«Село Білоусівка до окупації мало населення 789 чоловік. У травні 1942 року Білоусівка німцями була спалена, а жителі вивезені к Новгород-Сіверський, де розстріляно 736 чоловік. 53 чоловіки втекли до лісу і лишилися живими». Ці рядки з архівних документів засвідчують, факт. Але насправді Білоусівка була спалена двічі. Двічі намагалися фашисти її знищити, стерти, розтоптати. Але ж читаємо: «53 чоловіки... лишилися живими...» З трьома з них пощастило зустрітися.

...Бійці першого Ворошиловського партизанського загону в Білоусівці квартирували охоче. І не лише з тих міркувань, що село розташувалося біля самого лісу. Була й інша причина: звідси чимало людей пішли у партизани, тому до ворошиловців тут ставилися як до рідних, віддавали останнє, щоб нагодувати, доглядали поранених. Час був тривожний — почалася весна, і гітлерівці новели широку каральну акцію проти партизанів, вирішивши знищити головні опорні пункти народних месників — спалити села, що межували з Брянськими лісами.

Ота вогняна смерть усе ближче підкочувалася до Білоусівки. Кожен розумів, чого можна чекати, і з допомогою партизанів ще першого травня всі вибралися до лісу. Хоча... не всі.

Семеро стариків лишилися у Білоусівці. Хворі та немічні, не захотіли йти з рідних осель, та й де ті сили взяти? Якщо вже й помирати, то тут, де зросли і провікували. Хіба-таки оті німці їх зачеплять? І пояснювати не треба, зразу видно — не вояки.

...Бій гримів десь біля Стягайлівки. А коли ворог увірвався до Білоусівки, село зустріло його мовчанням безлюдних дворів. Озвірілі після бою, фашисти кинулися до хат. Одна, друга, третя — порожньо... Гітлерівці розміщувалися па постій ненадовго, аби перепочити, але дехто з них усе ж продовжував методично обходити подвір'я.

Наталка зайшла до села городами. Перебралася з усіма до лісу, а в останню мить не витримала: «А раптом зможу все-таки умовити бабусю, встигну, врятую?» Дівчина сторожко прислухалася, намагаючись вловити звуки бою, але було тихо. Вже прокралася до знайомого бабусиного двору, як раптом почула неподалік чужу мову, дзенькіт розбитого скла. Завмерла на мить у моторошній розгубленості, тоді кинулася в сіни: «Бабусю!..» А з ґанку — стукіт кованих чобіт...

Усіх, кого знайшли, карателі зібрали в одній хаті. Наталка зустрічала поглядом кожного і щоразу серце зойкало: знаю цього, цього... Привели всіх старих, ще хлопця якогось, певно, не місцевий, з партизанів, молодесенький такий... Аж губу закусила, щоб не крикнути, коли побачила, як ведуть Катерину. Німець штовхнув дівчину прикладом. Катя поточилася, впала. Недавно, зовсім недавно Каті сповнилося дев’ятнадцять – лише на рік молодша від Наталки.

Старих повісили разом з хлопцем. Вона не бачила, де поділи Катю, а її повели чомусь до церкви. Вже поночіло. Церковні двері протяжно зарипіли, коли слідом за дівчиною зайшли карателі. Ніби здалеку, почула гидкий сміх, рвонулася, відштовхнула одні руки, другі, але їх було так багато... Упала від ударів. Здалося раптом, що холодне, високе склепіння церкви опускається на неї...

Сонце ще не з'явилося над обрієм, коли до старезної груші на вигоні притягли ледь живу, знівечену дівчину. Замість грудей запеклися дві рани... Другу дівчину витягли з церкви — розтерзану і напівбожевільну. Перші промені освітили тіла перших жертв жителів Білоусівки...

З часом ніби стишилося довкола. Поволі виходили з лісу жителі. Минув травень, червень... І знову — карателі.

Зігнали всіх, поставили на коліна, і так, навколішки, вони чекали смерті — старі, жінки, діти. Потім підняли, почали зганяти в колону. Мовчання змінилося гомоном: що далі? Чорнява молодиця заголосила: «Куди ж я з дитям на руках? Воно ж іще малесеньке!» Підійшла до найближчого охоронця, щось почала пояснювати, він вислухав ніби, діловито взяв дитину, поклав на землю і дав коротку чергу з автомата. Тоді засміявся до жінки: «Бери, матка, тепер їсти не проситиме».

Від побаченого дев'ятирічний Дмитрик занімів. Якось боляче стало в грудях, колона вже збивала ногами куряву.

Ночували у Кренидівці. Як дійшли до Бириного, поширилася чутка: всіх розстріляють, у першу чергу — сім'ї партизанів. «Значить, нас»,— подумав Дмитрик і згадав свого брата.

Батько покликав хлопчика, пошепотів на вухо і, відштовхнувши легенько, нагадав ще раз: «Біля липи». Сам пішов до конвоїра. Хлопчик розмови не почув, бачив лише, як батько вдячно — кілька разів — кивнув головою, тоді швидко наблизився до своїх: «Ходімо, дозволили, хоч їсти попросимо».

Дмитро з сестрою зайшли до якогось двору, а далі, пригнувшись, стрімголов чкурнули на городи. Коли вже відбігли трохи, впали на землю, віддихались. Здалося раптом, що пахне грушами. Хлопчик повернув голову, справді — перед самим обличчям лежала велика перестигла груша. Он і дерево недалеко. Зголоднілі дітлахи похапцем поїли груш, кілька прихопили з собою.

Дмитро добре запам'ятав, ще як входили до села, величезну липу посеред городу. До неї й прокрадалися тепер. У селі було спокійно. Найстрашніше ніби було позаду. Але сидіти під липою довелося довго, і тривога знову примусила здригатися від кожного звуку. Нарешті почувся шерхіт, з'явилися мама з братом. Дочекалися й батька, однак вирушати побоялися. Знявся гомін у центрі села, пролунав постріл — піднімали колону. За годину їхніх односельців уже не стало чути.

До Білоусівки добиралися дві ночі. Дійшли і знайшли лише місце, де була вона колись. На злежалому попелі від старої пожежі вітер переганяв ще теплий попіл від вогнищ недавніх... Навіть землянки зруйновані.

На згарищі, ніби примара, ходила жінка. Була якоюсь дивною, рухалася повільно, виставивши руки вперед. На поклик не відгукнулася, лише безупинно бурмотіла щось незрозуміле.

Тільки пізніше ті, хто вцілів. почули від єдиного очевидця про загибель односельців.

Уже спливав день, і дід чимдуж підганяй куля. В улоговині почувся гамір і крики — вели колону. Старий витер спохмурніле чоло: скільки люду перегнали, кляті, з рідних місць! Але гомін не віддалявся, через якийсь час пролунали постріли. Люди падали, хапалися один за одного, заходилися від плачу діти. Тіла що ворушилися, але підійти й допомогти ніхто не міг.

...Дмитро Васильович, Марія Михайлівна, Онисія Кузьмівна та Леон Володимирович Ковальови. Ось ті, у чиїх спогадах живе й сьогодні трагедія Білоусівки.

Дмитру Васильовичу було тоді дев'ять років. Марія Михайлівна вже допомагала партизанам, у лісі врятувалася від карателів. Аж до приходу нашої армії прожила на болоті Онисія Кузьмівна. Леон Володимирович у той час у Білоусівці не був, воював, але тут загинув чоловік з його роду.

Прізвище у них однакове - Ковальови. Ніби одна сім'я лишилася з великого села. Тільки одна сім'я...