|
Сам музей розташований в цьому селі трохи далі, й скоро там відзначатимуть не круглу, але все ж річницю. Бо з 1 липня 1985 року, згідно з наказом по Управлінню культури Житомирського облвиконкому, він існує як окремий заклад і в спеціально збудованому приміщенні. Але історія його створення почалася значно раніше і заслуговує на окрему розповідь. На початку 70-х років минулого століття уродженець цих місць, колишній фронтовик і офіцер, учасник боїв із фашистською Німеччиною Йосип Дмитрович Буханчук привіз до рідного села Студениці (неподалік Кмитова) перші картини. Ще працюючи у Ленінградському художньому інституті живопису, скульптури, архітектури і графіки імені І.Рєпіна начальником штабу цивільної оборони, він зібрав чимало творів, які йому дарували випускники й викладачі, та, як розповідають зараз фахівці музею, надзвичайно захопився ідеєю донести до селян справжнє мистецтво. Перша колекція, яку розмістили у Студеницькій школі, налічувала 120 експонатів. Вийшовши на пенсію, Буханчук переїхав на Батьківщину і очолив цей заклад. Маючи вольову вдачу і здатність «ногами» відкривати двері різних високих кабінетів у Ленінграді, Москві, Києві, Житомирі, він наполегливо поповнював зібрання — хтось дарував свої твори (а в нього серед митців було багато друзів), якісь він купував, виділяли картини, скульптури, витвори декоративного мистецтва художні фонди колишнього Радянського Союзу. Особистість самого Буханчука, вочевидь, наклала відбиток на їхній підбір — вихований в дусі радянського часу, він намагався, щоб і ці твори утверджували ідеї соціалізму. Але такий підхід мав і позитивний бік — у музеї зібрали унікальну колекцію творів, виконаних у стилі соціалістичного реалізму. Географія авторів — весь колишній СРСР, від прибалтійських, кавказьких, середньоазійських республік, УРСР до автономних країв Росії (Якутії, Башкирії тощо). Згодом зібранню стало тісно в стінах школи. Розуміючи, що колекція гідна уваги не тільки кількох тисяч жителів навколишніх сіл, а значно ширшого кола, Буханчук буквально «пробив» будівництво нового музею. Проект розробили ленінградські архітектори, й у 1985 році новий двоповерховий корпус прийняв перших відвідувачів. Зараз це більш ніж 3 тис. кв. м площ залів, понад 3 тис. творів, з яких 700 експонуються. Його засновника вже немає серед живих, але справа, якій він присвятив значну частину свого життя, залишилася.
У зібранні є твори митців, що вважаються гордістю закладу: живопис російського академіка Є.Мойсеєнка, колишнього ректора згаданого Ленінградського художнього інституту В.Орєшнікова, Д.Налбандяна, О.Шовкуненка, М.Глущенка, Т.Яблонської; графіка Г.Верейського, В.Касіяна; скульптурні роботи К.Бєлашової, В.Горєвого. Перераховувати всіх і все — то невдячна справа, але варто згадати, що широко представлена ленінградська школа, є роботи представників московської та київської шкіл, житомирян, зокрема, лауреата Шевченківської премії М.Максименка. Більшість експонатів, які мають радянське ідеологічне забарвлення — картини трудових буднів, портрети передовиків виробництва, — нині зберігаються у запасниках. Та їхня доля невдовзі може змінитися, і ось чому.
Сказати, що зали музею заповнені відвідувачами, в тому числі у дні, коли там побував автор цих рядків, явно було б перебільшенням; і не видно було машин, які б спеціально завертали сюди з траси. Його директор Віктор Бойко навів «Дню» такі цифри: за попередній рік з творами колекції ознайомились близько 11 тисяч чоловік. Це разом з відвідувачами виїзних виставок у вищих навчальних закладах і школах, передусім — обласного центру. Основний потік — організовані екскурсії школярів з різних міст і районів області. (За спостереженнями автора, навіть у всесвітньо відомих музеях Києва, Санкт-Петербурга, Москви, де йому довелося побувати в різні часи, групові екскурсії для туристів, студентів і школярів дають їм левову частину відвідувачів.) Про самоокупність музею у Кмитові, втім, як і абсолютної більшості інших музеїв України, не йдеться — у 2008 р. фінансування з обласного бюджету складатиме близько 670 тис. грн., власні надходження плануються на рівні, трохи меншому ніж 13 тис. грн. Нагальною потребою, говорить В.Бойко, є проведення капітального ремонту, якого приміщення не знало з моменту відкриття (Це, до речі, зайвий раз ілюструє погану якість будівництва за радянських часів. — В.К.). За таких умов, зазначає директор, знайти гроші хоча б для розміщення на сайтах туристичних фірм інформації про музей практично неможливо. При тому, із слів начальника Управління культури і туризму Житомирської облдержадміністрації Василя Врублевського, за останні три-чотири роки кількість тих, хто ознайомився із творами, що зберігаються у музеї, зросла у кілька разів. Для підвищення його привабливості, особливо для іноземних туристів, передбачається створити тематичну експозицію «Мистецтво доби тоталітаризму» з використанням полотен, скульптур, малюнків, які зараз експонуються або зберігаються у запасниках. Її збираються зробити своєрідною «фішкою». В даному контексті, додав він, існують плани облаштування біля музею майданчика із зібранням скульптур В.І.Леніна та інших вождів комуністичних часів, кілька десятків яких вже зберігаються там і які ще зніматимуть із своїх постаментів у всіх куточках області. Згідно з програмою розвитку туристичної галузі, яка розробляється, музей буде рекомендовано внести до туристичних і екскурсійних маршрутів. В той же час, В.Врублевський наголошує, що для суттєвого прогресу музейної галузі як частини культурної спадщини потрібна цілеспрямована загальнодержавна політика з відповідною інформаційною кампанією, хоча б у дусі недавно затвердженої Концепції гуманітарного розвитку України.
...Іноді, заплющивши очі, автор намагається уявити таку собі оптимістичну картину — тисячі авто з туристами, що приїдуть на футбольний чемпіонат Євро-2012, завертають з траси і прямують до Кмитівського музею. А ще, зваживши на інші дороговкази, до інших музеїв Житомира та області. |
23 травня 2012
|
| Закрити |
