|
Ip: 37.73.138.189 - Дуже сподобалося
Ip: 37.73.138.189 - Доріг, звязку,
Ip: 37.73.138.189 - На дороги та звязок
Ip: 37.73.138.189 - Звязок не скрізь ловить, але є Київстар та МТС. Іноді ловить лайф
Ip: 37.73.138.189 - Дровима та газом
Ip: 37.73.138.189 - Дровима та газом
Біля Лисичої Балки був великий хутір, чи не попав він випадково під шахту???
Олексі?й Льво?вич Гула?к-Артемо?вський (*10 (22) лютого 1837 — † не пізніше зими 1904/05) — лікар, народознавець, музикант, збирач народних пісень. Біографія Народився 10 (22) лютого 1837 в селі Ступичка Звенигородського повіту Київської губернії (сучасне с. Ступичне Катеринопільського району Черкаської області), син священика, двоюрідний небіж Семена Гулака-Артемовського. Навчався в Київській духовній семінарії. 1859 вступив до Київської духовної академії. Восени 1861 року, не відчувавши покликання до теології, перевівся на медичний факультет Київського університету, де поряд з вивченням наук, передбачених програмою, захопився етнографією.[1] Закінчив навчання 1866 року. Викладав у першій київській (подільській) недільній школі. Збирав фольклор, поширював нелегальні твори Т. Шевченка, газету «Колокол». Переклав з польської мови на українську вступ до книги Антона Коціпінського «Пісьні, думкі і шумкі руського народа на Подолі, Украіні і в Малороссійі» (1862). 1868 видав власну збірку «Народні українські пісні з голосом» (друге видання — 1883), до якої включив зібрані на Білоцерківщині та в Таращанському повіті 52 українські пісні, серед яких «приколискові», «жіночі дівочі й молодичі» та «чоловічі», а також три білоруські пісні. У російськомовній передмові до збірки наводить бібліографію сучасних йому видань українських («південноруських») пісень, яка містить 44 книги й 14 періодичних видань.[2] М. Драгоманов зазначав важливість цих матеріалів для національного відродження. Загалом планувалося видання серії із 6-ти збірок: Випуски 1—3 — ліричні пісні. Випуск 4 — думи, псальми, колідки тощо. Випуск 5 — весільні пісні. Випуск 6 — варіанти музики й текста та пісні без музики.[2] О. Гулак-Артемовський також є автором фахових досліджень різних хвороб. Варіанти імені Послуговувався різними варіантами свого імені й прізвища: Ім’я: Олексій, Олекса, Алексій Прізвище: Гулак, Артемовський, Гулак-Артемовський, Гулаченко-Артемовський Праці Народні українські пісні з голосом (50 пісень і 5 додатків). К., 1868; друге видання — 1883. (рос.) К этиологии дифтерита: Медико-этнографический очерк. К., 1883. Цікаві факти Олексій Гулак-Артемовський — один із прототипів Павла Радюка, героя повісті І. Нечуя-Левицького «Хмари».[3] |
ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ (Артемовський, Гулаченко-Артемовський) Олексій (Олекса, Алексій) Львович (22(10).02.1837 — не пізніше зими 1904/05) — лікар, народознавець. Один із прототипів Павла Радюка — героя повісті І.Нечуя-Левицького «Хмари». Н. в с. Ступичка Звенигородського пов. Київ. губ. (нині с. Ступичне Катеринопільського р-ну Черкас. обл.). Син священика. Навч. в Київ. духовній семінарії. 1859 вступив до Київської духовної академії, 1861 перейшов на мед. ф-т Київ. ун-ту (закінчив 1866). Викладав у першій київ. (подільській) недільній шк. (див. Недільні школи). Збирав фольклор, поширював нелегальні тв. Т.Шевченка, газ. «Колокол». Переклав з польс. мови на укр. вступ до кн. Антона Коціпінського «Пісьні, думкі і шумкі руського народа на Подолі, Украіні і в Малороссійі» (1862). Здійснив 1868 власний вип. «Народних українських пісень з голосом», де, зокрема, в російськомовному розділі «Предисловие» навів відомості про попередні публікації збірників, які містили «південноруські» («южнорусские») пісні (2-ге вид. цієї праці з доповненнями, в т. ч. автобіографічними, вийшло 1883). На вагу цих матеріалів для нац. відродження вказував М.Драгоманов. Автор фахових досліджень різних хвороб. |
... Крилоньки
стають не кволі У школяриків –
гусят. Ступичненській
нині школі Вже, гай-гай,
вісімдесят.
В ній іде робота
плідна. Все так юно
вигляда. Тому школа наша
рідна Буде вічно
молода.
Влітку вікнами
сумними Десь вдивляється
в світи. В мріях завжди
вона з ними, Бо без учнів –
не цвісти.
П’янко пахне
матіола, - Жаль, що літо
утіка. А проте, білява
школа Дуже осені чека!
Володимир
Постолака
ГЕРБ ШКОЛИ Герб школи є офіційним атрибутом самоврядування, невіддільна
частина шкільної символіки. Автори герба: Бойко В.В. та Турло Н.С. Всі елементи в композиції герба взаємопов’язані, доповнюють
один одного. Розгорнута книга в основі герба
відображає основне призначення школи – отримання міцних, різносторонніх знань.
Над книгою зображена веселка, що символізує чисте, життєрадісне, щасливе
дитинство. В центрі герба розміщена квітка – символ становлення особистості
учня. Адже основне завдання школи – це формування всебічно розвиненої, здорової,
морально-духовної, життєво-компетентної особистості, громадянина, професіонала.
Обрамлює квітку пшеничне колосся- символ духовного і матеріального багатства
держави, особистості. Вербова гілочка символізує шкільну дитячу організацію
«Вербиченька». В нижній частині герба зображено
коровай на вишитому рушникові – символ життя, добробуту, гостинності. Нижче
записаний рік будівництва школи.
ПРАПОР
Прапор – символ честі і
згуртованості, символ вірності Батьківщині, ідеал добра і справедливості.
Прапор школи являє собою прямокутне полотнище із співвідношенням сторін (2:3)
жовтого кольору, що є частинкою державного прапора. Символізує справедливість,
надію, оптимізм. Обрамлений прапор кольоровою каймою українського стилю.
ГІМН ШКОЛИ Гімн школи – слова і музика – несуть
в собі ідею пошани і любові до рідної школи, яка дає знання, відкриває дорогу в
доросле самостійне життя.
Слова і
музика Володимира Постолаки
І
Ступичненська школо, квітни, молодій ! Все буя навколо,-
серденько радій ! Школа
тоне в
квітах,- рада дітвора ! Солов’я у
вітах чути нам з
двора ! Приспів: Кохана
школо, прийми привіт ! Ми тут
вчимося багато літ ! Ми щиро
вдячні Вам, вчителі, І Ступичненській святій
землі. ІІ А у
нас уроки,- не до
солов’їв! Ще настануть строки до
річок , гаїв! А поки що
треба нам знання тверді, Щоб сягнути
неба, й бути впереді ! ІІІ Школа
нам насправді крилоньки дає, Учить служить
правді, сили додає ! Гнеться гілля
долу, знаєм, що робить: Ступичненську
школу нам плекать, любить !
Історія школи
нерозривно пов’язана з
історією села, з історією України. Поселення
людей на місці с. Ступичне було вже 3-5тис. років тому. Вперше
про село згадується в документах у другій половині 18століття. « В 1776 р. Катерина ІІ призначила свого
фаворита Григорія Олександровича Потьомкіна Новоросійським, Азовським і
Астраханським генерал-губернатором. В 1783 р. нагороджує його титулом
світлійшого князя Таврійського. Вороги Потьомкіна стали розповсюджувати плітки,
що він веде справи в довірених йому губерніях дуже погано. Катерина вирішила
перевірити, чи це правда, і на літо 1787р. призначила поїздку в Крим. Потьомкін
раніше, уже в кінці 1786р., виїхав на південь і розгорнув кипучу діяльність по
підготовці до зустрічі цариці. Заздалегідь спланували і декілька разів уточнили
маршрут подорожі. Було визначено 76 станцій від Петербурга до Києва і 35 по
губерніях, якими керував Потьомкін. Під його керівництвом проходило будівництво
доріг, заселення пустих територій.» (С книги для чтения по истории с древнейших времён до конца 18 века. Антонов В. Ф., Москва « Просвещение» 1988г.) З цього приводу існує легенда. « Побачивши красиву
місцевість, де протікала невеличка річечка, князь вирішив до приїзду цариці
заселити її. Він звелів побудувати тут сто печей- сто будинків і заселити в них
сто пар переселенців. Від словосполучення «сто печей» і пішла назва села
Ступичне.» Пізніше про село
згадується у книзі Л. К. Похилевича 1864р. «Село при безіменній
річці, яка впадає біля села Вікнено за 6 верст в річку Вербівець. Жителів обох
статей 995. З 1855 року належить Київському громадянському губернатору,
генерал-лейтенанту Павлу Івановичу Гессе, по купівлі від Адріана Лопухіна. Про назву села люди
розповідають слідуюче: коли околиці належали ще до Смілянщини, то одного разу
князь Любомирський, полюючи із своїми друзями в просторих лісах, похвалив це
місце і забажав, щоб на ньому було село. Оточуючі його, вирішили виконати задум
вельможі відразу. Вирубали, не гаючи часу, ліс, побудували церкву, сто
будинків, сто печей в них, зібрали сто пар
молодих людей і, до повернення князя з полювання,
приготували сто весіль. Звідси і назва села, дана блазнем князя. Церква Богородична,
дерев’яна – землі має 51 десятину, невідомо в якому році
побудована. В селі 378 дворів, жителів – 1760 чоловік. Головне заняття жителів
– хліборобство. Відстань від повітового міста до села 30 верст (Звенигородський
повіт). До найближчих залізничної станції – 23 версти, телеграфу і пошти (казенної)
– 23 версти, пошти (земської) – 5 верст. В селі числиться землі – 3282
десятини, частина із них належить нащадкам генерала Миколи Васильовича Ісакова.
Господарство в маєтку веде управляючий Віктор Сергійович Шпанов по трипільній
системі, як і селяни. В центрі села на майдані церква. Неподалік од церкви
чималий будинок, де живе у достатку піп Микола Коломойцев – «отець Миколай» зі
своєю жінкою – «матушкою» Марією Андріївною. Довкола селянські хати, переважно
під солом’яними стріхами, а край села, по той бік греблі, стоїть
занедбаний панський будинок з флігелем у дворі. Велике подвір’я, а за ровом розкішний фруктовий сад на кілька десятин.
Понад ровом липова алея, що відділяє панське подвір’я від саду. В селі є 2
кузні, 16 вітряних млинів, 2 запасні хлібні магазини, сільський банк.» (Зібрав Похилевич Л. К., в типографії Київсько- Печерської
лаври, 1864р.) Розвиток промисловості вимагав хоч трохи освічених робітників, тому в
селах починають відкриватися церковно –
парафіяльні школи, де вчили читати, писати, рахувати, співати релігійні пісні.
Така церковно - приходська школа була і в селі
Ступичне, побудована з попівського лісу під керівництвом Могили Дениса.
Навчання велося російською та церковно – слов’янською мовами. Вчителював дяк на прізвище Химерик. Та згідно шкільної
реформи 1863 року, почали відкриватися державні міністерські початкові школи – одно- і
двокласні народні училища, де вивчалося більше предметів. Так у Ступичному теж
було таке училище. Колишній панський
будинок і двір було віддано під школу,
флігель і десятину саду - для вчителів,
а решта саду перейшла селянам. За навчання треба було платити 3 – 5 рублів на
рік, що дорівнювало базарній ціні одного-двох пудів м’яса
свинини, або одного– двох відер молока. Тому не всі діти мали
можливість відвідувати школу і залишалися
неписьменними. Незабаром в село
прислали двадцятип’ятирічного педагога Івана Федотовича Цимбала.
Народився він 3 листопада 1875 року в місті Черкаси у сім’ї кантоніста (солдатського сина, від народження закріпленого за
військовим відомством). Після закінчення початкової двокласної школи Іван
Федотович став займатися самоосвітою. Йому вдалося екстерном скласти екзамени в
Черкаській гімназії на звання вчителя народних шкіл. Деякий час працював на
канцелярській роботі у Черкасах, потім в Управлінні залізниць у м. Смілі.
Чотири роки працював у с. Жидівська Гребля. А влітку 1900-го року він був
направлений на посаду завідувача школи у с. Ступичне Звенигородського повіту Київської губернії. За
розпорядженням міністерства у цьому селі вирішено було відкрити двокласну школу
– рівень навчання в наявній там церковно-парафіяльній школі викликав постійне
нарікання селян.
Іван Федотович повинен був відремонтувати занедбаний панський
будинок та флігель у найкоротший час, обладнати школу потрібним приладдям, щоб
у вересні розпочати навчання. З властивою йому енергією і сумлінням Іван
Федотович взявся до роботи. А в кінці серпня в Ступичне приїхала молода
вчителька з чорним кучерявим волоссям і великими чорними очима. Лідія Йосипівна Волошина народилася 15 березня 1880 року в
м. Смілі на Черкащині. Після закінчення курсу навчання в Києво –
Фундуклеївській Маріїнській гімназії одержала диплом на звання домашньої
вчительки. Рік була помічницею вчителя Довжицької народної школи Подільської губернії,
а влітку 1900-го її направили
вчителювати у с. Ступичне.
У вересні в шкільному будинку розпочалося навчання.
Перші три групи вела Лідія Йосипівна Волошина, четверту і п’яту – Іван Федотович. Працювати було важко. Рятувало те, що
авторитет вчителі мали величезний. Невдовзі закінчився ремонт флігеля і вчителі
оселилися в ньому. Флігель складався з двох квартир з різними ходами:
двокімнатна з кухнею для завідуючого і однокімнатна вчительці. Так минув рік.
Спільність поглядів майже у всіх питаннях, велике кохання спричинили до того,
що молоді люди вирішили одружитися. 16 вересня 1901р. вони повінчалися у Яблунівській церкві біля Сміли, а
весілля справили у батька Йосипа Петровича Волошина в Смілі, де народилася
Лідія Йосипівна. Повернувшись до Ступичного, прорубали стіну, що розділяла їхні
квартири і зажили спільним подружнім життям. Іван Федотович мав
прекрасний слух. Він організував учнівський хор. А Лідія Йосипівна володіла
чудовим голосом – ліричним сопрано. Вона допомагала розучувати з дітьми пісні. Наближалось Різдво. Вчителі вирішили організувати у школі
ялинку. З великою енергією готувались всі: вчителі і учні. Ще заздалегідь Іван
Федотович почав розучувати з дітьми ялинкові пісні: «Елка, елка, прелесть –
диво», пісню композитора Вебера «Что в свете милее охотничьей жизни» з опери «
Чарівний стрілець», розучили декламації, поставили живі картини « Зима і весна»,
«День і ніч». А де взяти потрібні кошти? Трохи вклали своїх грошей, трохи
зібрали батьки учнів. У Киселівці жили шестеро учнів, батьки яких
працювали на цукроварні. Вони звернулись до директора заводу Брискмана і той
виділив їм на ялинку якусь суму. На всі гроші купили ялинкові прикраси, свічки,
бенгальські вогні, ласощі. А хтось вирубав і привіз гарну ялинку – струнку та
високу, аж до стелі. Встелена білою ватою, немов снігом, срібними блискучими
нитками вона сяяла і переливалась різнокольоровими казковими вогнями. Бажаючих поглянути
на таке, нечуване доти диво, крім школярів, набилось вщерть і в кімнатах, і в
коридорі, і під вікнами, і навколо будинку. Коли засвітили різнокольорові
свічки на ялинці, присутні завмерли від здивування, а як запалили
бенгальські вогні, від захвату перехопило подих. Ніхто з селян не уявляв , що можливе таке
диво. У чудовому концерті щасливі батьки серед учасників пізнавали своїх дітей, ніби вперше їх бачили. Потім
почалися танці довкола ялинки, співи, масові ігри. А хто з мешканців села не
зміг побачити цього свята, був у розпачі, тому наступного вечора його довелося
повторити. Всю зиму тільки й розмов
було, що про ялинку. Клубу, бібліотеки,
читальні в той час не було. Крім церкви нікуди було піти. Вчителі почали
міркувати, як заповнити цю прогалину. На грубій гілляці великої липи почепили
гойдалку, купили крокет, зробили городки, і в неділю, і в святкові дні біля
школи збиралась молодь, лунали жарти, сміх. « Вчителі виховували народ не лише наукою, - пише Тетяна
Цимбал, - а й прикладом власного життя. Селяни, зголоднілі за освітою, радо й
охоче посунули до школи. Тим більше, що вчителі були приязні, щирі, сердечні по
відношенню до людей, розмовляли такою ж мовою, як розмовляв увесь народ…
Віддавалися праці до самозабуття, намагались якнайбільше знань передати своїм
учням. А в неділю до школи сходилися дорослі селяни, і вчителі читали їм уголос
українські книжки, вчили грамоти, пробуджували національну й людську гідність,
пояснювали питання національної та соціальної кривди. Іван Федотович їздив до
Києва, купував та передплачував на власні кошти українську, тоді переслідувану
літературу, що видавалася у Києві та Львові, й давав селянам читати додому».
(Богдан Горинь. Туга
Віктора Цимбала. – К.: Університетське видавництво «Пульсари»,
2005. ) Лідія Йосипівна мала вроджений талант артиста – читця.
Читала просто, щиро, емоційно. Могла читати годинами і не втомлювалась. Люди
слухали, затамувавши подих, а жінки проливали гіркі сльози, переживаючи за
Шевченкових Катерину, Наймичку, за героїв Марка Вовчка, а потім до упаду
сміялися, коли вона переходила до «святої та божої» баби Палажки Нечуя –
Левицького. Не було в селі
лікаря. В сусідній Киселівці жив досвідчений фельшер Паращак, якому люди
довіряли, але хіба добіжиш чи доїдеш в разі нагальної потреби. Іван Федотович і
в цьому питанні відчував на собі моральну
відповідальність. Він купував у Києві відповідну медичну
літературу і, в міру своїх сил, подружжя допомагало хворим. 18 квітня 1902 року у закоханої пари народився
їхній первісток, якому дали ім’я Віктор. Згодом народилися Олександр (29. Х. 1903 – VІІ. 1914), Ольга (24. VІІ. 1905 – 17.
VІІ. 1986) та Тетяна (10. ІV.1908 – 23. ХІІ. 1995).
Віктор
Іванович Цимбал (18 (30) ІV 1902 – 31 V 1968) Перші безжурні роки Віктора Цимбала , відомого на весь світ маляра, графіка, політичного діяча, мецената, минали у селі Ступичне під ласкавим українським сонцем, серед буйної зелені, під наглядом молодих дівчат – служниць Мотрі і Христини. Любов до малювання в нього появилася мало не з колиски. «Малював де міг і чим міг. Брав вугіль і малював на стінах. Але кращої розваги для нього не було, як дати аркуш паперу, олівці. Годинами міг сидіти і малювати, забуваючи про все на світі. Змальовував з картин, змальовував з натури, що побачив, малював те, про що йому чи |
|
Закрити |