|
Усією дружною родиною У листопаді минулого року у районі зареєстровано фермерське господарство “Запрудка”. Що характерно: засновником його є не аграрій. С.С. МАЛАШЕНКО – різнофаховий спеціаліст з багатим досвідом роботи. Після семирічки навчався у “Промкомбінаті” в Іванкові на столяра, а потім працював тут же за спеціальністю. Згодом, закінчивши на «відмінно” і отримавши найвищий – п’ятий – розряд, здобув у ремісничому училищі професію коваля. Півроку трудився на заводі імені Артема у Києві. Потім вів у рідній Запрудській школі уроки праці. Три роки служив стрілкомрадистом в авіаційній частині. Звільнившись з армії у запас, повернувся до педагогічної діяльності. Звідти запросили його на роботу у районний вузол зв’язку. Під час будівництва та у перші роки роботи комбікормового заводу виконував обов’язки старшого інженераелектрика, головного інженера на цьому виробництві. Тривалий час – аж до виходу на пенсію – працював електромонтером радіо та телефонного зв’язку, заочно закінчивши фаховий технікум. До райцентру не перебирався, адже рідне село – за кілька кілометрів від нього. Мешкав у батьківській хаті, потім збудував власну.Тримає город, підсобне господарство. Дві доньки (їх у Малашенків – три: Валя, Оля та Люба, а ще – п’ять внуків, одна внучка і три правнучки) теж не виявили бажання їхати далеко від рідної домівки. При підтримці батьків кожна з них звела неподалік свою оселю. Дружина Тетяна Назарівна (активна учасниця колишньої місцевої хорланки) до виходу на заслужений відпочинок трудилась на різних роботах у колгоспі імені Комінтерну, однією з бригад якого був і їхній населений пункт. Землеробство для них – звична справа. Для ведення особистого селянського господарства ще у 1993 році взяли 3 га ріллі. Згодом, у 1995 році – ще 5 гектарів. Пізніше отримали земельні паї, виділені у натурі. Свою частку земельної ділянки мав один із зятів – Володимир Євтушенко. Обробляли землю батьки разом з ним. Допомагав й інший зять – Сергій Купрієнко. – Тривалий час, щоправда, – розповідає Сергій Степанович, – не всю орали. Адже лише я уже був на пенсії. Зяті і 20 літ тому, і зараз зайняті на роботах. Тому частину земель використовували як луг (окрім пасовиськ, яких мають 1,5 гектара). Звідси заготовляли сіно для худоби. Тримали її, в тому числі й корів, і батьки, і кожна з доньок – доки була змога. Використовували необроблювані площі і для домашньої пасіки. Її господар тримає ще з 1960 року – відтоді, коли дядько подарував йому на весілля рій. Нині він має 13 бджолосімей. Торік частину втратив через обробіток хімікатами своїх посівів соняшнику працівниками ТОВ “Розважівське агропромислове підприємство”, про який воно повідомило у районній газеті, як каже пасічникаматор, із запізненням. На території фермерського господарства для лову та відпочинку родини мають дві копанки. Розводять у них коропи, білого амура. Напочатку було тяжко. Бо стартового капіталу не було, при оформленні права на приватизацію землі та взяття її у довгострокове користування велике терпіння потрібно було мати, щоб витримати усю бюрократичну тяганину. Ніхто не підказав, що можна було фермерське господарство зареєструвати ще у 2004 році. Отож С.С. Малашенко, і його зять В.М. Євтушенко були оформлені підприємцями... Першою технікою, яка стала працювати на їх полях, був мотоблок. А засівали площі... вручну. Збирали родичів (до 10 чоловік) і, як колись прадіди, розкидали зерно по ріллі. Насіннєвий матеріал тоді був – який прийдеться. Аж в останні роки, коли виробництво зміцніло, стали закупляти сортовий. В основному, – першу репродукцію. Для вирощування зернових, які використовують у власному підсобному господарстві та реалізовують землякам, не застосовують ані мінеральних добрив, ані гербіцидів. У нагоді стають науково обгрунтована сівозміна та рослинисидерати (ріпак, гречка). Коли утримували худобу, гуртом скиртували солому для її годівлі у зимовий період. Тепер розтрушують її по стерні як органіку. Згуртувавшись родинами, спочатку придбали у ТОВ “Здвиж” старий Т40. Підзбиравши кошти, купили невдовзі старий зернокомбайн “Нива” у Поліському районі (до цього винаймали комбайн на період жнив). А потім на збиранні ним врожаю жита у “Комінтерні” “заробили” непрацюючий ДТ75. Внук С.С. Малашенка – Юрій Євтушенко – на той час закінчував 9 класів. Вступивши до Катюжанського училища, допомагав батькові та дідусеві – Миколі Антоновичу Євтушенку – ремонтувати гусеничний трактор. А коли здобув фах та відслужив в армії і повернувся додому, підключився до вирощування сільгоспкультур більш грунтовно. (Працює юнак механіком у Вишгородському РП “Київобленерго”, та у вихідні допомагає дідусеві і батькові). Завдяки його пошукам купили Т150К (теж не новий) і дискову борону до нього. Ще раніше придбали сівалку та зерноочищувальну машину. Добрим помічником в аграрних справах є і двоюрідний брат Юрія – Олексій Купрієнко. Ще змалечку він допомагав старшим. Навчився трактором орати, сіяти, працював помічником комбайнера. Зараз він здобуває фах електрика у Немішаївському агротехнічному коледжі. Нині в обробітку запрудських сільгоспвиробників – близько 30 гектарів: земельні ділянки подружжя Малашенків та їх дітей з родинами, а також – хрещених, інших родичів. З осені минулого року на своїх площах вони загалом висіяли 6 га жита та 10 га пшениці. Нинішньої весни – 12 га вівса та 0,5 – гречки. – Небагато, – говорить С.С. Малашенко. – Та позики, яку нам пропонували, ми ніколи не брали: не хотіли мати боргів. Збирали потроху кошти, купували на них необхідну техніку. Тепер з’явилась можливість більш ефективного – механічного обробітку землі. Сам я вже не в силах вести виробництво – не той уже вік: всетаки 79 років за плечима... Надія – на зятів та внуків. Односельці відгукуються про Сергія Степановича та його велику родину як про старанних, працелюбних, порядних людей, котрі вміють раду дати і своїм господарствам, й у стосунках з іншими – обов’язкові та порядні. Тож віриться, що вони досягатимуть очікуваних результатів, радітимуть успіхам, а земля – щедро віддячуватиме їм за старання. Людмила ШУНКОВА. На знімках:я С.С. МАЛАШЕНКО з внуками Юрієм, Олексієм та Олександром; частина техніки запрудських сільгоспвиробників; одне із рукотворних озерець родини; домашня пасіка Малашенків. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
24 июня 2014
|
Розширюють виробництво Життєва практика засвідчує: успішна діяльність того чи іншого колективу значною мірою залежить від керівника. Від його вміння організувати справу, підібрати кадри, згуртувати підлеглих. Саме на ентузіазмі, високій відповідальності і працелюбності, чесності у ставленні до людей, з якими доводиться співпрацювати, з боку голови СГВК “Промінь” Ю.М. Кравченка і тримається господарство у Сидоровичах. Нелегко йому організовувати виробничий процес, адже з кадрами у згаданому селі (як і по інших за нинішніх часів) існують проблеми. Та він шукає і знаходить для виконання поставлених завдань спеціалістівприватників, наймає на сезонну роботу людей з числа місцевих жителів. Розраховується з ними своєчасно. Заборгованості ні із заробітної плати, ні з виплати податків та платежів агроформування не має. Потроху розширює очолюване господарство. На сьогодні тут утримують 81 голову ВРХ. З них – 20 корів. Донедавна мали тварин лише Поліської м’ясної породи. Восени минулого року придбали 20 голів абердиноангуської. Нині уся худоба випасається на луках. А після Трійці, як тільки дозволить погода, планують приступити до заготівлі сіна. Солому теж надіються мати власну. Ще з осені посіяли 60 гектарів пшениці, навесні – 30 вівса та 2 – картоплі. Людмила ШУНКОВА. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
10 июня 2014
|
Тенденція – до зменшення Здавалося б, у період економічної кризи повинно було б збільшуватись число домогосподарств у районі, проте результати статистичних даних про кількість тварин та птиці у селян свідчать про протилежне. Порівняно з минулим роком, зменшилось птиці (з 34386 штук до 33509), ВРХ (з 1711 голів до 1462), в тому числі корів (з 1420 до 1207), свиней (з 3772 до 3682), овець (з 83 до 67), коней (з 818 до 744), кролів (з 1256 до 1179). І лише кіз (усього на 4 голови) стало більше: 668 проти 664. Світлана ВОЖДАЄНКО, начальник відділу статистики в Іванківському районі. |
10 июня 2014
|
“АГРО-2014”: НАШІ – ТЕЖ В ЗАХОПЛЕННІ Делегація аграріїв Іванківського району на чолі з начальником управління АПР РДА Анатолієм Циганком взяла участь у відкритті XXVІ Міжнародної агропромислової виставки «АГРО-2014», що з 4 по 7 червня діяла в Національному Експоцентрі України в Києві. Після виступу міністра аграрної політики та продовольства України Ігора Швайки, приємного спілкування і обміну позитивними емоціями, вони відвідали чимало спеціалізованих виставок, де свою продукцію представляли компанії з 16 країн світу. І були в захопленні від побаченого! Здебільшого, увагу іванківців привертало різноманіття сучасної грунтообробної, посівної, зернозбиральної, кормозаготівельної техніки, а також – найрізноманітнішого новітнього обладнання, яке просто необхідне для надійного зберігання, обробки чи переробки сільгосппродукції. Не могли вони спокійно проходити й біля виставок сільгосптоварів, ветеринарії, товарів для тваринництва, конярства, рибного господарства, біоенергетики, органічних продуктів, рослинництва, агрохімії і т.д. Адже багато чого з перерахованого потрібно і в агроформуваннях нашого району. Тут можна було особисто познайомитися з представниками різних промислових фірм нашої та зарубіжних країн, які пропонували не лише свою продукцію, а й запрошували до подальшої співпраці. Як зазначив Анатолій Анатолійович, завдяки ось таким виставкам у попередні роки чимало наших господарників налагодили певні контакти, а потім купували якісь агрегати, запчастини, міндобрива, стимулятори росту рослин, навісні ангари, обприскувачі, насіння тощо. А дехто – свиней, худобу чи птицю. На жаль, придбати щось з технічних новинок, принаймні вітчизняних виробників – ХТЗ, ЮМЗ чи «Велес-Агро», які презентували свою продукцію цього разу, нашим аграріям не просто: більшість з них – фінансово неспроможні. І все ж дехто з керівників СГВК таки пригледів цього разу на “АГРО-2014” для свого кооперативу дещо з техніки. Тетяна РЯБОКЛЯЧ. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
10 июня 2014
|
І відерцями вичерпують, і мотопомпами… Якщо у посушливі весняні дні більшість городників з нетерпінням очікували дощику й щиро розчаровувалися, коли чергові насуплені хмари проносилися повз, так і не давши живильної вологи для рослин, то нині захмарене небо для багатьох з них – мало не передвісник втрати майбутнього врожаю. Причиною цьому є надмірні опади, кількість яких, як оцінюють синоптики, суттєво перевищує встановлені норми. Зокрема, за даними Гідрометцентру, практично в усіх областях України кількість опадів перевищила місячну норму, у багатьох – навіть три місячні норми. (Для прикладу, в Києві за минулий місяць випало 172 мм опадів, що на 325% перевищує норму і є абсолютним рекордом). Як результат – підтоплені будинки, затоплені городні ділянки, на яких в кращому випадку перезволожена земля, що теж негативно впливає на вегетацію рослин. Отож, з-поміж інших турбот багатьох наших односельців нині мало не найголовнішими є ті, які пов’язані з ліквідацією наслідків надмірних опадів. В такому випадку хтось з них проблему, що виникла, вирішує найдоступнішим способом – вичерпуючи воду… відерцем, хтось – застосовуючи спеціальний насос. А хтось, не справившись власними силами, звертається до еменесників. – Такі звернення від громадян наше управління реєструє мало не щоразу після періоду затяжних дощів, – коментує ситуацію головний інспектор Іванківського РС ГУ ДСНС України в Київській області А.О. Пархоменко. – Вже звично найбільш проблемні у даному питанні іванківські вулиці Миру, Шевченка, Запрудська. Ось і після останньої зливи до нас за допомогою звернулося чимало жителів з цього житлового масиву. Подібної проблеми лише віднедавна позбавлені мешканці вул. Ватутіна – завдяки розчищенню прилеглого замуленого рівчачка Жорнівка. На території району – ситуація більш-менш нормальна, хоча після тривалих дощів часто потерпають ті громадяни, оселі чи городні ділянки яких – поблизу замулених водойм. За таких обставин роботи працівникам ДСНС вистачає. Беручи з собою кількадесятиметрові рукава для перекачування води та мотопомпу, яку допомогла придбати селищна рада, вони намагаються ліквідувати ті надзвичайні ситуації, з якими не справились господарі. Хоча саме від останніх теж залежить багато. Перш за все потрібне взаєморозуміння між сусідами, зазначають еменесники: питання водовідведення повинно вирішуватись ними не в одноосібному порядку, а спільно. До того ж, варто заздалегідь цікавитись і, відповідно, вживати профілактичних заходів щодо можливого підтоплення будинку чи земельної ділянки. Галина ПАРХОМЕНКО. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
10 июня 2014
|
НЕ ЕКОНОМИЛИ ЗА ЗВИЧКОЮ... Літо розпочалось практично в травні, а тому опалювальний сезон здається таким вже далеким... Але наостанок він підніс для багатьох пільговиків неприємний сюрприз – більші суми оплати за використаний газ, аніж на це розраховували ті споживачі, котрі користуються пільгами та субсидіями. У квитанціях, які надійшли за квітень, цифри неприємно відрізнялись від очікуваних. |
10 июня 2014
|
ЧОРНОБИЛЬСЬКЕ ПОЛІССЯ: ІСТОРІЯ З ДАВНИНИ Нещодавно в Іванківському районному архіві з Чорнобильськими фондами працював кандидат історичних наук, професор Олег Миколайович Барабанов, який досліджує історію сіл, знищених при побудові ЧАЕС. Коротко викладу знайдену вченим (не тільки з місцевих джерел) інформацію, яка, сподіваюсь, буде цікавою для багатьох жителів Іванкова. Як відомо, тоді перестали існувати три населені пункти Чорнобильського району. Два з них – село Нагірці та хутір Підлісний – було затоплено при створенні охолоджувального водосховища над річкою Прип’ять. На місці третього – села Семиходи – побудовано нове місто енергетиків Прип’ять. На щастя, після аварії на ЧАЕС архів Чорнобильського району не пропав, а був перевезений спочатку за межі 30кілометрової зони в с. Горностайпіль, а потім – в Іванків, та долучений до фондів Іванківського районного архіву. Втім, збережені документи відображають, переважно, післявоєнний період в історії Чорнобильщини, оскільки довоєнні архіви зникли під час німецької окупації. Але ж історія Чорнобильського Полісся почалася набагато раніше – її можна прослідкувати з глибокої давнини. Скориставшись архівними матеріалами, професор О.М. Барабанов поділився, в свою чергу, власними напрацюваннями з давньої історії цієї місцевості. ЯК АРХЕОЛОГІЧНО, так і за літописними матеріалами, територія нижньої течії Прип’яті, а також річок Уж і Тетерів, у ранній період Київської Русі була зоною розселення древлянського племені. А водорозділ річок Тетерів та Ірпінь був кордоном між древлянами і полянами – плем’ям, що жило в районі Києва. Основні центри («гради») древлян – Коростень (біля якого був убитий князь Ігор), Малин і Овруч (Вручий) – знаходилися західніше, але на Чорнобильщині також виявлені їх укріплення та городища. Пізніше північна частина Полісся входить в ТуровоПінське князівство, а південна – в Київське. А в 1194 році в Іпатіївському літописі вперше згадується Чорнобиль. Новий етап в розвитку регіону припадає на період ХІІІХІV ст., коли після монгольського вторгнення Полісся поступово потрапляє в орбіту впливу Великого князівства Литовського (ВКЛ). Київське князівство припиняє існування. В 1471 році в межах ВКЛ утворюється Київське воєводство, а в його складі з’являється Чорнобильський повіт. У Чорнобилі будується замок, місто стає важливим транзитним пунктом на шляху з Києва до столиці Великого князівства Литовського Вільно. У “Привілеях жителям Київської землі” 1529 р. згадується єдине, крім Києва, місто Чорнобиль – у зв’язку з правилами надання підвід та постою в Чорнобилі для посольських поїздок з Вільно до татар, а також поїздок князівських чиновників зі своєї столиці до Києва. У ході адміністративної реформи у ВКЛ у 156566 рр. Чорнобильський повіт трансформується у структуру меншого рівня – Чорнобильське староство. Але відразу після цього в 1569 році при укладенні Люблінської унії Київське воєводство переходить з ВКЛ до коронних земель Польщі, і в його складі Чорнобиль входить до Овручського повіту. Чорнобильське староство ж в ХVІХVІІ ст. трансформується в приватноправовий маєток. Його володільцями стають представники відомих шляхетських родів – Кміти, Сапеги, Ходкевичі. В ході другого розподілу Речі Посполитої в 1793 р. Чорнобильський маєток переходить до Росії і з 1797 р. входить до складу Радомишльського повіту Київської губернії. У період 191720 рр., коли після розпаду Російської імперії було проголошено незалежність України та Білорусії, кордон між двома новими державами на Поліссі став предметом спору. На початку березня 1918 р. УНР після укладення Брестського миру з німцями проголосила входження Північного Полісся до свого складу як нової адміністративної одиниці – Дреговичської землі, а південніше від Прип’яті була проголошена Древлянська земля з центром у Коростені, куди увійшло і Чорнобильське Полісся. 25 березня 1918 року Білоруська Народна Республіка (БНР) також проголосила Північне Полісся своїм, і між УНР та БНР почалися переговори про долю Мозирського, Речицького та Гомельського повітів. Ці переговори були практично згорнуті після утворення в Україні гетьманату в кінці квітня 1918 р. і на цих землях була сформована Поліська губернія України. В реальності ж з лютого до листопада 1918 р. ця територія перебувала під контролем німецьких військ. Після їх відходу у зв’язку з закінченням першої світової війни (та падіння гетьманату) в грудні 1918 р. війська відновленої С. Петлюрою УНР увійшли в Мозир, але також ненадовго. По Варшавському договору 21 квітня 1920р. УНР та Польщі було визначено кордон цих держав по річках Збруч та Прип’ять до її впадання в Дніпро. Що ж до Чорнобильського Полісся, то в червні 1919 р. Радомишльський повіт Київської губернії було розукрупнено, і з його складу виділено самостійний Чорнобильський повіт. А далі йде радянський період, у вінці якого і було тут розташовано атомну електростанцію, що поклала край існуванню не лише кількох сіл, знищених при її будівництві... Валентина КОСТЮЧЕНКО, начальник архівного відділу Іванківської райдержадміністрації. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
29 мая 2014
|
ШАНА – ВІД РІЗНИХ ПОКОЛІНЬ А.П. Бондаренка з Іванкова знають і шанують у нашому районі представники різних поколінь, які звертались до нього за допомогою: Андрій Пилипович більше 40 років пропрацював у “Райсільгосптехніці”. Авторитет серед людей заслужив він своєю фаховою компетентністю, щирістю у спілкуванні, високою порядністю, працелюбністю і відповідальним ставленням до виконання своєї справи. ... До війни закінчив лише 4 класи. Більше освіту не здобував ніде. З 12 років працював у колгоспі. Згодом, підучившись у досвідченого майстра, – шевцем чобіт у промисловому комбінаті райспоживспілки. До армії був призваний уже після Перемоги, у 21 рік. Служив командиром мінометного відділення артилерійського полку на території Австрії та Білорусії. Демобілізувавшись, пішов працювати учнем слюсаря-інструментальника в Іванківську МТС. Коли побудували нову мехмайстерню на їх підприємстві (до цього доводилось трудитись у пристосованих дерев’яних приміщеннях) і обладнали її різними новими верстатами, вирішив навчитись працювати на одному із них – фрезерувальному. Після короткострокових курсів на Київському електромеханічному заводі повернувся в рідний колектив. Тут довелось обслуговувати не лише фрезерувальний (в основному, весь час був зайнятий біля нього), але й стругальний і свердлильний верстати. Траплялись такі дні, пригадує, що бігав від одного з них до іншого. Удосконалював вміння, набуваючи досвіду на практиці, виготовляючи запчастини до різного роду техніки – від простих деталей до більш складних. У пригоді завжди був посібник “Фрезерна справа ”. Замовлень на його послуги було завжди чимало. Тривалий період на весь район був лише один фрезерувальний верстат. До того ж, кожен, хто звертався до Андрія Пилиповича, знав: роботу буде виконано вчасно і досить якісно. Адже мав найвищий – 5 розряд – верстатника. Безперечно, були учні і в нього. Але витримки і терпіння затриматись надовго на цій роботі вистачало не в кожного з них. Він же працював тут аж до пенсії. І навіть після виходу на заслужений відпочинок десять років слюсарював в автопарку ВАТ “Агротехсервіс”. За цей час змінювались керівники, інженернотехнічні працівники у колективі (не кажучи вже про рядових робітників), назва підприємства: МТС, РТС, “Райсільгосптехніка”, ВАТ “Агротехсервіс”. За сумлінне виконання трудових обов’язків портрет А.П. Бондаренка постійно вміщували на Дошці пошани (вона була великим моральним стимулом у радянському суспільстві). А ще нагороджувався грамотами, цінними подарунками. – Наручних годинників надарували стільки, – згадує ветеран виробництва, – що і я їх носив роками, і мої сини – ще зі шкільних років... Завжди поряд з А.П. Бондаренком працювала його дружина Надія Дмитрівна (на знімку з сімейного архіву). Спочатку – кравчинею у промкомбінаті райспоживспілки, потім – кладовщицею у “Райсільгосптехніці”. Виховали з нею двох синів, допомогли їм здобути вищу освіту. На жаль, вона уже пішла з життя. ині діти і внуки, які живуть окремо, часто перевідують тата і дідуся. Адже вік (йому – 84 роки) дається взнаки: часто підводить здоров’я. Хоч, звиклий до праці, він, навіть залишившись вдівцем, сам себе обслуговує, а доки мав сили – доглядав за своїм приватним будинком та земельною ділянкою біля нього. Людмила ШУНКОВА. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
29 мая 2014
|
В ЕПІЦЕНТРІ – ФЕНЕВИЧІ Злива, град, потоки води, шквальні пориви вітру аж до буревію... Такою була ніч з 19 на 20 травня не лише в нашому районі. Так чи інакше, негода зачепила практично кожен населений пункт. Повалені дерева й електроопори, зірвані дахи і навіть фронтони, обірвані електродроти, захаращені зламаними гілками й стовбурами дороги, вибиті градом чи затоплені водою сільськогосподарські культури – ось наслідки нічного катаклізму. В епіцентрі стихії опинились Феневичі, де шалений вітер з дощем наробив чимало лиха. Постраждало майже все село. Особливо дісталось покрівлям на будинках, електроопорам (кілька з них були поламані) та частині лісового масиву, де сотні дерев повалило, немов сірники. Буревій зірвав близько ста листів шиферу на школі та частково розкрив ФАП. Як розповів Феневицький сільський голова М.Г. Салій, головне було швидко відремонтувати освітній заклад, де ще навчаються діти. Вже до семи ранку в селі був голова райдержадміністрації Ю.Ф. Мосієнко, який координував роботу відповідальних служб. В результаті, дах на школі поновили вже до вечора. Силами працівників Іванківського центру первинної медико-санітарної допомоги підремонтували і сільський медзаклад. Однак для повного відновлення селу ще потрібен час... Буревій відчутно зачепив і населені пункти Шпилівської сільської ради. Якщо в самих Шпилях, за словами сільського голови В.П. Осадчого, найзначиміші втрати – вибита градом городина, зірваний з ФАПу коньок та перекрита вивернутими деревами дорога до села, яку Валерій Петрович разом з організованими ним місцевими жителями зуміли розчистити вже до семи ранку (до руху шкільного та рейсового автобусів), то в Зимовищах негода завдала суттєвіших збитків. Масово повалені дерева як в лісі, так і поодинокі – лише одна з проблем. Ледь не в половині села постраждали – в більшій чи меншій мірі – дахи. Шифер та елементи покрівлі житлових та господарських будівель злітали тієї ночі й в інших селах району. А в Степанівці та Доманівці працівникам філії газового господарства довелось ремонтувати надземний газопровід, що погнувся (на щастя, газопостачання не було порушено) від зірваних шквальним вітром гілляк. Як повідомив завідувач сектору з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Іванківської РДА І.М. Томченко, загалом тієї ночі без електроенергії залишились 40 населених пунктів району, решта виявились обезточеними частково. Аби відновити електропостачання, в районі працювало 11 бригад електриків. На допомогу їм прибули спеціалісти з Чорнобиля, а також – сусідніх районів, навіть з Василькова. Свою частину роботи під час ліквідації наслідків негоди виконували дорожники, еменесники, комунальники, зв’язківці, лісівники. Як розповідають останні, буревій “поклав” шість гектарів лісу. Правда, повалені сосни можуть почекати. Сьогодні на першому місці – допомога людям і відновлення нормальної життєдіяльності району. Ольга РОЗУМЕНКО. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
26 мая 2014
|
Підгайненські жінки, проводжаючи на війну своїх чоловіків, молилися, аби вони цілими і неушкодженими повернулися додому. Та не всі дочекалися їх з фронтів Великої Вітчизняної: одинадцятеро стали вдовами, самі ростили дітей, бавили внуків. Така доля випала й Надії Дмитрівні Давиденко. Вона єдина з усіх солдатських вдів, яку односельці вітатимуть нинішнього 9 травня з Днем Перемоги: решта – відійшли за межу вічності. За плечима Надії Дмитрівни – 95 поважних років, у яких було все: і печалі, і радощі. Та все ж, труднощів і нестатків було більше. Оглядаючись у минуле, вона не раз уявляла, як би то їм жилося удвох з Олексійчиком? За рік до початку війни вони побралися. Не встигли ще обжитися, добре пізнати одне одного, як фашисти війною посунули на рідну землю. Олексій Ничипорович пішов на фронт, щоб захищати її. Воював з ворогом у складі діючої армії, фронти якої проходили через Білорусію, Росію, Україну. Та коли радянські війська відганяли окупантів все далі на захід, звільняючи місто за містом, село за селом, Олексій отримав невеличку відпустку – на кілька днів: приїхав у Підгайне до своєї Надійки, аби перед черговим наступом іще хоч разочок її обійняти, пригорнути до грудей, подивитися у її ясні очі. А тоді жінка провела за село свого коханого і попрощалася… назавжди. То був кінець 1943-го. У бою за визволення від фашистських окупантів міста Коростеня Олексія Ничипоровича Давиденка наздогнала ворожа куля: поранення було смертельним. Так і не дізнався він за життя про те, що має стати батьком. Їхня донечка Євгенія з’явиться на світ через дев’ять місяців після тієї єдиної за воєнний період материної зустрічі з батьком. Ставши вдовою, Надія Дмитрівна вдруге заміж так і не вийшла. Залишилася вірною своєму єдиному коханому на все життя… Разом з донькою вона працювала в місцевому колгоспі на фермі, допомагала ставити на ноги її діток. З нею живе і зараз. Уже й дочка овдовіла. Діти Євгенії Олексіївни давно дорослі: дві доньки зі своїми родинами живуть у місті, син передчасно помер. Внуки і правнуки навідуються до своїх бабусь, турбуються про них. Думаю, завітають і в ці травневі дні, щоб привітати їх зі святом та вшанувати пам’ять діда Олексія. Хай буде йому пухом земля… Лариса РУДЕНКО, бібліотекар Підгайненської сільської бібліотеки. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
7 мая 2014
|
| Закрыть |
