БАРС

Пригадався випадок, який стався в селі Біловіж у дев'яностих роках минулого століття. Жив на той час у селі один з перших повоєнних мисливців. Мав він чудового мисливського собаку за кличкою Барс. Любив він його, як рідну дитину, і собака це відчувала, показуючи свою прив'язаність до нього. Ходили вони на полювання і на радгоспну роботу завжди разом – старий мисливець і молодий, повний енергії, Барс. Не раз виганяв із гущавини він звіра прямо на постріл свого господаря. Із великим нетерпінням чекав Барс винагороду за впольовану тварину. Інколи під вечір, а коли  вже і по – темному, вони поверталися додому. Та не завжди полювання було вдалим. У дні, коли не щастило, ніхто не сумував, а просто втомлено йшли додому з думкою про відпочинок і смачну вечерю. Дні полювання були чи не найщасливішими в їхньому житті. Та щастя, на превеликий жаль, довгим не буває. Захворів господар і зліг, а вірний друг не міг зрозуміти, чого його господар не йде на полювання, а згодом перестав взагалі виходити із будинку. Серце Барса відчувало біду. Засумував собака. Перестав їсти і пити, тільки очей не зводив із людей, які почали все частіше заходити до хати. Він на них не гавкав, а чекав допомоги, дивлячись на їх сумні обличчя. Серед них були і знайомі йому мисливці і сторонні люди. Але господар не виходив їх зустрічати чи проводжати. Що сталося?  Не міг зрозуміти вірний друг.

На вулиці була зима. Снігу випало в тому році багато. У такі зими, згадує, Барс вони не пропускали жодного полювання. Поганяти звіра по такому сніжку було одне задоволення. Звіра можна було вислідити і без нюху. Сумно згадував Барс, як він разом з іншими собаками, такими як він, ганяли лисиць, кабанів, косуль, лосів. Бувало і вовкам перепадало.

Отак, лежачи і сумуючи, він перебирав у голові сцени полювання із свого життя. Мабуть якесь велике горе спіткало його господаря-товариша, подумав Барс. От піду сам і принесу йому звіра, може це розрадить його душу і дасть сили піднятися із ліжка, поборовши хворобу.

Був чудовий зимовий день, я вирішив покататись на лижах по засніженому лісу. Маршрут вибрав для себе навколо села із сторони села Комсомольське до Млинка і по дорозі - путі додому. Невеликий мороз, свіжий сніг створювали чудову природну картину зимового лісу, якою можна було милуватись безупинну. Лісова дорога білою змійкою тягнеться переді мною вздовж кущів крушини і верби через колючі зарості ожини, понад прямими і стрункими соснами. Листяні дерева і кущі, скинувши листя, покрились білими сніговими гірляндами вздовж своїх ніжних гілок. Зачаровуюсь і милуюсь природою свого рідного Полісся. Спокій, тиша, простір, безкрайнє небо наскільки видно. На душі милість і благодать. Я немовби розчиняюсь у цьому лісовому казковому спокої. Щастя  вже від того, що можу, де захочу, зупинитись, роздивитись і помилуватись на ці голі кущі, чи на сосни у снігових шапках, чи просто послухати тишу такого чарівного лісу. У таки хвилини задаєш собі питання: хто ти, навіщо прийшов у цей світ, що лишиш після себе, і що можеш зробити в цей короткий, відведений для тебе час?

Змінюючи картини природи, їхав лісовою дорогою все далі і далі. А зчувся, як проклав лижню аж в урочище Довге. Там мою увагу привернули два сліди. Один з них належав косулі, а другий собаці. Хоч в цьому нічого дивного немає, але сліди були свіжими на пухкому вранішньому снігу. У будні на полювання в той час ніхто не ходив, і звідки тут, більш як за десять кілометрів в лісі, міг взятися собака. Роздивившись сліди і нічого підозрілого і особливого не помітивши, я поїхав далі. Більш цікавим стало те, що ці сліди я знову побачив, але вже за декілька кілометрів в урочищі Піски. Вони були коротшими, що говорило про те, що звірі були стомлені, так як пробігли не один кілометр. Спостерігаючи лісову казку, свої лижі направив в урочище Лозиці. Яким було моє здивування, коли знову побачив знайомі сліди косулі, яку вперто переслідувала собака. Я поїхав по слідах і вони привели мене в урочище Запельє, потім через болото Старець в Посеч і вивели в урочище Запещанє. Сліди перетнули дорогу до Мушні і виднілися в сторону урочища Обрив.

Вздовж цієї дороги я направився додому. Під'їжджаючи до школи, я почув новину, яку обговорювали жителі навколишніх будинків. Як мисливський собака пригнав з лісу косулю до хворого мисливця у двір.

Як можна в душі загасити почуття тривоги і занепокоєння, читаючи ці рядки розповіді. Не кожна людина здатна на такий поступок заради хворого товариша. Барс пішов до лісу за десяток кілометрів, відшукав косулю і пригнав її до хворого свого господаря.

Яке велике щастя і гордість мав він у своєму серці, коли думав, як вийде господар і похвалить його, дасть заслужену винагороду, хоч справа далеко не в ній. І як було прикро, коли господар не вийшов, не оцінив подарунок, не назвав його по імені.

Зліг Барс, нічого вже не хотілося йому, тільки  погляд не зводив з дверей будинку. Все ждав, що ось - ось вийде господар на поріг, хай і не з рушницею, хай і не на полювання аби тільки вийшов. Щоб ще хоч раз побачити його. Та цього не сталося.