Питання-відповіді Інтерв'ю Всі записи

... 2

Запитання
Розробників Сторінка, користувач 1ua
Сторінка Розробників
Яке враження у Вас склалось від відвідування медичних закладів?
Відповідь
Ip: 37.73.138.189 - Дуже сподобалося

25 червня 2022

Запитання
Розробників Сторінка, користувач 1ua
Сторінка Розробників
Чого не вистачає?
Відповідь
Ip: 37.73.138.189 - Доріг, звязку,

25 червня 2022

Запитання
Розробників Сторінка, користувач 1ua
Сторінка Розробників
Куди б Ви виділили кошти з місцевого бюджету?
Відповідь
Ip: 37.73.138.189 - На дороги та звязок

25 червня 2022

Запитання
Розробників Сторінка, користувач 1ua
Сторінка Розробників
Які оператори мобільного зв'язку є?
Відповідь
Ip: 37.73.138.189 - Звязок не скрізь ловить, але є Київстар та МТС. Іноді ловить лайф

25 червня 2022

Запитання
Розробників Сторінка, користувач 1ua
Сторінка Розробників
Чим мешканці опалюють свої будинки взимку ?
Відповідь
Ip: 37.73.138.189 - Дровима та газом

25 червня 2022

Запитання
Розробників Сторінка, користувач 1ua
Сторінка Розробників
Чим мешканці опалюють свої будинки взимку ?
Відповідь
Ip: 37.73.138.189 - Дровима та газом

25 червня 2022

Запитання
Біля Лисичої Балки був великий хутір, чи не попав він випадково під шахту???
Відповідь
Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
ні

13 березня 2018

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Олексі?й Льво?вич Гула?к-Артемо?вський (*10 (22) лютого 1837 — † не пізніше зими 1904/05) — лікар, народознавець, музикант, збирач народних пісень.

Біографія

Народився 10 (22) лютого 1837 в селі Ступичка Звенигородського повіту Київської губернії (сучасне с. Ступичне Катеринопільського району Черкаської області), син священика, двоюрідний небіж Семена Гулака-Артемовського.

Навчався в Київській духовній семінарії. 1859 вступив до Київської духовної академії. Восени 1861 року, не відчувавши покликання до теології, перевівся на медичний факультет Київського університету, де поряд з вивченням наук, передбачених програмою, захопився етнографією.[1] Закінчив навчання 1866 року.

Викладав у першій київській (подільській) недільній школі. Збирав фольклор, поширював нелегальні твори Т. Шевченка, газету «Колокол».

Переклав з польської мови на українську вступ до книги Антона Коціпінського «Пісьні, думкі і шумкі руського народа на Подолі, Украіні і в Малороссійі» (1862).

1868 видав власну збірку «Народні українські пісні з голосом» (друге видання — 1883), до якої включив зібрані на Білоцерківщині та в Таращанському повіті 52 українські пісні, серед яких «приколискові», «жіночі дівочі й молодичі» та «чоловічі», а також три білоруські пісні. У російськомовній передмові до збірки наводить бібліографію сучасних йому видань українських («південноруських») пісень, яка містить 44 книги й 14 періодичних видань.[2] М. Драгоманов зазначав важливість цих матеріалів для національного відродження.

Загалом планувалося видання серії із 6-ти збірок:

Випуски 1—3 — ліричні пісні.
Випуск 4 — думи, псальми, колідки тощо.
Випуск 5 — весільні пісні.
Випуск 6 — варіанти музики й текста та пісні без музики.[2]
О. Гулак-Артемовський також є автором фахових досліджень різних хвороб.

Варіанти імені

Послуговувався різними варіантами свого імені й прізвища:

Ім’я: Олексій, Олекса, Алексій
Прізвище: Гулак, Артемовський, Гулак-Артемовський, Гулаченко-Артемовський
Праці

Народні українські пісні з голосом (50 пісень і 5 додатків). К., 1868; друге видання — 1883.
(рос.) К этиологии дифтерита: Медико-этнографический очерк. К., 1883.
Цікаві факти

Олексій Гулак-Артемовський — один із прототипів Павла Радюка, героя повісті І. Нечуя-Левицького «Хмари».[3]

22 серпня 2014

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ (Артемовський, Гулаченко-Артемовський) Олексій (Олекса, Алексій) Львович (22(10).02.1837 — не пізніше зими 1904/05) — лікар, народознавець. Один із прототипів Павла Радюка — героя повісті І.Нечуя-Левицького «Хмари». Н. в с. Ступичка Звенигородського пов. Київ. губ. (нині с. Ступичне Катеринопільського р-ну Черкас. обл.). Син священика.
Навч. в Київ. духовній семінарії. 1859 вступив до Київської духовної академії, 1861 перейшов на мед. ф-т Київ. ун-ту (закінчив 1866). Викладав у першій київ. (подільській) недільній шк. (див. Недільні школи). Збирав фольклор, поширював нелегальні тв. Т.Шевченка, газ. «Колокол». Переклав з польс. мови на укр. вступ до кн. Антона Коціпінського «Пісьні, думкі і шумкі руського народа на Подолі, Украіні і в Малороссійі» (1862). Здійснив 1868 власний вип. «Народних українських пісень з голосом», де, зокрема, в російськомовному розділі «Предисловие» навів відомості про попередні публікації збірників, які містили «південноруські» («южнорусские») пісні (2-ге вид. цієї праці з доповненнями, в т. ч. автобіографічними, вийшло 1883). На вагу цих матеріалів для нац. відродження вказував М.Драгоманов.
Автор фахових досліджень різних хвороб.

22 серпня 2014

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій

 

 

 

    ІСТОРІЯ
СТУПИЧНЕНСЬКОЇ
ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ 
ШКОЛИ І-ІІ ступенів

 

                     

 

 

 

 

 

... Крилоньки стають не кволі

У школяриків – гусят.

Ступичненській нині школі

Вже, гай-гай, вісімдесят.

 

В ній іде робота плідна.

Все так юно вигляда.

Тому школа наша рідна

Буде вічно молода.

 

Влітку вікнами сумними

Десь вдивляється в світи.

В мріях завжди вона з ними,

Бо без учнів – не цвісти.

 

Пянко пахне матіола, -

Жаль, що літо утіка.

А проте, білява школа

Дуже осені чека!

 

Володимир Постолака

 

 

 

 

СИМВОЛИ  ШКОЛИ

                         ГЕРБ  ШКОЛИ

герб.jpg

 Герб школи є офіційним атрибутом самоврядування, невіддільна частина шкільної символіки. Автори герба: Бойко В.В. та Турло Н.С.

 Всі елементи в композиції герба взаємопов’язані, доповнюють один одного.

Розгорнута книга в основі герба відображає основне призначення школи – отримання міцних, різносторонніх знань. Над книгою зображена веселка, що символізує чисте, життєрадісне, щасливе дитинство. В центрі герба розміщена квітка – символ становлення особистості учня. Адже основне завдання школи – це формування всебічно розвиненої, здорової, морально-духовної, життєво-компетентної особистості, громадянина, професіонала. Обрамлює квітку пшеничне колосся- символ духовного і матеріального багатства держави, особистості. Вербова гілочка символізує шкільну дитячу організацію «Вербиченька».

В нижній частині герба зображено коровай на вишитому рушникові – символ життя, добробуту, гостинності. Нижче записаний рік будівництва школи.

 

 

                              ПРАПОР

 

 

 

Прапор – символ честі і згуртованості, символ вірності Батьківщині, ідеал добра і справедливості. Прапор школи являє собою прямокутне полотнище із співвідношенням сторін (2:3) жовтого кольору, що є частинкою державного прапора. Символізує справедливість, надію, оптимізм. Обрамлений прапор кольоровою каймою українського стилю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГІМН  ШКОЛИ

Гімн школи – слова і музика – несуть в собі ідею пошани і любові до рідної школи, яка дає знання, відкриває дорогу в доросле самостійне життя.

 

Слова і музика Володимира Постолаки

 

І

 

Ступичненська школо, квітни, молодій !

Все  буя  навколо,- серденько  радій !

Школа тоне  в  квітах,- рада  дітвора !

Соловя  у  вітах чути  нам  з  двора !

Приспів:

   Кохана  школо, прийми  привіт !

Ми  тут  вчимося  багато  літ !

Ми  щиро  вдячні   Вам, вчителі,

І   Ступичненській  святій  землі.

ІІ

А  у  нас  уроки,- не  до  соловїв!

Ще  настануть строки  до  річок , гаїв!

А  поки що  треба нам  знання  тверді,

Щоб  сягнути  неба, й  бути  впереді !

ІІІ

  Школа   нам  насправді крилоньки  дає,

Учить  служить  правді, сили  додає !

Гнеться  гілля  долу, знаєм, що  робить:

Ступичненську школу нам  плекать, любить !

 

 

 

 

 

 

  Історія школи нерозривно пов’язана з історією села, з історією України.

Поселення людей на місці с. Ступичне було вже 3-5тис. років тому.

Вперше про село згадується в документах у другій половині 18століття.

 « В 1776 р. Катерина ІІ призначила свого фаворита Григорія Олександровича Потьомкіна Новоросійським, Азовським і Астраханським генерал-губернатором. В 1783 р. нагороджує його титулом світлійшого князя Таврійського. Вороги Потьомкіна стали розповсюджувати плітки, що він веде справи в довірених йому губерніях дуже погано. Катерина вирішила перевірити, чи це правда, і на літо 1787р. призначила поїздку в Крим. Потьомкін раніше, уже в кінці 1786р., виїхав на південь і розгорнув кипучу діяльність по підготовці до зустрічі цариці. Заздалегідь спланували і декілька разів уточнили маршрут подорожі. Було визначено 76 станцій від Петербурга до Києва і 35 по губерніях, якими керував Потьомкін. Під його керівництвом проходило будівництво доріг, заселення пустих територій.»

  (С книги для чтения по истории с древнейших  времён до конца 18 века.

Антонов В. Ф., Москва « Просвещение» 1988г.)  

  З цього приводу існує легенда.

 « Побачивши красиву місцевість, де протікала невеличка річечка, князь вирішив до приїзду цариці заселити її. Він звелів побудувати тут сто печей- сто будинків і заселити в них сто пар переселенців. Від словосполучення «сто печей» і пішла назва села Ступичне.»

  Пізніше про село згадується у книзі Л. К. Похилевича 1864р.

 «Село при безіменній річці, яка впадає біля села Вікнено за 6 верст в річку Вербівець. Жителів обох статей  995.  З 1855 року належить Київському       громадянському губернатору, генерал-лейтенанту Павлу Івановичу Гессе, по купівлі від Адріана Лопухіна.

  Про назву села люди розповідають слідуюче: коли околиці належали ще до Смілянщини, то одного разу князь Любомирський, полюючи із своїми друзями в просторих лісах, похвалив це місце і забажав, щоб на ньому було село. Оточуючі його, вирішили виконати задум вельможі відразу. Вирубали, не гаючи часу, ліс, побудували церкву, сто будинків, сто печей в них, зібрали сто пар

 

молодих людей і, до повернення князя з полювання, приготували сто весіль. Звідси і назва села, дана блазнем князя.

 Церква Богородична, деревяна – землі має 51 десятину, невідомо в якому році побудована. В селі 378 дворів, жителів – 1760 чоловік. Головне заняття жителів – хліборобство. Відстань від повітового міста до села 30 верст (Звенигородський повіт). До найближчих залізничної станції – 23 версти, телеграфу і пошти (казенної) – 23 версти, пошти (земської) – 5 верст. В селі числиться землі – 3282 десятини, частина із них належить нащадкам генерала Миколи Васильовича Ісакова. Господарство в маєтку веде управляючий Віктор Сергійович Шпанов по трипільній системі, як і селяни. В центрі села на майдані церква. Неподалік од церкви чималий будинок, де живе у достатку піп Микола Коломойцев – «отець Миколай» зі своєю жінкою – «матушкою» Марією Андріївною. Довкола селянські хати, переважно під соломяними стріхами, а край села, по той бік греблі, стоїть занедбаний панський будинок з флігелем у дворі. Велике подвіря, а за ровом розкішний фруктовий сад на кілька десятин. Понад ровом липова алея, що відділяє панське подвір’я від саду. В селі є 2 кузні, 16 вітряних млинів, 2 запасні хлібні магазини, сільський  банк.»

(Зібрав Похилевич Л. К., в типографії Київсько- Печерської лаври, 1864р.)

 Розвиток промисловості вимагав хоч трохи освічених робітників, тому в селах  починають відкриватися церковно – парафіяльні школи, де вчили читати, писати, рахувати, співати релігійні пісні. Така церковно - приходська школа була і в селі Ступичне, побудована з попівського лісу під керівництвом Могили Дениса. Навчання велося російською та церковно – слов’янською мовами. Вчителював  дяк на  прізвище Химерик.

 Та згідно шкільної реформи 1863 року, почали відкриватися державні  міністерські початкові школи – одно- і двокласні народні училища, де вивчалося більше предметів. Так у Ступичному теж було таке училище.

 Колишній панський будинок  і двір було віддано під школу, флігель і десятину

саду -  для вчителів, а решта саду перейшла селянам. За навчання треба було платити 3 – 5 рублів на рік, що дорівнювало базарній ціні одного-двох пудів м’яса

 

 

 свинини, або одного– двох  відер молока. Тому не всі діти мали можливість  відвідувати школу і залишалися неписьменними.

 Незабаром в село прислали двадцятипятирічного педагога Івана Федотовича Цимбала. Народився він 3 листопада 1875 року в місті Черкаси у сім’ї кантоніста

(солдатського сина, від народження закріпленого за військовим відомством). Після закінчення початкової двокласної школи Іван Федотович став займатися самоосвітою. Йому вдалося екстерном скласти екзамени в Черкаській гімназії на звання вчителя народних шкіл. Деякий час працював на канцелярській роботі у Черкасах, потім в Управлінні залізниць у м. Смілі. Чотири роки працював у

с. Жидівська Гребля. А влітку 1900-го року він був направлений на посаду завідувача школи у с. Ступичне  Звенигородського повіту Київської губернії. За розпорядженням міністерства у цьому селі вирішено було відкрити двокласну школу – рівень навчання в наявній там церковно-парафіяльній школі викликав постійне нарікання селян. Іван Федотович  повинен був відремонтувати занедбаний панський будинок та флігель у найкоротший час, обладнати школу потрібним приладдям, щоб у вересні розпочати навчання. З властивою йому енергією і сумлінням Іван Федотович взявся до роботи. А в кінці серпня в Ступичне приїхала молода вчителька з чорним кучерявим волоссям і великими чорними очима. Лідія Йосипівна Волошина народилася 15 березня 1880 року в м. Смілі на Черкащині. Після закінчення курсу навчання в Києво – Фундуклеївській Маріїнській гімназії одержала диплом на звання домашньої вчительки. Рік була помічницею вчителя Довжицької народної школи Подільської губернії, а  влітку 1900-го її направили вчителювати у с. Ступичне.      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 У вересні в  шкільному будинку розпочалося навчання. Перші  три групи вела

Лідія Йосипівна Волошина, четверту і пяту – Іван Федотович. Працювати було важко. Рятувало те, що авторитет вчителі мали величезний. Невдовзі закінчився ремонт флігеля і вчителі оселилися в ньому. Флігель складався з двох квартир з різними ходами: двокімнатна з кухнею для завідуючого і однокімнатна вчительці.

 Так минув рік. Спільність поглядів майже у всіх питаннях, велике кохання спричинили до того, що молоді люди вирішили одружитися. 16 вересня 1901р.

вони повінчалися у Яблунівській церкві біля Сміли, а весілля справили у батька Йосипа Петровича Волошина в Смілі, де народилася Лідія Йосипівна. Повернувшись до Ступичного, прорубали стіну, що розділяла їхні квартири і зажили спільним подружнім життям.

 Іван Федотович мав прекрасний слух. Він організував учнівський хор. А Лідія Йосипівна володіла чудовим голосом – ліричним сопрано. Вона допомагала розучувати з дітьми пісні.

Наближалось Різдво. Вчителі вирішили організувати у школі ялинку. З великою енергією готувались всі: вчителі і учні. Ще заздалегідь Іван Федотович почав розучувати з дітьми ялинкові пісні: «Елка, елка, прелесть – диво», пісню композитора Вебера «Что в свете милее охотничьей жизни» з опери « Чарівний стрілець», розучили декламації, поставили живі картини « Зима і весна», «День і ніч». А де взяти потрібні кошти? Трохи вклали своїх грошей, трохи зібрали батьки учнів.  У  Киселівці жили шестеро учнів, батьки яких працювали на цукроварні. Вони звернулись до директора заводу Брискмана і той виділив їм на ялинку якусь суму. На всі гроші купили ялинкові прикраси, свічки, бенгальські вогні, ласощі. А хтось вирубав і привіз гарну ялинку – струнку та високу, аж до стелі. Встелена білою ватою, немов снігом, срібними блискучими нитками вона сяяла і переливалась різнокольоровими казковими вогнями.

   Бажаючих поглянути на таке, нечуване доти диво, крім школярів, набилось вщерть і в кімнатах, і в коридорі, і під вікнами, і навколо будинку. Коли засвітили різнокольорові свічки на ялинці, присутні завмерли від здивування, а  як запалили

 

 

бенгальські вогні, від захвату перехопило подих.  Ніхто з селян не уявляв , що можливе таке диво. У чудовому концерті щасливі батьки серед учасників

пізнавали своїх дітей, ніби вперше їх бачили. Потім почалися танці довкола ялинки, співи, масові ігри. А хто з мешканців села не зміг побачити цього свята, був у розпачі, тому наступного вечора його довелося повторити. Всю зиму тільки й розмов  було, що про ялинку.

  Клубу, бібліотеки, читальні в той час не було. Крім церкви нікуди було піти. Вчителі почали міркувати, як заповнити цю прогалину. На грубій гілляці великої липи почепили гойдалку, купили крокет, зробили городки, і в неділю, і в святкові дні біля школи збиралась молодь, лунали жарти, сміх.

« Вчителі виховували народ не лише наукою, - пише Тетяна Цимбал, - а й прикладом власного життя. Селяни, зголоднілі за освітою, радо й охоче посунули до школи. Тим більше, що вчителі були приязні, щирі, сердечні по відношенню до людей, розмовляли такою ж мовою, як розмовляв увесь народ… Віддавалися праці до самозабуття, намагались якнайбільше знань передати своїм учням. А в неділю до школи сходилися дорослі селяни, і вчителі читали їм уголос українські книжки, вчили грамоти, пробуджували національну й людську гідність, пояснювали питання національної та соціальної кривди. Іван Федотович їздив до Києва, купував та передплачував на власні кошти українську, тоді переслідувану літературу, що видавалася у Києві та Львові, й давав селянам читати додому».

           (Богдан Горинь. Туга Віктора Цимбала. – К.: Університетське видавництво

          «Пульсари», 2005. )

Лідія Йосипівна мала вроджений талант артиста – читця. Читала просто, щиро, емоційно. Могла читати годинами і не втомлювалась. Люди слухали, затамувавши подих, а жінки проливали гіркі сльози, переживаючи за Шевченкових Катерину, Наймичку, за героїв Марка Вовчка, а потім до упаду сміялися, коли вона переходила до «святої та божої» баби Палажки Нечуя – Левицького.

      Не було в селі лікаря. В сусідній Киселівці жив досвідчений фельшер Паращак, якому люди довіряли, але хіба добіжиш чи доїдеш в разі нагальної потреби. Іван Федотович і в цьому питанні відчував на собі моральну

 

відповідальність. Він купував у Києві відповідну медичну літературу і, в міру своїх сил, подружжя допомагало хворим.

 18  квітня 1902 року у закоханої пари народився їхній первісток, якому дали ім’я Віктор. Згодом народилися  Олександр (29. Х. 1903 – VІІ. 1914),  Ольга

 (24. VІІ. 1905 – 17. VІІ. 1986) та Тетяна (10. ІV.1908 – 23. ХІІ. 1995).

  

 Цимбал Віктор Іванович (1901-1968)

 

                    Віктор Іванович Цимбал    (18 (30) ІV 1902 – 31 V 1968)

Перші безжурні роки Віктора Цимбала , відомого на весь світ маляра, графіка, політичного діяча, мецената, минали у селі Ступичне під ласкавим українським сонцем, серед буйної зелені, під наглядом молодих дівчат – служниць Мотрі і Христини. Любов до малювання в нього появилася мало не з колиски. «Малював де міг і чим міг. Брав вугіль і малював на стінах. Але кращої розваги для нього не було, як дати аркуш паперу, олівці. Годинами міг сидіти і  малювати, забуваючи про все на  світі. Змальовував з картин, змальовував з натури, що побачив, малював те, про що йому чи

5 серпня 2014


... 2


  Закрити  
  Закрити