Артур Буковинець

http://bukportret.in...>Легенди

Керівник: Москалюк Володимир Петрович
Пошукову діяльність здійснювали: Антоняк Марія, Костя Данієл .

  Такого живописного села не знайдеш, хоч пройдеш всю Чернівецьку область. Та що там область – пройдеш весь світ і то не знайдеш! А топонім його простий – Хряцька. Чому? А ось що про назву села у спадок залишили нам наші прадіди.

 Колись, на цьому місці, де тепер розташоване село були вікові кодри. Це вже набагато пізніше, відомий румунський поет Василь Александрій писав про них (а називались вони Герцаївські кодри). « Кодри – це рідна домівка гайдуків..»
  А тоді були просто кодри, які, до речі, належали першому мешканцеві села Миколі Раку. Будучі людиною доброї душі, він дозволяв людям збирати хмиз ( по румунські « Хрешті» )
  А неподалік, у селі Луківці жили українці ( козаки, що втекли із Запоріжської Січі, після її розгрому). І вони теж приходили за хмизом. А у їх вимові слово хрешті звучало як хряцьки. Коли вони по дорозі, то на запитання:« Куди їдеш?, або звідкіля?» - вони відповідали: «За хряцьками, або з хряцьками». І ніби від цього слова і пішла назва села Хряцька.

 Інша легенда передає нам, що назва села пішла від назви річки Хряцушка, права притока Прута. Але чому таку назву мала річка?
  А історія походження назви дуже проста і теж відноситься до тих часів, про які йдеться у першому варіанті.
  Тоді річка, ще без назви, була набагато більшою, повноводною. Оточена лісами вона була природною схованкою для диких качок. 
(Сюди рідко навідувались мисливці). І, головне, вони тут могли у спокою вирощувати своїх пташенят, яких по румунські називають  « рецушть».
  Але врешті – решт на берег річки пришли мисливці. І в першу чергу вони почали збирати безпомічних малих каченят.
  І сталося, те саме що і зі словом « хрешті». Від « рецушть» пішла назва – Хряцушка, а згодом коли оселилися люди назвали і село Хряцька. 
  Як і все, що живе і існує у світі має свої звичаї, традиції і легенди, так і наше рідне село має свої легенди. Нижче проводимо декілька з них.

Легенда про « Замку» та «Солену Воду»

  Колись, дуже давно, коли на наш краї напали монголи (А це цілком можливо: були ж вони в Карпатах, про що писав І. Франко в своїй повісті « Захар Беркут»). Один з цих загинів зупинився в нашому селі. Збудували вони собі замок на самій високій горі,що біля села. З того часу ця гора і носить назву „Замка'. Була з ними баба - Бабахирка. Чоловіки ходили на полювання, а вона залишалася дома по господарству. І були ці монголи канібалами (людоїдами по-нашому). Якось-то поверталися вони з полювання. День був невдалий. Дичини не наполювали, тож поверталися до замку похмурі і розлючені. І тут на стежці, вони зустріли двох дівчат Оленку і Марійку. На серці стало світліше. Монголи схопили дівчат і поволокли до замку. Наказали вони своїй господині приготувати одну з них до обіду. Але бабі дівчата показалися занадто худорлявими і вона вирішила їх підгодувати. Марійка весь час плакала і нічого не їла, а Оленка все їла та ще й добавки просила, і набиралася сил. Минав час. Аж тут наближалося якесь-їхнє свято (сабантуй по-їхньому). Чоловіки як завжди направилися на полювання, а бабі наказали до їх повернення приготувати стіл.

  Баба затопила піч і пішла за дівчатами. Але Оленка яка все їла і набралася сил, схопила бабу і кинула у піч. Сама взяла Марійку і побігли у село. Там вони розповіли селянам, що з ними трапилося.. Чоловіки зразу же озброїлися і спрямували до замку. Щоб їх монголи не вгледів завчасно, вони пішли поза лісом.
  А тим часом з полювання вернулися монголи. Довго шукали вони свою господарку, гукали, а коли побачили що вона не відгукується, вирішили що вона пішла в ліс по гриби, накрили на стіл самім. Коли трапезу вже закінчували, наймолодший з них побачив на мізинці, який він гриз, їх фамільний перстень. І тоді вони зрозуміли, кого з’їли. 
  І теж вирішили направитись в село, щоб помститись. А щоб їх селяни не помітили, вони спрямували в обхід гори, що тепер носить назву « Гордище» . 
  Так, маскуючись, вороги наближалися. І ось, вони зустрінулись біля високого вікового дуба . Бій був жорстоким.  Полягли всі монголи, але загинули і односельці. 
  І прийшли жінки і стали оплакувати своїх чоловіків, мами - синів, дівчата -  своїх татусів, братів і просто коханих . 
  І стільки було пролито там сліз, що з них народилося джерельце.  чистою-пречистою водою, - як сльози матері, з соленою водою. - як сльози матері ... і як сльоза матері - цілюща.
Історична довідка
  У п’ятдесятих роках минулого століття на території села Хряцька велися пошуки нафти, і було знайдено це джерело
  До речі, вода з цього джерела дійсно цілюща. Колись воду брали на аналіз у Київ, де і засвідчили про її цілющі властивості. Навіть і назву дали «Дубовий Гай».
  Але так і по сей час тече в нікуди така необхідна хворим людям цілюща вода.

Гора «Киданка»

  На цьому узгір'ї  розташована село Валени. Легенда розповідає про ті самі часи, що і легенда про « Замку». Захопивши село, монголи розмістилися по хатах селян. До Кидана теж було призначено трьох монголів. Сталося так, що вони, ну не то щоб дружили, але і відкритої ворожнечі ніхто не бачив.

Монголи ходили на полювання, дичину віддавали хазяйці, разом сиділи за одним столом, вони допомагали по господарству. Одним словом стосунки між ними були добрі.
  А тут прийшов наказ монголам іти далі. Начальник наказав своїм підлеглим убити всіх селян.Пришли монголи, що жили у Кидана, розповіли про все, що мають зробити. Домовились вони, що вб’ють самого великого бика, знімуть з нього шкіру і у ту шкіру зашиють Кидана зі своєю дружиною. Так і зробили. Зашили монголи Кидана у шкіру, а м’ясо і крові бика поразкидали по всій хаті, по всьому подвір’ї, так що аж начальник, який прийшов перевірити чи  виконали його підлеглі наказ, злякався. А решту монголів подумали: «Як же так, вони жили майже як друзі і так жорстоко поубивати»
  Коли монголи пішли далі Кидан з дружиною вийшли із шкіри і побудували собі хату на узгір’ї. А треба сказати, що до того село Валени знаходилася на долині по румунські «вале» - і тому Валени.
  Кидан ходив на полювання: жити треба було далі. Якось він у лісі знайшов немовля. Приніс він дитинку, а то був хлопчик, додому. Виріс син і пора було його оженити.
  Пішов Кидан у Тирг ( так  раніше у народі називали районний центр – Герца), та  знайшов для сина гарну дівчину. І так повелося, що з того часу багато хлопців одружуються з дівчатами з Герци чи з Могилівки, а дівчата виходять заміж за парубків з тієї сторони. Після того, як Кидан помер це узгір’я почали називати Киданка або Китанка. Можливо це як пам’ять про Кидана, а можливо тому, що монголи були вузькоокі (як китайці). Як би воно не бул

 Посилання: http://bukportret.in...>http://bukportret.in...

Артур Буковинець

http://bukportret.in...>Традиції та фольклор

Керівник: Якобуца Іван Феодорович
Пошукову діяльність здійснювали: Дяконюк Надія,  Москалу Марина 

  Кожний народ, кожна людина скільки себе пам’ятає, живе народними піснями і танцями. Прищепили любов до них спочатку мати, батько, сусіди, а пізніше виконавці і знавці фольклору з рідного села. 
  Ще з раннього дитинства розумієш, що не має сенсу жити на світі без музики, без танців, оскільки вони тісно пов'язані з життям людини. 
  Дойни, балади і народні пісні, ще розлилися по рідному краї – виражають характер нашого народу. Будь вони епічними або ліричними вони відображають історію його існування. Пісні, як і наші народні вірші, звучать в селянських хатах, за столом працьовитої людини, на полі під час роботи, за кермом трактора...
  А іди вперед, крокуй важно по рідному краю, і зупинившись в святковий день в  нашому селі, де кружиться хора дівчат і парубків, і уважно вслухайся:
                                                 Хто  хору сотворив,
                                                 Багато літ щоб жив...
  Суспільство забезпечує всі можливості сповна розвивати народне мистецтво, і якщо хочемо знати хто ми були і хто ми є, необхідно всім вернутися до народних звичаїв і традицій. 
  Хто хоч раз танцював на сільській хорі, на весіллях і хрестинах, змагався працею, словом і піснею серед полів, на вечорницях, той прожив дійсно щасливе життя. Хто не прослухав дойни, або не дивився народні танці, той ще не знайшов ще дороги до души нашого народу.
  Кожна людина любить свою батьківщину, а пісня була добрим другом, заспокоювачі і пестуючи його душу на протязі всього життя. Знаходячись сьогодні В наших багатих селах з обдарованими, доброзичливими людьми, слухаючі милозвучні, задушевні балади і хори, співані дочками і синами цього краю, дійсних проповідників народного мистецтва, відчуваєш себе доволі щасливим.
Фольклорні народні пісні специфічні і тим, що беруть своє начало зі словами: „ лист зелений'. І дійсно більшість з них починаються із описом природного куточку або закінчуються з давно звісним „ лист зелений', що підкреслюють специфічні національні риси. Цим рисам надали контури пращури, які не могли не побачити красоту природи і повсякденне робоче життя в самих найпрекрасніших звичаях: сватання., весілля, хрестини, вечорниці, жниварка, веснянки, театралізоване свято Різдва і Новорічні свята, „хора' з .,леутарами' на толоці.
  Співаючи „ лист зелений', яка би пора не була б, в наших серцях пробуджується радість, надія, любов до Батьківщина і до любимих людей, доброзичливі, приязні співаючи „ лист зелений' згадуємо весну, відчуваючи її теплі дні.
  На протязі віків народ оспівував природу і працю в великій кількості пісень ритуальних танців: жниварка, трандафірул (троянда), бусуйокул, шотіку ( від танцю). Він оспівував поля, героїв, любимих, овечки, мургуцій (коні), кучій (зозуля) і ін. Весною в наші краї повертається зозуля, співаючи в полях, садах і лісах де того часу доки не визріє ячмінь і жнива. Він сповіщає про те, що наступила весна начало тих двох головних занять нашого народу: сільське господарство пасовисько.
  З давніх-давен мешканці нашого краю, як тільки чули зозулю співаючи тормошили гаманці і говорили: .. Зозуленько - дитинко! Скільки на тобі пір'їн, стільки грошей що було в гаманці!' після чого люди бажали один одному довголіття, щастя, веселощів і успіхів у всьому.
Зозуля поряд із жайворонком, була і є любимий птах людей. Про неї народ; склав легенди і склав пісні, з яких виразив свої бажання, біль, любов, гіркоту і тло гаму почуттів.
  За розповідями селян, спочатку „ зозуля ' був воєводою – чабаном. Цей знаменитий пастух, що пас свої отари з одного обрію в інший, мав і хист грати на сопілці, наї, кавалі і чимпої, які, за віруванням народу, пестували і пробуджувати людські душі, роблячи їх більш ласкавими, більш відвертими, більш красивіше і більш людяними. Говориться, що тоді коли співав, збиратися найкрасивіші дівчата, найспритніші і вродливіші парубки і ставати колом, називаючи „хора', яку танцювати стільки, скільки тримала гра пастуха.
  Інша легенда розповідає про те, як народилася дойна.
Колись давним – давно  чабан пас свою отару овець на полонині. Під час обіду, бажаючи трохи відпочити, він заснув. В цей час отара його відійшла від нього подалі. Проснувшись., і побачивши, що отари немає, він почав плакати, відправившись на її пошуки. Колі; він шукав отару, на його шляху стаю болото, на якому рос комиш, Із комашини він вирізав собі сопілку, із якої почав співати жалісливу мелодію, яка і була названа ”дойна”.  Він продовжив свої пошуку отари, і його старання не були марними: він знайшов свою отару. На радощах він заспівав веселу мелодію, яку ми всі знаємо під назвою „хора” .

  І роздаються в різних куточках села „Ахо-ахо!' і „Хєй-хей. І у кожній „банді' свій почерк, свій манер колядувати: у одних речитативом, у інших - під мелодію .

А в ранці хлопчаки та дівчатка ходять від хати до хати посівати. І знову побажання господарям у новому році гарного врожаю, щастя та здоров'я, „...Клен по коліна, щоб вас голова не боліла...'.

Сарrа' („ Коза').  На теренах народної творчості „Сарга'  була знайома ще за часи давніх греків і романів. Пізніше. вона стала однією з головних фігур у фольклорі західно - європейців. Особливий розвиток цей мальовничий персонаж знаходить і у латинських народах.
   Як правило, при виставі цієї драми, яка виконується на Новий рік, грають 4 персонажа. Як правило репетиція „Кози'  проводить таємно. Хождення з „козою' починається зразу з заходженням сонця. Як правило персонажі бажають у вікна господарям здоров'я, щастя, успіхів, а потім запитують:
- Приймайте „ Козу' ?
„ Коза' ходить по хатам, починаючи з околиці села.

Хата, в яку не заходила „Коза', вважалася, що її не

обмине лихо на протязі року, а на господарів цієї хати

ніхто не звертав ніякої уваги. Тому такі хазяйства  руйнувалися, бідніли. Після колядки, дід питає:
- Приймаєте кізочку ?
А хазяїва, у свою чергу питали:
- А скільки масла ти зібрав від неї, який її надої. Дід часто має в руках відерце, у якому знаходиться б побілена вапном вода і показує, що дає молоко, як корова.
  Після різного глуму, різних жартів ґазда запрошує „Козу' до хати. Починає грати музика і всі починають танцювати по-своєму, як можна найкумедніше. „Коза' починає танок, коли заспіває сопілка.

   Різдво - одне із найурочистіших християнських свят з найчистішими традиціями, радощами та веселощами.

До нього готуються особливо старанно,створюючи в оселі зворушливу атмосферу затишку, трепетного очікування миру,добра, гараздів.  Переддень Різдва Христового - Святвечір  сповнений особливого колориту. Яскраво прикрашена різдвяна ялинка, приємне мерехтіння свічки, дзвінкі голоси маленьких колядників під вікнами.
  Та особлива увага - святковому столу. На столі неодмінно повинно бути дванадцять страв, оскільки рік має дванадцять місяців, і дванадцять головних свят відзначає православна церква щорічна. Ці страви мають бути пісними і приготовленими з усієї городини та садовини, вирощеної господарям, щоб усім цим пригостити душі померлих родичів. У період з Нового року і поки не почнеться піст, знову час вечірниць.

ВЕЛИКДЕНЬ
  А потім Паска. Майже всі мешканці села, поклавши до кошика все найкраще і найсмачніше ідуть до церкви, щоб освятити це все. Це напередодні Великодня. А у Неділю всі відправляються в гості до своїх батьків, друзів та знайомих На другий день Паски на сільському майдані грає музика, веселиться народ.  
НА ВЕЛИКДЕНЬ
Усім, усім святих небес 
Святий привіт: „ Христос воскрес!'  
Давно діди його мовляли, 
Друг друга щиро привітали. 
Летіли роки, сотні літ; 
Линяв людської слави цвіт; 
Руйнуючи земні митарства, 
Мінялися царі і царства. 
Живе, не вмре святих небес
Святий привіт: „ Христос воскрес!'
Ростіть, цвітіть, навчайтесь, діти: 
Вважать добро, людей любити.   
Поглянувши на Божий світ, 
Твердіть ви ще один привіт. 
Щоб рівно йшла життя дорога: 
Душа моя звеличить Бога.
  У багатьох міфологіях є образ яйця, з якого виникає всесвіт або народжується Бог-творець. Давні слов'яни таким уявляли світ: шкаралупа - це небо, плівка - хмари, білок - вода, жовток - земля. Тоді людей дивував феномен народження живої істоти із, здавалося б, мертвої оболонки, і яйце стало символом відродження, воскресіння. Мабуть, з цієї причини наші предки ставили його до могили померлого і, напевне, тому писана стала атрибутом Великодня - дня, коли святкували перемогу весни над зимою, сонця над темрявою, життя над смертю.
  Писанки святили разом із паскою та іншими традиційними харчами. Після святкового богослужіння в церкві люди звичайно христосувалися, тобто по-великодньому віталися: „Христос воскрес' - „Воістину воскрес', цілувались і дарували один одному навзаєм писанки. У такий спосіб румуни не лише висловлювали свою радість з приводу Христового Воскресіння, але й мирилися або прощали один одному якісь провини.
  Під час молодіжних забав хлопці переймали дівчат біля церкви та відбирали писанки, а коли дівчина не мала писанок - хустки, і дівчата тоді мали їх викуповувати за писанки. Відкуповувалися дівчата писанками також від обливання водою в понеділок - клали парубку у відро з водою три писанки. Писанки хлопцям дарували тільки з червоним тлом, що символізувало кохання. Відкрито дарували хлопцеві писанку було не прийнято. Коли ж все-таки дівчина так зробила, це означало, що вона хоче, аби хлопець її сватав. Не взяти дарованої писанки було великою образою.
  Коли сім'я приходила з церкви після Великоднього богослужіння, усі вмивалися перед святковим сніданком водою з миски, в яку було покладено три писанки з червоним тлом і коралі. Після кожного вмивання цю воду виливали, якщо ж у хаті була на виданні дівчина, то першою вмивалася вона, а в кінці вона ж і збирала писанки, щоб бути гарною і рум'яною. Після такого вмивання воду вважали теж свяченою, і тому не виливали будь-де, а лише під квіти або фруктові дерева. Люди вірили, що така вода покращить ріст рослин.
  Писанками прикрашали хату: їх вішали біля образів, де вони зберігалися до наступних свят. Із них видували вміст, і такі „ видумки ' нанизували на нитки підвішували перед образами. З народними повір'ями, писанки були джерелом родючості землі, всіляких щедрот, багатства, запобігали різним напастям, захищали від стихійного лиха. Їх прикопували навесні в першу ріллю, щоб був добрий врожай клали під стріху, щоб охоронити хату від блискавки і вогню. Коли перший раз вганяли худобу на пасовища, пастухи брали з собою писанки. Коли починали будувати нову хату - якщо це було після Великодня - в кути замуровували по писанці. Шкаралупою писанки обкурювали хворих.
  Було і багато інших звичаїв. Вони дійшли до нашого часу і продовжують побутувати у румунів. Продовжує своє життя писанка - символ невмирущості народного генія, маленьке Великоднє диво.   
Але весна приходить зі своїми правами: пора на поле, час засівати лани, бо всі добре розуміють, що один день весни - годує рік . . .
  Аж ось воно і літо. Гарний врожай на ланах, надходить час його збирати. І не просто ідуть люди у поле під час збирання урожаю. Перед тим як приступити жати, найкраща людина, справжній хлібороб, святково одягнений бере серп у руки і жне перший сніп. Він передає його двом дівчатам, які починають прикрашати цей сніп різнокольоровими стрічками, а потім передають найстаршій жінці на збереження. І тільки після такого обряду розпочинаються справжні жнива. Майже таким же чином святкується і свято останнього снопа. Тільки останній сніп передається млинарям, які зберігали його в млину.
  Але найкрасивіше святкували свято кінця збору урожаю. Знову все село на майдані, знову музика, знову шум і гам. Знову захоплюючі танці зі своїми вигуками. І здається, що і не було літа та осені зі своєю важкою працею. Але такий ми народ. Не можемо не веселитися, не дивлячись ні на що, бо дійсно: 
                                         Де танцюють молдовани
                                         Земля стогне під ногами

 Посилання: http://bukportret.in...>http://bukportret.in...

Артур Буковинець

http://bukportret.in...>Освіта

Керівник: Руссу Вадим Васильович  
Пошукову діяльність здійснювали: Москалу Марина,  Чіботару Лариса  

 Прислів’я каже «Книга на столі – світло в душі та  у будинку»

   Існує книга життя, яку людина вивчає все життя, та книга книг, яку ми всі вивчаємо в школі. 
  Будь-яка людина, будь-який фахівець, будь-який міністр, вчений, або хлібороб навчається в школі, а потім починає крокувати широкою дорогою життя. 
  Кажуть, що багато років тому,  селянські  діти  вчились в будинки селян. Як пам'ятає старше покоління перший будинок школи з 4 класами був відкритий в домі Марії Кантуряну, вчителями були священик з своєю матушкою. Викладали  основні елементи: читання і арифметика. Директором був Іон Бутнару. Згодом школа була у домі Толокару. Директором вже був Г.Георгеску, а вчителем Продай. Спершу школа мала 4 а потім 7 класів.
  Через багато років, приблизно в першому десятилітті ХХ століття відкрила семирічна школа в окремому будинку. Директором теж був Г.Георгеску, а вчителями були Бузати, Константін, Медвідь та ін. З приходом радянської влади, побільшало кількість учнів та вчителів у школі, а в приміщенні школи почав діяти будинок культури. Директорами школи були Лупенко, Гончаров, Скутельник, Ліліяк, вчителя були немісцеві. Перший місцевий вчитель в школі, був Раду Костянтин Х., фахівець в області математики. Це був рік, 1952-1953 рр.. Мешканці села дуже вдячні тим вчителям, тому що у ті важкі часи, завдяки їхній витримки вони зробили усе щоб сільські діти навчались  в школі. Після декількох років в школі,  почали працювати місцеві, такі як: E.I.Tудос, E.I. Сувеіке - Рошка, M.Д. Русу, К. В. Скріпкару, Г. М.Рошка, М.Д. Буздуга  та інші. Багато з тих, хто приїхав сюди оселилися в селі: Л.А Кондря-Скрипкару, Е.М. Іонел-Русу, М.І. Фегурел- Житарашу та інші. Якщо слідкувати директорів школи, можна назвати П.К. Андріеш, В.М. Мошянець, Костянтин Васильович Скрипкару, Іван Михайлович Тудосе, на сьогоднішній день – Мирон Лариса Дмитрівна.

 В 1959року школа стала восьмирічною, директором був Василь Мошянець.

  Наприкінці 60-х років була побудована ще одна школа з трьома приміщенням з класами та кабінетом директора школи Скрипкару К.В.

  В 1986 року школа залишились з 6-ма класами; до 1990 року школа знаходилась в парафіяльному будиноку та в будівлі колишньої примарії збудована ще під час королівської Румунії . Коли один зі старих будинків було пошкоджено, вчителі навчали дітей в покинуті осели села. Тяжко було вчителям та учням, тому що навчалися в дві зміни: в І змину навчалися учні з сусідніх хуторів Валень, Канатівка і Цвяківка, а в ІІ зміну – учні з Хряцькі. 
  В 1990 року була побудована сучасна школа.

 Діти отримали нову будівлю з двумя поверхами, з 16 класних кімнат, спортивним залом, залом    урочистостей, майстернею, просторою  і гарною їдальнею.

Школа отримала  багатий технічний , навчальний та ілюстративний матеріал. Велика заслуга в цьому тодішнього директора сохвоза    «К Маркс» Фирфа В.В., директора школи Тудос І.М. та голови  сільськоЇ ради МоскалуМ.І. 

  Завдання сьогодення - залучення широкого кола школярів та учнівської молоді до нового розуміння художньо - естетичних надбань народу, виховання високої естетичної культури особистості.
Засобами для реалізації цього завдання є уроки музики і співів, образотворчого мистецтва гуртки, студії художньої самодіяльності,художніх ремесел.
  На орієнтацію естетичних смаків та інтересів школярів ефективно впливають різноманітні форми урочної, гурткової, масової роботи,що використовуємо в умовах школи.
  Шкільні масові заходи спрямовані і на виховання естетичних смаків, збуджують в учнів позитивні емоції. Таким чином в школі працюють гуртки художньої самодіяльності, народного ремесла, юного художника , драматичного , хоровий та фольклорний.

  Цими гуртками охоплені понад 60% учнів. Залучали учнів до імпровізації та творчої діяльності, до проведення літературно-музичних вікторин, концертів, конкурсів, фестивалів на яких виховується повага до народного мистецтва.

  Для забезпечення високої художньої естетичної культури особистості, вивчення перлин національного мистецтва, фольклору, працює хоровий та фольклорний гурток. Пісні гуртка вийшли за межі школи і звучали в будинках культури сіл району, в центральному районному будинку культури, на різних фестивалях обласного масштабу. Про це свідчить дипломи і грамоти, якими були нагороджені виступи хору і фольклорного гуртка (фото).

 Посилання: http://bukportret.in...>http://bukportret.in...

Артур Буковинець

http://bukportret.in...>Історія

Керівники: Падурару Віталій Тодорович та  Лозинська Христина Михайлівна

 Пошукову діяльність здійснювали: Мідвігі Анастасія, Чуботару Олена, Алекса Сніжана

  Ми живемо в чарівному куточку України – на Буковині. Старовина буковинська земля – край смерек і буків, край біло пінного Черемошу і Пруту, край журливої та стрімкого танцю, край, який завжди славився мужністю духу народного і високим мистецьким надбанням .
 Історія народу, що населяє Буковину, глибоко вплітається корінням у давнину й оспівується в піснях, думках, легендах, а також у народному творчості. Особливу роль у житті кожного з нас відіграє знання історії рідного краю, адже від могил предків, незабутнього смаку хліба ми крокуємо у велике, важке, жорстоке доросле життя .
 Буковина має цікаву та непросту історію, оскільки вона є рідною матір’ю для представників усіх народив, що проживають на цій території, і вважаються громадянами нашої держави – України .
 Ознайомлюючись з історією рідного краю, ми отримуємо той мінімум знань, без якого сучасна людина не може вважатися культурною та всебічно розвинутою,а також не знати історію своїх предків це страшний злочин.Тому що той що не знає свою історію ,  та історію своїй держави це не є справнім людиною. Казати, хто ми є, ми повинні знати, хто ми були і звідки походимо. Таким чином, кожне село, місто має свою історію.
 Хряцька, велике  та гарне село з праціовитимі людьми, старанними і працьовитими хліборобами , які мають своє коріння в цій землі (фото).

Культура і мудрість людей, відома за ступінь іхного розвитку.

  Hreatca (українською мовою Хряцька, транслітерувати Hriatka, російською та німецькою Хряцька Chrjazka) є однією з сіл Герцаївського району Чернівецької області (України). Вона має 1992 жителів, в основному румунів .
 Перші поселення на території рідного села відомі з III тисячоліття до народження Христа. Про це свідчать історичні джерела матеріали знайдені під час археологічних розкопок в урочищі Хородиштя, що знаходиться на межі селі Тернавка та Хряцька та в іншому місці в околицях хутора Канатівка. В цих місцях була знайдена споруди епохи трипільської культури: сокирки, скребки , посуд та інші знаряддя праці, жіноча статуетка, залишки стін будівлі. Жіноча статуетка свідчить про належність цих речей до епохи матріархату первісного суспільства. Безпосередніх фактів про заснування с. Хряцька поки що не знайдено, але перші згадки відомі з VIII ст. Перші документальні згадки про село Хряцька відносяться до 1772-1773, село знаходилось на території монастиря Святого Спиридона, а у 1926-1932 роках село увійшло до Герцаївського краю.
 Вважається, що назва села походить від назви невеликого струмка Хряцушка, притоки р. Прут, який бере початок в цій місцевості, на якій спершу жили лісоруби, які з часом стали землеробами. На той час майже вся території була вкрита віковими лісами, що згодом були вирублені. Особливо пишними були Кодри Герци, про які Василь Александрі, король румунської поезії казав, що вони були притулком гайдуків з цих лісів залишився лише самітній дуб на узбіччі дороги Хряцька - Герца.  Століття за століттям мешканці цього краю переробляли свою землю, що знаходилась на перехресті торгових та стратегічних шляхів.
 Вже в 1855р. с. Хряцька нараховувала біля 200 сімей та була доповнена с. Валені з 60 сім'ями та с. Цв'яхівка з 50 сімей. На територій села була парохіальна церква побудована з деревини мешканцями села, на жаль ця будівля не збереглась до нашого часу. Нова церква була побудована у центрі села в 1920 - 1924рр.

Будівництво проводилась Гаврилом Бедіхоном за підтримки односельчан. Значну допомогу надала сестра боярина Дмитра Штефановича - Фелічія, що мала маєток у селі.
 Могила Гаврила Бедіхона знаходиться на подвір'ї церкви.

 Продовжувала діяти церква і у часи, коли невіруючі хотіли забути про Бога. Нині вона гарніша, кожного свята переповнена людьми. Церква села Хряцька є пам'яткою історії та культури.
Народні хвилювання 1907 р. що охопили всю Молдову, не обминули і с. Хряцька, де селян очолював вчитель Василь Константан. Після їх припинення селяни повернулися до своїх повсякденних турбот.
 Але мирне життя продовжувалась недовго. Серпень місяць І914р. запам'ятався страшною звісткою про першу світову війну. Обов'язок перед Батьківщиною закликав на поле бою таких вродливих парубків як Федір Івановіч Аодаіце, Василій Тінку, брати Іван та Юрій Заграву, Йордакі Тіхон, Петро Гівіряк, Георгій Лупу, Константін та Георгій Минзату,  Василь Антонюк, Василь Скріпкару, Медведі Микола, Іван Тудос, Іван Барбуце та інш... Багато з них не повернулись до батьківського дома, але їх ім'я були прославили у віках.
 Односельчани теж не забули їх, і побудували пам'ятник на сільському цвинтарі що знаходиться по дорозі до хутора Кантівка. Він збирає односельчан які  згадують тих, хто не повернувся з війни . Сліди цій війни, залишились і в на тому селі: до цього часу помітні траншеї 1916р. викопани в лісі села Хряцька зі сторони села Велика Буда та Мала Буда, а між господарствами Градінару та Тінку до цього часу знаходиться могила невідомого солдата. Вдовам та родичам було надано земельні ділянки та пенсії.
 В 1923 - 1924рр. в с. Хряцька була заснована Сільська Рада, головами якої були Іліє Авасілоає, Василь Крецу та інші. За переписом 1930 р. в селі проживали 5 тисячь чоловіків.
 В 1940р. коли Герцаївський край був окупований радянської владою, головою сільської ради був призначений Дмітрій Чорногуз. Крім цього різні функції влади були розподіленні між такими її представниками як Іван та Федір Барбуца, Федір Ботлунг, Іван Ботлунг, Іван Каба, Марія Виску, накази яких були вимушені виконувати всі.
 В червні 1941р. коли радянська влада відступила, почалися криваві розправа. Вище названі особи були схопленні та застрілені в лісі під с. Банчени. Врятувались втечею лише Федір Ботлунг та Дмитро Чорногуз. Не треба забувати і про тих хто силою були захоплені Радянською Армією в 1940р.  Харлампій Константін, Крєцу, що не повернулися і до сьогодні. Один Бог знає де зараз знаходиться їх останкі.
 Про страхіття другої світової війни ми дізналися від тих хто повернулися з поля битви : Петро Заїц, Михайло Чорногач, Ііє та Михайло Гівіряк, Петро Спатару та ін. На території с. Хряцька не було кровопролитних боїв. Одним з важких наслідив війни була еміграція селян взимку та навесні 1944р. коли переможені армії відступили. Це призвело до розлучення батьків та дітей, братів та сестер, залишивши село майже без облаштованих господарств. Промайнула війна. Зруйнувалися одні імперії, щоб розширились інші. Так не здійснилися сподівання Гітлера та Мусоліні та справдились - Молотова та Сталіна. Розширилась Радянська імперія, до якої потрапив і Герцаівській край. Встановивши радянську влади, ії представники призначили керувати селом слухняних слуг, що втратили віру в Бога. Ними були голови сільської ради, секретарі та агенти КГБ. Цього не було позбавлене і наше село.    
 Першим головою сільської ради після війни був Константін Чорногуз, син голови 1940р - Дмітрія Чорногуза, пізніше Михайло Франу, Брадуцану Федір, Дмитро Аодоіце та ін. Сільська рада з сталінською прислугою почала нове «полювання» за долями людей. Почалась нове спустошене села - депортації до Сибіру, виснажлива праця в Донбасі .
 13 лютого 1944р. були силою захоплені та відвезені пішки до Чернівців під пильною охороною Аодаіце Дмитро, Медведь Михайло, Лупу Георгій, Крецу Васіль, Гуз Микола, Теодереску Іван, Йордакі Микола, Чорногач Михайло, Кіріле Микола, Тома Харлампій, Толокару Михайло, Лупу Олександр, всього близько 80 осіб. Після тривалого ув'язнення в Чернівцях вони були завантажені у вагоні для худоби і відвезені до Сибіру. В місці відправлення їм було сказано, що будуть працювати вільно, пообіцявши навіть плату за їх працю. Діставшись місця призначення вони були проголошені рецидивістами, ворогами радянської влади та бандерівцями. Умови роботи були найвайщімі, щоб загинуло як можна більше людей. Працювали на Біломор - каналі, годували їх зіпсовано іжею. Про баню або чистий одяг не могло й бути мови. Люди, зібрані з України, Молдови та Прибалтійських республік гинули тисячами від тифу та дизентерії. Коли керівництву лагера здавалось що фабрика смерті працює занадто повільно їх виводили на тридцяти градусний мороз у самій білизні та заставляли бігти по декілька кілометрів. Ввечері перед відпочинком, приходили «лікарі» лагера та здійснюють медогляд. Якщо хтось мав ознаки тифу та дизентерії, або були зовсім виснажені їх відвозили до медпункту, звідки ніхто не повертався . Ув'язнені назвали цей медпункт «барак смерті» 
Голод залишив багатьох босими, оскільки вони були змушені продати взуття, яке ще було з дому. Це лише деякі з умов, про які розповіли ті хто ще повернувся зі сталінського Аду «добровільної» праці., з вагою від 14 до 28 кг. Ті що вижили тут в місяці березні наступного року були відвезені в Азербайджан. Тут вони зіткнулися з малярією, що забрала інші сотні людських душ. Мало хто з них повернулись до рідного села.
 Про непосильну працю в Донбасі ми дізналися від молодих дівчат, а зараз бабусь та прабабусі. Деякі з них не дожили до сьогоднішнього дня. Таке «щастя» мали: Савета Крєцу, Олена Тодирка, Аглая Мідвіді, Анета Тінку, Мандіца Тінку, Олена Аодаіце, та інші які не повернулись до дому. На подвірі церкви спильними зусілями селян в 1991 році збудований хрест присвячиний селянам яки були засланні та які пали в боях второй світовой війни. (фото ).

  1945 – рік початку інтенсивної колективізації. При засновані колгоспу «ім.. Сталіна» у селян  села відбирали землю, худобу, сільське господарське знаряддя праці. Першим головою колгоспу був Костянтин Буга. Іншими головами були Захарчук, Руснак, Ліліак, Русу, які привласнювали колгоспне майно, всі інші не задовольнялися лише постілкою працю. Першими колгоспниками стали Виску Гавріл, Бурла Замір, Сувійка Георгій, Тома Іон, Сувейке Іон та ін. Остаточне формування колгоспу тривало до 1947р. правління якого було в помешканні колишнього господаря землі Гаврила Бідіхона .
 1947р. приніс нове нещастя на територію України, Молдови, Буковини та Герцаївського краю - голодомор спланований сталінським режимом. Хоча попередній рік був посушливий, все ж таки добрі господарі мали чим прогодувати власну сім’ю. Але районими та місцевими представниками влади були спустошили амбри тих хто важкою працею накопичили свій хліб насущний, забравши останні крихти хліба у голодних дітей. В пошуках шматка хліба багато людей загинуло від голоду в дорозі, або не повернувшись до дому. Ті хто залишилися, втомили голод серцевиною стебел соняшника, молотими початками кукурудзи без зерн. Навесні наступного року харчувалися пшінкою та лободою.
Одночасно з новим режимом прийшли і нові податки. Влада збирала молоко, яйця, м'ясо, вовну, шкіру свиней, корів та овець. Іншою бідою був обов'язковий державний заїм. Все це тривало до 1956р.
 Хутори Кантівка та Валень були об'єднані в колгосп «Червона зірка» головою якою був Дмитро Сухінській, а у хуторі Цвяхівка був колгосп «Нове життя» з головою Казаку. Згодом ці колгоспи об'єдналися з колгоспом «Сталін». Бригадиром Цвяхівкі, Кантівки та Валень був Дмитро Сухінській, а у Хряцькі - Дмитро Аодаіцей. Промайнув час; життя змінилася на краще, інші стали бригадирами, голови колгоспів. В 1950 року було радіофіковане село, а електричне світло було проведено в 1960. праця колгоспників вже краще оплачувалося. З'явилися нові помешкання. Але все ж таки активістам партії та деяким головам сільради заважала церква, вшанування давніх звичаїв.  Дітям шкільного віку було заборонено ходити в церкву та колядувати. Особливо це було за часом таких директорів як Скутельник, Ліліак, Мошянець, Скріпкару. Вчителів змушували виганяти дітей з святкування свята Воскресіння Христова. Але, не дивлячись на це, традиції все ж таки збереглися.
 З 1991 року село є частиною Герцаївського району Чернівецької області  незалежній України. За переписом 1989 р. число людей, які оголосили себе румунами або молдаванами, було 1770 (1739 +31), що складає 98,12% з  населення села.

Школа   З часу другої світової війни до сьогодення села   Хряцька удостоїлось, багатьма працьовитими людьми, які перетворили його на сучасне село з новою школою, будинком культури, сільською  радою,  бібліотеками, їдальнями, млином, поштою.

В селі Хряцька Герцаївського району існують 3 джерела мінеральних вод, які мають важливі лікувальні властивості. В 2006 році впланувалась будувати на території села Хряцька санаторно-курортну базу (фото).

Проектом передбачалось:
І. Будівництво лікувального центру - 4-х зірковий готель на 300 місць, котеджі, бювет, лікувальні кабінети, басейн, заклади громадського, комерційного призначення та десять спортивно-ігрових майданчиків. Лікувальний центр надаватиме послуги із оздоровлення та лікування хронічних захворювань суглобів, хребта, кісток, м'язів, сухожиль, нервової системи, гінекологічних, шкірних, судинних захворювань. Використовуючи мінеральну воду проводитиметься лікування захворювань внутрішніх органів, зокрема захворювань шлунку, кишечника, жовчнокам'яних хвороб, запалення жовчного міхура, хронічних захворювань сечовивідних шляхів, хвороб обміну речовин (цукровий діабет, ожиріння, мочекислий діатез) та лікування щитовидної залози.
II. Будівництво цеху по розливу мінеральної води виробничою потужністю -6 тисяч пляшок/година. Розповсюдження продукції здійснюватиметься по всеукраїнській торговій мережі та експортуватиметься в країни Євросоюзу.
Але покі що ці плани не здійснини.

 29 травня 2007  у с. Хряцька Герцаївського району Чернівецькій області завершено черговий мікропроект Українського фонду соціальних інвестицій – розпочав роботу новозбудований ФАП. 

  На урочистому відкритті були присутні почесні гості, зокрема, голова Чернівецької ОДА Куліш В.І. та голова Обласної ради Шилепницький І.О. Голова ОДА пообіцяв до кінця року виділити медичній установі автомобіль.
В рамках мікропроекту представники громади були навчені процедурам закупівлі послуг з проектування та виконання ремонтно-будівельних робіт на тендерних засадах, здійснення нагляду за якістю виконання робіт. Крім того, складено план життєздатності об’єкту спрямований на підтримання закладу, пожвавлення роботи асоціації користувачів, залучення бенефіціарів для постійної активної участі у житті громади, управління проектами та планування діяльності, залучення та ефективне управління фінансовими ресурсами. 
 Для членів агенції по впровадженню проведено навчання на тему: «Сільські комітети: методика створення, правові та фінансові аспекти».
 Місцева громада має намір залучити додаткові кошти для проведення капітального ремонту приміщення для дитячого садочка (розробляється проектна документація); влаштувати дороги (направлено звернення в Кабінет Міністрів); провести газифікацію населеного пункту і прилеглих хуторів (розробляється документація); створити належні умови для проведення на базі даного закладу семінарів різного рівня з метою висвітлення нових стандартів та підходів в медичній галузі.

 Завдяки створенню належних санітарно-гігієнічних умов послугами нового ФАПу користуються мешканці 2-х сіл і 3-х хуторів, які до цього відвідували медичні заклади районного центру.

Загальна вартість робіт становила 338 849 грн.,з яких 39 тис. грн. внесок місцевої громади.

В даний час Хряцьківська сільська рада складається з чотирьох населених пунктів: 
с. Хряцька, хутори Цвяхівка, Канатівка і Валени. 
Загальна площа Хряцьківської сільської ради становить 2777 га, з них сільгоспугіддя – 1339 га в т.ч. (ріллі – 1442 га, пасовищ – 50 га). Ліса – 289 га
Площа населених пунктів – 521 га. Всего будинків – 650. Погосподарських номерів сільської ради складають 11772 га. Населення Хряцьківської сільської ради складає 1992  чол. в т.ч.
Чоловіків – 966
Жінок – 1026 
Пенсіонерів – 529 
З них чоловіків – 183 
Жінок – 346
Інвалідів – 73
Багатодітних сімей – 37  
Одиноких громадян – 39 
На території Хряцьківської сільської ради мають право на земельну частку (паї) 635 громадян. Із них 109 громадян виявили бажання самостійно господарювати свої земельні паї та отримали земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського призначення в натурі площею 304 га, станом на 01.01.2006 року. Всього по раді налічується 769 землекористувачів. 
В межах ради господарює сільськогосподарське підприємство ТОВ «Джерело», яка на сьогоднішній день має в користуванні (згідно укладених договорів власниками земельних паїв) – 1157 га.
На 01.01.2006 року в господарстві нараховувались:
- 17 автомашин
- 17 тракторів
- 5 комбайнів
На 01.01.2011 року в господарстві нараховувались:
- 10  автомашин
- 13 тракторів
- 4 комбайнів

  А отже історія нашого села продовжується і для майбутніх поколінь, тому що кожен з нас додає своє до історії села, района, області, країни, світу.

 Посилання: http://bukportret.in...>http://bukportret.in...

Артур Буковинець

http://bukportret.in...>Видатні особистості

Керівник:  Медведь Іван Васильович

Пошукову діяльність здійснювали: Москалу Марин, Чекалюк Ростислав

  Наше село виховувало хороших та талановитих людей.
  Дуже пишаємося тим, що чудова людина,талановита письменниця Сильвія Каба-Гівіряк (фото) є родом з нашого села.

  Народилася Сильвія Каба-Гівіряк 27 грудня 1943 р. Після закінчення педагогічній школи та філологічного факультету Чернівецького Державного університету почала працювати вчителем. За багаторічну працю  здобула вищу кваліфікаційну категорію, педагогічне звання відмінник освіти України а також є лауреатом  районної премії ім. Г. Асакі.
  Вона, всією душею написала багато віршів про своє рідне село.Сподіваємось що після цих  книг: «Аісі lа mагgine de tara» («Тут, на околиці країни), «Lасrіmі in сuvіntе» («Сльози в словах»), «Ultimul stejar din Codrii Hertei» («Останній дуб із Герцаївського лісу») та  «In leaganul ciocarliilor», ще будуть дуже багато хороших творів, які ми, наші діти, онуки та правнуки з радістю будемо читати. Ця людина для нас. завжди буде жаданою гостею на наші свята на сцені у будинку культури на вечорок, у школі та в наших оселях.
  Теж в нашому селі народилася Віолета Москалу професор асистент в університеті імені «Пауля Верлена» та президент  фундатор франко-української асоціації : «Echanges Lorraine- Ukraine» з міста Метц.
  По закінченню Хряцьківської ЗОШ І – ІІІ ст.( в 1996 з золотою медаллю ) Віолета Москалу продовжила навчання на факультеті іноземних мов Чернівецького Державного університету імені «Ю. Федьковича» де на протязі 4 років вивчала французьку, англійську і німецьку мови. Закінчивши навчання як відмінниця курсу, Віолета було обрана для продовження навчання   магістра на філологічному  факультеті  університету імені « Пауля Верлена» з міста Метц .
  Там зуміла здобути іншу спеціальність в галузі економіки в вищій школі менеджменту міста Метц і магістрат, який надав можливість запису в школу докторату ( аспірантура) університету з міста Нансі, отримавши стипендію від міністерство освіти Франції для реалізацій тези докторату з фінансах. Перші наукові результати були презентовані на різні міжнародних конференціях в Парижі, Женеві і Монреалі.
  На даний час Віолета закінчила докторат і працює професором – асистентом в  університету імені « Пауля Верлена» з міста Метці, де викладає  курси: фінансові, маркетинг, стратегій і статистики .
  У вільний час вона багато працює над розвитком франко-українських стосунків, будучі Президентом  Фундатором франко-української асоціації: «Echanges Lorraine- Ukraine» з міста Метц, яка організовує різні художні експозиції, фольклорні концерти, наукові конференції з метою ознайомлення французів з української культурою та  традиціями.

 посилання:  http://bukportret.in...

Артур Буковинець

http://bukportret.in...>Духовність

Над сторінкою працювали:
Керівник: Дарій Марина Пинтілейвна, Тома Валентина Дмитрівна 
Пошукову діяльність здійснювали: Раку Петро, Тудос Андріана  

  Парохіальну церкву побудовану з деревини мешканцями села. Сталося це у 1700 – 1703 роках.

При ії будови не було використовано жодних металевих виробів. Деревина з якою було побудована церква люди волоком приносили з Герцаївських кодрів. Церква служила людям не тільки як місце для молитви, а й як сторожова башта, з якою повідомлялося селянами про якісь біди: пожежа, напади ворогів.  
  Нова кам’яна церква була будована у центрі села в 1920 – 1924 р.  

 Будівництво проводилась Гаврилом Бедіхоном за підтримки односельчан. Значну допомогу надала сестра боярина Дмитра  Штефановича - Фелічія, що мала маєток у селі. Могила Гаврила Бедіхона знаходиться на подвір'ї  церкви.

 На жаль, стара дерев’яна церква  після другої світової війни згоріла. Тепер на тому місці де знаходилась церква за ініціативою Житарашу В.В. і за підтримкою односельців збудована капличка, а на місце іконостасу збудовано хрест.

  На подвірі церкви спильними зусілями селян в 1991 році збудований хрест присвячиний селянам яки були засланні та які пали в боях второй світовой війни.

  Продовжувала діяти церква і у часи, коли невіруючі хотіли забути про Бога. Нині вона гарніша, кожного свята переповнена людьми. Церква села Хряцька є пам'яткою історії та культури.

 посилання:  http://bukportret.in...