Forum of Vilkhovets

Topics for publications and conversations

Наша школа

15 september 2013

Валерій Бурій

Questions-answers

Interview

All records

Question

Сторінка Розробників Де можна порибалити?

Answer
Ip: 79.98.241.150 - ПУСТОВІТІВСЬКИЙ СТАВОК

Звенигородські лісівники допомогли озеленити території Шполянського інтернату та Вільховецького НВК (ВІДЕО) - read more...

У Вільховці вандали вкрали погруддя Чорновола - read more...

У Вільховці викрали погруддя Чорновола - read more...

Question
коли закінчиться бардак в селі

Answer

Валерій Бурій завтра

Валерій Бурій

Лев Юстимович Биковський народився 22 квітня 1895 р. у с. Вільховці Звенигородського повіту Київської губернії. Його батько був лісничим. Після початкової домашньої освіти став учнем реальної школи у Києві (1904 р.). У 1905–1912 рр. навчався у Звенигородській семирічній комерційній школі; закінчив її зі срібною медаллю. У ті роки він входив до місцевого українського гуртка, перебуваючи під впливом сина видатного українського антрополога Федора Вовка – Юрія, виявляв у ранніх формах свою національну самосвідомість. У 1912–1914 pp. здобував вищу освіту на металургійному факультеті Петербурзького політехнічного інституту, брав активну участь у житті української громади північної столиці Росії. Познайомився і близько зійшовся з такими відомими діячами, як В. Садовський, П. Стебницький, П. Зайцев, Ф. Вовк, О. Лотоцький тощо. Працював бібліотекарем (за іншими даними, помічником бібліотекаря) Української студентської громади, що функціонувала у політехнічному інституті. Як стверджує відомий історик Любомир Винар, вже тоді Л. Биковський 'правдоподібно прислужився 'Службі українській книжці' і українській книжній культурі, яку уважав основою української національної культури'.Восени 1914 р. Л. Биковський перейшов на навчання до Петроградського лісного інституту, став членом таємного українського студентського 'Інформаційного бюро', що координувало роботу українських студентських громад різних навчальних закладів Петрограда. Згодом його мобілізували до російської армії. Спочатку у 1915–1916 pp. був десятником воєнно-дорожного відділу Міністерства внутрішніх справ Росії, а потім довелося переміститися аж на Кавказький фронт, де у 1916–1918 pp. обіймав посаду інженера будівельного відділу 5-го Кавказького армійського корпусу (м. Трапезунд; провінція Анталія в Туреччині). Перебуваючи у Трапезунді, разом з іншими молодими українцями зорганізував українську громаду. У 1917 р. почав друкуватися у 'Вістях Української Громади м. Трапезунда' (редактор – старшина Грицько Хоменко), а також в 'Українських Вістях на Закавказзі' (Тбілісі) (редактор – військовий урядовець Артем Дражевський).Після укладення Брестського миру Л. Биковський повертається на батьківщину. У столиці УНР він зайняв посаду інспектора філій та інструктора-організатора у видавничому товаристві 'Друкар' (керівник — П. Балицький), заснував філії книгарні цього товариства у Житомирі, Ніжині, Севастополі. У 1918–1919 академічному році навчався у Київському географічному інституті при університеті св. Володимира. Наприкінці 1918 р. влаштувався урядовцем у Міністерстві закордонних справ УНР. Тут він захопився бібліотекарством і періодично працював у Національній, а згодом Всенародній бібліотеці України при Українській Академії наук. Тоді познайомився і співпрацював з академіками С. Єфремовим, П. Тутковським, А. Кримським, професором О. Грушевським та іншими вченими. У 1919 р. зблизився з Ю. Меженком – першим теоретиком наукової бібліографії в Україні, що вплинуло на його подальшу професійну і життєву долю.Після того, як наприкінці серпня 1919 р. Київ зайняли денікінські війська, вирішив перебратися до спокійного, але далекого Кам'янця-Подільського, що виконував роль державного і політичного центру УHP. Тут працював другим помічником бібліотекаря. Восени 1919 р. вступив до 'Кам'янець-Подільського бібліотечного товариства', яке очолював C. O. Сірополко. Коли Київ знову став столицею УНР в результаті наступу польського і українського війська, Лев Юстимович вирішив повернутися до роботи у Всенародній бібліотеці при УАН, в якій пропрацював до 1921 р., був першим редактором журналу «Хроніка», який видавала бібліотека. Книгознавчу діяльність Биковського схвально оцінено в працях Ю. Меженка, Д. Балики, М. Ясинського 20-х рр.Від осені 1921 він на еміграції в Польщі, де 1921-1922 рр. навчався у Варшавському університеті й закінчив курси бібліотекознавства при Варшавській публічній бібліотеці. Від кінця 1922-го – у Чехо-Словаччині. Закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1927), отримав диплом інженера-економіста. Працював в установах, пов'язаних з книговидавництвом; редагував та видав три збірники «Українського книгознавства» (1922). У 30-ті pp. в Україні його ім'я було заборонене, а книжки опинилися у спецфондах. Перебування в Польщі в період 1928 - осені 1944 рр. стало головним етапом у науково-дослідній бібліологічній діяльності Л. Ю. Биковського. Він працював у Варшавській міській публічній бібліотеці зав. відділу комплектування (1928-1944рр.), одночасно редактором бібліотечного журналу (1929-38); директором, викладачем Вищих курсів бібліотекознавства (1942-44). Разом з Ю. Липою у 1938–1939 рр. заснував Український Чорноморський інститут у Варшаві, сприяв створенню Українського Суходолового, морського та океанічного інституту. Згодом був зайнятий журналістською працею, перевидав низку своїх книгознавчих робіт. Брав участь у розбудові УВАН, у якій очолив книгознавчу комісію. Від січня 1945 р. він – в Німеччині, в різних таборах для переміщених осіб.Влітку 1949 р. Л. Ю. Биковський емігрував до США. В Нью-Йорку він – член управи УВАН, секретар книгознавчої секції й Чорноморської комісії, заступник голови. 1954 р. переїхав до Денвера, працював у місцевій публічній бібліотеці (1954-63), секретарем Денверської групи УВАН; разом із Л. Винаром відновив діяльність Українського бібліологічного інституту. Від 1963 р. - співробітник журналу «Український історик», один із засновників Українського історичного товариства. Від 1971 р. працює асистентом професора Українського техніко-економічного інституту в Мюнхені. 1971 р. Биковському присвоєно ступінь доцента в галузі книгознавства. Помер 11 січня 1992 р. у м. Денвері, шт. Колорадо, США.
Його творча спадщина – понад 500 праць, частина з них надрукована і зберігається в архівах України і США. Друкувався у часописах «Бібліологічні вісті», «Бібліотечний журнал», «Українське книгознавство», «Українська книга», «Книголюб», «Bibliotekarz», «Самостійна Україна», «Український історик», «Визвольний шлях». Автор теоретичних розвідок з проблем книгознавства «Замітки про книгознавство та книговживання» (1923), «Книжна справа в Чехо-Словаччині» (1926), «Книгознавство, бібліографія та бібліотекознавство: Програма» (1933), «Департамент книги України:Проект» (1942), «Українські книгознавчі періодики і збірники 1-ї пол. 20 ст.» (1978). Переклав з чеської працю Л. Жівного «Нове завдання книгозбірень та інформаційні установи» (1936).
Основні теоретичні праці: «Бібліографія: Що таке бібліографія» (1920), «Замітки про чеську бібліографію» (1927) та бібліографічні покажчики «Materialy do slownika biobibliograficznego bibliotekarzy polskich і obcych Dymitro Balyka» (1934-35), «Туреччина: Бібліографічні матеріали» (1940), «Іван Опанасович Шовгенів. 1874-1943: Біобібліографічні матеріали» (1943; 1947; 1948), «Матеріали до бібліографії Юрія Липи (1917-1948)» (1947), «Соломон Ізраїльович Гольдельман. 1885-1974: Біобібліографічні матеріали» (1976), «У службах українській книжці: Біобібліографія» (Денвер, ч. 1,1972; ч. 2, 1981; Л.; Нью-Йорк, 1997).Питанням теорії та історії бібліотечної справи присвячено праці «Національна бібліотека української держави» (1918; Берлін, 1922; 1923; 1947), «Бібліотечна справа в Чехо-Словаччині» (1927), «Бібліотечна педагогіка» (1938), «Варшавські бібліотеки в серпні, вересні і жовтні 1944 р.» (1947), «Книгарні – бібліотеки – академія: Спомини» (Мюнхен; Денвер, 1971).Становлять інтерес публікації, присвячені геополітичній ситуації України та питанням новітньої історії: «Чорноморський простор: Атлас» (1941), «Великодержавні проблеми України» (1942), «Україна над океаном» (1945; 1946), «Шестиліття діяльності Українського Суходолового, морського та океанічного інституту» (1946), «Апостол новітнього українства: Юрій Липа» (1947), «Двадцять літ науково-організаційних зусиль на заході ЗСА (Денверська група УВАН) 1954-1974» (Денвер, 1974).Л. Биковському належать також науково-публіцистичні праці про діячів української науки та культури: М. Ветухова, В. Дубровського, С Єфремова, А. Кримського, В. Кузева, М. Міллера, В. Міяковського, О. Лотоцького, В. Проходу, С. Рудницького, В. Тимошенка, К. Широцького. У серії мемуарів відбився понад 50-річний життєвий та творчий шлях автора.: «В Петрограді: Спогади з 1912-1915» (1964), «На Північному фронті» (1965), «На Кавказько-турецькому фронті» (1968), «Ваймарські часи. Спомини з 1945» (Денвер, 1970), «З Генеральної губернії до Вартегау» (1973). Окремі твори Биковського видані англійською, німецькою, чеською, французькою та італійською мовами. З нагоди 100-річчя Биковського в Україні відбулися науково-практичні конференції у Києві. 5 жовтня 1995 в урочищі Привороття (Черкаська обл.) встановлено пам'ятний камінь Биковському.

Валерій Бурій

Червоний огірок розмножують бульбою

http://gazeta.ua/art... class='bubble make-comment' style='text-decoration: none; color: rgb(255, 255, 255); display: inline-block; width: 5px; position: relative; background-color: rgb(42, 42, 42); cursor: pointer; text-align: center; padding: 1px 4px; font-size: 8px; margin-right: 5px; line-height: 12px; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'> http://gazeta.ua/art... class='fs13 red relative top1' style='text-decoration: none; color: rgb(177, 5, 15); position: relative; font-size: 13px; line-height: 18px; top: 1px;'>Коментувати

Житель села Вільховець Звенигородського району на Черкащині70-річний Іван Шульц наприкінці березня висіває на розсаду червоні огірки.

—?Називається Тладіанта сумнівна, бо дуже важко запилюється, — розповідає Іван Прокопович. — Розводять його з бульби, яка росте на кореневищі. Ця рослина багаторічна. Але як треба пересадити, навесні, доки сходи невеликі, викопую бульби. Саджу на глибину до 10 сантиметрів. Поливаю помірно. З насіння розводити важче, бо дрібне й вибагливе. Висіваю на розсаду в кінці березня. Висаджую через 50–60 днів.

Городник вирощує червоні огірки 13 років. Знав, що росте як ліана, тому зробив каркас із труб діаметром 5 см і завдовжки 4 м.

—?Через кожні 30 сантиметрів понатягував зверху донизу шпагат. Перші п'ять років не було жодного плоду. Зате за місяць затягнуло весь каркас стіною. За день приростало до 30 сантиметрів. Кому треба обгородити альтанку чи туалет, добре підходить.

Тладіанта цвіте все літо. На одній ліані є лише чоловічі або жіночі квіти.

—?Посадив поряд другий вид, то бджоли не хочуть сідати на цвіт червоного огірка. Мусив запилювати вручну. Посадив у 40-літрову каструлю бульби 'дівчаток', а в 20-літрову — 'хлопчиків'. Рано, із шостої до восьмої години, зриваю чоловічі квітки з тичинками і торкаюся ними жіночих із маленьким плодиком у пушку. Так протягом двох-трьох днів. Каструлі вигідні ще й тим, що коріння не розлазиться по всьому городу. Червоний огірок захоплює територію — куди там малині чи конвалії. Плоди ростуть 6–8 см завдовжки.

—?Світло-зелені, можна солити і маринувати як огірки. Достиглі червоні, м'які й солодкі. Відвар із бульб — сечогінний та відхаркувальний засіб.

Автор: Олександр ГАНДЗІЙ

Валерій Бурій

http://who-is-who.ua... alt='СЕЛО ВІЛЬХОВЕЦЬ'>

Валерій Бурій

Садиба-музей Чорновола В'ячеслава Максимовича

http://ckoblmuz.ck.u... mce_src='/images/stories/chornovil/chornovil.jpg' height='213' width='270' style='float: left; margin-left: 10px; margin-right: 10px;'> Садиба-музей В.М.Чорновола - Героя України, відомого політичного діяча розміщена в будинку, де проживали його батьки (с.Вільховець Звенигородського району). Цей будинок було подаровано Черкаському обласному краєзнавчому музею сестрою В'ячеслава Максимовича- Валентиною Максимівною.

2007 року, з нагоди 70-річчя від дня народження видатного політичного та громадського діяча в будинку почала діяти експозиція. Відвідувачі мають змогу ознайомитись з оригінальними інтер'єрами кімнат, унікальними фотографіями та документами, книгами, особистими речами родини Чорноволів.

Музей працює:
з 10:00 до 18:00
Вихідні дні:

Адреса:
Черкаська область
Звенигородський район
с.Вільховець

Валерій Бурій

Від хати Чорновола залишилася піч

09 Гру 2011

http://gazeta.ua/img... align='left' hspace='15' style='max-width: 100%; padding: 0px;'>

Садиба-музей В’ячеслава Чорновола в селі Вільховець Звенигородського району Черкащини. У дворі, на знімку ліворуч, пам’ятник голові Народного руху України. Хату його батьків відновили 2006 року. В старому будинку впала стеля, згнила підлога та осіли стіни.

64-річна Валентина Чорновіл незадоволена станом музею рідного брата, В’ячеслава Максимовича, у селі Вільховець Звенигородського району Черкащини. Про це сестра покійного голови Народного руху України сказала на прес-конференції в Черкасах:

— Музей — то ганьба всій Україні, а обласному керівництву — в першу чергу. Відновили хату, а екскурсії проводять у веранді. Це такий глум!

Зранку біля садиби замітає доріжки працівниця музею Катерина Родіонова, 62 роки.

— Якщо вам серйозну екскурсію, то зачекайте директора Василя Васильовича. Якщо ні — можу я провести.

У веранді вивішені фотографії родини Чорноволів. Праворуч двоє дверей ведуть у хату.

— Ось це — Валіна кімната, — заходимо в дальні двері. — Вона батьків до смерті гляділа, то добудувала, щоб їх не смущати. Бачте скільки книжок. На роботу в Звенигородку її не брали, то вона в Тальне їздила. Я Валю добре знаю, бо сусідка їм, моя хата трохи вище. Як Славко приїжджав, моя мати борщ варила й приносила, щоб скуштував. Будинок опалюється електрикою. Це дуже дорого. Ніяких грошей не хватить. То ми тільки на трохи включаємо, коли дуже змерзнемо.

Відчиняє другі двері й веде в половину батьків.

— Цю хату ще їхній дід Харитон звів. Коли її відбудовували, то спочатку поваляли все. Потім відновлювали за кресленнями. Тільки піч не чіпали.

Запитую про чан, вмурований у печі.

— А ви із села чи з міста? Це чан, щоб теплу воду гріти й горілку варити, — усміхається Катерина Степанівна. — Волові роги дядько Максим возив за собою усюди, де жив. І вишитий портрет Шевченка оригінальний, завжди тут висів.

Підходимо до фотографій молодих В’ячеслава й Валентини.

— У Валі в дитинстві коса така велика й важка була, що, здавалося, голову їй назад трохи відтягувала. Я знаю, чого вона сказала, що екскурсії у веранді проводять. Тут бачите, як тісно? Приїздить автобус із 30 екскурсантами, то й не вміщаються всі. Ми водимо їх по 10 чоловік. Решта чекають в альтанці. От якось Валя в цей момент і нагрянула. Сильно розсердилася. Вона ж хоче, щоб тут збудували справжній музей. Бо батьківська хата це одне, а музей — зовсім інше.

Катерина Родіонова проводить у сусідню кімнату.

— Тут стояла драбина на горище. Туди кагебешники лазили, якусь прослушку встановлювали, як удома нікого не було. Етажерка аж до стелі була завалена книгами. Скриня стояла трохи не так — ми її відсунули, щоб сигналізація зайвий раз не спрацювала. Настінний годинник — теж оригінальний.

— Валя каже, що дерева покрали, — з Катериною Родіоновою виходимо надвір. — Це я їх пересадила. От навіщо тут абрикоса? Вона ж увесь пам’ятник з дороги затулятиме. На подвір’ї росли два старих горіхи. Їх зрізали. То тепер один випустив пагінець. Молодий ростиме.

Батьківську хату Чорноволів відновили будівельники із сусіднього Катеринополя в грудні 2006 року. У старому будинку, що стояв пусткою, впала стеля, згнила підлога та осіли стіни.

Валентина Чорновіл пише ім’я брата без апострофа. У хату діда — Харитона Терещенка — родина Чорноволів переїхала 1945 року. Дід збудував врем’янку, а родину впустив у хату. Їх було п’ятеро — батько Максим Йосипович, мати Килина Харитонівна і троє дітей — старший Борис, середній — В’ячеслав. Найменша Валентина народилася в березні 1947-го. В’ячеслав Чорновіл жив у батьківській хаті до 1955 року. Потім вступив до університету.

Валентина Чорновіл пише ім’я брата без апострофа — Вячеслав. Рідне село називає по-старому Вільхівцем. Нове написання — Вільховець — не визнає.

Сергій ОСАВУЛЕНКО

http://gazeta.ua/art... style='color: rgb(85, 85, 221); text-decoration: none;'>“Газета по-українськи”

Close