КУРКА

Чому курка після того як знесе яйце сокоче? З цим запитанням я звертався до багатьох спеціалістів, але так мені ніхто і не відповів. Були різні відповіді, але правильної так ніхто і не сказав. Що різні курки сокочуть різні проміжки часу. Це викликало ще одне запитання. Відповіді на них і сам я не знав. Тільки провівши спостереження за курками вдалося вияснити.

Сокоче курка після того як знесеться, для того що підтягнути, поставити на місце живіт і яйцепровід. А скільки часу якій курці сокотати залежить від величини яйця. 

10 вересня 2014

(0|0)

Дана книга присвячена родині Примаків з Житомирського Полісся. Подано родовід по батьківській лінії протягом дев’яти поколінь. Відображено короткі біографічні характеристики деяких членів родини.

Книга буде корисна літераторам, лінгвістам, дослідникам Полісся і всім хто цікавиться темою родовід.

ПЕРЕДМОВА

Ми звідти всі.

 Ми з того родоводу,

Що сім тисячоліть пережива...

Нема для мене кращого народу,

Ніж той, про кого всі оці слова!

Ніна Виноградська 'Мій родовід'

Історія будь якої родини своїм корінням простягається у глибину віків. Від діда – прадіда, з покоління в покоління, передається пам'ять про своїх предків у вигляді переказів, розповідей, бувальщин чи просто цікавих історій. Родовідна пам'ять - явище в українському побуті унікальне. Очевидно, мало хто знає, що у давнину було за обов'язок знати поіменно свій родовід від п'ятого чи навіть сьомого коліна. Пам'ять про своїх предків була природною потребою. Триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням, було обов'язком. 'Без коріння не росте й трава, тим більше: цвіт землі- людина…' писав О.М. Лівінський у книзі про своє село [8].

Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам'яттю, зневажливо називали людьми без роду-племені.

Якщо позабудеш стежину до хати,

Яку дитинчам навпростець протоптав,

І матір, і рід свій, і слово крилате,

То значить, чужинцем бездушним ти став'.

(Р. Братунь)

Частина цікавої і цінної інформації з роками втрачалась назавжди, частина передавалась наступним поколінням і далеко не первинному вигляді. І наше завдання визначається, перш за все, об'єктивною потребою роду у збиранні, зберіганні і використанні в першу чергу духовних, творчих надбань, і збережені їх у домашніх записах або по можливості у книгах.

Власне, тема 'Мій родовід та край' 'стала актуальною останнім часом. Багато людей почали шукати свої раніше загублені корені, реконструювати власні родоводи, вивчати історію сімей. У зв'язку з цим посилюється інтерес до історичної та краєзнавчої літератури.

Величезна роль в організації спільної родознавчої діяльності належить школі. Вчитель опосередковано впливає не лише на процеси соціалізації, самоусвідомлення учнів, але й на формування культури роботи з інформацією про себе і свій рід: збереження, пошук, аналіз.

У виборі форм роботи вчитель володіє необмеженими можливостями: від традиційних вікторин, диспутів, обговорень, книжкових конференцій, виставок старих родинних фотографій до сучасних — складання родоводу, веб-мандрівок, театралізованих дійств, тренінгових форм, проектної діяльності.

Системна розробка будь-якого напрямку в роботі вчителя з учнями, вимагає вивчення думки, рівня обізнаності, зацікавленості учня в організації заходів по вивченню свого роду. Як правило, це проведення анкетувань, міні- чи бліц-опитувань: 'Я і мій рід', 'Історія мого роду', 'Легенди моєї родини', 'Чи знаєте ви свій край?^”, 'Пам'ять землі, пам’ять людей', 'Знай свій рід', 'Родовід — духовний діалог поколінь',  тощо.

У бібліотеці знання поглиблюються ілюстративно-книжковими виставками, переглядами, тематичними полицями, виставками - вернісажами на теми: 'Тут витоки мого роду', 'Українська родинна педагогіка', „Із живого джерела” (свята, обряди, обереги рідного краю), 'Україна в звичаях і традиціях: родознавство', 'Мозаїка української ментальності', 'Герб, гімн і прапор України — національні символи і святині^”, 'З історії державних символів України', 'Рідний край у геральдиці, прапорах і символіці', 'Українці в Україні і в світі', 'Історія родини — це літопис нашого народу', 'Легенди рідного краю', 'Повір'я, звичаї, обряди нашого народу, пов'язані з хлібом', 'А над світом України вишивка цвіте', 'Народна медицина українців' [5].

Урізноманітнить роботу з учнями звернення до традицій, переказів, родоводів славетних українських родин в царині науки, культури, державотворення. А тому під час організації циклів інформаційних, літературно-мистецьких заходів: родинних свят, народознавчих годин, годин історії, літературно-музичних, вечорів-зустрічей, вечорів-портретів, краєзнавчих читань, конференцій, діалогів, літературних мандрівок, композицій, вернісажів бажано висвітлювати не лише родинні зв'язки, традиції, але й внесок родин в історію, культуру країни чи краю. Місце професії моїх батьків, дідів і прадідів у історії рідного краю. Кожна родина оставила слід в історії краю, під час голодомору, воєн, чи просто посадивши дерева, обробляючи поля, зводячи будинки, оберігаючи природу та ін.. Звернути увагу учнів на визначні постаті, історію, культуру краю, ознайомити з родинними традиціями, середовищем виховання в родині.

В ході усного журналу 'Родина, родина — від батька до сина', літературно-поетичного вечора 'Без коріння саду не цвісти' доцільно виділити родинні, побутові традиції, систему виховання, навчання, передачі історичної пам'яті, традиції, свята та обряди. Професійну діяльність родин, що переходить з покоління в покоління.

Щоб пов’язати родинні зв’язки люди почали їх зображати графічно. Утворений малюнок нагадував дерево, яке своїм корінням глибоко проникає в землю. Так і утворилась назва «родове дерево».

Наука, що займається пошуками власних коренів називається генеалогія. Вона вивчає родинні зв’язки, традиції, внесок родин в історію, культуру країни чи краю.

Наші предки - це мудрість, ненаписана історія нашого роду. А досвід, отриманий у спадок від своїх дідусів, бабусь, залишається золотим набутком на все життя. 'Тисячі речей,- писав Іван Франко,- у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті.' Ще змалечку ці мудрі вчителі виховували у дітей любов до рукоділля, господарських навичок. Споконвіків у нашого народу це було традицією, сталим неписаним законом, домашнім правилом. 

Насправді ж, зважаючи на жалюгідні накреслення родоводу, і натяку немає на знання хоча б імен предків та ще з обох боків - батьківського і материнського. Що тут вдієш: факти - річ уперта. Так, гляди, всохне наше Родовідне дерево, ще гірше - людська пам'ять. Виходить, нікому не спадає на думку, що родовід - це не лише імена предків, а все в обсязі - світогляд, символи роду, одяг, мова, обряди, звичаї, рід занять, харчування, перекази, легенди, думи, пісні. От що повною мірою відтворює знання родоводу. 'Це так багато', - скаже кожен. А якщо мало? Чула вислів: 'Якщо сім'я не сідає разом обідати, то - не сім'я' [2].

Кожна людина, і кожний нарід мають свої святині. Вивішений на стіні портрет дідуся чи бабусі - це не просто данина традиції. Це пам’ять про тих, хто творив історію, з кого треба брати приклад. Хто б він не був, але він є творцем історії сьогодення. Адже будь-які зміни ведуть до перемін, тобто творять історію роду і відповідно краю, держави. Ось як висловився про свою рідню поет О.Г. Лівінський [8]

'Поле, поле розкажи мені про долю

Тих, хто жив і працював на цій землі,

Про рідню мою, яка колись по цьому полю

Йшла за журавлями по ріллі…'

Формування історії починається з історій мільйонів родоводів, які переплітаючись утворюють історію країни. Значний вплив на історію держав визначають як зовнішні так і внутрішні міграційні процеси. А історії інших держав разом утворюють світову історію. Тому родовід кожного із нас причетний до створення світової історії.

Щоб її простежити потрібно прикласти максимум зусиль: вивчити архівні матеріали, родові документи, періодичні видання, електронний ресурс, провести масу зустрічей із старожилами. Найбільшою інформацією володіє та частина населення яка проживає або проживала у місцевості на якій проводиться дослідження. Ці люди не обов’язково мають бути родичами. Деякі дані можна отримати від друзів, співробітників, сусідів, знайомих, службовців та багатьох інших людей, які так чи інакше спілкувались з родичами родинного дерева.

Створюючи родові ти немовби проходиш віковий шлях свого роду. Немов би спілкуєшся з предками. Яких давно нема, по новому переживаєш історії з їхнього життя. Відкриваєш світ людей про яких і не здогадувався.

Створення родовідного дерева невидимою ниткою яка немовби тягнеться із старогрецького міфу про трьох богинь людської долі: Клото пряде нитку людського життя, Лахесіс скеровує її напрямок, а Атропа перерізує, об’єднує людей яких не знав через поколінність, зміну прізвищ або переїзд в іншу місцевість. Працюючи над дослідницькою роботою свого роду поступово невидима сила пов’язуючи родинною павутиною тебе і тих кого ти не знав, хто відійшов у міру тих чи інших обставин і тих кого вже давно немає серед живих. Та все ж дух родинного віяння літає над цим світом і залягаючи углибині душі кожного нині проживаючого і ще до появи  на світ благословенний свого наступника чи оновленого самого себе в майбутньому поколінні [1].

По іншому виглядає життя людини яка втратила зв'язок з ріднею. Вона мов перекотиполе носиться по світу від одних бур’янових хащ до інших не знаходячи собі культурного шару землі для посіву і сліду свого буття. Образ листочка, відірваного від дерева й підхопленого бурею, асоціюється з долею людини відправилась у мандри шукаючи кращого життя. Слова промовлені Лесею Українкою настільки вдалі, ніби висловлені кожним, хто покинув рідний край.

Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!

Мене від тебе доленька жене,

Немов од дерева одірваний листочок …

І мчить залізний велетень мене.

Леся Українка «Подорож до моря»

Для тих хто продовжить хотілося сказати. Щоб родовідна історія бала привабливою і цікавою її потрібно супроводити фотографічним матеріалом, документами, цікавими історіями із життя ростків родинного дерева. Адже, нині вони є у кожного на відміну від наших предків.

За своє життя ми розповідаємо масу цікавих історій які виникали в нашому житті. Серед них виділяють кумедні, смішні, на диво неймовірні, які з цікавістю прочитають і ваші послідовники через десятки або сотні років. Таки описи надають художність, описовість, історизм родоводові. Поряд з ними згадуються і описуються люди з якими колись спілкувались ви, батьки і наші діди і пра… пра… пра….

Особливий інтерес викликають фотографії. В них можна побачити культуру і побут того часу на місцевості де проживав родич, певні події що пов’язані з періодом життя описаної особи.

Нестертим слідом родоводу залишається його мова. Мова предків, мова батьків з її діалектністю, вимовою і звучанням. Мова Полісся різниться своїм різновидом, і на диво збереженістю в поколіннях. Хоча останнім часом вона поступово втрачається. Вона звучить як музика, як колискова пісня матері, що закралась в душу з раннього дитинства. І щоб про неї не говорили але краще не скажеш як про неї сказав видатний український письменник І. Франко «Антошкі П».

Діалект, а ми його надишем

Міццю духа і огнем любови

І нестерпний слід його запишем

Самостійно між культурні мови.

Родовід складається не з метою щоб показати що хтось чогось досягнув, а хтось ні. Це далеко не так. Кожна людина на цей світ прийшла з якоюсь метою. Ціль якої ніхто не знає. Вона може здогадуватися і вагатись у своїх здогадках. Адже це таємниця над розгадкою якої працює все людство, з дня свого існування. Судження місця людини в суспільстві і її досягнень сугубо об’єктивне і визначається не життям одного покоління. Наприклад, дід кріпак мав нащадка сина Григорія також кріпака,  думали вони про своє кріпацьке довічне життя. Чи думав Григорій зводячи кінці з кінцями коли в його сім'ї народився син який від свого народження вже був підневільним, що він стане вільним, знаменитим і відомим на весь світ Тарасом Григоровичем Шевченком.

В роді закладені такі можливості, які можуть проявитись в енному поколінні, в такій галузі знань, про яку ніхто і не здогадувався.

Які батьки не мріють про високий злет своїх дітей, онуків. Та не завжди все це збувається при їхньому житті. Для всього потрібен час, який дасть роду запастись певних необхідних знань і досвіду. Досягнення людини визначається не тільки завдяки соціальному положенню в суспільстві. Народити і виховати згідно моральних норм і совісті дитину, це є найважливішим досягненням кожної людини. Мати, яка народила і виховала кількох дітей, стоїть вище професора чи навіть академіка який за своїми працями не оставив або не виховав дітей, а його творіння припадають пилом на полицях бібліотек. Не потрібно впадати у відчай і тим кому Бог не дав дітей. Людина не знає помислів Божих.

Важко сказати хто ми. За біблійською легендою про створення людини: «І сказав бог: створимо людину на образ наш, на подобу нашу» (Буття, 1). І створив першу жінку з ребра першого чоловіка Адама. За міфом, Адам після створення Єви з його ребра сказав: «Це кость від кості моєї і плоть від плоті моєї» (Буття, 2).

     Усі на сім світі -

     І царята і старчата -

     Адамові діти.

Т.Шевченко «Сон»

Наші предки завжди знаходяться під опікою наших давніх слов’янських богів Ладо і Лада. Боги-охоронці сімейного миру й любові. Ладо - коханий чоловік, а Лада - його кохана дружина.

Особливо гостро відчуваєш влучність цього сумного афоризму, що належить Анні Зегерс «Мертві лишаються молодими», коли мова йде про наших предків, які відійшли в потойбіччя, але пам'ять про них та їх добрі справи пережила їх на довгі роки і десятиліття, зберігаючи свіжись і яскравість молодості. Вони для нас дійсно зосталися молодими закарбованими у нашій пам’яті. Адже не вмирає душа наша, вона просто переходить у вічність [6].

Де б ти не був. Яку б посаду не займав, але Батьківщина, рідний край завжди буде тягнути до себе. В те місце де ти народився, де закопаний твій пуп. Саме там енергетика землі дає сили, наснагу і живить тебе. В ріднім краю кожний кущик рідний, пташки і ті не так співають. Сонце сходить не в тій стороні. І як сказав Гомер в своїй «Одіссеї», що у ріднім краю навіть дим солодкий [1]. Але часи змінюються і ми змінюємося разом з ними усвідомлюючи сьогоденне буття не прислухаючись до своєї душі, розуму і логіці.

Як твердив не менш знаменитий українець Григорій Сковорода: 'Пізнай свій край ... себе, свій рід, свій нарід, свою землю — і ти побачиш шлях у життя. Шлях, на якому найповніше розкриються твої здібності. Ти даси йому продовження, вторувавши стежину, із тієї стежини вже рушать у життя твої нащадки. І то також будеш ти '[3] .

Особи із своїм внутрішнім (духовним) світом, накопичувачами інформації чи продовженням тих хто дав нам життя. Кожен з нас є не що інше, як часточка свого батька і матері. Адже це їхні клітини розрослися до нового організму. В ньому закладена їхня душа, у кожному із нас тече кров своїх батьків, в них дідів, а далі прадідів і так далі. То це і є - безсмертність душі і життя в цілому. Воно омолоджується, очищується в своїх наступних поколіннях. Ми народжуємось з багажем інформації закладеної в генах нашого організму. Покидаючи вагу нашого фізичного тіла ніби зародок жолудя, що сховався між двома великими сім’ядолями, які потрібні йому на невеликий проміжок його життя – проростання. Переносимо генну інформацію, родові ознаки подібності, досвід набутий протягом минулих життів. Він передається від старших людей своїм молодшим нащадкам. Тому визначити, що ти індивідуально сформована особистість чи продовжувач чужого життя питання філософське.

Створення родового дерева питання вкрай важливе і необхідне. Необхідність його визначається закладеною інформацією. По родинних зв’язках можна визначити передачу спадкових хвороб, що вкрай важливо для майбутніх поколінь. Родовідне дерево несе незамінний матеріал для генетиків, морфологів, що займаються вивченням людського організму.

В даній роботі не повністю розкриті завдання які ставились перед нею. Недостатньо фактичного матеріалу для розкриття всіх можливостей пов’язаних з родоводом. Тому, тим хто продовжить цю роботу, є над чим ще працювати. Основна робота зроблена. Перша цеглина у підвалини споруди під назвою родовідного дерева покладена. Прокладено кілька напрямків по створенню нових родоводів основа яких викладено у цьому виданні.

Надіюся знайдеться хтось із рідні хто зможе не ламаючи гілля цього дерева буде ростить його у майбутніх поколіннях.

Хочу подякувати всім хто не зцурався рідні і прийняв участь у створені родоводу.

Бажаю всій рідні здоров’я і галузіння у своїх поколіннях.

26 серпня 2014

(0|0)

СТІЛ СИМВОЛ ДОСТАТКУ

До одухотворення предметів домашнього вжитку людина прийшла давно. І настільки це увійшло до господарського життя, що деякі традиції живуть до сьогодення.

Про одну з них хотілось розповісти. Стіл у будинку завжди асоціювався з достатком, годувальником. Його не можна було ремонтувати, викидати на смітник, сидіти на ньому. Він давав сили для життя не тільки у фізичному плані а і у духовному.

На ньому пеленали дітей, робили всілякі дійства пов’язані із здоров'ям на відміну від лави. При переїзді в нове приміщення із собою завжди забирали стола. Коли оставляли його в старій оселі то просили пробачення. При цьому звертались до нього як до живої істоти.

Стіл ти нас годував,

Стіл ти нас напував у цім домі,

Так поділись своїм достатком

У новому домі.

Після цього із столу згрібали крихти і забирали у нове приміщення. Згрібати потрібно було обов’язково рушником і ні в якому разі не голою рукою, а то в новій оселі буде голо. Коли стіл розшатувався то в домі може померти господар.

Багато приміт пов’язано із столом. Так, якщо на стіл розсипалась сіль то буде суперечка за столом. Ламання і зневажливе ставлення до столу призводить до бідності. Особливе ставлення було до чистоти столу. Він мав бути завжди чистий і прибраний. Його мили не тільки зверху але і всього, особливо ноги. Так вважалось, що він ногами приносив достаток у дім.

На столі завжди мала стояти хлібниця з хлібом, обов’язково бодай би з кусочком, щоб він не переводився. Крім хліба на столі завжди стояла сільниця. Вона виконувала роль оберега. Його накривали скатертиною, яку спеціально вишивали для нього. Сам хліб замотаний у домотканий платок або рушник. Пізніше з появою християнства рушниками почали прикрашати і ікони. Це ще раз підтверджує про велике вшанування стола. Він мав завжди виглядати святково. Стіл як правило ставили у східному кутку кімнати. В самому кутку раніш стояло божество у вигляді ідола до якого і молилися перед прийняттям і після їжі. З виникненням християнства змінилась і обстановка в кімнаті. Божество було перенесено на стіну у вигляді ікон, що створило так звану божницю з рушниками і свічкою або лампадкою. До цього свічка стояла на столі і підсвічувала страви. Підсвіт який був у кімнаті як правило знаходився неподалік печі або навпроти її. Це давало можливість господині поратись біля печі. Тепер родина молилась за столом перед образами, які висіли на стіні, а свічка зверху краще освітлювала стіл.

Їжу приймали роздягнутими і з непокритою головою. Ложку також після кожного підносу до рота потрібно було класти. (По сучасному, щоб не спішив і добре пережовув їжу). А на справді щоб домашні духи і душі померлих могли приймати їжу разом із сім'єю.

При заговорюванні їжі під час великого застілля, стіл ніколи не використовувався. Мало того, він виконував оберігаючу роль. Так, досить було покрутити його з певними примовками і їжа втрачала наговір.

Для виготовлення стола завжди використовувались хвойні дерева (сосна, ялина) або дуб. Сосна як ялина мають високу енергетику і в народному фольклорі виражаються деревами достатку. Рідко, для виготовлення столів використовувався дуб, як дерево бога Перуна. У степових районах зустрічались і вербові столи, але ніколи стола не робили з осики.

Серед пасічників існує повір'я про те, що неможна розбивати яйце об стіл. У сім'ях в яких господар пасічник не будуть вестись бджоли. Є такий птах, що носить назву чорний дятел або жовна. Так от, цей птах живиться бджолами. Для цього він робить дірку у вулику через яку залазить у середину вулика і знищує бджіл. Вулик в свою чергу стає непридатним для проживання бджіл. Стукання яйцем по столу асоціюється із стуком птаха по стінці вулика. А розбиття яйця із розоренням сім'ї бджіл.

З книги Примака А.І. «Легенди та перекази»

25 серпня 2014

(0|0)

ТІНЬ НА ЛИСТКУ

Того дня ми з моїм товаришем Володимиром сиділи на р. Удай і ловили рибу. Ловили це високо сказано, більш сиділи і розмовляли. Кльову не було взагалі. Він спіймав два карасики грамів по чотириста, я ще нічого не впіймав. Тому мені нічого не оставалось як спостерігати за малиновим заходом Сонця. Воно пробиваючись промінням крізь одинокі хмари сідало за обрій. На всьому безмежному прозорому куполі немає ні єдиної хмарки яка не змінюючись пливла по небу. Вона ніби з нічого виникає акуратно, немов намальована аквареллю, маленька повітряне створення, воно тихо пливе у високому небі. Продовжую стежити за нею і не даремно: так само ні з чого з'являється нова невагома хмарка, йде в кільватері першої. Потім перша уповільнює рух, хмари з'єднуються. Деякий час вони повільно продовжують пливти, але невідома сила порушує єдність: хмарка розділяється, і одна частина майже відразу ж безслідно розчиняється в синяві. Те, що залишилося від цієї повітряної акварелі, недовго існувало на одинці і незабаром теж зникло. Немов і не було нічого, ніби усе привиділося серед білого дня. Отак і складається людське життя?. Подумав я благо займатися було рішуче нічим.

На річці все стихло. Тільки ряд по ряд пробіжіть легесенький вітерець по воді, чи зашелестить в очереті очеретянка. Поховались коники які сновигали над водою і раз по раз сідали на поплавки щоб перепочити. Латаття сніжно-біле почало ховати на ніч свої квіти, чисто-білі немов насправді вони із свіжого снігу. Рослини насупились тримати важку нічну вологу. Вода сховала луску хвиль які створював легенький вітер.

Напарник поплив на човні шукати нове місце, а я в задумі спостерігаю за поплавками. Вони стоять мов вкопані. Переді мною річка шириною метрів з тридцять. Сонце на висоті градусів двадцять п’ять, ще поденному освічувало землю. Легенька прохолода річки прокочувалась по тілу, несучи ніжну насолоду. Тінь від протилежного берега відійшла може на метрі п’ять не більше. Мій задум перервав шелест по заду мене у високому очереті, який непролазними хащами підступав у притул до самісінької води. Знаючи, що там зарослі очерету і болото на кілька сот метрів я спочатку не звернув на це увагу. Але коли він повторився і зовсім поряд прийшлось озирнутись, бо шелест належав чомусь великому як мені показалось. Окрім очеретянки я нічого не побачив. Така невелика пташка з горобця, а так може шелестіти подумав я озираючись назад. Сиджу і далі спостерігаю за своїми поплавками, то за заходом Сонця. Мою увагу привернула тінь, яка появилась поряд, буквально півтора метри від мене по правому борту човна. На воді її не видно, але на листках латаття дуже чітко. Подивившись довкола я нічого не побачив. Подививсь на листок тінь є. Вона продовгувата, проходила від берега в сторону річки. Роздивляючись її, і аналізуючи чия вона може бути згадав про поплавки, і відвів погляд на них. Подивившись знов тіні вже не було. Нема тай нема. Сиджу і думаю як могла утворитись тінь коли поряд нікого нема. Значить якась субстанція щільніша за повітря створює тінь і знаходиться прямо поперед мене, але я нічого не бачив. Бачити речі які не бачать звичайні люди мені не раз приходилось. Але їх видно як звичайні речі. Цього невидимого об’єкту я не зустрічав. Та й поспілкуватись з ним не встиг. Відчуття як від звичайної тіні в той час коли бачиш потойбічні об’єкти то завжди виникає хвилювання, а в більшості випадків страх. Допоки роздумував тінь з'явилась знову. Знов аналізую звідки вона взялась. Адже Сонце світить мені в обличчя. До протилежного берега далеко і крім цієї тіні іншої нема. Через хвилину вона пропала і більше не появлялась. Час протягам якого я її спостерігав зайняв хвилину, може трохи більше. Містика подумав я іще кілька разів поглядав на те місце, але тіні більш не було.

23 серпня 2014

(0|0)

БАРС

Пригадався випадок, який стався в селі Біловіж у дев'яностих роках минулого століття. Жив на той час у селі один з перших повоєнних мисливців. Мав він чудового мисливського собаку за кличкою Барс. Любив він його, як рідну дитину, і собака це відчувала, показуючи свою прив'язаність до нього. Ходили вони на полювання і на радгоспну роботу завжди разом – старий мисливець і молодий, повний енергії, Барс. Не раз виганяв із гущавини він звіра прямо на постріл свого господаря. Із великим нетерпінням чекав Барс винагороду за впольовану тварину. Інколи під вечір, а коли  вже і по – темному, вони поверталися додому. Та не завжди полювання було вдалим. У дні, коли не щастило, ніхто не сумував, а просто втомлено йшли додому з думкою про відпочинок і смачну вечерю. Дні полювання були чи не найщасливішими в їхньому житті. Та щастя, на превеликий жаль, довгим не буває. Захворів господар і зліг, а вірний друг не міг зрозуміти, чого його господар не йде на полювання, а згодом перестав взагалі виходити із будинку. Серце Барса відчувало біду. Засумував собака. Перестав їсти і пити, тільки очей не зводив із людей, які почали все частіше заходити до хати. Він на них не гавкав, а чекав допомоги, дивлячись на їх сумні обличчя. Серед них були і знайомі йому мисливці і сторонні люди. Але господар не виходив їх зустрічати чи проводжати. Що сталося?  Не міг зрозуміти вірний друг.

На вулиці була зима. Снігу випало в тому році багато. У такі зими, згадує, Барс вони не пропускали жодного полювання. Поганяти звіра по такому сніжку було одне задоволення. Звіра можна було вислідити і без нюху. Сумно згадував Барс, як він разом з іншими собаками, такими як він, ганяли лисиць, кабанів, косуль, лосів. Бувало і вовкам перепадало.

Отак, лежачи і сумуючи, він перебирав у голові сцени полювання із свого життя. Мабуть якесь велике горе спіткало його господаря-товариша, подумав Барс. От піду сам і принесу йому звіра, може це розрадить його душу і дасть сили піднятися із ліжка, поборовши хворобу.

Був чудовий зимовий день, я вирішив покататись на лижах по засніженому лісу. Маршрут вибрав для себе навколо села із сторони села Комсомольське до Млинка і по дорозі - путі додому. Невеликий мороз, свіжий сніг створювали чудову природну картину зимового лісу, якою можна було милуватись безупинну. Лісова дорога білою змійкою тягнеться переді мною вздовж кущів крушини і верби через колючі зарості ожини, понад прямими і стрункими соснами. Листяні дерева і кущі, скинувши листя, покрились білими сніговими гірляндами вздовж своїх ніжних гілок. Зачаровуюсь і милуюсь природою свого рідного Полісся. Спокій, тиша, простір, безкрайнє небо наскільки видно. На душі милість і благодать. Я немовби розчиняюсь у цьому лісовому казковому спокої. Щастя  вже від того, що можу, де захочу, зупинитись, роздивитись і помилуватись на ці голі кущі, чи на сосни у снігових шапках, чи просто послухати тишу такого чарівного лісу. У таки хвилини задаєш собі питання: хто ти, навіщо прийшов у цей світ, що лишиш після себе, і що можеш зробити в цей короткий, відведений для тебе час?

Змінюючи картини природи, їхав лісовою дорогою все далі і далі. А зчувся, як проклав лижню аж в урочище Довге. Там мою увагу привернули два сліди. Один з них належав косулі, а другий собаці. Хоч в цьому нічого дивного немає, але сліди були свіжими на пухкому вранішньому снігу. У будні на полювання в той час ніхто не ходив, і звідки тут, більш як за десять кілометрів в лісі, міг взятися собака. Роздивившись сліди і нічого підозрілого і особливого не помітивши, я поїхав далі. Більш цікавим стало те, що ці сліди я знову побачив, але вже за декілька кілометрів в урочищі Піски. Вони були коротшими, що говорило про те, що звірі були стомлені, так як пробігли не один кілометр. Спостерігаючи лісову казку, свої лижі направив в урочище Лозиці. Яким було моє здивування, коли знову побачив знайомі сліди косулі, яку вперто переслідувала собака. Я поїхав по слідах і вони привели мене в урочище Запельє, потім через болото Старець в Посеч і вивели в урочище Запещанє. Сліди перетнули дорогу до Мушні і виднілися в сторону урочища Обрив.

Вздовж цієї дороги я направився додому. Під'їжджаючи до школи, я почув новину, яку обговорювали жителі навколишніх будинків. Як мисливський собака пригнав з лісу косулю до хворого мисливця у двір.

Як можна в душі загасити почуття тривоги і занепокоєння, читаючи ці рядки розповіді. Не кожна людина здатна на такий поступок заради хворого товариша. Барс пішов до лісу за десяток кілометрів, відшукав косулю і пригнав її до хворого свого господаря.

Яке велике щастя і гордість мав він у своєму серці, коли думав, як вийде господар і похвалить його, дасть заслужену винагороду, хоч справа далеко не в ній. І як було прикро, коли господар не вийшов, не оцінив подарунок, не назвав його по імені.

Зліг Барс, нічого вже не хотілося йому, тільки  погляд не зводив з дверей будинку. Все ждав, що ось - ось вийде господар на поріг, хай і не з рушницею, хай і не на полювання аби тільки вийшов. Щоб ще хоч раз побачити його. Та цього не сталося.

9 серпня 2014

(0|0)

ВУЖ

Цю бувальщину розповіла мені моя тітка. Жив у них колись в хатині на хуторі вуж. Нічого поганого за ним не водилось тому на нього ніхто не звертав уваги. Ловить собі мишей - то хай ловить. Жив він у кладовці у старому решеті. Там було його гніздо де він відклав яйця. Якось одного разу захотіли,ми молоді, подивитись що ж буде робити вуж якщо у нього забрати яйця. Коли його не було ми забрали яйця і сховались. Почали спостерігати за його реакцією. Коли вуж повернувся і побачив що нема його яєць тоді він підповз до глечиків з молоком і в кожний з глечиків опустив голову. Що він робив невідомо але після цього виповз на вулицю. Невдозі повернулись двоє і побачивши яйця на місці (ми поклали назад) поперевертали всі ті глечики з молоком в які зазирав вуж. Що він робив з молоком осталось таємницею. Але і ми більш з ним не жартували.

Розповідь мого батька. Коли батьки йшли на роботу нас малих дітей на цілий день самих залишали дома. На підлогу ставилась миска з їжею і вода. Коли ми малі їли разом з нами часто їли вужі. Ми відганяли їх ложками по голові. Вони повертались і все повторювалось.

Інша розповідь. Один чоловік заснув у лісі. На Поліссі це звичне явище. Навколо шиї обмотався вуж. Люди кинулись допомогати. Це було під час сінокосу. Проганяти його стягували палкою. Коли не чіпали сидів спокійно коли зганяли починав душити. Неясно чим би все це закінчилось якби не один дід посипав вужа махоркою. Плазун швидко втік.

Розповідала одна жінка. Я прийшла до додому. Чоловік п’яний спав на полу (дерев’яне ліжко без билець). Коли дивлюсь з його рота вилазить вуж. Один потім ще один я злякалась і розбудила чоловіка. Дивись що з тебе вилізло. Він спочатку не повірив а потім зомлів і вмер.

Говорять такі явища були непоодинокі.

Вужі часто пристосовуються до корови і смокчуть молоко коли вона лежить. Корова до них на стільки звикає що деяким відпускає молоко стоячи, а вуж по нозі лізе до вимені. І допоки вуж не нап’ється інколи корова не дає молока і господині. На базарі коли продавали корову то покупець питав. Чи бува корова не з принадою. Тобто доїться тільки з вужем. Йому правди ніхто не говорив, бо всі хотіли продати тварину.

Мені приходилось бачити царя вужів. Це було на Поліссі. Я з групою туристів мандрував долиною річки Поросль. В урочищі Кобила мою увагу привернув незвичайний вуж. У нього на голові була «корона». Вона нагадувала собою кільце з луски. Один край якої був загнутий у гору а інший кріпився до голови. Навколо нього була свита ще з кількох вужів. Про те що то було линяння не могло бути мови. На вулиці стояла весна - травень місяць. А вужі линяють в літку.

Іншим разом зустрічатись з царем вужів мені приходилось часто. Він був великим порівняно з іншими вужами. На голові нічого небуло. Але цього вужа завжди супроводжувала свита. І жив він ціле літо на одній невеликій території.

PS. Вужі завжди були супутниками людини. Там де проживає людина там водяться миші. Вужі полюють на мишей. І люди терпіли їх.

9 серпня 2014

(0|0)

 (на місцевому діалекті)

Микола Трубилко

По губ’якi ми ходiлi,

В порослi ми заблудiлi.

Савка вилєз на хвоїну,

Шоб в Дроздинь знайтi стежину.

Злєз, сказав: «Мовчи й не диш,

Будємо варить кулiш».

Я гукав i голосiв,

Нiщо їсти не хотiв.

Визiрають мене в хатi

Мої дєтi, жонка й матi.

Савка духу не тєряє,

Пiсню нєяку спiває:

«Ой летiло три тєтєрочкi,

Одна вучора, двi тєпєрочкi».

Пєсню чуть до Перходiч.

Дє живє мiй кум і родiч.

Вон якраз товар пасє,

I з бєди обох спасє.

Якбi лєсу нє покралi,

То дорогу ми позналi б.

На вєрбовку ми поєдєм у тайгу,

Лєсу в нас тєпер нєма, агу!

23 січня 2014

(0|0)