|
ВОНА РОЗКРИВАЄ ЮНІ ТАЛАНТИ Непомітно минуло 10 років, відколи в селі Феневичі почав діяти філіал фортепіанного відділу Іванківської дитячої музичної школи мистецтв імені Марії Примаченко. За ці роки своєю стала і в шкільному колективі Феневицького навчально-виховного об’єднання, і серед батьків, чиї діти вчилися грі на фортепіано, незмінна наша викладач Лариса Миколаївна Захарчук. Наче й небагато за ці роки вийшло з її рук наших юних музикантів – всього одинадцять. Але якщо подивитися в масштабах нашого і сусідніх сіл – то й немало. І сьогодні вдячно згадують її уроки студенти Богуславського гуманітарного коледжу імені Нечуя-Левицького Марія Рогач, Київського національного університету імені Шевченка – Дарина Салій, Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Сковороди – Марія Шило, Київського національного університету культури і мистецтв – Анна Крикун… Називаю тільки тих, хто сьогодні продовжує навчання. А на підході – юні таланти, які навчаються нині – Інна Федотова, Каріна Федоренко, Олена і Тарас Настенки і мій син – Іван Світельський. Я дуже рада, що у нього з’явилась така можливість і такий учитель, і що в дітей є непоганий шанс – розкрити свої таланти. Ми у свій час не мали змоги здобути музичну освіту, хоч сестри Соловйови (я – одна з них) завжди будуть щиро вдячні нашому шкільному вчителю музики та співів Анатолію Івановичу Настенку. Сьогодні ми, батьки, можемо оцінити внесок у розвиток дитячих обдарувань ще однієї натхненної людини – Лариси Миколаївни. Галина СВІТЕЛЬСЬКА. с. Феневичі. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
5 мая 2014
|
ДОПОМОГА ЧОРНОБИЛЬЦЯМ ВІД “КИЯНОК” 16 квітня в приміщенні Іванківської РДА з нагоди відзначення 28-ї річниці Чорнобильської катастрофи відбулася зустріч керівництва району з президентом громадської організації «Асоціація ділових і професійних жінок «Киянка» Галиною Гончарук, головою ревізійної комісії асоціації Наталією Ліщук, членом ревізійної комісії цієї ГО Наталією Лєдєньовою та чорнобильцями району. Під час зустрічі, яка відбулась в атмосфері доброзичливості, зацікавлення та порозуміння, представники організації розповіли про мету та напрямки своєї діяльності, а також надали адресну матеріальну допомогу на лікування сімнадцятьом жителям Іванківського району, постраждалим внаслідок аварії на ЧАЕС. Керівники району Ігор Глитень, Максим Костюченко та голова ГО «Ми – чорнобильці Іванківського району Київської області» Марина Лещенко щиро подякували за увагу представникам асоціації. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
27 апреля 2014
|
А БУЛО КОЛИСЬ, БУЛО… Свою історію мають не тільки країни, міста, а й вулиці. Міські, історія яких нерозривно пов’язана з видатними мешканцями, мають у своїй картотеці багато значимих подій минувшини, сільські – часто менше. Проте від цього їх важливість для місцевих жителів не зменшувалась. Тож, побачивши десь стару чи старовинну вулицю, мимоволі думаєш: скільки всього бачила вона!.. Так подумалось, коли у Горностайполі помітила одну з таких. Крім звичних нині для більшості сільських населених пунктів тиші та безлюдності, вулиця Інтернаціональна, разом з тим, вирізнялася від інших. Чим? Будівлями. Чимала їх кількість за зовнішнім виглядом видавала в собі споруди, зведені ще на початку XX століття, а то й раніше. Деякі хати – у напівзруйнованому стані, інші – таки збереглися до сьогоднішнього дня, хоча й зяяли розчиненими дверима, що перекосились від часу, чи забитими віконницями. Що ж бачила ця вулиця? З якого часу веде своє літочислення? Отримати відповіді на ці запитання можна, занурившись в історичні джерела або порозпитувавши у старожилів чи їх нащадків. ...Вулиця Інтернаціональна свою теперішню назву отримала в 6070 роках минулого століття. Свого часу, до загального перейменовування вулиць, яке відбувалося за радянських часів і на радянський лад, вона називалася Широкою. Чому саме Широка – залишається тільки гадати. Та все ж, враховуючи точність висловлювань багатьох наших пращурів, цілком ймовірно, що по тих часах, коли в ціні був найменший шмат землі, вона справді вважалася широкою. Між тим, навіть зараз серед сільчан її більше знають за попередньою назвою. – Цю вулицю я пам’ятаю за розповідями ще від дідівпрадідів, – згадує минуле 80річна жителька Горностайполя М.Г. Оліфер. – Вона, мабуть, – ще із часу заснування села. Давніми ще вважаються Пєсковка, Слобода, Хутори. На останніх жили три хазяйни, які гарно господарювали. Після війни Хутори стали Губином. За спогадами Марії Григорівни, вул. Широка була центровою. Населення на ній жило у звичних турботах та роботах. Раніше село Горностайпіль мало статус містечка. І саме на Широкій, використовуючи сучасну термінологію, акумулювалося чимало об’єктів інфраструктури цього населеного пункту. Тут утримували свої магазинчики євреї (була велика єврейська громада), діяла пекарня, функціонувала школа, віруючих приймала церква. Також саме тут було, як тепер кажуть, адміністративне приміщення Горностайпільської волості Радомишльського повіту Київської губернії. На Широкій знаходився і базарчик, куди у звичному порядку ходили спродуватися чи скуповуватися місцеві жителі. – Я ще була малою, – продовжує старожилка, – як до війни єврейські пані ходили на базар. Вони завжди були гарно одягнуті й так величаво прямували вулицею, що я не раз лопотіла за ними, перебуваючи у німому захопленні… Загалом в селі були розвинуті усі сфери: виробнича, торговельна, соціальнокультурна. Тож, зважаючи на наявність такої кількості закладів, щоденні будні місцевих жителів, та й загалом стиль життя тодішніх горностайпільців, які фактично жили в містечку, суттєво відрізнявся від буття багатьох їхніх сучасників, які проживали в селах. Хоча трудитись, щоб вижити, доводилось і тоді. Про розкуркулення не з чуток знало багато горностайпільців. – Куркулями називали всіх, хто добре господарював, – продовжує згадувати жінка. – Під час колективізації сільського господарства їх забирали з хат, вивозили в Сибір, звідки ніхто з наших так і не повернувся до сьогоднішнього дня. Часто сім‘ї куркулів йшли по миру... А в їхніх хатах оселялися ті, хто організовував колгосп. Ось і на Широкій свої хати не за власним бажанням покидали їх мешканці. Багато хат. Бо на цій вулиці жило чимало заможних односельців. Може, й зараз де лежить приховане ними «добро»... Три хати колишніх куркулів дожили й до цього часу – приїздіть, покажу. Одна ще гарно стоїть. Вистояла стільки літ! Другу частково перебудували нові власники. Третя теж ще є. Щоправда, вже схилилася від віку та всіх пережитих подій… Скоро після колективізації настав голод. Батьки М.Г. Оліфер, аби вижити, міняли одяг на картоплю. Якось перебивалися й інші односельці. В селі ж комуністи розібрали церкву. А на колективізованому селянському майні утворився колгосп. У 45му грянула війна. Зачепила вона всіма своїми бідами людей і їх село. Згоріли деякі хати і на Широкій. Пішли з життя у роки війни її (та й не тільки) колишні мешканці. Згодом вже названа на радянський лад вулиця Інтернаціональна мала серед житлових будинків колгоспну контору, «совєцьку» – з колишньої єврейської – пекарню і школу (остання до війни була земською). До речі, довоєнне шкільне приміщення достояло до 1986го року. Тоді там був влаштований госпіталь для «ліквідаторів». Опісля школу розібрали. Й, схоже, ця подія стала початком занепаду колись процвітаючої вулиці Широкої. З часом відходили у вічність її жителі, кількість яких практично не поновлювалася, як це було раніше, за рахунок молоді. Й нині, за даними Горностайпільської сільської ради, зі 179 осель, які рахуються на Інтернаціональній, жилими (в них постійно проживає 144 мешканців) є тільки 69. 70 використовуються під дачі. Інші поступово руйнуються… Утім, навіть на такій, здавалось би, тихій вулиці теж вирує реальне життя. Зокрема, нещодавно нащадки власників однієї з садиб знайшлися через… 27 років. Вони відсудили право власності у наступних її господарів. У день відвідин Горностайполя я не зустріла на Інтернаціональній жодної живої душі. Вже коли фотографувала напівзруйновані садиби, трохи поодаль з двору вийшла жінка похилого віку. Вона живе на цій вулиці давно, і добре пам’ятає, якою та колись була! Галина ПАРХОМЕНКО. Від редакції. Згідно з книгою «Список населенных мест Киевской губернии» (видання Київського губернського Статистичного Комітету за 1900 рік), на території нинішнього Іванківського та Поліського районів у той період діяло 8 волостей – Розважівська, Іванківська, Прибірська, Горностайпільська, Чорнобильська, Шепелицька, Красятицька, Хабенська та Мартиновицька. Волость була адміністративнотериторіальною одиницею повіту, з яких складалися губернії. (Ліквідовані в ході адмінтерреформи 19221923 рр.). У Горностайполі в 1900 році проживало 2894 особи, в містечку була православна церква, три єврейські школи, церковнопарафіяльна школа, винокурний завод, 4 вітряки, 5 кузень, три постоялих двори, казенна винна лавка і чайна товариства тверезості, аптека, сільський банк та інші установи. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
15 апреля 2014
|
ЇЇ ЗАХОПЛЕННЯ – УЛЮБЛЕНА РОБОТА Дехто вважає, що професії, пов’язані з якимось видом мистецтва, – не серйозні. Не погоджуся: це якщо грати на якомусь інструменті в колі друзів, співати вдома чи малювати у вільний час на рівні захоплення – то може й так. Якщо ж займатися чимось подібним на професійному рівні – ще й як серйозно! У цьому пересвідчуюся, коли доводиться ближче знайомитися з людьми, для котрих захоплення – це улюблена робота. Як ось для Людмили Анатоліївни Ярошенко. Ніби ще недавно Люда вчилася в Макарівській загальноосвітній школі, у старших класах – в Іванківській ЗОШ №2. Любила малювати змалку, хоч, каже, і не завжди все виходило так, як хотіла. Та бажання навчитися робити це краще було сильнішим за інші, коли довелося задуматися над обранням основної професії в житті. Вона вступила до Богуславського гуманітарнопедагогічного коледжу на факультет педагогіки і методики середньої освіти, образотворчого мистецтва і трудового навчання. І там чому тільки не навчилася: вишивання, роботи з тканиною, природними матеріалами, виготовлення аплікацій з паперу, вирізання і випалювання з дерева тощо. Закінчивши його успішно, прийшла на роботу в Іванківський центр дитячої та юнацької творчості, де вже понад сім років учить дітвору не тільки малюванню, а й всьому іншому, що вміє. Заняття гуртків “Умілі руки“ та “Кольоровий світ”, які майстриня проводить у своїй просторій світлицімайстерні, розвивають у вихованців мислення, зорову пам'ять, творчу уяву, фантазію, художній смак. Слухаючи наставницю, діти вчаться спостерігати, аналізувати предмети і явища навколишнього світу. А ще – розвивати такі риси як уважність, акуратність (особливо – коли працюють з фарбами та папером), посидючість, врівноваженість. І головне – любов до свого творіння. – Працюючи з дітьми, – говорить Людмила, – стараюся робити все, аби вони відчували і знали, що їхня робота – недаремна і комусь потрібна, що своїми творами вони вносять у світ часточку прекрасного, незалежно від того, що кожен з них на той чи інший момент відчуває, що побачив, що сподобалося чи збентежило. Не раз помічала: малюнок – це не просто засіб відображення думок, це вияв свого ставлення до оточуючого середовища. Й іноді зображене на папері може бути набагато красномовнішим, аніж слова дитини... І все ж, що б не траплялося у щоденному житті, я бачу, що в дітей перемагають позитивні емоції. А це означає – вони прагнуть до світла і добра, що їм хочеться працювати, щоб їх досягнення помічали... Про це говорять і численні перемоги робіт вихованців Л.А. Ярошенко на різних районних, обласних, всеукраїнських виставках, у таких конкурсах, як “Космічні фантазії”, “Український сувенір”, “Знай і люби свій край”, ”Початкове технічне моделювання” та інші. Її гуртки відвідують до 70 учнів 19 класів загальноосвітніх шкіл (малюків 14х класів Людмила Анатоліївна сама приводить зі школи і відводить назад). Серед старших більшість – дівчатка. А серед найактивніших – семи і шестикласниці сестрички Альона й Ірина Рокитко, Анастасія Давиденко, Анастасія Ярмоленко, Олександра Волочай, Тетяна Поліщук, Аня Скоробагатько. Нерідко, виїжджаючи зі своїми вихованцями в інші міста, де проходять творчі конкурси, Людмила влаштовує майстеркласи для відвідувачів. І там під її керівництвом можуть поекспериментувати всі бажаючі (юні й дорослі): пізнати секрети мистецтва малювання, ліплення з пластиліну, вирізання з паперу. І досить швидко побачити результати своєї роботи. Уже працюючи в ЦДЮТ, Л.А. Ярошенко заочно вступила до ПереяславХмельницького педагогічного університету на факультет образотворчого мистецтва, аби ще більше набути теоретичних знань, вдосконалити свої здібності. Тепер і далі поруч із вихованцями в ЦДЮТ Людмила займається улюбленою справою, шукає щось новеньке, експериментує в нових видах творчості, якими нині є так званий квілінг (техніка для декору – скручування довгих та вузьких смужок паперу, в результаті чого виходять чудові орнаменти, зроблені з маленьких паперових «баранців», листівки тощо) та орігамі – японське мистецтво конструювання з паперу (тут можна виготовляти безліч різних виробів, починаючи від квітів і фігурок тварин до предметів для сервірування столу, декорування світильників і ваз). І ці заняття теж мають велике значення у розвитку мислення дітей, концентрації уваги, розвитку пам’яті, вдосконаленні моторики рук та точних рухів пальців. Заняття, які проводить Л.А. Ярошенко, спрямовані також на виховання дітей у дружньому колективі, де кожен вчиться допомагати один одному, успіхи одного стають стимулом для роботи іншого. Гуртківці мають можливість створювати тематичні композиції до різних свят – Нового року, Дня Валентина, 8 Березня, Дня незалежності, Великодня тощо. Головне бажання керівника гуртків – вдосконалити світ дитячими мистецькими роботами. Прагнення вихованців – стати кращими, змусити своїх рідних гордитися ними. А мрія директора ЦДЮТ Г.Д. Марченко – в найближчому майбутньому творчу майстерню Людмили Ярошенко перетворити у “зразкову студію”. Тим більше, що вона вже зараз варта того, аби їй присвоїти таке почесне звання... Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
12 апреля 2014
|
Ветерани праці Незважаючи на вік (обом – далеко за 70) та стан здоров’я (пересуваються по кімнаті за допомогою палиць), подружжя Пархоменків з Обухович, пораючись в оселі – у міру можливого – намагається обходитись без сторонньої допомоги. Поважають у селі цю родину – за працелюбність, щирість, доброту, людяність. Залишаючись оптимістами у житті, впродовж якого бачили і голод, і холод, і розруху, нині вони не менш стурбовані тривожною ситуацією у державі, ескалацією мілітаризму з боку донедавна братнього нам народу – росіян. ...На різних ділянках доводилось працювати Михайлу Семеновичу: помічником бухгалтера у місцевому сільському споживчому товаристві, експедитором на Іванківському агропромисловому підприємстві по виробництву кормів. 25 років віддав він роботі у сільській раді. Заочно закінчив Одеський фінансово-економічний технікум. Обуховичани та жителі Станішівки добрим словом згадують колишнього начальника військово-облікового столу і секретаря сільради – як привітну, доброзичливу, уважну, чуйну і добропорядну людину. І досі, за звичкою, називають по-сільському “секретарем”. Активну участь брав чоловік й у ліквідації аварії на ЧАЕС. Має статус ліквідатора другої категорії. З 1987 по 1990 роки виконував обов’язки завгоспа, заступника та директора гуртожитку для працюючих у зоні співробітників науково-дослідної експедиції імені Курчатова. Раїса Дем’янівна більшу частину трудового життя пов’язала із торгівлею. Працювала буфетницею у школі, продавцем у магазині. Перед виходом на пенсію – з 1984 по 1991 роки – виконувала обов’язки завідуючої складом на Іванківському агропромисловому підприємстві по виробництву кормів. Свого часу сім’я Пархоменків виїжджала у “чисту” зону – на Черкащину. І хоч прижилися на новому місці, але мусили повернутись в рідне село заради стареньких батьків, які потребували їх допомоги і підтримки. Діти й онуки (мають уже й правнуків) мешкають у столиці, перевідують батьків та дідуся й бабусю у вихідні та свята. А з придбанням продуктів, сплатою комунальних платежів тощо допомагає стареньким сусідка Олександра Степанівна Ус. Людмила ШУНКОВА. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
12 апреля 2014
|
Клятвенне кохання Люди, котрі хочуть когось переконати у своїй щирості, відданості в коханні, повторюючи це безліч разів, більше переконують у цьому… себе, аніж того, кому про це говорять. Адже щирістю, відданістю, коханням тут і не пахне. Від таких людей найперше можна чекати підлості, зради. Як добре – вони поряд, як горе – в сторону. Про одну з таких історій хочу розповісти. …Шура з Іваном познайомились на якомусь студентському форумі. Іван – хлопець гарний, статний, покірний. Тож і накинула на нього оком. Познайомились. Іван закохався у дівчину з першого погляду. Почали зустрічатись. Шура зрозуміла, що Іван – хлопець перспективний. Незабаром мав закінчити інститут, навчався успішно. Як здібний, мав нагоду залишитись у місті продовжувати навчання, добиватись наукових перспектив. Шура аж ніяк не хотіла їхати десь у село після закінчення вузу, тож Іван був їй підходящою партією. Тому і співала йому свої «серенади» про кохання. Іван довірливо слухав. Навчались у різних закладах, бачились не дуже часто. Шура телефонувала Іванові, писала листи, в яких розповідала, як його палко кохає. При зустрічах мріяли, як будуватимуть своє спільне життя. На одному з чергових побачень прогулювались містом. А тоді, як і годиться, юнак провів її до будинку, де мешкала дівчина. Щоб побути ще разом, затримались неподалік у скверику. І раптом, ніби зпід землі, виросли троє молодиків і почали чіплятись до дівчини. Іван, звісно, заступився за подругу і попросив хлопців, аби ті йшли своєю дорогою. Та не тутто було. Один із них – здоровань – вихопив ножа. Ті, хто був з ним – кинулись врозтіч. Шура стояла поруч і тремтіла від страху. Відступаючи від нападника, Іван перечепився і впав. Перечепився і здоровань, упав сторч і, треба ж такому було статись, – настромився на свого ножа. Помер миттєво. Іван підвівся, підійшов до молодика, хотів витягти ножа, але вже було пізно. Що робити? Це тепер мобільні телефони, а тоді треба було бігти до таксофона. Попросив Шуру, щоб вона викликала швидку допомогу. Та Шура пішла не до таксофона, а додому, де все розповіла батькам. Ті порадили доньці відмовлятись від того, що вона бачила. Переконували доньку в тому, що Івана засудять, а навіщо їй судимий чоловік? На тому і порішили. Батько сам викликав міліцію, заявивши, що хлопці у сквері побились і порізались. Телефонував з дальнього таксофона: обережний, аби до міліції не ходити… Івана пов’язали, хоч хлопець і розповів усе, як було. Але Шура у свідки не пішла, сказавши, що не відає, що сталось після того, як Іван пішов від неї. Пізніше юнака посадили. Весь час його підтримувала сусідка Галина – однокурсниця і друг. Шура за Івана забула. У нього ж гірко було на душі – не стільки від того, що несправедливо сидить, а через те, що його зрадила та, яка клялась у такому великому коханні. Минуло кілька місяців і раптом Івана відпустили: повторний суд виправдав його. Він навіть не здогадувався, що це – заслуга Галини. ...Хлопці, причетні до тієї пригоди, що трапилась, навчались на юристів. Одному з них припала до вподоби Шура, отож і вирішили трохи полякати Івана, домовившись про все зі своїм одногрупником. Який, до речі, з тюрми не вилазив. Але жартів не вийшло, а натомість сталося те, що сталося... Галина настояла, аби хлопці прийшли і розповіли, що відбулось, міліції. Адже вони тоді далеко не повтікали, а спостерігали за всім зза дерев. Один з них у ролі адвоката і добився перегляду справи, вигравши її. Іван вийшов на волю. Судимість з нього зняли, в інституті все уладнали. Хоч із запізненням, але отримав диплом. У подальшому все складалось нормально. Одружився з Галиною. Вона кохала Івана, хоч і знала про його почуття до Шури. Жили дружно, народились у них син і донька. Але Іван ходив весь час засмучений: йому здавалось, що він ще кохає Шуру. З часом діти повиростали. І ось одного разу син привів додому дівчину, представивши її своєю нареченою. Коли Іван глянув на неї, у нього потемніло в очах – копія Шури… Розпитався, хто її батьки, і з’ясував: всетаки Шурина то донька. Став категорично заперечувати проти одруження сина. Та Галина умовила його, посилаючись на те, що через колишні образи не потрібно лишати сина щастя. Коли йшли до батьків дівчини свататись, в Івана ніби земля під ногами горіла. Адже не бачив Шуру з того злощасного вечора. Галина підбадьорювала: усе буде гаразд. Коли господарі відчинили двері, Іван не повірив власним очам. Гостей зустрічали двоє кругленьких симпатичних людей. Пухната, як колобок, молодичка аж ніяк не нагадувала ту тендітну тоненьку дівчину, яку він колись кохав... Подивився на дружину – таку вродливу, статну і таку рідну – й не втримався: ніжно поцілував її. І так легко стало на душі в Івана, ніби щось дуже важке скинув із себе. А Шура його навіть не впізнала. Не сказав й Іван, що вони були колись знайомі: навіщо згадувати?.. А Галина пізніше зізналась Івану: вона знала, що чоловік кохає її, але чекала, поки він це зрозуміє сам… Валентина ГУРИН. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
12 апреля 2014
|
НОВА ПРОФЕСІЯ – ДО ДУШІ Оранці добре знають і шанують цю симпатичну жіночку. Вона з ними поруч змалку. Тут Олена народилася, вчилася в місцевій школі, опісля поїхала здобувати спеціальність монтажника радіоелектронної апаратури в одному зі столичних технікумів. А закінчивши його, за фахом працювала на Київському заводі “Росток” – у структурному підрозділі, де випускали лічильники електроенергії. Справа, якою займалася тут понад п’ять років, була дівчині до душі. Але із-за певних життєвих обставин повернулася в Оране. У рідному селі створила сім’ю, народилися дітки – син і донечка. Господарських й побутових клопотів вистачало. Та після декретної відпустки треба було десь шукати роботу. Добре, знайшлося місце – продавцем у магазині. Не роздумуючи, пішла туди. Вивчила нюанси, добросовісно працювала, аби не було нарікань ні від власників торговельного закладу, ні від покупців. І виходило непогано. Та коли відновив свою діяльність крохмальний завод, його адміністрація запропонувала Олені Володимирівні Богуш посаду лаборанта. Жінка погодилася. Їй захотілось освоїти нову, цікаву справу. Та й зарплату пообіцяли тут вищу. На щастя, каже Олена, отримують її вчасно. Як великий обсяг роботи під час сезону (найбільше картоплі для переробки на крохмал завозять восени), то доводиться працювати з більшим навантаженням, якщо треба – приходити на завод й у вихідні. Від обсягів виконаного, в основному, залежить і заробіток. Ось уже рік як тут працює. Освоїлася. Відмінно справляється зі своїми обов’язками. У неї завжди порядок на робочому місці. А це – обладнана за сучасними стандартами лабораторія, де вона проводить аналізи з визначення якості кожної партії сировини, що надходить на завод. Якщо у міжсезоння картоплі поступає мало, або взагалі немає, знаходиться й інша робота на території підприємства, від виконання якої працівниця ніколи не відмовляється. Керівництво ВАТ “Оранський крохмальний завод” задоволене її роботою, а ім’я Олени називає в числі кращих фахівців, на яких треба рівнятися іншим заводчанам. Тетяна РЯБОКЛЯЧ. Фото автора. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
1 апреля 2014
|
Поважають за доброту й інтелігентність Галину Тимофіївну Пархоменко знає і поважає не одне покоління учнів Термахівської та першої Іванківської загальноосвітніх шкіл. Адже вона навчала їх ботаніці та біології, працювала вихователем групи продовженого дня. А ще – була класним керівником. Третина учнів її єдиного випуску були медалістами. Ставилась до кожного зі своїх вихованців поматеринськи. Не одразу обрала жінка учительську професію. Десятирічну освіту на Черкащині, звідки родом, здобувала заочно (належить до категорії дітей війни, тому не з розповідей, а особисто на собі відчула, що таке розруха в країні і нестатки в родині). А закінчивши профтехучилище у Білій Церкві, трудилась закрійницею на взуттєвій фабриці. За наполяганням батьків здобула вищу освіту – професію зоотехніка у місцевому сільськогосподарському інституті. Вийшовши заміж за студента агрономічного факультету Кузьму Івановича, переїхала на Іванківщину – в Термахівку – батьківщину чоловіка. Та за фахом працювала мало. Стала викладати у місцевій школі хімію та біологію. Згодом заочно закінчила біологічний факультет Уманського педагогічного інституту. З часом подружжя Пархоменків переїхало у райцентр. Уже давно Галина Тимофіївна перебуває на пенсії. Та колеги і вихованці й нині згадують та шанують її за доброту, привітність, педагогічний такт, інтелігентність і надзвичайну скромність. Ніколи ні з ким вона не конфліктувала, а тому й не виникало у її житті якихось «гострих» ситуацій. З учнями завжди була відкритою, справедливою і щирою. Тепер вдячна, що її не забувають, запрошують у навчальні заклади на різного роду заходи – ювілеї, зустрічі. Приязними, щирими і порядними виховали вони з чоловіком (на жаль, уже покійним) своїх доньок Людмилу і Марію, внуків Катю, Володю й Таню. Нині Г.Т. Пархоменко допомагає їм няньчити своїх правнуків – Романчика та Богданчика. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
29 марта 2014
|
“ЮНІ ТАЛАНТИ” – У БОГУСЛАВІ Більше 20 років тому наша Школа мистецтв (раніше – Іванківська дитяча музична школа) підтримує тісні зв’язки з нинішнім Богуславським гуманітарним коледжем ім. І.С. НечуяЛевицького. Вже понад 30 наших випускників ставали його студентами. А після закінчення або подальшого навчання у вузах виявлялись прекрасними фахівцями своєї справи. Це, зокрема, Ніна Лич, Саша Шило, Міша Слободчик, Ігор Кожем’яченко, Влад Павленко, Вова Лугиня, Міша Грищенко та ін. Зараз навчаються успішно Влад Слободчик, Петро Васянович, Сергій Паукан. 21 березня в цьому коледжі відбувся IХ обласний фестиваль художньої, вокальної та інструментальної майстерності “Юні таланти”. У ньому брали участь і наші учні – Настя Павленко (фортепіано), та Олег Степченко (баян). Обоє добре виступили і отримали нагороди: Настя – Диплом за друге місце, Олег – Грамоту. А їх вчителі – О.І. Білаченко та автор цих рядків – Подяки за якісну підготовку учнів до конкурсу. Хочеться побажати всім нашим учням успіхів у навчанні, творчих злетів, перемог та досягнення своєї мети. Людмила ЗАЇЦЬ, старший викладач ІДШМ ім. М. Примаченко. Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
29 марта 2014
|
Зразок душевності і людяності А.М. Близнюк народилася в селі Кисоричі Рокитнянського району Рівненської області. Через два роки після закінчення у 1987 році кооперативного училища в обласному центрі разом з чоловіком переїхала на Полісся – в Олізарівку. З 1991 по 1998 роки працювала продавцем у магазині села Сидоровичі, який підпорядковувався Іванківському районному споживчому товариству. Нині вона – приватний підприємець, власниця магазину у нашому селі. А її чоловік, Адам Сергійович, має торговельний заклад у Термахівці. Антоніну Миколаївну шанують сидоровичани. Вона – ввічлива, доброзичлива, привітна та уважна до покупців. Дбає про те, щоб забезпечити їх широким асортиментом продовольчих та промислових товарів, враховуючи запити і смаки кожного. Її торговельний заклад є зразком обслуговування громадян. Не байдужа жінка до справ територіальної громади. Завжди активна у питаннях благоустрою села, надає благодійну допомогу виконкому Сидоровицької сільської ради для проведення урочистих заходів та свят у селі. А ще Антоніна Миколаївна – дбайлива господиня, турботлива дружина, матуся та бабуся. Виростили з чоловіком двох прекрасних дітей – Ігоря та Юлію, дали обом вищу освіту, дочекалися двох внучок. Така чарівна, добра, щедра душею людина народилася 8 Березня. Цього року в міжнародне свято жінок Антоніна Миколаївна Близнюк відзначатиме ювілей від дня народження. З цієї нагоди хочеться побажати іменинниці міцного здоров’я, достатку, злагоди і затишку в родині, довгих, щасливих років життя. Надія ЧАЛА, Сидоровицький сільський голова Вирізка з газети: http://www.tribunapr... |
12 марта 2014
|
| Закрыть |
