Продовжую згадувати своє село...

Поселення з коренем Покалів у світі

Прізвища з коренем Покалів

Школа, навчання

В 1863 році в моєму селі відкривається  однокласне народне училище, де навчалося 17 хлопчиків. Вчителі, в ті роки, жили, напевне, в шкільному приміщенні. Ще на початку 60-тих в старій школі жив з сім’єю директор школи Климович Микола Васильович.

В 1914 році  в селі була однокласна земська школа. 3 роки навчання. Це, напевне, коли в одному приміщенні один учитель одночасно навчає три класи. Щось подібне і я застав в старій школі. Правда, тоді в одному приміщенні займалось лише два класи: перший та третій, а в другому - другий та четвертий. А старші класи навчались окремо. Ця школа стоїть ще й зараз, тепер там розміщений магазин. Потім так званим народним методом в 1950 році була збудована нова. В школу ходили діти з-понад 20 сіл. Діти з далеких сіл жили в інтернаті. І нарешті в 1983 році серед колгоспного саду збудували школу, в якій зараз навчаються онуки та правнуки тих, хто колись відвідував народне училище, земську школу. А 2 червня  2013 року покалівці святкували 150-річчя заснування першого шкільного закладу в селі - odnoklassniki.ru/group/52017390223486.

До 1960 року учні виконували уроки при світлі восьми- чи дванадцятилінійних лампах - в селі не електрики. Лише невеличкий дизельний генератор освітлював ферму, контору колгоспу, сільраду, лікарню та клуб. І це незважаючи на те, що через наші поля пролягала високовольтна лінія з Білорусії до кар’єру Хайч-Норин, що належав Білорусії.

До речі, випускники 1964 року. Хотілося б зустрітись з вами, друзі мої, в останню суботу червня 2015 року. Нам (страшно сказати) - буде 50 + 1!

Я не знаю, на жаль, імен та прізвищ тих перших вчителів, носіїв добра та освіти нашим односельчанам. Але з теплотою в серці згадую про мою першу вчительку - Ганну Олексіївну Березовську. Щодня долала вона далеку дорогу з Коптівщини. З материнським теплом і добротою вчила нас не тільки читати-писати, а й людяності, чесності, порядності. Тоді ж початкові класи навчали Валя Гаврилівна і Ганна Гнатівна.

Теплі згадки у випускників 1964 року залишились про Раїсу Федорівну Костюченко (Райку, як ми її називали). Її уроки німецької, перемішані з розповідями про її студентське життя, КВНи, театральні спектаклі, яких ми, сільські діти, не могли бачити – це ми зберегли на все життя.

Вищу освіту мої односельчани отримували переважно в Житомирському сільськогосподарському інституті, Вінницькому медінституті, Нархозі, КПІ, Університеті імені Т.Шевченка.

Клуб, будинок культури, бібліотека

Клуб – центр культурного життя села. Життя не завмирало ні літом, ні зимою. Бувало, відразу ж після танців в клубі ми йшли на роботу в комору. За теплої погоди в неділю (єдиний вихідний день в ті часи) танцювали на моріжку біля клубу. Щоб не знімалась курява від запальної польки на два боки, підлогу клубу збризкували водою (в кутку стояв бачок з якого зачерпували воду) та посипали тирсою.

Клуб, це хата Ґабреля, Бондарчука Дмитра Васильовича, діда Петра Фірова. Хату реквізували, бо вона була найбільша в селі та ще й крита ґонтою. Добре ще що діда Ґабреля з сім’єю не виселили. Завклубом в різні часи були Костя Бондарчук, Женя Камінчук, Саша Червінський.

Цікава подальша історія Ґабрелевої хати. В 1986 році її викупив Яковець Сергій, онук старого Ґабреля. Розібрав (хороше дерево було) і побудував собі хату біля шлях буду. Ось так, незважаючи на соціальні перипетії в країні, хата повернулася в Ґабрелів рід, від діда до онука.

Будинок культури побудували на початку 60-х. Камінь-ракушняк возили з Сак, Крим.

А в старому клубі відкрили шкільну майстерню, де командували Петро Якович Камінчук та Іван Ткач (Таранчик).

В цій же Ґабрелевій хаті довгий час перебувала бібліотека, якою керувала Ганна Полікарпівна Дурандіна. Тисячі томів, підшивки газет і журналів. Перша в житті прочитана мною  книжка це була «Курочка ряба». Бібліотекар не видавала нам, дітям, нової книги, поки ми не переказували зміст прочитаної. В кінці 50-х та на початку 60-х існувала в селі така система залучення людей до читання. Село розбивали на десятки. Кожну десятку хат обслуговували, як тепер модно казати, волонтери: школяри, вчителі, інтелігенція. Ми брали лляну торбу книг і ходили по своїй ділянці, пропонуючи  їх людям. Всі були дуже вдячні Дурандіній та нам, волонтерам, за таку ініціативу. В мене був один такий абонент – Віра Заєць, моя сусідка. Казала: - Валік, у мене щось слабі очі, прочитай мені. Читав, розказував.

Старі, порвані книги списували і повинні були знищувати. Але в кого ж підніметься рука спалити книгу? Це ж не газета «Правда» на самокрутку. А пошарпані, зачитані, як кажуть, до дир книги самі цікаві. Я отримував від Ганни Полікарпівни десятки таких книг. Думаю інші читачі теж.

Правда знищували і ідеологічно вредну літературу. Ганна Полікарпівна, коли я вже був студентом, передала мені брошурку «Перелік книг, які потрібно знищити».

11 october 2014

(0|0)

Валентин Нелеп

Марія Жук – Алешкевич

Покалів, село нашого дитинства

50–ті -60– ті роки минулого тисячоліття

Епіграф

Лежить на горбинні Покалів-село

Як яблуні нині воно розцвіло.

Дозріва на нивах гарний урожай,

Співають дівчата про наш славний край -

            ось так оспівували в шістдесятих роках минулого століття

покалівські дівчата наше прекрасне село

Зміст

Вступ

Покалів

Школа, навчання

Клуб, будинок культури, бібліотека

Лікарня, амбулаторія

Вірування

Вулиці та кутки нашого села

Урочища, околиці

Грунти

Роди

Прізвиська

Поміщики

Вивезені в Німеччину, остарбайтери

Чим жили мої односельці

Партизани

Нації в Покалеві

Приїжджі в Покалеві

Ігри, розваги

Слова, вирази, говірки, пісні, притаманні покалівцям

Післяслово

Додатки

Джерела

Вступ

  В самому серці Полісся, серед предковічної Древлянської землі, на височині    Словечансько-Овруцького кряжу, непорушно стоїть село Покалів. Це не просто точка на географічній карті України. Це наше життя.

Ми сприймаємо своє село як особливе середовище, у якому процвітали свої неповторні традиції, звичаї, культура і дух поліщуків. Тут, серед унікальної природи жили люди небайдужі, з чуйним серцем, щирою душею, роботящими руками, сильні духом, вірою і правдою. Вони вміли любити і берегти свою землю і свій рід. Уміли налагоджувати побут, були чудовими майстрами, передавали своє ремесло і вміння з покоління в покоління.

Покалівці були чесними, порядними людьми. Коли господар десь виходив з обійстя, двері не замикав. Просто  накидав клямку на двері і жодна людини, за моєї пам’яті, не заходила до хати, коли там не було господарів.

На жаль, мало хто в селі дотепер зберіг предмети давнього побуту, знаряддя праці, одяг, взуття, рукоділля та фольклорне багатство – загадки, прислів’я, приказки, легенди, пісні.

Ця книга – спроба донести до нащадків почуте, побачене і пережите в нашому селі за роки ХХ століття. Для того, щоб і наші нащадки любили свій край, знали культуру своїх краян, доторкнулись до глибоких коренів мудрості своїх предків, не дали замулитись джерелам історії, щоб і серцем і душею прийняли це і передали наступним поколінням.

На превеликий жаль пам’ять людська має здатність забувати. Немає вже багатьох з тих, хто міг би допомогти прокласти стежку від пра- пра- родича до пра- пра- внучків. …

А хтось і не повірить, що таким колись було дороге і любиме нам село.

                  Вдячний за допомогу в зборі фактів братові Віталію, однокласникам Олексію Камінчуку, Людмилі Ракші-Смоляр, землякам Петру Фірову та Костянтину Бондарчуку. Особливо вдячний Марії Жук-Алешкевич, яка крім суттєвих зауважень до тексту, допомогла в літературному оформленні моїх матеріалів. При написанні книги я користувався інформаційними та статистичними даними, приведеними Сергієм Бондаренком у його книгах.

Велике прохання, якщо хтось помітить неточності, вибачте, будь ласка, автора та пришліть доповнення і зауваження. Буду вдячний. Моя адреса: nelepv@gmail.com. Давайте разом писати історію нашого села. Розміщуйте матеріали та фото на Всеукраїнському сайті села Покалів 1ua.com.ua/c21200.

В тексті я вживав слова так як вимовляли їх мої односельчани, як вимовляв я. В інституті мене дражнили «колі-булі-вельмі». Догадуєтесь чому?

Покалів

В Покалеві я прожив до 18 років, там закопана моя пуповина.

Моє село вперше в історичних джерелах згадується 26 липня 1734 року. Зберігся в архівах Акт, де один із Жителів на прізвище Камінський позивається до свого брата.

Проте, я думаю, моє село має значно глибше коріння. Дітьми ми знаходили в різних місцях села та околиць безліч виробів та шматки виробів з червоного шиферу, по-науковому - пірофіліт, рожевого мякого каменю. Це так звані пряслиця - тягарці, які насаджували на http://uk.wikipedia.... title='Веретено'>веретено, щоб надати йому сталості і рівномірності обертання. Михайло Брайчевський датує появу пряслиць із пірофілітового сланцю VII-VIII століттями. Дуже поширені пряслиця були в часи Київської Русі. Наявність великої кількості уламків на Ризітіному городі (Петро Фіров) та біля Матвійовичів (Костянтин Бондарчук), свідчить про те, що тут , де стоїть моє село, було поселення та майстерня із виготовлення пряслиць. На думку деяких учених у безмонетний період (поч.12 – кінець 14 ст) шиферні пряслиці тривалий час слугували на ринках грошовим еквівалентом і розмінною одиницею.

В травні 1982 року Костянтин Бондарчук, тоді головний економіст колгоспу, залюблений в наше село, інтелігентна, освічена людина, показав мені місце, де прямо на поверхні, після великого дощу, лежать пірофілітові уламки пряслиць. Зібрав декілька десятків.  Костянтин також подарував мені камяне знаряддя для обробітку шкіри, яке йому передали люди з Дівошина (а це вже часи палеоліту).

Отже рік заснування села Покалів можна перенести десь років на 1300 а то й далі.

Щодо назви села є декілька версій.

Серед перших поселенців жив у селі дужий чоловік на ймення Левко, Лев, який завжди захищав поселення від ворогів. Отож люди говорили - Пока Лев буде жити - нічого селу не загрожує. Ця версія відображена в Історії міст і сіл Житомирської області, 1973 рік.

Ще одна версія, яку відстоює краєзнавець М.І.Брицун. Назва Покалів походить від древлянського (а ми ж бо древляни!) слова Каль – грязь. Селище дійсно стояло при величезному болоті, нині це Поплав.

Хочу запропонувати ще одну версію. Назва Покалів співзвучна з німецьким словом POKAL (бокал). Звідки прийшло це слово? Якби піднятись над селом на висоту пташиного польоту, то воно нагадує бокал: Соше – підставка бокалу, далі дві вулиці, які розходяться, піднімаючись створюють симпатичний обрис бокалу. Ну як? Можливо хтось з освічених наших пращурів таким же чином і помітив схожість обрисів села з бокалом?

А чому Покал – Бокал? А скажіть мені звідки в Покалеві слово МУРМА? Це ж бо шовко?ви?ця. Покалівський поміщик Барнатович, до речі, дуже освічена людина, посадив в своєму розкішному саду шовковицю, екзотичне тутове дерево, на латині Morus-  морва. А мої покалівці трансформували його в мурму.

В статті з Інтернета про скло Софії Київської я знайшов таку фразу “сей покал  (бокал) принадлежит…”

Тлумачний словник Володимира Даля визначає:

ПОКАЛ - бокал, высокий кубок, высокая рюмка. стопка

А в Німеччині молоді футболісти змагаються за Великий кубок DFB-pokal.

Ще одна версія назви села. Слово Покал, імовірно походить від прикметника “покалений”, в сенсі замулений, непридатний до судноплавства. Можливо, колись річка, яка текла сучасним Поплавом була судноплавна. А потім замулилась.

Орфографічний словник української мови слово Покал пояснює як заводь, з приміткою  (діалект).

На одному з сайтів в Інтернеті я натрапив на вірш про моє село, про мій Покалів. Повіяло родинним теплом.

     З усіх доріг, лісів, полів

     Бринить веснянка березнева.

     Я завітав у Покалів

     І не поїду з Покалева.

     Все тут знайоме навкруги…

     Стрічають друзі, як годиться.

     І подарує всім снаги

     Жива Матвіївська криниця.

Продовження буде пізніше.

11 october 2014

(0|0)