕРБ  ШКОЛИ

 Герб школи є офіційним атрибутом самоврядування, невіддільна частина шкільної символіки. Автори герба: Бойко В.В. та Турло Н.С.

 Всі елементи в композиції герба взаємопов’язані, доповнюють один одного.

Розгорнута книга в основі герба відображає основне призначення школи – отримання міцних, різносторонніх знань. Над книгою зображена веселка, що символізує чисте, життєрадісне, щасливе дитинство. В центрі герба розміщена квітка – символ становлення особистості учня. Адже основне завдання школи – це формування всебічно розвиненої, здорової, морально-духовної, життєво-компетентної особистості, громадянина, професіонала. Обрамлює квітку пшеничне колосся- символ духовного і матеріального багатства держави, особистості. Вербова гілочка символізує шкільну дитячу організацію «Вербиченька».

В нижній частині герба зображено коровай на вишитому рушникові – символ життя, добробуту, гостинності. Нижче записаний рік будівництва школи.

                              ПРАПОР

Прапор – символ честі і згуртованості, символ вірності Батьківщині, ідеал добра і справедливості. Прапор школи являє собою прямокутне полотнище із співвідношенням сторін (2:3) жовтого кольору, що є частинкою державного прапора. Символізує справедливість, надію, оптимізм. Обрамлений прапор кольоровою каймою українського стилю.

ГІМН  ШКОЛИ

Гімн школи – слова і музика – несуть в собі ідею пошани і любові до рідної школи, яка дає знання, відкриває дорогу в доросле самостійне життя.

Слова і музика Володимира Постолаки

І

Ступичненська школо, квітни, молодій !

Все  буя  навколо,- серденько  радій !

Школа тоне  в  квітах,- рада  дітвора !

Солов’я  у  вітах чути  нам  з  двора !

Приспів:

   Кохана  школо, прийми  привіт !

Ми  тут  вчимося  багато  літ !

Ми  щиро  вдячні   Вам, вчителі,

І   Ступичненській  святій  землі.

ІІ

А  у  нас  уроки,- не  до  солов’їв!

Ще  настануть строки  до  річок , гаїв!

А  поки що  треба нам  знання  тверді,

Щоб  сягнути  неба, й  бути  впереді !

ІІІ

  Школа   нам  насправді крилоньки  дає,

Учить  служить  правді, сили  додає !

Гнеться  гілля  долу, знаєм, що  робить:

Ступичненську школу нам  плекать, любить !

  Історія школи нерозривно пов’язана з історією села, з історією України.

Поселення людей на місці с. Ступичне було вже 3-5тис. років тому.

Вперше про село згадується в документах у другій половині 18століття.

 « В 1776 р. Катерина ІІ призначила свого фаворита Григорія Олександровича Потьомкіна Новоросійським, Азовським і Астраханським генерал-губернатором. В 1783 р. нагороджує його титулом світлійшого князя Таврійського. Вороги Потьомкіна стали розповсюджувати плітки, що він веде справи в довірених йому губерніях дуже погано. Катерина вирішила перевірити, чи це правда, і на літо 1787р. призначила поїздку в Крим. Потьомкін раніше, уже в кінці 1786р., виїхав на південь і розгорнув кипучу діяльність по підготовці до зустрічі цариці. Заздалегідь спланували і декілька разів уточнили маршрут подорожі. Було визначено 76 станцій від Петербурга до Києва і 35 по губерніях, якими керував Потьомкін. Під його керівництвом проходило будівництво доріг, заселення пустих територій.»

  (С книги для чтения по истории с древнейших  времён до конца 18 века.

Антонов В. Ф., Москва « Просвещение» 1988г.)  

  З цього приводу існує легенда.

 « Побачивши красиву місцевість, де протікала невеличка річечка, князь вирішив до приїзду цариці заселити її. Він звелів побудувати тут сто печей- сто будинків і заселити в них сто пар переселенців. Від словосполучення «сто печей» і пішла назва села Ступичне.»

  Пізніше про село згадується у книзі Л. К. Похилевича 1864р.

 «Село при безіменній річці, яка впадає біля села Вікнено за 6 верст в річку Вербівець. Жителів обох статей  995.  З 1855 року належить Київському       громадянському губернатору, генерал-лейтенанту Павлу Івановичу Гессе, по купівлі від Адріана Лопухіна.

  Про назву села люди розповідають слідуюче: коли околиці належали ще до Смілянщини, то одного разу князь Любомирський, полюючи із своїми друзями в просторих лісах, похвалив це місце і забажав, щоб на ньому було село. Оточуючі його, вирішили виконати задум вельможі відразу. Вирубали, не гаючи часу, ліс, побудували церкву, сто будинків, сто печей в них, зібрали сто пар

молодих людей і, до повернення князя з полювання, приготували сто весіль. Звідси і назва села, дана блазнем князя.

 Церква Богородична, дерев’яна – землі має 51 десятину, невідомо в якому році побудована. В селі 378 дворів, жителів – 1760 чоловік. Головне заняття жителів – хліборобство. Відстань від повітового міста до села 30 верст (Звенигородський повіт). До найближчих залізничної станції – 23 версти, телеграфу і пошти (казенної) – 23 версти, пошти (земської) – 5 верст. В селі числиться землі – 3282 десятини, частина із них належить нащадкам генерала Миколи Васильовича Ісакова. Господарство в маєтку веде управляючий Віктор Сергійович Шпанов по трипільній системі, як і селяни. В центрі села на майдані церква. Неподалік од церкви чималий будинок, де живе у достатку піп Микола Коломойцев – «отець Миколай» зі своєю жінкою – «матушкою» Марією Андріївною. Довкола селянські хати, переважно під солом’яними стріхами, а край села, по той бік греблі, стоїть занедбаний панський будинок з флігелем у дворі. Велике подвір’я, а за ровом розкішний фруктовий сад на кілька десятин. Понад ровом липова алея, що відділяє панське подвір’я від саду. В селі є 2 кузні, 16 вітряних млинів, 2 запасні хлібні магазини, сільський  банк.»

(Зібрав Похилевич Л. К., в типографії Київсько- Печерської лаври, 1864р.)

 Розвиток промисловості вимагав хоч трохи освічених робітників, тому в селах  починають відкриватися церковно – парафіяльні школи, де вчили читати, писати, рахувати, співати релігійні пісні. Така церковно - приходська школа була і в селі Ступичне, побудована з попівського лісу під керівництвом Могили Дениса. Навчання велося російською та церковно – слов’янською мовами. Вчителював  дяк на  прізвище Химерик.

 Та згідно шкільної реформи 1863 року, почали відкриватися державні  міністерські початкові школи – одно- і двокласні народні училища, де вивчалося більше предметів. Так у Ступичному теж було таке училище.

 Колишній панський будинок  і двір було віддано під школу, флігель і десятину

саду -  для вчителів, а решта саду перейшла селянам. За навчання треба було платити 3 – 5 рублів на рік, що дорівнювало базарній ціні одного-двох пудів м’яса

 свинини, або одного– двох  відер молока. Тому не всі діти мали можливість  відвідувати школу і залишалися неписьменними.

 Незабаром в село прислали двадцятип’ятирічного педагога Івана Федотовича Цимбала. Народився він 3 листопада 1875 року в місті Черкаси у сім’ї кантоніста

(солдатського сина, від народження закріпленого за військовим відомством). Після закінчення початкової двокласної школи Іван Федотович став займатися самоосвітою. Йому вдалося екстерном скласти екзамени в Черкаській гімназії на звання вчителя народних шкіл. Деякий час працював на канцелярській роботі у Черкасах, потім в Управлінні залізниць у м. Смілі. Чотири роки працював у

с. Жидівська Гребля. А влітку 1900-го року він був направлений на посаду завідувача школи у с. Ступичне  Звенигородського повіту Київської губернії. За розпорядженням міністерства у цьому селі вирішено було відкрити двокласну школу – рівень навчання в наявній там церковно-парафіяльній школі викликав постійне нарікання селян. Іван Федотович  повинен був відремонтувати занедбаний панський будинок та флігель у найкоротший час, обладнати школу потрібним приладдям, щоб у вересні розпочати навчання. З властивою йому енергією і сумлінням Іван Федотович взявся до роботи. А в кінці серпня в Ступичне приїхала молода вчителька з чорним кучерявим волоссям і великими чорними очима. Лідія Йосипівна Волошина народилася 15 березня 1880 року в м. Смілі на Черкащині. Після закінчення курсу навчання в Києво – Фундуклеївській Маріїнській гімназії одержала диплом на звання домашньої вчительки. Рік була помічницею вчителя Довжицької народної школи Подільської губернії, а  влітку 1900-го її направили вчителювати у с. Ступичне.      

 У вересні в  шкільному будинку розпочалося навчання. Перші  три групи вела

Лідія Йосипівна Волошина, четверту і п’яту – Іван Федотович. Працювати було важко. Рятувало те, що авторитет вчителі мали величезний. Невдовзі закінчився ремонт флігеля і вчителі оселилися в ньому. Флігель складався з двох квартир з різними ходами: двокімнатна з кухнею для завідуючого і однокімнатна вчительці.

 Так минув рік. Спільність поглядів майже у всіх питаннях, велике кохання спричинили до того, що молоді люди вирішили одружитися. 16 вересня 1901р.

вони повінчалися у Яблунівській церкві біля Сміли, а весілля справили у батька Йосипа Петровича Волошина в Смілі, де народилася Лідія Йосипівна. Повернувшись до Ступичного, прорубали стіну, що розділяла їхні квартири і зажили спільним подружнім життям.

 Іван Федотович мав прекрасний слух. Він організував учнівський хор. А Лідія Йосипівна володіла чудовим голосом – ліричним сопрано. Вона допомагала розучувати з дітьми пісні.

Наближалось Різдво. Вчителі вирішили організувати у школі ялинку. З великою енергією готувались всі: вчителі і учні. Ще заздалегідь Іван Федотович почав розучувати з дітьми ялинкові пісні: «Елка, елка, прелесть – диво», пісню композитора Вебера «Что в свете милее охотничьей жизни» з опери « Чарівний стрілець», розучили декламації, поставили живі картини « Зима і весна», «День і ніч». А де взяти потрібні кошти? Трохи вклали своїх грошей, трохи зібрали батьки учнів.  У  Киселівці жили шестеро учнів, батьки яких працювали на цукроварні. Вони звернулись до директора заводу Брискмана і той виділив їм на ялинку якусь суму. На всі гроші купили ялинкові прикраси, свічки, бенгальські вогні, ласощі. А хтось вирубав і привіз гарну ялинку – струнку та високу, аж до стелі. Встелена білою ватою, немов снігом, срібними блискучими нитками вона сяяла і переливалась різнокольоровими казковими вогнями.

   Бажаючих поглянути на таке, нечуване доти диво, крім школярів, набилось вщерть і в кімнатах, і в коридорі, і під вікнами, і навколо будинку. Коли засвітили різнокольорові свічки на ялинці, присутні завмерли від здивування, а  як запалили

бенгальські вогні, від захвату перехопило подих.  Ніхто з селян не уявляв , що можливе таке диво. У чудовому концерті щасливі батьки серед учасників

пізнавали своїх дітей, ніби вперше їх бачили. Потім почалися танці довкола ялинки, співи, масові ігри. А хто з мешканців села не зміг побачити цього свята, був у розпачі, тому наступного вечора його довелося повторити. Всю зиму тільки й розмов  було, що про ялинку.

  Клубу, бібліотеки, читальні в той час не було. Крім церкви нікуди було піти. Вчителі почали міркувати, як заповнити цю прогалину. На грубій гілляці великої липи почепили гойдалку, купили крокет, зробили городки, і в неділю, і в святкові дні біля школи збиралась молодь, лунали жарти, сміх.

« Вчителі виховували народ не лише наукою, - пише Тетяна Цимбал, - а й прикладом власного життя. Селяни, зголоднілі за освітою, радо й охоче посунули до школи. Тим більше, що вчителі були приязні, щирі, сердечні по відношенню до людей, розмовляли такою ж мовою, як розмовляв увесь народ… Віддавалися праці до самозабуття, намагались якнайбільше знань передати своїм учням. А в неділю до школи сходилися дорослі селяни, і вчителі читали їм уголос українські книжки, вчили грамоти, пробуджували національну й людську гідність, пояснювали питання національної та соціальної кривди. Іван Федотович їздив до Києва, купував та передплачував на власні кошти українську, тоді переслідувану літературу, що видавалася у Києві та Львові, й давав селянам читати додому».

           (Богдан Горинь. Туга Віктора Цимбала. – К.: Університетське видавництво

          «Пульсари», 2005. )

Лідія Йосипівна мала вроджений талант артиста – читця. Читала просто, щиро, емоційно. Могла читати годинами і не втомлювалась. Люди слухали, затамувавши подих, а жінки проливали гіркі сльози, переживаючи за Шевченкових Катерину, Наймичку, за героїв Марка Вовчка, а потім до упаду сміялися, коли вона переходила до «святої та божої» баби Палажки Нечуя – Левицького.

      Не було в селі лікаря. В сусідній Киселівці жив досвідчений фельшер Паращак, якому люди довіряли, але хіба добіжиш чи доїдеш в разі нагальної потреби. Іван Федотович і в цьому питанні відчував на собі моральну

відповідальність. Він купував у Києві відповідну медичну літературу і, в міру своїх сил, подружжя допомагало хворим.

 18  квітня 1902 року у закоханої пари народився їхній первісток, якому дали ім’я Віктор. Згодом народилися  Олександр (29. Х. 1903 – VІІ. 1914),  Ольга

 (24. VІІ. 1905 – 17. VІІ. 1986) та Тетяна (10. ІV.1908 – 23. ХІІ. 1995).

                    Віктор Іванович Цимбал    (18 (30) ІV 1902 – 31 V 1968)

Перші безжурні роки Віктора Цимбала , відомого на весь світ маляра, графіка, політичного діяча, мецената, минали у селі Ступичне під ласкавим українським сонцем, серед буйної зелені, під наглядом молодих дівчат – служниць Мотрі і Христини. Любов до малювання в нього появилася мало не з колиски. «Малював де міг і чим міг. Брав вугіль і малював на стінах. Але кращої розваги для нього не було, як дати аркуш паперу, олівці. Годинами міг сидіти і  малювати, забуваючи про все на  світі. Змальовував з картин, змальовував з натури, що побачив, малював те, про що йому чи