ЛИСТ ДО ЦКВКП(б) Й. В. СТАЛІНУ Квітень 1932 р.
Шановний тов. Сталін. Чи є закон Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, не маємо вже з 1/1 — 32 р. в своєму колгоспі ні фунта хліба. І зараз не тільки Горби, а взяти треба Глобинський і Семенівський рай¬они, де поголовний голод серед народу. Ми, колгоспники, і вирішили спитати — що буде далі?
Постає питання. Як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяці. Питаємо: за що ми билися на фронтах, за те, щоб сидіти голодними, щоб бачити( як вмирають діти в корчах голоду.
З Глобинського району на Кременчуччині, село Горби, від колгоспників.
Урядовий кур'єр. 1993. 20 лютого
ЛИСТ ЧЛЕНА ЛКСМУ Г. І. ТКАЧЕНКА СЕКРЕТАРЮ ЦК КП(б)УС. В.КОСІОРУ
18 червня 1932 року
Ви уявляєте, що зараз діється на Білоцерківщині, Уман¬щині, Київщині та інш.? Великі площі незасіяної землі, а врожайність посіяного не більше 25-30% відносно тієї, що була 1925-28 рр. В колгоспах, у яких було коней 100-150, зараз тільки 40-50, та й ті такі, що падають. Людство страшенно голодає. Я просто не розумію і коли б мені хто авторитетно доводив хоч як десь в 1927-28 рр. про те, що при радянській владі можуть помирати на роботі з голоду, я не повірив би, висміяв би або й зовсім нагнав би його, вважаючи ідіотом, контрреволюціонером і як завгодно.
Ну, а що ж ми маємо зараз? Десятки й сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле і зникають, а через декілька день знаходять його аж провонявшим і так його без жалю, наче це цілком природно, заривають в яму й квит. А на другий день цього ж, що заривав попереднього, находять труп — мруть з голоду.
Хіба це можливо йти на тяжку роботу і нахльобатись яко¬гось бур'яну з звичайною макухою. А «начальство» виголошує красномовно «за темпи, за соціалізм».
Урядовий кур'єр. 1993. 20 лютого.
ВИТЯГ З ПРОТОКОЛУ ЗАСІДАННЯ ПОЛІТБЮРО ЦК
КП(б)У
6 липня 1932 року
...2. Про план хлібозаготівель.
Визнати правильним встановлений ЦК ВКП(б) план хлібозаготівель по селянському сектору в розмірі 356 мільйонів пудів і прийняти його до безумовного виконання.
З РЕЗОЛЮЦІЇ III КОНФЕРЕНЦІЇ КП(б)У
9 липня 1932 року
1. Встановлений для України план хлібозаготівель в 356 млн. пудів по селянському сектору конференція приймає до безумовного виконання.
Незважаючи на недосів зернових і на ряд інших труднощів, Україна має всі можливості успішно виконати план хлібозаготівель... Для цього треба грунтовно поліпшити роботу районних і сільських партійних організацій, зосередити увагу ЦК КП(б)У і обкомів на керівництві районами і колгоспами.
Урядовий кур'єр. 1993. 20 лютого.
|
вересня 2009 року минуло 100-літгя від дня народження
полум’яного поета-патріота Криворіжжя Михайла Пронченка – знакової особистості
не лише для місцевої, а й усієї української довоєнної літератури. Адже важко
віднайти в радянській підцензурній літературній спадщині цього періоду таке
відкрите, палке й пристрасне бажання побачити Україну вільною, яке висловив у
своїх поезіях він. «Моя поезія сумна! Моя зґвалтована Вкраїна!» – з гіркотою
писав поет в одному зі своїх віршів, виданих в Кривому Розі вже в період
німецької окупації окремою збіркою «Кобза».
На жаль, він пішов з життя, залишивши Україну в ярмі, але його палке бажання і
тверде переконання, що рано чи пізно вона таки його скине і стане вільною, були
недаремними.
Сьогодні незалежну Українську Державу ми таки маємо, але думати про те, щоб не
залишити її знову в ярмі, ще ой як треба. Тож цінуймо те, що маємо, і не
забуваймо про тих, хто поклав на це власне життя.
Україна в сльозах утопала,
Сиротою в тумані брела.
І журливо краса одцвітала,
Що найкраща у світі була.
Не співала сім’я солов’їна,
Де печаль, де наруга і мла, –
У сльозах утопала Вкраїна
І втопитись ніяк не могла.
Кат безкраю глумився над нами,
Захлинаючись в злобі брудній, –
Заростали сади бур’янами
І всихали у журбі страшній.
Висла хмара важка, невесела,
Мерли люди, як юрби рабів.
І не вили собаки на селах,
І по мертвому дзвін не гудів.
Сльози падали рясно, мов перли,
Вицвітало геть кожне лице,
Не тесали труни для померлих,
Бо і дощок не мали на це.
І кричали «ура» і «Великий»…
Коли лихо нас било мечем,
Сліз текли переповнені ріки,
А казали, це – щастя тече.
На толоках, на гонах і луках
Виростали могили страшні,
І купалася в горі і муках
Україна в ті роки і дні.
. . . . . . .1933 . . . . . . . . . . . . . . . .
16 декабря 2011
Пропоную
вірш мого земляка журналіста-мученика Міхайло Пронченко, його гострі твори, які
висвітлювали страждання і горе українського народу на Криворіжжі під час
Голодомору були відвертими й звучали, як обвинувачення комуністичному режиму.
Режим його відправив у заслання на лісоповали у Сибір, в Забайкалля. Там він
відбував покарання у таборах 'політичним зеком' більше 5 років (йому
тоді було 24 - 30 років). Перебуваючи в таборах, він продовжував писати вірші,
які запам'ятовував, аби зберегти написане - за 'політичними'
прискіпливо слідкували.
З приходом німців і поваленням комуністичного ладу на Криворіжжі, він, як і
тисячі інших українців, сподівався на краще майбутнє для України, для свого
народу.
Він вірив у здобуття незалежності й самостійності для української Держави.
Але... сталось не так, як гадалось.
Фашистська Німеччина не збиралась визнавати право України на Самостійність,
націоналісти одразу попадали під суворий контроль, німецькі спецкомендатури
почали 'проводити зачистки'.
Наприкінці 1941 року його звільняють з посади редактора газети.
В січні 1942 року його було заарештовано.
11 лютого 1942 року його, разом з іншими працівниками редакції газети
'Дзвін' було страчено.
Свідки згадували, що під час розстрілу, він співав 'Ще не вмерла
Україна...'
Йому було тоді - лише 31 рік.
Голодомор - невиплакані сльози України
Забирали останню зернину.
Виганяли із хати вночі, –
Як сльозою, садок і хатину
Обливали журбою сичі.
І душа досі ниє і плаче, –
Бо була це і дійсність, і яв, –
Наче демон і Каїн неначе
Більшовик серед двору стояв.
В хаті – дітки, а батька немає.
І нема повороту йому...
Комсомолець мішок підіймає
І несе, як життя, у пітьму.
І остання надія упала,
Як зернину останню взяли...
Під вікном дика осінь стояла,
Де троянди уже не цвіли.
Де мороз лютував, як у серці
Сум камінний, що все переміг...
Зарипіли одвірки і дверці,
Коли вийшли кати за поріг.
Тільки зойки дитячі невпинні.
Тільки сльози і “хлібця нема”.
І на очі сумні удовині
Ліг одчай, як холодна зима.
І стояла убита й безсила,
Далі хворо вступила у тьму.
Комуністів благати ходила.
І дали їй... Сибір і тюрму.
Друкується за виданням: Пронченко М.С. Кобза: Збірка вибраних творів.– ВПОП
'Дніпро', 1994.– 160 с
16 декабря 2011
ПОСТАНОВА РАДНАРКОМУ УСРРІЦК КП(б)У 6 грудня 1932 року
РНК і ЦК постановляють:
За явний
зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, організований куркульськими і
контрреволюційними елементами, занести на чорну дошку такі села:
1. с. Вербка Павлоградського району Дніпропетровської області.
2. с. Гаврилівка Межівського району Дніпропетровської області.
3. с. Лютеньки Гадяцького району Харківської області.
4. с. Кам'яні Потоки Кременчуцького району
Харківської
області.
5. с. Святотроїцьке Троїцького району Одеської області.
6. с. Піски Баштанського району Одеської області.
Щодо цих сіл провести такі заходи:
1. Негайне припинення підвозу товарів, повне припинення
кооперативної і державної торгівлі на місці і вивіз з відповідних кооперативних
і державних крамниць усіх наявних товарів.
2. Повну заборону колгоспної торгівлі як для
колгоспників, так і одноосібників.
3. Припинення всілякого роду кредитування, проведення
дострокового стягнення кредитів та інших фінансових зобов'язань.
Голова
Раднаркому УСРР В. Чубар Секретар ЦККП(б)У С. Косіор
Урядовий кур'єр. 1993. 20 лютого.
26 ноября 2011
8 октября 2011
Полум’я скорботи
На підвіконні палахтить
Скорботи полум’я священне –
То свічка пам’яті горить
За всіх безвинно убієнних.
Мій розум навіть не збагне
Страшної люті сталінізму,
Що катував своїх людей,
Це ще жахливіше фашизму!
Моя бабуся, сирота,
Мені колись розповідала,
Як батька з матір’ю вона
В свої шість років поховала:
„Забрали з хати геть усе,
Зернину кожну вигрібали…
І на морозі крижанім
Водою неньку обливали.
Вона зізнатись не могла,
Де порятунок заховала –
Торбинку з житом і вівсом
Для діток в землю закопала.
Щоб доньки вижити змогли
У рік страшний голодомору,
Щоб рід нащадкам зберегли,
Щоб підвелись з колін угору.
І батька Голод переміг …
Зелених зерен дочекався,
Він їсти їх заборонив,
А сам не витримав, зірвався.
Він був щасливий у ту мить,
Коли жував зерно зубами…
Але кишечник так болить –
Він розривається шматками.
Останні ласощі свої
Сльозами рясно поливає,
І на очах своїх дітей
У страшних муках помирає.”
Та залишилося дитя –
Дівча сиріткою назвали,
Мою бабусю все життя
Повсюди кривдили й штурхали.
Немає рідного села,
Немає жодної хатини,
Тепер там зорані поля,
Що кормлять Голоду могили.
Моя бабуся вже пішла
За обрій сонце зустрічати,
Вона інакше не могла
Свою матусю обійняти.
Прошу, у серці запаліть
Скорботи полум’я священне
Та скрізь століття пронесіть
Сльозу безвинно убієнних!
Наталка Тривайло
Дніпродзержинськ
7 октября 2011
ЛИСТ БІЛОРУСЬКИХ РОБІТНИКІВ ДО ЦК КП(б)У 15 липня 1932 року
Коли це було, щоб Україну
Білорусія годувала. Були гірші роки, але Україна годувала Білорусію, а тепер
навпаки. Білорусія не проти допомогти українським колгоспам і трудящим селянам
організованим порядком, а не таким, як тепер відбувається, що по Білорусії
через українців не можна ні пройти, ні прокати, як на підводі, так і на
дорогах. Всюди безліч голодних, обірваних українцш, які валяються на вулицях
містечок Білорусії...
Білоруси: робітники Петров, Савін, Кудук.
Урядовий кур'єр. 1993. 20
лютого.
3 октября 2011
|
| Закрыть |
