Форум села Томашгород Рівненської області: новини

Тема: ІСТОРІЯ СЕЛА
ІСТОРІЯ села ТОМАШГОРОД
Недалеко від районного центру, серед зелених лісів, на лівому березі річки Льви розкинулось велике, гарне, з широкими і квітучими вулицями село Томашгород.
Перша письмова згадка про село в писемних документах належить до 1776 року. Назва його походить від прізвища власника польського пана Томаша, який проживав в урочищі Груд. Люди говорили : « їдемо на Томашгруд ». З часом село розросталось і отримало назву Томашгород. До 1946 року село називалося Сехи. Існує легенда , що колись в давнину село спалили татари, залишилися одні сохи, це й дало назву селу : Сехи.
А було це так. Легенду про святу гору від своєї бабусі почула переказала своїм онукам Дідушок Феодосія.
Було це давно, але історія про Святу гору передається із покоління в покоління.
Колись давно на нашу країну нападало багато ворогів в тому числі й татари. Татари знищували все на своєму шляху, а гарних молодих дівчат забирали в полон. Дійшла ця чутка і до нашого села . Люди вирішили тікати в ліс, щоб там врятуватися. Вони розійшлися в різні боки , взяли з собою худобу, ткацькі верстати і багато всього, що потрібно було для життя і роботи.
Коли татари прийшли в село і побачили , що нікого в селі немає, дуже розлютилися. Татари підпалили село і пішли в ліс шукати людей. Частина людей ховалась на « Груді», їх татари знайшли і всіх повбивали. Потім підпалили ліс і далі пішли шукати інших втікачів. Урочище де татари повбивали людей потім назвали « Беседка ». Вдалося врятуватися тільки одній вагітній жінці. Вона побігла до гори де ховалась інша частина людей , щоб попередити їх про небезпеку. Але коли вона бігла в неї почалися пологи. Ось тут її і наздогнали татари. Вони розпалили вогнище і дали завдання жінці - турчанці приготувати кип'яток для того, щоб вона ошпарила кип'ятком новонароджену дитину і її матір. А самі татари полягали спати. Поки жінка в муках народжувала дитину турчанка теж заснула. Народивши дитину жінка тихенько взяла кип'яток ошпарила ним турчанку, потім схопила свою дитину і втікла. На Святій горі жінка стала розповідати, що бачила татар і тут всі почули стрілянину, стало зрозуміло що військо йде до них. Серед людей була баба знахарка , вона обернулася в свиню і оббігла гору скільки змогла. Там де вона пробігла залишилась гора, до гори стала річка широка та глибока. Татари стріляли, але до гори їх вогонь не доходив. Тоді керівник татарів наказав перейти річку, але коли перший татарин ввійшов в річку, то втопився разом з конем. Багато татар втопилося і керівник татар наказав війську відступати.
З того часу гору прозвали « Святою », бо тільки там люди врятувалися від татар. А ліс підпалений татарами ще довго горів, поки сам не перестав горіти. Люди дивувалися , що ніхто не гасив пожежі, а ліс сам перестав горіти. І прозвали те місце « Перестанець ».
На горі люди жили , господарювали , робили всю домашню роботу. Займались ткацтвом, для цього на соснах, які росли на горі довбали та свердлили дірки і забивали кілочки . Потім по цих кілочках снували нитки для основи , яку заправляли в ткацькі верстати і вже потім ткали полотно. Переховувалися селяни до тих пір, поки татари не покинули село. Ось і вся легенда.
Тепер навкруги гори стало болото. А біля самої гори видно сліди рівчачка, де колись була річка. На горі є ще колодязь. На соснах виднувато просвердлені дірки для снування основи ткання полотна. До речі, існує багато окремих розповідей про те, що старші люди бачили сосни з дірками для кілочків.
Письмова згадка про село вказує на те, що раніше тут було розташоване містечко з невеликим торговим центром « Ринок ». Тут в основному торгували місцеві євреї.
В січні 1918 року проголошено радянську владу. Першим головою сільської Ради був єврей Арель, а головою росіянин Кірин Василь. Відомо, що першим вступив в колгосп житель села - Бурлак Марко Корнійович.
За часів панської Польщі, діти села навчалися в підшефній п'ятикласній школі. Навчання велося у школі польською мовою. Школа була малокомплектна. В п'яти класах навчалося приблизно - ЗО - 35 дітей. Більшість дітей не мали змоги закінчити цю школу, а тому п'ятий клас закінчували лише одиниці, переважно діти поляків, єврею, а також заможних селян.
У вересні 1939 року становище змінилося. На Рокитнівщину прийшла радянська влада. Пан втік із свого маєтку. В колишньому поміщицькому будинку була організована школа і діти бідняків почали навчатися в ній.
Під час Великої Вітчизняної війни в лавах Червоної Армії воювало 73 односельці. За бойові заслуги 19 жителів села нагороджені орденами і медалями СРСР.
Відомо, що в роки війни село було спалено через конфлікт з партизанами СА.Ковпака. Комуністична партійна організація була створена в 1948 році. Важко було відбудовувати господарство. «Українські буржуазні націоналісти » ( так радянська влада називала тих, хто боровся проти неї) всіляко намагалися перешкодити будівництву нового життя в селі. З цією метою вони залякували селян , палили їх хати , хліб, господарську техніку.
В 1949 році по звірячому було вбито голову сільської Ради Мельника Григорія Йосиповича.
Трудящі селяни , підтримані радянською владою, яка допомогала селу підносити сільське господарство, добивалися непоганих результатів.
В кінці XIX ст. на початку XX ст. населення села займалося скотарством, землеробством, полюванням, рибальством, бджільництвом в основному це було бортництво.
Набуло розвитку виробництво залізних знарядь праці, розвивалася торгівля і ремесло.
Убогість селянських мас позначалася і на їх оселях, домашньому побуті. Більшість хат в селі мала солом'яні стріхі, маленькі віконця, глиняні долівки. Приміщення всередині освітлювалося здебільшого каганцем. Таке освітлення було не могло забезпечити світлом всю оселю. Існували курні і напівкурні хати . Селяни носили полотняний одяг. Чоловіки та жінки носили сорочкі, які прикрашалися вишивкою з рослинним та геометричним орнаментом. Також носили свити з домотканого сірого, білого або чорного полотна, сукна. Заможні селяни носили ще й кожухи. Повсякденним взуттям були постоли. Народний одяг Полісся зберігає віками вироблену доцільність та пристосованість до умов життя краю.
Йшли роки. Сехи росли і розбудовувалися. З'явилися нові красиві, широкі вулиці. Побудована нова, двоповерхова школа де навчається три сотні учнів, працюють три десятки кваліфікованих вчителів. У школі діє музей « Побут нашого села », є комп'ютерний клас.
В селі з'явилися нові приватні магазини.
На всю Україну відоме СГПП « Абердин», де розводять вирощують племінну худобу. Господарство кожного року приймає участь в різних міжнародних сільськогосподарських виставках. Має багато дипломів, грамот та інших нагород.
Оберігають від пожеж і насаджують нові ліси працівники Сехівського лісництва. Серед будівель села, а це пошта, будинок культури, медпункт, сільрада, школа особливу увагу привертає своєю вишуканістю та красою церква святого Івана Богослова. Наша церква — цікава пам'ятка ранньої української архітектури , вона одна з найстаріших в області. Справжнім куточком для відпочинку є будинок культури і бібліотека.
На даний час село стає більш мальовничим. У селі будуються нові будинки, народжуються діти, які виростуть справжніми громадянами України і продовжать розбудову держави і нашого села.

Закрити