Олег Сироватко КОМУ Ж НАЛЕЖАЛА НАША ЗЕМЛЯ
Земля годувальниця віддавна тривожить душі людей. За неї головні суперечки на білому світі. За неї війни і революції. Мені вдалося розшукати цікавий документ, датований 1914 роком. Це список землевласників Ямпільського повіту Подольської губернії. Ось він, із викладкою того, хто і скількома десятинами землі володів, у якому населеному пункті нашого закутку Поділля: «Александрович Антон Антонович, 420 дес., д. Деребчинка; Александрович Казимир Антонович, 420 дес., д. Деребчинка; Александрович Станислав Антонович, 420 дес., д. Деребчинка; Андрияш Феодосий Гаврилович, 447 дес., с. Бабчинцы; Бабинский Северин Леонардович, 353 дес., д. Андреевка; Балашева Мария Григорьевна, 1618 дес., д. м. Комаргород; Балашев Николай Петрович, 2610 дес., с. Рахны-Лесовые; Беннет Анна Павловна 912, дес., с. Александрова; Билинский Иосиф Степанович, 502 дес., с. Вилы-Яругские; Бнинский Роман Романович, 2374 дес., м. Джурин; Богданович Екатерина Ананьевна, 233 дес., с. Копыстырин; Боголюбова Екатерина Андреевна, 142 дес., с. Вилы-Яругские; Бургардт Ан. Алндр., 142 дес., с. Молчаны; Виноградская Мария Николаевна, 121 дес., с. Великая-Руссава; Виноградская Ольга Николаевна, 121 дес., с. Великая-Руссава; Виноградский Александр Николаевич, 731 дес., с. Великая-Руссава; Виноградский Николай Николаевич, 731 дес., с. Великая-Руссава; Витковская Олимпиада Александрова, 269 дес., г. Ямполь; Городецкий Николай Васильович, 113 дес.. с. Пирогов; Горякова Мария Николаевна, 393 дес., с. Еленовка; Гошовский Юлиан Константинович, 130 дес., с. Вятровка; Грембовский Андрей Филиппович, 107 дес. с. Новая-Мурава; Грохольский Фаддей Генріхович, граф, 2732 дес., с. Антоновка и др.; Гурский Георгий Юліанович, 291 дес., д. Пороги; Гурский Марьян Іванович, 228 дес., с. Янкулов, Ямпольской вол.; Гурский Марьян Юліанович, 291 дес., с. Янкулов, Ямпольской вол.; Гурский Юлиан Іванович, 228 дес., с. Янкулов, Ямпольской вол.; Дедевич Семен Игнатьевич, 278 дес., с. Тарасовка; Джуриловский Степан Устинович, 673 дес., д. Садки; Дерсевиль Степан Константинович, 261 дес., с. Паланки; Дерсевиль Яд. Фом., 316 дес., с. Пасынки; Длугский Иосиф Каетанович, 671 дес., Щучинцы; Длугский Уразм Каетанович, 671 дес., Щучинцы; Добржинская Ольга Леонардовна, 848 дес., г. Ямполь; Довяковская Элеонора Фоминична, 356 дес., с. Писаревка-Волосская; Домановский Иосиф Францевич, 300 дес., с. Иванковцы; Доманский Антон Александрович, 119 дес., с. Качковка; Думанский Ананий Васильович, 370 дес., с. Пасынки; Еловицкий Вацлав Игнатьевич, 979 дес., с. Рожнятовка; Еловицкий Людвик Адольфович, 2589 дес., м. Черневцы; Залеская Мария Эдуардовна, 894 дес., с. Грушка; Звеногродский Людвик Юліанович, 258 дес., д. Лаврова; Зелинская Станислава Петровна, 202 дес., д. Станиславовка; Зелинский Вацлав Петрович, 214 дес., д. Станиславовка; Зелинский Рич. Петрович, 528 дес., д. Дзыгов-Брод; Кнотте Брунон Генріхович, 206 дес., с. Возниовцы; Кнотте Отто Генріхович, 206 дес., с. Возниовцы; Княгицкий Амвросий Ильич, 151 дес., с. Ярошенка; Корди Феофан Андреевич, 726 дес., м. Красное; Косаковский Иван Алексеевич, 141 дес., д. Подлесовка; Коциевская Мария Николаевна, 508 дес., с. Юркова; Красовский Казимир Климентьевич, 1523 дес., с. Березовка; Кудрявцева Земфира Николаевна, 564 дес., с. Жолобы; Кузнецов Дмитрий Дмитриевич, 1249 дес., с. Строинцы; Левицкий Маврикий Витальевич, 137 дес., с. Копыстырин; Липковская Каролина Владиславовна, 1219 дес., с. Володиевцы; Ловицкий Константин Федорович, 108 дес., с. Бабчинцы; Маньковский Иван-Люц Валерьевич, 3342 дес., с. Клембовка; Маньковский Иосиф-Карл Эмерикович, 2210 дес., с. Юркова; Маньковский Петр Валерьевич, 626 дес., с. Следзи; Маньковский Урбан-Александр Валерьевич, 1482 дес., с. Писаревка-Русская; Масаковский Игнатий Станіславович, 798 дес., с. Рахны-Полевые; Масс Аристарх Аристархович, 4673 дес., с. Деребчин; Михайловский Фома Титович, 3197 дес., с. Яланец; Молдавский Николай Константинович, 250 дес., с. Ефимовка; Мончинская Клавдия Федоровна, 100 дес., с. Клекоти на; Ничко Елена Петровна, 196 дес., с. Малая-Руссава; Новицкий Григорий Михайлович, 102 дес., с. Клекоти на; Неженцев Константин Петрович, 972 дес.. с. Головоруссава; Обезьянинова Наталья Дмитриевна, 2785 м. Томашполь; Олиферов-Мануилов Владимир Моисеевич, 258 дес., с. Кобылецкое; Ольшевский Конрад Андреевич, 219 дес., с. Лука-Молчанская; Оржеховский Иосиф Юліанович, 574 дес., с. Буша; Оржеховский Карл Юліанович, 574 дес., с. Буша; Павловский Виктор Митрофанович, 317 дес., с. Бабчинцы; Пак Мария Андреевна, 219 дес., с. Лука-Молчанская; Перловская Ева-Юз. Адольфовна, 412 дес., м. Марковка; Перловский Антон Станіславович, 580 дес., м. Марковка; Перловский Владислав Михайлович, 280 дес., с. Вербова; Перловский Иван Михайлович, 280 дес., с. Вербова; Поповская Мария Иосифовна, 356 дес. м. Красное ; Потоцкий Иосиф Станіславович, граф, 2191 дес., с. Антоновка; Пребышевская Альбина Эдмундовна, 763 дес., м. Красное; Раковский Флориан Людвикович, 3206 дес., с. Качковка; Рамм Александр-Ев. Александрович, 1450 дес., с. Клекоти на; Регульская Люция Ивановна, 1303 дес., м. Горышковка; Рененкампф Антон Михайлович, 613 дес., с. Великая-Косница, Ямпольской вол.; Руссановский Артур Каетанович, 102 дес., с. Гришевцы; Рущинский Александр Анатольович, 107 дес., с. Копыстырин; Сарнецкий Константин Титович, 734 дес., с. Гальжбиевка; Симашко Валерий Дионисович, 217 дес., с. Стрільники; Скоробогач-Богуцкий Феодосий Ильич, 304 дес., с. Тарасовка; Сабонский Адольф Марцелевич, 1399 дес., с. Пеньковка-Мурафская; Собанский Антон Михайлович, 848 дес., с. Рекечинцы; Собанский Федор-Оскар-Михаил, 1359 дес., с. Зведеновка; Собанский Феликс Людвикович, 1390 дес., с. Стена; Ставинская Елена Фоминична, 159 дес., с. Пасынки; Станкевич Юзеф Игнатьевич, 125 дес., м. Красное; Старжа-Якубовская Теофила Адольфовна, 452 дес. м. Марковка; Стругалевич Юлиуш Зенонович, 118 дес., с. Клекатина; Таргонская Фекла-Эмилия Александрова, 194 дес., дер. Бушинка-Краснянская; Таргонский Адольф Вацлавович, 444 дес., д. Бушинка; Таргонский Станислав Вацлавович, 444 дес., д. Бушинка; Труфонов Владимир Владимирович, 111 дес., с. Копыстырин; Урбанская Антонина Киприоновна, 326 дес., с. Черемошное; Уроде Мария Степановна, 284 дес., дер. Пороги; Урусова Ефросинья Константиновна, княгиня, 1026 дес., с. Вилы-Томашпольские; Хелминская Елена Владиславовна, 250 дес., с. Рахны-Полевые; Хелминская София Адольфовна, 250 дес., с. Рахны-Полевые; Хржановская Ванда Людвиковна, 563 дес., с. Дахталия; Царюк Максим Якимович, 151 дес., д. Юльямполь; Часновский Александр Викторович, 455 дес., с. Сапежанка; Червинский Антон Августович, 981 дес., с. Политанка; Шанявский Леон Людвикович, 120 дес., с. Бабчинцы; Шереметьев Александр Дмитриевич, граф, 4941 дес., с. Тимановка Шмиль Франц Карлович, 114 дес., с. Гута-Молчанская; Эльвангер Карл Иванович 399 дес., с. Кетроты; Юнг Иоанн Каспарович, 170 дес., с. Мироновка Ярошинская Саломия Станиславовна, 4651 дес., м. Дзыговка; Ярошинский Карл Йосифович, 2603 дес., с. Антополь.» Насамперед давайте уточнимо, що ж таке десятина. Енциклопедичний російськомовний словник «История Отечества с древнейших времен до наших дней» пояснює, що десятина «поземельная мера, равная 2400 кв. саженей (1,09 га, т.н. казённая десятина). В XVIII — начале XIX вв. употреблялась также владельческая, или хозяйственная, десятина, равная 3200 кв. саженей (1,45 га). Церковная десятина, составлявшая десятую часть урожая или иных доходов, взималась с населения на нужды церкви» Так ось, виходить, що власником земель у Джурині того часу був якийсь Бнінський Роман Романович і володів він 2374 десятинами, а це означає (якщо помножити на 1,45) 3442 гектарами орної землі. Утім, приводжу я цей список повністю лише з тією метою, щоб кожному моєму читачеві стало зрозуміло, хто напередодні революції 1917 року володів головною власністю подільського краю – землею. Як бачимо, на 97 відсотків польська шляхта – Вацлави, Юліуші, Казимири, Юзефи та Єви. І не зустрінеш майже жодного українського прізвища, типу Іваненко, Петренко, Бущак, Гопало, Бруквач, Нечіпайло, Стороженко, Чорній, Мельник. Я вже й не кажу про таке холопське, як, скажімо, Горобець. Ось чому й подільські селяни взялися за вила і коси, підтримали більшовиків, які голосніше всіх понад сто літ тому говорили про необхідність земельної реформи. Ще знаходив я в архівах згадку про те, що землями довкола Джурина володіла така собі Ванда Петрівна Сабанська, яка одночасно мала апартаменти у Кракові. А взагалі, Сабанські – відоме прізвище землевласників у наших краях. Цей дворянський рід веде свій початок замало не від самої Золотої Орди. Багато джуринян працювало на панів Сабанських, і залишки їх маєтків ще й по нині стримлять із-під землі кам’яними уламками. У публічних справах, які знаходили відображення на сторінках преси XIX століття знаходимо згадки про захоплення селянами «церковних земель містечка Джурин (1835—1863 рр.)». Виступи плебеїв завжди закінчувалися викликами жандармів, розправами над порушниками закону, судовими розглядами. За даними 1861 року в Джурині нараховувалося 245 дворів, в яких проживало 724 кріпаки. Відповідно до реформи вони мали право викупити на 49 років 1754 десятини землі, за котрі належало щорічно сплачувати 2915 карбованців. Це були непомірні кошти. Із архівних даних дізнаємося, що дещо згодом - 1897 року проводився перепис населення. У Джурині нарахували дворів – 528, проживає – 4617 осіб. Діють: цукровий завод, цегельний цех, декілька млинів, 26 кустарних гончарних і кушнірних майстерень, 8 – взуттєвих майстерень. У селі відкрито однокласне училище. Держава на це виділяла 226 карбованців, решту 420 - збирала община. Відомо, що 1909 року в ньому навчалося 120 учнів, усього ж цієї пори в селі мешкало 620 дітей шкільного віку. При цукровому заводі функціонував медичний пункт. Там прийом хворих робітників здійснювали фельдшер і санітарка. В селі ж медичного закладу не було взагалі. Найбільше Джурин прославився у липні 1917 року: тоді люди обступили контору цукрового заводу і вимагали підвищення платні за обробіток бурякових плантацій. Вважається, що радянську владу в Джурині було встановлено в січні 1918 року. На загальних зборах утворили ревком. Однак уже в березні в село вступили австро-угорські війська. У першій половині квітня цього ж року селяни начебто самовільно відкрили склад і заволоділи зброєю. Частина їх записалася до партизанського загону, яким у цих краях командував Ф. Ю. Криворучко. Із переказів можна зрозуміти, що джуринські селяни кілька разів 1918 року штурмували склад зі зброєю. Під час однієї із сутичок було вбито гетьманського приказного та двох вартових. Це зрештою призвело до бою між партизанами і австро-угорцями. Іноземці жорстоко розправлялися з гордими подоляками, пускали «червоного півня» на обійстя, одних розстрілювали, інших кидали до в’язниці. Найбільше окупанти знущалися над ватажком джуринян П. А. Токарчуком, якого вислідили і полонили. Кажуть, це був відважний і талановитий чоловік. Умів згуртовувати довкола себе людей, володів навиками організації бойової оборони. У листопаді 1918 року з наших країв нарешті остаточно було вигнано австро-угорців. Владу в Джурині встановила петлюрівська директорія. Панувала вона аж до 20 лютого 1920 року, лише один раз уступаючи село на кілька тижнів Червоній Армії. Того ж таки 1920 року Джурин заполонили були й польські війська. І тільки у липні 1920-го селом оволоділа Червона армія, щоправда аж на 71 рік. Історія стверджує, що Джурин за адміністративним поділом 16 століття входив до Брацлавського повіту, в 19-му столітті – до Ямпільського, за адмінподілом двадцятого – до Жмеринського і Шаргородського районів, певний час сам був центром одноіменного району. 1923 року було утворено Джуринський район. Як свідчать архівні дані, в селі тоді мешкало 4945 людей. Нараховувалося 1116 дворів. Працювало три промислових підприємства, три водяні млини, дві крупорушки. Відкрилося чотири початкових школи, сільський клуб, хата-читальня, дві амбулаторії. Серед цивілізованих пам’яток нашої місцини історія згадує дві православних культових споруди на території села. Перша – церква Покрови, яка за релігійними архівами у населеному пункті побудована 1764 року. Записи свідчать, що це була дерев'яна конструкція, в яких кажуть і запахи свічок та єлею святіші, і світло в них падає якось по іншому, мабуть, м’якше, у них проникливіше відчувається запах давності, старожитності. Такі церквиці видаються начебто інтимнішими за кам’яні. Можливо, у них навіть ближче до Бога… Є згадка про те, що «1901 року дерев’яна церква Покрови була ветхою, в Джурині збирали кошти на нову кам'яну церкву». На сьогодні в селі діє «церква Різдва Богородиці, збудована 1825 року у передмісті біля греблі – кам'яна, дах залізний.» Так про це проголошують ті ж таки давні записи, збережені в церковних архівах. За переказами односельчан, дерев’яна церква містилася у містечку. Мені здається, що навіть і я пам’ятаю ту древню, ветху споруду. Якщо не помиляюся, то поруч із нею стояв скособочений хлібний магазин, і хлопчиною я довго вистоював там у черзі за буханцем паляниці, вдивляючись у запилені віконниці споруди, яка поруч вросла в землю. Якщо чесно, то й не знаю, чи так воно насправді було, а чи, можливо, просто наснилося таке… 1837 року в Джурині випробувано в роботі цукровий завод. Продуктивність його спочатку була зовсім невеличкою. Після реконструкції 1890 року за добу тут уже переробляли 3500 центнерів буряків. Наступна модернізація 1912 року дала змогу підняти продуктивність до 5 тисяч центнерів і виробляти за сезон 7200 тонн цукру. Тривалий час директором цукрового заводу, якого запам’ятали люди і який просто таки багато зробив для розвитку виробництва був П. М. Городинський, його помічником – О. В. Халфін, хіміком – Є. І. Ієрусалимський, бухгалтером – К. Лесневич. Після революції завод націоналізували і відновив він свою роботу лише 1926 року. Пізніше підприємство переробляло до 8500 центнерів солодких коренів за добу. Буквально у перші дні Великої Вітчизняної війни будівлі цукроварні надзвичайно сильно постраждали, оскільки німецькі літаки мали чудову ціль для бомбардування. Основна частина корпусів цукрозаводу перетворилася в непролазні руїни. Це була величезна груда з битої цегли, каміння і рваного металу. До них ніхто не доторкався протягом дев’яти років, оскільки не зрозуміло було чи реально взагалі відродити загублене виробництво. Комісія фахівців, яка нарешті обстежила об’єкт, прийшла до остаточного висновку – відновлювати немає що, значно легше, а головне дешевше буде такий же завод побудувати в іншому місці. Тому на території колишнього цукрозаводу відкрили ремонтно-механічні майстерні, які з часом перетворено у машинобудівний завод з обслуговування галузі цукроваріння.
ЧАС ПРОЛІТАЄ НАД НАМИ
Тут, гадаю, належить зробити невеличкий відступ від теми і сказати про таке. Мені добре відомо, що грамотні, досвідчені люди в Джурині давно силкувалися написати історію нашого села. Колись давно, покійний сільський і партійний активіст Чайковський показував мені сторінки зжовклого машинопису, де в густому ідеологічному місиві натхненно розповідалося про те, як селяни Джурина щиро вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Як створювали комітети бідноти і колгоспи. Як організовували перший сільський осередок ВКП (б). Як у клубі цукрового заводу виступав Якір. Як через село проходив зі своїм військом Семен Будьонний. Мені не хочеться переписувати ті полишені упередженості спогади людей. Оскільки більше всього, на жаль, вони змахують на історію розповсюдження соціалістичної ідеології більшовиків у наших краях, ніж на об'єктивну, неупереджену фіксацію фактів із життя сільської громади, з чого, власне, й повинна складатися реальна, а не зідеологізована історія нашого краю. Той, кому хочеться глянути на все крізь призму хворобливого марксистського світогляду, нехай знаходять відраду в перечитуванні на ніч тих жовтих сторінок, я ж їх вписувати до безхитрісної саги про рідне село не наважуюсь. Нехай це буде безпристрасний погляд на історію без кольорових ленінських окулярів. А оскільки так, то належить сказати, що в історії Джурина є ряд спогадів про події Першої Світової війни, які відбувалися в рідних краях. Як не парадоксально це прозвучить, але навіть я маю спогад про відгомін тих достопам'ятних подій. На вулиці Шевченка, побіля Хреста, жив мій вуйко Клим, на прізвище Горобець. Це, пам’ятаю, був старий дідуган-інвалід імперіалістичної війни у якого в колінах не згиналися ноги. Колись він придибав на тих циркулях до нас в обійстя, і випиваючи з батьком оковиту, зрошуючи скупою мужицькою сльозою хліб та сало, розповідав, як десь в Альпах німці потопили в крові їх відважну, безбоязну атаку. Наш односельчанин чи не один залишився живим після того оскаженілого, несамовитого бою, але легко пораненим упав перед самісінькими німецькими окопами. Події відбувалися пізньої осені, на світанку. Після штурму на грішну землю вилився проливний дощ, а тоді подув рвучкий, шквальний вітер і все почало неймовірно швидко замерзати, дубнути, леденіти. Солдат опинився замало не по пояс у калюжі, яка стала спершу густим холодцем, а потім намертво обтиснула бранця міцним сталевим панцером. Поворухнутися – означало видати себе, тут же бути прошитим чергою із кулемета, який пострілював буквально перед самим носом у солдата, за метрів десять від служивого. Тільки уночі вояк зумів штиком викопирсати, виколупати себе самого із льоду, і напівмерзлим чурбаком відповзти у бік своїх окопів, звідки його спостерегли свої і доправили до шпиталю. Вижити вижив Клим Горобець, але став навіки калікою, оскільки ноги його омертвіли. Переступати, неначе на циркулях, із паличкою він своїми ногами міг, проте залишився фактично наполовину живим, як сам про те з болем розповідав моєму батькові під хмільну чарчину. Нижня частина тіла його залишилася лише зовні живою. У документальних спогадах про імперіалістичну Джурин не один раз постає, як місце жорстоких боїв з австро-угорцями і німцями. Скажімо, в одному із архівних документів читаємо про російського генерал-лейтенанта Олександра Павлова: «Образование получил в Николаевском кавелерийском училище. Выпущен в лейб-гвардии Гусарский полк, в котором служил до 1903. Участник Китайского похода. С 10.5.1903 командир 1-го Нерчинского полка Забайкальского казачьего войска, с которым участвовал в рус.-японской войне 1904-05 гг. В 4.9.1907-10.3.1910 командир лейб-гвардии Уланского полка. В начале войны выполнял ответственные поручения по руководству различными кавалерийскими формированиями. За бой 10.8.1914 у села Джурин награжден орденом Святого Георгия 4-й степени (7.10.1914).» Коли генералам дають найвищу нагороду за бій, це, напевне ж, означає, що рубалися тут кавалеристи не на життя, а на смерть. І в бій ходила не одна сотня людей. А ось у записках про Перший Уральський Козачий полк, які мені вдалося віднайти, вичитав таке: «В последних числах сентября во время ожесточенных боев под селом Джурин за обладание высотами 270 и 386, полк в составе дивизии провел две конные атаки на наступавшую пехоту противника. Особенно дерзкой по своей смелости была атака казаков под командованием командира 2-й сотни сотника Н. А. Лифанова. В результате понесенных потерь в предыдущих боях, в сотне оставалось всего 67 человек. Гибель товарищей, желание отомстить за них, только придавали силы казакам . В приказе командующего 7-й армией № 106 от 5 февраля 1916 года о награждении за этот подвиг, к тому времени уже подъесаула Н. А. Лифанова орденом Святого Георгия 4-ой степени говорится: «В бою у деревни Джурин заметив, что с этой деревни наступает противник, и что одна его рота залегла юго-западнее деревни, по собственной инициативе с тремя взводами в конном строю (Лифанов) врубился в неприятельскую роту, переколов и зарубив часть ее, часть взял в плен. Затем, повернув фронт левым плечом, под сильным ружейным и пулеметным огнем атаковал другую роту, и часть этой роты изрубил, а часть взял в плен. Всего было взято в плен 4 офицера, 110 нижних чинов с оружием и один кулемет…» У цій же книжці розміщено фотокопію художнього полотна невідомого митця, який начебто увіковічив подвиг 67 козаків, які біля села Джурин Ямпільського повіту перемогли німецький підрозділ, котрий був чисельнішим від руського війська більш як удвоє. Так що маємо рідкісне історичне свідчення подій, котрі вершилися в околицях нашого населеного пункту, та ще й на художньому полотні. До речі, це не єдине відома картина, котра закарбувала оказії, які розгорталися в рідному краю майже сто літ тому. 1911 року в історії української культури сталася знана подія. Київське видавництво «Час» розпочало випуск серії кольорових картинок, у вигляді поштових листівок з репродукціями ілюстрацій до українських народних пісень одеського художника, етнографа Амвросія Ждахи (1855-1927). Натхненником і замовником цієї унікальної роботи був не хто інший, як сам відомий український композитор Микола Віталійович Лисенко. Усього протягом трьох років цієї творчої плідної співпраці відомих людей було надруковано і випущено у світ 28 мініатюр. Виконані вони в техніці акварелі, з текстами та нотами популярних пісень. Амвросій Андрійович Ждаха, потомок запорізьких козаків, народився в Очакові Миколаївської області, а жив і працював головним чином в Одесі. Він автор робіт до ілюстрації «Нового Заповіту», «Іліади», творів Пантелеймона Куліша та Микола Костомарова, Євгена Гребінки. Він же оздоблював одне із видань «Кобзаря» Тараса Шевченка. Особливо вдалими виявилися роботи Амвросія Ждахи до повісті польського історика та письменника Равіти Францішека (справжнє прізвище - Гавронський) «При битій дорозі». Саме з цього циклу Микола Віталійович Лисенко, уроджинець Вінниччини, надзвичайно закоханий у наш подільський край, відібрав для листівок картину, яка називається «Випадок між Джурином і Борівкою». На полотні, схоже, щось стосується бойових дій часів Коліївщини. оскільки на картині зображено кіннотника з шаблею, волову тачанку, яка в ошаленілому стані летить із гори. Вельми жаль, що не вдалося розшукати самої книги Равіти Францішека (Гавронського) «При битій дорозі», ніякої згадки немає про неї і в Інтернеті. Але можна чітко уяснити, що вона розповідає про наші краї, оскільки інша картина Амвросія Ждахи називається «На ярмарку в Шаргороді», ще одна – «У корчмі в Немирові», а «Похорон Гриця» - неначе змальована з Джурина давніх часів. Припускаю що і Равіта Гавронський, і неодмінно ж сам Амвросій Ждаха побували в селі над Джуркою. До того ж відомо, що Равіта Францішек (1845 — 1930) автор тенденційних досліджень «Історія гайдамацьких рухів» (1899—1901), «Богдан Хмельницький» (1908—1909) и «Українська козаччина в Речі Посполитій» (1923), повісті «Пан гетьман Мазепа» (1888). До речі, здається мені, що назва книжки польського історика і письменника «При битій дорозі» була навіяна доскональним вивченням біографії і творчості саме гетьманга України Івана Мазепи. Саме в Мазепи є знамениті віршовані слова: 'Ой, горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєнята при битій дорозі'. Тому припускаю, що назва твору польського історика походить саме від цих слів. Проаналізувавши твори, на важко здогадатися, що Равіта Францішек (Гавронський) в своїй праці «При битій дорозі» малює картини того, чого найбільше побоювалися поляки в українцях – незборимого гайдамацького духу, невгасимої ідеї Коліївщини. Вона зводилася до схильності бунтівних українців грабувати і знищувати панів. У польській літературі тих часів фігурувала думка, що чернь, втративши страх перед владою Речі Посполитої, піддається своїй корисливій, пожадливій, дикунській розраді, нападає на польських велителів, які роз'їжджають у своїх справах битими путівцями. Тільки так можна прокоментувати картину «Випадок між Джурином і Борівкою». Насправді ж Коліївщина почалося святочним проголошенням повстання проти польської шляхти в Мотронинському монастирі (нині Черкаська область) на Зелені Свята 18 травня (за новим стилем) - 29 травня 1768 року. Але підготова до повстання, згідно з дослідженнями польських і українських сучасників, тривала кілька літ. Організатором і керівником повстання став запорожець Максим Залізняк, який 1767 року прибув із 18-ма козаками до Мотронинського манастиря й тут облаштував притулок. Аби замаскувати свою справжню мету, Залізняк записався разом із його товаришами в послушники, які, нібито, готувалися поступити в монаший чин. На Зелені Свята 1768 року в Мотронинському манастирі зібралася велика кількість прочан. Після Богослуження перед церкву заїхало кілька возів із зброєю, - переважно з ножами, - і кількадесят кінних козаків. Максим Залізняк зачитав спеціальну відозву, відому в переданні під назвою 'Золота Грамота', із закликом до всенароднього повстання проти польських окупантів України й відновлення Гетьманщини. Після цього один із монахів-священиків відправив молебень і посвятив ножі заколотників. Центром посілості поляків в тогочасній Україні була Умань. Іван Гонта був одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в цьому місті, якою формально командували три польські полковники. Однак усі, включно від київського воєводи Салєзія Потоцького, вважали якраз сотника Гонту повноважним комендантом всієї козацької міліції. Саме під його командою проти Максима Залізняка було вислано велике військо. Не дивно, що українець Іван Гонта побратався із українцем Максимом Залізняком. Козаки всі до одного пішли за своїм отаманом. А 22-го червня 1768 року в Умані під гарматні і крісові постріли проголошено святочно відновлення Гетьманщини. Правобережна Україна стала знову вільною, самостійною державою під проводом гетьмана Максима Залізняка. На звільнених теренах запроваджено козацький лад, встановлювано українську адміністрацію. У вишкільному військовому таборі біля Умані під керуванням полковника Івана Гонти сформовано нові повстанські загони, які вирушили на захід і північ, щоб звільнити від поляків Поділля, Галичину, Волинь і Полісся. Хвилі повстання докотилися навіть до Закарпаття. Однак, як відомо, радість була недовгою. Нищівний удар для повстання прийшов звідти, звідки ні повстанці, ні їхні провідники ніяк не сподівалися: з Москви. Уяснивши свою неспроможність протиставитися переможним ударам коліївського повстання, як засвідчує польський сучасник, 'польський уряд удався, отже, із просьбою про поміч до московського уряду і її одержав'. 'Усмирення, - признає відверто польський історик, - переводилося московською зброєю'. За доручення московського уряду, що не менше був наляканий відновленням самостійної гетьманської України на Правобережжі, як поляки, під кінець червня 1768 року, на зайняту українськими повстанцями територію ввійшли великі частини московської армії. У результаті зради москвичів у полон до них потрапили і Залізняк, і Гонта. Росіяни заарештували дружину і чотирьох малолітніх дітей полковника Івана Гонти. Почалися невимовні страждання. Є відомості про те, що після арешту, Івана Гонту везли саме через Джурин. Тоді всіх жителів нашого села зігнали у центр подивитися на окривавленого, закованого в клітці кандалами бунтівного поводира. Під охороною московських військових частин поляки доставили крамольного полковника до головної квартири польських військ у містечку Серби (нині Серебрія) біля Могилева над Дністром. Тут, після проведення інквізиційних тортур, йому було зачитано присуд польського військового суду в Кодні (населений пункт під Житомиром), згідно з яким смертна кара повинна була виконуватися протягом 14 днів: уподовж перших десяти діб із живого тіла Гонти повинні були щоднини дерти по поясу шкіри, 11-ої доби - відтяти обидві ноги, 12-ої - обидві руки, 13-ої – із живого ще полковника вирізати серце, а вже 14-ої - відрубати голову. Після цього поставити в різних містах України 14 шибениць і на кожній повісити по шматку тіла Гонти, а під Могилевом (нинішнім Могилів-Подільським) настромити на палю голову заколотника. Однак польський міхоноша Браницький скоротив диявольський присуд, не в змозі особисто знести виду тортур. Він наказав третього дня відтяти Гонті голову й решту присуду проводити вже на обезголовленому трупові. Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час тих звірських катувань надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, а ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних стражданнях гордо заявив: 'Знаю, за що гину, тому не жалію!' Народ увіковічнив ім’я свого мудрого і сміливого командира, неподалік Джурина, у Могилів-Подільському районі з’явилося село Гонтівка. Є згадки, що нашими краями в буремні революційні часи «гуляли» не лише червоні козаки, але й армія Української народної республіки. Ці краї прикривав так званий Буковинський курінь. У розповіді про це на сайті за адресою: http://www.exlibris....>www.exlibris.org.ua/buk/r01.html • 68 КБ читаємо: «Далі стрільці Куреня у взірцевому порядку та дисципліні наступали на Вербівці, Муровані Курилівці, місто Копайгород, Джурин, Ялтушків, Мар'янівку і ... Одним куренем 9-й полк зайняв станцію Рахни, решта ж полку залишилася в с. Джурин, як резерв дивізії…» Восени 1921 року окупаційною владою в Україні було створено перший штучний голодомор. Своєю жорстокістю й цинічним ставленням до людського життя - у першу чергу до українців, більшовики спонукали українських селян до відчайдушного супротиву. Напівозброєна та напіводягнена похідна група Армії УНР, ринулася на допомогу повстанцям. Але сили Червоної Армії переважали. Воїни УНР, серед яких було немало і вихідців із Джурина, змушена була розподілитися на окремі бойові групи. Одна із них, під керівництвом генерала-хорунжого Юрка Тютюнника, у складі якої був і робітник Джуринського цукрового заводу Нечипір Стародуб, потрапила у полон під селом Базар (тепер Народицького району) Житомирської області. 360 українських вояків Армії УНР відмовилися служити Москві, за що з 21 по 23 листопада 1921 року були піддані катуванням, а за тим і розстріляні. Перед стратою вояки гордо співали гімн України, закарбувавши свій подвиг й свої імена у героїчну історію визвольних змагань Української Нації. Цієї пори, аж до 1923 року, Джурин входив до Жмеринського повіту Подільської губерні. Якою була ситація в тодішніх селах, можна зрозуміти із обривків історії Жмеринського району, які мені вдалося розшукати. Так, 4 березня 1921 р. в Жмеринці відбулось урочисте свято юнацтва: програма включала демонстрацію, мітинг і спектакль. Повідомляється, що цього дня було зібрано 741 135 крб. на допомогу голодуючим. 25 серпня 1921 р. жмеринські комсомольці провели день допомоги голодуючим, зібравши 100 млн. пудів хліба та випустивши газету «Молодь - голодуючим». До 24 лютого 1922 р. від Жмеринського повіту надійшла така допомога на користь голодуючих: хліб - 117 млн. пудів, гроші - 20 млн. 173 тис. крб. У звіті комісії про грошові надходження до фонду допомоги голодуючим говориться, що до 1 березня 1922 р. Жмеринський повіт здав 68 млн. 258 тис. крб. Були тут і кошти, зібрані в Джурині. Особлива увага зверталась на евакуацію дітей. На 16 листопада 1921 р. на Поділля прибуло 6 800 дітей з голодуючих губерній. У Жмеринці було розформовано санпотяг №159, яким прибули діти з Поволжжя. У лютому 1922 році у Жмеринському повіті було оголошено тиждень допомоги голодуючим дітям. Частину безпритульних приписали до окремих сіл, дворів, організовували рухомі дитячі ясла. Із 1921 року Радянський уряд оголосив нову економічну політику, що почалася зі скасування продрозкладки і проголошення натурального податку, дозволу приватної торгівлі і використання найманої праці. По суті ж справи, продрозкладка і не припинялась. Тим часом по селах продовжувалась справжня війна - селяни виступали проти політики уряду. Вірні ленінці взялися за втихомирення бунтівників. 15 травня 1921 року у всі губернії України надійшла телеграма з позначкою 'таємно'. У ній було записано: 'Со всех концов Украины доносятся сведения о растущем контрреволюционном движении в виде активных действий против частей Красной Армии и Советских отрядов. Рост их с каждым днём увеличивается и широким размахом охватил Украину, в частности Подолию. По своему характеру эти отряды принято называть 'бандами'. К числу губерний, особенно охваченных бандитами, относится Подолия'. Щоб допомогти радянській владі утримувати порядки в селах, було утворено комнезами, в тому числі у Джурині. Восени 1921 року в Джурин із повіту надходить циркуляр із вимогою утворення 'застави'. У приписці до інструкції зазначається, що 'Заставы несут следующую службу: 1. Ловят дезертиров и сельских бандитов. 2. Опрашивают всех незнакомых, которые появляются в селе. 3. Проводят расстрелы тех, кого нельзя расстреливать в селе'. Згідно з Постановою Раднаркому від 19 квітня 1921 р. в Джурині утворено 'трійку', такий собі місцевий дикунський трибунал. Члени «трійки» (за переказами старожилів їх начебто в селі було навіть кілька) допомагали органам радянської влади збирати в селищі податки, а також «призначали відповідачів» за будь-які прояви бандитизму. В архівах збереглися документи, які регламентували роботу таких бузувірських «трійок». «1. Ответчики назначаются из расчёта один на двадцать хат. 2. Не зачислять в ответчики бедных селян. 3. Ни один случай проявления бандитизма не должен оставаться безнаказанным. В случае убийства или ранения в селе бандитами представителя Советской власти, красноармейца или члена комнезама расстреливается из ответчиков двойное число. Вопрос, кто именно, разрешается жребием, который тянут все ответчики. 4. В случае скрытия тел убитых кара увеличивается вдвое. 5. Если убийство происходит между селениями, отвечают ответчики двух селений. 6. Имущество скрывшихся ответчиков конфискуется полностью. 7. Наравне с ответчиками отвечают граждане, в домах которых находили приют бандиты. 8. Ответчики, представившие Советской власти арестованным бандита или оказавшие помощь в разгроме банды, переводятся в кандидаты. При повторении освобождаются вовсе от ответственности. 9. Рядовой бандит, попавший в банду по темноте, может заслужить прощение выдачей главарей…' У телеграмі Раднаркому України Подільському Губчека 26 квітня 1921 року говориться, що селянство Подільської губернії надзвичайно агресивне до органів влади, звичним явищем є вбивства радянських працівників, що збирали податки, червоноармійців та міліціонерів. У зв’язку із цим ставиться таке завдання: «Установить во всех сёлах и деревнях место нахождения близких родственников бандитов: матерей, жён, детей, сестёр, братьев. Уведомить население, что в случае повторения убийств, эти заложники будут расстреляны». Як свідчать архівні дані, 7 січня 1925 року в Джурині виникає перша сільськогосподарська артіль під назвою «Труд-надія». Перший ТСОЗ – «Червоний орач». А вже 1930 року в нашому селі було шість артілей. Як і повсюдно в Україні, в Джурині, вельми болюче відбувався процес розкоркулення заможних селян і утворення колгоспів. За переказами, цю справу в нашому селі очолював партійний активіст, голова сільської ради У. Шейвейхман. І по нині серед літніх односельчан гуляють страшні перекази про жорстокість новоявлених інквизаторів, які виконуючи партійні доручення буквально усе до зернини вимітали зі стодол односельчан, прирікаючи їх на голодну смерть. Моя сердечна мати, розповідаючи про ті жахливі часи, про нелюдські вчинки членів тих лиховісних трійок, завжди стиха плакала, втираючи сльозу краєчком біленької хустини, якою повязувала голову. ”Ой, що ж вони витворяли ті Шейхмани, - казала. - Ходили з ломами і лупали підлоги у хатах, і городи переривали, вишукуючи ями із зерном. І до твого діда Феофана приходили. Я маленькою була, але добре пам’ятаю ту страшну оказію. Нелюди…” Якось уночі партійний опудало У. Шейвейхман, перепоясаний лискучими шкіряними ременями, із «групою підтримки» прибув у сім’ю А. Й. Яковишина. Дружину господаря, двох малолітніх хлоп’ят і дівчинку, аби не плуталися під ногами, вони силоміць і з побоями викинули на тріскучий мороз, заборонивши їм одягтися і взяти теплі речі з собою. Оголосили, мовляв, усе, що є в хаті і обійсті конфіскується радянською владою. Бандюки червоні активісти посадили всіх до |